Від редакції:
Нещодавно народна артистка України Ніна Матвієнко відзначила 65-річний ювілей. Отже, є привід знову послухати про життя і пісні людини-легенди.

Її називають душею української пісні. Сама Ніна Матвієнко впевнена, що її талант сягає корінням до предків – до княгині Ольги, звідки бере початок рід співачки. Неповторний голос Матвієнко багато років тому підкорив керівника знаменитого хору імені Верьовки Анатолія Авдієвського. Пісня Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського «Ой, летiли дикi гуси» у виконанні Ніни Митрофанівни вже давно стала класикою української пісенної культури. Об’їздила з гастролями півсвіту, стала знаменитою, але, як каже співачка, багатства не знайшла. Її головний скарб – чоловік Петро Гончар і троє дітей. Найдорожчим діамантом у своєму житті Ніна Митрофанівна вважає голос...
– Я вже давно не святкую день народження вдома, – зізналася Ніна Матвієнко. – Сім’я велика, ще й родичі з інших міст приїжджають. Де ж всі помістяться в нашій невеликій вітальні? Та й на кухні всіх страв не приготуєш. Це раніше, пам’ятаю, я робила сама «оселедець під шубою», салати, холодець. Загалом, як у всіх. Тепер ми переважно святкуємо в ресторанах.
Красу перед святом в модному салоні навели?
Та яка там краса вже? Всі обсипається, як старі стіни. А за те, що ще залишилося, потрібно дякувати моїй блакитній крові. Я походжу зі старовинного роду, який сягає корінням до княгині Ольги. Мій предок – її троюрідний брат – Микита Нестіч. Тож вся сила моя звідти, з минулого... Зізнаюся, не люблю я дні народження свої відзначати. З кожною осінню опадає листя в моєму житті. Тільки у дерева з приходом весни знову дітки народжуються, а в мене вже все в минулому. І кожного року я «обсипаюся і обсипаюся». Ні, я не скаржуся, просто трохи сумно. Взагалі, мені здається, день народження – більш дитяче свято.
Ваше дитинство було не таким вже й безхмарним…
До 18 років я взагалі не відзначала свої дні народження. Виросла в інтернатах і не знала, що це за свято. Наші «гуляння» в день народження закінчувалися тим, що прізвище іменинника називали по радіо, а потім давали йому кілька цукерочок. Але я абсолютно від цього не страждала. Більш того, думала, що саме так все і повинно відбуватися. Приїжджала додому тільки на канікули і, пам’ятаю, вже на третій день починала сумувати за школою, друзями. У нас був дуже хороший директор, його ім’я запам’ятала на все життя – Дмитро Максимович Топчій. Він був мені як батько. Та й не тільки мені...
Ви були активісткою?
Останні кілька класів була комсоргом. З шостого класу почала співати в хорі й паралельно займалася спортом – обожнювала баскетбол і легку атлетику. У школі мріяла стати спортсменкою. У дев’ятому класі навіть посіла перше місце з метання дерев’яних гранат на районних змаганнях. У той час були популярні показові виступи гімнастів, коли на сцені вибудовувалася піраміда зі спортсменів. Я завжди брала участь в таких пірамідах. Була невеликого зросту, худенька, мене піднімали на самісінький верх і підкидали в повітря. Я при цьому ще встигала робити якісь піруети. Оце були часи!
Коли ж вам довелося вибирати між спортом і співом?
У десятому класі вже точно знала, що хочу співати. Одного разу моя вчителька сказала, що при хорі імені Верьовки в Києві є студія, і я повинна спробувати там свої сили. На зимові канікули приїхала з подругою в Київ і пішла на прослуховування. Але мені сказали, що я ще маленька, і запросили на наступний рік. А за цей час потрібно було добре попрацювати. Довелося, закінчивши школу-інтернат в Коростені, йти працювати на завод «Хіммаш». Спочатку була в цеху табельницею, потім ученицею кранівника, потім мене перевели в копіювальниці до конструкторів. Це в моєму житті була найстрашніша робота! Доводилося через копірку перемальовувати найскладніші схеми. Очі страшно боліли, до вечора їх складно було навіть відкрити.
Зарплату хоч хорошу отримували?
Копійки! Мені не виповнилося ще 18 років, ставилися до мене, як до дитини. Жила в гуртожитку, не уявляючи навіть, що може бути по-іншому. Пам’ятаю, на першу зарплату, яку отримала на заводі, пошила собі пальто. Воно було теплим, але таким страшним! Саме в ньому я приїхала до Києва вступати в студію при хорі імені Верьовки. Боялася, що побачу там столичних красунь, але разом зі мною приходили такі ж прості дівчатка з районів. Мене слухали керівник хору Анатолій Авдієвський і директор студії Яків Міщенко. Я ж ніколи раніше Авдієвського не бачила і подумала, що це якийсь технік. Сидів зосереджений, а поруч стояв магнітофон, який Анатолій Тимофійович то вмикав, то вимикав.
У першому турі мене попросили показати дівчину, яка збирає квіти. Спеціально накидали на підлогу папірці для полегшення завдання. Але я не звертала на них ніякої уваги і збирала неіснуючі квіти. А в кінці демонстративно згребла з підлоги папірці і викинула у відро. А коли прийшла дивитися оцінки після першого туру, своє прізвище в списках не побачила. Ледве стримуючи сльози, побігла в приймальну комісію за документами. Зустрічаю по дорозі Авдієвського, а він каже: «Та що ж це ви, Ніночко? Ви, дитинко, відразу в третій тур пройшли...» Моє життя з цього моменту різко змінилося.
Ви стали відомою?
До того ж, дуже швидко. В моє рідне село приїхала знімальна група, ми записували пісні прямо в полі, лісі, а через місяць фільм вже вийшов на телебаченні. Я стала відомою на всю Україну в один момент. Пам’ятаю, мама мені тоді сказала: «Ніночко, адже це все скоро закінчиться. Чим же ти будеш займатися?» Вона довго не вірила, що спів став моєю професією на все життя. Хоча саме матуся навчила мене співати... Вмираючи, сказала мені: «Ніночко, через двадцять років до тебе прийде жінка і скаже, хто ти, і що тобі треба робити...» Я тоді не надала великого значення цим словам. А рівно через 20 років мені подзвонила сестра по материнській лінії, яка живе в Кам’янець-Подільському, і сказала: «З’явилася спадкоємиця княгині Ольги».
Тобто ви?
Ну так. Мама приховувала це від нас все життя. Боялася, що сім’ю можуть просто знищити. Пізніше я стала аналізувати, що ніхто з нашої родини і дня не пропрацював у колгоспі. Родичі приходили і допомагали мамі викопувати картоплю, прибирати в городі. Нашу сім’ю в селі називали «шляхтою». Рідня довго не могла пробачити мамі, що вона вийшла заміж за простого хлопця. Хоча мій батько був з роду священиків. Ось така історія. Але мама попереджала, що я зустріну нерозуміння серед людей, буде важко...
Рівно 45 років тому ви прийшли в хор імені Верьовки…
Я була щаслива працювати в такому відомому колективі. І Київ полюбила відразу. Наприкінці шістдесятих місто ще не було таке перенаселене, як зараз. Спочатку я жила в гуртожитку на Гостомельському шосе. Вставали, напевно, годині о п’ятій, щоб встигнути на репетиції. Потім мене переселили в гуртожиток хору, на Брест-Литовському проспекті. А в 1971 році я вийшла заміж і тут же отримала однокімнатну квартиру. Це було таке щастя!
Під час роботи в хорі ви 17 років вважалися невиїзною. Чим завинили?
Мене вважали націоналісткою. Напевно, боялися, що легко можу залишитися за кордоном. Я була вродливою дівчиною з довгою косою, в яку закохувалися всі хлопці. У 1967 році ми поїхали в Канаду, і нас скрізь супроводжувала група канадських студентів. Але наші артисти з ними воліли не розмовляти, боялися, що про це стане відомо керівництву. За часів Радянського Союзу заборонялися зв’язки з іноземцями, за нами на гастролях дуже пильно стежили. Правда, я тоді була молода і про це абсолютно не думала. Спокійно спілкувалася з канадцями. Повернулася додому, один раз побувала в Чехії, а потім стала невиїзною. Лише в кінці вісімдесятих мене знову випустили за кордон. А в 1991-му я сама пішла з хору імені Верьовки.
Ніколи про це не шкодували?
Ні. Я подякувала за все, чого там досягла, і пішла з чистою совістю. Зізнаюся, у мене було відчуття, що вирвалася з якоїсь клітки. У хорі була дуже важка моральна атмосфера. Всі один за одним стежили, говорили, що ти все робиш не так. Що відбувалося всередині колективу, я ніколи не знала, просто не вникала в це. Не хотілося бути «стадом», робила тільки те, що подобалося мені.
А це дратувало...
Я не звертала на це уваги. Ніколи.
Ви щаслива жінка?
Так. Дуже щаслива. Звичайно, в моєму житті було багато випробувань: важке дитинство, складна юність. Але я за все вдячна Господу, пережити можна що завгодно.
Замовили собі на ювілей якийсь особливий подарунок?
Я ніколи цього не роблю. До того ж, побутові речі мене не дуже цікавлять. Звичайно, мені, як і будь-якій жінці, може, і хотілося б отримати перстень з діамантом, але я прекрасно знаю можливості своєї сім’ї. І нікого не хочу обтяжувати. До того ж, найцінніший діамант завжди зі мною. Моя найбільша коштовність – це мій голос. Слава Богу, він мені не зраджує...

Автор: Таїсія Бахарєва
Джерело: «ФАКТИ»

Довідка «МП»
Матвієнко Ніна Митрофанівна народилася 10 (за неофіційною версією – 13) жовтня 1947 року в селі Неділище Ємільчинського району Житомирської області. Була п’ятою дитиною в селянській сім’ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків (загалом у родині було 11 дітей). Родина бідувала, тому батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на Ніні. 11-річна дівчинка мала добрий характер, легко сходилась з людьми. Мати вважала, що їй легше буде пережити розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка Радомишльського району. Останні роки навчалася в школі-інтернаті Коростеня. Після закінчення школи деякий час працювала на коростеньському “Хіммаші”.