Ім’я моєї респондентки я вперше почула два роки тому, коли її стрічка «Love translated» була учасницею Chicago International Film Festival.

Історія знайомства здебільшого перестаркуватих «женихів» із різних країн Західного світу та молодих одеситок, яке влаштовує міжнародна агенція знайомств «Анастасія», справила на мене тоді не дуже приємне враження. Я відзначила добру режисерську роботу, яка нещадно показувала непривабливість українського буття. У фільмі була якась одеська «відпочинкова» легкість, однак мені здалося, що режисер намагалася знайти романтику там, де її апріорі бути не могло. Дівчата шукали собі «спонсорів», а останні – розваг. Кілька чоловіків їхали з очевидним наміром – знайти собі віддану дружину та господиню. Не завжди їм вдавалося знаходити серед яскраво нафарбованих красунь, які навіть не володіли англійською мовою, майбутніх берегинь сімейного вогнища. Окрім, хіба що, одного, котрий одружився з перекладачкою агенції, щиро її покохавши.

Сумно мені було не від самого фільму, а від того, що показане в ньому – правда. Щоправда, часткова. У час, коли завдяки освіті, володінню іноземними мовами та активній комунікації можна знайти пристойну роботу навіть за кордоном. І не обов’язково покладатися лише на власну красу, чекаючи на рятівника з-за кордону. Хто не знає справжньої України, отримає не дуже гарне враження про країну після цього фільму.
Дещо інше відчуття в мене було після перегляду новішого фільму Юлії – «Family portrait in black and white». Історія, яку розповіла режисер цього разу, «чіпляє» по-справжньому.
В селі на Сумщині проста жінка на ім’я Ольга виховує 17 дітей, серед яких переважають мулати. Впродовж трьох років велися зйомки, так що можна було відслідкувати усі перипетії всередині цього мікрокосмосу – дитячого будинку сімейного типу. Фільм багатогранний, адже в ньому порушуються не лише питання соціального характеру, як-то расизм, допомога держави батькам-опікунам, влаштування дітей сиріт, але й вічно людські проблеми – непорозуміння між матір’ю-одиначкою та дітьми-підлітками. Батьківська авторитарність проти юнацького бунтарства. Усталений та утилітарний світогляд проти нестримних і, можливо, нездійсненних мрій. Цей фільм відзнятий на тлі таких милих серцю пейзажів Центральної України, де життя триває патріархально-неспішно. І зграйка чорношкірих дітей, які навіть органічно балакають суржиком, виглядає певним дисонансом. Оцей маленький, підсвідомий дискомфорт спостерігається впродовж усього фільму. Не полишає відчуття тривоги за цих дітей – таких живих, чужоземно граційних. Фільм дуже цікавий, хоч місцями і контроверсійний, особливо – в частині демонстрації расизму в суспільстві. Однак, Юлія – не українка. Вона – режисер-документаліст. Вона показує реальність так, як бачить її сама. Після перегляду стрічки хочеться одного – щоб знайшлися режисери-документалісти, які почнуть знаходити теми для фільмів, котрі б давали нам хоч деколи привід пишатися і тішитися за Україну.
Скажіть, Юліє, чому ви знімаєте фільми про Україну? Який ви маєте зв’язок з цією країною?
Я б із задоволенням знімала в Росії. Однак, туди складніше привезти апаратуру. В Україні я знімаю з дуже простої причини – ті ж самі суспільні проблеми, що і в Росії, а організаційні питання вирішуються легше – між Канадою та Україною кордони практично відкриті. Мені простіше поїхати в Україну, попрацювати і поїхати геть. Крім того, моя мама народилася і виросла в Києві. У 18 років – поїхала до Москви. А батько народився в Сімферополі, а це – Крим, він кримчанин. В Україні я бачу той самий Радянський Союз. Україна мені приємніша. А також мені подобаються деякі риси характеру українців: вони – хазяйновиті, займаються своїм господарством, налаштовані на достаток; і менше «екстримів» я помітила в Україні, ніж у Росії.

 

 

 

Хочу вам зізнатися, що після перегляду стрічки «Love translated» я мала дуже суперечливі відчуття. До перегляду я була налаштована побачити історію про те, як справжнє кохання перемагає все – незалежно від обставин. Тобто, щось романтичне. Те, що я побачила, справило на мене враження історії про звідництво, відверто кажучи. Я побачила дівчат з Одеси, котрі буквально пропонують себе «нареченим», навіть не маючи мети вийти заміж. Вони просто користають з цих іноземців. Ви – документаліст і повинні розуміти, що ваші фільми отримають значно більше кредиту довір’я, аніж художні стрічки. Знімаючи подібні історії, чи усвідомлюєте свою відповідальність як режисера? Адже цим фільмом ви показуєте країну, яка й так має погану репутацію в світі, насамперед, стосовно ситуації навколо «живого товару», ще в гіршому світлі. Виявляється, що проституція не лише «експортується» Україною, але й «процвітає» всередині країни. Тобто, безперечно вродливі українські дівчата показані готовими піти на все, аби виїхати за кордон чи отримати від іноземців якісь подарунки.

На це я можу згадати цікаву реакцію канадців, особливо чоловіків-програмерів. Чому цей фільм брали на деякі фестивалі? Вони казали, що зовсім несподівано показано те, що жінки розумніші, ніж чоловіки. Жінки вирішують і повертають Ситуацію, як хочуть! Я ж не показую, крім однієї дівчини, що в когось там були інтимні стосунки. Я показую як дівчата, яким по 18 – 20 років, «крутять» чоловіками, котрим там по 45 – 50 років. Ці дівчата – сильніші, ніж чоловіки! Вони більш складно, багатопланово мислять. Вони – менш наївні. Показані шматки про Одесу, про цих дуже гарних людей, гарне місто. Там показано місцеву дискотеку, це – реальне життя! Там неймовірні українські дівчата, котрі танцюють із розкішними українськими хлопцями, і їм глибоко наплювати на цих старих пер...нів! І все це у фільмі є! І є те, що показано наприкінці, коли дівчата щось придумують, щоб витягти з гостей якісь цінності, гроші, вони ж звідти навіть виїжджати не дуже хочуть.
Я сама виросла в Радянському Союзі, і я дуже добре цих дівчат розумію. Тоді, можливо, іноземці були не такими старими (сміється)! Так, у нас були свої хлопці, але коли були якісь іноземці-залицяльники – це було дуже приємно. Ходили з ними в ресторани, не відмовлялися від подарунків – і все! Мені хотілося показати, що жінки навіть сильніші за чоловіків, котрі туди приїжджають. Не кажучи вже про те, що вони гарніші, звичайно. Історія між двома героями фільму показує, що там мали місце почуття. Цей фільм також показує дівчатам, як не слід поводитися з чоловіками. І одна пара, все ж таки, склалася! (між одним із гостей і перекладачкою – від ред.).
Чи відслідковуєте ви долю цієї пари?
Так, вони мої друзі, живуть в Мінеаполісі, я їх дуже поважаю і люблю. Якщо про цю історію подумати, то ця перекладачка не була серед дівчат, які знайомилися через «Анастасію». Вона така красуня, що можна уявити, скільки чоловіків до неї залицялося! Але щось між ними клацнуло, і вони дуже щасливо живуть!
Додам ще до вашого попереднього запитання. Якщо ви передивитеся коментарі на YouTube до цього фільму, то побачите, що «дістається» найбільше чоловікам! Вони ж розповідали свої історії: були попередні шлюби, живуть, здебільшого, у невеличких містах, дружини їх залишили, забрали дітей та гроші. Після таких «пригод» вони вирішували, що сучасні американки їм не підходять. Також вони знають американців, які мають українських жінок. Тим жінкам далеко не по 20, а, швидше, по 40 років, і вони – чудові! Вони сильні, здатні на кохання та піклування.
Це зовсім інша справа, коли йдеться про 40-річних жінок, які дорослішали за інших умов. В одеситок, котрих ви показали, зовсім інша ментальність – споживацька. Вони знають, що їхня зовнішність – добрий товар, і вони його використовують. Навіть і для того, щоб отримати дорогі подарунки, а не шукати чоловіка на все життя. Мені шкода, що не були показані дівчата, які отримують гарну освіту, володіють іноземними мовами і можуть «продати» свої мізки, а не тільки тіло. Таке кіно робить «ведмежу послугу» репутації українок.

 

 

 

 

 

Американці бачать це зовсім по-іншому. Бачать, якими вони є сильними та розумними жінками, і вони значно кращі, ніж оті чоловіки – «лузери». В жодному рев’ю, в жодній статті я не бачила, щоб сказали, що «от, українські жінки є на продаж!» Навпаки, захоплювалися молодими дівчатами, гарними та розумними, на яких «женихи» могли лише дивитися. Мені було смішно спостерігати, як гості із Заходу втрачали голову, коли бачили стільки юних, вродливих дівчат. Там були гарні і приємні жінки віком близько 40 років. Жоден з тих, здебільшого, 50-річних чоловіків не обирав оцих старших жінок. Мені самій це дуже не подобалося і злило: те, що старші чоловіки надають перевагу дівчині віком до 30 років. Мені це було неприємно як людині, як жінці, котрій понад 40 років. Але як документаліст, я хочу це показати. І я хочу показати, зокрема, привабливого француза, якому 57 років (він навіть для мене старуватий), котрий хоче зустрічатися з дівчиною віком лише до 30 років! І я обурююся цим, як жінка, але як документаліст я повинна це показати, бо це – правда життя! Поряд з тим, там був Ерні, котрий покохав перекладачку. Він її як побачив, то одразу відмовився від зустрічей з іншими дівчатами і знаходив усі способи, щоб бути біля неї. Історія кохання розгорталася в мене на очах!
Як вам вдалося зробити так, щоб люди не комплексували перед камерою? Вони ж не актори, а виражали свої почуття, емоції доволі відверто. Як ви досягаєте того, щоб ваші герої почувалися комфортно, а люди поводилися природно?
Я ставилася зі симпатією до своїх героїв, до цих чоловіків, серед них були справді хороші люди. Я думаю, що вони відчували, що я не показуватиму їх у невигідному світлі. Я ставлюся толерантно до людей, бо розумію, що ідеальних немає, намагаюся не засуджувати їх.
Скільки часу ви налагоджували стосунки до того часу, коли розпочалася зйомка?
Дві хвилини. Погодилося на зйомку шестеро чоловіків, котрі приїхали дійсно шукати дружин. Були такі, що не погодилися. Вони, мабуть, мали інші цілі і не хотіли, щоб їх знімали. Ті, що погодилися, мали добрі наміри, незалежно від того, що вийшло.
Важливо пам’ятати, що документаліст повинен зберігати дистанцію, репутація є надзвичайно важливою, щоб ніхто не міг навіть запідозрити у намірах – допомогти чи нашкодити комусь із героїв, зокрема, агенції.
Документаліст повинен не сперечатися з життям, а показати, яким воно може бути, допомогти людям замислитися.
Чи це був перший візит до Одеси?
Так. Мені надзвичайно там сподобалося, причому, все! Це був вересень, туристичний сезон завершився, все було таке розслаблене. Коли я знімала біля Оперного театру, то не могла втриматися від захоплення: які гарні люди, як вони себе тримають, їхня постава, вбрання! Я бачила чимало гідності. Навіть дівчата, які ходили на socials (зустрічі з потенційними нареченими, які влаштовує агенція), жодна з них не поводилася якось негідно. А стосовно того, що ви раніше казали. Для багатьох жінок, особливо зі Сходу, краса – це єдиний спосіб взагалі чогось досягти. У дівчини, котра поспішила «переночувати» у нареченого, така ситуація: в неї нормальна, але безперспективна освіта, вона – з бідної сім’ї, така дівчина у західній країні жила би в особняку, а не в кімнаті у гуртожитку.
Я особисто ніколи не скажу нічого поганого з приводу того, що дівчата, як капітал, намагаються використати свою юність та красу. Це не від доброго життя! Освіта не працює, зарплата – маленька. Що залишається робити такій дівчині? Таке життя!
Перейдемо до вашого іншого фільму, зробленого в Україні – «Family portrait in black and white». Фільм дуже багатошаровий, складний. У ньому порушується багато питань, проблем як соціального, так і особистісного характеру. Дозвольте розпочати з питання про негативне у ньому, щоб завершити його обговорення позитивними моментами. Там було декілька кадрів поспіль, які показували стисло ситуацію з фашизмом в Україні. Був показаний парад представників націоналістичних рухів України, з відповідною символікою, одразу після цього показали хлопців, які давали інтерв’ю і розповідали, як вони били «чорних» і отримали лише умовне покарання. Проблема в тому, що ці хлопці розмовляли російською, називали себе скінхедами, а не представниками відповідних політичних партій, хоч і крутилися в кадрі поблизу прапорів та учасників рухів, називаючи себе патріотами. Виглядає на «підтасовку» фактів. Можуть виникнути питання і претензії, коли фільм вийде на широкий екран, навіщо створювався відеоряд, який мав би показати, що націоналісти із червоно-чорною, жовто-синьою символікою та відморозки, які били людей за колір шкіри – одні і ті самі люди.
Скажу наступне: кадри з парадом та інтерв’ю були відзняті одним західним режисером, не мною. Я знайшла фільм в Інтернеті про антисемітизм в Україні, який зняв американський режисер – Деніел Рейнолдс Рівейро. («Nazis/Skinheads: The Holocaust by Bullets and Modern Antisemitism in Ukraine» – від ред.) Я сконтактувалася з ним і поцікавилася, чи був він свідком расизму стосовно чорношкірих. Він сказав, що таких випадків дуже багато. Він мені за невеликі гроші продав ці кадри, тому що я не змогла «вийти» на расистів, скінхедів.
Для мене було важливо показати, що головне не те, до яких організацій належать люди, якою мовою розмовляють, де проживають, а те, що мої чорношкірі герої в Україні можуть стати жертвами расистів. Цей фільм не буде показано в Україні. Це принципове рішення, яке було прийняте не мною, а матір’ю-опікункою. Я вирішила навіть не давати цю стрічку на фестиваль в Україні. А все після того, що трапилося з документальним кіно «Шахта № 8» естонського режисера Маріанни Каат. Чудове кіно! І чим це закінчилося після того, як його показали в Україні? Нічим добрим! А що може статися з героями мого фільму? Може, в Ольги й дітей заберуть, тому що вона – не ідеальна мати. Або приїдуть якісь ідіоти, щоб побити тих дітей.
Не всі люди розділяють наші сентименти, є такі, що ставляться інакше.
І я не розуміюся у прапорах, я дивилася на вирази обличчя тих людей, як вони піднімали руки у «фашистському» привітанні.
Тут постає питання про межі відповідальності режисера-документаліста! Адже вам вірять! І якби я не відслідковувала життя в Україні, не знала б нічого про цю країну, то в мене виникло б, знову ж таки, досить специфічне уявлення про неї. Ця стрічка буде показана за кордоном, яке враження складеться у глядачів? Що в нашій країні живуть фашисти, які б’ють людей через колір шкіри!
Тут я готова сперечатися. І ви, і я будемо почуватися там спокійно. Але одного з героїв – Кирила, цього чудового хлопчика, о другій годині дня просто на зупинці почали бити ні за що – ніхто не вступився! Я впевнена, що на Україні є небагато придурків-расистів, котрі будуть бити чорношкірого, але тих, хто вступиться – також дуже мало! Байдужа більшість дозволяє агресивній меншості вважати, що їхня агресія стосовно чорношкірих є допустимою. Якби за цих дітей на вулицях заступалися, то було б інакше. Ота більшість можливо і не поділяє расистських поглядів, але своїм невтручанням вони потурають їхньому розповсюдженню. Для прикладу, іноземні студенти написали відкриту петицію урядові України у лютому цього року про утиски на основі кольору шкіри.
Чи не є поясненням такого агресивного ставлення в українському суспільстві до чорношкірих те, що до них ще не звикли? Ми були закритою країною, і людей з іншим кольором шкіри бачили лише у фільмах.
Ви знаєте, я живу у Ванкувері, де чорношкірі теж з’явилися порівняно недавно. Однак, уявити собі неможливо, щоб було таке ставлення.
Якщо говорити відверто, то прихований, невиявлений расизм властивий багатьом розвинутим країнам. Згадаймо французів і їхнє ставлення до арабів.
Там інша ситуація: арабів у Франції вже стільки, що це становить загрозу французькій культурі та ментальності. Купка чорношкірих студентів в Україні загрози не становить. Я вважаю, що якби було жорсткішим покарання за насилля над чорношкірими, то і того насилля було б менше. Якби кривдниками давали не умовні терміни за побиття, а реальні терміни ув’язнення, то вони б остерігалися того, щоб кривдити людей з іншим кольором шкіри.
Перейдемо до особистих проблеми прийомної сім’ї, зображеної у фільмі. На мій погляд, конфлікти, які виникли між Ольгою та її підростаючими дітьми – це не проблеми прийомної сім’ї, а типова криза стосунків між батьками та підлітками, багато в чому спровокована авторитарністю характеру мами.
З чим було пов’язане її наполегливе бажання визначити долю кожної дитини – бажанням усе контролювати чи «вузькістю» її світогляду?
Я б ніколи не назвала її жінкою вузького світогляду. Я завжди її сприймала як дуже розумну жінку.
Чому ж вона не хотіла дозволити прийомним дітям залишитися в Італії, мати краще життя?
У мене немає відповіді на це питання. Я не хочу думати нічого поганого про її мотиви. Мені здається, що мали місце звичайні материнські ревнощі. Не хочеться думати, що їй було невигідно віддавати, тому що буде менше дітей у будинку. Я думаю, що цю ситуацію можна розглядати таким чином, якби хтось мені запропонував віддати дитину, котру я виховувала, комусь, у кого кращі побутові умови. Я довго займалася питанням усиновлення дітей, 10 років працювала координатором з усиновлення. Я знаю, що для прийомних батьків немає різниці у почуттях до біологічних чи прийомних дітей. Емоції, як негативні, так і позитивні, такі самі.
Я не можу сказати, чому Ольга так намагалася усім керувати. Вона вважала, що її життєвий досвід дозволяє оцінювати все реалістичніше. Вона знає, що ці діти, досягнувши повноліття, опиняться на вулиці. І повинні мати професію, яка зможе їх прогодувати. Тобто, ремесла, яким знайдеться швидке застосування. Їхні мрії – бути музикантами чи перекладачами – здаються їй несерйозними. Вона хоче їх бачити влаштованими. Її авторитарність пов’язана, на мою думку, з «радянським вихованням». Вона – яскравий приклад «радянської» героїчної жінки. Нею можна захоплюватися в один момент, а в інший – неможливо з нею погоджуватися. Але вона робить те, чого не роблять інші.
Чому ж вона брала під опіку чорношкірих дітей?
Мені закидали, що я у фільмі не розповіла, чому вона вибирала таких дітей. Впродовж трьох років я їздила в Україну, приходила до Ольги і пропонувала відповісти на це питання. Ольга ж, відчувши, що мені дуже потрібна ця відповідь, так її і не дала. Такий у неї характер. Я здогадуюся, чому вона бере цих дітей. Здебільшого, діти опиняються в дитячих будинках через неблагополучне соціальне середовище, батьки – пияки, мають місце вроджені патології на тлі пияцтва батьків. Чорношкірих дітей залишали в дитбудинках через їхній колір шкіри, а не через батьків-пияків. І Ольга розуміла, що ймовірність отримати дитину з вродженою патологією в такому випадку є меншою. До того ж, діти-мулати дуже гарненькі, емоційні. Ольга сама дуже емоційна, і такі дітки їй дуже підходили, вона сама мені про це казала. Також вона керувалася почуттям справедливості.
А прийшла вона до цього так. Наприкінці 80-х років, після того, як пропрацювала все життя на хімічному виробництві, опинилася на пенсії – у 42 роки, через шкідливість виробництва. І от, молода, енергійна жінка, яка дуже любить дітей, опинилася на пенсії, вирішила виховувати прийомних дітей! Вони з чоловіком спочатку брали білошкірих дітей, потім вона побачила чорношкірого, взяла його до себе додому, і так – пішло-поїхало.
А чоловік її покинув через це?
Впевнена, що ні. Думаю, що він не витримав такого навантаження. Я не зустрічалася з її чоловіком, такою була її вимога. Я й так вважаю, що вона впустила мене далеко, багато показала.
Ви ночували у цьому будинку?
Ні, приїжджали деколи дуже рано і деколи затримувалися дуже допізна. Бувало, що тільки ми поїдемо – і починаються справжні сцени у цій сім’ї! Там так багато всього відбувалося, що все відзняти було неможливо. Діти надзвичайно яскраві, цікаві, живі! Вони зростають з дуже непростою мамою, яка на них тисне, і все одно, кожен з них – особистість!
Коли я дивилися фільм, то складалося враження, що Ольга часом грала на камеру. Особливо, коли, готуючи на всіх їсти, прибираючи, роблячи покупки, вона при цьому якось умудрялася ще займатися уроками з ними!
Загалом, Ольга поводилася дуже природно перед камерою, однак моменти, коли вона намагалася займатися з ними уроками – не зовсім природній. Я швидше зрежисирувала це. В неї, по-суті, немає часу займатися з дітьми читанням, писанням. Але я розуміла, що західний глядач не зрозуміє цього і буде дорікати їй за відсутність прагнення займатися розвитком дітей.
Діти дуже самостійні. Вони коли дорослішають, то намагаються якомога менше бути вдома і кудись втекти. Якщо подумати, то це трагедійна ситуація для матері: вона їх взяла у 1-річному, дворічному віці і всі ці роки виховувала. Тепер вони виросли, і в кожного з них до неї претензії! Їй це боляче! Але з цим нічого не вдієш, таке життя! Мені було її шкода. Хоча, коли ми знімали другий рік, і в неї щось не ладналося, вона дуже на них тиснула, то мені було важко це спостерігати. На третій рік вже було легше. Сім’я – це організм, який постійно мінявся, трансформувалася.
Що вам було легше відзняти – «Love translated» чи «Сімейний портрет»?
«Love translated» був відзнятий за 10 днів! А «Сімейний портрет» є емоційно головним у моєму житті! Я повністю занурилася у життя цих дітей, спілкуюся з ними, багато про них думаю.
Чи бачите ви якусь перспективу для цих дітей?
Звичайно, бачу. У кожного з них, окрім хіба що хлопчика, котрого насильно помістили в психіатричну лікарню. Він потрапив у систему цих соціальних закладів і навряд чи в нього буде щасливе життя. А в усіх решта – шанси є. Головне, щоб їм вчасно надавали хоч якусь підтримку, допомогу. Деколи треба, що хтось надав притулок саме у конкретний момент, допоміг, і життя налагодиться. А не допоможуть їм у потрібний момент – і все полетить шкереберть. Люди часто цього не розуміють. А ще заздалегідь позбавляють їх навіть шансу на надію. Вважають їх паріями. Батьки їх покинули, вони – чорношкірі –нічого доброго з них не вийде. Якби ж тільки люди допомагали їм більше!
Наскільки сьогодні фінансово важко відзняти документальне кіно?
Зараз така ситуація, що режисерові-документалістові треба вміти все робити самому. Так вийшло, що телебачення тепер переповнене серіалами, реаліті-шоу, залишилося мало місця для кіно. А головне фінансування документалістики йде через телебачення. Тому доводиться самому знімати, монтувати, щоб заощадити на бюджеті. Доводиться все підраховувати: вартість поїздки, скажімо, в Україну, проживання, найм допомоги на місці тощо. Але це мій підхід. Є режисери, які роблять стрічки з великим бюджетом, але вони переважно розпочали значно раніше працювати, зробили собі ім’я. Ситуація з документальним кіно тепер у всьому світі – дуже сумна. Але я не скаржуся, працюю багато, допоки можу. Зараз розпочинаю нову роботу для National Film Board of Canada.
Ви самі шукаєте теми, чи вони знаходять вас?
До цього дня я сама шукала теми. А от цей фільм, що мені зараз запропонували зробити, почався не за моєї ініціативи. Жінка, яка запропонувала цю роботу, побачила на одному з кінофестивалів «Сімейний портрет» і виявила бажання зі мною працювати. Вона мені і тему принесла: про жінок маленького містечка на півночі Канади, де нафтових запасів більше, ніж у Саудівській Аравії. Всі чоловіки працюють на розробках нафти, жінок – катма, одна – на дев’ятьох чоловіків. Але в самому містечку – вирішують лише жінки, чоловіки зайняті на роботі. Мені стало дуже цікаво попрацювати на цю тему.
Чи маєте намір ви ще щось знімати в Україні?
Не знаю. Наразі якихось тем нема. Я хочу тут познімати, в Канаді.
Чи консультувалися з українцями, зокрема, з діаспори, перед тим, як працювати в Україні?
Ні. Над «Сімейним портретом» я почала працювати після того, коли прочитала статтю про жінку, що опікується 17-ма чорношкірими дітьми. Захопилася цією ідеєю – відзняти жінку-героїню, але реальне життя цієї сім’ї виявилося значно складнішим…