Візит Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату завжди є великою подією для української громади в Чикаго. І його візити ніколи не залишаються поза увагою тижневика «Час і Події». Наші автори – Лука Костелина, Віктор Рибаченко – неодноразово брали інтерв’ю в Патріарха. Я особисто не могла знехтувати нагодою – поспілкуватися з такою видатною людиною, лідером церкви, яка з кожним роком зміцнює свої позиції в Україні та за кордоном, де проживають українці. Ми зустрілися наприкінці насиченого робочого дня, і спілкування відбулося у дружній атмосфері. Цьому сприяло і те, що відбулося інтерв’ю в приємній компанії голови фундації ім. С. Петлюри – п. Миколи Кочерги, настоятеля Української Православної Катедри св. Андрія Первозванного у Блуміндейл – митр. прот. Віктора Полярного, голови парафії цієї церкви – п. Івана Яреська.

Ваша Святосте, вчора відбулися вибори в Україні та на закордонних дільницях. Це – непростий та тривожний час очікування для нас усіх. Тому виникає перше ж запитання: чому ви в такий час опинилася далеко за межами України?
Я кожного року приїжджаю для того, щоб здійснювати керівництво вікаріатом Української Православної Церкви в США після дня інтронізації. День інтронізації – 22 жовтня, після цього приїжджаю наприкінці жовтня – на початку листопада в США і відвідую або південь, або північ. Цього разу я відвідую Чикаго та штат Огайо. В Чикаго церква св. Софії відзначає 60-річчя свого існування. А в Огайо церква у місті North Royalton також відзначає своє 60-річчя. Я звершую Божественну Літургію разом з духовенством вікаріату і тут, в Чикаго, і в Огайо. Ми – духовенство – збираємося на зборах і обговорюємо проблеми, які існують у парафіях вікаріату і вирішуємо їх.
А які проблеми парафій найбільше турбують?
Дуже гострих проблем немає. Ми обговорюємо те, як живуть парафії, чи всі парафії мають священиків, чи здійснюються богослужіння. Я даю ті чи інші вказівки стосовно виконання їхніх обов’язків, їхнього пастирського служіння. Вони ставлять запитання, які стосуються того, як живе УПЦ (КП) в Україні, які там виникають проблеми, які взаємовідносини є з іншими церквами, які стосунки між Київським Патріархатом і владою, яке майбутнє чекає на Київський Патріархат.
Останнім часом духовенство в Україні почало займати досить активну позицію щодо різних соціальних та політичних питань, згадаймо звернення до Президента України щодо поправок до законодавства, зокрема, того, яке регулює питання релігійних організацій. Для порівняння, Російська Православна церква завжди була своєрідним прислуговувачем чинній владі. Церква в Україні (не тільки УПЦ КП) була швидше опозиційною щодо чинної влади, намагалася відстоювати свої права та інтереси своїх мирян. Яким ви бачите позицію церкви в майбутньому, і чи буде це залежати від того, хто опиниться при владі?
Справа в тому, що ми ніколи в опозиції до української влади не були і не будемо, тому що ми захищаємо інтереси української держави. Якщо влада – українська, то вона буде дбати про інтереси своєї держави, свого народу.

Про це можна тільки мріяти! А якщо не дбає, а навпаки – руйнує державу?!
Я особисто сказав теперішньому Президентові, як тільки його обрали: «Хто б не став Президентом України, йому краще бути Президентом незалежної держави, а не російським губернатором». Тому, хоче він чи не хоче, але мусить дбати про свою державу і незалежність як Президента.
У своїх інтерв’ю ви часто визначаєте основного ворога УПК КП – Росію. Хто є внутрішнім ворогом для вашої церкви?
Внутрішнім супротивником Київського Патріархату є політичні сили, які тяжіють до Росії. Хто конкретно? Це – комуністи, які хочуть, щоб Україна знову об’єдналася з Росією. Це – «регіонали», але не всі, до речі. Там теж розділяються на прихильників незалежної української держави і на прихильників об’єднання з Росією. Ми підтримуємо всі партії, які стоять на позиції державності. І не підтримуємо партії, які не підтримують української державності. Це – наша позиція.
Але чи є всередині церкви ті, хто руйнують вашу справу?
Всередині Київського Патріархату таких сил немає. Якби вони були, то мусили б вийти з Київського Патріархату, і вони виходять. Я маю на увазі деяких єпископів, які захотіли перейти в Московський Патріархат, і ми їх відпустили. Вони Київському Патріархатові не потрібні. На сьогодні Київський Патріархат – єдиний. Наше духовенство – однодумці, і в цьому наша сила. Якщо хтось відчуває, що він потрапив не в ту церкву, то він одразу відходить. І від того, що від нас відходять деякі архієреї, Київський Патріархат не тільки нічого не втрачає, але й міцніє, бо збираються однодумці. Тому Київський Патріархат є найпотужнішою церквою в Україні, бо його підтримує понад 15 мільйонів православних українців, Московський Патріархат – 9,5 мільйона. Хоча храмів і парафій у Московському Патріархаті – 11 тисяч, а в Київському – 4, 5 тисячі! Якщо взяти, для прикладу, Київ, то нашу церкву підтримує 49 відсотків населення, а Московський Патріархат – 8 відсотків.
Ваша Святосте, а така злагода всередині церкви існує завдяки авторитарному управлінню чи мудрому керівництву?
Не знаю, чи авторитарно я керую, чи ні (усміхається), але дисципліни вимагаю! Бо там, де нема дисципліни та порядку, там розлад, безвладдя. Тому церква не випадково має канони, закони, яких повинні дотримуватися всі – єпископи, священики і миряни. Так само, як кожна людина повинна керуватися Законом Божим, тоді буде блаженною і на землі, а не тільки на небі. Господь дасть силу все перемагати.
В одному інтерв’ю ви згадували про те, що Росія, бачачи, як зростає питома вага мусульман у суспільстві, розглядає можливість перенесення Московського Патріархату до Києва. Наскільки реально це?
В Росії існує велика загроза з боку мусульманства. В Москві – 31 відсоток населення – мусульмани. Православних – 49 відсотків, з них росіян – 34 відсотки, 15 – українці, білоруси, грузини. В Москві уряд дозволив побудувати найбільшу в Європі мечеть, і мусульмани вимагають, щоб у кожному районі Москви була побудована мечеть. Це свідчить про те, що Москва скоро не буде християнською столицею. Тому висловлюються побажання, що коли це станеться, то вони готові перенести столицю до Києва, але Україна повинна об’єднатися з Росією. Але ми – українці – не тільки віримо, а й переконані, що Україна ніколи не об’єднається з Росією. Є багато для цього, головне – це Боже благословення на те, щоб бути незалежною державою. А що від Бога – те міцне. Проти Бога ніхто виступати не може. Тому всі ці намагання Росії – приєднати Україну до себе – даремні. Росіяни не враховують, що період територіальних імперій вже минув, вороття до цих імперій не буде. Так само, як ми не можемо повернути феодальний лад, рабовласницький лад. Зараз імперії існують, але це, насамперед, фінансові, інформаційні імперії, транснаціональні корпорації, які переходять через кордони держав. І оця глобалізація, в яку ми вступаємо, виключає територіальні імперії. Тому Росія бореться за минуле, а в одну річку двічі не вступиш.
А яка роль церкви у такому глобалізованому світі?
Церква є духовною основою будь-якої держави. В християнських країнах – християнська церква, в мусульманських – іслам. Навіть у Радянському Союзі була своєрідна релігія – марксизм-ленінізм. Тому Росія бореться за Україну через церкву. Хоче спочатку підпорядкувати усю українську церкву Московському Патріархатові, а через це завершити політичне та економічне об’єднання. Це є політична боротьба з використанням церкви. Тому і Патріарх Кіріл неодноразово приїжджав до України. А з чим приїжджав? З «Руськім міром» – духовне об’єднання Росії, України, Білорусі і чомусь Молдови. Чому Молдова? Бо там панує Московський Патріархат.
Кіріл приїздив до України два роки поспіль. Який результат? Україна не сприймає його! А українці – віряни Московського Патріархату – кажуть, що завжди вважали, що належать до української церкви, а виявилось – до російської церкви. А вони не хочуть належати до російської церкви.
Але навіть чинний Президент до «ручки» Кіріла схиляється...
Схилявся! А зараз вже не схиляється. І тому в Москві, наскільки мені відомо, розчаровані результатами поїздки Кіріла в Україну, тим, що він не досяг своєї мети. Крім того, поїздки Патріарха Кіріла до України наблизили ієрархію духовенства і віруючих до Київського Патріархату. Він досяг зворотного результату. У нас зараз стосунки між українськими церквами Київського Патріархату та Московського – покращилися! Вже нема такого протистояння!
Давайте про це поговоримо детальніше. На якій стадії є діалог зі Сабоданом та Мефодієм, і чи є ймовірним формування своєрідної коаліції церков, якщо неможливе створення єдиної Помісної Церкви?
Перед нами стоїть завдання – об’єднатися в одну церкву з Московським Патріархатом – в одну Помісну Православну Церкву. Якщо ми цього досягнемо, то автокефальна церква автоматично приєднається, вона не відіграє важливої ролі. Ми вже побачили, що ця церква, передусім, її ієрархія, перебуває під контролем Москви. Ми з ними діалогу вже не будемо вести. Ми тричі підходили до об’єднання, і в останній момент вони нам ставили такі умови, які для Київського Патріархату є неприпустимими.
А на яких умовах ви будете об’єднуватися зі Сабоданом?
У нас одна умова – одна церква, один Предстоятель.
Хто саме?
Не має значення, головне, що це буде Предстоятель Української Помісної Церкви, якого обере Собор. Тільки на Соборі може відбутися об’єднання двох церков, і буде обрано Предстоятеля, а Предстоятелем повинен бути Патріарх.
А коли це може відбутися?
Це залежить від Бога, а не від нас. Він створить умови, які приведуть нас до об’єднання, і ми не знаємо, що то будуть за умови. Керує Церквою не людина, а Бог. Навіть поїздка Кіріла до України мала мати погані наслідки, а сталося навпаки – послужила на користь об’єднання!
Чи вистачить правомочностей у Сабодана – вийти з-під протекторату Москви і об’єднатися з вами?
Це залежить не від Москви. Я теж був у Московському Патріархаті. Більше того, був місцеблюстителем цієї церкви! Але ж вийшов! І вони вийдуть. Для цього потрібна лише воля. В єпископаті УПЦ МП вже формується таке прагнення, так що надія є.
Ваша Святосте, чи виховуєте учня, наступника, який би продовжував вашу справу?
Я не готую наступника. Я готую єпископат – вірний українському народові, українській церкві. А кого Бог обере з усіх нас – не буде мати особливого значення. Тому що це буде Єдина Помісна Церква з Предстоятелем УПЦ, якого обере Собор.
Насамкінець, Ваша Святосте, хотіли би почути від вас побажання нашим читачам.
Я хотів би і вам дати побажання – писати правду! Тому що там, де правда, там Бог, там його благословення, його допомога! А читачам бажаю – йти дорогою Правди і завжди пам’ятати – над усіма нами – Бог. Ми є вічними, бо народилися не для смерті, а для Вічного життя. І є Суд Божий, перед яким постануть всі – праведники і грішники, віруючі та невіруючі.
Автор висловлює подяку панові Миколі Кочерзі за сприяння в проведенні інтерв’ю.

Фотографії Галини Угриної