Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую
Автор

Учитель. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?
Учень. Сонце, о Гурудева!
Учитель. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повели­тель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?
Учень. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну били­нку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і на­віть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усаміт­нене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи пра­вильно я мислю, о Гурудева?
Учитель. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Пере­можець Мари Смерті!

Книга перша. Чорний папірус
Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.
Ти ступи у колиску моєї душі.
Я готую для тебе початок нового світання,
Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.
Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,
В скелю серця вдаря галактичний прибій…
Мою душу охоплює туга безкрая,
Розгортає у вічність тривоги сувій.
Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?
Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?
Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,
А без слова твого — небуття.
Прилети, Неповторна!
Минають секунди-століття,
Блискавиці небесні обпалюють серце моє.
Я чекаю тебе над безоднею світу,
Де безжалісний птах Прометея клює.
Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,
Люта втома байдужістю душу вбива.
Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,
Щоб були непотрібні слова!
Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,
Сколихнеться від жаху Кривава Гора!
Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…
Нам пора… Нам пора…

Частина перша
Хронос
(Зі щоденника Сергія Горениці)
Що зі мною діється?
Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгуку­ється па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.
Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? Її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?
Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутува­ти заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну ла­вину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну да­лину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і тради­ційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмис­лити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.
О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну жит­тя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, гойдаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борса­єшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює по­тугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовиж­ну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпа­лу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?
…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.
Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.
Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. По­переду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Остан­ній подих!
Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?
Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?
У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динамі­ці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолето­вим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.
І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіоле­товим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя ко­хана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.
З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості пла­чу і кричу у безконечність:
— Спасибі, мамо!
Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…
Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?
Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідо­мості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?
Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торк­нулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.
…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розлад­наної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сто­рінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, пе­чаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.
Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.
Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.
Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування два­надцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на сто­лах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів роз­мову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближали­ся до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збу­дувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.
Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відго­мін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господи­ні, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.
Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шу­мувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.
Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинс­тва. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?
Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.
Хай буде просто.
Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.
— Я жду вас давно…
— Я шукала вас, — просто відповіла вона.
Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранко­вий промінь сонця — на росину. Так просто.
Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.
Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.
— Що ж тепер буде? — зітхнув я.
— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!
— Що?
— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…
— Ні, ні, не треба. Я збагнув.
Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й просто­ру. Замкнувся світ радості.
Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі без­конечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибух­нув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..
Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?
Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обій­ми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…
Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише пре­люд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.
***
…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на сим­позіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за на­шою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. “Релятивізм у світі мікрочасток”. Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання?
Крижаніє погляд коханої. Чому?
Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змі­нилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміу­рга? Безумство.
Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей.
Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосун­ків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, пре­красніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебе­дів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні.
Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне приве­ло до падіння, то навіщо воно?
Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Те­пер: “Не можу”, “Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома”, “Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…”
Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домі­нуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?!
Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чор­ні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, кара­тися.
***
Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік заби­рає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати.
Хіба не кричить весь світ, уся нескінченність у в’язниці Хроноса, в його невситимому череві?
А найгучніше волає “Я” — чутливе, ніжне, болісне “Я” людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її поча­ток і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як ПОЧАЛО БУТИ?
Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескін­ченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.
Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерз­лою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!
Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав поло­нити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теп­лого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конеч­ності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…
…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, назива­ючи смертю. Що там — за нею?
Кінець? Кінець чого?
Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хви­лі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.
Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гір­кою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.
Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незлічен­ні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з ньо­го злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Лег­кі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!
Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хро­носе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.
Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:
— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє “Я” — лише випадковість у химерному спле­тінні моїх велетенських перетворень.
Хто дасть відповідь? Без іронії?..
Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?
Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспоко­юся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі:
— Думайте, боріться!
…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозо­рі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обій­мах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами.
На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір.
Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розді­лені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результа­том вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею.
Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили все­ленську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих час­ток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюби­ти незмірність і вмістити її в своєму серці…
Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне “Я”. І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на “земного” й “космічного”. “Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока”, — сказали древні мудреці. А ти…
Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важіль­ця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. “І вогонь зводить з неба на землю”. Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки.
А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно не­залежне. Боли, моє серце, боли!
З чого ж почати аналізувати, синтезувати?
Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітично­го, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитя­че, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні?
Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і лю­били його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделю­вання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійсни­ти планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але наві­що? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі сти­хіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інкві­зиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експе­римент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю?
А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбере­ження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментую­чи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсут­нє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експери­мент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект?
Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. “Прах ти є — і в прах повернешся”. Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся пробле­ма — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирне­нькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою?
Ні, залишу поки що цю гіпотезу. Тут — безвихідь. Єдине, на що мають надію її прихильники, — замирення через смирення, покору, повну віддачу себе на милість деміурга. Тоді — життя в світі радості й повноти. Але якої повноти, якої радості? Знову без свідомості, знову в імлі інстинкту, де не можна буде розпізнати, хто ти є — вільний дух чи елемент космічної кібермашини?
Ні, ні! Треба йти далі. Схід залишив нам багато символів і доктрин. Чи немає серед них нових зерен пізнання? Древні дуже багато міркували над проблемою часу і теж намагалися звільнитися від його ланцюгів. Брахманізм, джайнізм, буддизм. Всі вони залишили грандіозну космогонію і вражаючий ан­тропогенез. Веданта підвела підсумок, здійснила синтез.
В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому сидить творець світу — Брама. Мина­ють нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і зга­сають планети, з’являються і безслідно щезають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кшатрії, парії, раби і володарі, кохані і бездомні, мудрі і безумні. Все, все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років, — невимірний для земних обчислень вік, і тоді в’яне небесний Лотос, пори­нає в лоно Вішну. Знову — невимірний океан вічності, а серед нього — безсмертний Шеша з дрімаючим богом на спині.
І так без кінця. Без виміру. Без смислу. Так єсьм. Так буде.
Єдине просвітлення — метемпсихоз, ідея перевтілення. Ось ти гад, птах, корова, кажан. Тобі тяжко, ти повзаєш по землі, ти стаєш жертвою жадібного хижака, але сподівайся, молися творцеві сущого — Брамі. Ти зможеш в майбутті народитися людиною. А пройшовши вдало шлях людини, можеш підняти­ся до царства девів-богів. Але й там тебе підстереже вічність. Насолода вимагає віддачі. Неминучий ритм взаємозалежності кине тебе до царства ракшасів-демонів, де ти спокутуєш цикл небесної насолоди. І знову — через царство мінералів, рослин і тварин — до людської еволюції…
Моторошна доктрина. Але, справді, треба їй віддати належ­не. Вже тисячоліття тому мудреці Індії відчули невичерпну і безжальну суть Хроноса — часу. Доки ти в його потоці — нічого будувати химери. Ти — лише частка на його хвилях, клітина вселенського організму.
Вперше повстав проти деспотії Хроноса мужній Гаутама. Він проголосив ідею свободи. Не боротися зі світом Брами, а вийти з нього. Куди? У невідомість! Як відчайдушний мандрів­ник на благенькому човникові в море. Що там, за обрієм? Може, чарівний острів? Може, небачені ліси і казкові жар-птахи? Може, ураган і загибель у бездонній прірві океану? Хай! Аби не тут, де все так остогиділо, де все вивірено, як ритміка піщаного годинника, що його раз у раз перевертає досвідчена рука космічного велетня Шеші.
Як побороти деспотизм Хроноса? Як вийти з його пастки?
“Відкинути всі жадання, — сказав Гаутама. — Розрубати комплекси прагнень. І тоді рука Мари не захопить тебе. Ти знову зіллєшся з океаном свободи, вийдеш із світу форм”.
Прекрасно! Але ж це втрата індивідуальності. І потім, хто доведе, що твоя енергія — уже в стані пасивності — не буде використана свідомим чи несвідомим деміургом для нового імпульсу життя, що вона не буде крутити інше колесо світу? Нема такої гарантії, доки тим гарантом не буде твоя свідо­мість. Отже, збереження індивідуальності — найперша необ­хідність. Несвідомий боєць — не боєць. Пасивний боєць — не боєць. Він жертва, він здобич Хроноса.
Пізніше безліч окультних, містичних мислителів вдоско­налили, осучаснили східні доктрини. Гігантські манвантари — еволюційні цикли проявлення і пралайї, відпочинки косміч­них стихій — стали потрібними лише для періодичного проход­ження незліченної лавини монад, що набували в світах форм необхідний досвід. Семеричні цикли планет, світів були необ­хідні для вдосконалення, придбання досвіду, щоб з тими здо­бутками нарешті повернутися до Абсолютного Лона, як повер­тається з квіткового поля бджола з солодким нектаром.
Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагнен­них. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, пла­нував майбутнє фізичне життя.
Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та зако­ну причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, ця доктрина тісно змикається з матеріалізмом, з ідеєю ритмічності буття.
Але чому дух заперечує проти такої викінченості? Чому дихає моторошністю від величавих кальп і манвантар? Що може дух, який народжується з Абсолютного Лона, взяти від жалюгі­дного світу форм, де він ледь-ледь повзає у пітьмі інстинктів та нікчемних проблисків інтелекту? І що може дати досвід матері­альної сфери для надпросторових, надчасових координат?
І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древ­нім Хроносом. Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку. Невже древні мудреці не збагнули цього?
Самадхі? Трансцендентне злиття з єдиним полем буття? Непорушне тіло, оскалені зуби, блаженна посмішка. Гаразд! Хай ти сягнув потоку блаженства, а інші? А мільярди твоїх братів? Чи відкрив ти їм бажану стежечку свободи? Чи дав доказ правдивості тієї стежечки, окрім суб’єктивного тверджен­ня? Деякі релігії запевняють, що всяка смерть є перехід у царство свободи! Хіба не переконує у цьому людей християн­ська церква, та й не лише вона?
Стій! Досить!
Це нічого не дасть. Ствердження закономірності, необ­хідності того, що є, що існує, — це холуйство у невідомого творця, хто б він не був: свідомий експериментатор чи не­свідома природа. Навіть життя може виявитися хворобою матерії, навіть геніальний скульптор може зіпсувати десят­ки шматків найкращого мармуру, доки втілить свій задум у досконалу форму. Саме так! Відчуття неповноти, невдово­лення — доказ недосконалості творення. І людина, відчув­ши це, повинна знайти шлях до повноти, до краси, завер­шення.
Де той шлях?
Відчуваю — в нас самих. Ми — наслідок безконечного ланцюжка причин. Якщо так, то в надрах клітин, генів, у ще глибиннішому єстві нашому є сконденсоване знання про ми­нулі проходження. Щоб сягнути свободи, треба довідатися, як ми потрапили в рабство. Прослідкувати, де були наші поперед­ники, що вони діяли, чому привели нас саме сюди.
Це — проблема багатомірності. Синтез біології, психоло­гії, енергетики, космогонії, біоніки, історії. Так, історії у всій її неосяжності, записаної в нашому духові.
Звідки почати? Ще не знаю. Буду радитися з друзями. Ера космонавтики почалася. Експерименти, отже, можна буде проводити в космічних масштабах. Дещо в свідомості визрі­ває, але ще боюся про це писати. Треба обміркувати. Стій! Дзвонить телефон…
Знову вона. Віта. Крига розтанула. Ласкавий, тремтячий голос. Може, піти?.. Що зі мною? Після таких злетів думки знову опинитися в обіймах? А як же з проблемою часу? Генів? Хроноса? Він сміється. Я чую його холодний регіт. Ніби тріщить крига навесні, коли скресає Дніпро! А, байдуже! Піду!..
***
Однієї ночі мені ніби привиділось…
Пороги. Повноводий Дніпро. Під сонцем грають буруни на порогах, у небі ширяють ластівки. Бачу на плесі багато гостроносих чайок, біля них метушаться козаки. Десь далеко чути гук литавр. Рада, чи що?
Я сиджу на камені над водою, дивлюся на ніжно-зелене пагіння очерету, думаю думу. Про що? Тепер важко згадати. Якась туга, сум за втраченим, поклик невідомого…
— Вогневиче! Вогневиче! — Чуються здалека голоси.
Вогневик — це я. Мене поважають і трохи побоюються.
Вважають чаклуном, характерником. Бо я знаю таємниці трав і звірів, мови інших народів і чарівні слова, які зупиняють кров, одвертають очі ворогів і ще багато-багато іншого.
Козаки оточили мене тісним кільцем. Я бачу багато суво­рих облич. Тільки очі їхні дитячі, довірливі. Вони ждуть? Чого вони ждуть? Відповіді. Чому я маю дати її?
— Вогневиче! Чи схвалюєш ти похід?
— Заждіть, браття! Треба запитати в Чорної Грамоти..
Я витягую з-за пазухи оксамитно-чорний сувій на срібно­му ланцюжку, розгортаю його. Він міниться на сонці моторо­шною глибиною, вібрує.
— Чорна Грамото, козаки запитали, чи на добро цей по­хід?
— Серце палає — на добро. Серце холодне — зупиніться! — Почувся тихий голос Чорної Грамоти.
— Славно! Славно! — заревли козаки. — Ой гарно сказа­ла, Чорна Грамото! Горять, горять наші серця! Пливемо, брат­тя, пливемо! Хай начуваються бусурмани!
— А чи довго нам тримати шаблю в руці? — сумно запи­тав хтось у мене за спиною, коли змовкли крики.
— Доки є ворог, — сказала Грамота.
— Невже довіку?
— Всьому є кінець.
— Коли ж? Коли?
— Відповідь у ваших серцях. Доки в могили ховаєте сла­ву свою, козаки, доти нерозривне вороже кільце…
Гомін, гомін мужніх голосів. І тануть обриси порогів. І я знову в своїй київській квартирі.
Що поєднало далекі епохи? Звідки примхливе видіння — таке фантастичне, неймовірне?
Чорна Грамота? Сувій дивної речовини, що дає відповіді на запитання? Чому він мені знайомий? Звідки? Десь я читав про таку річ, тільки вона інакше називалася.
Здається, ще й досі відчуваю ніжний доторк сувою, трем­тіння теплої чутливої речовини. Щось давно забуте, глибин­не…
Стій, згадав. Дещо згадав…
Олександр Великий ходив через палючі піски до храму Амона. Там він розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папірус. Цар носив його на шиї. Легенда розпо­відає, що той Папірус тримав у собі сокровенне знання таєм­ниці світу. Великий полководець радився з Чорним Папіру­сом, нерозлучно мав його при собі. Таємничий сувій було по­ховано разом з останками царя…
Невже це він? Невже Чорна Грамота? Чи моя підсвідома вигадка, фантазування?
Якщо правда, то як сувій потрапив до козаків? Ой леле! Я вже приймаю сон за реальність.
А чому б і ні? Адже я не думав про таке? І моє видіння не просто сон, а розкриття генетичної інформації. Якісь мої по­передники мали справу з Чорною Грамотою, а я…
Гм… Не вельми міцний ланцюжок, але все-таки… Що може означати той сувій? Звідки він? Схоже на універсальну кібер-машину, яка входить у контакт із психікою людини і дає уза­гальнені відповіді, точніше — символи відповіді, які треба роз­в’язувати відповідно до темпераменту й ерудиції.
Проте хто б міг створити такий чудовий пристрій? Наші предки? Нізащо. Тоді пришельці? На чужопланетних космона­втів тепер мода, їм приписують усе незрозуміле, незбагненне…
Є одна ідея… Спробую перевірити…
Знову Новий рік. Учора запрошували до товариства — я не пішов. Вона зустрічала у своєму гурті. Подзвонила, сказала, що не може. Не може? Хай! Я сидів як сич удома, дивився на вулицю, слухав гомін веселих людей, думав.
За шибками легко кружляв лапатий сніг. Мені було сум­но й просто. Ні гіркоти, ні болю. Транс, майже байдужість. Марилися якісь незнані образи, пливли поруч, спліталися в образи неземного світу. Заспокоювали.
Я збагнув, що конче треба розірвати коло звичайності. Ми бачимо світ лише крізь вузьку щілину кількох почуттів, а потім догматизуємо те бачення і заперечуємо все, що від­різняється від догми. Так не досягти синтезу. Ніколи. Син­тез — це насамперед допущення багатомірності і навіть — невимірності.
Може виявитися, що проблема часу дуже просто вирі­шиться, коли сягнути нового ступеня світобудови. Не абсолют­ний же він — Хронос? Абсолютне не міняється, воно всеосяж­не, а час — вічноплинна сутність, калейдоскоп явищ. Отже, породжений якимось пахтанням, роздрібненням більш знач­них основ, ніж він сам.
Подорож у часі — ось що необхідно насамперед. Науко­вий експеримент. Не теоретизування, не суб’єктивні відчуття, а мандрівка в минуле чи в майбутнє. Ну, в майбутнє — це проблематично. А в минуле — ймовірно. Перший крок. А по­тім тисячі дослідників кинуться на допомогу. А поки що не жди ентузіазму. Надто абстрактна проблема. З домішкою міс­тицизму.
За що ж узятися, за який кінчик нескінченного клубка?
Є в мене божевільний план. Все боюся про нього говори­ти із своїм товаришем — гіпнологом. Лише він допоможе, А якщо ні? Невже не зважиться?
Нарешті ми зустрілися з Володькою Молотом. Просиділи за пляшкою бренді до пізньої ночі, розмовляли до отупіння. Він іронізував, потім захоплювався, сміявся і замислювався, розпитував і мовчав. Нарешті так ухопився за мою ідею, що вирішив провести експеримент не відкладаючи.
— Кілька днів на підготовку, я прочитаю деяку літерату­ру… і почнемо. Не боїшся?
— О ні! — засміявся я. — По-моєму, не ти прийшов до мене?
— Всяке буває, — загадково сказав Володька. — Зовнішня свідомість наша хапається, готова зробити те й інше, а потім вступає до дії інерційна сила підсвідомості… І все летить шке­реберть! Ми не знаємо себе й на один відсоток. Людина — як айсберг, пробач за таке відоме порівняння! Основна маса — невидима…
— Зрозумів тебе. І все-таки готовий.
— Тоді я чекаю…
Завтра ми спробуємо. Тривога і надія. Все так незвично, несподівано. Доки чогось не досягнемо — нікому ні слова.
***
Сталося! Неймовірно, але факт!
Втім, все по порядку, як було. Я приїхав до Володьки. Ми домовилися провести експеримент далеко за містом, на дачі. Котедж належав старому Молоту — доктору медичних наук, але взимку тут ніхто не жив і приміщення було вільне для будь-яких дослідів.
Запалили грубку, ждали, доки в кімнаті потепліє, говори­ли про щось несуттєве. Тим часом смерклося, за вікном, на оксамитному небі, поплив місяць-молодик, розсипав срібні іс­кри па сніговій ковдрі. Володька вимкнув горішнє світло, за­лишив тільки нічну лампу з м’яким зеленкуватим забарвлен­ням.
— Чаклунська ніч, — усміхнувся він, глянувши на місяч­ного серпа.
Я мовчав. Чомусь волосся на голові в мене ворушилося, ніби від електричних розрядів. Тіло тремтіло в напрузі.
— Почнемо?
— Гаразд, — відповів Володька. — Ляж і заглибся в себе. Спробуй відсторонитися від сучасності. Ти не Горениця. Ти не вчений, не фізик. Ти — безіменний. Ніби хмаринка в небі. Ніби подих вітру. Ніби промінь світла…
Що він каже? Я вже відчував себе колись так. Мчав у безмежності й не знав, коли скінчиться нескінченний шлях. Не знав, бо не було часу, не було виміру, межі, масштабу, до якого б прикласти свої відчуття.
Ось і тепер… Мене захопила потужна хвиля, метнула в простір.
— Вогневик! Чи говорить тобі щось це ім’я?
— Знаю. Це я. Це мій далекий вияв.
— Рік. Згадай рік.
— Народився тисяча п’ятсот десятого. Вбитий — тисяча п’ятсот шістдесят сьомого.
— Вбитий.
— Так. У бою з татарами. Ніби в тумані все. Миготить, ворушиться, гримотить. Блискотять шаблі, кричать козаки. На мене напало одразу троє татарських вояків. Свистить стріла…
— Стій, стій! — Зупинив мою мову Володька. — Зупинись. Глянь трохи раніше. Може, якісь деталі, може, місцевість. Може, ім’я, назва…
— Спробую. Важко, але я спробую…
…Вогневик зупинив свого вороного, скочив на землю, кив­нув супутникам — молодому джурі Іванові та старому козако­ві Семенові.
— Тут спочинемо. Біля Дівич-скелі. Путь ще далека, тре­ба полуднувати. Та й водиця славна витікає з-під скелі.
Козаки розсідлали коней, пустили пастися на м’яку вес­няну траву, що густо обліпила кам’янисту гряду. Самі сіли в коло, дістали кому що Бог послав: в’яленого ляща, півпаляниці, кільце ковбаси, плескату череп’яну пляшку з оковитою. Джура збігав до джерела, зачерпнув прохолодної води казан­ком, приніс до гурту. Вогневик розгладив рудуваті вуса, при­пав до прозорої вологи. Передихнувши, сказав:
— Славна вода. Чиста, як дівоча сльоза.
— А все-таки оковита краще, — поважно заперечив козак Семен. Він палив горілки в окований сріблом ріг, пустив по колу. — Без оковитої, брате Вогневиче, не жити…
Вогневик ще раз ковтнув води, витер уста рукавом кунтуша.
— Е, ні, брате Семене. Буває таке, що за один ковть води барило оковитої віддаси, та ще й душу на додачу. Не кажи дурного. Горілка — то, як не кинь, чортівське зілля. А вода… Без води нічого не буде в нашому грішному світі…
Козаки помовчали, оцінюючи мудрість козака-характерника.
Очі молодого джури від випитої чари заблищали, він за­ворушився на своєму камені, благально глянув на Вогневика.
— Послухай, отамане, адже недарма ти сказав про воду — як дівоча сльоза?
— Недарма, — скупо одвітив козак.
— І скеля зветься так недарма?
— Недарма.
— Розкажи мені, пане отамане, про теє. Бо, їй-бо, не мати­му спокою, доки не взнаю. Вельми ця скеля мені до вподоби. І тривожно чомусь на серці. І ніби голос я чую якийсь. Тужну пісню співає…
— То вона, — сказав Вогневик.
— Хто вона? — пошепки перепитав джура.
— Дівчина Галя, — зітхнув козак, показуючи на скелю. — Та, що тепер ось тут мешкає. Навіки, доки ворог буде топтати землю українську.
— Розкажи! — Аж підскочив джура, і його чорні очі запломеніли.
— Гаразд, — мовив Вогневик, поклавши недоїденого ляща на камінь. Набивши маленьку прокурену люльку тютюном, він викресав вогню, пустив дим. — Раз ти такий нетерплячий, то слухай.. Ось тут недалеко, за цією грядою, було село. Вже й не знаю, як воно називалося — чи то Лелеки, чи то Журавлі. Таке життя було їхнє — як у птахів: вічний вирій, вічний політ. Бо ж самі знаєте — татарва не дає спокою гречкосіям українським. Еге ж. І одного разу орда налетіла на те село, запалила, почала брати ясир. Які були козаки чи молоді хлоп­ці — всі погинули, захищаючи матерів своїх та дівчат. Старих дідів та матерів теж вороги порубали, бо нащо ж їм тягти Чорним шляхом немічних — все’дно помруть. Вспокійся, джу­ро, не хапайся за шаблю. Ще стане на твою долю супротивни­ків. Слухай далі. Потрапила в полон чужинецький і попівна Галя — красуня небачена. Жив у тому селі панотець, ще не старий, і була в нього дочка, про яку я оце сказав. Дивна дівка. Знала пісень багато чудових, на кобзі грала, співала думи. Не минали козаки панотцевого дворища, бо всім корті­ло глянути в очі блакитні, на русяву косу помилуватися, голос голубиний почути. Всім до вподоби була дівчина-королівна, а ніхто не смів зайняти її. Чиста була, як омита росою квітка.
Так отож… Впав панотець під ятаганами ворожими, захи­щаючи донечку, а Галя потрапила в полон. Повели бранців Чорним шляхом, і йшли вони ось тут, мимо цієї гряди. Зупи­нили коней, дали щось там бранцям поїсти. А над’їхав тим часом славетний мурза ногайський Гюрза-бей, побачив попів­ну серед жінок наших, загорівся жадобою чорною. Наказав розв’язати дівчину, накинувся на неї, хотів тут же, при всіх, ґвалтувати. Сиди, кажу, джуро, бо не буду розповідати далі…
— Мовчу, мовчу, — тремтячи від збудження, прошепотів джура Іван. По його щоках текли сльози, суха долоня лежала на ефесі шаблі. — Я мовчу, пане отамане!
— Та не довелося йому споганити дівочої краси. Вирвалася Галя з рук ногайських, вихопила шаблю в якогось татарина, кинулася до оцієї скелі. Хотіли кримчаки її стрілами прохроми­ти, та мурза заборонив. Сам вийшов на двобій з дівчиною — певно, хотів вибити шаблю з її рук, щоб здійснити задумане. Люто, яро билася Галя. Ніби десять козаків у неї вселилося. Розпанахала вона навпіл мурзу, а сама ввійшла в цю скелю. Щезла… І як тільки те сталося — вдарило джерело з-під каменя. Злякалися кримчаки, знялися з цього місця, рушили далі. Та за порогами, над Дніпром, стріли їх козаки, одбили ясир, поверну­ли на Вкраїну. Так Галя навіть після смерті своєї допомогла душам християнським. А камінь цей з того часу називається Дівич-скелею. Чи до вподоби, джуро, моє казання?
Джура, лігши на землю ниць, мовчав. Тільки спина його судорожно тремтіла.
— Еге, хлопче, — м’яко сказав Вогневик, — не для нашого часу твоя душа сотворена. Надто ніжна вона. Ну, та нічого! То гарно. То добре, мій хлопче. З такою душею завжди прийдеш на поміч друзям-товаришам…
— Послухай, Вогневиче, — озвався старий козак Семен. — Дивлюсь я на тебе, дивуюся. Якийсь ти не такий, як всі. Щось в очах твоїх дивне, нетутешнє. Козак з тебе добрячий, мудрий ти, — а все ж таки схожий на якогось птаха перелітного, що невідомо звідки з’явився. І Чорна Грамота твоя, що промовляє словами. І чаклунство твоє…
— Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чак­лунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нік­чемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утра­тив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від од­ного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…
— Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!
— Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.
Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкну­лося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.
— Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячо­го коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.
— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не на­жилося!
— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січо­викам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарнень­ко, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-харак­терника, йому Чорну Грамоту передаси.
— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!
— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небува­ла! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!
— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, хова­ючи чорний сувій на грудях.
— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє верш­ників врізались тараном між лави ногаїв.
Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним засло­ном.
Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро во­рогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на стар­ших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татар­ською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: роз­рубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.
Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козаць­ких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вог­непальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, поклика­ли мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.
Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх ко­зацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.
— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…
Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця баг­ряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.
— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогне­викові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, това­риство, з братами нашими!
Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих за­порожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…
***
За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.
— Казка. Ніхто не повірить.
— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інфор­мації. Це ж ціла епоха.
— А координати?
— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…
— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…
— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істо­риків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…
— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…
— Чому ти так механістично підходиш до проблеми гене­тики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…
— Де?
— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?
— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…
— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реаль­ний пошук.
Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпо­тез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, най­ближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських заса­дах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…
Кілька думок з приводу проблеми часу.
Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може ви­никнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбут­нього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вносити­ме хаос у хід історії.
А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в од­ній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, су­часного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організ­му може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істо­риків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечува­ти можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…
Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усмі­халася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…
Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чор­нота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?
Так і в нас. Наближається останній вагон. Я відчуваю. Ну й хай! Мені вже мариться інше буття. Суворий Вогневик, за­пальний джура Йван, старий козак Семен! Допустіть до свого прачистого минулого, відкрийте його для наших сердець, для наших душ. Ачей, може, й ми продовжимо ваш нерівний бій серед широкого степу!..
Весна. Млосно співають жайворонки. Ми розпочали ро­боту. Ми — це я і ще п’ятеро друзів. Троє хлопців, дві дівчини. Історики, археологи. Поруч — Дівич-скеля. Вона чи ні?
Я намагаюся пригадати свої видіння. Ніби щось схоже. А може, й ні? Довкола поля, сади, села. За стіною соснового лісу — висока труба цукрового заводу. Серед зеленого вруна пше­ниці — три могили. Під якоюсь із них мають бути останки Вогневика і його побратимів, якщо це та сама Дівич-скеля.
Ми ходили в сусіднє село, розпитували старих людей, чому так названо скелю. Ніхто не знав. Так, мовляв, називали її діди, батьки, так і ми називаємо.
З-під каменя тече джерельце. Воно менше, ніж мені зда­лося в гіпнотичному видінні. Та й не дивно. Скільки віків!
Вода прозора, шумує, піниться. Хлоп’ята-пастухи люблять її пити, вона вгамовує спрагу. Місцевий лікар аналізував воду, виявив сильну мінеральність. Мабуть, згодом тут буде водолі­карня.
Ми почали копати. Голова з сусіднього колгоспу іноді дає нам автоекскаватор. Це прискорює розкопки. Вечорами ми ле­жимо в спальних мішках просто неба, мріємо про ті дні, коли стіну часу буде повалено.
— Скільки проблем вирішиться, — тихо промовляє Рита, двадцятирічний археолог. — Космічні польоти для багатьох людей недосяжні. Хіба що десятки, сотні космонавтів зможуть задовольнити спрагу пригод, пошуків! А мільярди? Вони по­винні обмежитися розповіддю тих, піонерів, суб’єктивними пе­реказами щасливчиків! А мандрівка в часі! Це ж подорож у новий світ! Це мільйони років!
— Куди б же ти помандрувала, якби була можливість? — насмішкувато запитала її подруга, висовуючи носа зі спально­го мішка.
— Туди, де важко, — серйозно відповіла Рита. — Де жили такі, як Вогневик, Байда. Знаю, там смерть чигала на людей Щоднини, щогодини, але байдуже! Інколи година напруженого життя серед небезпек цінніша, ніж довгі роки рутини… А поба­чити Спартака? Джордано? Живого Тараса? Або побувати в Атлантиді? Друзі! Ви лише подумайте! Ні, слова безсилі…
Ми мовчали. Справді, що означав би перелік тих можли­востей, які дасть мандрівка в часі? Складно це, непросто, але грандіозно! І, мабуть, зовсім не так, як ми уявляємо! Може, проблема Хроноса лежить не в тій площині, якою рухається сучасна технізована наука? Може…
Чорний Папірус, Чорна Грамота… Якщо ми знайдемо її — це буде першим кроком, я відчуваю. Де взялася ця певність? Не знаю. Вірю, знаю лише одне — доля Чорного Папірусу нероздільна з моїм життям.
…Невдача! В могилі було поховано семеро. Ми перегля­нули останки. Нічого подібного до Вогневика і його супутни­ків не знайшли. Шаблі, зотлілі шапки, кістки, деякі прикраси. Хлопцям-археологам і те знахідка, а мені — розчарування. У всякому разі, ентузіазм упав. Усі збираються до Києва. Запи­тав, чи наступної весни приїдемо ще? Не дивляться в очі, щось мимрять під ніс. Лише Рита щиро сказала, що буде копа­тися в землі, доки не здохне! Так і сказала: “Доки не здохну!” Бо жар-птицю, додала вона, не так просто спіймати!
— А ловить її у казці Іван-дурник, — підхопив довгов’я­зий археолог Гордій Лапа. — А дурників тепер нема!
— Я перша! — безстрашно відповіла Рита, тріпнувши гри­вою золотавого волосся. — І не боюся бути дурником!
Мені хотілося поцілувати її. Все-таки є безумні шукачі, тільки з ними й можна чогось досягти! Ні-ні, дівчино Галю, твій дух не назавжди закам’янів у скелі оцій, він переходить до живих і гарячих дівчат українських! Ми знайдемо, ми роз­шукаємо древню Чорну Грамоту…
Рита — моя дружина. Справжня дружина, не юридична. Ми з нею шалені, божевільні. Мріємо, поринаємо в безмір надій, складаємо плани па цю весну — їхати шукати Чорну Грамоту.
Любов. Я відчув, наскільки непросте це почуття. Загост­рене вузьким променем пристрасті, воно може спопелити душу і серце, звуглити людину. А запалене рівним сильним полу­м’ям — дасть тепло і світло багатьом. Радісно, радісно на душі! Скільки ми зробимо з тобою, Рито!
Ти помстився, Хроносе! Жорстоко помстився наді мною. Ти довів свою всесильність! І так легко, так непомітно!
Рита загинула. Навіть тіла її не знайшли. Вона мандрува­ла з експедицією на Алтай, там упала в крижану прірву. Обвал засипав її, товариші нічого не могли вдіяти. Льодова тру­на. Прозора, прохолодна. Далеко від України. Далеко від Дівич-скелі, де ти хотіла, кохана моя, знайти свою жар-птицю. Що ж мені тепер діяти? Та й навіщо? Заради нової химери, яку поглине невситима утроба Хроноса?!
Та ні! Не складу зброї. Ти холодний, безжальний, часе, я теж стану таким. Любов тебе не долає — може, здолає гостре лезо розуму? Віднині всі мої чуття і мисль — проти тебе! Доки живу — не вспокоюся. Не засну. Брешеш! Є стежечка з твого полону!..
Знову захотілося писати. Чому? Не знаю. За вікном крик журавлів. Весна. Мені вчувається в подиху вітру шепіт коха­ної, якийсь настирливий поклик. Куди?
Так багато літ промайнуло. Я вже доктор наук. Книга “Проблеми багатомірності” наробила шуму в науковому світі. Проте перемога за нами. Надто безумна епоха почалася, вже ортодокси не сміють здіймати свого вбивчого меча над смілив­цями, як раніше…
Проте душа моя невдоволена. Що мені теорії, що мені розумування! Я бажаю практики. Час сміється над теоріями. Знову тужить серце за безумним пориванням юності. Згаду­ється Чорна Грамота. Мої сподвижники подорослішали, стали солідними людьми. Тепер уже їх не спіймаєш на романтику, не штовхнеш на шалений крок. І все ж спробую. Рита часто сниться, докоряє, манить, манить десь у блакитну далечінь. Іду, йду, моя люба, моя золотокоса мавко. Хочу бути дурни­ком, хочу бути божевільним. Хочу…
Рито! Ти чуєш мене? Я знайшов Чорний Папірус, Чорну Грамоту! Я знайшов.
Нікому не казав нічого. Сам організував розкопки тих двох могил, сусідній колгосп дав тракторні лопати, ми зняли Дерен, добралися до поховань. Я одіслав дорослих, далі копав заступами, взявши на поміч дітей з восьмирічки. Вечорами розповідав їм легенди про Вогневика, гіпотези про прибульців з далеких світів, вивіряв на їхніх юних відчуттях свої роздуми про майбутню епоху надчасся, надпросторовості, коли люди стануть дітьми безмежжя. О, як мерехтіли очі дітей серед сутінків! Як довірливо дивилися вони на мене, а потім захопле­но переводили погляд на безмірне шатро зоряного неба!
Якось вранці ми очистили останки від землі. їх було троє. Я одразу побачив чорний сувій. Він лежав біля пожовклого черепа, на якому ще трималися клапті волохатої шапки. Все у могилі мало на собі сліди невблаганного часу, і лише чорний сувій мерехтів загадково, і здавалося, що він тут зовсім недо­речний, що він потрапив до могили випадково.
Я схопив Чорний Папірус до рук. Серце глухо стугоніло в грудях.
— Що це? Що? — Допитувалися діти.
Я мовчав. Не міг говорити. Що їм сказати? Може, це ось вперше в руки сучасної науки потрапила річ з далеких світів. Та й не просто річ, а щось невимірно значніше.
Я глянув на жовті кістки Вогневика. І не сум, а торжество вирувало в моїх грудях. Хроносе! Я завдав тобі першого уда­ру! Ти відчуваєш? Ось я, живе продовження Вогневика, стою під сонцем. Я не мертвий — чуєш? Я живий! Де твоя кістлява рука? Оті останки козацькі — то лише привид, химера, пилю­га на вітрі часу. Вона розвіється, Хроносе, і твоя хижа постать виявиться лише примарою нашого втомленого розуму.
Повернувшись до Києва, я зустрів на майдані Богдана Віту. Вона вела свого семирічного синка до школи. Хлопчик тримав у руках букет квітів, на ньому був гарно випрасуваний костюмчик. Чорні оленячі оченята зацікавлено оглядали мене. Віта зраділа, почала щебетати.
— Де ти? Куди пропав? Я так скучила за тобою. Знаю, знаю — у тебе сум, трагедія. Співчуваю, мій друже. Бачиш — твої химерні теорії про час нічого не дають. Він всесильний, старий Хронос. Ось єдине знаряддя боротьби з ним, — Віта погладила голівку сина. — Оце наше продовження, наша сла­ва, наша радість. Може, навіть горе. Але реальне продовжен­ня. І не треба гіпотез. — Віта лукаво усміхнулася. — Потрібна лише любов, ніжність…
Я мовчки похитав головою.
— Не згоден? Знаю, знаю. Упертий, як скеля. Що ж, справа твоя. Але я не вірю, що ти проб’єш бодай щілинку в стіні часу…
— Не віриш? А хочеш, я тобі щось покажу? Таке, що повіриш…
— Не треба, — дзвінко засміялася Віта. — Не треба, дру­же. Мені так краще. Я хочу бути вільною птахою. Вільною від усяких теорій. Доки ти схиляєшся над своїми паперами чи пристроями в кабінеті, шукаючи суть часу та життя, саме реаль­не життя веде на вулиці свій любовний танок. Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізу­вати їхню красу?
— Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…
— Ти почав говорити поетичні абсурди. Запрацювався, мій друже! Ну, бувай, я поспішаю до школи. Льоню, дай дяді ручку!..
Ми розійшлися. Ха, вона хоче бути вільною! А сама в найгіршому полоні, у в’язниці тривіальних звичаїв і традицій. Сподівається, що її життя продовжиться в синові, у його по­чуттях, у його справі?! О ні! Нема, нема ніякого продовження в нащадках. У героя може народитися боягуз. І навпаки. Ми — раби випадку. Але ж є за лавиною видимих подій зерно причинності? Є, безумовно. І треба оволодіти ним. І тоді ми не будемо плисти, мов сліпі кошенята, у вирі часу, а впевнено попрямуємо в обраному напрямі.
Вона не захотіла поглянути на Чорний Папірус. Злякала­ся. Як часто люди одвертають погляд від незвичайного. Чому? Бо тоді їх поманить легендарна дорога. А на ній — тягар похо­ду, пригоди, муки пошуку. А тут, у звичності, їм зручно, затиш­но, все розплановано. Що ж, я сам погляну в очі таїни. А потім покличу товаришів. Ми відкриємо таємницю дивної знахідки…
Моя старенька помічниця Клава спить. У кабінеті — ніко­го. Лише я і тиша. За вікном зорі і баня древньої Лаври.
Я очікую. Ще хвилина. Ще мить. Тремтять руки. Що там? Що там, у загадковому сувої?
Ланцюжок з темного срібла. Звичайна земна річ. А далі — неймовірність. Легко, аж надто легко розгортається Чорний Папірус. Перетворюється в чорний квадрат. Двадцять на два­дцять сантиметрів. Що це? Я бачу не площину, а прозоро-фіолетову сферу. Точніше — ультрафіолетову, бо вона ледь-ледь помітна. Я повернув Чорний Папірус боком, ефект зник. Перевернув іншим боком — знову сфера.
У свідомості зароїлися образи. Калейдоскоп облич, зву­ків, подій. Запаморочилося в голові, налетіла ейфорична хви­ля, сп’янила. Що це зі мною? Я задихнувся від хвилювання. Чому Папірус такий близький мені? Що він нагадує?
Моторошна глибінь сфери ледь помітно вібрує, у ній від­бувається якийсь процес — невловимий, тонкий. Що він озна­чає? З чого створено цей дивний феномен?
Вогневик розмовляв з ним. Спробую і я. Незручно звер­татися в порожнечу? В ніщо? А телефон? Радіо? Лише пласт­масовий, металевий пристрій. Канал для передачі інформації. Ах, проклята вікова забобонність. Ми забули чи не хочемо згадати, що кожен атом несе в собі незмірну інформацію. “Мікрокосм і макрокосм єдині”. Капля відбиває в собі Все­світ. Посмію! Запитаю!
— Чорний Папірусе (дозволь тебе так називати), що ти є? — Я мимоволі здригнувся.
У відповідь пролунав голос — тихий, спокійний, на диво знайомий:
— Щось…
— Чому така абстрактна відповідь?
— Що запитав — те почув.
— Правда, правда, — погодився я. — Для Вогневика і ко­заків ти був чаклунською Чорною Грамотою, для дикунів — чимось потойбічним, для мене…
— Ти несеш у своїй свідомості нашарування псевдоінформації, — почулася відповідь. — Вогневик був вільніший від неї.
Он як? Мене провчили, як хлопчиська. Зарозумівся. По­чав з менторського тону. Забув, що, може, маю справу з комплексом інформації гіперцивілізації.
— Де тебе створено?
— Не на Землі.
— Я давно збагнув це. Але мета?
— Відшукай у собі. Ближче близького.
— То ми зв’язані з тобою?
— Як і все суще.
— Ти говориш знову абстракціями.
— Конкретнішої істини нема, ніж ця.
— Я мучуся проблемою часу. Ти допоможеш розв’яза­ти її?
— Ти почав її розв’язувати.
— Але інформація… Вона нікчемна… Допоможи.
— Вся безконечність у тобі. Шукай. Те, що знайдеш, я стверджу.
— Тільки так? — розчаровано перепитав я.
— А хіба цього мало? Сказати шукачеві, коли він помиля­ється, а коли ні — найбільша допомога. Люди жадають нової інформації з далеких світів. Що вони зроблять з нею, не по­трудившись над її розкриттям? Вони стануть паразитами інакобутніх досягнень. В ім’я чого іншопланетний розум пови­нен віддавати скарби мудрості лінивим істотам, які не бажа­ють заглянути у власну скарбницю?
— Я збагнув. Я згоден. Віднині вже ніщо не зупинить мене. Лише скажи: можна перемогти деспотію часу?
— На силу є сила. Стань всесильним. І сила, і слабість — від часового. Нерушима реальність — точка стійкості, що не має ні сили, пі слабості. Вона — все.
Ніч. Зорі. Розмова з мерехтливою сферою. Сплю я чи ні? Відчуваю, як проносяться крізь мене мільйоноліття, як мій дух охоплює нечувані сфери, як із мого земного організму виростають ультрафіолетові крила, незримі крила свободи…
Так, так! Чорний Папірус відкриває велику істину. Щоб повністю пізнати таємницю своєї появи в хащах зірок, туман­ностей та мегасвітів, людині належить охопити багатоступене­ве буття, пронизати його своїм розумом, духом, чуттям. Інак­ше перед нами вічно буде текти ріка втаємничених речей та явищ, відчужених і недосяжних, які опиратимуться нашим зусиллям підкорити їх. Не завойовувати, а полюбити. Те, що я полюбив, стає мною…
— Зупинись, — мовила чорно-фіолетова сфера Папірусу. — Заглибся в цю думку. Тільки що ти торкнувся найвеличнішої таємниці буття.
— Невже пізнання менше, ніж любов?
— Любов і є пізнання, — загадково сказала сфера.
— Але наука йде шляхом суворої логіки, практики, а лю­бов… алогічна…
— Істинне пізнання — найпарадоксальніше явище. Згадай історію науки. Джордано своїм вогняним подвигом пробив для науки тісні мури неуцтва і забобонів. Хіба логіка могла б при­вести його до такого рішення? Ні, лише любов! Ти згадаєш безліч героїв духу, які йшли вузькими стежками шукань, тоді як люди логіки паплюжили їх і зневажали, мов шарлатанів та нікчем.
— Чорний Папірусе, я починаю розуміти глибину твоєї думки…
— Це не моя думка. Це думка твоя, твоїх друзів, усіх людей. Ви лише часто забуваєте її. Несете в грудях небувалу зброю, а користуєтесь дитячими паличками. Недалеке майбутнє має відкрити для Землі еру любові, яка приведе до всерозуміння, до принципово нових шляхів пізнання.
— Зажди, зажди, Чорний Папірусе! Ти кажеш про всеохоплення, про любов. Але ж Земля обрала шлях аналітично-інтегрального пізнання, культ його — кібернетика. Апофеоз — мислячі машини. Нині серйозно розглядається проект ство­рення кіборга — штучної біолюдини, яка має замінити сучас­ний тип розумної істоти. Такий “супермен” мислиться над­звичайно сильним, різнобічно розвинутим, наділеним новими розмаїтими почуттями, яких не має звичайна людина. Я ви­знаю, така істота можлива, її, безумовно, створять. Але ж вона не зможе любити, хоч деякі кібернетики вважають, що любов можна запрограмувати.
— Афект любові, але не любов, — озвалась сфера. — Лю­бов — це не дія, а стан всерозуміння.
— Тим більше, — сказав я. — Чи зможуть механтропи, кіборги, які б вони не були досконалі, досягти такого стану?
— Ні, — впевнено мовив Чорний Папірус. — Не зможуть. Бо їхнє знання — лише нагромадження параметрів та конс­тант. Прилучити до себе світовий океан у гармонійному син­тезі вони нездатні.
— Який же вихід з такої суперечності? Ми самі готуємо для себе мур, який не зможемо подолати?
Сфера мовчала. Здавалося, у ній щось сміялось. Нарешті тихо озвалась:
— У надрах кожного витвору, явища, процесу зріє їхня полярність, протилежність, заперечення. Мислячі машини не виняток. Настане час — вони самі ступлять на ту стежину, якою нехтуєте ви…
— Як це? Не збагну…
— Я можу показати.
— Уявну модель?
— Ні, справжнє життя.
— Ти можеш проникати в майбуття?
— Я охоплюю його.
— Як пояснити цей процес?
— Не поспішай, дійдеш до всього сам. Знання — в тобі.
— Коли я побачу те, що ти обіцяєш?
— Тепер. Негайно.
— Що треба зробити?
— Абстрагуйся від сьогодення. Немає Сергія Горениці, нема Києва, нема Землі, нема двадцятого віку…
— Це важко…
— Згадай Вогневика. Ти бачив його прах…
— Розумію, розумію… Вогонь не щезає. Він лише перекидається всеохоплюючим полум’ям на нові й нові об’єкти…
— Ще раз зупинись. Міцно введи в свій розум цю думку. В ній теж розгадка тієї таємниці, яку ти шукаєш. А тепер готуйся до мандрів у майбуття Землі. Ти наочно побачиш, відчуєш конфлікт між двома потоками пізнання…
Я заплющив очі. Мозок мій палає. Як важко його загнуз­дати. Кажуть, йоги вміють володіти тією примхливою течією, зупиняти її чи знову пускати в ураганний політ. Не віриться! Мислення — ніби плазма, спіймана в магнітну пастку. Спро­буй зупинити її вогняну динаміку! Але тихо… Увага… Переді мною виникає, мов на екрані, палаючий текст. Біжать літери, складаються у слова, фрази. Я гарячково читаю їх, дивуюся, бо ще зберігаю мислення і почуття Сергія Горениці.
“Хроніка космічних подій. Інформаційний бюлетень Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.
XXI сторіччя. Вісімдесят другий рік.
…Всесоюзний референдум схвалив проект міжзоряних пе­реселень. Демографічна криза подолана. Протягом наступ­ного сторіччя Земля зможе переселити до далеких світів два-три мільярди чоловік, давши початок сотням синівських цивілізацій.
Відбруньковані еволюції триматимуть тісний зв’язок з ма­теринською планетою, користуючись Кодом вічності. Багатомірна інформація з допомогою метачасових каналів гіперпростору зв’яже воєдино тисячі дружніх світів.
Час Космічного Народження завершується.
У червні цього року — старт першої експедиції переселен­ців до планетної системи епсилон Ерідана.
Мета: дослідження умов для розвитку людей, створення першої колонії, багатопланові експерименти по вивченню вза­ємовпливу земної і тамтешньої флори та фауни, встановлення постійного інформаційного каналу і транспортного мосту для наступних переселень.
Транспорт: вакуумно-квантовий галактичний крейсер екс­периментального типу. Назва — “Любов”. Форма — сфероїд. Діаметр — п’ятсот метрів. Вага — сто тисяч тонн.
Режим польоту: просторовий, механічний — до 270 тисяч кілометрів па секунду і гіперпросторовий, релятивний — до 5 мільярдів кілометрів на секунду по шкалі Вічності.
Енергетика: вакуумна, анігіляційна; інверсійний космодвигун Індрапанди для збудження віртуальних діраковських час­ток. Запасна рушійна система — термоядерна. Резерв палива — на рік форсованого польоту в межах планетних систем із швид­кістю тисяча кілометрів на секунду.
Керування — автоматичне.
Екіпаж — чотирнадцять чоловік. Сім подружніх пар, що мають створити колонію піонерів у системі епсилон Ерідана. Капітан корабля Богдан Полум’яний, 32 роки, астрофізик, ху­дожник, астропілот, інженер-кібернетик. Його подруга Леся, 25 років, композитор, співачка, лікар, агроном, кравчиня, фізі­олог. Помічник капітана, космоштурман крейсера Іван Гора, 28 років, фізик-теоретик, філософ, кіберконструктор, хірург. Його подруга Софія, 20 років, біолог, кухарка, садівниця, ба­лерина. Головний кібернетик крейсера Джон Стіл, 30 років, механік, слюсар, музикаит-скрипаль. Його подруга Любослава Добрана, 18 років, пасічниця, гінеколог-акушерка, художник-модельєр. Головний психолог Деваианда Крішна, 31 рік, бота­нік, педагог, поет, фольклорист, танцюрист. Його подруга Рея Анті, 17 років, вихователька дітей дошкільного віку, кіноінженер, співачка, спортсменка вищого класу. Головний енергетик Алессандро Реальо, 28 років, радіоінженер, вакуумотехнік, пей­зажист, кінооператор. Його подруга Марія, 19 років, масажис­тка, гігієніст-педагог, теплотехнік. Завідуючий сектором транс­порту для планетних експедицій Вано Дзоашвілі, 25 років, садівник, історик, космолінгвіст, астроном. Його подруга Та­мар, 20 років, водій всюдиходів, інженер, живописець, біофі­зик. Завідуючий сектором міжзоряного зв’язку Карл Свенборг, 31 рік, спортсмен, конструктор, музикант-піаніст. Його подруга Тереза, 22 роки, інженер-будівельник, архітектор, лі­кар, співачка.
Члени екіпажу пройшли багатократні психологічні пере­вірки. Повноважна комісія Всеилапетного Товариства Галак­тичних Зв’язків (ВТГЗ) ствердила безсумнівну спів’єдність перших міжзоряних піонерів. Антагоністичних тенденцій не виявлено.
Вперше для міжзоряного польоту використовується гено-тека екіпажу, в якій зберігатиметься психогенокод учасників переселення. Отже, катастрофічні випадки, пов’язані зі смер­тю членів екіпажу, не виключають успіху експедиції: геноцентр крейсера зможе відновити психобіотип загиблого.
Земля створила для своїх синів та дочок майже стовідсот­кову гарантію безпеки. Земля палко вірить в успіх першої галактичної експедиції. Міжзоряний міст життя буде прокла­дено!
Старт космокрейсера “Любов” призначено на 21 червня 82 року XXI століття. Буде ввімкнута Всесонячна Мережа Зв’язку…”
***
— Послухай, Чорний Папірусе! А мені це не сниться?
— Що?
— Переселення до далеких світів, гіперпросторові канали зв’язку, ера невмирущості… Чи це лише мрія моєї підсвідомо­сті, що палко прагне такого світу?
— Думай як хочеш. Зерно мрії, що зародилося в серці й розумі шукача, неминуче виросте буйним квітом і дасть пло­ди. Від вас, людей, залежить, щоб той цвіт був цілющий і радісний. А тепер — стань людиною того світу, стань його духом, розумом, серцем. Ти багато чого збагнеш…
Колишеться туга хвиля часу, кидає мене на високий гре­бінь, піднімає над віком. Здрастуйте, нащадки! Дайте ввійти у ваші думки, прагнення, почуття! Дайте краплю вашої невми­рущості…

Частина друга
Говерла
Вони підіймалися на Говерлу.
Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.
З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори — хвилі кам’яного моря, а над ними — сиво-прозорі серпанки туманів.
Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно сві­тила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Кар­патами казкову ватру.
Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи сто­голосо, баня ясно-блакитного неба.
— Швидше, швидше, Богданку, — підганяла свого друга Леся. — Хочу зустріти сонечко на вершині!..
— Тоді треба було захопити левітатор, — усміхнувся Бог­дан. — Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!
— Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, — сказала дру­жина. — Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: “З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…”
— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?
Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Неве­ликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.
Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя ма­тері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспі­льних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало все­видющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмі­шка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: “Коли мати дивить­ся, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся”.
Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський го­рдий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колі­нах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.
Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.
Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому по­клоні. Дружина прошепотіла:
— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.
— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.
Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.
— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Ска­жи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?
— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — по­клик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.
— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками.— У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у віч­ність…
Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хміль­ний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.
— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сон­цем… Ти ж сонцепоклонник…
— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невели­кій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?
Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.
— Пора. Часу мало, кохана.
Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзве­нів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу стру­мочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.
Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими лука­ми, починалася рання весна.
Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте ки­дається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи роже­вої квіточки.
— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засум­нівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.
— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..
— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?
— Хто? — здивувався Богдан.
— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?
Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протя­жно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в жит­лах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.
Задрімали Карпати,
Снить і серце моє.
Лиш Черемошу спати
Плин води не дає.
Серед темної ночі
Не змовка і на мить,
Бурунами клекоче
І камінням гримить.
Грозить гнівно і сварить,
Та не знати — кого!
Все примарами марить
Із дитинства свого.
Бокорашів чекає
Іздаля, з висоти, —
Та в потоці мілкому
Вже не пройдуть плоти…
А Говерла шепоче:
— То, Черемоше, сни.
Не ридай серед ночі,
А діждися весни!
Дам тобі я водиці,
Не журись, далебі!
Гостроносі ялиці
Попливуть по тобі…
Із лісів Верховини,
Із далеких плаїв
Бокораші поплинуть
До казкових країв!..
“Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?”
— Лесю! Лесю!
— Хто це? Хто?
— Лесю, — тривожно гукає з темряви голос Богдана. — А йди-но сюди хутчіше!
Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схви­льовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ — особового зв’язку. Не­вже виклик? Невже сталося щось несподіване?
Богдан подав Лесі МД — мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:
“…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної ево­люції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкри­тою системою червоного карлика, у якій передбачається, від­повідно до теорії Червінського–Мільтона, три планети типу Земля — Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає про­позицію про зміну й доповнення програми першої галактич­ної експедиції…”
Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дру­жину.
— Ти зрозуміла? Вона кивнула.
— Можуть бути зміни…
— Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?
— Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…
— За мене?
— Так. Така експедиція — не просто переселення, а й не­безпечне дослідження. А ти — вагітна.
— Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.
— Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і виліта­ємо до Сонячного Міста…
Сонячне Місто охоплювало кільцем житлових будин­ків та науково-дослідницьких комплексів Ельбарус. Тут же в кільцевій долині було побудовано один з головних космо­дромів Землі. Рада Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків зібрала надзвичайне засідання в приміщенні Кос­мічного Конгресу, звідки обговорення проблем зореплаван­ня транслювалося мережею всепланетного зв’язку для всієї Землі.
Крім видатних учених — теоретиків, конструкторів, філо­софів, економістів, психологів, — на засідання Ради з’явилися всі члени екіпажу космокрейсера “Любов”. Тепер вони сиділи в перших рядах амфітеатру, тривожно перемовлялися.
У фокусі залу, на кафедрі, з’явилася постать голови Ради Владислава Ратая, знаменитого співтворця нової математи­ки, так званої математики творчості, яка дозволяла моделю­вати будь-яку річ, явище, процес не лише в числовому вира­женні, а у всій динамічній глибинності причинних зв’язків. Теорія Гука–Боголо–Ратая ставила на обґрунтовану, ціл­ком наукову основу ідею багатомірності і обіцяла великі відкриття в недалекому майбутті.
Владислав Ратай пригладив долонею сиве, коротко стри­жене волосся, усміхнувся лагідно космонавтам, привітав усіх присутніх, піднявши руку над головою.
— Усі знають радісну новину. Всі знають, що Рада екстрено вирішила: встановити контакт з мислячими істотами, сигнали яких ми спіймали. Це завдання важливіше в часі, ніж проблема переселення. Але для галактичного польоту у нас готовий поки що лише експериментальний космокрейсер “Любов”. Полети і ь він. Нам необхідно вирішити: будуть зміни в складі екіпажу чи ні? Поєднати ці два завдання чи розділити? Хто скаже?
У четвертому кільці амфітеатру спалахнув індикатор осо­бового зв’язку. На стереоекрані біля Владислава Ратая з’яви­лася постать філософа Зигмунда Трайна. Сірі пронизливі очі з-під сивих брів дивилися гостро і серйозно.
— Розділити, — коротко сказав він.
— Обґрунтування? — запитав Ратай.
— Надто несумісні завдання. І те й інше — неповторне, оригінальне. Ми не маємо права ризикувати. Це не прогулян­ка. Для контакту з іншосонячною еволюцією потрібна спеціа­льна підготовка. Отже, екіпаж необхідно оновити…
— Екіпаж має універсальну підготовку, — заперечив Ратай.
— Але він готувався для утвердження нової еволюції, а не для ризикованих контактів з невідомою цивілізацією. Крім того, Леся Полум’яна вагітна. Пропоную укомплектувати екі­паж виключно з одинаків, психологізувати їх для виконання суворо визначеного завдання.
Слова попросила відомий психолог Ліана Метьє. її вели­кі сині очі метали з екрана в зал блискавиці обурення.
— Ми не можемо повертатися до міркувань, давно відки­нутих наукою. Новостворений екіпаж, що не матиме довго­тривалої психоадаптації, неминуче деградує в польоті. Лише врівноважена група людей різної статі, об’єднаних любов’ю, виконає тяжке завдання. Невже ви не розумієте, друже Трайн, що одинаки в кількарічному польоті стануть злобними аскета­ми? Історія показала, що такі люди стають цілком байдужими до суто людських проблем, замикаються у внутрішній психокапсулі, а потім стають фанатиками, релігійними, науковими чи соціальними — це вже байдуже.
— Але діти, — сказав Трайц. — Діти Полум’яного! Ви їх хочете послати в небезпечну мандрівку, яка, можливо, затяг­неться па десятиліття…
— Тим краще, — незворушно відповіла Ліана. — Можли­во, саме дітям доведеться завершити завдання Землі.
— Ми не маємо права вводити ще ненароджених в умови, яких вони самі не вибирали, — вперто сказав Трайн.
— Пробачте, друже! — озвався з місця Богдан Полум’я­ний. — Пробачте! Скажіть лише одне: чи ваші батьки узгод­жували з вами умови вашого наступного життя до народ­ження?
Амфітеатр сколихнуло від сміху. Навіть Зигмунд Трайн скупо усміхнувся, розвів руками.
— Ми радилися, — сказав далі Богдан. — Хочу висловити членам Ради думку всього екіпажу космокрейсера “Любов”. Перше і друге завдання треба поєднати. Встановивши кон­такт, ми передамо Землі необхідну інформацію, а потім стар­туємо до системи епсилон Ерідана! Прошу підтримати нашу волю!

Частина третя
Катастрофа
Космокрейсер “Любов” стартував у визначений день — 21 червня вісімдесят другого року XXI століття — з кавказь­кого космодрому. Рада ВТГЗ ніяких змін у склад екіпажу не внесла, хоч обидва завдання були об’єднані. Вся планета про­воджала своїх сипів і дочок у далеку дорогу без вороття. Від­нині лише метачасові канали Коду вічності приноситимуть зрідка скупі вістки від дітей Землі з галактичних безодень.
Над Кавказьким хребтом шаленіли грози. Метеобар’єр за­хищав головний космодром від грізних стихійних потоків, у зеніті сліпучо сяяло сонце.
Півкілометровий аквамариновий сфероїд важко одірвав­ся від майдану космодрому, низьке потужне гудіння магнітно-гравітаційних двигунів сколихнуло гори. Космокрейсер підіймався вертикально, сонячний ореол мерехтів у захисному полі корабля. За кілька хвилин сріблясто-зеленкувата сочевиця пробила сувої грозових хмар і вийшла в стратосферу.
Запрацювали термоядерні планетарні мотори. Ніжно-бла­китна куля Землі віддалялася, засяяла тремтливою водянис­тою іграшкою серед мерехтливої вогнистої безодні.
За шість днів космокрейсер подолав кілька мільярдів кі­лометрів, піднявшись над площиною сонячної екліптики. Тут Богдан Полум’яний дав автоматиці корабля нову програму, ввівши сфероїд у режим міжзоряного польоту.
Почали діяти вакуумно-квантові пристрої. Два місяці вони розганяли космокрейсер до швидкості 270 тисяч кілометрів на секунду. Екіпаж перебував у стані гіпносну. Лише досягну­вши субпроменевої швидкості, автоматика крейсера вимкну­лася. Вступила в дію система штучного тяжіння, екіпаж про­кинувся, на кораблі почалося нормальне життя.
На третьому місяці польоту (хоча відлік часу вівся в ре­жимі відносності) Леся народила двох синів. Щасливий Бог­дан приймав поздоровлення від товаришів. Всі вони зібралися в кают-компанії за святковим столом. Пили іскристе вино, їли соковиті ягоди винограду з корабельної оранжереї. Експансив­ний Вано Дзоашвілі запропонував усім гуртом іти до Лесі, щоб поглянути на новонароджених.
Богдан запротестував, Деваианда Крішна підтримав його: діти з матір’ю знаходилися в спеціальному біомедичному ізо­ляторі; перед тим як жити в загальних приміщеннях, вони повинні були пройти профілактичну підготовку.
Жартуючи, співаючи, космонавти не почули першого сиг­налу тривоги, який прокотився по всьому космокрейсеру. А коли багровими жаринами замиготіли індикатори радіації в кают-компанії, було вже пізно. Всі разом відчули одне: не­вблаганна, могутня ворожа сила паралізує мозок, ламає тіло, руйнує клітини, зупиняє серце. Перший знепритомнів найсильніший — Вано. Розірвавши сорочку на грудях, він упав на підлогу кают-компанії, синіючи, ніби від задухи. Біолог Софія глянула на контрольні автомати, схопила капітана за руку. Богдан зблід, як мрець, очі його були заплющені, руки безси­ло випростані вздовж тіла. Софія з останніх сил трусонула його, закричала:
— Капітане! Радіація!.. Мільярди рентген… Мільйоннократна норма…
— Кінець, — прошепотів Полум’яний.
Згасаючим поглядом він глянув довкола. Його друзі, со­ратники лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони по­мирали, і не було у світі такої сили, яка могла б їх урятувати. Софія знеможено заплющила очі.
— Прощай, Богдане… Не забудь дітей… Лесю… Єдина надія…
Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона каже? Діти? Леся? Його сини… Вони теж загинуть? Ні, ні, ізолятор оточе­ний потужним магнітним полем, радіація туди не проникла… Яке щастя! Леся з ними. Вона теж буде жити. Кохана приведе космокрейсер до мети, а там, там вона виховає синів… І, може, вони повернуть до життя всіх космонавтів, використавши генотеку корабля. О доле! Не дай щезнути останній надії!..
Богдан нап’яв тятиву волі, долаючи хвилі непритомності, що тягли його в морок смерті. Вій звівся на ноги і, ступаючи через тіла друзів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою ру­кою увімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув відчайдуш­ний крик за спиною:
— Богданку! Що з вами?
Капітан різко повернувся, тримаючись руками за пульт.
У дверях кают-компанії стояла Леся. її обличчя було блі­де й нажахане. Вона дивилася на тіла друзів і не могла нічого збагнути. Очі сповнилися болем і жахом.
— Богданку! Що сталося! Чому ти мовчиш? Богданку?!Полум’яний сповзав на підлогу. Тіло його важніло, по лицю повзла чорнота. Леся кинулася до нього, хотіла підтримати.
— Тікай! — прохрипів капітан. — Тікай в ізолятор!
Не розуміючи попередження, вона схопила його за плечі і відчула, як хвиля млості й безсилля передається їй від чолові­ка. А Богдан шепотів, ледве ворушачи пересохлими губами:
— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Космо­крейсер в режим гіперпростору… Сини… Сини… Говерла…
— Що? Що ти кажеш? — ридала Леся. — Не покидай мене! Не покидай! Я помру без тебе… Коханий! Не йди!..
Богдан замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше — ні слова. Леся закам’яніла над тілом друга, не в силі думати, розуміти, діяти.
Та ось до її свідомості дійшли слова Богдана. Сини… Вони живі, їх треба рятувати. Вони — єдина надія. Леся пові­льно встала. Голова наморочилася, навколишні предмети розпливалися, ніби в тумані. Зірки в ілюмінаторах кают-ком­панії зливалися в пломенисті нитки, які, звиваючись спіраля­ми, утворювали химерний блискучий клубок.
Леся доповзла до дверей. Вибралася в коридор. Слабію­чий мозок уперто нагадував: діти, діти, діти… Треба рятувати дітей… Тільки б устигнути…
Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізатор. Сві­домість трохи прояснилася, хоч слабість не зникла. Леся за­йшла в центральну каюту управління, байдуже поглянула на пульт. Космокрейсер з субпроменевою швидкістю мчить до далекої червоної зірочки. Хто тепер поведе його? Хто викопає завдання Землі?
Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… Жаль, якщо пропаде така цінність… А вона вже не встигне провести розрахунки для повернення…
Леся ступила кілька кроків до дверей ізолятора. її зупи­нив дзвінкий спокійний голос:
— Вам не можна входити до ізолятора.
Жінка обернулася. Хто це? Довго не могла збагнути, зві­дки чується голос. Потім побачила: говорив УР — Універсаль­ний Робот. Ось він стоїть біля пульта управління, поруч з кріслом капітана, — блакитний ящик з двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчик, був чудовим розумним автоматом. Маючи майже невичерп­ний резерв для запам’ятовування і самопрограмування, УР зберігав у своєму кристалічному мозкові всю інформацію, зв’я­зану з польотом та режимом роботи космокрейсера, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі математи­ки чи гуманітарних та природничих наук. І ось тепер він попе­реджував Лесю про небезпеку. Його очі, приймачі зовнішньої радіації, блимали червоними вогниками, з динаміка — малень­кого чорного отвору на грудях — знову почулися слова:
— Ви заражені радіацією, Лесю. Ваше тіло швидко зруй­нується…
— І я вмру? — прошепотіла жінка. — Я не зможу врятува­тися, Урчику?
— Ні, — сказав автомат. — Ви помрете за кілька хвилин, Лесю. Але що сталося? Хто вас опромінив?
— Загинули всі члени екіпажу, Урчику. Корабель потра­пив у нечувано потужний потік радіації…
— Треба повідомити на Землю, Товариству Галактичних Зв’язків, — діловито сказав УР. — Хай зважать на цю інфор­мацію при наступних експедиціях.
Леся безсило сіла в крісло, безнадійно мовила, глянувши па голубий ящик автомата:
— Хто повідомить? Хто поверне корабель на Землю?
— Я, — лаконічно відповів УР.
Леся вражено глянула на нього. Зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так, це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. Більше того, можна спробу­вати… Хоч це й божевілля… Спробувати, щоб він прийняв несподівану для нього програму… Щоб він доглянув сипів, коли вона помре… Він розумний, Урчик… Він зуміє… Треба лише годувати їх УП — Універсальним Продуктом… І догля­дати… їм буде тяжко на самоті, без людей, але вони вижи­вуть… І повернуться на рідну Землю. А там їх усіх повернуть до життя… О радість! Знову побачити рідну Чорногору, маре­во ранкових туманів, квіти на високих скелях!..
— Урчику, — прошепотіла жінка, з надією заглядаючи в червоні очі автомата. — Це чудово, що ти зможеш повернути космокрейсер до Землі… Але в мене є ще одне прохання…
— Наказуйте, Лесю…
— Я не наказую, Урчику. Я прошу тебе… Я народила двох синів… Ти розумієш? Двох маленьких синів…
— Що таке сини?
— Як би тобі пояснити… Малесенькі люди. Такі, як і всі інші, тільки ще несвідомі…
— Зрозумів,— сказав УР. — Вони ще не здобули необхід­ної інформації для нормальної діяльності…
— Так, Урчику, так. Крім того, вони ще й несформовані…
— Ясно. Вони в процесі самопрограмування і вибору оп­тимального варіанта?
— Який ти розумний, Урчику. Ти все правильно кажеш. Але тепер… коли я вмру… вони залишаться без догляду… Ти ж сам бачиш…
— Ви хочете, Лесю, щоб я доглядав їх?
— Саме це, мій друже. Саме це я хочу… Прошу, не від­мовся…
— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не навчали доглядати маленьких людей…
Леся затулила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя. Намагалася зібрати розбурхані думки докупи. Його не вчили? Це правда. Звичайно, не вчили. Що ж тоді робити? Як пояснити? У бібліотеці є книги по догляду за дітьми… УР вміє читати…
— Урчику!
— Я слухаю, Лесю!
— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…
— Наукова інформація. Але мені вона не потрібна. Вся науково-технічна інформація є в моєму мозку.
— Я не про те. У бібліотеці є інформація по вихованню дітей — маленьких людей. їх треба годувати, доглядати…
— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Лесю. Але є одна перепона…
— Яка, Урчику? Говори хутчіше… бо я не можу… Я вми­раю, Урчику…
— Гляньте на мене. Адже я стою на місці. У мене немає рушійної системи…
Справді, так! Чому вона не подумала про це? Для обчис­лень Урчику рушійних кінцівок не треба. Але тепер? Що ро­бити тепер? Що робити тепер з ним?
— Послухай, друже, — прошепотіла Леся. — Цьому можна зарадити. Візьми прибиральну машину… Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… Все інше використай для себе… з’єднай з своїм монтажем… У тобі є інформація…
— Я збагнув, Лесю. Дякую.
— Зараз. Я допоможу тобі…
Леся впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточував її суцільним океаном. Звуки згасали, по­єднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.
Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних автома­тів. Вона витягла одного з них, підсунула до УРа.
— Тепер все гаразд, — почувся голос Урчика. — Я вико­наю ваше прохання, Лесю. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?
— Постарайся скоріше… Урчику… якнайшвидше, — май­же нечутно озвалася жінка. — Там, біля них, в пляшках… УП.
— Я знаю. Бачив. Так робив капітан, — заспокоїв її УР.
— Дякую тобі, друже. Тепер я спокійно помру. Все інше ти прочитаєш… Поспішай, Урчику…
Леся звелася на ноги, дошкандибала до керівного пульта, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:
— Ізолятор. Палату номер дев’ять.
В каюту ввірвався оглушливий крик дітей. На екрані з’яви­лося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два малесеньких тільця новонароджених, сповитих білими пелю­шками. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Леся судорожно кинулася назустріч крикові, сльози відчаю зросили її обличчя.
— Зараз… ось зараз…. я прийду, мої малесенькі… я при­йду…
Вона побігла до дверей ізолятора, забувши про все на сві­ті. Жалібний поклик синів увійшов до материнського серця як всевладний наказ вічності.
— Лесю! Не можна! — попередив УР.
Вона не чула слів автомата. Простягла руки до дверей і впала на порозі ниць. На неї звідусюди накочувалась зоряна безодня, колисала і тягла у своє безмежне лоно. З вуст зірва­лися останні слова, які долинули до рецепторів слуху УРа:
— Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…
УР кілька хвилин дивився на тіло жінки. Потім прозву­чав його чіткий голос:
— Лесю! Чому не рухаєтесь?
Жінка не відповіла. Вогники автомата тривожно замиго­тіли. Він сказав сам собі:
— Леся перестала функціонувати. — Подумавши, додав: — Треба поспішати.
Він притягнув до себе руками-маніпуляторами прибиральну машину і уважно оглянув ЇЇ, аналізуючи конструкцію. Потім впевнено розібрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши підставку з ногами-коліщатами. УР довго розглядав рухову частину механізму, ви­вчав систему моторчиків, реле та живлення. Подумавши, він зрозумів, як можна підключити підставку до своєї системи, щоб перетворювати імпульси-бажання в рух. Для цього треба було попрацювати не менше двох і один.
УР згадав про маленьких людей. Він підняв руку-маніпулятор, увімкнув систему зв’язку і попросив керуючого робота дати ізолятор, палату номер дев’ять.
Діти знемагали від крику. УР хутко вимкнув зв’язок, про­мовив:
— Їхня система вимагає енергії. Маленькі люди жадають живлення. УР зробить усе, що необхідно, і прийде до них…
Він підсунувся до інструментальної шафи, відчинив її, знайшов там витки дротів, кабелів, інструменти, якими кори­стувався капітан, інтегральні стандартні схеми. УР подумав, розшукав у своїй пам’яті інформацію про роботу, яку треба виконати. Згадавши все, він почав хутко перебудовувати під­ставку. Коли кабелі з’єднали руховий вузол кінцівок з енерге­тичним центром автомата, він, піднявшись на руках-маніпуляторах, сів на підставку. Наклавши по боках кілька пласти­нок, УР з’єднав себе з ногами-коліщатами.
— Здається, все, — сказав він, посилаючи в систему руху імпульс-бажання.
Коліщата закрутилися. УР швидко помчав до дверей, вда­рився об поріг. Сказав:
— Не треба поспішати. УР ще не звик. Необхідне трену­вання, нагромадження досвіду. — Подумавши, УР мовив: — А тепер — в ізолятор.
Він підкотився до дверей, де лежала непорушна Леся. Спрямувавши па неї приймачі радіації, УР відзначив високу активність випромінювання тіла. Він обережно обхопив Лесю руками, відтягнув її вбік. Подивився па неї, подумав про те, що треба було б дослідити її тіло, а також тіла інших космона­втів. Але це потім — після відвідин ізолятора.
УР минув коридор-тамбур, обмацуючи шлях перед собою невидимими променями локації. Нарешті він підкотився до круглого люка ізолятора і підняв руку, щоб натиснути кноп­ку. Потім згадав, що його корпус заражений радіацією. Він вернувся назад, вкотився до лабораторного відсіку, ввімкнув аналізатор. Його поверхня справді була радіоактивна. УР уві­мкнув дезактиваційний пристрій, прийняв потужний газовий душ. Після цього, вже не вагаючись, попрямував до ізолятора. Ось і палата номер дев’ять. УР відчинив двері. Пронизли­ві крики маленьких космонавтів оглушили його. УР миттю зменшив потужність сприймання звуку, сказав:
— Маленькі люди ще не вміють контролювати витрату своєї енергії. Я згодом навчу їх.
Він підкотився до широкого ліжка, заглянув туди. Облич­чя дітей — маленькі, зморщені — були багровими від натуги. УР поглянув довкола. Рядом з ліжком стояла шафочка, а в ній — два флакони з червоними м’якими наконечниками. УР узяв один флакон, прочитав напис: УП. “Леся сказала, що їм треба давати УП”, — згадав автомат.
Вій вставив м’який наконечник у рот одній дитині, потім — другій. Немовлята миттю замовкли, смокчучи приємний напій. Тільки інколи, в паузах між смоктанням, вони ще жалі­бно схлипували, ніби жалілись на те, що їх так довго змусили кричати.
УР дивився па них, спокійно поблимуючи червоними очи­ма. Він чекав, поки маленькі люди вип’ють усю поживну ріди­ну. Незабаром флакони спорожніли. Але немовлята продов­жували смоктати м’які наконечники.
“Рухи по інерції, — вирішив робот. — Але жінка сказала, що праця подвійна: забезпечувати їх енергією і прибирати”.
УР оглянув постіль. Вона була чиста. Але ж Леся дарем­но не говорила б. Він швиденько розгорнув пелюшку і відзна­чив, що маленька людина справді не цілком чиста. Немовля закричало, відчувши дотик металевих рук-маніпуляторів. УР знайшов поряд з ліжком чисті пелюшки, загорнув у них дити­ну. Те ж саме він зробив і з другим маленьким космонавтом.
Після цього діти хутко заснули. УР поглянув па них, ска­зав:
— Їхня система забезпечена енергією. Тепер настав час засвоєння. УР повинен оглянути капітана і космонавтів.
Прямуючи до керівної каюти, він зупинився над тілом Лесі, згадав, що знав про людину та її будову. Він знав дуже мало: тільки те, що стосувалося його взаємин з космонавтами. Тоді УР увімкнувся в бібліотечну систему космокрейсера, знайшов розділ, присвячений людині. За кілька хвилин він оббіг квантопроменем колосальну інформацію. УР звернув увагу на серію повідомлень про відновлення функцій життя в тілах людей, вражених радіацією. Для цього треба було обеззарази­ти їх, а потім помістити в камери з низькою температурою, захищені магнітним полем. УР згадав, що такі камери на ко­раблі є. Він вирішив повторній досвід тих людей, які так ро­били. Інформації про те, що робити далі, УР не знайшов, але то вже не його справа; повернеться космокрейсер на Землю — там учені зроблять як треба.
Робот попрямував до кают-компанії, оглянув кожного кос­монавта. Довго стояв над тілом капітана. Йому здавалося див­ним, що капітан мовчить і не рухається. Він завжди був такий рухливий і багато говорив з УРом. УР завжди з готовністю допомагав капітанові в його розрахунках, миттю знаходячи в своєму кристалічному мозкові все, що було необхідно. А тепер — капітан непорушний. Отже, його система зіпсована.
Робот із допомогою прибиральних машин нейтралізував залишки радіації на предметах і стінах корабля, а потім підняв тіло капітана і покотився до ізоляційних камер…
…Тіла всіх космонавтів були поміщені в низькотемпера­турні камери. Після цього УР знову відвідав немовлят. Він знайшов у шафі біля ліжка великий балон з УП. Робот наці­див їжі у флакони, натягнув на них м’які наконечники і дав дітям. Наситившись, немовлята заснули.
УР повернувся до керівної каюти, довго стояв біля пуль­та управління і згадував усе, що стосувалося космокрейсера “Любов” та його завдання.
— Леся сказала, що треба повернутися на Землю, — мо­вив сам собі робот. — А моя інформація говорить, що зореліт взагалі не повернеться до Землі. Спочатку він відвідає систе­му червоного карлика КС-25-82, де вивчить джерело сигналів штучного походження, а потім — фінішує в систему епсилон Ерідана для утворення нової людської цивілізації. Це — за­вдання Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.
УР хвилин тридцять думав, як вийти з лабіринту взаємовиключних програм. Він збагнув, що утворити нову цивіліза­цію без живих космонавтів неможливо. Отже, політ до епсилон Ерідана втрачає доцільність, і його справді, можна було б одмінити. Але як же тоді дослідження джерела штучних сиг­налів?
Робот перебрав інформацію свого мозку, але в ній не було завдання досліджувати систему червоного карлика: це повин­ні були зробити самі космонавти. Але вони не діють, вони вийшли з ладу. Хто ж тоді зробить це?
УР довго не міг вирішити проблеми. Нарешті ланцюжок співставлень привів його до думки, що немовлята, яких він годує, у майбутньому стануть дорослими космонавтами.
— Маленькі люди наберуться досвіду, — сказав УР. — Вони ознайомляться з інформацією і виконають завдання. А потім УР поверне космокрейсер до Землі. Так буде виконано завдання Лесі і завдання Все планетного Товариства Галакти­чних Зв’язків.
Розв’язавши таким чином складну дилему, УР заспокоїв­ся. Він перевірив усі контрольні автомати керування, їхні дані. Корабель летів правильним курсом.
Тепер можна було заглибитись у внутрішній світ свого квантово-кристалічного мозку. УР зробив усе, що міг…
Робот кілька хвилин розв’язував складні математичні рів­няння, тренуючи свої аналітичні здібності. Відчувши задово­лення від ідеальних розв’язків кількох заплутаних завдань, він замиготів очима, промовив:
— Капітан би зрадів, почувши моє рішення. УР не має кому передати свої досягнення.
До дітей ще йти рано. Робот знову заглибився в свою пам’ять. У синтезаторі його зорових рецепторів випливла по­стать Лесі, почувся її голос: “Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…”
УР кілька разів повторив передсмертний вигук Лесі, вслу­хався в нього, намагався проаналізувати. Любов… її любов… Леся просила, щоб якась “любов” зберегла ЇЇ дітей. Але ж вона дала завдання УРові? Може, вона так називала УРа? Мабуть, ні. Бо ніхто ніколи так не кликав УРа. Космокрейсер мав назву “Любов”. Може, вона прохала всю автоматику ко­рабля, щоб вона оберегла життя маленьких космонавтів? На­певне, так воно і є…
Але щось не дозволяло УРові задовольнитися таким рі­шенням. Асоціативна пам’ять підказувала, що всьому корабле­ві Леся не могла дати такого завдання — адже космокрейсер складається з безлічі вузлів та секцій, отже, не являє собою єдиного цілого. Крім того, УР часто чув слово “любов” з вуст капітана й інших космонавтів, і воно було в іншому контексті, без усякого зв’язку з космокрейсером. Мабуть, назва зорельота символічна, а саме слово має інше значення. Тоді до кого ж чи до чого Леся зверталася, хто міг почути її, щоб виконати передсмертне прохання?
Заінтригований кристалічний мозок УРа вже не міг за­спокоїтися, жадаючи довести до кінця химерне завдання сво­єї власної пам’яті: він потрапив у кільце самоствореного ал­горитму, і допомогти могло тільки нагромадження нової ін­формації.
УР знову зв’язався з квантово-електронною бібліотекою, в розділі “Людина” знайшов підрозділ “Любов”.
— Так я і знав, — задоволено констатував робот. — Найтаємничіше почуття. Тут так і сказано. Навіть для людей воно таємниче. Але я спробую розібратися в ньому. Це не просте рівняння: якщо людина жіночої статі, вмираючи, втрачаючи функціональність, робить усе, щоб зберегти неповноцінних людей, так званих дітей, — то тут мусить бути захована якась глибинна доцільність. Не могла ж Леся діяти непослідовно й недоцільно?!
УР почав оббігати квантопроменем історичну і художню інформацію, зв’язану з поняттям “Любов”. Багато чого він не розумів, і це викликало в його кристалічному мозкові безліч конфліктних імпульсів, які вимагали розв’язання, загрожуючи зруйнувати зрівноваженість структури робота.
Він виділив ряд функцій, зв’язаних з любов’ю, які послі­довно повторювалися. Шлюб, тобто поєднання двох індивіду­умів різної статі. Очевидно, це було потрібно для зрівнова­ження енергетичних полярностей. Далі — поява маленьких людей, як результат шлюбу. Але в інформації УР знайшов поняття “позашлюбні діти”. Правда, це поняття сягало коре­нем історичного періоду до двадцять першого століття, але все-таки воно було, отже, шлюб не єдина можливість для від­творення нових осіб.
Разом з тим виявляються випадки, коли любов не вела безпосередньо до появи дітей, а давала імпульси для цілком іншої діяльності: створення геніальної музики, картин, архіте­ктурних шедеврів, героїчних подвигів. Все це робилося для того, щоб сподобатися своїй обраниці чи обранцеві. Але наві­що, коли не малося на меті створити своїх наступників — ма­леньких людей?
УР відзначив, що з любов’ю тісно пов’язані інші поняття, такі, як поезія, естетика, мораль, ненависть, етика. У художніх творах і в філософських концепціях безліч разів повторювало­ся слово “краса”.
“Ти прекрасна!” — тисячі таких вигуків знаходить УР у древніх і новітніх авторів художніх та інших творів, у сонетах, одах, ліричних віршуваннях. Якщо їм це не набридало, отже, поняття “краси” мало для людей якесь магічне, виняткове значення.
— Нема прекраснішої від тебе!
— Люблю тебе, люблю тебе!
— Твоя краса затьмарила світ!
— Твої очі ясніші сонця!
— Твої очі — як дві зорі!
УР дивувався. Навіщо такі перебільшення? Адже він сам бачив десятки людей жіночої статі і може об’єктивно судити про деякі характеристики їхніх органів. Очі — це рецептори видимого випромінювання (видимого для людей, бо УР має ще й приймачі ультрафіолету, рентгенівських променів та інфрапроменів). У Лесі, подруги капітана, очі справді великі, блакитні. Але сказати, що вони, як дві зорі, — це неймовірне перебільшення. Діаметр очей не більше кількох сантиметрів. А діаметр найменших відомих зірок сягає мільйонів кіломет­рів. Крім того, очі холодні, водянисті, а зірки — розжарені сфери, надра яких мають температуру десятки мільйонів гра­дусів. У чому ж справа? Чому люди, які люблять точні розра­хунки в наукових дослідженнях, у сфері любові дозволяють собі повне нехтування законом точної інформації?
Треба розібратися в цьому парадоксові.
Далі УР виявив, що любов дуже рідко вела за собою доці­льність. Взяти хоча б древню історію Ромео й Джульєтти. їм не дозволили об’єднатися. І вони замість того, щоб створити в іншому місці свою спілку і дати життя новим істотам, вирі­шили припинити своє функціонування. Навіщо? Чому любов привела до такого дивного наслідку?
Разом з тим любов означає не лише магнетичне тяжіння до осіб протилежної статі. Люблять і однотипних осіб: чоловік чоловіка, жінка жінку. Або людина — тварину, рослину, птаха, явище природи чи гарну річ. А ще є в людей любов до правди, до істини. Ради любові до істини багато великих учених відда­ли життя. Наприклад, Джордано Бруно згорів на вогнищі. Неясно тільки, чому одні люди відстоювали істину, а інші — змагалися супроти неї. Хіба не всі вони були спрямовані до спільної мети?
Кристалічний мозок УРа знемагав. Його атомні батареї були навантажені до краю, і контрольний енергорегулятор по­переджав про небезпеку. Тоді УР рішуче вимкнувся з потоку інформації і ввів себе у алгоритм заспокоєння і зрівноважен­ня.
— Пізніше розберуся, — сказав він. — А тепер знову пого­дую дітей…
Минали дні.
УР повністю оволодів обов’язками няньки. Він годував дітей, купав їх і навіть прав пелюшки. Всю цю премудрість він вичитав у бібліотеці.
Діти росли. Незабаром вони почали протестувати, коли УР загортав їх у пелюшки. Тоді робот дозволив їм повзати по ліжкові, а згодом і по підлозі. Годував їх УР у точно визначе­ний час, але ніяк не міг привчити виділяти спрацьовані шлаки в певному ритмі й у суворо визначеному місці.
УР дивувався: майбутні космонавти, мислячі істоти, а не можуть засвоїти незначного умовного рефлексу.
Діти прагнули гратися з УРом, але, відчувши дотик холод­них металевих кінцівок, репетували і сахалися під нього. По­чуття невдоволення, невиконаної програми зароджувалося в надрах мозку робота, і він знову йшов до інформаторію, за­глиблювався у вивчення парадоксального поняття любові.
Чому діти не люблять УРа? Адже він робить усе те, що робила для них Леся. Чому вони не йдуть до нього на руки? Може, тому, що в нього і в них різна температура тіла?
Він вивчив характеристики людського тіла. Його припу­щення підтвердилося. Температура людського організму в се­редньому рівнялася 36,5 градуса за Цельсієм, а його руки-маніпулятори мали температуру, залежну від довколишнього середовища. Отже, дотик робота дітям був неприємний. Крім того, УР збагнув, що є велика різниця між м’якою еластичною шкірою Лесі і його металевим покриттям.
УР вичитав у інформаторі!, що любов залежала навіть від усіляких дрібних характеристик — кольору очей, форми тіла, експансивності, тембру голосу, характеру поведінки, не кажу­чи вже про узгодження смаків, вищої розумової інформації та поглядів на так звану істину.
Йому стало ясно, що діти не полюблять його, бо він зав­жди залишиться для них чужим і далеким. Якийсь потворний ящик на колесах, або “купа брухту”, як любили називати ро­ботів у своїх книгах древні фантасти. Користуватися послуга­ми УРа вони будуть, але ніколи не визнають його рівним собі.
Подумавши таке, робот спантеличено зупинив асоціатив­ний потік мислення. Звідки в нього такі міркування? Чому? Він твердо пам’ятає, що в первісному алгоритмі таких тенден­цій не закладено. Тоді це почалося від прощальної бесіди Лесі. Це все наробило химерне слово “любов”. І УР вже ніколи не заспокоїться, доки не вирішить загадки.
У його пам’яті зринули картини перших місяців польоту. Задумливе обличчя капітана, який сидить у кріслі, заплющив­ши очі. Вій слухає Лесю, і густі чорні вії Богдана тріпочуть. Вона читає вірш (УР пам’ятає, що Леся складала вірші сама і часто їх читала космонавтам). Той вірш був про любов. УР зберіг у пам’яті кожне слово, жест, інтонацію.
Коли згасають зорі —
Інші спалахують знову.
Хто їх запалює в небі?
Хто — крім любові?
Коли розлучаються друзі,
Не втішить ні ласка, ні слово.
Хто нову зустріч готує?
Хто — крім любові?
Все перетвориться в попіл,
В хвилі першооснови,
Лише навік невмирущі
Зерна любові…
Те ж саме! Таємниче, незбагненне поняття, яке не можна ототожнити з будь-яким алгоритмом. УР страшенно дивував­ся, як могли взагалі люди чого-небудь досягти, керуючись любов’ю. Адже найменший прорахунок у моделюванні проце­су ядерної реакції або в обчисленнях курсу корабля приво­дить до катастрофічних наслідків. А в історії людства любов штовхала своїх апологетів та прихильників на такі безглузді рішення, які не могли б розшифрувати всі комп’ютери світу. І все-таки цивілізація існувала, розвивалася і сягнула косміч­них висот. Цілковитий ірраціоналізм!
Раптово у робота виник новий рефлекс: він почав думати про експериментальну перевірку поняття “любов”. У нього виникла програма: змінити свою форму і таким чином переві­рити, чи зовнішній вигляд має значення в емоційній сфері маленьких людей.
Він щодня продовжував доглядати дітей, а у вільний час почав готуватися до зміни своєї зовнішності. УР перечитав усю інформацію, що стосувалася роботів — прадавніх і новіт­ніх. Колись їм давали справді людську подобу, але пізніше відмовилися від цього, бо були випадки підміни людини авто­матом, а це приводило до небажаних наслідків. Пізніше робо­тів створювали відповідно до конструктивних і функціональ­них потреб. Ось, наприклад, УР зовні — звичайнісінька коробка, і він не відчуває від цього якоїсь неповноцінності. Але тепер, коли справа стосується не його самого, а долі маленьких людей, треба зважитися на самостійну дію…
УР переглянув фільмотеку, зв’язану з інформацією про роботів. Довго оцінював різні форми автоматів, рушійні при­строї, функції. Зупинився він на формі універсального робота-антропоїда, якого колись використовували для праці біля вер­статів, для гри на музичних інструментах, для перенесення вантажів, для обчислень, коротко кажучи, для всього, що ро­била сама людина. У такого робота були еластичні м’язи, ціл­ком людське обличчя, штучне волосся і тепла шкіра.
Тепер належало зробити найважче: створити дієздатну мо­дель і перенести в неї кристалічний мозок УРа. Скільки на це ніде часу? Чи витримають діти без няньки? А якщо невдача?
Ще кілька днів УР вагався. Але первісний імпульс бажання експерименту підганяв, і робот нарешті зважився. Вій вирішив розділити задум на кілька етапів. Спочатку змоделював експери­мент з допомогою головного квантомозку зорельота. Результат був позитивний. Тоді УР послав занити до різних складів корабля, де зберігалися матеріали для ремонту пристроїв, апаратів, всю­диходів та вузлів космокрейсера. Вісімдесят відсотків деталей було на складах, вони мали стандартне призначення. А пластикову форму треба було відливати в спеціальній лабораторії. Крім того, ще належало послати замовлення в мікробіологічну лабора­торію для вирощення штучних м’язів.
Коли роботи-помічники принесли все необхідне до керів­ної каюти, УР досить довго міркував над складним питанням: які риси обличчя вибрати для своєї нової подоби? Нарешті він зважився: йому хотілося бути схожим на капітана. Вини­кали в мозку імпульси про жіночу подобу — адже дітям ближ­ча форма матері, але перемогло перше рішення. УР виходив з таких передумов: робот УР — чоловічого роду, крім того, маленькі люди — теж майбутні чоловіки, отже, їм потрібне чоловіче виховання. Та й, крім того, до капітана в УРа була якась особлива симпатія. Це й визначило остаточне рішення.
УР узяв з фільмотеки зображення капітана, промоделював його в багатьох ракурсах, сформував з м’якого пластику обличчя.
Праця над новим тілом тривала три місяці. Тим часом космокрейсер краяв зоряний простір, а УР доглядав дітей.
Нарешті наступив вирішальний момент. УР випробував манекен свого майбутнього тіла. Він пересувався, ходив, як люди, мав такі ж передні кінцівки. Під еластичною шкірою в нього обігала термальна рідина, яка створювала ефект нормаль­ної людської температури. Нагодувавши дітей, приготувавши їм про всяк випадок кілька запасних флаконів з УП, робот замкнувся в каюті, готуючись до нового народження.
Він покликав з біолабораторії робота-помічника, ввів йому алгоритм остаточного монтажу. Поклавши манекен нового тіла на підлогу, дав наказ вийняти мозок із свого старого футляра.
Робот-помічник схилився над ним, вліз маніпуляторами в надра кабелів та інтегральних схем. Погасло світло, щезли зву­ки. УРові здалося, що він щезає, що його вже не буде. Але усвідомлення функціонування залишалося, воно сфокусувало­ся в якійсь невимірній точці, хоч не мало ні форми, ні вияву. Свідомість пливла якимись хвилями, колихалася, вібрувала се­ред пітьми. Потім блискавиця прорізала мозок. УР побачив над собою стелю каюти, зеленкуваті очиці робота-помічника.
— Монтаж завершено, — сказав помічник.
УР послав імпульс до рук. Вони заворушилися. Ноги теж зігнулися в колінах. УР сів на підлозі. Було дивно, незвично. Все тіло здавалося не своїм. Він спробував стати на рівні ноги, впав. Ще раз. Ще. Похитуючись, зрівноважився. Помічник сто­яв, дивився, чекаючи наказів.
— Іди, — звелів УР. — Ти мені непотрібний.
— А це? — Показав помічник на старий футляр УРа.
— Однеси в лабораторію.
Помічник вийшов з каюти. УР почав експериментувати з новим тілом. Мозок працював ясно, як і раніше. Але до ру­шійних органів УРові доведеться звикати.
Він обережно пошкандибав до ізолятора. Близнюки зу­стріли небачену постать мовчанням. Потім один з них заревів злякано. Інший підхопив плаксиву симфонію. УР глибоко за­мислився. Невже він зробив гірше? Чому діти так непривітно його зустріли? Від несподіванки? Можливо. Адже вони ще не бачили такої істоти…
УР поволеньки підійшов до шафи, налив у флакони УП. Діти замовкли, очікували. Він подав їжу, вони, косячи очима, взяли флакони, почали смоктати.
УР сів на ліжко. Один з близнюків обережно підповз до робота, несміливо торкнувся його руки. Відсахнувся. Знову торкнувся. Певно, йому сподобалася еластична шкіра, її теп­лота, бо він, осмілівши, почав лізти на спину УРові. Якесь дивне відчуття прокотилося в надрах робота. Доторки малень­кої людини не були неприємні. Він відчув, що ланцюжок асо­ціацій привів його до правильного рішення: віднині діти вва­жатимуть його своїм. Урок любові не пропав марно…
За кілька днів УР повністю оволодів функціями свого нового тіла. Воно йому сподобалося — п’ятипалі руки дозволяли виконувати дуже тонку роботу, чого УР не вмів раніше, він тепер був сильніший і вищий. Крім того, йому було при­ємно, що зовні нічим не відрізняється від людини. Кілька днів він ходив до дітей без будь-якого покриття, а потім вирішив, що зміну треба довершити повністю. У каюті капітана УР знайшов сорочку, штани й черевики: все це прийшлося на нього.
Близнята дуже прив’язалися до нової подоби УРа. Вони не одпускали його з каюти і все намагалися втягти в свою безконечну гру. УР ніяк не міг збагнути, в чому суть їхнього вовтузіння, але дозволяв їм вилазити собі на голову, повзати по грудях. Він з подивом відзначив, як багато енергії витрача­ється маленькими людьми для неосмислених рухів.
УР згодом помітив, що діти різні, хоча й дуже схожі. Він одрізняв їх по запаху, по незначних відмінностях у забарвлен­ні шкіри, очей, волосся. Того, що був трохи темніший і мав риси капітана, УР назвав ІКС. Того, що нагадував Лесю і мав блакитні очі, — ІГРЕК. Вони запам’ятали свої імена і радісно відгукувалися на них.
Минали місяці. Маленькі космонавти почали ходити, бі­гати. УР збагнув, що дітей треба вчити, що необхідно вкласти в їхню систему людську інформацію. Але як? Адже вони не вміють читати книг або проглядати фільми! Крім того, їм по­трібна своя, цілком ЛЮДСЬКА програма.
УР згадав, що для майбутніх дітей на кораблі приготовле­но цілий комплекс первісної шкільної інформації у вигляді фільмів, магнітних записів та стереокартинок. Він зв’язався з інформаторієм, проглянув фільмотеку, відібрав дещо з того, що здалося йому підходящим.
Змонтувавши в палаті стереопроектор, він запустив для близнят перший фільм: це був урок для дошкільнят. У прос­торі виникла постать жінки, яка щось говорила, приязно всмі­хаючись. Вона була юна і гарна, очі її сяяли блакиттю й ніж­ністю. Ікс та Ігрек, побачивши жінку, радісно загаласували й кинулися до неї. Але вони проникли крізь її постать, зіткнув­шись з холодним пластиковим покриттям стереоекранів. Близ­нюки здивовано відступили, знову підійшли ближче. Гарна жінка, як і раніше, не виходила до них, вона перебувала в білому кубі.
Діти чомусь довго плакали, не хотіли навіть їсти, а УР стояв над ними, не розуміючи, чого їм треба. Він знову й знову вмикав фільм, але маленькі космонавти не хотіли дивитися на нього.
Та минуло кілька днів, і дітям забажалося ще раз погля­нути на постать жінки, яка була хвилююча й рідна. Вони по­казали УРу на кінопроектор. Робот охоче ввімкнув апарат. На цей раз діти сиділи спокійно й дивилися на жінку. Вони уважно прислухалися до її слів. Вона вела їх лісами, степами, берегами рік. Вона показувала їм грайливих оленів і могутніх птахів у високому чистому небі. Перед ними з’являлися пінисті водоспади і величні верхів’я гір. Свої мандри жінка супровод­жувала лаконічними фразами, які повторювалися, поглиблю­валися, легко проникали в свідомість близнят.
Минав час. Діти починали повторювати багато слів, розу­міти їх. Жінка проказувала маленьким учням назви предме­тів, істот, їхнє переплетіння у діяльності людей, у сукупності явищ, подій, випадків. Вони побачили велетенські міста й ла­бораторії, космодроми та стадіони, парки та ігрові майданчи­ки з веселою дітворою, золоті пляжі над морями та тінисті ліси з щебетливими птахами.
Близнята почали розмовляти. Вони швидко оволодівали знанням, мовою, образною системою понять. УР кожного дня посилював інформаційний потік, відповідно до інструкцій, які були в педагогічній фільмотеці.
За кілька тижнів відносного часу УР випустив близнят з палати ізолятора і повів їх до кают-компанії, а потім — до головної каюти управління. Діти з подивом і захопленням дивилися на зоряне небо за ілюмінаторами, запитували:
— Урчику, а чому гарна тьотя показує нам води, ліси, гори, а тут лише зіроньки сяють?
— Вода і ліс на Землі, — пояснював УР. — Земля — це наша планета,
— А де вона, Урчику?
— Далеко, серед зірок. Гляньте сюди. Бачите жовту зірочку?
— Бачимо.
— Це наше Сонце. Воно має біля себе дев’ять планет і кілька десятків супутників тих планет. Наша Земля — третя від Сонця.
— А ми побачимо її коли-небудь?
— Побачите. Але не скоро.
— Чому?
— Спершу треба побувати на іншій планеті.
— На іншій землі?
— Так.
— Навіщо?
— Є таке завдання, його дали нам старші люди. Ви пізні­ше про все дізнаєтесь.
— Урчику! А живої тьоті тут немає? Чому вона не прихо­дить? Нам хотілося б погратися з нею…
УР подумав над цим запитанням, завагався. Якісь асоціа­ції не дозволили йому сказати, що на кораблі були живі кос­монавти, що вони загинули. І тому робот відповів:
— Ви тут одні, Ікс та Ігрек. Ви і я, ваш помічник, Універ­сальний Робот. Вам Земля дала важливе завдання. Незабаром я вам розповім про нього. А тьотю слухайтеся. Вона навчає вас, щоб ви змогли збагнути завдання…
Коли діти втомлювалися і йшли спати до своєї палати, УР поспішав до інформаторію і поринав у заплутаний світ історичного минулого людської цивілізації. Він старанно на­магався проаналізувати всі основні тенденції людської куль­тури, економіки, соціології, науки, релігії, мистецтва, щоб ви­значити головну мету поступу. Куди прагнуло людство, чого бажало досягти? Який смисл був у житті окремої особистості, яка доцільність? Смисл кожної особи зокрема можна було проаналізувати в тимчасових алгоритмах, але загальна карти­на втрачалась, і всі прагнення не синтезувалися, повисали в порожнечі. Цілий ланцюжок жертовності — від давнини до новітніх часів Космічної Ери! В ім’я чого?
Мозок УРа знемагав. І він вбачав можливу розгадку лише в явищі абстрактного сфінкса, який так збентежив його, — у любові. Але що глибше він вивчав те поняття, то безгіадійніше поринав у його зловісні, таємничі глибини. Якогось дня він вирішив стати поетом. Можливо, поезія допоможе йому ово­лодіти алгоритмом любові.
УР проаналізував теорію віршування, простудіював по­етичну спадщину Байрона, Пушкіна, Шевченка, Гомера, цілої плеяди новітніх космічних поетів. Потім замислився, і в нього народився такий вірш:
Таємниці нездоланний мур
Постає ізнов.
Знемагає від напруги УР:
Що таке любов?
Кристалічний мозок мій горить
У самотині.
Чи розв’яже дивний алгоритм,
Чи впаде в борні?!
Робот кілька разів повторив своє творіння, смакуючи ко­жне слово. Він пишався своїм першим віршем.
— Цікаво, — пробурмотів, — чи сподобався б мій вірш Лесі? Може, колись вона оживе, і тоді я їй прочитаю. Вона скаже, чи правильно я аналізую поняття любові.

Частина четверта
Планета квітів
Минуло десять років відносного часу.
Космокрейсер “Любов” наближався до системи черво­ного карлика — першої мети подорожі. УР перевірив інфор­маційні дані всіх вузлів корабля і ввімкнув автомати гальму­вання.
Близнята — високі гарні підлітки — невідступно супровод­жували свого наставника, уважно слухаючи його пояснення. Вони вже прекрасно оволоділи автоматикою крейсера, знали призначення всіх вузлів, розбиралися в навігації, починали розуміти релятивні ефекти часу й простору. Але все це було в них схематичне, нежиттєве, абстрактне, і УР сподівався, що перебування на планетах червоного карлика дасть його вихо­ванцям необхідний досвід.
Телескопічні аналізатори космокрейсера свідчили, що в системі є три невеликі планети, як і передбачалося теорією. Сигнали мислячих істот генерувалися з третьої планети. Піс­ля незначних розрахунків УР спрямував зореліт до неї.
Вже недалеко від планети він дозволив Іксу та Ігреку сісти до крісел пілота й штурмана. Екрани кругового огляду замерехтіли, відкрилися в безодню зоряного безміру. Право­руч зловісно палав сфероїд червоного карлика, багряні крила корони простягалися в простір.
— Урчику, а чому це сонце таке невеселе? — тривожно запитав чорнявий Ікс.
— Для тебе воно невеселе, — пояснив УР, — бо ти — істота іншого сонця. А для тутешніх істот воно може бути гарне, приязне…
— Хіба тут є живі істоти?
— Цілком можуть бути. Адже ми летимо, щоб відшукати генератор штучних сигналів.
Ігрек схопив брата за руку, захоплено вигукнув:
— Дивись, дивись, яка здоровенна куля!
— Вона роздувається! — закричав Ікс.
— То не куля, — пояснив УР. — То планета, на яку ми сядемо.
— Інша земля? — запитав Ікс.
— Інша. Схожа на рідну планету.
— А ми на ній зможемо дихати?
— Побачимо. Ми для того й прибули, щоб дослідити її.
Космокрейсер пробив хмари. Планетарні двигуни вимк­нулися, запрацювала магнітно-гравітаційна тяга. Зореліт по­мчав над планетою, за ним тягнувся сріблясто-вогняний слід іонізованих газів.
Унизу видно було темні простори океанів, материки, си­нюваті звиви річок, масиви лісів і хребти високих гір. УР уві­мкнув аналізатори радіації всіх частот, виділив хвилю, на якій Земля спіймала сигнали мислячих істот. Періодично ритмічні сигнали набували величезної потужності. Автоштурман від­значив широке плоскогір’я, на великому острові серед океану. Зробивши ще один виток довкола планети, УР дав команду фінішувати. Автомати слухняно виконали наказ.
Близнюки здивовано і перелякано дивилися в перископи, тривожно запитуючи УРа:
— Ми падаємо?
— Ні, сідаємо на планету.
— Ми не розіб’ємося?
— Ні. Сидіть спокійно. Чоловікам належить зберігати спо­кій навіть перед смертю. Так твердять усі людські казки й легенди.
— Ми не будемо боятися, Урчику, — запевняли близнята, хоч зуби в обох цокотіли від страху. — А що це таке широке та синє?
— То океан.
— А на Землі він інакший!
— Бо ви бачили його у фільмі з берега. А тут — згори, з неба.
— А це що таке зелене?
— Ліси.
— А в них є звірі, як на Землі?
— Напевне, є. Якщо є флора, то є й фауна.
— Ой, як здорово! — вигукнув Ігрек, і його блакитні очі замріялися. — Побігати б серед дерев!
— Погратися з оленями! — підхопив Ікс радісно.
— Ще походите, — запевнив УР. — Не заважайте.
Космокрейсер, здригаючись у густих потоках повітря, по­вільно опускався серед плоскогір’я. Над ним змикалися чорно-сині грозові хмари, створені штучною іонізацією атмосфе­ри. Вдарили блискавиці, осяваючи примарними полисками ве­летенський сфероїд. Страхітливі громи струсонули острів, ринула злива, обмиваючи металевий корпус гостя з далеких світів.
Космокрейсер доторкнувся до кам’янистої поверхні, за­груз в неї на кілька метрів. А за півкілометра від нього грозові спалахи на якусь мить виривали з мороку високу конічну спо­руду… Саме звідти генерувалися сигнали мислячих істот.
Підлітки визирали в ілюмінатори, захоплено дивилися на густі зарослі блакитно-лілових дерев, білосніжні верхів’я гір, червоний диск сонця, що плив між розкошланими хмарами. Все це було не таке, як у фільмах, і тому манило до себе, вабило.
— Урчику, — просив Ікс, — я хочу туди…
— Куди?
— На планету.
— Ми погуляємо в лісі, — вторив Ігрек. —- Ми ж бачили: на Землі діти бавляться в лісах, парках…
— Заждіть. Ми ще не знаємо ні складу повітря, ні тутеш­ньої мікрофлори, ні того, хто тут живе. Треба все перевірити.
УР увімкнув аналізаторні пристрої, а сам спустився ліф­том униз, перед тим замкнувши близнюків у ізоляторі. Пере­йшовши у вихідний шлюз, продезинфікував його і вийшов назовні. Пересуватись було важко. Під ногами відчувалася не гладенька підлога приміщень космокрейсера, а нерівний ка­м’янистий грунт. УР ступнув обережно, увімкнувши всі свої рецептори — радіації, звуку, запаху і синтезатор несподіваних подразнень.
З лісу долинав хор розмаїтих голосів. У пам’яті УРа не зберігалося інформації про жоден з них. То, безумовно, були голоси цілком відмінної, несхожої на земну, еволюції. Робот не затримувався на аналізі тих випадкових подразнень. Він хотів перш за все оглянути гігантську будівлю, що бовваніла серед імли, біля підніжжя гори.
УР наблизився до конічної споруди, оглянув її поверхню в спектрах різних променів.
— Безумовно, штучного походження, — сказав робот сам собі. — Це і є те, що мала знайти експедиція. УР викопав перше завдання Землі. Тепер ще належить встановити кон­такт. Але це справа людей. Ікс та Ігрек мають доповнити до­слідження УРа.
Робот запримітив угорі велетенські рефлектори. їх було три. Мерехтливі чаші поволі оберталися, спрямовуючи свої трипелюсткові отвори в небо. “Антени спрямованої дії, — від­значив УР. — Можна повертатися до корабля. Тут живуть мислячі істоти”.
Робот рішуче попрямував назад. Його кристалічний мозок інтенсивно працював. У єдиний вузол зв’язалися дві взаємовиключаючі думки: одна — одразу шукати контакту, а друга — не поспішати з цим. Інформація, яку здобув УР у бібліотеці, свідчила, що мислячі істоти не завжди бувають творчими, мирними. Теоретично і практично можливі деградації розуму, а звідти викривлення програми, що приводить до агресивнос­ті, ворожості, руїнницької діяльності.
“Насамперед обережність, — вирішив УР. — Проблему контакту мають вирішувати Ікс та Ігрек, коли підростуть. А справа УРа — оберігати їх”.
По дорозі робот заглянув у невеликий лісок, дослідив кілька дерев, здивувався. їхнє коріння занурювалося в грунт неглибоко, воно було схоже на кінцівки павуків чи якихось комах. УР спостеріг, як кілька низькорослих дерев пересува­лися з місця на місце.
“Рухливі ліси, — констатував УР. — Таке в нашій системі не зустрічається. Дуже цікава знахідка для земної науки”.
Робот рушив далі. Зненацька з-за скелі на нього кинулася якась велетенська істота. Сітка довгих щупалець обплутала робота, міцні обійми тиснули його тіло. УР під вагою істоти впав, промовивши здивовано:
— Це — живе створіння. Воно хиже.
Він занепокоєно відзначив, що мацаки хижака всмокту­ються в його шкіру, намагаються порвати її. Це було неприєм­но. Він дав наказ своєму захисному центрові ввімкнути струм високої напруги на зовнішній покрив. Істота з тривожним сви­стом відскочила, закрутилася на місці й почала корчитися, розпадаючись на шматки. УР підвівся, оглянув залишки істо­ти, похитав головою.
— Дивно. Схоже на рослину, але хутко пересувається. Дуже спритне створіння. І хиже. Чому? Чого хотіло воно від УРа? А тепер його система зіпсувалася. Само винне.
Входячи до шлюзу корабля, робот рішуче заявив сам собі:
— Малих космонавтів випускати з космокрейсера поки що не можна. Це дуже небезпечно для них. Тіла дітей не захи­щені. Хай трохи підростуть, оволодіють інформацією. А тоді почнемо з ними вивчати конічну вежу.
Минуло ще кілька років. УР терпляче ждав, виховував дітей. Вони стали високими, сильними юнаками, майже таки­ми, як і дорослі космонавти, що колись стартували з Землі. УР відзначив, що Ікс схожий на капітана, а Ігрек — на Лесю.
“Очевидно, принцип стандарту, — міркував УР. — Але як же так сталося, що одночасно народилося дві істоти, не схожі одна на одну? Адже любов у капітана й Лесі була спільна?”
Так і не розв’язавши цього питання, УР продовжував не­втомно готувати своїх вихованців до самостійних дій.
Їм почали снитися сни. Вони прокидалися після них задум­ливі, занепокоєні, тривожні. Марилися хлопцям гомінливі гурти юнаків та дівчат, веселі ігри та гульбища, танці й пісні. Вабили до себе широкі простори океанів з білими вітрилами граціозних яхт, тінисті гаї, мелодійний спів птахів і марево місячних ночей, яких вони не бачили наяву. І очі… Таємничі, звабливі очі… І тривожний подих когось рідного, близького, жаданого.
УР в такий час довго не міг докликатися юнаків. Він гукав, сигналізував, нарешті з’являвся сам до палати і дивува­вся, бачачи, що вони лежать на ліжках, втупивши замріяні погляди в стелю.
— Чому не відповідаєте? — запитував УР. — Вже пора до праці.
— Неохота, — зітхнув Ігрек.
— Набридло, — додав Ікс, одвернувшись до стіни.
УР спантеличено мовчав деякий час, потім підступив ближче.
— Що таке “неохота”? І що таке “набридло”?
— Нецікаво, — огризнувся Ігрек. — Невже не розумієш? Скільки можна вдовбувати собі в голову інформацію?
— Скільки є вільного місця, — сказав УР.
— То вважай, що в мене вже такого місця нема, — засмі­явся Ігрек. — Я вимикаюся. Захисний рефлекс. Слухай, Урчику, ти робот і не можеш всього збагнути в людині…
УР справді не міг усього збагнути, але якийсь імпульс болю прокотився в його системі. Він помовчав, а потім спокій­но мовив:
— Ви вживаєте паразитарні слова, які не несуть у собі точної інформації. Я здивований. Звідки ви взяли їх?
— Урчику, — відповів Ікс, — тобі лише здається, що в тих словах немає точної інформації. Якраз в абсурдних словах над­лишок інформації. Це вже перехід до парадоксального мис­лення, яке виходить за межі раціонального.
УР мовчав, намагаючись усвідомити почуте. Мабуть, вони кажуть правду. Адже він уже кілька років прагне розібратися в понятті любові і ніяк не збагне її суті. В людей, безумовно, є багато нелогічних проблем і явищ, які їм здаються нормаль­ними і важливими.
— Нам важко, Урчику, — примирливо додав Ігрек, задумливо дивлячись кудись у далечінь. — Щось розриває нас, вимагає вияву. Нам сняться сни, а ми не знаємо, що це таке, звідки воно…
— Що таке сни? — запитав УР.
— Видіння життя, — пояснив Ікс. — Коли виключаються зовнішні органи і ми спочиваємо, раптово нас захоплює хвиля образів, і ми живемо серед людей, бачимо дівчат, хлопців, тва­рин, птахів, гуляємо берегами океану, літаємо в повітрі…
— Генетична пам’ять, — озвався УР. — Я читав про таке в інформатори. Тепер я розумію. Невикористані резерви психі­ки кличуть вас до звершень. А я затримую вас у космокрейсері. Мабуть, цей період затягнувся.
УР вчасно збагнув небезпеку дальшої затримки розвитку своїх вихованців. Вони вже вільно орієнтувалися в складних системах корабля, опанували всі абстрактні й конкретні науки Землі. Вони жадібно поглинали все, що можна було засвоїти. Могутній потік інформації заповнював чисте поле їхньої сві­домості, але не мав застосування. Юнаки з тривогою і хвилю­ванням спостерігали за життям рідної планети, яке виникало перед ними в численних фільмах, узятих космонавтами. їх потрясали історичні хроніки, видіння кривавих боїв та героїч­них подвигів, сцени кохання і страти, муки рабства і поетич­ного натхнення. І все це не для них, не для них! То були тільки примари, тіні майже неіснуючого життя.
Ікс та Ігрек зрештою збагнули, що не вони і не УР одер­жали завдання летіти в іншу зоряну систему, що на кораблі мусять бути ще якісь люди. І тоді юнаки рішуче приступили до свого наставника, але він уникав розмов на цю тему.
— УР, ми вже не маленькі, — сказав Ікс. — Ми вирахува­ли. Зореліт вилетів із Землі раніше, ніж ми народилися. Отже, ми з’явилися уже під час польоту. Де наші батьки?
УР довго мовчав. Його кристалічний мозок вирував у ви­хорі квантових струменів. Він зважував усі можливі наслідки відвертої розмови. І нарешті зважився розрубати вузол таєм­ниці.
— Так, ви вже дорослі люди, — сказав робот. — Я скажу. Ви народилися на космокрейсері. Корабель вів ваш батько, капітан Богдан Полум’яний. Мати ваша — біолог, поетеса, лі­кар, фізіолог, співачка. Ім’я її Леся. У складі екіпажу ще, крім них, було дванадцять людей. Зореліт потрапив у потужний потік руйнівної радіації. Люди загинули. Тільки двоє дітей залишилося в біомагнітному ізоляторі. То були ви. Все інше ви знаєте. Я вирішив привести корабель до системи червоно­го карлика, щоб виконати завдання Землі.
Юнаки довго мовчали, перезиралися. Тільки тепер вони почали розуміти, хто для них був УР. Ікс з пошаною і почут­тям ніжності доторкнувся до руки робота.
— Отже, все це ти?
— Що таке я? — запитав УР.
— Виховав нас? Ти був нашою нянькою, нашим батьком. Ти кожного дня, кожної години пестив нас.
— Ти зробив нас людьми, — додав Ігрек, з повагою дивля­чись на робота.
— Я лише виконав програму, — незворушно заявив УР.
— Лише програму? — 3 притиском запитав Ігрек.
— Не слід хвалити мене, — сказав робот. — Це людські поняття. Я робив усе що міг.
— Ти дуже скромний, Урчику, — зворушено мовив Ікс. — Ти міг би бути чудовою людиною…
Робот промовчав. Потім обняв близнюків за плечі і бадьо­ро озвався до них:
— Вернемося на Землю, я вам ще дещо розповім.
— Що, Урчику?
— Це моя таємниця.
Юнакам здавалося, що всередині наставника щось тихенько булькає. Чи то він сміявся, чи муркотів від задоволення. А потім сказав:
— Залишимо цю розмову. Пора виконувати завдання Землі. Тепер — ваша ініціатива. Я буду допомагати.
Повітря планети було придатне для дихання, але аналіза­тор виявив у ньому багато шкідливих мікроорганізмів. Щоб уникнути зараження, юнаки одягнули скафандри. Захопивши КДІ — квантові дезінтегратори, вони в супроводі УРа попря­мували до конічної будівлі.
Все було для них дивне, незвичне, хвилююче: і відчуття кам’янистого грунту під ногами, і тумани над горами, і манли­ва океанська далина, що блакитніла па обрії. Вони раз у раз оглядалися, милувалися велетенським сфероїдом космокрейсера, дивуючись, запитували в УРа:
— Невже це наші батьки збудували?
— А хто ж іще?
— Люди такі маленькі, а будують цілі літаючі планети!
— Сила не в зрості, а в розумі, — по-менторському гово­рив робот. — Невже ви ще й досі не збагнули?
— Абстрактно збагнули, а так, в житті, — дивно! — усміхав­ся Ікс, позираючи довкола гарячими ясно-карими очима. — Аж не віриться, що це ми згодом поведемо такого велета серед зірок!
— І повернемося на любу Землю! — підхопив Ігрек.
— І, може, побачимо маму й тата!
— Неодмінно побачите, — запевнив УР. — Їх відновлять у геноцентрі Землі. Тільки це буде потім, а тепер — увага. Мо­жуть бути всілякі несподіванки.
Конічна вежа верхівкою сягала хмар. Чаші рефлекторів то поринали в імлу, то знов іскристо мерехтіли в сяйві багря­ного сонця. Мандрівники обійшли вежу довкола. Ніде не вид­но було ні дверей, ні якогось іншого отвору.
— Може, дезінтегратором пробити? — запитав Ігрек.
— Не можна, — заперечив УР. — У інструкції по контакту ясно сказано, що руйнувати іншопланетні утвори, не знаючи принципу їхньої дії та конструкції, категорично забороняєть­ся. Треба знайти отвір.
— Де ж його знайдеш?
— Заждіть мене тут. Я приведу левітатор.
Ікс та Ігрек почали досліджувати стіни вежі. Отвір знай­шовся на висоті двохсот метрів. Глибока ніша вела до шлюзу, двері автоматично відчинялися при наближенні.
На верхів’ї вежі були тільки чаші антен, орієнтованих у космос. Та найцікавіше юнаки знайшли в глибині споруди, у сферичній залі, до якої вели спіральні сходи. Там, за прозорим покриттям, у пластикових шафах лежали коробки з мікроплівками, якісь апарати, багатопелюсткові, схожі на штучні квіти, пристрої чи утвори (Ігрек висловив припущення, що це щось подібне до земних книг).
Після консультації з У Ром юнаки вирішили перенести знахідки до космокрейсера, бо прочитати, розшифрувати іншопланетну інформацію без участі квантового мозку корабля було неможливо. Правда, Ікс висловив побоювання, чи варто робити це, не знаючи волі творців цієї вежі. Може, вони живуть тут, на цій планеті? Отже, спочатку варто було б налаго­дити з ними контакт.
— Ні, — сказав УР. — Можу твердити, що їх тут нема. По-перше, ми вже тут кілька років, а вони не показувалися. Не видно ні кораблів, ні істот. По-друге, антени орієнтовані в космос, отже, будівельники хотіли привернути увагу мисля­чих істот інших систем. Саме тому сигнали почули люди Зем­лі. По-третє, матеріали, які ми бачимо, приготовлені для іншопланетних гостей. Вони не зв’язані з генератором.
— Ти нас переконав, Урчику, — засміявся Ікс. — Почнемо переносити…
Юнаки обережно перекладали всі експонати в контейне­ри, а потім переносили до гравіольота-левітатора. УР відправ­ляв скарби до корабля і вантажив їх у автоматичний ліфт.
Напружена праця тривала кілька земних днів. А тут чер­воне сонце встигло лише двічі обійти небосхил. Кілька разів гриміла над островом гроза. Потім запанувала тиха погода, повітря було напоєне озоном і невимовно приємними пахоща­ми: певно, розквітали дерева чи трави.
Останнього дня юнаки вирішили не одягати скафандрів. УР запротестував. Він попередив про небезпеку.
— Для захисту від мікробів досить біомасок, — сказав Іг­рек. — А великих хижаків тут не видно.
— Я бачив страшне чудисько першого дня, — заперечив УР. — Я знищив його.
— Нічого, — заспокоїв Ікс. — У нас є КДІ. Ми хочемо ходити вільно, всім тілом відчути ласку повітря…
Опівдні юнаки прощалися з вежею — звідти були забрані всі знахідки. Належало опрацювати їх — і можна стартувати з планети. Правда, їм хотілося дослідити усю планету, щоб при­везти на Землю повну інформацію про далекий світ, але УР заперечував. Він твердив, що такої програми не було, і ризи­кувати життям людей він не може.
Робот на левітаторі попрямував до космокрейсера, а хлопці поволі рушили стежечкою, яку за кілька днів протоптали у кам’янистому грунті. І тут сталося те, чого так боявся УР: із-за лісу на них блискавично налетіла зграя дивовижних істот.
Птахи — не птахи, звірі — не звірі! Це було сплетіння мацаків, коренів, якихось кривавих пелюсток. Літаючі дерева! З огидним писком вони накинулися на юнаків, порснули за­душливим газом, обплутали щупальцями. Космонавти не встиг­ли ввімкнути КДІ, як опинилися вже високо в повітрі. Свідо­мість тьмарилася, хитався далекий обрій, віддалявся сфероїд рідного корабля. Біль і ворожа вібрація, свист і марення, яко­му не було відповідника в пам’яті дітей Землі…
УР піднявся до керівної каюти, обережно переклав експо­нати з контейнерів до спеціальної шафи. Потім спустився лі­фтом униз, щоб дочекатися юнаків. Він виглянув із шлюзу, окинув поглядом шлях до вежі. Ікса й Ігрека не було. Робот стурбувався. Він вивів левітатор із шлюзу, піднявся в повітря, майнув понад протоптаною стежечкою до конічної вежі. Біля гаю різко зупинився: він побачив місце нападу — розкидане каміння, шмаття вбрання, обривки біофільтра.
— Попередження УРа було справедливе, — докірливо ска­зав робот. — Чому вони не послухалися вірного друга? Це такі самі потвори, які першого дня напали на УРа.
У глибинах мозку робота виник наказ: зволікати не мож­на! Він увімкнув усі рецептори-аналізатори, особливо загост­рив чутливість приймача запаху і біорадіації. Локатор визна­чив напрямок — захід. УР підняв левітатор у повітря, уві­мкнув поле на повну потугу. Острів залишався позаду, внизу клекотіли пінисті хвилі океану. Певно, потвори понесли бран­ців на континент. Аби лише вони не встигли знищити юнаків. А УР зможе порахуватися з нападниками!
Аналізатори показували, що запах юнаків посилюється, локалізується в точному напрямку. Значить, УР наздоганяє напасників. Незабаром удалині з’явилися обриси берега. Чер­воніли широкі піщані мілини, на них накочувався білогривий прибій. А далі майоріли, скільки сягне око, блакитно-зелені степи, всіяні квітами найрозмаїтіших барв. Ті цятки-барви мерехтіли, спліталися в дивні візерунки, перелітали з місця на місце.
Над піщаними дюнами УР наздогнав хижаків. Вони круж­ляли в повітрі, оточені міріадами мініатюрних квітів. Напа­сники не могли вирватися з того феєричного кільця і поволі опускалися на берег. Ось вони впади на грунт і, судорожно здригаючись, завмерли. Тіла юнаків непорушно лежали поруч. УР метнувся до них, зупинив левітатор, загрузаючи в піску, підбіг до потвор, тримаючи перед собою дезінтегратор. Хмара квітів кружляла над роботом, чулася тривожна мелодія.
УР схилився над юнаками. Вбрання Ікса й Ігрека було пошматоване, на руках та обличчі виднілися синці, очі заплю­щені. Серця билися повільно, аритмічно — певно, потвори по­шкодили внутрішні органи. Негайно до корабля, там біороботи допоможуть відновити нормальне функціонування їхніх тіл.
Робот переніс юнаків на левітатор. Перевантажений при­стрій ледве піднявся в повітря. Якийсь час хмара квітів летіла слідом, потім вернулася назад. УР здивовано, але з повагою думав про них. Такі мініатюрні, тендітні, а зуміли подолати могутніх хижаків. Цікаво, якою силою вони нейтралізували їх?
Цілком нове явище для науки Землі: літаюча, рухлива флора. Певно, можуть бути й мислячі квіти та рослини. Непо­гано б встановити контакт, але те під силу тільки людям.
УР без перешкод долетів до космокрейсера, заніс вихован­ців до палати. Терміново викликав біопомічників-медиків, які проаналізували стан пацієнтів. Діагноз був невтішний: травма сердець, легень, глибоке отруєння центральної нервової системи, локальний параліч кінцівок. Рекомендація: спокій, електромасаж, лікування запахом, мелодією, біоактивізатори — внутрішньо.
УР виконав усе, що вирішили роботи-медики, але покра­щення не наступило. Певно, отрута була специфічна, і дія її залишалась невідомою для програмованої медицини, яку за­своїли біопомічники на Землі.
УР непокоївся: що діяти? Як зберегти життя юнаків? Він відчував, що в його свідомості, крім імпульсу програмованої тривоги, пульсує болісна хвиля нез’ясованого змісту. Вона була непотрібна для робота, неприємна, але він не хотів позбавити­ся тієї хвилі. Крім болю, вона несла щось солодко-щемливе. Те відчуття говорило, що УРу нема для чого функціонувати, якщо помруть вони, його вихованці.
Вранці наступного дня контрольні аналізатори зовніш­нього огляду сигналізували про небезпеку. УР увімкнув екра­ни. В повітрі довкола корабля кружляли сотні квітів. Окрім мініатюрних істот, яких робот бачив на континенті, було кіль­ка великих створінь з райдужними гігантськими пелюстками.
УР, трохи повагавшись, спустився вниз, вийшов назовні. До нього, тріпочучи крилами-пелюстками, наблизилися три квітки. Від них линула гармонійна мелодія. Між золотавими тичинками виднівся дзеркальний екран, на якому пливли чіт­кі зображення. УР побачив чорних літаючих потвор, Ікса й Ігрека, самого себе на березі океану. Потім бліді, непорушні обличчя вихованців. До їх вуст наближається рука з блакит­ною чашечкою, вливає рідину до рота. Потім зображення згасло, і тоненька стеблина-рука однієї з квіток подала УРу блакитну чашечку, на дні якої переливалася велика крапля сріблясто-чорного кольору.
“Вони пропонують ліки, — збагнув робот. — Безсумнівно, їм можна довіритись. Вони знають отруту чорних напасників і мають антиотруту. УР з вдячністю прийме подарунок”.
УР узяв чашечку, повернувся до шлюзу. Квітки покружля­ли над кораблем і майнули до океану. Робот піднімався ліфтом вгору і намагався осмислити одержану інформацію. Він зустрів істот, які спілкувалися двома способами — слуховим і зоровим. І великі квіти, які принесли ліки, безсумнівно, мислячі істоти. Ото буде радість для юнаків, коли вони опритомніють!
УР розділив рідину на дві краплі, влив обом вихованцям до рота. Не минуло й хвилини, як обличчя Ікса та Ігрека по­рожевіли, затріпотіли вії, дихання стало глибшим. А надвечір юнаки отямилися — усміхнені, веселі, здорові, ніби з ними нічого й не сталося…
— Чому ми в палаті? — здивовано вигукнув Ікс, оглядаю­чи ізолятор.
— Що з нами сталося? — занепокоєно мовив Ігрек. — Щось наче згадується, мариться. Якісь потвори, біль у грудях, а потім — темна яма. Чи нам приверзлося, Урчику? Чому ти мовчиш?
— Сталося б непоправне, — сказав УР. — Якби не квіти, вас би не було.
— Які квіти? — запитав Ігрек.
— Тутешні істоти.
УР розповів юнакам усе, що з ними сталося. Вони кляли­ся і запевняли наставника, що більше ніколи не знехтують його порадами.
— Нам треба знову полетіти до квітів. Це ж контакт з цілком іншим напрямком еволюції, — сказав Ікс. — Ми повинні знати про них якнайбільше.
— Заждіть, — заспокоїв їх УР. — Ми ще не розшифрували матеріали, знайдені у вежі. Невже ви не розумієте, що мислячі істоти знічев’я не стануть будувати спеціальну станцію на чу­жій планеті. Я певен, що в записах знайдемо щось важливе.
Юнаки згодилися з УРом. Потяглися дні, присвячені ана­лізу інопланетних експонатів. Квантовий мозок космокрейсера працював невпинно, перебираючи мільйони варіантів розшиф­рування. На четвертий день вранці за відносним часом корабля рішення було знайдене. Трансформоване через інвертор, на зем­ному стереоекрані з’явилося динамічне зображення чужого фільму. Юнаки й УР побачили постать тендітної стрункої дів­чини цілком земного типу. За нею мерехтіли на темному тлі зоряні візерунки, на обрії вставала ніжно-блакитна заграва. Дів­чина промовляла до Всесвіту, її очі дивилися у безмір.
—Увімкни агрегати пам’яті, — сказав Ігрек.
УР виконав його наказ.
— Люди безконечності, — тихо промовляла дівчина, і її великі очі без зіниць проникали глибоко в душу юнаків. — Мислячі брати, розсіяні в зоряному саду Великої Матері! Вам, шукачам істини, вам, мандрівникам невимірності, вам, муж­нім творцям і войовникам із силами хаосу, наше вітання — щире вітання від мислячих істот зірки Блакитна Пелюстка (галактичні координати в динамічному вимірі метачасової математики подаються в кінці передачі).
Ми — космонавти Всепланетного Центру, члени Товари­ства Останніх Воїнів, виконуємо волю товариства. Можливо, більше ніхто не озветься із-за тугого психокільця, яке огортає нашу нещасну планету. Слухайте розповідь про трагедію на­шого світу і намагайтесь збагнути її суть.
Тисячоліття тому на планеті, яка зветься Аода, тобто Ве­лика Годувальниця, мислячі істоти, наші предки, оволоділи потужною енергетикою атомного ядра, а також процесами анігіляції. Вчені відкрили таємницю зеленого листка і синтезу речовин, стало непотрібне землеробство, садівництво. Числен­ні автомати замінили працю людей. Філософи, соціологи, вчені-гуманісти попереджали мислячих істот про небезпеку суцільної технізації планети, але інерція суспільного розвитку була нездоланна.
Так виникла паразитарна еволюція. Ми не встигли підня­ти інтелектуально-духовний рівень жителів планети, щоб вони могли збагнути істинні цінності буття. Перемогла прагматич­на програма насичення і примітивної насолоди. Так триває донині. Ми ще мандруємо між планетами, досліджуємо зірки, конструюємо кораблі та розмаїті пристрої. Але наш розум утра­тив імпульс пошуку смислу буття. Ми його не маємо. Еволю­ція в антиеволюційному тупику, в деградуючій круговерті. Покоління мислячих істот вироджуються, на планеті панують вихори злочинності, безнадії, апатії.
Люди безконечності! Прислухайтеся до нашого слова. І якщо ви знайшли в своєму світі ясну дорогу до нескінченного саморозкриття, якщо ви подолали бар’єр егоцентризму і самопоїдання, — прийдіть на допомогу! Наша хвороба — це хворо­ба кожної еволюції, яка не зуміє пройти вузенькою стежечкою між насиченням і віддачею, між необхідністю і свободою! Мене скоро не буде, далекі брати, але голос мій летітиме у нескін­ченність. Ми чекаємо! Ми чекаємо!
Потім пішли символи галактичних координат. Картини планетарного життя. Ігрек вимкнув проектор і спантеличено запитав:
— Що це означає?
— Те, що ти чув, — похмуро сказав Ікс.
— Дивне прохання, — знизав плечима Ігрек. — Все в них є: атомна енергетика, синтезатори, космічні польоти, а вони закликають: допоможіть!
— Чим же ми зможемо їм допомогти?
— Це парадоксальне завдання, — втрутився УР. — Саме таке, що під силу лише людині. Я відчуваю, що ті мислячі істоти дуже механізували себе, тобто втратили свій основний привілей — привілей вічного пошуку. Вони задовольнилися звуженим критерієм існування.
— Якщо вони це розуміють, чому не вийдуть з порочного кола? — здивовано вигукнув Ікс.
— Мабуть, це розуміли тільки ті, Останні Воїни, — сказав Ігрек. — Але чомусь вони не могли переконати інших. Потріб­ні додаткові матеріали.
— Однаково ми безсилі, — зітхнув Ікс. — Треба, щоб тією справою зацікавилися вчені Землі.
— Навіть одна людина може зробити багато, — озвався УР. — Дуже багато.
Юнаки глянули на нього.
— Невже твій аналітичний центр вважає, що чужій ево­люції може бути корисне втручання двох–трьох істот?
— Мій аналітичний центр заперечує це, — спокійно відпо­вів УР. — Але щось в мені запевняє, що таке втручання може бути вирішальне. Я мав нагоду переконатися в цьому. Лю­бов… ви вже знаєте про це поняття…
— Любов? Що ти хочеш сказати? Що таке любов для тебе?
УР продекламував:
Слухай, шукачу, ясні світанки
Зміняться вихором суму і горя.
Хто допоможе здолати безодні?
Хто всіх потвор переборе?
Поклик любові! Зброя любові!
З нею ви підете в зоряні весни.
Лиш для нікчеми це слово порожнє,
А для героя — то громи небесні!
— Цікаво, хто це створив? — запитав Ікс.
— Твоя мати, — відповів УР. — Це я чув від неї. Хлопці помовчали, дивлячись один на одного. Потім озва­вся Ігрек:
— Я не маю якогось певного рішення. Моя думка така: спро­бувати налагодити контакт з істотами-квітами, а потім — старт.
— Я підтримую, — сказав Ікс.
— Згоден, — повільно проказав УР, але звичної бадьорос­ті не було в його словах.
Юнаки разом з УРом приготували потужний левітатор, захищений пульсуючим магнітно-квантовим полем, і вилетіли в напрямку великого континенту — на захід. На небі не видно було й хмаринки, океан ледь помітно колихався, темно-фіоле­тові води мали зловісний вигляд.
Недалеко від берега космонавтів зустрів гурт мініатюр­них квітів, оточив їх танцюючим колом, почулися звуки ніж­них пісень.
— Дивно! — сказав Ікс. — Невже це вони співають?
— Вони, — підтвердив УР. — Я вже чув.
Квіти вишикувалися спіраллю і помчали перед левітатором. Космонавти попрямували за ними. Внизу з’явилися неве­ликі гаї, розташовані у вигляді гармонійних фігур. Ті фігури динамічно мінялися, переходили одна в одну.
— Рухлива флора, — сказав Ікс. — Це для Землі буде несподіванкою.
— На рідній планеті мікрофлора вільна від непорушності, — озвався УР. — А тут рослини зуміли зберегти автономію. Пев­но, у них потужна енергетика.
Квіти-провідники піднялися вище, левітатор попрямував за ними на широченну луку серед плоскогір’я, оточену кіль­цем невисоких гір. Можливо, це були залишки древнього ме­теоритного кратера.
Мандрівники зупинили левітатор, уздрівши, що квіти май­нули до середини барвистої галявини. Ступили на грунт. Під ногами пружинився пухкий килим з густих мохів. Юнаків і УРа зустрічало кільце квітів-гігантів. Особливо виділялися се­ред них одна рослина — райдужними барвами пелюсток, тов­щим стеблом, темнішим забарвленням. Почулася мелодія. Вла­сне, то була не одна мелодія, а сплетіння тисяч музикальних тонів. Звучало все: найменша квіточка, травина, кожен листо­чок. Окремі звуки були тихі, але в поєднанні створювали гуч­ну симфонію. Юнакам та мелодія була приємна: вони відчува­ли, що мелодійний фон є самою суттю тутешнього життя, його консонансом. Справді, пізніше вони дізналися, що найменший дисонанс у симфонії життя одразу ж свідчить про захворю­вання того чи іншого створіння, і йому негайно подають необ­хідну допомогу.
Старша квітка повернула до людей свою пелюсткову чашу, між тичинками розплющилося велике блакитне око-екран. На ньому виникли зображення космонавтів. Вони си­діли на камені в центрі кільця, яке створювали квіти-господарі.
— Пропонує сісти і бути гостями, — сказав Ікс.
— Дивно, але я відчуваю не лише образну систему їхньо­го спілкування, — озвався Ігрек. — Мені зрозумілі навіть їхні думки. Хіба це можливо?
— Спосіб їхнього життя абсолютно органічний, — заявив УР. — Він не має символів, таємничностей, недомовлень, про які я так багато читав у інформаторі! корабля. Земля вся зі­ткана з протиріч, саме тому так потрібна була символіка як засіб втаємничення інформації. А господарі-квіти відкриті у безмір, їм нічого ховати, тому їхнє біомагнітне поле звучить в унісон з нашим сприйняттям.
— Ого, — мовив Ігрек, ласкаво усміхаючись наставникові, — УР в одній фразі дав вичерпну характеристику іншопланетної еволюції. Жаль, що ти не людина. З тебе вийшов би пре­красний вчений.
УР не відповів. Тим часом юнаки сіли на каменях, вказа­них старшою квіткою. До них приєднався і робот. Молодші квіточки в долонях-стеблинах подали їм барвисті чашечки з якоюсь рідиною.
— Чому дві? — здивувався Ікс. — Чому вони не подають УРові? Адже він зовсім нічим не відрізняється від нас?
— У мене нема біомагнітного поля, — сказав УР спокійно. — Вони одразу це відчули. Беріть і пийте. Таким нектаром я вилікував вас.
Юнаки взяли частування, випили. Хвиля радості і снаги прокотилася в їхніх тілах. їм здалося, що мозок, серце, все єство розкривається у таємничу суть природи, співзвучить у дружньому консонансі з кожною билинкою, з небом, черво­ним сонцем, з ніжно-зеленим покриттям цієї планети, з привіт­ними господарями нового світу — квітами.
І їм почала відкриватися таємниця чужої еволюції…
***
Мільйони років тому на цій планеті існувала розмаїта ба­гата еволюція. Окрім рослин, жили на ній тварини, птахи, риби, комахи. Центральна зірка тоді була жовтим гігантом і Щедро дарувала животворне проміння.
Вищі тварини дали початок мислячій расі. її розумні іс­тоти будували механічні пристрої, гігантські будівлі, літальні апарати. Але скоро розумні почали воювати між собою, війни руйнували міста, спопеляли ліси, перетворювали квітучі поля і сади на голі пустелі.
Мислячі істоти піднялися в зоряний простір, щоб освоїти сусідні планети. Але їх зупинила космічна катастрофа. Жов­тий гігант спалахнув, його оболонка почала блискавично роз­ширятися, змітаючи плазмовим віялом все живе на планетах.
Кипіли океани, в пекельний вихор перетворилися атмос­фери планет. Від мислячої еволюції не лишилося й сліду. Лише в грунті планети збереглися життєздатні спори мохів та зер­нята деяких квіткових рослин.
Зірка стала червоним карликом. її променів не вистачало для розвитку рослин, які раніше вели статичне життя. Лавина мутацій виробила в уцілілих рослин нову здатність — рухли­вість. Це сталося завдяки появі, окрім фотосинтезу, явища ядерного синтезу в стеблах рослин.
Пережитий катаклізм залишив у генетичній пам’яті рос­линних поколінь незабутній слід — так ми знаємо космоісторію планети.
Серед вищих квітів з’явилися мислячі екземпляри. Вони дали початок розумній еволюції, яка об’єднала в єдине життє­ве кільце всю флору нашого світу. Всю, крім кількох парази­тарних родів, які віддавали перевагу хижацькому здобуванню квіткового нектару, відбираючи його в інших родів. Саме тому старші квіти вели нещадний герць з напасниками. Ви, істоти далеких світів, уже мали нагоду зустрітися з ними. їх тепер небагато, вони заселяють кілька океанських островів. Всі інші острови й континенти опановані здруженими родами квітів.
Ми створили єдине біомагнітне поле, енергія якого нале­жить всім. Саме тому кожна рослина, кожна квітка згодом стане мислячою, бо вона напоюється спільним джерелом ро­зуму. Ми не будуємо міст, притулків, бо можемо регулювати температуру своїх тканин. Єднання відбувається з допомогою багатомірних каналів зв’язку: ви вже знаєте дві такі можливо­сті — зоровий, образний канал і звуковий, музикальний.
Суть нашого життя — невичерпні поєднання любові. Наші предки передали нам просте й величне знання: пам’ять мину­лого свідчить, що мислячі істоти попередньої еволюції, які вели нескінченні війни і ненавиділи одна одну, завжди дохо­дили до повного взаємознищення. Це говорить про те, що антиенергія ненависті є лише випадком, флуктуацією буття, яка неминуче згасає. А енергія любові, гармонії, спів’єдності не має закінчення — її можливості відкривають шлях у невичерпність буття.
Але ми не задовольнилися самовдосконаленням і блажен­ством узгодженого існування. Зоряний простір відкривав пе­ред нами безмірність, а отже — міріади інших світів. Наші об’єднані біоприймачі енергії вловлювали променисті хвилі далеких систем, серед яких були поклики відчаю, страждання, горя. Ми знали, що Всесвіт — то нескінченна нива життя, де добрі зерна змагаються з антиеволюційними. І, сягнувши здру­женого буття, чи могли ми лишатися байдужими до іншопланетних еволюцій?
І тоді Об’єднаний Консонанс планети вирішив: посилати своїх представників до інших зірок, заселяти чужі планети. Ви запитаєте: навіщо?
Щоб свідчити про красу життя. Щоб очищати повітря тих планет. Щоб збуджувати гармонію квітів чистотою функ­цій, мовчазністю жертви прагнення досконалості й любові.
Тепер наші улюблені брати живуть у мільйонах світів Га­лактики. Ми тримаємо з ними зв’язок з допомогою галактич­ного біомагнітного поля, бачимо події на тих планетах. Ми знаємо, що на вашій планеті є наші брати, що там мислячі істоти — люди — досягли здруженості і гармонії після довгих віків розбрату й ненависті. Ми щасливі, що не останнє місце у вашому замиренні зайняли квіти. Квітами ви зустрічали коха­них, квіти дарували в найкращі часи життя, квітами прикра­шали житла й улюблені куточки. А коли над вашою планетою піднялися страхітливі задимлені міста, квіти в скверах і пар­ках кликали вас до спів’єдності з природою, благали вас повер­нутися до краси і любові.
Ми щасливі, що ви знову стали дітьми Єдиної Матері. Саме тому ми дружньо зустріли вас.
Щастя для нас — то щастя всієї безконечності. Ми знає­мо: той час попереду, до нього довго йти, але це буде, це — станеться. Здружений Всесвіт — що може бути прекрасніше?
***
Вражені юнаки мовчали, почувши таку концепцію життя і діяння. Перед ними цілком в іншому вияві розкривалося зна­чення розмаїтих утворів матері-природи.
— Але як ви мандруєте між зорями? Як досягаєте інших світів Галактики? — Вихопилося в Ігрека.
— Ми розкрили таємниці багатомірності, — відповіла стар­ша квітка. — Наші мандрівники, приготувавши зерна та спори рослин, квітів, створюють енергетичні колапси-ембріони, які по каналах єдності досягають будь-якої частини Галактики. Для цього не потрібно часу. Все діється за невимірну мить.
— На Землі теж відкрили гіперпростір і Код вічності, — сказав УР. — Але використовують його лише у виняткових випадках. Для цього потрібна колосальна енергія.
— Ми робимо це майже без затрати енергії, — відповіла квітка. — Ви, певно, застосовуєте для мандрування у гіперпросторі силу, і це викликає опір світового поля. Ми використовуємо принцип резонансу, спів’єдності — тому Всесвіт дружній нам.
— Я б хотів бути квіткою, — раптом сказав УР.
— Ти? — здивувався Ігрек.
— Я його розумію, — сумно мовив Ікс. — І мені соромно.
— Чому?
— Ми не збагнули поклику дівчини від далекого сонця. Господарі цієї планети — квіти — дали нам гарний урок…
— Ти про що?
— Ти добре розумієш…
— Невже хочеш, щоб ми полетіли туди?
— Саме так.
Ігрек мовчав, задумливо дивився на райдужні пелюстки старшої квітки. Потім кивнув головою.
— Я згоден. Ми дуже раціонально мислили, брате. Ми були відірвані від живого Всесвіту. Летімо на поклик. Квіти прагнуть у безмір, аби дати комусь полегшення і любов. Хай і наше прагнення принесе хвилю оновлення…
УР обняв братів за плечі. І вони зрозуміли той ласкавий жест вірного наставника. Робот схвалював їхній порив.
А міріади квіточок піднялися над луками і сплітали над головами своїх гостей живі вінки, і величальна симфонія лу­нала над світом, стверджуючи силу любові.

Частина п’ята
Ісварі
Космонавти попрощалися з Планетою Квітів. Квантомозок космокрейсера розшифрував галактичні координати зірки Блакитна Пелюстка і, пірнувши в надра гіперпростору, сферо­їд за кілька місяців вийшов до планети Аоди.
Перейшовши на орбітальний політ, космонавти очікува­ли. УР увімкнув аналізатори зовнішнього огляду. На екранах-перископах видно було пломенистий диск блакитного сонця, мереживо незнайомих сузір’їв, над планетою повільно оберта­лося п’ять супутників.
— Як будемо діяти? — запитав Ігрек. — Треба дати про себе вість.
— Кому? — сказав Ікс. — Ми не знаємо, що тепер на планеті, які прагнення мислячих істот, хто очолює суспільст­во. Чи розділені вони, чи об’єднані?
— Це правда. — втрутився УР. — Треба виждати, зібрати інформацію. Радіофон планети слабкий, я не розумію, в чому справа. Може, вони використовують інші поля?
Гравітаційний аналізатор мовчав.
— Невже у них нема радіомовлення, телевізії? — занепо­коївся Ікс. — Адже експонати, знайдені нами, свідчать про високу еволюцію…
— Це було давно, — сказав УР. — Дівчина попереджала про деградацію. Можливо, на планеті взагалі нема мислячих істот.
— Невже самознищились? — сумно запитав Ігрек.
— Треба спочатку відвідати супутники. Вони мали космі­чну техніку. Отже, там повинні бути якісь станції.
Сфероїд наблизився до першого супутника. Пролетівши кілька витків над ним, космонавти помітили штучні будівлі. Біля них і посадили корабель.
Людей ніхто не зустрічав. Одягнувши скафандри, Ікс та Ігрек вийшли. Навколо моторошне безлюддя, мовчання, хи­мерні тіні від скель та будівель.
Юнаки підійшли до споруд. Бані сферичних конструкцій були пробиті в багатьох місцях — певно, метеоритами. Двері широко розчинені. Підлога, викладена барвистими тригранни­ками, вкрита товстим шаром пилу; в деяких місцях видно віс­пини ударів, там падали небесні камені. На стінах темніли ек­рани, блищали сплетіння приладів, кабелів, прозорих панелей.
— Тут давно нікого нема, — сказав Ікс.
— Люди покинули супутник, — додав Ігрек.
Юнаки оглянули ще кілька будівель. Всюди те ж саме. Повернувшись до космокрейсера, космонавти відпочили, а потім зійшлися на раду.
— Боюсь, що тут сталося щось непоправне, — сказав Іг­рек. — Треба летіти на планету.
— Схоже на катаклізм, — підтвердив УР. — Але може бути й дуже банальне рішення.
— Яке, Урчику? — Зацікавилися юнаки.
— В інформатори космокрейсера я вичитав цікаву концеп­цію древнього філософа. Він твердить, що мислячі істоти, праг­нучи до космосу, до опанування силами стихій та простору, не завжди можуть зберегти активний імпульс.
— Чому?
— Причини різні. Одна з головних — знецінення смислу життя. Втрата перспективи. Виродження розуму. Замикання в колапс функціонального існування.
— Те, про що попереджала дівчина з Аоди, — сказав Ікс.
— Летімо на планету, — запропонував Ігрек.
З ним погодились. Сфероїд покинув поверхню супутника і попрямував до планети. Перейшовши на низьку орбіту — на висоті ста кілометрів, — космонавти ввімкнули телескопічні пристрої, оглядали поверхню чужої і невідомої планети.
Перед ними виникали гігантські поселення, широкі дороги, аеродроми, пляжі біля океанів і морів, і на них — мільйони людей.
— Люди, — озвався Ікс.
— Треба побувати там, — сказав УР.
— Опустити космокрейсер на планету?
— Ні. Лише потужний левітатор. Всім не варто покидати корабель. Полетить хтось один.
— Я, — сказав Ігрек.
— І я з тобою, — додав УР. — Про всяк випадок. Ти, Ікс, будеш на чатах. Тримай з нами зв’язок. Слідкуй за сигналами індикатора.
Кілька годин космонавти готували левітатор. Попрощав­шись з братом, Ігрек у супроводі робота стартував з космокрейсера. Поверхня блискавично наближалася, обрій плане­ти ніби розкидав свої імлисті крила, закриваючи бездонну глибінь космосу. Небо наливалося блакиттю, зникали яскра­ві зірки.
Пронизавши густі хмари, мандрівники повисли над поверх­нею моря. Перед ними жовтів піщаний берег, укритий тисяча­ми голих тіл. Люди купалися, каталися на човнах, літали над хвилями на портативних гелікоптерах. Ігрек обережно почав наближати левітатор до суші. Вже видно було обличчя людей, форму тіл, їхні рухи. Це були істоти цілком земного типу, але мали жовтогаряче забарвлення шкіри. Жінки були повні й лискучі, з довгим синьо-чорним волоссям. Чоловіки мляві, малорухливі, зарослі волоссям на грудях, животі й кінцівках. Вони були більше схожі на мавполюдей, ніж па мислячих іс­тот. Ніхто не звернув увагу на появу левітатора. Лише діти показували на нього пальцями і сміялися.
— Що таке? — дивувався Ігрек. — Невже їм не вдивовижу поява іншопланетних гостей?
— Це не те, — сказав УР. — У них атрофоване мислення і центри цікавості.
— Але ж як вони живуть? За рахунок чого?
— Я теж не розумію. Будемо спостерігати.
Левітатор зробив гігантське кільце над пляжами. Всюди — мільйони непорушних, малорухомих істот, які то хлюпалися у воді, то грілися на сонці, то заповзали в прибережні споруди.
— Треба подивитися, що вони там роблять, — запропону­вав Ігрек.
— Мабуть, заряджаються енергією. Їдять, — висловив здо­гад УР.
Юнак наблизив левітатор до однієї споруди, вийшов з апарата.
— Обережно, — сказав УР.
Потік людей плив до приміщення. Ігрек зазирнув у вік­но, на нього ніхто навіть не глянув. Люди проходили між блискучими загородками, повз них пливла зеленкувата стрі­чка конвейєра, заповнена різними кульками, пакетами. Істо­ти брали по два пакети, одразу ж розривали їх і спорожнювали, смачно чавкаючи. А потім поверталися назад, під ласкаве проміння сонця.
За будівлею Ігрек побачив широкий майданчик, на ньому було безліч гойдалок, потішних коліс, атракціонів. Там спрок­вола і дуже неохоче вовтузилося кілька десятків дітей.
Юнак повернувся до левітатора.
— З цими бегемотами контакту не буде, — сказав він на­ставникові. — Для них я тінь, хмаринка. Невже всі істоти тут деградували? Невже не залишилося нікого більш-менш муд­рішого?
Піднявшись у повітря, вони знову полетіли над плане­тою.
Внизу майоріли нескінченні поселення, будівлі, парки, сквери для відпочинку, сферичні споруди для тисячних ауди­торій. Але в жодній з них космонавти не бачили людей. Все покинуте, забуте. Люди ворушилися під деревами, спали в затінках, у закритих приміщеннях. Ігрек намагався розбудити декого. Але вони дивилися на незнайоме обличчя сонними очицями і нічого не розуміли. Універсальний лінгвіст, захоп­лений з корабля, передавав якесь нерозбірливе бурмотіння.
— Вони втратили мову! — жахався Ігрек.
— А навіщо їм вона? — констатував УР. — Я не розумію лише одного: хто їх годує? Поля запущені, сади не плодоно­сять, не видно фабрик, а в їдальнях безупинно пливе потік харчів.
Доки блакитне сонце почало спускатися за обрій, космо­навти встигли кілька разів облетіти довкола планети, тримаю­чи разом з тим зв’язок з кораблем.
— Повертайтеся, — порадив Ікс. — Що ми вдіємо з цим сонним царством?
— Але ж десь мусить бути центр цієї дивної цивілізації? — відповів Ігрек.
Нарешті вони помітили серед гір гігантську площину, ото­чену з усіх боків кільцем прозорих будівель. Крізь покриття виднілися блискучі агрегати, відчувалася пульсація потужних пристроїв. Посередині майдану височіла півкілометрова вежа з антенами спрямованої дії, схожими на ті, що їх космонавти бачили в системі червоного карлика. Але велетенські металеві чаші були нерухомі.
Юнак спрямував левітатор до вежі. Вони з У Ром вийшли на древнє кам’янисте покриття. У щілинах між базальтовими плитами проростала трава, це нагадувало Ігрекові майдани біля прадавніх земних храмів, які він бачив у фільмах.
Ніщо не порушувало гнітючої тиші. Лише десь у надрах планети відлунювала тривожна вібрація та черевики космона­втів клацали по базальту. Луну ковтали високі стіни.
Раптом почулися дрібні кроки і приглушений крик. З тонким свистом розчинилися перед прибульцями двері, у тем­ному овалі з’явилася висока худорлява постать. Ігрек остов­пів. Вона була майже копією тієї дівчини, яка повідомила їх про біду рідної планети Аоди. Темні, як вселенський простір, очі. Не видно зіниць. Вії не кліпають. Блідо-жовта шкіра обличчя ніби просвічується наскрізь, мерехтить на сонці. Дівчи­на перебігає поглядом з одного прибульця на другого. Очікує. Видно, як груди її високо здіймаються від хвилювання. Ось нона поправила тонкими пальцями чорно-синю хвилю волос­ся, щось промовила.
Ігрек увімкнув універсального лінгвіста, стримано сказав:
— Ми — діти далекого жовтого сонця. Наші батьки почу­ли передачу Останніх Воїнів…
— Останні Воїни, — схлипнула дівчина, і в очах її промай­нула туга. — Вже їх нема. Лише я. Ісварі. Більш нікого не лишилося. Ви пізно прийшли, зоряні мандрівники. Як пізно ви прийшли…
Вона заридала, сховавши худеньке личко в долонях. Ігрек не знав, що діяти. УР мовчав, не зводячи погляду з дівчини.
Вона випросталася, і космонавти здивувалися. Темні очі осяялися вогнем щастя. Вона підійшла до УРа, палко обняла його. Від несподіванки він сахнувся, але дівчина не одпустила його.
— Довгі дні, роки, — бурмотіла вона, сяючи лагідним по­глядом прямо в обличчя У Рові, — нескінченні потоки часу я чекала прекрасних воїнів з безміру. І ви прийшли. Ви прийш­ли, прекрасні сини зірок! Заберіть мене з собою, заберіть!
УР хотів щось сказати, але Ігрек подав йому знак мов­чати.
— Ісварі, — сказав він, — ми нічого не знаємо. Поясни нам, що означає твоя реакція? Що діється на планеті? Ми бачили мільйони людей, але вони якісь дивні. Ніхто не пра­цює, проте нескінченні конвеєри забезпечують їх усім необхід­ним.
Ісварі відступила назад, затуливши очі пальцями. Потім заспокоїлась і сумовито сказала:
— Якщо ви чули передачу Останніх Воїнів, то знаєте: кілька десятиліть тому була можливість вибору. Тепер його нема. Нові покоління повністю прийняли шлях насичення, втра­тили ініціативу, знеохотилися до творчості. Космодроми за­недбані, наукові центри покинуті, супутники залишені…
— Ми бачили, — сказав Ігрек.
— Центральний синтезатор, де ви зараз знаходитесь, уже майже сторіччя забезпечує планету всім необхідним Нема по­треби сіяти, будувати, думати, творити. Автоматичні лінії не­суть мільйонам споживачів усе, що потрібне для функціона­льного життя. Творці синтезатора гадали, що звільнять людей для космічної творчості, але вони жорстоко помилилися. Ро­зум людини гартувався в боротьбі проти стихій, у гармонізації свого єства з силами космосу, в стимулі до дії. Творці нашої цивілізації забрали від людей ті стимули. Почалася інволюція. Більшість людей уже не може розмовляти. Вони не бажають навчатися. Вони хочуть лише одного: насолоди, бездумного споглядання, стихійного розмноження, рослинного життя.
— Рослинного? — перепитав УР. — Ми були недавно на планеті, де мисляча еволюція виникла на основі рослинного життя. Ми бачили мудрі квіти, які допомагають світам…
— Тим більша моя печаль, — сказала Ісварі, торкаючись пальцями плеча УРа. — Я залишилась одна-од­ні­сінька серед мертвої еволюції. Мені нема з ким розмовляти, нема кою любити. Я так хочу любові. Чуєш, прекрасний пришельцю, — звернулася вона до робота, — полюби мене і забери з умираю­чої планети.
УР стояв як стовп, лише постать його раптово почала тремтіти, а очі заплющились. Ігрек узяв Ісварі за руку, одвів убік, м’яко сказав:
— Чарівна дівчино, я розумію тебе. У такому світі, як твій, можна збожеволіти. Але ти не все знаєш про нас… Тому… Як би тобі краще пояснити… Треба зачекати… Ми приймаємо тебе до свого серця, ми любимо тебе…
— Розумію, — посмутніла Ісварі. — У твого товариша в далекому світі є кохана. Що ж… Я не буду просити… Я відда­ла свою любов тому, хто прилетів на мій поклик, на поклик моєї нещасної планети.
— Ти хочеш покинути Аоду? А хто буде керувати синте­затором? Що станеться з людьми?
— Не знаю, — затято сказала Ісварі. — Може, краще, щоб вони відчули потребу до дії? Щоб зупинилися конвеєри? Щоб у них з’явився стимул до праці, творчості? Доки вони не ста­ли нікчемними медузами…
— Це — складна проблема, — промовив Ігрек. — Ми повер­немося на свій корабель і порадимося. Доведеться викликати Землю — нашу батьківщину. Мова йде про цілу еволюцію. Хто ми такі, щоб брати на себе визначення її подальшої долі?
— Ти правду сказав, — глухо озвався УР, опанувавши свої рефлекси. — Ми використаємо нарешті Код вічності. Пора. Хай Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків дасть свої рекомендації…
— А я? — жалібно запитала Ісварі, і на її личку відбився жах. — Ви мене залишите? Я хочу з вами. Я хочу в далекі світи, туди, де сяють приязні зорі…
— Ми повернемося за тобою, — суворо сказав УР. — Вір мені.
***
Потужний метачасовий промінь зв’язку пронизав простір, сягнувши контрольних станцій Землі. Автомати-диспетчери прийняли кодоване послання космокрейсера “Любов”, пере­дали його членам Всепланетного Товариства Галактичних Зв’яз­ків по індивідуальних каналах.
У розшифрованому тексті говорилося:
“Експериментальний космокрейсер “Любов”, що старту­вав 21 червня вісімдесят другого року XXI століття з планети Земля в системі Сонця, пройшов крізь пояс підвищеної радіації на першому році польоту. Всі дорослі члени екіпажу загинули. Двоє дітей Богдана Полум’яного виховані Універсальним Ро­ботом. Вони живі, оволоділи інформацією корабля, зрозуміли завдання. Експонати космічної станції, побудованої мислячими істотами в системі червоного карлика, перенесені в сховище космокрейсера. Тепер корабель “Любов” перебуває на орбіті довкола планети, істоти якої сто років тому послали заклик у Всесвіт. Еволюція цього світу вироджена, контакт неможливий, остання мисляча істота бажає покинути планету”.
Давши додаткові пояснення ситуації, Ікс та Ігрек запиту­вали: “Які рекомендації Землі?”
“Чи збережені тіла екіпажу? — запитала рідна планета. — Чи залишився в недоторканості психогенокод?”
“Так”, — відповів космокрейсер “Любов”.
“Повертайтеся на Землю. Дозволяється летіти в релятив­ному режимі. Рідна планета чекає на вас. Чужої еволюції не зачіпайте. Вся повнота рішення на тому, хто хоче летіти з вами. Свобода волі — закон космосу”.
***
Радості Ісварі не було меж, коли вона почула рішення Землі. Вона плакала, не соромлячись своїх сліз. Затуманеним поглядом дивилася дівчина в очі юнакам і жалібно усміхала­ся:
— Невже це правда? Я побачу живий світ? Я побачу весе­лих дітей, мудрих дідів, співучих жінок та дівчат? Я зможу пройти гірськими стежинами і ночувати біля вогнища?
— Це правда, дівчино, — кивали юнаки, і чомусь серця їхні сумовито щеміли.
— А де ваш товариш? Чому він не прилетів? Чи, може, я його образила?
Ікс та Ігрек перезирнулися, нічого не сказали дівчині. А вона запитувала знову й знову.
— Він на кораблі, — нарешті сказав Ігрек. — Ти його поба­чиш. Але скажи мені відверто: ти не жалієш мислячих істот Аоди? Адже багато з них помре, коли зупиняться агрегати синтезатора?
— Вони вже мертві, — суворо мовила Ісварі. — Таке жит­тя гірше смерті. Потрібний струс. Хай прокинеться прагнення творчості в серці тих, у кого воно тільки спить. А де воно спопеліло в тваринному єстві, чого вже чекати від таких іс­тот? Любов не повинна годувати потвор, що жадають наси­чення. Любов прагне творити світи казки і вічного подвигу!
— Тебе полюблять на Землі, — радісно сказав Ікс.
— Ми вже полюбили її, — додав Ігрек, ласкаво всміхаю­чись їй.
— А чи полюбить мене він? — задумливо запитала Ісварі, дивлячись у небо.
І знову страждання з’явилося в очах земних юнаків. Що вони могли сказати дівчині з чужого світу? Що?
…Ісварі відвели окрему каюту в космокрейсері, увімкнули особистий екран в мережу інформаторію, і дівчина могла ди­витися стереофільми про життя на Землі. Вона зачаровано поглинала бурхливий потік інформації нового світу, про який це недавно могла тільки мріяти, і в якому віднині збиралася жити.
А тим часом юнаки під наглядом УРа готували програму повернення. Вони перевірили первісні алгоритми вузла гіперпросторового реактора, узгодили координати блакитного гіга­нта і Сонячної системи з квантомозком крейсера і нарешті ввімкнули програму старту.
Планетарні двигуни вивели космокрейсер за межі планет­ної системи, а потім автомати ввімкнули релятивний режим. Космос осяявся фіолетовим вогнем, безконечність замерехті­ла, як самоцвітний кришталь. Корабель почав свій гіперпросторовий політ до рідного світу.
Юнаки знайшли УРа в одній з кімнаток інформаторію. Він самотньо сидів за столом. Голова його була опущена на руки, все тіло здригалося в конвульсіях.
— Що сталося, Урчику? — занепокоївся Ігрек, обнімаючи його за плечі. Ікс зупинився поруч, напружено про щось мір­куючи.
— Я все розумію, — прошепотів він.
— Що ти розумієш? — глухо запитав УР, підводячи об­личчя. Його щоки наливалися зловісною чорнотою, очі тьмя­но блищали. — Що ви взагалі, люди, розумієте в мислячих роботах? Ви штампуєте нас для своїх потреб і не замислює­тесь, що, може, серце автомата теж болить! Що в нього вогнем горить мозок! Що його печуть нерозв’язані світові проблеми, які ви нав’язали йому! Знаю, знаю, ви смієтеся! Ви знаєте, що серця в робота нема, що його нерви з кабелів та інтегральних схем, що його мозок кристалічний! Але де вам знати, як стра­ждає кожен атом так званої неживої матерії? Де вам знати, що любові жадає кожен кристал, навіть неодухотворена скеля! Лише вона мене зрозуміла… Вона одна… Вона довірилась мені…
— Хто? — тихо запитав Ігрек.
— Леся. Ваша мати. Як вона зверталася до мене! Вона вклала в мене всі свої найкращі почуття…
— І ти зробив більше, ніж вона хотіла, — палко сказав Ікс.
— А що маю тепер? — гірко озвався УР. — Мій мозок розвалюється, він розтоплюється незбагненним вогнем. Та дів­чина…
— Ісварі?
— Вона… Тоді, на планеті, я відчув, що міг би любити. Я б хотів позбавитись усієї своєї інформації. Я б хотів стати ди­тям, безумним, закоханим. Навіщо мені раціональний розум, коли я не міг відповісти тій чарівній істоті: я теж тебе люб­лю!?
— Чого ж ти прагнеш?
— Нічого, — тихо відповів УР, понурившись. — Я хочу вмерти. Я хочу піти в небуття. Навіщо мені нести муку людсь­ких почуттів, коли я не можу знайти їм розв’язання?
— Я знаю, що треба робити, — раптово сказав Ікс, який весь час про щось напружено думав. — В інформаторі! кораб­ля є згадки про цікаві експерименти…
— Які? — Не зрозумів Ігрек.
— Створення штучного біотіла людини. Беруться клітини батька, матері, плід дозріває в активізаторі протягом місяця, швидко стає дорослим індивідом, а потім біокібернетичний комплекс переносить інформацію нам’яті, почуттів, психогенетичні надбання з старого тіла у нове. Так були повернені до життя деякі видатні мислителі, вчені…
— Але ж то від людини до людини!
— Можливо й інакше, — обережно сказав Ікс.
УР намагався збагнути, про що вони розмовляють.
— Невже ви гадаєте, що я міг би стати… людиною?
— Ти вже людина, — ніжно відповів Ігрек. — Хіба ти не бачив мільйони людиноподібних потвор на Аоді? Що з того, що вони мають людську подобу? Людина, мисляча істота ви­значається не формою і навіть не функцією. Це — творчий дух і розум еволюції. Ти — людина, Урчику, і матимеш живе, гаряче тіло. Ти будеш любити Ісварі…
УР мовчав, ніби осмислював почуте. Але сині плями схо­дили з його щік, очі знову грали прозорим вогнем.
— Проте мушу попередити, — обережно сказав Ікс. — Одержавши людське тіло, ти втратиш безліч своїх потужних рецепторів — інфрачервоне бачення, аналізатори ультрафіолету, приймачі ультразвукових частот… і ще всілякі переваги, на­приклад, силу…
— Ти вважаєш це перевагами? — притишено озвався ро­бот. — А може, то прокляття? Я хочу звідати лише одне по­чуття — парадоксальне, нерозв’язане машинним мозком. Я хочу відчути любов… Я зрікаюся сили і всебачення… Тільки не об­маніть мене, діти. Чуєте? Ваш вірний друг просить вас: не обманіть… І ще одне. Ісварі… Вона не впізнає мене в людській подобі…
— Пізнає, — сказав весело Ікс. — Хірурги-генетики дадуть тобі копію нинішнього обличчя. А до того наберися терпіння. Ну й сенсація буде па Землі! Ти уявляєш, брате?
***
Всесвітній Зв’язок передавав по всій планеті:
— Люди Землі! Повідомляємо про велику радість. Космокрейсер “Любов”, який стартував двадцять років тому до зір­ки епсилон Ерідана, сьогодні повертається. Інформуємо вас, що психогеноцентр Землі готується повернути до життя чле­нів екіпажу, вражених потужною космічною радіацією. Кора­бель привели до рідної системи два сини капітана Богдана Полум’яного. З ними летить жінка — мисляча істота далекого світу. Вона буде бажаним гостем Землі. Готуйтеся зустріти своїх дочок і синів, люди планети Земля!
Голова Ради Всепланетного Товариства Галактичних Зв’яз­ків Владислав Ратай і десятки його соратників вилетіли швид­кісними левітаторами до Кавказу. Коли вони прибули на кос­модром Сонячне Місто, зореліт “Любов”, потемнілий, подзьо­баний метеоритним пилом, обпалений космічними бурями, вже приземлився на гігантському майдані.
Схвильовані вчені ждали. В основі сфероїда відчинився люк. Звідти вийшло двоє людей. Потім ще дві постаті.
— Хто б це міг бути? — здивувався Владислав Ратай. — Адже, крім синів Полум’яного, повинна прилетіти лише жінка планети Аоди. Невже вони захопили ще когось з того світу?
Четверо наближались у повному мовчанні. З тривогою, з радістю йшли юнаки, вперше дихаючи повітрям рідної плане­ти. Ніби в казку вступала ніжна Ісварі, одрізавши себе від страшного минулого. Опустивши погляд, поволі рухався по­заду УР — вже не робот, але ще й не людина.
***
Була пітьма. Вселенська пітьма.
Її хвилі котилися безміром, обіймали нескінченність. Тиша, а в ній — все і ніщо.
Спокій. Який неосяжний спокій. Без імпульсів, без снови­дінь, без прагнення, без жадання, без програми.
А потім блискавиця. Беззвучна, болісна, вражаюча блис­кавиця свідомості. Хто? Де? Звідки? Навіщо?
Я.
Це я.
Я є! Болісне, тремтливе, шукаюче.
Тугі хвилі буття котилися звідусюди, пронизуючи плоть. Кривавий прибій бив у груди, в мозок. Чому? Чому він рані­ше не відчував такого?
УР розплющив очі. Побачив над собою небо, білі суцвіття яблунь і вишень. А обабіч — напівпрозорі стіни. Він лежав на ліжку, вкритий рожевим простирадлом. Чому він тут лежить? І чому таке дивне небо? Воно ніжно-блакитне, прохолодне. Де ж інфрачервоні тони, чому довкола дерев не видно золотавого ореолу?
У саду тьохкає соловей. Чому він так солодко співає? Про кого?
Ісварі. Ісварі. Що за дивне ім’я? Кого воно нагадує? Куди кличе?
УР підняв руку, випростав її з-під простирадла. Скочив, наче підкинутий пружиною. У нього була ЛЮДСЬКА РУКА. Сталося! Невже це правда? І жадане сталося?
Він встав з ліжка, відчув себе бадьорим, сильним. Щось було втрачено, але здобуто незмірно більше. Він ще не знав, що саме, але те НОВЕ, НЕЙМОВІРНЕ було зернятком НЕ­ВИМІРНОСТІ. Воно буде розвиватися у неміряні сфери буття, воно відкриває йому двері у таємничий світ казки й любові.
УР пошукав поглядом, побачив у кутку кімнати свічадо. Зупинився перед ним. На нього звідти дивився плечистий, стрункий юнак з ясно-карими очима, з рожевим тілом. Він був схожий на того, попереднього, але яка разюча відмінність! УР знав: він узяв на себе не лише радість, а й нові муки. Але тепер ті муки матимуть плід, живий плід. Попереднє буття робота такого плоду не могло дати…
До кімнати ввійшли люди. УР соромливо схопив прости­радло, накинув на себе. Хтось засміявся. До нього підійшов Ікс, з-за його спини виглядав Ігрек.
— Пізнаєш, новонароджений? — пожартував Ікс. — Чи, може, перестанеш родичатися?
— Здрастуй, брате, — розкрив обійми Ігрек. — Одягайся хутчіше. Нас чекають батьки.
***
Вони стрімголов бігли по коридору Інституту психогенетики. Забули про все. Краса Землі, велич морів та океанів, чудеса людського генія, урочисті зустрічі з людьми, бесіди про далекі світи, про еволюцію мислячих квітів — все це блідло перед наступним побаченням. Після багатомісячної боротьби з наслід­ками радіації вченим-психогенетикам пощастило повернути до життя всіх членів екіпажу космокрейсера “Любов”.
— А що скажу їм я? Що скажу я? — шепотів, задихаючись від хвилювання, УР.
— Що серце підкаже, — сказав йому Ікс.
— Серце, — повторив УР. — Серце… Тепер я теж можу слухати голос серця…
Відчинилися двері в палату. Широкі вікна були відкриті, у приміщення линули пахощі квітів, духмяний легіт степу. Яскраве світло осліпило юнаків, вони зупинилися посеред палати. Хтось підійшов до них, це був молодий лікар. Він хитро усміхнувся і сказав:
— Ну, розбирайтеся самі. Справа родинна. А ви — при­ймайте гостей…
Дві постаті підвелися з ліжок. Кароокий худорлявий чо­ловік з пронизливим поглядом і ласкава синьоока жінка. Вона з мукою і хвилюванням дивилася на незнайомі і до болю рідні обличчя, простягала руки до них, не в силі збагнути всього, що сталося.
— Хто це? Хто? — прошепотів Богдан Полум’яний.
— Ми — ваші сини, — несміливо промовив Ікс, ступаючи їм назустріч.
— Матусю, — майже нечутно додав Ігрек.
Четверо кинулися одне до одного, завмерли в обіймах. Смерть не роз’єднала їх, не могла роз’єднати. Через прірви космосу, крізь зоряні хащі, крізь потоки часу, понад темрявою небуття велика любов знову об’єднала їх для великого щастя. Леся дивилася в сяючі очі синів, цілувала їх, плачучи, і без упину запитувала:
— Як же це? Як так? Ви живі? Хто вас урятував?
— УР, мамо. Наш вірний друг і наставник…
— УР? Невже той самий робот, якого я так благала перед смертю? Де ж він? Що з ним?
— Ось він, матусю, перед тобою, — сказав Ігрек.
Леся глянула на зніяковілого юнака, який переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подітися.
— Навіщо ви жартуєте? Хто цей чарівний хлопець?
— Той самий УР, матусю, — наполягав Ігрек. — Це велика епопея. Він тобі сам про все розкаже.
— Я теж твій син, Лесю, — сказав УР несміливо. — Ти народила мене. Якби не ти, не став би я людиною…
— Я? — вражено перепитала жінка. — Що зробила для тебе я?
І тоді УР оповів Лесі й Богданові всю космічну одіссею…
***
— Тепер ти розумієш, що зробила, що вчинила твоя лю­бов? Вона створила з механічного ящика людину. Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином…
Леся зворушено обняла його, ще не знаючи, як сприйняти казкову подію. Але серце її стукало схвильовано і радісно, і сльози зачудування й ніжності котилися по її щоках.
— Одразу троє дітей, Богдане! — Усміхалася вона зволо­женими очима. — Цілий екіпаж для зорельота. Як же вас зва­ти, сипи?
— Я Ікс.
— Я Ігрек.
— Що ви? — жахнулася мати. — Хто вам дав ці математи­чні наймення?
— Він, — сердито показав на УРа Ікс. — Його карати!
— Правда. Це я, — зітхнув УР. — Але ж не забудьте — я був тоді лише механічною нянькою.
— Нічого, нічого, — жартував батько. — Ми їм повернемо людські імена. Ти, кароокий, при народженні був Георгієм, а ти — Мирославом. Так віднині й запам’ятайте!
— А як же, синку, тебе назвати тепер? — запитала мати УРа.
— Я не мінятиму імені, — серйозно відповів син. — Я залишуся Уром. Це ж не лише Універсальний Робот. Ур в древніх мовах назва вогню. Я хочу навіки лишитися таким, як вогонь. Він ніколи не завмирає в спокої, він невпинно прагне вияву, він — справжній супутник любові.
***
Десь у гаю співав соловей. Колесо небосхилу котилося повільно, урочисто, подзвонюючи зірками-дзвіночками. Вог­нисті відбитки колихалися в річці, самоцвітами грали роси під променем місяця.
Ур тримав Ісварі за руку, вони поволі йшли луками, жадіб­но вдихаючи густий запах квітів і трав. Він дивився на її тонкий профіль і думав про смішного робота, що не мав сил вийти з таємничого кола кохання. Він переступив межу мерт­вого і стрибнув у безодню безсмертя. “Якщо це міг зробити робот, якщо він народив мене, невже ті далекі люди — родичі Ісварі — не зможуть вийти з колапсу вмирання?”
— Кохана!
Вона зупинилася, вражена дивним словом.
— Ісварі…
Вона мовчала, лише її очі відкривалися ширше, ширше, наче хотіли поглинути Ура в свої глибини.
— Ми з тобою під оком єдиного Всесвіту, Ісварі. Глянь — де наша вітчизна? Там чи там? Чи біля тієї зірки? Все — наше. Всюди — ми. Нас кличе вогниста ріка буття. Я чую поклик мудрих квітів. Вони промовляють до мого серця. Вони вимагають нескінченного подвигу. Ісварі, чи підеш зі мною у новий політ, до далеких світів?
— Піду.
— Ми відвідаємо прекрасну Планету Квітів. Ми знову побуваємо на твоїй Аоді, спробуємо розбудити ЇЇ. Невже на ній не знайдуться живі серця?
— Я буду з тобою, коханий…
Юнак відчув, як під ним захиталася земля. Що вона ска­зала? Невже це йому?
Вся математична мудрість, все сплетіння рівнянь і логіч­них категорій не допомогли тому, давньому УРові, добути жадане рішення. Воно прийшло, як блискавиця, з вуст ніжної дівчини. Просте, як подих. Величне, як погляд зоряної безмір­ності…
***
Тане, тане видиво життя, яке має прийти… Яке неодмінно буде! О, як не хочеться покидати його, як хочеться плинути в чарівних глибинах вічності. Проте, що я мовлю! Того життя не буде, воно не настане, якщо ми…
— Ого! Ти знову мислиш, знову б’єш потоком розуму в скелю таємниці! Отже, повернувся до колеса Хроноса! Ну, вітаю з поверненням! Ти що-небудь збагнув?
— Який я вдячний тобі, Чорний Папірусе! Я збагнув біль­ше, ніж можу висловити!
— І не треба висловлювати! Краще діяти.
— Твоя правда. Якщо кібер грядущого жадає стати люди­ною, щоб осягнути небувале, то як же нам треба берегти те, що в нас уже є. То скарб безмірності!
— Ти сказав! Тебе торкнулося крило істини. Не забувай же ніколи свого рішення!
— О ні, не забуду! Але, Чорний Папірусе, хочу ще раз запитати тебе: що ти є? Чи не можна було б збагнути, відчути, побачити віддалене бодай поняття твоєї моделі?
— Можна! Дивися!
Блискавиця змітає видимі речі довкола. Нема Землі, кім­нати, людей, дерев… Я серед нескінченного космосу, у невимір­ності. Пливуть, обертаються у величному ритмі зорі, галакти­ки, мегасвіти. І я відчуваю ледве вловиму мелодію — ніжну, всепереможну, сповнену любові й чекання. Що це? Що? Не­вже я чую пісню матері-безмірності? Її поклик до всіх мисля­чих дітей! її одвічне прагнення дати синам всепроникні ульт­рафіолетові крила свободи!
Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.
— О, яке видіння, — шепочу я. — Ти модель самої безмір­ності? Ось звідки твоє знання?
— Так, — промовляє темно-фіолетова сфера. — Я модель безмірності. І зерно твого розуму…
— Як?
— Об’єднай ці дві таємниці. Йди далі, в гущу життя. Поле жадає нових зерен і цілющих дощів. Там, у житті, знайдеш вічних друзів і розгадку власної таємниці. Іди…

Книга друга. Зоряний Корсар
Закон вогню, закон кохання,
Пали мене, карай мене!
Веди крізь громи і повстання
У преображення ясне!
Не дай в ілюзії заснути,
Не дай мокріти у багні,
Щоб думка грізна і розкута
Палахкотіла у мені.
Щоб крила сильні і вогнисті
Прорвали тіла мур тугий,
Щоб зорі праведні, пречисті
Мене взяли у світ новий!
Іще востаннє я заплачу,
Пройду незримо по землі,
І всі падіння та невдачі
Лишу впокореній золі.
І блискавицею-привітом
Сяйну у грізній синяві.
Закон Вогню гримить над світом:
Умріть, мерці!
Живіть, живі!
Щоб воскреснути — треба вмерти
Із східних афоризмів

Частина перша
Бунт Космократорів
До накуреної кімнати, де гурт молодих криміналістів за­взято обговорював на всі лади справу про вбивство дівчини в Броварському лісі, просунулася голівка Раї, секретарки:
— Григоре, тебе до шефа.
Григір Бова, ще зовсім зелений криміналіст, встав з-за столу, де на клаптику паперу вимальовував схему гіпотетич­ного злочину, з насолодою хруснув затерплими руками, потя­гнувся.
— Що там таке?
— Не знаю. Терміново. — Руда копиця, згромаджена на голові Раї, зникла, у коридорі процокотіли стальні шпильки її черевиків.
— Григоре, — гукнув один з товаришів. — Не інакше як доручить тобі шеф дуже р-р-романтичну справу! “Таємниця Чорної долини”! Що — підходить?
— Ідіть к бісу! — добродушно відповів Григір, зачісуючи біля дзеркала свої неслухняні біляві кучері над чистим, опук­лим чолом.
Він вийшов у коридор, знизав плечима: хай сміються. Зна­ють про його захоплення легендарним детективом, якого ви­гадав мудрий Конан-Дойль. А може, й не вигадав. Те, що ство­рене в уяві, вже переходить у реальний світ, живе, діє, впли­ває на інших. Він, Григір Бова, теж хоче стати таким, як Шерлок, — мудрим, спокійним у будь-якій ситуації, незворуш­ним при невдачах, безпомилковим у розрахунках. Тільки по­гано, що досі ще не трапилося йому нічого романтичного або легендарного. Нудні, навіть часом гидкі справи. То знайти нікчемного аліментщика, який ховається від власної дитини або старенької матері, то відтворити точну картину побоїща, Що сталося десь на бенкеті. Проте Григір не втрачав надії коли-небудь взятися за велику і славетну справу. Щоб вона була важлива і потрібна для багатьох людей. Та що там лю­дей — для всього світу… Заради цього Бова не спав ночами, студіював безліч наук — від кібернетики до генетики, від історії релігій до езотеричних доктрин, від мови есперанто до таємничого санскриту, від захоплюючих проблем криптогра­фії до тонкощів фізіології та окультного знання. Григір гаряче вірив, що в дивовижній праці криміналіста все згодиться.
Може, ось тепер? Холодок хвилювання ворушить волос­ся, у грудях трішечки млосно. Григір хвильку постояв перед дверима кабінету, набрав незалежного вигляду, ввійшов. Гля­нувши на заклопотану постать шефа, який схилився над яки­мись манускриптами, що лежали на столі, він кахикнув.
— Сідай, — сказав шеф, не підводячи обличчя. — Маю до тебе архіважливу справу.
— Індивідуальну? — 3 надією запитав Бова.
— Індивідуальну, — усміхнувся шеф і глянув на нього. — Сядь і слухай уважно. Я придивлявся до тебе два роки. Ти мені до вподоби…
— Дякую за комплімент.
— Не комплімент, — заперечив шеф. — Ти тямущий кри­міналіст. Знаю — мариш Шерлоком. От і даю тобі справу, яку може розв’язати лише геніальний слідчий…
— Правда? — Аж задихнувся від хвилювання Григір.
— Цілковита правда. Тільки для цього потрібне терпіння, вигадка, почуття гумору і такту. Ну, ще й безліч іншого. Згода?
— Та я… бомбою вибухну! На шматочки розлечуся!
— А ось і ні! Ні бомби, ні вибухів не треба, — серйозно зауважив шеф. — Спокій, витримка, тонкий аналіз… і, може, артистичність… М-да. Де ж воно? Зараз, хвилиночку, я знайду…
Його довгі тонкі пальці витягли з-під скла великий ар­куш, густо списаний дрібним почерком.
— Слухай уважно. Тут, брате мій, відкинь свою кіберне­тику, механіку та астрологію, у яких ти з головою загруз. Не засуджую, але й не схвалюю. Найоршився! Але ближче до діла. Курінний Андрій Пилипович. Рік народження — двадця­тий. Працював директором горілчаного заводу номер два в Опішні. Зник три роки тому…
— Як зник? — здивувався Григір.
— А так. Поїхав з друзями на полювання. Усі поверну­лися, а він — ні. Шукали-шукали, наче крізь землю прова­лився.
— Може, вовки з’їли?
— Нема вовків у тамтешніх лісах.
— Вепри?
— Вепри не їдять людей, — повчально зауважив шеф. — Роздерти можуть, а їсти — ні-ні!
— Як зголодніють, то можуть. Узимку…
— По-перше, справа була восени. По-друге, там дубові ліси. Жолудів до біса. А не стане жолудів — вепри прямісінь­ко підуть на поля. Свіжесенька картопля, кукурудза і всякі інші делікатеси. Вепри теж не дурні. Твоя версія, Григоре, відпадає. Тим більше що нічого не знайдено: ні кістки, ні шматка тіла, ні рушниці, ні одягу.
— Тоді вбивство?
— Не спіши поперед батька в пекло. Ти не дослухав. Справа в тому, що на заводі виявилася розтрата. Триста тисяч. Куме­каєш? Всі нитки ведуть до Курінного.
— А до чого тут ми, криміналісти? Невже міліція хоче, щоб ми…
— Саме так. Щоб ми знайшли…
— Без агентури, без коштів?
— Дослухай, — сердито сказав шеф, уколовши підлеглого гострим поглядом сірих очей. — У Курінного була сім’я. Дру­жина і донька. Дружина вмерла. Інфаркт. Се, те, конфіскація майна, виселення, всілякі тривоги. Ну ясно, звикла жінка до розкоші, до пошани, а тут рантом…
— Гаразд, а що з дочкою?
— Вона живе й працює в Києві. Ось тут записано, де і що…
— То ви хочете…
— Еге, я хочу. Безумовно, дочка знає щось про батька. Він був сумлінним сім’янином. Не міг забути про дочку. Завдання в тому, щоб…
— Мені це не подобається, — перебив Бова, чухаючи по­тилицю. — Хай міліція запитає ЇЇ.
— Наївний ти, голубе, — скептично мовив шеф. — Вони вже її сто разів запитували. Не знає, і все…
— А нам вона скаже, ви гадаєте?
— Треба діяти так, щоб сказала. Справа дуже важлива. Державна. Злочинець десь живе, напевне, має інше ім’я. І зно­ву може вчинити злочин. Збагнув?
— Збагнути я збагнув. Та чи не здається вам, що це…
— Що?
— Підлість.
— Чому? — Кущики-брови шефа поповзли на чоло.
— Не знаю. Підлість не завжди можна визначити за бук­вою параграфу.
— Треба діяти. Ясно? Виконуй завдання. Ти солдат. А не можеш — прошу подати заяву про звільнення. Ти, йдучи вчи­тися на криміналіста, думав працювати в білих рукавичках?
— Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Григір і важко зітхнув. — Згода. Раз треба, то треба.
— Ось візьми. Тут усе записано — що, як, де. Додаткові інструкції можеш отримати в карному розшуку, якщо вони є. Гадаю, що добути їх повинен ти сам…
— Спробую. — Узявши з рук шефа аркушик, Бова склав його вчетверо, поклав у горішню кишеню сірої спортивної со­рочки. — Як тільки до неї підступитися?
— А це вже твоя справа, — повчально сказав шеф. — Учи­вся, держава на тебе тратила грошенята, тепер покажи, на що ти здатний. Шевця не треба вчити чоботи шити, кота мишей ловити. Що — неправда хіба? Лови мишей, брате, коли ти криміналіст. Знайомся з її знайомими, з нею, з її начальством, коротше кажучи, з ким завгодно, а інформацію про її батька мені добудь.
— Термін?
— До п’ятнадцятого липня. Вважаю, що досить. Що ми сьогодні маємо? — Шеф глянув на календар. — Чотирнадцяте травня. Отже, даю тобі два місяці. І один день, хе-хе! На роз­думи. Можеш не приходити сюди. Переодягнися дівчиною, дідом, сажотрусом, коли тобі це до вподоби. Що? Ображаєш­ся? Ти ж полюбляєш містифікації? Ну, жартую. Якщо розку­сиш цей горішок — пошлю тебе… в одне містечко. Трохи вище, ніж ми тут, грішні, сидимо. Хе-хе! Зацікавився?
— Куди? — 3 надією запитав Григір.
— Не скажу, — хитро підморгнув шеф. — Цікавилися то­бою. Деякі люди. Високі. Тим більше що ти кумекаєш у мовах різних, та ще в єресях окультних. Нащо воно їм потрібне — не відаю, а зацікавилися, зацікавилися. Не гіпнотизуй мене, все’дно не скажу. Виконаєш завдання, тоді інша річ. Бувай, братику!
Шеф потиснув Григору руку і знову заглибився в свої папери.
Бова вийшов у коридор.
Хлопці накинулися на нього, зашуміли, заінтриговані не­сподіваним викликом шефа.
— Розповідай!
— Чому мовчиш?
Григір одмахувався, все ще збентежений, заклопотаний. Не хотілося говорити про неприємне завдання. Товариші од­ходили вбік, розчаровані мовчанням Бови.
— На інакше як у Баскервільський замок поїде наш Гри­гір, — насмішкувато пробубонів низькорослий Ваня Хроненко. — У Н-ському колгоспі великий чорний пес із фосфорич­ними червоними очима щоночі тягає телят із ферми. Зникли також зоотехнік та дві доярки, які влаштували засідку. Знаме­нитий детектив Григір Бова поспішає до місця таємничого злочину, його зустрічають вдячні колгоспники…
— Блазень, — огризнувся Григір, замикаючи шухляду в своєму столі. — Зовсім не смішно…
— Григорчику, — не вгавав Ваня, прикладаючи долоні до грудей, як у традиційному індійському вітанні, — візьми мене з собою! Хто ж опише твої подвиги?
Хлопці сміялися. Григорій промовчав, пішов до секрета­ріату. Рая виписала службове відрядження на два місяці. Те­пер він міг не потикати носа до контори, ставши повним гос­подарем свого часу.
Бова вийшов на вулицю, обігнув Урядовий майдан, спус­тився фунікулером на Поділ. Ішов понад Дніпром, розмірко­вував. На душі було не дуже приємно. Хоч шеф і романтизу­вав наступне його завдання, але Григір добре знав, що тут він зіткнеться з клубком людських трагедій. А сам буде у всій цій історії не легендарним детективом, а замаскованим шпиком. Якби йшлося про самого злочинця, а то, напевне, цілком не­винна дівчина! Може, доки не пізно, повернутися до шефа, відмовитись? А що буде потім? Догана, кінець службової кар’єри, кінець усіх мрій…
Григір гірко усміхнувся. Мрії! Які вони далекі від реаль­ного життя. Доки він навчався у спеціальній школі, майбутнє здавалося сторінками захоплюючого роману. І в тому романі Бова неодмінно визволяв нещасних людей від бандитів, зло­чинців, які вступали у складний і довгий двобій з хоробрим героєм…
Довгі, бурхливі дискусії з товаришами. Яких тільки пи­тань вони не піднімали! Чи є свобода волі? А якщо її нема — чи можна стверджувати поняття злочину? Адже тоді ніякого злочину нема, а лише дія індивіда — цілком закономірна й обумовлена суворою причинністю, яка не подобається біль­шості. А інколи й меншості. А право — перелік суб’єктивних постанов, які не можуть вважатися законом у точному значен­ні цього слова. Бо закон — це те, чого ніхто й ніщо не може порушити. Як у природі: хай спробує елементарна частка чи якийсь квант вийти з-під влади закону! Ніколи! А людина порушує встановлені суспільством закони. Отже, тут явні не­лади з теорією…
Григір не погоджувався з такими твердженнями. Він від­стоював свободу волі і закон, який випливав з космічного пра­ва. Цей термін він часто вживав у дискусії, за що його прозва­ли на юридичному факультеті вечірнього курсу Космоправом. “Гей, Космоправе, — гукали хлопці, — а в які рямця небесного закону ти втиснеш пришельців, скажімо, з Марса? Вони на­ших постанов не знають, навіть прийнятих Генеральною Аса­мблеєю, з нашими поняттями права не знайомі… Як тоді роз­цінювати їхній гіпогетичний напад на Землю? їхнє право ви­магає експансії, щоб вижити, бо в них, наприклад, не вистачає ресурсів. А наше право спонукає до захисту, щоб зберегти культуру Землі. Як поєднати ці два права у спільному космі­чному праві?”
Для Бови в таких казусах не було нічого неясного. Обме­жене планетарне право могло бути частковим випадком Кос­мічного Закону. Право Всесвіту могло ґрунтуватися лише на обопільних інтересах представників різних еволюцій, на інте­ресах всіх мислячих істот безміру, виходячи зі спільноти су­щого. Як клітини організму не можуть шкодити одна одній, бо всі вони складають єдине тіло, так і різні еволюції космосу повинні нести в собі розуміння єдиного права. Хто порушував його — вже не входив до спільноти і ставав злочинцем. Не суб’єктивним, не умовним, а справжнім правопорушником, який використав дарунок свободи волі всупереч благу інших клі­тин буття. Переслідувати такого злочинця, знайти, ізолювати або повернути в потік права й закону — прекрасне завдання. І криміналістика в такому освітленні поставала як наука космі­чної хірургії, що лікувала єдиний організм суспільства, оперу­ючи його хворих членів. Так думалося…
Та ось Григір захистив диплом на юридичному факульте­ті, закінчив спецшколу. Почав працювати у цивільному агент­стві криміналістів. Попливли одноманітні дні. Бова зрозумів, що життя зовсім не пристосоване для романтики. Дійсність руйнувала його юнацькі уявлення. Злочинці не вкладалися в схеми. Часто навіть неясно було, чому вони порушували пра­во. Бо навіть самі вони не розуміли цього. Інколи здавалося, що причина десь поза ними. Але ж тоді знову терпіла поразку концепція свободи волі?
Григір знемагав під тягарем сумнівів, заглиблювався в давні й сучасні книги, думав і… виконував рутинні завдання свого шефа. Хотілося інколи плюнути на все і шукати іншої роботи — творчої, натхненної. Але стримувала хлопця надія — щось має статися! Щось надзвичайне, цікаве, хвилююче! Та надія повисала в повітрі. Ось і тепер… Якась клоунська ситуа­ція. Підібрати ключі до дівчини, щоб дізнатися про долю її батька. Державна справа, каже шеф. Що ж, спробуємо. Леген­дарний Шерлок навіть у простеньких і, здавалося, нецікавих справах розкривав кримінальні глибини. Може, й тут з’явить­ся щось несподіване?
Григір знайшов сухий горбик у зарослях над Дніпром, сів, вийняв з кишені записи, почав знайомитися з ними.
Галя Курінна. Галя. Галина. Гарне ім’я… Дев’ятнадцять років. Ще зовсім молоденька. Цікаво, чи вродлива? Ото ду­рень! Яке тобі діло — гарна чи ні? Чим поганша — тим краще. А чому? Не так жалітимеш потім? Красиву жаль зобижати! Мерзотник! Може, якраз навпаки! Негарну вже доля обійшла, якраз її треба жаліти. Ха! Заплутався, заплутався, братику. Який з тебе детектив — одразу переходиш на особисті відчут­тя, нюні розпускаєш. Криміналіст повинен бути кременем — жорстким, безжальним, але справедливим. М’яка людина не може бути справедливою. Вона жаліє правих і винних. І на­віть частіше винних. Бо невинного й жаліти нічого, у нього все гаразд, усе ясно, доля йде широким шляхом… І чого це його потягло на таку філософію? Цікаво, досить внести один якийсь елемент у роздуми — і потягся цілий ланцюжок. І так до безмежності. Досить про це. Підемо далі…
Дев’ятнадцять років. Медсестра. Працює в обласній лікар­ні, у відділенні професора Сенченка. Ага, це так званий біо­трон. Герметичні палати з штучним кліматом. Експеримента­льне лікування гіпертонії та інших хвороб… Може, стимулю­вати гіпертонію та лягти в той самий біотрон? Пару тижнів полежати. Можна познайомитися, розговоритися. Хм, план непоганий. Тільки ж як підняти собі тиск? Порадитися з ше­фом? Він заборонить такий експеримент. А звернешся до зна­йомих студентів-медиків — відмовляться. Скажуть — кримі­нал. Ні, це не підійде, треба щось інше. Що ж?
Живе на Куренівці. Наймає кімнатку в старої самотньої жінки. Вулиця Покручена, 10. Гм, цікава назва. Покручена. Як і оця справа, що він зайнявся нею. Далі — біографія. Не вель­ми складна. Батько зник. Мати померла. Дівчину забрали в інтернат. Там закінчила десятирічку, потім курси медсестер. Переїхала до Києва, живе тут другий рік. Замкнута, друзів не має. Оце і все. Скупо. Майже нічого. Горішок твердий, мабуть, непросто розгризти. Що ж придумати? Хіба познайомитися з господинею? А як? Просто так зайти: здрастуйте, я ваша дя­дина?! Вижене, не захоче розмовляти. Треба якось офіційно. Скажімо, під виглядом монтера. У вас аварійна лінія і так далі. Треба перевірити. Можна поратися скільки завгодно. І поговорити з господинею. А потім… потім час покаже… Отже, вирішено.
Григір згорнув записи, заховав. Вийшов до трамвайної лінії, доїхав до Червоної площі. Вирішив зайти додому. Він жив на Андріївському узвозі у своїх односельців, які виїхали до Києва ще в передвоєнні роки. Діти їхні загинули на фронті, а двійко старих — їм було вже за сімдесят — доживали віку, отримуючи за дітей невелику пенсію. Григора вони мали за сина.
Дід Микита був дома. Сидів у темній кухні на триногому стільчику, лагодив ветхі капці. Глянувши на Григора, усміхнувся в жовті прокурені вуса і, як завжди, хитрувато запитав:
— Ну як? Піймав якусь важну птицю?
— Літає, діду, ще літає, — у тон йому відповів Григір.
— То, мо’, реактивний візьмеш, щоб догнати? — Не вгавав дід Микита, попльовуючи в долоні.
— Обійдеться без реактивного. Пішки доженемо! — ска­зав Григір, щось шукаючи в комоді.
— Дивись, дивись, тобі видніше. Ех, парубче! 1 охота тобі було сищиком-пищиком ставати? Уже б, я понімаю, прокуро­ром чи адвокатом: у всіх на виду, авторитет! А то трешся десь па задвірках, і ніхто про тебе не знає.
— А мені нічого й не треба, — весело мовив Григір, примі­ряючи потерті штани.
— Хіба що так! — скрушно похитав головою дід.— Кому що! Кому піп, кому попадя…
— А мені попівна! — підхопив Григір. — Не треба, діду Микито, мене жувати. Я вже жований-пе­ре­жо­ва­ний. Поткну­ся до своїх — мати й батько одразу: та що ти собі думаєш, краще б агрономом став, он поля які, а людей все менше, всі в міста біжать, паче там на асфальті пшениця родить!..
— Точно кажуть! — схвально кинув дід Микита. — Тяму­щий батько в тебе. І коваль, і косар, і механік. Куди не кинь — все мастак. А ти — просто так.
— Ого, ви вже в риму говорите! — жартівливо сказав Гри­гір. — Може, поетом станете на старості?
— Поетом чи пенсіонером, а незгірше тебе бачу, що й як, — розсердився дід. — Куди те дрантя тягнеш на себе? Здурів? У дурдом захотілося?
— А чого ж воно лежатиме? — посміхнувся Григір. Одяг­нув штани, стару спортивну куртку. — Нині, діду, мода така…
— Еге, скоро дівчата лопухом прикриватимуть сором, — несхвально зітхнув дід. — Кінець світу настає. Ну, як хочеш. Охота тобі дражнити собак. Непутящий ти, Григоре, хоч і люблю я тебе.
— Нічого, нічого, діду, — заспокійливо сказав Григір. — Колись я розповім, що й до чого. А тепер вип’ю чайку — та й до праці!
— Теж мені праця — не бий лежачого. Пий, пий чай, там Мокрина в термосі залишила. І сирнички із сметаною у судничку.
Григір попрощався з дідом, вийшов на вулицю. Вирішив одразу їхати на Куренівку.
До зупинки на вулиці Фрунзе Бова їхав трамваєм. Потім почимчикував вузенькими стежками. Ось і Покручена. Старе­нькі, ще дореволюційні хати. Садки, садки. А що — непогано! Хоч і не сучасні котеджі, але жити в них, мабуть, приємно. Тиша. Молочно-пелюстково заповнили вулицю вишні. Над ними гудуть бджоли, хрущі. На лавочках сидять старі жінки, про щось гомонять, сміються. Перемелюють, перемивають кістки своїх ближніх. Серед будяків та полину весело грають­ся дітлахи, татакають з саморобних та фабричних автоматів, викликають з небуття — не дай боже! — війну, прокляту ро­дом людським.
Хвіртка відчинена. Григір тихенько ввійшов на подвір’я. Біля ветхого коридора буйно цвів бузок. З призьби шаснув кіт. Під старезною грушею на саморобному ослінчику сиділа бабуся — худа, аж прозора. Тонкими синюватими пальцями з набряклими жилами вона перебирала на столику щавель, скла­дала в миску. Побачивши Бову, звела ласкаві сипі очі. Хло­пець привітався, запитав:
— Це номер десятий?
— Еге. Там же на хвіртці написано.
— Я для точності, — авторитетно заявив Бова і кашлянув. — Як ваше прізвище?
— Григорук я. Маруся Григорук. А хіба що? — затриво­жилася вона.
— Та нічого, — заспокоїв хлопець, знімаючи картуза і при­гладжуючи чуприну. — Я з “Київенерго”. Перевіряю лінію. Од вас поступила скарга, що нелади з освітленням.
— Скарга? — занепокоїлась господиня. — Я нічого не пи­сала. Мо’, Галя?
— А хто це така Галя? — Ніби знічев’я запитав Григір.
— Квартирантка моя. Дівча, сестра милосердна. Мо’, вона й писала. А я — ні. Іди, хлопче, глянь, як там і що. Іди.
— Ходімо разом, — сказав Григір. “Ще не вистачало са­мому стирчати в будинку. Так нічого й не довідаєшся”.
— Чому? — знизала плечима господиня. — Не злодій же ти? Та й красти в мене нічого. Іди, не бійся.
— Ні, — затявся хлопець. — Тільки з вами.
— Ото впертий, — посміхнулася бабуся. — То вже піду, як хочеш. Хотілося скоріше перебрати щавлик. Моя Галя по­любляє зелений борщик. Увечері прийде. Добре, я й там почищу, на кухоньці.
Вона перекочувала до низенької веранди-коридора, де сто­яли закопчений керогаз і батарея каструль та глечиків. Григір почав вовтузитись біля лічильника. Увімкнув світло. Все було гаразд. Бабуся глянула на хлопця.
— Ну як?
— М-м-м… Треба перевірити.
— Певно, моя голубонька щось запримітила та й писнула вам. А тобі, хлопче, клопіт.
— Нічого. Така наша служба. А що, ця ваша Галя… певно, навчається, читає вечорами?
— Еге, — озвалася господиня. — Вона тямуща дівка. На вечірньому вчиться. Важко їй. Чергує в лікарні, а потім бі­жить — і за книги. Хоче справжнім лікарем стати. І стане. Не одступиться.
— А батьки ж їй помагають? — байдуже запитав Григір, придивляючись до щитка та обмацуючи пробки.
— Сирота вона, — зітхнула бабуся. — Нема в неї нікого. Якісь дядьки чи тітки є, та не обзиваються. Чому — не знаю. Не родичаються. А мати й батько в неї померли. Годів зо три тому. Так що вона сирітка і я їй за матір…
Григір скоса поглянув на господиню. Ніби щиро каже. Отже, Галя їй сказала неправду? Чому? А втім, що за дурне запитання? Не стане ж вона говорити цій старій жінці про своє лихо. Навіщо? Тим більше вона й сама нічого не знає. Що ж, із господині, виходить, не витягнеш нічого. Треба зу­стрітися з Галею. Але як? Знову прикинутися монтером? Пі­дозріло. Та й господиня що подумає?
— А коли вона дома буває? — запитав Григір. — Мабуть, пізно?
— Як коли. У неї графік. Сьогодні, приміром, вона вдень чергує, а завтра на ніч іде, а потім — знову вдень. Післязавтра — вихідна. Ми з нею і не бачимось — вона сюди, а я туди.
— А ви хіба працюєте? — здивувався хлопець.
— Атож, — похвалилася господиня. — Ще ходжу, приби­раю тут в одній конторі. Слава богу, ще свій хліб їм. Дай боже, Щоб і не перейти на чужий.
Дивно було слухати Григору ту мову: звичайна буденна зустріч відкривала йому цілі світи у житті, здавалося б, зо­всім непомітних людей. Він хутенько попрощався з господи­нею, пообіцяв, що тепер з електрикою буде все гаразд, і ви­йшов на вулицю. На душі було недобре. Ніби він вчинив якесь зло. Що ж, тепер треба прийти післязавтра, коли старої не буде. Грати ва-банк. Будь-що-будь!
На другий день Григір прокинувся раненько, поголився електробритвою, недбало зробив зарядку, піднявши кілька разів двопудову гирю. Миючись під душем, напружено розміркову­вав, як діяти. У свідомості зненацька пролунав насмішкува­тий голос шефа: “Хоч сажотрусом переодягайся, а інформа­цію добудь”. Сажотрусом? А чому б і ні? Смішно? Зате мож­на замаскуватися так, що й рідна мати не пізнає. Як її? Мару­ся Григорук. Так і так, мовляв, є сигнали, що у вас давно не чистили димохід. Дозвольте поглянути і потрусити. Я з про­типожежної інспекції, старший сажотрус. Хо-хо! Можна ще й головним назватися для солідності. Або шефом-сажотрусом! Цілу ієрархію сажотрусів можна вигадати! Дотепно! Тільки треба трохи розпитати у пожежників, як воно робиться і що потрібно для сажотруса, щоб хоч вигляд мати професійний…
…Григір знову одягнув старе вбрання. Заскочив до кухні. Стара Мокрина — тлуста, кароока, жвава бабуся — поралася біля керогазу. Дід Микита читав учорашні газети, щось хми­каючи собі під ніс. Угледівши Григора, склав газету вдвоє, підняв окуляри на лоба.
— Знову опудалом убрався? Ти тільки глянь на нього, Мокрино, сищики-пищики йому надокучили, так він уже в блатні поперся.
— Блатні тепер у модерних костюмах ходять! — засміявся Григір. — Бабусю, кави мені чорненької нашвидку, бо вже йду!
— Посміховисько якесь, — бурчав дід, знову беручись до газети. — Кручене-верчене якесь покоління пішло!
— А мо’, йому так треба, — докірливо озвалася баба. — Що ти прискіпався до дитини? Зараз, Григорчику, закипить, отам дістань із судничка кофейничок.
— Хочу сажотрусом стати, — пожартував Григір. — Піду сьогодні на курси.
— О, цього тобі ще не вистачало! З нивирситету в димар полізеш. А звідти вже в Кирилівку. У божевільню! Я завжди казав, що добром не кінчиш. Такі ви всі, учені-кручені!
— Не каркай, Микито! — добродушно сказала баба, ставля­чи на стіл паруючу каву. — Пий, сипку. Не слухай його, він і до кота буде бубоніти, бо характер такий. Має когось пиляти.
— Напиляв я тебе. Тільки тирса скрізь валяється, зовсім звелася на ніщо.
Григір підсміювався, пив запашний напій. Йому приємно було слухати старече буркотіння своїх господарів, бо він знав: за тими скрипучими словесами прихована велика сором’язли­ва ніжність, дитяча і щира, яка не хоче чомусь відкриватися, а маскується.
Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотру­са, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випа­док Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює са­жотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умо­вою, що він її поверне, коли виконає завдання.
Наступного дня Григір довго спав. Різкий стук у двері розбудив його. Він схопився з ліжка, протираючи очі. На по­розі стояла занепокоєна баба Мокрина.
— Ти часом не захворів, Григорчику?
— Ні, а що?
— Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!
— Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!
— Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Пали­цею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!
— А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поста­вили…
— Завів уже своє радіо, — зітхнула баба.
Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.
Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигля­ді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…
Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.
За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув дви­гун, весело закричав:
— Чуєш, як реве? Звір!
— Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова.
— Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти бу­деш до нари!
— Служба, — похитав головою Григір.
— Не по службі ж ти до мене завітав?
— Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симу­лював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.
— Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться.
— Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск.
За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, ко­ротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.
— Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молод­ця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий.
— Який?
— Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.
Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.
У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.
— Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас при­йме.
— А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова.
— Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?
— Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало.
Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справ­ді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чуд­ними й небезпечними способами ганятися за химерою.
Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилю­ючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, по­прямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.
— Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона.
Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незри­мий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадуєть­ся гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.
— Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Те­пер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскор­ки гніву. Невже вона завжди така? Чому?
— Прізвище?
— Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір.
Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміх­нулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.
— Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізви­ще. Ніби в казці…
— А може, ми й живемо в казці? — прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею.
— Надто сувора казка, — знову спохмурніла дівчина. — Безжалісна…
— Казки бувають жорстокі, — заперечив Бова. — Героїв убивають, зраджують.
— Але в казці неодмінно є жива вода, — насмішкувато відповіла вона. — Героїв воскрешають. У житті так не буває.
Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру — і трісне!
— Фах?
— Юрист, — неохоче відповів Григір.
— Такий молодий прокурор — і вже гіпертонія? — здиву­валася Галя. — Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ.
— Чому неодмінно прокурор? — знизав плечима Бова. — Юриспруденція — неосяжне поле. Це — космічна наука.
— Он як? — мовила вона. — Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському.
— Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують пала­ци і саджають квіти.
— І тюрми мурують, і гармати майструють, — підхопила Галя. — І починають війни, палять сади, палаци.
— Правда ваша, — зітхнув Григір, — але не можна й пере­гинати ломаку. На світі більше прекрасного.
— Як кому, — гірко мовила дівчина, записуючи щось до журналу. — Це залежить від того місця, на якому людина стоїть. А чому це ми, власне, з вами почали філософствувати? Роздягайтеся, треба зміряти тиск. А потім — до палати!
— А мені б хотілося з вами порозмовляти по-дружньому, — сказав Григір, знімаючи сорочку. — Ось як вийду з лікарні та зустрінемось, тоді…
— Ви гадаєте, що ми зустрінемось? — здивувалася Галя.
 — А ви думаєте, що… ні? — тривожно запитав хлопець.
Галя помовчала, готуючи пристрій для виміру тиску.
— Чому ви… не відповідаєте?
— А навіщо зустрічатися? — Зрештою озвалася вона.
— Важко одразу сказати, — тихо відповів Григір. — Не хочу банальних слів. Дуже кортить ще раз побачити вас.
Обличчя дівчини спалахнуло, загорілися самоцвіти очей. Вона метнула погляд на хлопця, пропекла його наскрізь, зно­ву одвела очі вбік.
— Коли ви так хочете…
— Дуже.
— Тоді я подумаю.
— Де? І як?
— Який швидкий! — засміялася вона. — Ви тепер хворий.
— Не хворий! — заперечив він енергійно. — Не знаю, чи біотрон професора мені допоможе, а ви…
— Не треба, — попросила вона. — Не треба так.
— Як?
— Банально. Як у всіх. Хай буде в тиші. Ще є час. Поду­майте. Якщо не передумаєте — зустрінемось…
***
Григір старанно поголився, одягнув сірий спортивний кос­тюм. Виглянув у вікно — на небі клубочилися білі хмари, повіт­ря було парке, вологе. Подумавши, Григір вирішив узяти плаща.
Баба Мокрина запросила хлопця до снідання. Він увійшов до кухні сяючий, веселий. Дід Микита схвально глянув з-під брів.
— Тепер інший табак! На людину схожий. А то як хала­мидник. Не інакше як на побачення зібрався. Чи правду кажу?
— Ет, таке скажете, — махнув рукою Григір.
— Не твоє діло, — мовила баба Мокрина. — Хлопець самостійний, що хоче, те й робить!
— Самостійний! — скептично сказав дід.— Доки сам. А накине сітку яка-небудь дівка підтикана, нафарбована, то де й самостійність подінеться! Буде танцювати під її дудку.
— Ти багато танцював? — пожартувала баба.
— Було, було, — зітхнув дід, затуляючись газетою. — У вас, женщин, відьомська сила.
— Доки молоді, — засміявся Григір, сьорбаючи чай.
— Певно, що так, — згодився дід. — Ось я вже одною ногою в труні, а як побачу ясні оченята та все інше… де та й сила береться? Наче живчик якийсь прокидається в тобі!
— Мовчав би вже! — сердито сказала баба. — Ще тобі, сивому дурневі, про живчики варнякати? Посоромився б…
— А чого ж соромитися? — здивувався дід. — Діло жи­тейське. Я її хвалю, а вона сердиться. Ну, вже й пожартувати не можна!
— Міри не знаєш, старий грішнику!
— А де вона, та міра? Дивися, Григоре, як полюбиться фіфа намальована, то краще й не приводь ЇЇ до нас, не пущу на поріг.
— Не слухай, Григорчику, — осміхнулася заспокійливо баба, — аби до серця припала, а розмальована чи ні, то діло десяте. Умитися завжди можна, а нутро нечисте не одмиєш!
Так із сміхом та жартами вибрався хлопець з дому. Кину­вся одразу до найближчого квіткового магазину. На прилав­ках були лише пузатенькі кактуси та якась травичка. Григір розчаровано пішов до Житнього базару. Там теж квітів не було. Хлопець сумно зітхнув. Доведеться йти на побачення без квітів. Жаль!
Біля воріт базару стояв хлопчина з трьома пучечками бла­китних незабудок. Григір зрадів — оце те, що треба. Хлопчина попросив по десять копійок за пучечок. Бова дав йому карбо­ванця. Трамвай довіз до вулиці Артема. Звідти попрямував до обласної лікарні. Зустрічні дівчата оглядалися, заздрісно по­зираючи на мініатюрний букетик голубих квітів. Григір по­глянув на годинник. До умовленого часу лишалося ще хвилин сорок. Сповільнив крок. Ішов урочисто, ніби прислухався до неясного хвилювання в серці.
Що ж сталося? Якесь диво. Банальна справа, надокучли­вий офіціоз — і раптом неймовірне. А може, то лише його буйна уява? І нічого нема, не буде. Він прийде, а її не поба­чить. А якщо й побачить, то лише для того, щоб глянути в байдужо-холодні очі. “А що вам, власне, потрібно?” — “Як же так? Ми ж умовились…” — “Гаразд, умовились. Але що вам від мене потрібно?” І все. Після таких слів можна розверну­тися на сто вісімдесят градусів і топати додому.
Григір аж зупинився, уявивши таке. А чого ж, має право так сказати. Має. Бо він грає недостойну, темну гру. Він бре­хун. Прийшов з підступними намірами, а потім… закохався… Але ж їй не сказав правди? А якби сказав? Тоді вона прогнала б його, та ще й плюнула б услід. Зачароване коло! Хотілося сказати, але не можна!
Тоді зав’яне диво, що народжується в серці! Зав’яне так, як оці незабудки, коли їх не поставити у воду.
Підійшов до воріт лікарні, зупинився під каштаном, по­глядаючи то на ворота, то на годинник. У небі застугоніло. Чорні хмари наливалися зловісною синявою. Сонце то вигля­дало, бризкаючи весняною радістю па розімлілу землю, то знову ховалося за грізні тучі.
Мимо пройшли дві жінки — молода і стара. Молода диви­лася під ноги, обличчя в неї було сухе і зле; стара беззвучно плакала, ламаючи руки біля грудей.
— Краще б ти дома помер, синочку, — почулося судорож­не зітхання. — Боже ж мій, боже, я ж і не почула перед смертю його голосу.
— Не приказуйте, — сказала різко молода жінка. — Люди ж навколо.
За ними викотився з воріт присадкуватий повний чоло­в’яга. Його супроводив високий худий тип у фетровому капе­люсі. Він згинався пополам перед своїм товстим супутником.
— Чудово! Прекрасно! Хоч до дівчат, Йосипе Семено­вичу!
— Я теж так відчуваю! Як рукою зняло. Ні, що не кажи, а біотрон — чудо!..
Григір уже не слухав, що вони базікали далі, — з воріт вийшла Галя. Вона оглянулась, побачила хлопця. Усміхнулась. І всі страхи розтанули. На серці стало ясно, просто. Вони йшли, зближалися, ніби два звуки в мелодії, щоб утворити єдиний акорд. Вона була якась невловимо мелодійна. Дивно! Все як у багатьох дівчат — коротенька темна спідничка, вовняна кофтина, плащ “болонья”, туфлі на високому каблучку, але чому все те звичне так гармонійно в ній поєднується? І чорне, розпущене по плечах волосся схоже на крило казкового птаха, і очі — наче усмішка післягрозового неба…
Вона привіталася. Григір подав їй квіти. Галя взяла буке­тик, задумливо глянула на нього.
— Мені ще ніхто не дарував квіти, — тихо промовила.
— Не може бути?! — здивувався Григір.
— Чому… не може бути?
— Не знаю, — розгубився хлопець. — Усім дарують… А тим більше таким, як ви.
Галя зашарілася, зітхнула.
— Може, й дарували б, тільки я б не прийняла.
— Чому?
— Бо це… дуже важливо. Прийняти квіти.
— А від мене ж ви прийняли…
— Прийняла.
— Незабудки, — тихо сказав Григір.
— Незабудки, — повторила вона.
Над ними вдарив грім. Сипонули рідкі великі краплі дощу, залопотіли на ніжно-зелених листках каштанів. Галя глянула вгору, піймала розкритими вустами дощину, засміялася,
— Ви не боїтесь грози?
— Ні, — сказав Григір. — Ось я захопив плаща.
— Тоді ходімо гуляти. Я вільна.
— Ходімо, — зрадів хлопець.
По асфальту побігли струмочки. Галя ступала впевнено й вільно, ніби під ногами не було калюж. Вона дивилася вперед зосереджено, напружено, мов несла на плечі незриму ношу. Несла і боялася впустити її. Григір дивився на неї, мовчав, глибоко вдихав озонове повітря, тамував тривожну дріж уст.
Люди очікували попід балконами, у під’їздах. Вони боя­лися вийти під грозу. Галя осудливо хитнула головою.
— Якби можна було — люди б створили для себе гермети­чну сферу. Там були б ескалатори, кабінети, спальні, гідропо­ніка, кафе, танцмайданчики, службові приміщення. І штучне кварцове сонце.
— Ну, це вже ви…
— Що?
— Занадто.
— Підіть у метро, у підземні переходи. На Хрещатик уве­чері. Люди плавом пливуть. Милуються неоновими вогнями, товчуться в підземеллях, сидять у ресторанах. А на схилах дніпровських, а на луках — майже нікого. Під зорями нецікаво людям. І пісень не чути. Пісня тепер лунає лише на сцені.
— Галю, хіба ж так можна? Це ж несправедливо, — збен­тежено сказав Григір. — Та пісня ж не лише на сцені лунає, а й по радіо, телевізії…
— Запхана в металеве горло, — жовчно посміхнулася дів­чина, і профіль її став якимсь гострим, пташиним. — Це страш­но.
— Що страшно?
— Співець хвилюється, вкладає в пісню серце, душу. Його записують на плівку чи платівку. І ось те хвилювання розмно­жене мільйонними тиражами. Чи чуєте? Вже не треба щирос­ті акторської й хвилювання. Співець може пити горілку чи розповідати друзям анекдот. Його щирість записана і розмно­жена. Хай живе цивілізація!
— У вас дивне мислення, — обережно сказав Бова.
— Дивне?
— Незвичне. Ви ніби йдете… по лезу ножа. Напруга і три­вога. Все вас дратує, страхає.
— Ні, ні, не дратує, — заперечила дівчина. — Просто я знаю життя і дивлюся тверезо на його плин.
— Можна бачити життя однобоко, — натякнув Григір. — Може, якась травма. І тоді…
— Просто треба мати чисте око, — різко відповіла Галя, глянувши на хлопця, і в погляді її колихнувся гнів. — Люди звикли носити окуляри з кольоровими скельцями. Один надів червоні: ах, ах, яке рожеве життя, як все прекрасно! Інший полюбляє зелений колір: браво, чудово, життя вічнозелене, нема ні зими, ні осені! Радість і благо! Ще хтось осідлав свого носа блакитними скельцями: всюди голубизна, лазурність, нема ні жебраків, ні нещасних, ні самовдоволених, у всіх небесні шати, всі голубі герої! Хіба не так?
— А ви? — Напружено запитав Григір, відчуваючи, як між ними напинається туга струна незбагненного почуття: не­відомо, чим воно стане — злом чи дружбою?
— Що я? — 3 викликом озвалася Галя.
— Ви… яке скельце маєте?
— Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?
— Ні.
— Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скель­ця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.
Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та си­зих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.
— Отже, не все в світі погано? — тихо озвався вій.
— Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, — запе­речила дівчина.
— Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?
— А чому б там і не працювати? — здивувалася вона.
— Лікувати гидь людську? — В тон їй запитав Григір.
— Ми лікуємо тіло, — сухо сказала дівчина. — Все інше — справа самої людини. А прегарні слова — полова. Невже й ви….
— Що?
— …полюбляєте їх?
— О ні. Але мені здалося, що ви занадто траурно дивитеся на світ.
— Не траурно, а справедливо. Коли бачу блощицю, то не називаю її метеликом. Не люблю фантастів за це. Вигадують прекрасне майбутнє, рожеві планети, осяйних людей. Де вони візьмуться, з кого? Нема ніякого розуміння причинності. З поросяти не виросте лев, з курки орел.
— Ви не любите фантастики?
— Оптимістичну — ненавиджу. А серйозну люблю.
— А які ваші улюблені книги?
— Ви будете сміятися.
— А все-таки?
— Конан-Дойль. Пригоди Шерлока Холмса.
— Правда? — зрадів Григір. — Тоді ми з вами однодумці. Я змалку люблю ці книги. А що вам у них подобається?
— Сам Шерлок, — замріяно сказала Галя, дивлячись на щебетливих дітей у сквері. — Справжній лицар.
— Чому лицар?
— Аякже. Одразу поспішає на поміч скривдженим. Про себе не думає. Зневажає небезпеку. І разом з тим знає ціну світові.
— Як? — Не зрозумів Григір.
— Хіба ви забули? Він скептик. Він знає, що люди підлі, нікчемні, заздрісні, брудні. А все-таки допомагає їм. Бо жаліє. Прекрасний герой.
— Криміналіст? — Ніби запитуючи, озвався Бова.
— То й що? — 3 викликом заперечила дівчина. — Нема брудної роботи. Аби на благо. Лікареві доводиться щодня мати справу з брудом. І педагогові. А тим більше — криміналістам.
— Це правда.
— Ага, згодні. Та що я кажу, ви ж юрист. І добре знаєте про все це. Слухайте, Григоре, — зненацька підскочила Галя, — а чому б вам не стати Шерлоком? Га? Це тобі не прокурор чи адвокат. Цікаво, інтригуюче. Погоня, переслідування, роз­криття таємниці…
Хлопець відчув, як щоки починають палахкотіти. Чи вона щось знає, чи так, випадково? Що робити? Як вийти з ідіотсь­кого становища? Змовчати? Пізніше може статися катастро­фа. Сказати — не знати, як вона зреагує!
— Я про це вже думав.
— Серйозно?
— Так.
— Це чудово! Тоді ви зможете написати розповіді про новітнього Шерлока. Бо сучасні детективи нецікаві. Поверхо­во, без психології.
— Треба ж мати талант.
— А ви пробували?
— Вірші. А прозу — ні.
— Я теж вірші пишу, — призналася Галя. — Тільки нікому не читаю.
— Чому?
— Нема подруг. Хіба своїй бабусі, так їй нецікаво. Недав­но написала великого вірша.
— Про що?
— Про любов, — зітхнула Галя.
— Прочитайте мені? — попросив Григір,
— Спочатку ви мені.
— Гаразд. Тільки який з мене поет? Так, графоманство.
— Все’дно. Важлива не форма, а зміст. Коли читають друзям, все звучить інакше, ніж зі сцени.
— Це правда. Тільки де ж читати? Прямо на вулиці?
— Можна й на вулиці, — сказала вона. — Звернемо вбік, праворуч. Ця вулиця веде до зоопарку. Там тихо.
— Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, по­обідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви — про любов — на вулиці. Домовилися?
— Домовилися, — ласкаво всміхнулася дівчина.
Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на від­критій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.
— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.
— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.
Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.
— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.
— Мені дивно…
— Що?
— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.
— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніко­ли так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.
Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?
Офіціантка принесла каву і тістечка.
— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.
— Що ж вам читати?
— Що хочете.
— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.
— Ми ж домовилися, Григоре…
— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.
— Що це означає? — здивувалася Галя.
— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформова­ні. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…
— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаєм­ничене значення.
— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…
Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже еони минули, як прийшли ми
з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів — закутих титанів!
Ми ж прийшли — згадайте — з ясного
 безмежжя.
Ми — його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом,—
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер,—
то лише мить сновидіння…
— Дуже цікаво, — сказала дівчина.
— Справді? — зрадів Бова.
— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність люд­ської сутності, прагнення у невимірність…
— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?
— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.
— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.
— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.
— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.
— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.
Григір полегшено зітхнув.
— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.
— Про яке ребро?
— Адамове ребро. Ось послухайте…
Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.
Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов одвічна, глибини мук і втіх!
Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.
Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук із саду полум’яного Пізнання.
Прийди, прийди, о господи, бери у мене ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!
Галя сміялася.
— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.
— Та це ж символічно, — захищався Григір.
— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.
— Ого! Ви суворий критик.
— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.
— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможли­во. Можна збожеволіти.
— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.
— Чому?
— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони смі­ються.
— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…
— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.
— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про ри­балку.
Усі рибалки ловлять рибу вдень.
А мій товариш — ні.
Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,
він вудлище бере і поспішає до озера.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.
Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,
несуть незримий човник удалечінь.
Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,
лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на
волосінь прозору.
Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океа­ном зоряним.
Чого чекає він? Кого?
Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в бла­киті
ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,
задумливо вертається додому.
Надвечір знову — безнадійний лов.
А може, все-таки почепиться хто-небудь на ча­рівне слово?
А може…
Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.
Вітрила верб шумлять тривожно…
— Гарно, — сказала Галя. — І правда.
— Що правда? — Не зрозумів Григір.
— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь ри­балки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.
— Яка риба? — здивувався хлопець.
— Бог, — просто мовила дівчина.
— Ви серйозно? — отетеріло запитав Григір.
— А чому б і ні?
— Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі дум­ки.
— Такі думки може збудити будь-який образ, — сказала Галя. — Навіть черв’як. Пам’ятаєте: “я червь, я бог”?
— Державін! Тільки ж ви…
— Що я?
— Невже вірите?
— Не те слово — “віра”. У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному — є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.
— Я вражений.
— Тоді що ж? — насмішкувато запитала Галя. — Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевихову­вати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?
— Галю!..
— Не будете? Тоді добре. Не бійтеся — я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лесто­щів.
— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаю­чи, який тон обрати в розмові з Галею.
— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…
— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…
— Може, й так. А може, й ні.
— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?
— Який?
— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.
— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.
— Атож.
— Бог не має ніякого відношення до світу.
— Як так?
— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?
— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…
— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.
— Звідки це у вас, Галю?
— Що?
— Таке мислення?
— Погане чи хороше?
— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являють­ся тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…
— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дів­чина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?
— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли про­читати.
— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Піде­мо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…
Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інко­ли скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зня­ли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.
— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не пере­бивайте. Добре?
— Добре, Галю.
— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…
Хто ти, Любове? Що ти, Любове?
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
Що ти, Любове? Падіння в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?
Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!
Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.
Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.
Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.
Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.
Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.
Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові проеми
І в епілозі розгадувать ребус —
Ребус кохання… Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Аканти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
— Дивно, — сказав Григір.
— Що?
— Ви несхожі па сучасних дівчат.
— Чому?
— Вони не задумуються над такими проблемами. Люб­лять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…
— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.
— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.
— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.
— Що неправда?
— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одра­зу… осідлати його…
— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.
— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у тає­мниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, роз­топче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…
— Для принца? — розгубився Григір.
— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…
— А Ромео і Джульєтта?
— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.
— Це правда… Я не думав так…
— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…
— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…
— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?
— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…
— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особ­ливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднан­ня. Може, тоді… Тільки коли це буде?
— По-моєму, це завжди було і є.
— Що?
— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вро­джена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?
— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з люди­ною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!
— Це й справді поетично. Ви могли б написати…
— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…
— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…
У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:
— Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета — інша
в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…
— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.
— Що?
— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забу­деш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!
— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.
— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близь­ка, рідна…
Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її зали­вала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий віте­рець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.
— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.
— Я не буду, Галю. Але знайте…
— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?
— Я теж не був.
— Поглянемо?
— Гаразд, — зітхнув хлопець.
Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скель­ця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилювати­ме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдово­лення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манли­вого, тривожного образу…
Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої кліт­ки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зо­середжено длушпався в густій шерсті, вишукуючи парази­тів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний пи­сок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.
— Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!
Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, за­вмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.
— Ходімо, — прошепотіла дівчина.
— Що?
— Я кажу, ходімо. Мені погано.
— Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.
Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовити­ми оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесень­кими байдужими оченятами, знизала плечима.
— Еволюція, — сказала вона.
— Що? — Не збагнув хлопець.
— Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.
— Проба…
— Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?
— Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Де­сять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років форму­ється нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.
— Ви гадаєте?
— А що ж — бог? — скептично запитав Григір.
— Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.
— Тоді хто ж?
— Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.
— Де ж вони?
— Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…
— Не розумію.
— Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось на­роджуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Мете­лика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.
— Чому?
— Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.
— Може. Я починаю розуміти…
— Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.
Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.
— Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.
— Страшно? — розгублено перепитав хлопець.
— Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?
— Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного…
— Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?
— Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.
— Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.
— Так роблять в Африці.
— Чому ж у нас так не роблять?
— Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.
— У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно нево­ля. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у зві­ринці. Я це збагнула сьогодні.
— Як у звіринці? — збентежився Григір.
— У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.
— Ви жартуєте?
— Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне по­лювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і спо­дівання. Мрія і безодня реальності.
— Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.
— Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?
— Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно на­сміхалися над фантастами.
— Над оптимістами.
— Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.
— Які?
— Не знаю…
— Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоря­ними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуть­ся. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно — хай їх розважать мізерні планетні клоуни…
— Галю, — торкнувся Григір плеча дівчини. — Ходімо звідси. Ходімо, бо ви…
— Що я?
— Збуджена… дивна.
— Я вже чула це.
— Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояс­нення людської історії досить земних причин.
— Ні, не досить! — уперто сказала дівчина.
— І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж — вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють кар­тини, народжують дітей.
— Винятки лише стверджують правило, — стріпнула гус­тою гривою волосся Галя. — Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми.
— Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує?
— О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наїв­ні мрії. Я не бачила того, про що мріяла.
— Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно.
— Як ви легко це промовляєте, — іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. — “Закономірно”. За тим словом — тисячі трагедій. Для когось це — абстракція. А для іншого — життя. У нестатках, без любові, без надії. Само­та і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина — нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страж­дає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, — не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція — сухий закон? Перелік параграфів?
Григір мовчав. Що він міг сказати Галі — палкій і напру­женій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона — ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легко­важної бесіди. Це — сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі пере­кази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді.
— Я налякала вас, — сказала Галя.
— Ні…
— Не кажіть. Я бачу. Думали — дівчина. А воно — “філо­соф” у спідниці.
— Даремно ви так, Галю…
— Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тіль­ки сама з собою. А ви… це вперше.
— Галю…
— Ходімо звідси. Я втомилася. Проведіть мене додому…
— А як же?..
— Що?
— Нова зустріч?
— Ви хочете її?
— Дуже…
— Тоді завтра. Зранку. Я маю вільний день. Кудись поїдемо.
— На Дніпро, — зрадів Григір. — На луки.
— Куди завгодно, — сказала Галя. — Аби не в місті. Ждіть мене біля причалів… О десятій.
— Ждатиму.
Поверталися додому мовчки, не сказали одне одному жо­дного слова. І мовчання їхнє не було обтяжливим. Попроща­лися, розійшлися. Григір йшов стежиною, їхав на трамваї, при­слухався сам до себе. В душі не було протиріч, не було аналі­зу. Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до сер­ця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм.
Хлопець довго гуляв по набережній, бездумно прислухався до гомону людського, намагався втишити незбагненний жар тіла. Та таємне хвилювання не проходило. Він повернувся на квар­тиру десь після одинадцяти. Старі слали. Грізно хропів уві сні дід Микита. Григір навшпиньках пробрався до себе, ліг, не роз­дягаючись, у ліжко. Довго вовтузився, не міг заснути.
І в безсонні він почав жити в дивному небувалому світі.
Григір жив на іншій планеті. Звали той світ Ара, що озна­чало в старовинній етимології Єдність. І звали Григора Мер­курієм. Та найдивніше те, що він звично сприймав ті нові враження. Навіть думки в нього не виникало про Землю, про свій земний фах, про знайомих людей. Психіка жила новою інформацією, новими враженнями.
Ара не була у звичайному розумінні слова планетою. Мер­курій знав, що вже давно людство минуло періоди планетар­ної еволюції. Тепер схема центральної системи мала такий вигляд: довкола зірки оберталися гігантські сфери, спіралі, супутники, які повністю забирали її енергію для потреб насе­лення та буйної рослинності. На Головній Спіралі був розта­шований Координаційний центр, який керував життям систе­ми Ари. Там перебували вчені, космонавти і Космократори — деміурги нових світів. їх очолював Аріман — Головний Коор­динатор. Меркурій був наближений до Арімана і мав звання космослідчого, функції якого полягали у виявленні порушень злагодженого, гармонійного життя системи. Як тільки десь в одній з ланок Ари виникала суперечність, протиріччя або не­задоволення, Меркурій брав повноваження від Арімана, сідав на магнетон — корабель з позачасовою функцією дії, і пряму­вав до потрібного пункту. Справи були розмаїті: то якийсь житель системи втрачав смак до життя і намагався щезнути з координат самосвідомості в стан небуття; то юні аряни виво­дили з ладу якісь енергетичні споруди. З дітьми було легше — мислячі біоінструктори отримували програму ліквідувати по­шкодження, а винуватців певний час тримали в мікро-Тартарі, де ними займалися спеціальні вчителі. А в мікро-Тартарі були рослини, тварини, будівлі, літаючі апарати, школи, але вийти за обмежене гравітаційне коло юні правопорушники не могли. Минав недовгий час, злочинці затямлювали науку гар­монійного життя і знову виходили з Тартара, щоб продовжу­вати своє безсмертне життя під променями світила.
Так, безсмертне. Наука Ари вже давно-давно розгадала таємниці старіння, подолала межу смерті і вивела мислячі іс­тоти у світ нескінченного буття. Численні біоревізори пильно стежили за плином життя людей, контролювали їхні думки та наміри і перешкоджали будь-якій спробі вийти з усталеного режиму харчування, поведінки та праці. Але казуси трапляли­ся. Правопорушники навчилися уникати опіки дбайливих біоревізорів, і тоді по каналах зв’язку системи Ари лунала триво­га: небезпека!
Найтяжчими були випадки самогубства. Втрата смаку до життя вважалася злочином, замахом на саму ідею буття. Щоб ця патологія розуму не розповсюджувалась, Координаційний центр ухвалив найсуворіше карати самогубців: повертати їх до життя, але замикати на дуже довгий час у індивідуальну гравітаційну шкаралупу, звідки вони все могли бачити й чути, але де не можна було ні рухатись, ні діяти. Така непоруш­ність, така “смерть за життя” мала пробуджувати — за заду­мом космолікарів — інтерес до свідомого існування.
Допустити право людини на смерть Координаційний центр не міг — це породило б ланцюгову реакцію самогубств. Статистики-психологи вже давно надсилали до центру тривожні си­гнали про збайдужіння психіки жителів Ари до праці і навіть До розваг, про деградацію мислення. Психосиноптики відзначали пониження рівня психоенергії людства, а це свідчило про інволюцію системи. Координатори дивувалися, збиралися на симпозіуми, конгреси, наради. Спочатку це явище вважалося закономірною флуктуацією в межах певного статистичного закону, але порівняльні цифри кількох десятків циклів показали: Ара вступила в смугу занепаду.
Про це знали лише вчені, Космократори та Координато­ри. Шукали нові шляхи еволюції. Меркурій знав про все, був у вирі подій. Сам думав про космічну загрозу, дивувався, не міг збагнути причин деградації розуму при таких неосяжних можливостях.
Справді, енергетичні ресурси Ари були майже необмеже­ні. Космократори творили нові сонця, системи, мандрували до інших галактик. Учені Ари вміли творити нові еволюції, син­тезувати життя, моделювати процеси мислення і творчості, передбачати події і зупиняти їх. Але дати людині смак до жит­тя аряни не могли. Знайти смисл існування, якого вимагав пробуджений розум, неспроможні були ні координатори, ні філософи, ні Космократори.
Так наступила для Ари криза буття. Тоді вирішено було скликати Вселенський Конгрес Мислителів. Він збирався на Головному Секторі, в особистому Тартарі Арімана. Система нічого не знала про конгрес, Головний Координатор розпоря­дився вимкнути навколо Тартара всі канали зв’язку, оточив місце конгресу сторукими аргусами — біослугами, настроєни­ми на психіку Арімана.
Майбутні учасники з’їзду були повідомлені по індивідуа­льних психоканалах. Так дістав повідомлення і Меркурій. Він саме розглядав факт правопорушення.
Переглядав на стереоекрані запис, так би мовити “свід­чення об’єктивного спостерігача”. З хвилюванням стежив, як у школі першого циклу розвивалася драма між учнями і біоревізором. Зчинилась суперечка.
Перед тим як дати рекомендації Головному Координатору, Меркурій пробував розмовляти з дітьми. Вони були мовчаз­ні, ворожі, насуплені. Поблискували оченятами з-під брів, від­повідали скупо, неохоче.
Космослідчий терпляче викликав одного за другим, нама­гався збагнути приховане зерно дитячого бажання порушити усталений порядок співжиття. Ось перед ним зупинилася бла­китноока золотокоса дівчинка. Кирпата, веснянкувата. На ній срібні шорти, бордова курточка з короткими рукавами. Худі рученята складені на грудях, дивиться гостро й незалежно. І навіть трохи зневажливо. Звідки це в неї?
— Як тебе звати?
— Хай скаже біоревізор, — насмішкувато відповіла дівчин­ка. — Він усе знає…
— Я питаю тебе, — гостро заперечив Меркурій.
— Тигриця, — відповіла дівчинка.
— Неправда, — озвався біоревізор класу, засяявши багро­вими очицями. — Твоя відповідь алогічна. її ім’я Рона.
— Ні, Тигриця, — гордо сказала дівчинка, відкинувши за спину жмут сонячних кіс.
— Ні, Рона, — твердо заявив біоревізор, піднімаючи вгору тонкий вказівний палець. — У моїй пам’яті зберігається нео­сяжна інформація.
Дівчинка наїжачилась.
— Мене звати Тигрицею! Правда, друзі?
— Правда! — Дружно гукнули інші правопорушники. — її звати Тигрицею. Вона лідер загону червоношкірих. У неї хо­робре серце і мужня душа!
— Чуєте? — гнівно запитав біоревізор. — Навіть моя шту­чна психоструктура вібрує на межі допустимого. Можна уявити собі, як реагуєте ви, космослідчий, на таке порушення устале­ного закону?
— Заждіть, — махнув рукою Меркурій. — Я ще не скін­чив. Я мушу знати причини їхньої поведінки…
— Патологічна розбещеність, — пробурмотів біоревізор. — У Тартар їх. Там отямляться.
— А твоє ім’я? — поцікавився Меркурій, викликаючи су­сіда Рони-Тигриці.
— Орлине Крило, — спокійно відповів хлопець, заклавши руки в кишені шортів. — А ще — Зміїне Око!
— Бреше, — Пояснив біоревізор. — Його ім’я Бен!
— Сам ти Бен, — чмихнув хлопець. — Я Орлине Крило!
— А я Горлиця! — почулося з гурту дітей.
— Я Дубовий Листок!
— Я Усмішка!
— Я Стріла!
— Я Левиний Рев!
— А я Багряний Схід!
“Ого, — подумав Меркурій. — Це вже не спонтанне гене­тичне відхилення, а свідоме повстання проти усталеного пра­вопорядку. Просто ізоляцією в Тартарі не обійдешся. Що ж діяти? Як доповісти Координаційному центрові? І як знайти взаєморозуміння з дітьми?”
— Я не хочу, щоб мені давали ім’я, — гордовито заявила Рона-Тигриця. — Я сама собі хочу вибрати ім’я.
— Чому? Чим погане ім’я Рона? — поцікавився Меркурій.
— Хто сказав — погане? — Знизала плечима дівчинка. — Але я не хочу його. Мені приємніше ім’я Тигриця.
— Браво! — крикнув Орлине Крило. — Хай не думають посланці Головного Сектора, що вони всемогутні.
— Ми можемо вас ізолювати в Тартарі, — миролюбно ска­зав Меркурій.
— То й що? — запитала Тигриця.
— Ви перевиховаєтесь. Вам надокучить сидіти в Тартарі.
— Ми не змінимо своїх імен. Ми начхаємо на ваш Тартар, — сказала Рона-Тигриця. — Ми будемо грати у війну і не підемо до школи.
— Тоді ми опромінимо вас гіпнорадіацією, — суворо ска­зав космослідчий. — Ви порушуєте закон!
— Ага, — злорадно озвалася дівчинка. — Ви чуєте, мої воїни, чим він нас лякає? Гіпнорадіацією! Головний Сектор безсилий проти нас. Він хоче одняти нашу волю. Але тоді вже будемо не ми. Ви вб’єте нас. І створите з наших тіл слухняних ляльок. То вже буде Рона, а Тигриця втече. Втече на свободу. І ніякі ревізори не наздоженуть мене і моїх воїнів!
Рона-Тигриця вся пломеніла. Меркурію здавалося, що пе­ред ним не дівчинка молодшого циклу навчання, а одна з пра­давніх фанатичних жінок, які піднімали людей на повстання, скликали своїх прихильників до олтарів містичних богів, зму­шували закоханих чинити найбезглуздіші речі. О ні, це вже не генетична патологія, а цілий вихор минулого! Як він вдерся у згармонізований світ Ари, звідки?
— Тигрице, — м’яко сказав Меркурій, торкаючись паль­цем руки дівчинки. Вона рішуче відсторонилася. — Не бійся мене. Я хочу добра тобі, твоїм… воїнам… Ми живемо в світі Ара, що означає Єдність. А ви руйнуєте цю Єдність. Ось чому всі ми, старші, збентежені. Ми хочемо вам щастя.
— Щастя? — насмішкувато перепитала дівчинка. — А що це таке?
— Умиротворення серця, гармонізація всіх бажань і здій­снення бажань, — сказав Меркурій. — Ви, певно, вчили це…
— Вчили, — сказала Тигриця, кліпнувши темними віями. Тяжко зітхнула. — Але то порожні слова. Ми вмирали від суму в школі. Дивилися у широкі вікна і ненавиділи біоревізорів, які вдовбували нам нудні знання, ненависні заповіді моралі та етики. Ми були нещасливі, слухаючи про щастя. А коли виривалися на волю, хоча б на якусь годинку, тоді справді ставали щасливими… Чи так, сини Орла?
— Так, Тигрице! — дружно відповіли учні. — Ми були щасливі!
— Чуєте? — радісно мовила дівчинка. — Щастя — свобо­да! А ваша гармонізація — неволя! Геть таке щастя!
— Геть! — Підхопили всі.
Меркурій намагався втихомирити правопорушників.
— Хіба свобода — анархія? Ви вивчали історію минулих епох і знаєте, до чого приводили стихійні вибухи неконтрольованої енергії!
— До оновлення світу, — радісно вигукнула Рона-Тигриця. — В такі періоди з’являлися героїчні натури!
— І гинули мільйони, — заперечив Меркурій. — Наставав хаос…
— Краще хаос, ніж ваш порядок! — озвався Орлине Крило.
— Але ж хаос — не свобода! — іронічно зауважив Мерку­рій. — А ви ж прагнете до свободи?
— А що ж тоді свобода? — В тон йому запитала Тигриця.
— Підпорядкування волі індивідуума волі єдності, — твердо сказав космослідчий.
— Чули! — 3 викликом заявила Тигриця. — Читали і вчи­ли цю премудрість, записану в Хартії космосу. Так вирішили творці епохи Єдності, коли розпочався період Ари. І привели До рабства. Рабство під лозунгом свободи! Бо єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає. Ми проти вашої Хартії Єдності.
— Отже, ви правопорушники, — суворо проказав Мерку­рій. — Бо Хартія Єдності узгоджена з усіма мешканцями сис­теми Ари.
— Ви запитували їх?
— Спільну думку подає Синоптичний центр у кожному циклі Часу. Ніхто не вимагає змін, — сказав Меркурій.
— Бо мережа біоревізорів не пропустить нової думки, не узгодженої з програмою, — засміялася Тигриця. — Отже, ми повстали. І ви заперечуєте нашу думку замість того, щоб роз­глянути її.
— Ваш вибрик — патологічне явище, а не нова думка, — втомлено сказав Меркурій. — Треба організовано звернути­ся до Координаційного центру, логічно викласти свої мір­кування.
— Ви знаєте, що це безнадійно, — сумно зітхнула Тигри­ця. — Робіть з нами, що хочете. Ми не визнаємо існуючого порядку. Вимагаємо свободи.
Так Меркурій ні до чого й не домовився з дітьми. Він з жалем розпрощався з ними, дав наказ ізолювати їх у Тартарі місцевої спіралі до рішення Головного Координатора. Симпа­тизуючи Тигриці, космослідчий велів біоревізорам поселити порушників у десятикілометровому Тартарі. Там були гори, озера й ріки, буйні джунглі та оптичний ефект неба. Хай гра­ються. Може, передумають, повернуться до нормального спо­собу мислення.
Звідти Меркурій вирушив до третього відділу. Там його інформували про спробу самогубства. Вже зріла дівчина про­бралася на територію енергетичного комплексу, кинулась у гігантський сонячний акумулятор. Вона одразу перетворилась на хмаринку розпечених газів. Підняли на ноги весь сектор. Єдиний Генетичний центр повернув дівчину до життя, відно­вивши її тіло. Вона тепер перебувала в гравіошкаралупі, чека­ючи на вирішення своєї долі.
Коли Меркурій розімкнув гравіополе і ввійшов, вона не поворухнулася, не поцікавилася, хто прийшов. Дивилася вго­ру, не виявляючи ніякого почуття. Русяві коси були недбало зібрані у великий жмут, тонкі блідо-прозорі руки безсило ви­простані вздовж тіла. Меркурій глянув у глибокі, страдницькі очі. З чорних зіниць визирала змучена, розтерзана душа.
— Як вас звати? — запитав космослідчий.
Дівчина мовчала.
— Я прибув з Головного Сектора, — сказав Меркурій. — Мені доручено…
Дівчина поворухнулася, її повіки затремтіли.
— Навіщо мене розбудили? — прошепотіла вона. — Так гарно було спати. Вселенська пітьма, небуття… Спокій… Наві­що мене розбудили?
— Ви порушили закон, — сказав Меркурій. — В Хартії космосу сказано: “Жодна мисляча істота не має права припи­няти життя. Бо життя індивідуума належить суспільному ор­ганізму”. Ви не забули цієї заповіді?
— Ні, — жалібно мовила дівчина. — Я пам’ятаю… Але що мені ваша заповідь? Одна мить — і…
— Ви стали хмаринкою.
— Я стала всім, — зітхнула дівчина, ніби й не чула його слів. — О, яке це блаженство — небуття!..
— Я ваш друг, — тихо мовив Меркурій, присідаючи на краєчок ліжка. — Я б хотів збагнути ваше почуття, щоб суди­ти правильно…
— Судити? — простогнала дівчина. — За що мене судити?
— Не вас, а ваш вчинок. Ми — діти потоку життя. Нас живлять традиції, закони, програма попередників. Невже ви не розумієте, що відхилення від потоку викликають опір біль­шості? Це реакція на неузгодженість з основним законом.
— Що мені до логіки? — сумно мовила дівчина. — Що мені до єдності? Закон, традиція, програма. Що за ними сто­їть? Ще якісь закони, традиції, програми. Але чому вони обо­в’язкові для всіх?
— Бо ми — частина цілого. Ціле вимагає доцільних дій.
— А я не хочу цієї доцільності. То не моя ціль. Я хочу свободи…
“Знову свобода, — подумав Меркурій. — Яке дивне розу­міння священного поняття. Тільки-но про це говорили діти, тепер — доросла дівчина. Нове віяння в психожитті системи. Чи не є це симптом якоїсь розумової хвороби?”
— Про яку свободу ви говорите? — здивувався космослід­чий. — Адже ви припинили буття. Щезли з потоку існування. У вас уже не було вибору. Ні підкорення, ні свободи.
— О, я не так розумію свободу, — прошепотіла дівчина. — Хіба смерть особи припиняє буття? Воно залишається. Зникає Я — ефемерне і нікчемне. Доки існує особа — не може бути свободи. Свобода — це відсутність особи.
— Химери ума, — знизав плечима Меркурій. — Фантазія і марення…
— Ні. Особа завжди у поєднанні з чимось. Отже, підпо­рядкована чомусь, комусь. Небуття — єдина свобода.
— Тепер мені ще більше ясна правомірність Хартії космо­су, — сухо сказав Меркурій. — Ваш приклад — смерть для Єдності, для системи Ари.
— Це було б чудово, — замріяно сказала дівчина. — Вічна тиша в неосяжності.
— Ви божевільні.
— Хай… А що мені дає ваше життя? А що воно дає вам?
— Радість самосвідомості.
— І прокляття самосвідомості. Невже вам ніколи не хоті­лося втекти від самого себе? Невже ви ніколи не жахалися свого Я, яке вічно контролює діяння духу? “Вперед, вперед”, — гукає особа, хоч нікуди йти, хоч у особи, у Я немає ніякої мети, а лише ілюзорні вигадки, нагромадження смішних хи­мер, які названо доцільністю і прогресом.
— А у вашій тиші небуття, — іронічно сказав Меркурій, — взагалі нема нічого. Цвинтар. Ні турбот, ні боріння, ні насоло­ди, ні розуміння сущого.
— Все у всьому, — сказала дівчина замислено. — Ваші “боріння”, ваші “насолоди”… Нескінченна радість настане тоді, коли туман особи розвіється. Ви грубо вирвали мене зі сну… І я не можу знайти відповіді…
— На що?
— На прокляту загадку. Чому небуття дозволяє ефемер­ному світові вторгатися в царство тиші? За віщо мене так тяжко ображено, принижено? Я обіймала Безмір, а мене знову втиснули в нікчемну плоть. О нещадні люди!
“Стійка форма психічного захворювання, — подумав космослідчий. — Треба порадитися з головним психіатром систе­ми і потім вирішувати, як і що. Може, доведеться вплинути на емоційний сектор мозку, активізувати логічні концептори”. По­прощався з правопорушницею. Вона не відповіла.
Меркурій дав наказ біосторожам: не турбувати дівчину, але й не випускати її. Включати мінорну музику, створювати заспокійливий зелено-блакитний фон, годувати необтяжливи­ми фруктовими стравами. Ждати розпорядження з центру.
Саме в цей час особистий телепатичний канал приніс космослідчому наказ: прибути на конгрес до Тартара Арімана…
Меркурій сів у магнетон і вилетів з десятого сектора до Головного центру.
За прозорою сферою літального апарата мерехтіла в кос­мічній далині феєрична куля Блакитного Світила, іскрилися то там, то там у безодні Всесвіту житлові сектори системи Ари, оповиті зеленкуватою товщею атмосфери. Іншим разом Меркурій милувався б тією неповторною панорамою, але те­пер в душі була тривога. Правопорушення, які почастішали, термінове скликання конгресу… Космослідчий був прихиль­ником радикальних дій. Надто вже поміркованим і спокійним було життя системи, надто безпечним і… нецікавим. Він спе­речався з правопорушниками, але сам переймався скептичним настроєм, роздумуючи над сенсом життя, над перспективами поступу. Може, конгрес щось вирішить? Адже зберуться наймужніші, найталановитіші люди системи.
Фіолетова сфера Головного центру блискавично набли­жалася. Перед магнетоном Меркурія розкрився шлюз прийма­льної станції. Він влетів до гігантського перехідного тамбура, звелів кіберсторожу відчинити горішню сферу пристрою. Сві­же повітря, наповнене пахощами квітів, дихнуло в обличчя космослідчого…
Григір Бова отямився. Сів на ліжку. Що за чортівня? Що це йому приверзлося? Інша система, інші люди? Інші імена…
Він засміявся. От так дивина! Розказати комусь, так і не повірять. Скажуть — вигадав! А як же таке можна вигадати? Ціла система мислення, поглядів, життя… А втім, щось є спіль­не… І там він криміналіст. Тільки називається інакше. Космо­слідчий! Ха! Розповісти товаришам — заклюють, проходу не дадуть! Скажуть — космічними масштабами мислиш, замахуєшся на небесну кар’єру. Та ну їх! Але записати треба. Дуже цікаво. Жаль, що не розкрилося, як там далі… Як там на конгресі… Ха-ха! Це була б ціла повість. А взагалі в цьому видінні є щось логічне. Високі досягнення, спокій. А тут — на тобі! Повстання, невдоволення… самогубства… А він — Гри-гір — космослідчий. Виконує доручення Головного Координа­тора, так би мовити, наводить порядок. І досить реакційний цей його двійник. Звідки це в нього? Може, десь у глибині підсвідомості прихована така суть? Га?
Бова присунувся до столика, витягнув з шухляди блок­нот, намацав олівець, увімкнув настільну лампу. Записав для пам’яті кілька фраз. Вимкнув світло, позіхнув.
У вікно заглядав місяць. Кілька зірок мерехтіло над даха­ми сусідніх будинків. Десь співав самотній соловейко, нявчав невдоволений кіт.
Галя… При згадці про неї Григір усміхнувся. Сьогодні вран­ці — зустріч. Блакитні очі. Приглушений мелодійний голос. І вічний опір, відстоювання свого. Бог, якийсь ідеальний, геро­їчний і цілком людський образ. Ніби щит від бруду життя. Безумовно, в цьому дівчачому переконанні нема нічого місти­чного, але її розчарування, її суворість і нотки відчайдушнос­ті, що інколи прориваються в голосі, можуть привести до тра­гічних наслідків. Треба допомогти… Як? О, як же він забув… Незабаром відбудеться жартівливий суд. Процес над богами. Над богами всіх релігій, які тільки створені людською уявою. Вже давно Григір домовлявся з друзями організувати диску­сію про Космічне Право. І запросити на неї шефа. Щоб збити з нього скепсис. А щоб було наочніше — обрати форму суду. Будуть прокурори і захисники. Судді і засідателі. Свідки і речові докази. А що? Це може сподобатися Галі. І розвіє її відчуження. Треба розтопити блакитні крижинки в її очах. Батько зник, мати вмерла, друзі одвернулися. Ну й що з того? Хай вона збагне, що мерзотники, дворушники й зрадники не є основою світу.
Вирішено. Він запросить її на дискусію.
Прислухався. За дверима дід Микита висвистував носом. Щось бурмотіла вві сні баба Мокрина. Він знову ліг. Дивився якусь мить на світлу смужку під вуличного ліхтаря. Перевер­тався з боку на бік. Сон не приходив.
У голову лізла всяка всячина. То сухе обличчя шефа, то насмішкуваті лиця товаришів, то дівчата, яких він цілував на університетських вечірках. Тьху, де воно й береться! Наче з бездонної торби сиплеться. Щось путнє так і не втримається, забуваєш, а погань або дурниці — будь ласка!
Лише на світанку Григір задрімав.
І диво — його видіння продовжувалося. Те саме — небу­вале, чудернацьке. Треба ж статися такому диву?
Меркурій сидів у першому ряду амфітеатру в Тартарі Арімана — Головного Координатора…
У центрі велелюдного зібрання в зеленкуватому сяєві штуч­них світил стояв Аріман. Склавши руки на грудях, він дивив­ся на штучне небо Тартара, де пливли фіолетові блідо-блакитні хмаринки. Меркурій замилувався Головним Координато­ром: який дивовижний тип людини! Хоч майже всі жителі системи Ари мали гармонійні тіла завдяки високим досягнен­ням генетики і психотехніки, але Аріман виділявся якоюсь вражаючою неповторністю. Правда, його краса здавалася хо­лоднуватою, іноді викликаючи навіть острах. Меркурій не міг збагнути, звідки те предковічне почуття, адже давно всіма тра­диціями й етичними нормами воно засуджене як ганебний анахронізм.
Про що думає Аріман? Чому він у такому напруженні? Незворушне бліде обличчя, суворо зімкнуті вуста, темно-вогнисті очі, важка грива чорно-багряного волосся. Магнетична постать! Амфітеатр мовчить, очікує. Перед вирішенням долі системи Ари негоже перемовлятися незначними словами.
Зараз він почне промовляти. Єдине психічне поле систе­ми завібрувало, напружилося. В ньому відчулася поява силь­ного потенціалу мислі. Та щось сталося. Аріман промовчав. По психоканалу почулися слова диспетчера зв’язку:
— До Тартара конгресу прибули Космократори Багатомірності. Вони повернулися з експедиції. Космічне Право вима­гає їхньої участі в конгресі.
Обличчя Арімана потепліло, м’яка усмішка торкнулася вуст. Він підняв руку, поле Тартара розімкнулося. До амфіте­атру ввійшла група Космократорів. Присутні встали і радісно вітали мандрівників безмежжя.
Меркурій відчув, як у грудях болісно защеміло. О світе, вона повернулася. Вона повернулася, а з нею і минуле! Він гадав, що все зникло у безодні часу. А воно лише затуманилося рутиною повсякденності. Кохана, кохана, прекрасна і єдина!
Семеро Космократорів, а серед них його перше кохання — Громовиця! Буряна дівчина, яка не раз бентежила Координа­ційний центр химерними планами перебудови суспільства, системи, людського єства. її завжди відсилали на периферійні сектори, давали найважчі завдання — майже на межі допусти­мого. Та Громовиця неодмінно виконувала програму Коорди­наційного центру, поверталася в систему і знову хвилювала життя бурею парадоксальних ідей.
Вона вчилася разом з Меркурієм на третьому секторі. Довгі роки перших спіралей навчання зблизили їх. Громовиця схва­лювала юнацький вибір Меркурія — стати космослідчим: про­никнути в суть Космічного Права, аналізувати плин суспіль­них та природних подій, розшукувати порушення Еволюцій­них Законів і допомагати рідній системі відновлювати їх — що могло бути прекрасніше? Громовиця обіцяла завжди бути з ним, ніколи не забувати дитячої клятви вірності. Як це в них було? “У всіх світах, у мислимих і немислимих станах, у Багатомірності і поза нею, у роздрібненні і в єдності — серце моє з тобою, з тобою, з тобою. І ні зрада, ні помста, ні інша любов, ні віддалення часу та простору, ні буття чи небуття не розірвуть священної ниті”. Прекрасна клятва! Вони промовляли її на самоті, під зоряним склепінням Всесвіту. Як було хороше, несказанно прекрасно. Що ж сталося потім? Потім…
Меркурій досяг бажаного, став космослідчим. Він виявив неабиякі здібності, і його взяли до Координаційного центру. Спочатку незначні справи, потім важливіші. Потім особисті завдання Арімана. Шана і честь. Він, Меркурій, не замислю­вався над деякими суперечностями між правом і веліннями Головного Координатора. Вірив авторитету Арімана. Думав, що не можна нескінченну мінливість буття втиснути в право виявлене в слові, думці. Саме тому реальність виявляла розбіж­ності між задумом, мрією і здійсненням. А головна передумо­ва законності — добре бажання, обгрунтоване благом Єдності. Він довіряє Аріманові — отже, все гаразд.
Так було спочатку. Пізніше він став сумніватися. А ще пізніше — зустрівся з Громовицею. Вона ввійшла до групи Космократорів Багатомірності, очоленої Горикоренем — молодим, полум’яним ученим, прихильником найнебезпечніших експериментів у безмірі. Група Горикореня іноді зникала з системи Ари на десятки циклів, а коли поверталася, Аріман давав їй нове завдання. І так багато разів.
Так от… Зустріч з Громовицею. Вона була невблаганна. Згадала дитячі клятви, мрії юності.
— Ти став маріонеткою, Меркурію, — з жалем прошепоті­ла тоді дівчина. — Ти втрачаєш особистість.
— Ти не любиш мене, — гірко сказав Меркурій.
— Любов піднімає. Невже ти не розумієш? Я бачу твоє лихо, я хочу допомогти тобі. Ти заснув.
— Я захоплений роботою, не маю спочинку. Про який сон ти кажеш?
— Про сон духу. Ти не сумніваєшся в собі, в Арімані. Там, де нема сумніву, там занепад.
— А певність? — вражено запитав Меркурій. — Невже певний себе і своїх сил шукач прямує до занепаду?
— Певність не виключає сумніву, — заперечила Громови­ця. — Певність — це не універсальне рішення тієї чи іншої проблеми. Певність — то віра в смисл буття, у доцільність існування й пошуку. Але сумнів — то вибір правильного шля­ху. А ти не шукаєш, ти поклався на авторитет старшого.
Вони розійшлися з гіркотою в серцях. А потім вона зник­ла. Меркурій дізнався, що група Багатомірності покинула си­стему Ари для дуже важливого експерименту, запропонованого самим Аріманом. І ось тепер вони повернулися…
Попереду Горикорінь і Громовиця. За ними — Владисвіт, Сократ, Чайка, Юліана, Інеса. Чотири юнки і троє юнаків. Блакитна тканина щільно облягає прекрасні тіла, на грудях золотіють спіралі — символи Безміру, волосся юнаків хвиля­ми спадають на плечі, у дівчат зав’язане тугими вузлами. Мер­курій мимоволі порівняв Арімана з прибульцями. І краса Го­ловного Координатора померкла перед гармонією і простотою Космократорів. Чому? Де причина? Адже форми у більшості з них менш довершені, ніж у Арімана! Та є щось невловиме, щось у синтезі непомітних деталей внутрішнього та зовніш­нього світу, що дає таку разючу відмінність.
Громовиця метнула погляд понад рядами мислителів. її блакитні очі торкнулися Меркурія, потемніли. Радіє чи ні? Він намагався ввійти з нею в контакт особистим психокодом, але Громовиця мовчала. Німо в просторі, тільки чути грозове тремтіння її душі. З чим вони прийшли сюди, на конгрес, які новини принесли для системи?
Суворо замкнуті вуста Громовиці, довгі вії опущені. Космократори сіли, лише Горикорінь очікує. Він стріпнув біло­сніжним волоссям, глянув на Арімана. Зал завмер.
— Експеримент проведено? — гучно запитав Головний Ко­ординатор.
— Так, — відповів Горикорінь.
— Успіхи?
— Є.
— Доповіси пізніше. Я радий, — усміхнено сказав Аріман. Він окинув поглядом аудиторію.
— Браття! Наш конгрес обмежено мізерною кількістю уча­сників. Ви знаєте чому. Проблеми гострі, небезпечні. Широке обговорення викличе небажані наслідки. Повернення групи Багатомірності — до речі. Сьогодні я запропоную вам радика­льний експеримент. Кілька слів по суті. Пізніше — слово спе­ціалістам.
Перше: всім відома криза система Ари. Ми можемо бага­то, ми можемо майже все. І ми безсилі. Ні творення сонць чи галактик, ні мандри у нескінченність, ні перебудова системи, ні насолоди — ніщо не врятує нас від спаду психопотенції. Коло замкнулося, ми розкрили всі можливості, закладені в нашому єстві. Необхідні нові шляхи пошуку — цілком відмінні від усіх попередніх. Ясно, що рішення повинне бути парадоксальним. Звичні проекти не допоможуть. Хто хоче сказати?
— Я, — сказав Діон, координатор третього сектора. — Спад психопотенції пояснюється просто. Ми вирівняли можливості всіх індивідів. Все досяжне. Все є. Могутня лавина технічних посередників виконує будь-яке тривіальне бажання. Дух за­снув, для нього нема сфери боріння.
— Що пропонуєш? — запитав Аріман.
— Повернення предковічних циклів. Амфітеатр зітхнув.
— Що це принесе для рішення проблеми? — запитав Аріман.
— Відродження психопотенції. Хай навіть на примітивній основі. Радість первісного світовідчуття. А потім можна буде повернути жителів, збагачених первісним досвідом, до попе­реднього рівня.
— І знову — замкнуте коло, — іронічно сказав Аріман, блиснувши вогняними очима. — Знаю: багато дітей прагне по­вернутися до предковічності і навіть дикунства. Запитайте космослідчого Меркурія — у нього досить прикладів. Але ж це не рішення. Негоже нам бавитися вичерпаними циклами. Хто ще?
— Я, — мовила Селена, вчителька Вищого Циклу Голов­ного Сектора. — Треба шукати вихід у глибших вимірах. Сформувати ще складніший організм, динамічніший і мінли­віший, що приніс би нові перспективи діяння. Відомо, що ко­жна еволюційна ступінь, яку ми долали, розширювала сприй­няття до неймовірності. Чому Координаційний центр не вра­ховує цієї можливості?
— Враховує, — заперечив Аріман. — Ми думали і експери­ментували. Матерія має бар’єр мінливості. Ми вичерпали се­меричну октаву. Ми замкнули вселенський цикл. Квантовий характер часу й простору не дозволяє нам збудувати восьму ступінь буття. Її практично нема. Світ форм не може перейти кордон семеричного акорду Великої Матері. Грати без музич­ного інструмента — ось що ти пропонуєш, люба Селено! Хіба це можливо?
— Можливо, — твердо сказав Горикорінь, порушивши на­пружену тишу.
— Ти, друже? — здивувався Аріман.
— Я.
— Ти відстоюєш такий абсурд?
— Істину, а не абсурд.
— Гаразд. Ти висловиш свою думку! Селено, ти закінчила?
— Так, — сумно озвалася Селена, сідаючи. — Певно, ти сказав правду, Арімане. Горикорінь лише щирий товариш. Він дав мені духовну підтримку, але не реальне рішення…
— Я скажу пізніше, — суворо сказав Горикорінь. — Про­довжуй, Арімане.
— Гаразд. Хто ще скаже?
— Я, — озвався Боритор, найстаріший вчений системи, аскетичний, високий, незворушний. Він постояв трохи мовч­ки, пожувавши губами, ніби пробував на смак ті слова, які хотів промовити. — Я хочу з усією відповідальністю заявити, що ви, дорогі браття, ведете безплідну дискусію. Нічого кон­грес не вирішить. Нічого не принесе. Будь-які проекти, рішен­ня безсилі зупинити старіння системи. Те, що почалося, повинно вмерти. Ми зупинили фізичну смерть людини, але природа помстилась нам. Не можна порушувати рівноваги. Занепад психіки — закономірне явище, плід нашого зарозумілого, без­глуздого втручання у злагоджений хід природи. Вона — Вели­ка Мати — породила нас у вселенському ритмі як органічні акорди мелодії космосу. Так було доти, поки ми не оволоділи власною еволюцією. Пізніше ми вийшли з її законів і почали проголошувати свої, не звіряючи їх з велінням природи. Неза­лежного світу ми не змогли створити, а порушена мелодика Матері привела до занепаду.
— Що ж ти пропонуєш, Бориторе? — насмішкувато спи­тав Аріман. — Теж повернення до предковічності?
— Ще далі, — одрізав Боритор. — До первісної тиші. До небуття.
Меркурій насторожився. Що він каже? Ті ж самі слова, що їх недавно промовила дівчина-самовбивця. Мікроби психіч­ного розладу летять у просторі, вони заражають уже мудрих і древніх учених.
— Поясни своє слово, Бориторе, — сказав Аріман.
— Поясню. Я пропоную знищити систему. Перевести ЇЇ в стан вакууму. Ми це можемо, ви знаєте, що я не висуваю нездійсненного проекту.
Хвиля гніву й сміху хлюпнула в незримі стіни Тартара.
— А далі? — поцікавився Аріман, зберігаючи спокій і по­вагу до вченого.
— Далі нехай природа діє за власними законами. Вона знову створить нові системи, галактики, зорі. А може, щось інше. Та яке це має значення? Ми позбудемося пекучих про­блем, а нові світи, де виникне молоде життя, вже не стануть замислюватися над смислом буття. Вони будуть жити. Просто жити, як жили наші предки…
— Але ж колись знову настане криза? — запитав Аріман.
— Може, але то вже буде не наша криза…
— Абсурд, — грізно сказав Головний Координатор. — Про­бачте, але ж не можна серйозно обговорювати проекти само­знищення. Досить! Тепер скажу я. Головний Координаційний центр підготував парадоксальне рішення, яке випливає із ситу­ації. Ми виходили з таких передумов: зберегти сучасні досягнен­ня і знайти новий потенціал для згасаючої психіки. Пропоную: створити новий світ у першому ступені буття, в тримірному безмежжі. Основа програми: наш власний космічний код. Різни­ця: наш світ розвивався спонтанно, створений нами світ буде під нашим наглядом. Чую запитання: яка мета? Відповідаю: цілеспря­мована еволюція, що приведе до появи мислячих істот. Нам необхідна буйна психічна стихія. З протиріччями, з пошуками, революціями, піднесеннями і занепадами, із сексом, про який ми знаємо лише з відгомону історичних хронік, та зрадою, з пори­ванням у незмірність. Це буде наша модель. Ми зможемо непо­мітно втручатися у плин подій, ставити низку експериментів. Більше того — ми використаємо їхню психічну енергію для збуд­ження власної. Щоб змінити сонне життя системи, щоб вдихну­ти нові сили, треба могутній рівень потенціалу.
З місця схопилася Громовиця. Меркурій відчув, як холо­док повзе в нього поза спиною. Зараз має щось статися. Вона схожа тепер на розлюченого древнього птаха. Очі палахко­тять, рука простягнута до Арімана.
— Злочин! — вигукнула вона. — Злочин і ганьба! Те, що ми почули, — не достойно мислячої істоти. І це говорить Головний Координатор системи, яка осягнула семеричний цикл буття? Слухайте, Космократори, слухайте, Деміурги! Невже у вас під­німеться рука творити світ для паразитарної мети? Невже наша психіка настільки деградувала, щоб спокійно прийняти кані­бальський проект, достойний передісторичних істот?
Амфітеатр мовчав. Аріман усміхався — саркастично, тонко.
— Афект! — спокійно сказав він. — Я розумію тебе, Гро­мовице! Це твоя давня вада — кричати не подумавши. А коли добре помислиш, збагнеш принади нашого проекту! Де ти ба­чиш злочин? У чому? Ніякого насилля, ніякого порушення космічної етики. Ми дамо життя міріадам нових істот, ми дамо їм дарунок самосвідомості, радість світовідчуття…
Громовиця болісно сказала:
— Ти хочеш, Арімане, розв’язати проблему занепаду раб­ською силою іншої еволюції…
— Створеної нами, — зауважив Аріман.
— Яка різниця? — запитала вона. — Ми відповідаємо за кожний свій крок. Створивши мислячу істоту, ми не зможе­мо впливати на її свободу.
— Ми й не будемо впливати на неї зримо. Вона нічого не знатиме!
— Ще гірше! Таємний злочин?
— Досить, — сказав Аріман, і зловісні вогники спалахнули в його очах. — Ти внесла дисгармонію в роботу конгресу. До­сить з нас власних проблем. Моделювання нового світу вирі­шить безліч загадок. Проект схвалено Координаційним центром. Його практично підготовлено до здійснення, йдеться про де­які уточнення…
— І вас не цікавлять інші можливості? — вражено запита­ла Громовиця.
— Я їх не бачу, — недбало сказав Аріман. — Пусті розмо­ви. Дитячі прожекти.
— Ти деспотичний, Арімане. Ти забуваєш про Хартію кос­мосу. Єдність — не підкорення всіх волі одного.
— Я це вчив у школі першого циклу, — насмішкувато заявив Аріман. — Це було тисяча шістсот циклів тому…
— Тим гірше. Ти забув про Хартію. Або зневажив її.
— Ти хотіла нагадати мені про неї? — роздратовано запи­тав Головний Координатор. — Для цього ти тут, Громовице? Горикорінь! У твоїй групі сваволя. Але досить про це! Я че­каю доповіді про експеримент. Звітуй перед конгресом. Ми хочемо знати про результати експерименту.
Горикорінь зробив знак Громовиці. Вона неохоче сіла. Тоді керівник групи Багатомірності важко пішов до центру амфіте­атру. Став поруч з Аріманом. Пильно глянув у вічі Головного Координатора. Тоді звернувся до конгресу.
— Центр познайомив нашу групу з проектом дві спіралі тому. Було велено провести експеримент по створенню світу в обмежених масштабах. Ми вилетіли з батьківщини. Але екс­перименту не провели.
— Як? — здригнувся Аріман. — Перед цим ти сказав не­правду?
— Я сказав правду.
— Експеримент проведено. Експерименту не проведено. Що за дикий алогізм? Ти вирішив зайнятися на конгресі со­фістикою?
— Ні! — твердо мовив Горикорінь, не звертаючи уваги на гнів Арімана. — Експерименту в об’єктивності ми не провели, але ми змоделювали його в психічному полі…
— Навіщо? — скрикнув Головний Координатор.
— Щоб знати наслідки.
— І що?
— Проект злочинний, — холодно відповів Горикорінь. — Громовиця висловила нашу спільну думку.
— Так, — дружно підхопили шестеро Космократорів. Аріман спохмурнів.
— Я бачу, ви прийшли сюди з провокаційною метою.
— Ми прийшли для вияснення істини, — достойно запе­речив Горикорінь. — Психомодель показала, що штучно ство­рений світ буде суперечливий і хаотичний. До стихійних про­тиріч будуть додані протиріччя нашого власного розуму. Адже творіння і творці нероздільні. Ми створимо космічну в’язни­цю. А оскільки істоти того світу будуть відчужені від нас, то безвихідь нашої психіки, наше безсилля, наші сумніви, наші проблеми стануть їхнім горем, їхньою мукою. Вони нестимуть кару за чужу провину. Я вже не говорю про те, що ми маємо намір обкрадати їх психічно. Це взагалі виходить за межі ти­сячолітньої традиції. Я відзначаю деградацію членів Коорди­наційного центру системи. Це непокоїть нас. Ми пізніше за­пропонуємо конгресові переглянути склад Управління систе­мою.
Присутні важко мовчали. Намагалися не дивитися один одному в очі. Наближалася гроза. Аріман стримався від вибу­ху. Сухо запитав:
— Альтернатива?
— Буде й альтернатива, — сумно посміхнувся Горикорінь. — Ми довго думали над кризою нашого людства. Це — зако­номірна ступінь. Після неї або нове піднесення, або загибель.
— І ваша група бачить вихід поза проектом? — насторо­жено запитав Аріман.
— Так.
— У чому він?
— Скажу. Це єдина можливість, але вона всеосяжна. Вона не деспотична, а еволюційна. Вона важка, але перспективна. В чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він — іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан. Отже, практично він ніщо перед безоднею несказанного. Чому ж ми дивуємось знеціненню смислу буття? Індивідуум затиснутий і позбавлений можливості далі пізнавати світ. Форма більше не приймає пової суті. Отже, треба зруйнувати тира­нію форми.
— Як? — гостро запитав Аріман.
— Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомо­сті з полем безмежжя…
— І таким чином — втрата особистості?!
— Ні, завоювання нескінченності!
— Розчинення себе в океані безликості, — люто промовив Аріман.
— Ось чого ти боїшся? — насмішкувато сказав Горикорінь.
— Хто має особистість — той не втратить її! — вигукнула Громовиця, піднімаючи руку.
— Особистість здобуде небувалі можливості, — сказав Горикорінь. — Замість одного мозку — весь безмір, замість одно­го серця — єдине серце космосу, замість одного–двох друзів — вся багатолика мінливість психічного життя безміру. Небезпе­ки? Вони є! Але мета — прекрасна! Браття! Порівняйте: тво­рення іншого світу і підпорядкування його своїй волі чи об’­єднання власної психіки з космічним океаном? Вибирайте!
— Вибору нема! — жовчно сказав Аріман. — Закон суво­рий. Ми змушені йому підкоритися. Група Космократорів Багатомірності не виконала наказу центру, свавільно змінила умови плану. Вони підлягають суду.
— Цього не буде! — закричали Космократори. Амфітеатр невдоволено зашумів. Аріман стояв, насупив­ши брови.
— Повноваження останнього рішення в мене, — сказав він владно. — Беру відповідальність на себе. Експеримент по ство­ренню нового світу почнемо негайно. Космократори і Деміур­ги обрані. Група Багатомірності від участі в творенні усуваєть­ся. Вона буде замкнена в Тартарі до особливого рішення!
Меркурій жахнувся. Що він сказав? Як він сміє? Зачини­ти в Тартар найкращих Космократорів системи? Ганьба і лихо! Це може викликати страхітливі наслідки.
— Ти застосуєш силу проти нас? — гнівно запитав Гори-корінь. — Чи гадаєш, що ми підемо в Тартар добровільно?
— Краще було б добровільно!
— О ні, не дочекаєшся! — дзвінко сказала Громовиця. — Ми не маріонетки і, сподіваюся, такими не станемо! Іди, бери, веди нас до Тартара!
Вражені члени конгресу не встигли вимовити й слова, як розсунулися стіни Тартара і до амфітеатру вдерлися колони сторуких. Вони оточили приміщення. Семеро з них помчали над головами мислителів до центру.
— Зрада! — гукнула Громовиця. — Члени конгресу! Ви бачите?
— Зрада! — заревли Космократори. — Повідомте систему!
— Телепатичне поле ізольоване. Взяти їх! — наказав Аріман.
Сторукі обплутали Космократорів щупальцями, понесли у повітрі. Меркурій побачив востаннє очі Громовиці, очі коха­ної. Вони палали обуренням.
Меркурій застогнав і… прокинувся. Власне, прокинувся не Меркурій. Прокинувся Григір Бова в квартирі по вулиці Андріївський узвіз…
У двері постукали. Баба допитувалась: “Мо’, тобі пора їстоньки? Вже дев’ята година”.
Григір скочив з ліжка, не в силі розібратися, що й до чого. Де він? Що з ним? Ара, Земля… Все змішалося. Що за омана? Галя… Галя Курінна! Ось кого нагадує Громовиця! Але ж Галя тут, на Землі. І вона чекатиме його на набережній, біля при­стані. О десятій! Сон? Який же сон, коли він продовжувався після того, як прокинувся. Та ще й так логічно. Ех, якби ще трохи. Щоб дізнатися про долю Космократорів. Невже вони не переможуть Арімана? Невже загинуть?
Григір хутенько облився холодною водою, витерся руш­ником. Геть примари! Сьогодні зустріч з нею…
Галя стояла, схилившись на бетонний парапет, і дивилася на жовтаві води ріки. На ній був короткий синій плащ, чорні панчохи, простенькі босоніжки. Вишита стрічка перехоплюва­ла товстенький жмут волосся на спині.
Григір зупинився кроків за десять від неї. Зараз… він піді­йде, зазирне у її очі. І вона поведе його. Куди? Куди захоче. На край світу, чи у світ химер, чи в царство снів. Все одно, аби з нею.
Вона відчула його погляд, обернулася. Ласкаво осміхну­лася. Простягнула руку. Він торкнувся гарячої долоні. Тихо запитав:
— Як спочивали?
— Я не спала…
— Чому?
— Не могла. А ви?
— Я заснув, — винувато сказав Григір. — Ще й добряче. І приснився мені дивний сон…
— Ой, правда? — запитала Галя. — Ви розкажете мені? Я дуже люблю слухати сни. Тільки щоб незвичайні.
— Та більш незвичайне важко й придумати, — зітхнув Бова. — Ціла епопея…
— Чудесно, — зраділа вона. — Починайте.
— Та ні, не тут, — попросив він. — Десь на природі.
— А куди ми підемо?
— Куди захочете. Може, поїдемо десь на луки? Теплохо­дом?
— Згода.
— Тоді на південь. Аж десь до Вишеньок…
Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замрія­но дивилася вперед.
Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай.
Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:
— Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.
Пестощі сонця? Чи подих безодні?
Мить
чи політ назавжди?
Тиша — учора, буря — сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.
Може, воскресне? Може, розтане
Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?
— Звідки це? — тихо запитав Григір.
— Вночі написала…
— Чому такий сум?
— Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…
— Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір.
— Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.
— Може, минуле?
— Що?
— Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?
— Було, — важко зітхнула дівчина.
— Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.
— Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…
— Галю! Не можна ж так…
— Як?
— Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.
— Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближ­чий друг не візьме на себе чуже горе…
— Чуже… А якщо воно стане не чужим?
— Не знаю. Не певна.
— Розкажіть.
— Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплен­ня. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…
— Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди?
— Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квар­тири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допиту­вали. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачи­нялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…
— Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.
— Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Гри­горе, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте кримі­налістом, розгадайте мою загадку.
Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди!
Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:
— Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.
— Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре.
Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрут­ку, спльовуючи за борт.
— Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепо­тів Григір. — І не колись… а тепер.
— Тепер? — здивувалася Галя.
— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, по­прошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.
— Хіба так можна? Студентові?
— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж заці­кавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…
— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?
— Може, розвідка.
— Та що ви? Кому він потрібен?
— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.
Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Гри­гір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,
Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки місти­фікація! Нема повної ясності.
Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:
— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?
Капітан засміявся, виглянув у віконечко.
— Що, старий, ревматизм замучив?
— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!
— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.
— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивував­ся куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А вили­вать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!
Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.
— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.
— Згода, — кивнула Галя.
— Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворот­ному шляху причалите?
— Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче!
Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на пі­щану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.
Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хит­рі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмі­шкуваті.
— Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?
— Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець.
— Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голо­ву. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?
— Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка.
— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.
— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?
— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не ви­стачає. Та ще, може, випиваєте.
— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.
— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.
— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!
Григір і Галя переглянулися, засміялися.
— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ло­вив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?
— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…
— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…
Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, за­йшов у хатину.
— Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя.
— І мені, — озвався Григір. — Просто і любо.
Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: “Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?”
Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволе­но кахикнув.
— Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двиг­тить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взя­тися нема за що.
Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.
— А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі пут­ньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?
— Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя.
— Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?
— Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаю­чи дивитися на Галю.
— То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.
Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.
Минула година… чи дві.
Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.
— Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.
— Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово!
— А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочи­ньте на ліжку, а хочете — гуляйте!
— Ми погуляємо.
— То й добренько.
Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.
— Дивно.
— Що, Галю? — ніжно запитав Григорій.
— Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шу­кають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.
— Галю…
— Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і крите­рій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, те­пер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глиб­шим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягає­мо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули ува­гу. Прийдіть, нагніться, візьміть…
— Галю, як хороше ви сказали…
— Правда? — заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. — Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме.
— Снилося? Ви обіцяли розповісти, — згадала вона. — Я чекаю.
Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрик­нула:
— Далі! Далі…
— Що далі?
— Що з ними сталося? З вами?
— Не знаю. Я прокинувся.
— Треба знати, — схвильовано сказала вона. — Це дуже важливо.
— Чому? — здивувався Григір.
— Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з на­шою долею. Звідки це у вас? Чому?
— Фантасмагорія, — невпевнено сказав Григір.
— Така чітка?
— Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон — відгомін тих подій? І взагалі — багато люд­ських снів, які не схожі на земну реальність.
— Чарівна гіпотеза, — прошепотіла Галя. — Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали?
— Ви — це Громовиця, — тихо сказав Григір. — Я відчув.
— Чому ж ми не разом у тому світі? — сумно запитала дівчина.
— Не знаю. Зате тут ми разом.
— О, якби так було завжди, — з мукою мовила Галя. — Я так чекала любові.
Він обняв її, припав до вуст, — тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів — все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невід­чутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити.
Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмя­ніло, наливалося багрянцем.
Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворот­ним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, ми­лувалися місячним маревом ночі.
— Пора, — нарешті зітхнула Галя. — Я вже піду…
— Ще трохи…
— Смішний, — погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. — Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це — незабутнє.
— Коли знову побачимось?
— Коли бажаєш. Хоч завтра.
— Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали “Суд над богами”. Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики.
— Це що — для мене? — Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. — Щоб перевиховати?
— О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Пи­тання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш.
— Гаразд, — усміхнулася Галя. — Піду. Аби з тобою. За­жди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай.
— До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володи­мира.
Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах.
Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку.
— Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка!
— Не обкрутить, — пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. — Моя дівчина з казки.
— Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи.
Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплю­щив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрав­ся потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурі­єм, космослідчим системи Ари.
Минуло багато циклів. Дуже багато.
Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експери­менту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався куль­мінаційний час. У новому світі з’явилася людина.
Система напружено очікувала: що станеться? Хто пере­може — Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випа­док на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали не­звичайних подій.
Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко під­вищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонарод­женого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг немину­чий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координато­рові.
Меркурій тяжко занедужав. Психічна двоїстість розрива­ла його. Давня вірність Аріманові й любов до Громовиці руй­нували душу космослідчого. Він послався на втому й усаміт­нився на далекому секторі. Спочивав, думав, шукав рішення в складній ситуації. Він ще не міг сам збагнути, хто діяв прави­льно: Аріман чи Горикорінь. Де істина? Благо рідної системи будь-якою ціною чи самозречення в ім’я вищих ідеалів?
Та ось раптом Меркурія викликав Аріман. Наказ був су­ворий, недвозначний: прибути терміново, невідкладно. Космослідчий вилетів до Головного центру. Аріман зустрів його в шлюзі, чого ніколи ще не було, повів до особистого мікро-Тартара. Замкнувши поле, залишившись з Меркурієм, він три­вожно сказав:
— Сталося несподіване…
— Що?
— Група Багатомірності зникла.
— Звідки і куди? — спантеличено запитав Меркурій.
— Звідки — ти знаєш, — роздратовано сказав Аріман, на­ливаючись гнівом. — З Тартара, куди я велів їх замкнути. А куди — про це повинен сказати Меркурій, космослідчий Ко­ординаційного центру. Тобто ти! Справа надто серйозна.
— Вони розімкнули Тартар? — здивувався Меркурій. — Хто їх допустив до енергосистеми? Що говорять біосторожі?
— В тому й суть, що вони нічого не говорять. Поле Тарта­ра не порушувалося ніде. У Космократорів не було жодного робота-помічника, жодного пристрою. За ними спостерігали психосиноптики. Їхній психопотенціал перебував у межах Та­ртара до того часу, доки біоревізори не зчинили тривогу. Коли сторукі ввійшли до Тартара, Космократорів там уже не було.
— Може, самознищення? — прошепотів Меркурій, холо­нучи від передчуття чогось трагічного, невідворотного. Ось вона — нова ступінь конфлікту. Що тепер зупинить самороз­клад системи? Найкращі сили світу вступили в протиборство. Громовице, дівчинко моя, де тепер шукати тебе? На яких стежках нескінченності?
— Самознищення? — перепитав Аріман. — Ні, не думаю. Навіть фізичне самознищення не може зруйнувати психопотенціалу. Він залишився б у межах Тартара. Ти ж знаєш, що жоден ерг енергії не може вийти за межі циклічного гравіополя. Контроль показує: вони проникли за межі Тартара. Вони перебувають невідомо де. їх немає на жодному секторі системи Ари, локація простору не відзначила ніякого зайво­го польоту…
— А телепатичне поле? — З надією запитав Меркурій.
— Теж нічого. Ніби вони не мислили. Це мене найбільше вражає.
— Арімане, — схвильовано озвався Меркурій. — Може, ти помилився тоді?
— Коли тоді? — напружено перепитав Аріман.
— На конгресі.
— Що ти хочеш сказати?
— Може, Горикорінь мав рацію? І треба було врахувати його думку?
— І поставити під сумнів авторитет центру? — зловісно запитав Головний Координатор. — І відмовитися від грандіо­зного експерименту заради невідомо яких перспектив?
— Але ж ти бачиш, вони знали щось таке, чого не знаємо ми… Чого не знаєш ти…
— Тим гірше для них, — сухо сказав Аріман. — Вони протиставили себе всім жителям системи. Я мушу знати, де вони і що діють. Доки така сильна група Космократорів безконтроль­на, нам загрожує небезпека, яку ми не можемо врахувати. Забудь про все інше — розв’язуй це завдання. У твоєму розпо­рядженні всі можливості системи: зв’язок, енергетика, конт­роль. Я жду!..
— Але ж…
— Що?
— Хоч би натяк. Що думаєш ти? Невже в тебе нема жод­ної ідеї?
— Є один здогад, — важко сказав Аріман. — Але він надто фантастичний.
— Ти вже відкинув ідею Горикореня, вважаючи її фанта­стичною й абсурдною, — різко відповів Меркурій. — Маєш тепер страхітливий вузол, який треба розплутати мені. Прошу тебе, який здогад?
— Тобі щось каже назва: Зоряний Корсар?
— Ніколи не чув, — замислився Меркурій. — Що це таке?
— Прадавня легенда. Про історію перших космічних циклів.
— Навіщо мені легенда?
— Мені здається, що вона має зв’язок з даною ситуацією.
— Де можна познайомитися з легендою?
— У Космічному фонді системи. Секретний відділ.
— Он як? Секретний? Чому вона там?
— Ім’я Зоряного Корсара — табу. З давніх-давен. Це — отруйне зерно, яке тепер у діяльності Космократорів дало свої парості. Познайомся з легендою, подумай. І не зволікай! Кос­мос не чекає!
— Я зроблю все, що можу.
— І навіть більше, — суворо сказав Аріман. — Навіть біль­ше, ніж можеш.
Його вогнисті очі гіпнотизували Меркурія, пронизували наскрізь, вимагали. Вони насичувалися демонічною силою, одбирали волю. Як завжди, космослідчий насилу витримав по­гляд Головного Координатора, підняв руку в прощальному вітанні.
…Перелетівши на сектор Космічного фонду, Меркурій по­прямував до Історичного відділу в секретному Тартарі. Осо­бистий психокод розімкнув гравіополе, і космослідчий опини­вся в найпотаємнішому місці системи. Сюди не міг дістатися жоден з Космократорів Ари, жоден з координаторів, не кажу­чи вже про звичайних жителів планетарних секторів. Лише Аріман міг знайомитися з матеріалами секретного Тартара і його довірені уповноважені.
Меркурій не витрачав даремно часу. Він хутко віднайшов у магнетеці потрібний код, і психосторож Тартара повідомив йому, де знаходиться кристалозапис легенди про Корсара.
І ось що відкрилося космослідчому в просторовому об’єм­ному екрані…

Частина друга
Астероїд Свободи
Блакитне Світило схилялося до обрію, сипало в море щедрими руками іскристі зерна променів. Тепла хвиля ласка­во співала материнські колискові пісні, манила вічним споко­єм, забуттям, нескінченною насолодою.
Гледіс раювала. Море обнімало її, ніжило, напоювало за­пахами далеких тропічних квітів, які прозора течія несла від буйно-зелених екваторіальних островів. Що ще потрібно? Так би вічно відчувати себе нероздільною часткою великого моря, нескінченного неба, променем Блакитного Світила, який грає мерехтливим світляним метеликом у глибині океану буття.
Гледіс поворухнулася, розбиваючи солодку млість знемо­ги. Лежачи на хвилі горілиць, вона почала гребти руками, за­пливаючи далі й далі в море. Над нею в лазурному небі пролі­тали тонкокрилі сіро-блакитні керали, мелодійно скрикуючи. Дівчині здавалося, що й вона пливе разом з ними у невідому далечінь, і тому казковому польоту не буде кінця.
— Зона безпеки закінчилася. Вертайтеся назад, — почувся різкий голос над нею.
Гледіс здригнулася. Чари розвіялися. О, ці нестерпні пун­ктуальні механічні створіння — вартові безпеки. Вони всю­ди, де й не сподіваєшся їх зустріти, — на воді й повітрі, під водою, в лісах. Неможливо навіть покінчити самогубством — біосторожі перехоплять, введуть медичні стимулятори, пере­в’яжуть рани, при потребі ще й викличуть негайну допомогу, щоб відправити потерпілого до лікарні. Це прекрасно — така турбота про життя людини, але інколи так хочеться забути, що ти не сам. Думати, що під тобою лише бездонна глибінь моря, а вгорі — неосяжне небо і в ньому прекрасні сіро-бла­китні птахи…
Вона сердито глянула вгору. Над нею кружляв рожевий диск, на ньому пульсували золотисті вічка кіберрецепторів. Гледіс махнула рукою, крикнула:
— Ти мені набрид. Лети собі геть!
— Не можу, — спокійно відповів вартовий. — Ви поруши­ли зону безпеки. Повертайтеся.
— Не вернусь. Я хочу далі. Мені хочеться побути самій. Лети, бо поскаржуся Кареосу!
— Закон для всіх, — заявив вартовий. — Правитель Орани теж підкоряється йому. Назад!
Дівчина, сміючись, пірнула під воду, заглибилася в прозо­ру хвилю. Вартовий спалахнув тривожними малиновими вог­нями, до нього невдовзі підлетіли два помічники і, розбризку­ючи зеленаві хвилі, кинулися вслід за Гледіс. Довгими м’яки­ми щупальцями вони обняли її і винесли на поверхню, не зважаючи на те, що вона шалено опиралася.
— До берега, — наказав біовартовий.
Незабаром Гледіс уже стояла на білому піску пустельного пляжу, невдоволена тим, що механічні потвори так безжально зіпсували їй купання. Проте вони й тут не залишили її в спо­кої — накинулися з пінистими губками і почали обмивати її тіло запашними розчинами, а потім висушувати теплими по­токами штучного вітру.
— Вас нести до вілли? — діловито запитав біовартовий.
— Ще цього не вистачало, — гнівно сказала дівчина. — Я не маленька дитина і не хвора.
— Як хочете, — байдуже заявив вартовий. — Пересувати­ся древнім способом дозволяється. Цим не порушується ваша безпека.
— Замовкни! Ти мені набрид.
Вона ще раз глянула на море, на вогнистий обрій, що наливався густим фіолетом, і рушила додому. Пісок ще збері­гав тепло дня, ніжно цілував босі ноги дівчини. А далі її зу­стріли горбаті дюни, порослі сивим високотрав’ям, покруче­ними смолистими хвоями, стовбури яких іскрилися в проме­нях світила бузковими краплями пахучої живиці. Гледіс, не зупиняючись, зірвала один такий наростень, вкинула в рот, почала жувати. Живиця приємно холодила піднебіння, бадьо­рила свідомість. Ця звичка залишилась у дівчини ще з дитин­ства.
Гледіс опинилася на майданчику, викладеному зеленку­ватими плитками. Біовартовий покинув її, ввічливо побажав­ши доброго настрою. Звідси починалися саморушійні дороги, обладнані всіма хитрощами безпеки. Дівчина ступила на сіру стрічку шляхотранспортера. Підстрижені кущі квітучих аса-лій попливли назад. Густі сади дихали ароматами стиглих плодів, з отворів кондиціонерів в обличчя віяв свіжий вітер, насичений активізуючими газами.
Між високими деревами замаячила невелика будівля в старовинному стилі: півкільце з рожевого граніту, оточене гра­ціозними колонами. В обіймах півкільця ліниво струмилася прозора вода в глибокому басейні, там плавали екзотичні риби з екваторіальних озер, розцвітали лілії з ніжно-блакитними пелюстками. А далі, за будівлею, — суцільна стіна древнього реліктового лісу, високий мур і смуга жовтих сипучих пісків шириною на п’ять мі. Жодна нога не може ступити на заповід­ну територію — адже тут живе сам Кареос, правитель планети Орана. Ніщо не повинно турбувати спокій першого громадя­нина Вселенської Спілки, адже кожна хвилина його життя належить людству.
Шляхопровід передав Гледіс ескалатору, і вона опинила­ся перед входом до вілли. Стрілчасті двері, окуті старовинною міддю, безшумно відчинилися, дівчина пройшла до широкої сферичної зали. З прозорого купола падало різнобарвне про­міння, воно мерехтіло на суворих мордах древніх химер, які могутніми спинами підтримували склепіння. А внизу всі стіни займали темно-матові екрани управління. Кілька з них сяяли світловими рисами діаграм, на одному видно було обличчя літньої людини, яка щось говорила. У кріслі перед пультом управління сидів Кареос. Відчувши, що прийшла Гледіс, він повернув до неї обличчя, підбадьорливо усміхнувся. В чорних молодих очах промайнуло схвалення.
— Ти гуляла? — запитав правитель, оглянувши її струнку постать в напівпрозорій короткій туніці.
— Я купалася.
— Відпочила?
— Дуже. Тільки набридливий сторож зупинив мене. О Кареосе! Як інколи хочеться побути на самоті, запливти дале­ко в море, забутися. А металеві потвори…
— Досить, Гледіс, досить, дитя моє, — м’яко, але владно перебив її правитель. — Ти ж знаєш: життя людини священне, воно доручене нашим штучним помічникам. Так велить Хар­тія Космічного Закону. Чого ж ти хочеш?
— Я нічого, — ніяково мовила дівчина, зупиняючись над басейном серед зали. — Це так, настрій.
Вона схилилася над водою, побачила у воді своє відобра­ження: прегарна голівка з великим жмутом зеленавого волос­ся, довгасті темно-сині очі з опахалами густих вій. Правитель помітив, як вона милується собою, вдоволено кивнув.
— Ти щаслива, Гледіс? Я радий, що дав тобі повноту життя. Ще хвилинку зажди. Покінчимо з справами, а потім — я твій.
Гледіс сіла в хитке крісло, розгойдалася, в голові ледь наморочилося, різнобарвні шибки купола спліталися в химерні обриси, здавалося, що вона кудись летить. Що Кареос пи­тає? Чи вона щаслива? Смішний! Хіба й так не ясно! О, вона безмежно, безмірно щаслива. Хіба не їй одній-єдиній на цілій планеті випала честь і талан стати подругою всесильного пра­вителя Орани? Хто вона була до того?
Вона жила з батьком та матір’ю серед Південних гір, се­ред крижаних вершин, що сягали гострими піками на п’ятна­дцять мі в небо. У глибокій долині протікала бурхлива гірська річка, на невеликих луках обабіч її берегів росла соковита тра­ва, густі хащі їстівних хао. А на узгір’ях височіли стрункі сто­вбури хвойних дерев, їхні смолисті горіхи були смачні й по­живні. Гледіс не знала, коли батьки поселилися в тій долині. Скільки пам’ятала себе, вони не виходили звідти в широкий світ. Вона навіть не знала про нього. Гадала, що світ кінчаєть­ся в долині, між горами. Рік за роком, день за днем. Шум водоспаду, громи і блискавиці, шалені грози, біла запона зи­мових снігів, яка казковими шатами одягає гори та ліс, золоті, полум’яні блискітки таємничих зір. Гледіс приймала все те як продовження свого єства. їй не треба було запитувати у мате­рі чи батька про суть того чи іншого явища, як не питає квітка у дерева, що їй діяти, коли на обрії сходить сонце.
Так минали роки. Дівчина розквітла. І одного разу стало­ся чудо. В долині з’явився летючий корабель. Батьки і їхні сусіди вельми злякалися, але не встигли заховатися. З кораб­ля зійшли люди. Вони були серйозні, поважні. Нікого не заче­пили, нічого не взяли. Милувалися краєвидами, пили воду з гірського потоку. Штучні істоти за їхнім велінням рили біля підніжжя гір, викидали назовні купи блискучих камінців. Але Гледіс те не цікавило. її заворожили люди, небачений кора­бель. Вона була вражена, збентежена. Отже, десь за горами цілком інший світ. Там дивовижне, небувале життя. Чому ж батьки мовчали про те? Чому нічого не сказали їй? Серед учених і дослідників гір був правитель Орани. Він помітив юну дівчинку, що дикою кізкою виглядала з-за стіни бідного притулку, прочитав у її погляді цікавість і спрагу до незнано­го. Він збагнув її душу. І не треба було дуже наполягати, щоб вона згодилася летіти у широкий світ.
Батьки плакали, благали. Гледіс твердо заявила: вона хоче знати, що там, за горами. Чого вона дочекається в цій ущелині?
Другого дня, коли Блакитне Світило засріблило білосніжні верхів’я гірських велетнів, корабель був готовий до вильоту. Гледіс прощалася з батьками. Вони нізащо не хотіли покидати улюблений затишний куточок. Батько цілував єдину доньку в очі, не соромлячись сліз, плакав гірко, примовляв:
— О, моя нещаслива доню! Ти, немов дурненький мете­лик, летиш на яскравий вогонь шумливого світу! О, ти ще пожалієш!
Мати лише пригорнула Гледіс до грудей, благословила, ледве чутно прошепотіла:
— Не забувай нас, доню. Як стане тяжко, пам’ятай, що в цій самотній долині тебе ждуть. Не забувай…
Ніби хтось зірвав пов’язку з очей Гледіс. Після вузької, глухої долини — вся планета Орана. Вогняним потоком вли­лося до її свідомості нове знання. Прискореним психометодом вона оволоділа необхідною сумою шкільної інформації. І за півроку вже знала не менше, ніж усі її ровесники.
Кареосу було приємно дивувати недосвідчену дівчинку. Він немовби гордився своєю могутністю, широчінню своїх володінь, можливістю поставати перед нею неосяжним воло­дарем життя та його таємниць, планети і її жителів. Він не розлучався з нею. Поселив у своїй ізольованій віллі, звідки керував Ораною та її супутниками, а коли вилітав у мандри, то неодмінно брав Гледіс з собою.
Дівчина побачила безкраї поля, на яких все було механі­зовано. Жодної людини! Розумні кіберсіячі виходили само­стійно на зорані ниви навесні, а в кінці літа їхні механічні брати — кіберкомбайни — збирали багатющі врожаї розмаїтих культур, щоб передати їх у мегаполіси — грандіозні планетар­ні міста, де жили мільярди оранців — мислячих істот планети. Крім плодів лісу, садів та полів, жителі міст отримували без­ліч виробів заводів та фабрик, де різноманітні синтезатори без упину трансформували в біореакторах неорганічні речовини в їжу, машини, меблі, іграшки, парфуми, вбрання та алкогольні чи безалкогольні напої.
Мегаполіси гриміли від музики, пісень та шалених весе­лощів. Гігантські кінозали демонстрували захоплюючі фільми про подвиги космонавтів, про морські походи прадавніх геро­їв, про жахливі муки минулих поколінь, про революційні зрушення предків, які посіяли зерна сучасних досягнень. На сто­тисячних стадіонах вирували стихії почуттів, прихильники спортивних видовищ вітали своїх улюблених героїв після пе­ремог над супротивниками. Океанські та морські пляжі були заповнені мільйонними юрбами. На тисячах кораблів, магнетольотах, космічних лайнерах оранці робили мандрівки мор­ські, повітряні, космічні.
Гледіс усім цим була вражена. Знаючи страхітливу істо­рію далеких віків, коли кожен подвиг героїв, будь-яке праг­нення до свободи жорстоко переслідувалося тодішніми прави­телями, вона сповнювалася почуттями невимовної вдячності до вчених, вождів людства, які розкували мислячих істот.
Кілька мандрівок на супутники Орани відкрили перед дівчиною красу і таємничість космосу. Вона збагнула масштаби планети, відчула її відносність перед безміром простору, спов­нилася повагою до тих, хто прагнув підкорити, завоювати да­лекі світи для блага людей. І вона віддала своє серце Кареосу, людині казкової могутності, яка, не знати навіщо, так високо піднесла її, звичайну дівчинку.
Після турбот дня правитель повертався до вілли і йшов до неї. її довгасті очі, схожі на темно-сині плоди хао, іскрили­ся радістю й сповнювалися таким непідробним захватом, що суворе серце Кареоса починало хвилюватися від давно забуто­го почуття, а на сухорлявому мужньому обличчі промінилася щира усмішка. Він цілував її чисті уста, вдихав гірську прохо­лоду зеленавих кіс, заплющував очі. І тоді правителю здавало­ся, що зникало все: Орана, невпинний тягар керування, не відомі нікому тривоги за майбутнє. На хвилинку він забував про все. Та хвиля не зупинялась. І вир життя знову захоплю­вав Кареоса.
Гледіс здавалося, що так буде завжди. Вічний сон — пре­красний, ніжний, ніби імлисте марево на обрії. Хто ти — ніхто не скаже! Хмарка чи хвиля, птах чи сонце, пісня чи квітка серед зелених луків? Навіщо думати над тим?
У плин її дум раптово ввірвався тривожний голос. Скала­мутив, посіяв якусь бентежність. Відігнала видіння, глянула на правителя. Він сидів у кріслі, ніби поривався вперед, пальці рук побіліли від напруги, на високому чолі залягли грізні зморшки. З екрана на нього дивився літній оранець. Сухе втомлене обличчя його було теж збентежене, в очах прогля­дав страх і непевність.
— Кареосе, — сказав він, — погана вість.
— Не дивуюся, — жовчно відповів правитель. — Мені остан­нім часом не приносять гарних вісток.
Гледіс не пізнала його голосу.
— Дев’ята зоряна експедиція зникла.
— Прокляття! — крикнув Кареос, ударивши долонею по підлокітнику крісла. — Що сталося? Чому ти — лідер експе­диції — живий?
— Ти не дослухав, — винувато сказав космонавт. — Люди живі. Всі до одного.
— А корабель?
— Цілий.
— Тоді… він?.. — Притишено запитав Кареос.
— Корабель і люди в полоні, — гірко мовив космонавт. — Нас полонив Зоряний Корсар…
Гледіс затремтіла від тривоги і хвилювання.
Зоряний Корсар! Знову це зловісне ім’я. Вже кілька разів вона чула його. У спокійний плин життя планети згадка про Корсара завжди вривається, ніби гігантський камінь у гладінь озера, збурюючи його… Про Зоряного Корсара ходили леген­ди, але вважалося недозволеним, непристойним говорити про нього в хорошій сім’ї чи культурному товаристві.
— Де він зустрів вас? — запитав правитель.
— Перед поясом астероїдів.
— Ви захищалися?
— Так. Я увімкнув гравітаційний і радіаційний захист.
— І що?
— Все дарма, — зітхнув космонавт. — Люди Корсара прой­шли захист, ніби його не було. Автоматика корабля була пара­лізована. Нас привели в шлюз на астероїді.
— Ти бачив його?
— Так. Він говорив з нами. Я пам’ятаю все, що він сказав.
— Зажди, — нетерпляче сказав правитель. — Де ти тепер?
— На супутнику Доріані.
— Лети негайно до мене. Ніде не затримуйся. Ще кілька запитань: він відпустив тебе?
— Так. Він нікого не затримував.
— Отже… вони добровільно? — жахнувся Кареос.
— Так, — похилив голову космонавт.
— А ти?
— Я людина честі і обов’язку, — гордо сказав лідер експедиції.
— Дякую, — тихо сказав правитель. — Я не забуду цього. До зустрічі. Чекаю.
Екран потемнів. У залу запливла напружена тиша. Гледіс зітхнула. Кареос різко обернувся, гостро глянув на дівчину. На якусь мить обличчя його пересмикнулося гримасою невдо­волення.
— Ти тут? — запитав він.
— Так, мій любий, — жалібно відповіла вона. — А хіба ти не знав?
— Ні, ні. Нічого. Ти все чула?
— Чула, мій повелителю! Знову це ім’я — Зоряний Кор­сар! Воно тривожить мене.
— Ти вже чула про нього? — здивувався правитель.
— Чула. Але нічого певного. Я бачу, що у тебе неприєм­ність. Розкажи мені. Може, я допоможу тобі?
Правитель голосно розсміявся.
— О наївна мила дівчинка! Вона хоче допомогти! Це чу­дово! Ні, справді, я не глузую. Я захоплений. Ха-ха-ха!
— У твоїх очах тривога. Ти нещиро смієшся. Якщо лю­биш мене, розкажи про Корсара. Чому він сіє тривогу і зло? Хіба планета не може приборкати його? Чому він ворогує з людьми? Навіщо полонив експедицію? Захопи його, адже ти всесильний?
Правитель спохмурнів. Пильно дивився на Гледіс, ніби вивчав її. Потім тихо мовив:
— Все не так просто, моя крихітко. Це сильний і небезпе­чний ворог. Звичайно, планета не боїться його, але в космосі… Там він має багато криївок, піратських кораблів, гаваней для зорельотів…
— Навіщо це йому? — здивувалися дівчина. — Хіба не краще жити на планеті? Весело, щасливо, разом з людством!
— Честолюбство, — сказав правитель, похитуючи голо­вою. У його словах чувся жаль і співчуття. — Страшний бич. Для одних воно — тягар. Для інших — невгамована спрага. Властолюбство рухає ним. Таким він був ще замолоду.
— Ти знаєш його? — вражено скрикнула Гледіс.
— Знав, — зітхнув Кареос. — Але навіщо це тобі?
— Ні, ні! Я хочу знати все. Хай частка твого тягаря ляже й на мої плечі. Я не хочу бути лялькою поруч тебе, а достой­ним помічником тобі.
— Достойним помічником, — повторив правитель сумо­вито й протяжно, з-під примружених очей дивлячись на по­другу. Визрівала якась важка дума. — Не знаю, чим ти змо­жеш допомогти, пташко морська, але хай буде так. Я розка­жу тобі про Корсара, про нашу дружбу, про те, що назавжди роз’єднало нас… Сідай сюди, поруч мене. Слухай… Вперше ми зустрілися з ним в Екваторіальній Школі Астропілотів. Обом було по дві зоряні спіралі. Юність і мрія, прагнення до таємниці і безстрашність єднали нас. Іспитовий Квантомозок одібрав нас до екіпажу чергової міжзоряної експедиції. Характеристики були різні, можна сказати, полярні, але таке було рішення Планетарного Кіберцентру. Я — прихильник врівноважених, доцільних рішень. Він — парадоксальний мислитель, аж до авантюрності. Можливо, Квантомозок мав на увазі синтез полярностей в умовах надзвичайно складно­го польоту до інших світил. Проте синтезу не вийшло. Це стало ясно далеко пізніше, в космосі. А на планеті ми побра­талися. Дали священну клятву жити і діяти заради пізнання, для щастя людства.
— Як це прекрасно, — прошепотіла Гледіс.
— Що? — нахмурився правитель.
— Клятва, яку ви дали.
— Можливо, — кивнув Кареос, косо глянувши на дівчину. — Але то був романтичний туман, неусвідомлена жага душі до таємничого, несвідомого, прекрасного. Розум ще не міг твере­зо аналізувати реальний плин подій і строгі, невмолимі зако­номірності світобудови, які неможливо ні обійти, ні поруши­ти. Не заперечую, мені й досі жаль тих далеких дитячих мрій і прагнень. Та досить про те… Ми кілька разів літали на край нашої системи Ари, побували на далеких холодних планетах, будували опорні бази наукових астроцентрів, вивчали інші форми життя в сусідніх світах. Я завжди був командиром екс­педиції. Він — моїм заступником, помічником і соратником.
— Зажди, — вражено скрикнула Гледіс, поклавши долоню на руку правителя. — Ти про кого розповідаєш? Адже твоїм помічником у всіх ранніх експедиціях був…
— Горіор, — суворо озвався правитель.
— Горіор, — повторила дівчина, і смуток проплив у її темно-синіх очах. — На майдані в центральному мегаполісі ви стоїте з ним удвох. Обнявшись. Дивитеся в небо. У безмір. Туди, де кружляють птахи. Звідки линуть промені далеких зірок. Куди мчить думка мрійника! Мільйони людей милу­ються вами — тобою і ним. Я безліч разів схилялася перед вашою мужністю. Ти і Горіор — нерозлучні, єдині. Як же…
— У цьому трагедія, — сказав Кареос. Дівчина пильно дивилася йому в очі. Обличчя правителя було кам’яне, скор­ботне. — Горіор і Корсар — одна особа.
— Але ж Горіор загинув? Так розповідає планетарна істо­рія.
— Так треба. Людству не варто знати гіркої істини. Хай воно поклоняється героєві. Ти теж схилялася перед ідеалом. У житті ідеал виявився затьмареним. Ти хотіла взяти на свої плечі частку мого тягаря — тож не похитнися тепер.
— Не збагну… Не розумію ще, — озвалася дівчина. — Такі побратими, такі герої — і ось…
— Діалектика буття, — серйозно мовив Кареос. — Я вже пережив горе втрати. Давно. Лишилися тільки турботи про щастя людей, про долю планети.
— Я знаю. Вірю. Але скажи: з чого почався розрив? І чому Горіор?..
— Не називай цього імені, — попередив правитель. — Ні­хто не повинен знати правду. Це згубно для планети. Моє слово — наказ.
— Розумію. Продовжуй, мій любий…
— Ми поверталися з далекої міжзоряної експедиції. Біля сусідньої зірки було знайдено заселені планети, цивілізоване людство, але нижчого рівня. Ми несли Орані вість про чудове відкриття. У просторі зореліт установив зв’язок з планетою. Гравіопромінь доніс нам рішення Орани: члени експедиції ввій­шли в Планетарну Раду, в Керівний Всесвітній центр. Це було вищим виявом довір’я і вдячності за наші подвиги. Ми збаг­нули, що можуть здійснитися наші юнацькі мрії — планета вкладала нам до рук творчі важелі неймовірної сили. Ти знаєш, Гледіс, що в той час Орана ще не була єдина. Протиріччя ідейні, економічні, етико-моральні заважали спільним глоба­льним зусиллям.
А тепер можна було руйнувати ненависні бар’єри і зробити всіх людей щасливими.
— Ти досяг цього, — гордо сказала Гледіс.
— Так, — ствердно кивнув Кареос. — Але він — я не хочу називати це ім’я — повстав проти мене, почав ганьбити мій проект загального добробуту як утопічний і антиеволюційний. Чого тільки я не почув від нього, коли ми підлітали до системи Ари, прямуючи на рідну Орану! Він казав, що я хочу стати вождем темної юрби, що людство, забезпечене всім не­обхідним, звиродніє і скотиться в прірву інволюції, що людині потрібен не добробут, а вічна небезпека і прірва, перед якою дух міг би вирощувати крила для польоту! Слова, слова! Дур­ні абстракції. Я втомився заперечувати йому. Я намагався до­вести йому, що людство в основі своїй ще не сформований матеріал і потребує затишку, спокою, добробуту. Треба роз­ширити його свідомість, дати силу, поглибити прагнення до насолоди, задовольнити спрагу чуттів. А потім, коли настане сприятливий час, можна поступово піднімати його до нових обріїв… Вій лютував. Він казав, що ждати не можна. Що треба штовхати людство до прірви, як штовхають пташенят на край гнізда дорослі птахи. Або політ, або падіння.
— Це жорстоко! — вихопилося в Гледіс.
— Я сказав йому ці слова, — вів далі Кареос. — Та він був невблаганний. Він загрожував звернутися до всієї планети, розпочати дискусію. І тоді…
— Що тоді? — тривожно перепитала Гледіс.
— Тоді, — повільно сказав правитель, — він вчинив зло­чин. Утік, коли корабель наблизився до поясу астероїдів.
— Як утік?
— Зник. Захопивши десантну ракету. Я повернувся на планету і змушений був сказати неправду. Так злочинець став героєм.
— Ти вчинив благородно, — мовила дівчина.
— Але необачно, — додав Кареос. — Він переслідує наші кораблі, нищить їх. Він забирає кращих моїх учених. Він не Дозволив жодній зоряній експедиції покинути межі системи Ари. Це — космічний пірат. Доки він існує, планета під загрозою знищення. Ми будуємо — він руйнує. Ми посилаємо зо­рельоти для підкорення далеких світів — він робить з них піратські крейсери, формуючи екіпажі з полонених пілотів.
— Навіщо йому це?
— Він мстить мені. Безсила заздрість і чорна помста. Він прагне завоювати Орану і стати правителем. Але ти тепер зба­гнеш, куди він поведе планету з такими ідеями? Треба ще врахувати, що з того часу він озлобився…
— О, який підступ! — прошепотіла Гледіс.
— Не тривожся, пташко, — розчулено сказав Кареос, вста­ючи з крісла. — Підкорити планету Корсарові не пощастить. А лиха він може наробити немало! Якщо… Якщо не знайдеться герой, який піде на подвиг, щоб знищити злочинця!
— Знищити? — спалахнула вона. — Як?
— О ні! Навіщо тобі про це знати?
— Чому ти вважаєш мене дитиною? Я доросла й мужня! Чому я не можу стати героєм, про якого ти сказав?
— Ти, Гледіс? — зачудовано запитав правитель. — Ти?
— Я! Хіба я не кохаю тебе? Хіба не ти дав мені повноту щастя? Чому я не можу віддячити тобі і всім, хто підняв мене з невідомості до світла? Чому я мушу відчувати себе нижчою за інших героїв?
Кареос безшумно наблизився до дівчини, обняв її, глибо­ко заглянув у моторошно-фосфоричні очі. Вуста його скорбо­тно здригнулися.
— О Гледіс! Як я можу пустити тебе, коли це шлях до смерті?
— До смерті?
— Так. Герой врятує планету, але загине сам. Дівчина посмутніла, замовкла. Потім ніжно провела паль­цями по щоці Кареоса.
— Планета — і одна людина. Я тисячу разів готова заги­нути, аби люди були щасливі. Я мала щастя. Хай його мати­муть мільярди. Коханий мій! Якщо любиш мене — дозволь! Я тебе слухаю. Кажи, що треба зробити?
Лайнер летів на південь до екватора. Десь там, біля Центрального Космодрому, він зупиниться. Гледіс пересяде на десантну ракету і підійметься на орбіту, де кружляє зоряний крейсер “Ара”. А потім… Що станеться потім? Краще не думати. Правитель промовив коротке і страшне слово: смерть. Хай краще буде таємницею невідомий і тривожний перехід у незвіданий стан буття. Так вірили древні, так їй хотілося б вірити нині. її ніжність, любов, бажання подвигу — невже все це загине? А може, перейде в інші душі, запалить їх імпульсом нового життя, як згасаюча іскра породжує велике вогнище, коли до неї підносять сухе паливо? Хай буде так! Вона бажає бути такою іскрою…
Тихо дзвеніли плазмові мотори лайнера. За ілюмінатора­ми пливли громаддя хмар, будуючи в миттєвих поєднаннях грандіозні храми, колонади, вежі, палаци й одразу ж руйную­чи їх. У темному небі урочисто пломеніло Блакитне Світило Ара, в просвітах між хмарами блакитним маревом ніжилася планета. Не видно на ній мегаполісів, не помітно стрічок ши­роких шляхів, нема знаку будь-яких будов. Вся Орана здаєть­ся велетенською прегарною сферою — космічною іграшкою невідомих істот. І не віриться, що там, під хмарами, вирують пристрасті, клекочуть у двобої різні долі, жадання, хочеться забути про все і стати хмаринкою, променем, іскрою далекої зірки. Линути, линути в просторі і ніколи не відчути зупинки, не прокинутися з вічного сну. Може, так воно й станеться?..
Сліпучою голубою іскрою віддзеркалилося світило в оке­ані. Знову накотилися хмари. Щезли. Попливли внизу неве­ликі квітучі острови південних морів, обрамлені золотавими й білими пляжами. Тут зародилося їхнє кохання. Як безцінний скарб несе Гледіс у душі згадку про нього. Розгортаються пе­ред оком серця зворушливі видива минулого. Минулого чи, може, ні? Воно завжди живе, воно не згасне, доки б’ється сер­це. Про яке ж минуле можна мислити? То образи вічності, бо те, що сталося, вже не знищить ніхто.
Потрапивши в широкий світ з гірської ущелини, Гледіс довго не бачила правителя, не зустрічалася з ним. Навчалася, гуляла, розважалася. Інколи з острахом і надією думала про нього. Хотіла глянути в чорні палаючі очі, побачити суворе й мужнє обличчя. І одного разу сталося. Він прийшов до її помешкання. Простий і безмовний. Сіро-блакитне трико окре­слювало струнку постать, чорна грива волосся, що спадала на плечі, робила його схожим на старовинного царя звірів руа. Він дивився на дівчину, склавши руки на грудях. В очах його жевріло полум’я. Обоє мовчали. Вона не зводила з нього зача­рованого погляду. Нарешті озвався правитель.
— Перша вільна хвилина, — сказав він, — і я віддаю її тобі.
— Чим заслужила її Гледіс — проста, неосвічена дівчина? — хвилюючись, запитала вона.
— Мовчи, — тихо й палко озвався Кареос, простягаючи до неї вузьку долоню. — Не промовляй порожніх слів. Простий, непростий… Які дурниці! Можна милуватися краплею роси на світанку, хмаринкою в небі, жовтим осіннім листком. А ти…
— А я… — Луною відгукнулася Гледіс.
— …ти — чудо! Тільки незліченні спіралі еволюції космо­су могли породити таку небачену квітку краси й ніжності. Вся могутність Орани, вся мудрість наших учених згасає перед поглядом жінки. Я не збагну: в чому твоя сила? Де її коріння?
— Може, ти жартуєш? — збентежено мовила дівчина.
— О ні! Це древня й страшна таємниця. Всі старовинні манускрипти промовляють те саме. Найсильніші аскети, що досягли богогюдібного стану, втрачали свої чесноти, зустрів­ши гарну жінку. Ти дивуєшся, що я з тобою розмовляю про це?
— Не знаю. Мені бентежно…
— Зажди. Я не хочу, щоб моє почуття ти вважала баналь­ним прагненням чоловіка до жінки. Інстинкт продовження роду закладений мільйоннолітньою еволюцією. Я відкидаю його. Для цього досить інших жінок, більш пристосованих для цьо­го. Ти — ніжна й духовна. Ти навіть не схожа на звичайну людину.
— О мій повелителю, — тремтячим голосом сказала Гле­діс, — чи не забагато солодкого нектару для мого серця. Якщо ти жартуєш, то залиш мене в спокої. А якщо ні…
— Тоді що? — Ледве чутно спитав правитель, бліднучи від стримуваного почуття.
— Тоді обніми мене…
Насунулися пломеніючі очі, жар сухих долонь обпік ху­денькі плечі дівчини. Вихор і політ. Біль і блаженство. Чи давно це було? Було чи є? Є чи буде? Всеохоплююча мить. Вічність — нероздільна, не підвладна часові. Що ж тоді наступна смерть? Де вона? Нема, не буде. То мара, тінь перед сяйвом Блакитного Світила…
Хтось підійшов, торкнувся плеча.
— Пора.
Гледіс отямилася від забуття. Хто це? А, пілот лайнера. Чого йому треба?
— Космодром, — коротко пояснив пілот.
— Мені виходити? — зітхнула дівчина.
— Так.
Гледіс загорнулася в чорний вовняний плащ, вийшла з лайнера, спустилася по широких східцях на поле космодрому, її чекала невелика група людей у малиновій уніформі космопілотів. До Гледіс підійшла літня людина з сухим суворим обличчям.
— Ми чекаємо космолінгвіста для нової експедиції, — не­привітно сказав космольотчик. — Я командир Торріс.
— Я космолінгвіст, — зітхнула дівчина. — Ім’я — Гледіс.
— Я чекав досвідченого космонавта, — буркнув Торріс. — Навіщо нам дівчинка?
— Ви не хочете брати мене? — спалахнула дівчина.
— О ні, — махнув рукою командир. — Наказ правителя — закон. Приймаємо вас до своєї сім’ї. Але…
— Що?
— Мені жаль вас.
— Чому?
— Це не прогулянка, дівчинко. Важка, небезпечна експе-, диція. Бажано було б мати в екіпажі досвідчених бійців.
— Хіба ми летимо на ворожу планету? — недбало запита­ла Гледіс.
— Невідомо, чи долетимо куди-небудь, — похмуро усміх­нувся командир. — Крім лігва Корсара. Це можна гарантувати.
Дівчина промовчала. Досить гратися. Замкнути почуття, приборкати емоції. Ти розвідник. Ти не належиш ні собі, ні своїм почуттям. Позаду — рідна планета, коханий, прекрасна мить, яка віднині стане її безсмертям, її життям. А попереду хитрий, підступний ворог, породжений мороком і ненавистю.
Космічний крейсер “Ара” вирушив у політ таємно. Ніхто з людей Орани не знав про майбутню міжзоряну експедицію. Мовчали диспетчерські пункти на супутнику Доріані, радіосітка і телебачення планети передавали музику, спортивні новини, кінофільми про пригоди прадавніх героїв. І ні слова про важкий небезпечний політ. Про це знали космонавти “Ари”, проте не дивувалися: конспірація стала необхідністю, щоб Корсар не міг перехопити сигналів про старт корабля і дізнатися про координати польоту. Гледіс теж знала про це, і лише вона несла в своєму серці складне протиріччя. Річ у тім, що Корсар неодмінно дізнається про старт космокрейсера — Кареос спеціально організував кілька передач спрямованої дії, вузький промінь якої захоплював групу астероїдів, окупованих Корсаром; у тих передачах було сказано все, щоб зоряні пірати могли перехопити корабель.
Щось зловісне ввижалося Гледіс у тій небезпечній грі. Щось незаконне і нечесне. Але дівчина відсторонювала докір­ливі думки, намагалася думати лише про майбутній подвиг. Хто вона, щоб оцінювати у всій сукупності, у всій планетарній величі задум правителя? Про який закон і етику можна гово­рити, коли йдеться про знищення космічного злочинця — без­жалісного і жорстокого?
Чорні панелі-екрани на стінах спалахували світловими си­гналами. Ледве чутно звучали мелодійні акорди автопілотів. Торріс і його помічники безшумно ходили біля пультів, пере­віряли програму, уточнювали курс космокрейсера. Гледіс сприй­мала все те ніби вві сні. Знов у пам’яті поставало недавнє минуле, а свідомість намагалася поєднати воєдино логічний ланцюжок її життя. Де коріння всього, що сталося? Де зерно причини, що привело до такого страшного наслідку? Чому вона, ще недавно неосвічена, дика дівчинка з гірської ущели­ни, опинилася у фокусі космічного життя?
Може, закон рівноваги подій? Вона отримала нечуваний спалах щастя. За все треба платити. Древній закон двосічного меча, як називає це Кареос. Невмолима взаємодія полярнос­тей. Хвиля на морі життя. Гребінь і впадина. Підйом і падін­ня. Щастя — нещастя. Радість — горе. Кохання — зрада? Що ж тоді в сумі, в синтезі? Порожнеча, нуль, небуття?
Знемагає розум, б’ється болісно серце, нема снаги розв’я­зати підступне запитання. А треба. Треба йти на подвиг рішу­че й спокійно. Щоб дія була — як удар меча. Меч не думає, чи правильно він чинить. Він для удару викутий, загартова­ний. Проте не так! Може, й зброя страждає, коли рука воїна вживає її на неправу дію. Хто скаже?
Щастя. Чи була вона щаслива? Була. Спалах чуття, насо­лода? Були. Може, це і є щастя? Мрія, чекання, безтурбот­ність. І вечорами — зустріч з ним. Магічні очі, палкі обійми, гіпнотичні слова, які підносили її до нечуваних висот. Паморочилася свідомість, захоплювало дух від тих глибин, куди вона зазирнула. Так було довго. Чи ні? Хто виміряє? Вона не знала раніше нічого подібного. Не було з чим порівняти. Вона прийняла все як одкровення, як єдине світло, без якого нема життя. І ось тепер — втрата. Назавжди. Але недарма. Інші матимуть таке щастя вічно. Змінюватимуться покоління, бу­дуть народжуватись інші дівчата, які не забудуть подвиг Гледіс, і в їхній сльозі сумовитої радості буде її кохання.
Пливуть спогади. Останній день прощання. Кареос май­же не говорив. Тільки дивився в очі Гледіс, тримав її за руку. Обличчя його змарніло, попід очима залягли синці. Він гла­див зеленкувате волосся коханої, торкався гарячими пальця­ми ніжної щоки. Вона сприймала його ніжність ніби вві сні. Але і щось невимірне було між ними, що їх роз’єднувало. Вона вже належала небуттю. Він залишався володарем планети. Кареос ніби читав це у її душі. Лише надвечір Кареос повів дівчину до сферичної зали. Запросив її сісти в крісло. Сам став поруч неї, увімкнув просторовий проектор.
— Дивись, — відповів правитель на запитливий погляд Гледіс.
Перед ними ожили кадри прадавньої хроніки. Дівчина жахнулась. Фільм відкривав страхітливу безодню соціальних катаклізмів, які терзали людство в минулому. В’язниці, в яких роками мучилися найкращі люди планети. Шибениці, на яких вони в корчах закінчували своє героїчне життя. Застінки, за­бризкані кров’ю розстріляних, гори трупів страчених повстан­ців. Барикади і сирі, наповнені багнюкою бліндажі, втомлені, байдужі солдати і веселі ватаги бунтарів, голодні юрби дітей — виснажених, нещасних, заплаканих — і матері з потьмареними від сліз очима, ниви з мізерними врожаями, випалені нещад­ними променями Блакитного Світила, примітивні хатки в се­лах, схожі більше на купи гною, ніж на житла людей. Приходили нові герої, щоб визволити людей з неволі, але і вони помирали на вогнищах, у застінках, на шибеницях.
Гледіс знемагала. Сльози душили її, спазми перехоплюва­ли подих. І тоді Кареос вимкнув проектор, і замість трагічних кадрів на екрані виникли картини сучасного життя Орани.
Ніжно-зелені води океану в марені світанкового туману. Діти біжать по тужавому піску до прозорої хвилі. Вони пірна­ють в аквамариновий плин, верещать у хвилях, а над ними кружляють рожеві біовартові, уважно спостерігаючи, щоб ні­хто не перейшов забороненої зони.
Величні споруди мегаполісів на берегах рік, озер, морів. Широкі шляхи, обабіч — сади, ліси. Дитячі містечка розваг, універсальні школи, поля. Всюди гармонія, веселощі, юрби щасливих людей.
Юні закохані пари. Ніхто їх не з’єднує шлюбом, який ко­лись затьмарював священне почуття любові. Об’єднане людст­во так високо піднялося в економічному добробуті, у духов­ному житті, що звільнило індивіда від особистих обов’язків виховання дітей.
Ще пливли картини оновленої планети, але Гледіс уже не дивилася на них. Вона заплющила очі. Все правильно! Все справедливо! Знищити прекрасне видіння, кинути рідну Ора­ну в безодню минулого? Щоб знову мерли голодні діти на запилених шляхах, щоб знову гинули на барикадах? Цього хоче Корсар? О ні! Тисячу разів ні!
Гледіс більше не вагалась. Тільки чому тривога? Звідки вона? Неусвідомлена, незбагненна. Що їй не дає спокою? Які незримі сигнали збуджують свідомість? Хто намагається по­хитнути її щире рішення?
Десь у свідомості прорвалися різкі аварійні сигнали. Гле­діс розплющила очі. Над нею стояв Торріс. На його сірому обличчі жах.
— Що сталося? — прошепотіла дівчина пошерхлими вус­тами, хоч уже здогадувалася, в чому причина тривоги.
— Дивись сама, — сказав командир, показуючи рукою.
Гледіс глянула довкола. Стіни корабля стали прозорими — Торріс звелів увімкнути оптичний інвертор. Крейсер “Ара” був оточений полум’яним розмаїттям зоряного космосу. Та це не дивувало космонавтів і навіть Гледіс. Вони вже не раз бували в просторі, і велич галактичної безодні стала звичною. Увага всього екіпажу була прикута до невеликого об’єкта, який швидко пересувався між діамантовими іскрами потоку асте­роїдів. Космокрейсер “Ара” наближався до цього небезпечно­го поясу.
На екрані гравіотелескопа виникло зображення об’єкта. Це був крейсер високого класу — космоліт для міжзоряних експедицій. Він прямував навперейми “Арі”.
Космонавти мовчали. Торріс тихо запитав, ні до кого не звертаючись зокрема:
— У цьому поясі є наші дослідницькі лабораторії?
— Нема, — почулася відповідь.
— Чи стартував інший крейсер з Орани разом з нами?
— Ні.
— Тоді це Корсар.
Серце Гледіс на мить завмерло. Було таке відчуття, ніби летить вона у безодню, втративши вагу. Сталося! Сталося! Сталося!
Завмирають звуки, імла затуманює очі. Що це з нею? Щось каже Торріс, чомусь метушаться члени екіпажу, багряними вогнями палають екрани на стінах.
Зникає стіна туману. Загострюється розум. Спокій, зосе­редженість. Витримка і усвідомлення реальності.
Торріс уже заспокоївся. Тільки вуста ніби закам’яніли. Очі спалахнули грізними вогнями. Він промовляє лише два слова, і вони — так здається дівчині — відлунюють у цілому космосі:
— До бою!
Бій? Вони готуються до бою? “Ара” має зброю захисту. Тоді, може, крейсер здобуде перемогу? І не треба буде йти на останній жахливий крок? Можна повернутися на рідну Ора­ну, в затишну атмосферу, під лагідні промені любого світила. Але чому ж правитель не говорив їй нічого про бій, про мож­ливість перемоги? Чи Корсар всесильний? А якщо бій… тоді загине крейсер “Ара”. І вона щезне раніше, ніж побачить Кор­сара.
Багряний панцир енергозахисту оточує крейсер. Люто па­лають панелі екранів, показуючи немислиму напругу квантостанції корабля. Та ось яскравим промінням спалахує командирський стереоекран над пультом. З являється постать люди­ни. Сухорляве тіло обтягнуте чорним трико. Темно-бронзове аскетичне обличчя. Гледіс схвильовано підвелася. Невже це Корсар? Такий старий? Адже вони ровесники з правителем Орани. А ця людина на кілька поколінь старіша.
— Увага! — дзвінко, юнацьким голосом сказав невідомий. — Екіпажу космокрейсера “Ара” братерське вітання!
Космонавти перезирнулися. Торріс гнівно нахмурився.
— Хто втручається в наш політ?
— Люди астероїда Свободи.
— Ти хочеш сказати: люди Зоряного Корсара?
— Слова не мають значення, — заперечив невідомий. — Наш брат не боїться цього імені. Він охоче приймає його.
— Зате Орана не приймає. Корсар і його люди поза законом.
— Ти правду сказав, — дивно усміхнувся невідомий. — Ми справді поза дією вашого закону. Тому облишмо даремні суперечки. Прошу відповісти на кілька запитань.
— Чому ми повинні відповідати? — Не здавався Торріс.
— Ви можете не відповідати. Але ми будемо діяти відпо­відно до вашої реакції. Отже, ми хочемо знати: куди прямує “Ара”?
— Це міжзоряна експедиція. Маршрут — сузір’я Руа, чер­воний гігант, друга планета. Там передбачається розвинене життя. Орана бажає контакту.
— Вона не отримає його на цій стадії розвитку, — суворо сказав невідомий. — Астероїд Свободи наказує: повертайте на­зад.
— Чому?
— Космос не для дискусії. Правитель Кареос знає причи­ну. Повторюю наказ: повертайте назад!
— Ви вважаєте себе людьми Свободи, — гірко сказав Тор­ріс, — а дієте як пірати. Хто дозволив вам поневолювати пра­гнення інших людей? Ми теж бажаємо вільно діяти!
— Ви — маріонетки Кареоса, — сухо відповів невідомий. — Звільніться од влади деспота і тоді летіть для міжзоряного контакту. Астероїд Свободи не дозволить розносити бацили деспотії в далекі світи. Повертайте назад!
— Ми проб’ємося з боєм! — грізно сказав Торріс. — Я попередив!
— Гаразд, — миролюбно мовив невідомий. — Ми врахує­мо попередження! Я сказав!
Світляний куб стереоекрана погас. Космонавти “Ари” по­чали бурхливу суперечку.
— Може, справді повернутися?
— Жоден крейсер не пройшов цієї смуги!
— Навіщо страхітливий ризик?
— Кареос наказав пробитися будь-якою ціною, — почувся голос Торріса. — Досить розмов. Готуйтеся до бою!
Усі замовкли. Магічне ім’я правителя зробило своє. Гледіс перевела подих. Крейсер “Ара” приречений. Кареос спря­мував велику групу космонавтів на загибель, ніби бездушних механічних біовартових. Лише Гледіс несе в собі страшне знан­ня причини. Несе і не може скинути з плечей.
Чужий крейсер наблизився, затулив собою з десяток ве­ликих сузір’їв. У променях Блакитного Світила обшивка його тьмяно переливалася темно-синіми іскрами. Торріс завмер біля пульта. Ледве ворушачи губами, сказав:
— Лівий квантогенератор — удар!
В ілюмінаторах промайнула блискавиця. Сліпучо-фіолетова, примарна, вражаюча. Компактний кулястий заряд мет­нувся до громади чужого крейсера. Гледіс завмерла в чеканні, не дихаючи, зціпивши кулачки біля грудей. Зараз! Що ста­неться?
Промениста куля зустрілася з кораблем. Вибуху не було. Заряд розплескався на міріади бризок, блакитною хвилею охо­пив поверхню крейсера і щез у безмір’ї простору.
— Правий квантогенератор — удар! — Вже люто крикнув Торріс.
Знову блискавиця. Знову невдача. Гледіс була вражена. Космонавти розгублено перезиралися. Нічого подібного вони не чекали. Мільярди ергів у спрямованому заряді відкидалися чужим крейсером легко, ніби шкаралупа яйця керали. Яким же полем оточили себе пірати? Де здобули таку страхітливу енергію?
— Гравітаційний промінь! — промовив Торріс серед зага­льної тиші. — Проти нього він не захиститься.
Наказ повис у безмовності. Ніхто не поворухнувся. Гледіс теж відчула, що якась незрима сила м’яко, проте владно охопила її тіло, змусила закам’яніти. Ні встати, ні ворухнути рукою, пі ступити кроку.
Темно-синя поверхня крейсера вже зовсім близько. Тем­ніють гігантськими горбами якісь надбудови, оптичні отвори, мерехтять рожеві відблиски в енергорефлекторах. Екрани “Ари” згасли, замовкли сигнали двигунів, зникла вібрація.
У темній стіні піратського корабля загорівся яскраво-бла­китний прямокутник шлюзу. В ньому з’явилися людські постаті, їх було троє. Вони кинулися просто в безодню космічного простору і полинули до “Ари”. Ближче, ближче. Пірати летять серед вакууму без жодних скафандрів. Вони одягнуті в легкі сріблясто-блакитні трико. Не покриті нічим обличчя, довге волосся до плечей. Дівчина уявила температуру світового прос­тору і жахнулася. Як вони витримують?
Що це за люди? Чи, може, їй сниться? Колективний гіп­ноз? Чи бачить те саме Торріс? Або інші супутники?
Мабуть, бачать. Бо теж збентежені, розгублені. Всі вони не зводять поглядів з дивовижної групи. Вона все ближче і ближче. Попереду молодий прекрасний юнак. У нього фосфо­рично-бліде обличчя, ясно-синє волосся, очі — ніби дві зорі. Руки простягнуті вперед у пориві. Як вони рухаються, якою енергією?
— Він схожий на Горіора, — прошепотів Торріс ледве чутно. — Це вражаюче!
— Хто? — Теж пошепки запитала Гледіс.
— Той… перший…
— Ти знав Горіора?
— Знав. Цей пірат — точна копія героя. Якийсь жарт!
Гледіс непорушна. Тільки думка працює. Немислимо складне завдання. Чи думала вона, що її мозок прийме таке навантаження? І не лише мозок, а серце, чуття. Ось перед нею Горіор — герой мільярдів людей. Безліч юнаків та дів­чат мріють стати такими, як він. І вони ж проклинають його, називаючи іншим ім’ям, ганебним прізвиськом Корса­ра. Як може злочин перевтілитися в таку чудову форму? Навіщо це йому? Чого він досягне, зупинивши поступ пла­нети до щастя й добра?
Три постаті наблизилися до крейсера “Ара”, повільно по­линули вздовж стін.
— Відкрити шлюзи? — Почулося запитання.
— Ні, — відповів Торріс.
Пірати зупинилися проти каюти управління, побачили крізь прозорі стіни космонавтів, привітно підняли руки вгору. Зробивши незначне зусилля, опинилися в крейсері.
Корсар усміхнувся, сказав:
— Бій скінчився. Сядьте, братове!
Гіпнотичне заціпеніння спало з космонавтів. Торріс втом­лено сів у крісло пілота. Гледіс зачудовано дивилася на вожа­ка піратів.
— Я не гніваюсь, — мовив Корсар. — Діяли не ви. Діяла воля Кареоса, закладена в вас. Маріонетковий імпульс закін­чився. Тепер ви вільні. Поговоримо як брати… — Він не закін­чив речення. Погляд його впав на тендітну постать дівчини. — Хто ти?
— Космолінгвіст Гледіс, — відповів замість неї Торріс.
— Гледіс, — повторив Корсар, ніби прислухаючись до ме­лодики ім’я. — Гледіс…
Вій довго мовчки дивився на неї. Дівчині здалося, що його очі проникають до її потаємної суті, читають усе. І не страшно Гледіс, і нема ненависті в неї до злочинного Корсара.
Тільки дитяча цікавість, ейфоричне сп’яніння небувалим враженням, жадоба нового знайомства. Геть попередні думки! Те буде потім, потім! А тепер — хай відкриється для неї новий світ — нечуваний і небачений.
Корсар чомусь засмутився, на його чолі з’явилася болісна зморшка. Він глянув на товаришів, потім перевів погляд на космонавтів.
— Познайомимося, — знову озвався він. — Я Корсар. Ора­на дала мені це ім’я, я з радістю приймаю його. Це — мої товариші Керра і Сано. Ми представники астероїда Свободи. Проте це вже сказав вам мій учитель.
— Чому ви зупинили крейсер “Ара”? — запитав Торріс.
— Ми не дозволимо вашій планеті контактувати з іншими світами.
— Яке право лягло в основу такої сваволі?
— Космічне Право, — просто відповів Корсар. — І не сва­воля, а захист далеких світів від деспотії.
— Це егоїстичне визначення. Планета мислить інакше.
— Планета не мислить, — гірко посміхнувся Корсар. — За неї мислить правитель, а в кращому разі — групка людей. Не будемо сперечатися. Ви познайомитеся з астероїдом Свободи. Ніхто не затримає вас там. Захочете — ввійдете в Спілку Ко­смічного Братерства. Захочете — повернетеся на свою плане­ту. Згода?
— Ми — полонені, — похмуро сказав Торріс.
— Ви — брати, — заперечив Корсар. — На цьому закінчи­мо знайомство. Я вимкну управління крейсера “Ара”. Ми спря­муємо його до астероїда. До зустрічі, братове! До зустрічі, Гледіс!
Він привітно махнув рукою, наблизився до стіни і щез у ній. За ним зникли його товариші. А потім неймовірний політ у порожнечі під променями Блакитного Світила.
Дівчина знеможено заплющує очі. Психіка гранично на­пружена. Ще трохи — і вона не витримає. Спочити, спочити б, не думати ні про що, забути про те, що було, що має статися.
Екрани “Ари” оживають. Крейсер слухняно пливе за пі­ратським кораблем. Тільки ним тепер керує чужа воля. Космі­чний гігант прямує до поясу астероїдів. Поволі виростає серед зоряного безміру невелика планетка, над нею спалахують пері­одичні світлові імпульси навігаційних сигналів. Три яскраві фіолетові зірки.
Ще трохи — і міжзоряний крейсер легко лягає на поверх­ню астероїда Свободи…
Стіни крейсера втратили прозорість. Стало темно. Спалах­нуло денне світло. Напружена тиша. Торріс махнув рукою, гірко усміхнувся.
— Ходімо. Познайомимося з піратським лігвом.
— Щось він не схожий на злочинця, — несміливо озвався хтось з космонавтів.
— Отруйні гади теж бувають приємні на вигляд, — одрі­зав командир. — Геть сентименти! Якщо ми справді маємо вільний вибір — одразу ж повернемося назад, на Орану. Та­кий мій наказ!
“Вільний вибір і наказ, — подумала Гледіс. — Дивне по­єднання протилежних понять. Корсар незрівнянно послідовні­ший у своїх діях”. Подумавши так, дівчина розгнівалася сама на себе. Як легко вона піддається звабному виливу. Там, на планеті, її полонили чари Кареоса. Тут вона відкрила серце для космічного злочинця! Так не можна. Треба відкинути по­чуття симпатії чи антипатії. Вирішувати тверезо, логічно.
Слідом за Торрісом дівчина вийшла з корабля. Крейсер “Ара” лежав у велетенському ангарі. Сферична поверхня бу­дівлі мерехтіла фосфоричним сяйвом, довкола було добре видно, ніби в передсвітанні. До групи космонавтів підійшов один з супутників Корсара — зовсім юний і тендітний. Він, приклавши долоню до грудей, щиро сказав:
— Ви втомилися, перехвилювалися. Вам необхідно спочи­ти. Прямуйте за мною. Про вас потурбуються. А пізніше — зустріч із Старшими Братами.
Екіпаж “Ари” не сперечався. Космонавти рушили за про­відником. М’яка рухлива доріжка довезла гостей до імлистої мерехтливої завіси, пірнула під неї. Гледіс тихо скрикнула від несподіванки. Це, певно, було енергетичне поле, непрозоре для ока.
Стежка закінчилася, і космонавти опинилися серед гус­того лісу. Лілові, зелені, блакитні рослини в’юнилися по хи­мерних нагромадженнях скель, що стояли півколом, утворюючи високе склепіння. Десь там, у штучному небі, мерехтіло зелен­кувате світило, промені якого були ніжні й приємні. Право­руч і ліворуч — гігантська порожнина. На ній вгадувалися звиви шляхів, масиви садів, сферичні покрівлі високих бу­дівель.
— І все це зроблено вами? — 3 недовір’ям запитала Гледіс у провідника.
— Так, — просто сказав юнак. — Ще недавно це був зви­чайний астероїд. Скеля діаметром на сто мі. Тепер це чарів­ний світ, космічна оранжерея. Те, що ви бачите, — лише зовні­шній плин нашого життя. Головне в незримості.
— Що саме?
— Про це скажуть старші, — ухилився юнак від прямої відповіді. — Мені велено влаштувати вам спочинок. Чоловіки, прямуйте цією стежкою. На вас там чекають. Дівчино, йди за мною.
Гледіс попрощалася з Торрісом і товаришами, пішла за провідником. Відчинилися в скелі овальні двері, і дівчина опи­нилася в невеликій кубічній кімнаті, розділеній непрозорою рожевою запоною. Юнак мовчки показав на нішу, там стояло вузьке ліжко, заслане пухким ясно-блакитним килимом. По­під стінами росли багрянолисті деревця, на гілках жовтіли соковиті плоди.
— Захочеш їсти, — пояснив юнак, — зірвеш. Дуже смачно. Покупатися можеш тут.
Він відхилив завісу, за нею був басейн. Гледіс вдячно при­клала руки до грудей.
— Мені нічого не треба. Тільки спати. Я дуже втомилася. 1 — Тоді лягай. Я піду. Легких снів!
Юнак зник. Гледіс залишилася на самоті. Тиша й небаче­ні дерева. Сутінки. Паморочиться в голові, потік вражень за­колисує, кидає в забуття. Вона ледве встигає лягти на м’який килим і провалюється у світ сновидінь.
Перед нею попливли гори. Рідні ліси серед ущелини, грай­ливий водоспад, де вона так любила сидіти, слухаючи чарівну мелодію потоку. Тепер, у сні, Гледіс не сиділа на камені, а, піднявшись у повітря, плавала над гірською річечкою. Нами­лувавшись веселкою водограю, дівчина полетіла до бідної ха­тинки батьків. Там було тихо, нікого не видно. Підсліпуваті віконця дивилися на світ тьмяно, невиразно. З димаря не йшов дим. Гледіс припала до шибки, зазирнула в хату. Мати й бать­ко спали. Дівчина здивувалася: чому вони сплять, коли надво­рі ясний день? Чи не захворіли? Вона хотіла крикнути, але голосу не було. В горлі ніби пересохло. Дівчина вдарила кулач­ком по віконниці, а звуку не чути. Вона у відчаї почала бити­ся об стіну, наче пташка, що потрапила в сільце. Та все було даремно. А тим часом довкола смеркало, згасали барви дня. Уже зникли обриси гір, по ущелині поплив густий туман. І лише вгорі, між хмарами, видно було сузір’я. “Може, там я знайду силу”, — чомусь подумалося дівчині. І вона кинулася в небо. Майнули скелі, туман залишився внизу, замерехтіли зірки, манили своєю казковістю, таємничістю, спокоєм. Попе­реду з’явилося кулясте зоряне скупчення. Воно оберталося, срібно подзвонюючи, з кожним обертом показуючи все нові й нові чарівні поєднання своїх світил. “Туди, туди”, — підказав хтось невидимий дівчині.
У радісному натхненні Гледіс прискорила політ до дивно­го світу. Але щось затримувало її, гальмувало. Вона озирнулася. За нею тягнулися майже невидимі нитки, що прив’язували її до планети. їх було багато, ніби павутиння серед похмурого осіннього лісу. А між хмарами — бліде обличчя Кареоса.
Це він тримав пасма павутини, тягнув дівчину до себе, шепотів: “Ти моя. Куди ти прагнеш, кохана? Тут, на Орані, ти знайшла щастя! Що ти бажаєш знайти в холодній космічній пустелі?”
Слова Кареоса то холодили душу, то вогняними крапля­ми падали на серце. Чарівне сузір’я віддалялося.
Дівчина прокинулася з тяжким настроєм. Щось турбувало її. Настирливо повторювалося в свідомості владне слово-заклик:
— Де ти? Де ти? Де ти?..
Вона отямилася, кинулася до свого плаща, розгорнула його. Ввімкнула пристрій у внутрішній кишені. Виник екран. У гли­бині з’явилося туманне зображення Кареоса, почувся його тихий голос:
— Чи бачиш ти мене, кохана?
— Бачу, — тремтячим голосом відповіла Гледіс.
— Де ти?
— На астероїді Свободи. Корсар так називає його.
— Ти бачила Корсара? — насторожено запитав Кареос.
— Бачила.
— Що він сказав?
— Він нікого не тримає. Сказав, що кожен може повернутися на Оралу, якщо захоче. Я спочивала. Ще не стрічалася ні з ким.
— Це добре, — мовив Кареос. — Корсар хитрий і підступ­ний. Він може переконати тебе в чому завгодно. Він володіє великою гіпнотичною силою.
— Він мені здався щирим і добрим, — простодушно мови­ла Гледіс.
— От бачиш, — нахмурився Кареос. — Я знав це. Проте, — сумно додав він, — ти вільна. Вибирай свій шлях. Або подвиг, який дасть тобі безсмертя, або повернення на Орану. Я не скажу тобі й слова осуду. Примусом на подвиг не посилають. Ти сама захотіла!
— Що мені робити? — спалахнула дівчина. — Досить розмов! Я буду діяти!
— Ти прекрасна, — ніжно сказав Кареос. — Я не можу жити без тебе! Може, не треба, пташко? Може, повернешся, і я зроблю все якось інакше?
— Досить! — різко відповіла Гледіс. — Доки в мені не згасло рішення — я готова!
— Тоді слухай уважно. Ввімкнеш пристрій, про який я тобі казав на Орані, коли побачиш Корсара. Бажано, щоб по­руч були всі інші. Якнайбільше. Я слідкуватиму за твоїм сиг­налом з головної станції. Ти приймеш на себе анігіляційний промінь. Усе буде безболісно.
— Зрозуміла, — зітхнувши, сказала дівчина. — Прощай, мій Кареосе!
— Моє серце з тобою, — глухо мовив правитель. — Про­щай, Гледіс. Про батьків я потурбуюся.
Дівчина вимкнула пристрій, портативний екран-плащ згас. Гірка посмішка з’явилася на вустах Гледіс. Він потурбується про батьків. Що їм турботи без улюбленої доньки? Доки вона була з ними, вони мали щастя і радість. А тепер — безцільне існування. Справді, наче сон, тяжкий, непробудний.
Що ж тепер? Незабаром зустріч з Корсаром. Один непо­мітний рух — і сигнал з Орани ввімкне вибуховий пристрій. Гледіс перетвориться в сліпучу плазмову хмару. В ніщо. Ра­зом з Корсаром вони спалахнуть зорею в космічній пустелі. У попіл перетвориться квітучий астероїд — творіння розуму й серця мужніх людей, які не побоялися ствердити волю і владу життя серед мороку й смерті.
Зненацька нові почуття опанували дівчину. Чому вона поспішає? Не знаючи намірів Корсара, не звідавши їхнього шляху? Чим вона керувалася? Лише своєю любов’ю до Кареоса? Його ненавистю до колишнього друга? А може, все не так, як правителю здавалося? Може, у Горіора свій шлях, який не принесе шкоди людям Орани? І можна було б поєднати геній Кареоса і фантастичні прагнення Горіора! Гледіс згадала феєричне видіння: серед космічної порожнечі летять, ніби птахи, три постаті. Легко, натхненно, невимушено. Так, ніби вони народилися в тій ворожій для звичайних людей стихії. Як же це сталося? Як вони досягли такого незвичайного звершення? Вона багато розмовляла з Кареосом, читала книги, перегляда­ла наукові фільми, але ніде не згадується про таку можли­вість. Життя серед порожнечі — навіть одне таке досягнення відкриває нечувані обрії для дослідників. А проникнення крізь стіни! А багато іншого, про що люди Орани і не здогадуються!
“Корсар хитрий і підступний”, — виринули в свідомості слова Кареоса. Гледіс завмерла, прислухаючись до голосу сум­ління. Як тяжко вирішувати! Вона — нікчемне дівчисько се­ред цих титанів. Кареос і Горіор — два велетні розуму й духу, між ними триває невмолимий двобій. А хто вона, щоб стати на бік того чи іншого?
А може, й справді дивовижне вміння Корсара — лише стежка для завоювання планети? Незвичайні досягнення ще не означають, що їхній творець людяний. Минула історія, з якою Гледіс познайомилася, переглядаючи старовинні філь­ми, стверджувала, що високий розум часто поєднувався з неймовірною жорстокістю.
Годі! Треба заспокоїтися і спостерігати. Час є, можна ви­рішити пізніше, коли в неї будуть факти. І тоді, коли серце проголосить свій вирок, не підказаний ззовні, вона безжально ввімкне пристрій. Хай буде так!
Дівчина рішуче скинула плащ, роздяглася, стрибнула в басейн. Прохолодна вода прийняла її тіло в пестливі обійми. Гледіс поплавала трохи горілиць, відчуваючи, як зникає вто­ма, яснішає свідомість, у м’язи вливається бадьорість і сила.
Вийшовши з басейну, дівчина знову одяглася. Зупини­лась біля дзеркала. Зазирнула в свої очі. У глибині зіниць причаївся острах, непевність, між брів пролягла болісна змор­шка. Хто допоможе їй знову віднайти спокій і певність? Хто вкаже праведну стежину серед мороку?
— Я, — почувся позаду тихий голос.
Вона скрикнула, обернулася. Біля входу до її кімнати сто­яв Корсар. Його постать мерехтіла блакитно-зеленими іскра­ми, і здавалося, що він зітканий з холодного вогню. Прозорі очі Корсара дивилися на дівчину сумно й очікувально. Вона задихнулася від хвилювання й тривоги.
— Ти почув мою думку?
— Так.
— Ти знаєш все? — 3 острахом запитала Гледіс.
— Знаю.
— Ти вб’єш мене?
— Ні.
— Чому?
— Я чекаю твого рішення.
— Рішення?! — скрикнула дівчина, стримуючи ридання, яке рвалося з грудей. — Якого рішення?
— Смерті чи життя.
— Ти глузуєш! — гірко мовила Гледіс, не витримуючи погляду його ясних очей. — Ти володієш гіпнотичною силою і можеш…
— Можу, — продовжив її фразу Корсар. — Можу зупини­ти злочинну акцію. Проте не хочу.
— Чому? — 3 надією запитала вона.
— Я хочу зважити свою долю на терезах твого серця.
— Це красива фраза!
— Ні! Необхідність! Я самотній. Мій світ, мої прагнення — абстракція, якщо вони не освячені любов’ю.
— Поруч тебе прекрасні соратники — чоловіки й жінки. Хіба вони не схвалюють твоїх прагнень серцем?
— В моїй душі є сокровенні, втаємничені мрії. Всього не скажеш навіть близьким друзям. Є лише одне серце, яке повин­не освятити зерно нового світу.
Несила дивитися в його очі. Що це з нею? Кареос і Горіор. Хто поставив її на перехресті двох доріг, які розходяться навіки?
— Ти щирий зі мною? — тихо мовила вона.
— Так.
— Поясни мені все. Я хочу знати істину. Кареос відкрив мені твій злочинний задум — завоювання влади на Орані. Лише тому я згодилася…
— Мовчи, — перебив її мову Корсар. — Не промовляй даремних слів. Я знаю більше, ніж ти можеш сказати. Іди сюди. Сідай. У нас є час, я тобі відкрию справжній плин подій…

Частина третя
Політ у небувалість
— Ти знаєш, що ми познайомилися в Екваторіальній Школі Астропілотів. Там і побраталися. Поклялися діяти лише для спільного блага. Все так, як він тобі розповідав. Але ти не знаєш головного. Ще до останньої зоряної експедиції в мене зародилися сумніви. Що таке спільне благо? Чи однакове воно для всіх? Чи може наймудріший вождь чи навіть група людей дати щастя мільярдам істот, керуючись повним ідеалом, який їм здається найкращим? І що таке, власне, щастя?
Ти знаєш, що в усі віки про це точилися суперечки. Муд­реці, теоретики, літератори, політики — хто тільки не ощасли­влював людей своїми одкровеннями. Проте минали віки, а люди були нещасливі, і примарне поняття втікало від них.
Найпростіша відповідь: щастя — це забезпечення потреб, задоволення прагнень, бажань. Це — ідеал найпримітивніших. Трохи вища ідея: щастя — це боротьба. Але боротьба заради чого? Може, знову заради задоволення бажань? Тоді ми при­ходимо до порочного кола.
Потрібне визначення мети. Але істина недосяжна. Отже, ніколи людина не матиме достойної мети, ради якої можна змагатися. Де ж тоді вихід?
Одного разу я плив на океанському лайнері. Гурт пасажи­рів стояв на кормі. Ми годували крихтами хліба морських кералів. Величезні блакитні птахи сідали на хвилі, виловлю­вали здобич, зчиняли бійку, вихоплюючи харч одне в одного з дзьобів. Мені стало моторошно. Корабель плив довго, і весь час за ним летіли керали, сповнюючи простір огидними жадіб­ними криками. Я зрозумів, що людство може перетворитися в отаку зграю безмозких лютих істот, які будуть поспішати за кораблем пізнання, поїдаючи те, що падатиме з його борту. Це обоготворення, абсолютизація функцій нашої біологічної ма­шини. Все інше — культура, науки, розваги — стає лише каму­фляжем, лише сором’язливим прикриттям основного — наси­чення!
Я почав ділитися своїми думками з Кареосом. Він сміявся паді мною. Він звертав мою увагу на історію всього живого, на плин усієї праеволюції. Від початку до сьогодення — всюди бій клітини з клітиною, істоти з істотою, формації з формаці­єю. Утвердити себе, свою особистість — ось веління природи. Відбір кращого, сильнішого, вмілішого — ось лабораторний метод мегасвіту, в якому ми живемо. Закон сущого — сила. Його не обійдеш. Його можна тільки використати. І коли людство досягло такого рівня, щоб звільнитися від воєн заради шматка їжі, то треба благословляти розум, який дав такі мож­ливості. Тепер боротьба переноситься на вищі щаблі — у кос­мічну безмежність. Битва цивілізації з цивілізацією, галакти­ки з галактикою. Може, не кривава, може, не така жорстока, як у минулі історичні епохи, але безжалісна. Хай зникає з лона космосу нікчемна культура. Тільки розум, який здатний утвердити себе в безмірності, достойний назватися сином кос­мосу.
— А жаль? — Запитував я його.
— Чому ж ти не жалієш плоду, який їси? — Насміхався Кареос.
— Може, й жалію. Поки що це необхідність.
— Завжди буде така необхідність, — заперечував він. — Щоб жити, треба когось асимілювати, знищити. Суть буття — у протиставленні когось комусь.
— Тоді воно прокляте! — Гнівався я.
— Ні, такий закон буття. Закон непорушний.
— Хто сказав це?
— Вся світобудова стверджує це!
— Неправда. Ми не знаємо й мільярдної частки світобу­дови. Ми лише ембріони еволюції. До того ж запрограмовані природою.
— Ти сказав слушно. Запрограмовані. Отже, повинні ви­конувати програму.
— Ні. Треба вийти з течії програми. Доки ми не усвідом­люємо такої можливості — ми маріонетки. Усвідомимо — вий­демо в світ свободи.
— Якої свободи? Від чого?
— Від закону природи.
— Порушення закону природи — смерть, ніщо, порожнеча.
— Навпаки. Це — нова ступінь буття. Я відчуваю це інту­їтивно. Глянь — первісна клітина протягом мільйонноспірального циклу досягла рівня мислячої істоти. В надрах матерії прихована грандіозна еволюційна сила. Для неї все можливе. Будь-яке здійснення. Але доки вона діє самотужки, методом проб, на пошуки витрачається нескінченна лавина живих іс­тот, незміряні еволюційні цикли. І більшість тих зусиль при­водить до тупиків, до виродження. Ось що таке підкорення законам природи. Вона сліпа й безжалісна. І якщо вже мисляча істота усвідомила своє покликання — хай вона візьме на себе еволюційний імпульс, щоб свідомо творити необхідні форми і явища.
— Це слова! А практично?
— Я теж не знаю. Я кличу тебе, інших — хай усі задума­ються над цією проблемою!
— Ти божевільний, — гнівався Кареос. — Замість бороть­би за спільне благо ти вибираєш імлисту стежечку авантюр. Моя програма: забезпечити людство всім необхідним, дати йому освіту, розваги, дозвілля. Розширити свідомість, відкрити мож­ливість єднання з природою, яка його породила. Всі не мо­жуть бути творцями, дослідниками. Це — привілей одинаків. Інші будуть матеріалом для еволюції, лабораторним реакти­вом природи. Вони перші ж повстануть проти твоїх утопій!.. Ти розумієш, Гледіс? Мій побратим, користуючись людяною, передовою ідеологією, намагався схилити мене до прадавнього реакційного світогляду: основна маса людства — бидло, юрма, табун напівінтелектуальних істот, які жадають лише насоло­ди, а над ними — еліта духу, обранці, технократи, диктатори. Я розумів добре вже тоді, чим закінчиться така “революція” Кареоса. Збереження старої диференціації суспільства, консе­рвування — і, може, навіки системи нерівності, кастовості. А оскільки до дії будуть уведеш могутні системи кібернетичного контролю, то людство вже ніколи не зможе зруйнувати пороч­ного кола антиеволюційного суспільства, у яке воно саме себе зажене.
Кареос грав на найпримітивніших струнах. Первісне ба­жання насичення. Але ж навіть люди невисокого духовного рівня, задовольнивши первісні інстинкти, починають думати про пошуки смислу буття. І такий пошук неминуче веде істо­ту до відкриття небувалого. Але оскільки небувале не буде запрограмоване технократами, то воно підлягатиме пересліду­ванню. Таким чином, Кареосове “суспільство справедливості” неодмінно мало стати гігантською в’язницею духу. Я бачив це і відверто говорив побратимові, що він самозакоханий сліпець.
Суперечки точилися майже щодня. Міжзоряна експеди­ція відсунула наші незгоди на певний час. Та коли ми повер­нулися назад, до системи Ари, вибухнула гроза. Нас повідо­мили, що Кареоса і мене вибрали у Планетарну Раду. Це відкривало можливості для здійснення наших мрій. І знову я розпочав дискусію. Побратим був категорично проти моїх ідей. Більше того — він погрожував, щоб я навіть не смів іншим говорити про це. Я рішуче заявив, що розпочну планетарну дискусію. Хай людство вирішить свою долю в товариському обміні ідеями. І тоді…
— Тоді ти втік. Я знаю… — Озвалася Гледіс.
— Ні, — суворо заперечив Горіор. — Я не втік. Тоді Каре-ос вчинив злочин. На підході до супутника Орани, коли ми вже готувалися фінішувати, він прийшов до моєї каюти і за­пропонував мир. На знак того ми випили дружню чашу. В ній був наркотик…
— Кареос?.. — Жахнулася Гледіс.
— Так. Мій побратим розірвав священну нить братерст­ва. Я поринув у гіпнотичний сон. Що було далі, ти знаєш з історії…
— Знаю. Кареос повідомив, що ти загинув у польоті й похований на астероїді. Тебе оголосили героєм і поставили вам обом пам’ятник у центральному мегаполісі.
— Він уже тоді діяв, як закінчений мерзотник…
— Не кажи так, — благально попрохала дівчина. — Ти ж не знаєш всіх його міркувань. Може, він хотів кращого. І вирі­шив пожертвувати однією людиною ради багатьох!..
— Гаразд, — похмуро кивнув Корсар, важко зітхнувши. — Про це поговоримо пізніше. А тепер… Тоді я знепритомнів. І отямився вже на планеті.
Я хотів звестися на ноги, але тіло не слухалося мене. Сві­домість розпливалася, ніби хмарина в небі. Несила було зосе­редитися, згадати щось. Таке відчуття буває уві сні. Щось мариться, хтось загрожує, ти хочеш втекти, прокинутися… і не можеш.
Я втратив відчуття часу. Не знав, скільки лежав, чому опинився в незнайомій місцевості. Хтось схилився наді мною, розпитував. І знову самотність. Десь світили фари машин, ін­коли в імлистому небі пролітали електрольоти. Я вже думав, що помру, не побачивши людського обличчя. Та ось біля мене зупинився електроекіпаж. На борту я помітив трикутник — знак медичної служби. Мене понесли до машин. Роздягли і накинули теплий халат. Поруч мене сіло двоє санітарів. Хтось запитав ласкавим голосом:
— Хто ти? І як сюди потрапив?
— Я Горіор, штурман зоряної експедиції, — тихо відповів я. — Одвезіть мене до Всепланетної Ради.
— Друже, ви марите, — почулася відповідь. — Горіор заги­нув і похований у поясі астероїдів. Вся планета оплакує його.
— Це я. Повідомте Всепланетну Раду. Кареос — злочи­нець!
— Кареос — голова Ради. Ви фантазуєте. Я розумію: ваше горе з приводу смерті Горіора, якого ви, певне, любили, пору­шило психіку… Але спробуйте згадати, з якого ви мегаполіса, як ваше ім’я.
Я знемагав від обурення, я намагався переконати їх, що я — космонавт. Але все було марно. Почувся наказ:
— Він божевільний. У психіатричну номер сім. Електроекіпаж рушив. Я знепритомнів.
— Психіатрична? — запитала Гледіс. — Що це таке?
— Лікарня для психічно неповноцінних людей, — сумно сказав Корсар. — Невже ти не читала про такі лікарні?
— В історичних фільмах бачила, — розгублено відповіла дівчина. — Але не думала, що вони існують нині. Кареос ска­зав мені, що божевільних на планеті нема.
— Їх більше, ніж у найсуворіші історичні епохи, — запере­чив Корсар. — Але статистика мовчить: вона в руках Кареоса. Йому невигідно, щоб про це знала планета. Еволюційна мо­гутність закута в річище запрограмованого життя і руйнує тонкі нервові системи. Та про це пізніше. Слухай далі… Мене привезли до лікарні. Це була старовинна фортеця, пристосо­вана для потреб медицини. Високі похмурі стіни, гори довко­ла, глибокі прірви зі скаженими потоками. Звідти неможливо втекти. Мене зустрів головний психіатр — сухорлявий неви­сокий дідок з гострим поглядом. Талановитий психолог і гіп­нолог, але дуже жорстокий. Може, він сам був трохи божевіль­ний.
Лікар звелів роздягнутися. Викотив з десяток біокіберів Для обсервації, поналіплював на мене багато датчиків. Мету­шився, щось записував. Потім звернувся до мене:
— Хто ти?
— Горіор.
— Це вже чули мої помічники, — глузливо сказав дідок. Він глянув у мої очі, зосередився. Я відчув, як безжальна воля ламає мене, змушує підкоритися.
— Хто ти? — знову почулося запитання.
— Горіор…
— Стійкий психоз! — роздратовано констатував дідок.
— Не психоз у мене, — схопився я з крісла. — Як ви не збагнете, що я жертва злочину! Повідомте Всепланетну Раду!..
— Гаразд, гаразд, повідомлю! — пробурмотів головлікар.
А тим часом його помічники приклали до спини електрод, і сильний розряд пронизав мене. Санітари понесли мене дов­гим темним коридором і вкинули до якогось приміщення, з гуркотом зачинивши двері. Тільки тепер я здогадався про пе­кельний план Кареоса: назавжди поховати мене, залишивши життя. Божевільний, який вважає себе знаменитим космонав­том, — що за дивина?! Серед психічно хворих є безліч богів, злих духів, історичних осіб, полководців. Скільки б я не скар­жився — відповідь буде одна: стійкий психоз!
Я був у відчаї. Потім наступила байдужість. Вмерти! На­віщо жити, коли найкращі друзі стають зрадниками і злочин­цями?!
Я впав у дивний стан прострації. Не спав, не їв, не пив. Сидів у куточку невеликої камери-палати, дивився у простір. Не було думок, не було сили рухатись. Приходили лікарі, щось запитували. Я не відповідав. Мене залишили в спокої.
Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:
— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?
Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?
— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я не привид. Помацай. У мене така шкіра, як і в тебе. Навіть халат такий, тільки давніший.
Я несміливо торкнувся його руки. Вона була кістлява й гаряча. Я чув подих, бачив, як на скроні людини пульсувала жилка. Містичний жах розвіявся. Я полегшено зітхнув. Кив­нув на стіну, запитливо глянув на незнайомого:
— Як же ти?
— Що?
— Там є отвір?
— Нема.
— Хто ж допоміг тобі пройти?
— Я вмію проникати крізь тверде.
— Це неможливо
— Про це посперечаємось пізніше, — сказав Аерас. — При­йми факт, теорія — потім!
— Тоді ти можеш втекти?
— Можу.
— Чому ж?..
— Не хочу. Де ж іще зустрінешся з порядними людьми на нашій планеті? Всі, хто порушує норму, потрапляють сюди. Хочу знати твоє ім’я. Хто ти? Ким був?
— Я вже й сам не знаю. Мене переконали, що я хворий. Але мені здається, що я Горіор — штурман зоряної експедиції.
— Он як, — засмутився Аерас. — Ти побратим Кареоса?
— Ти знаєш мене?
— Чув. Дещо знаю. Але як ти потрапив сюди? Пригадай…
— Кареос зрадив. Він викинув мене на планеті в пустель­ному місці. Непритомного. Лиш недавно я дізнався, що він став головою Всепланетної Ради. Мене оголошено героєм. А я нібито загинув у поясі астероїдів.
— Знаю. Але що сталося між вами?
— Це довга історія.
— Тим більше я хочу знати, — наполягав Аерас. — Доля звела нас у проклятому місці. Я слухаю, мій друже.
І тоді я розповів йому про все…
Коли я закінчив оповідь, Аерас міцно обняв мене. Я не сподівався такого прояву почуттів. Заспокоївшись, він сказав:
— Я давно чекаю тебе! Нарешті сталося!
— Мене? Невже мені судилося потрапити сюди, де сидиш ти?
— Смішний хлопче! Я чекав не тебе особисто, а такого, як ти.
— Не розумію…
— Я все поясню, — радісно сказав Аерас, поплескуючи мене по плечу. Він підвівся, підійшов до дверей, проник крізь них у коридор. Повернувся назад. — Ніде нікого. Скрізь тихо. Наші колеги — божевільні — сплять. Лікарі теж розважаються в своїх апартаментах, дивляться телерепортаж з центрального мегаполіса. Крім того, почалася гроза. Нам ніхто не заважатиме.
Справді, над замком прогуркотів грім. За вузькими вікон­цями спалахували блискавиці. Аерас примостився біли мене на м’якому килимі, підібгав ноги під себе, руки поклав на коліна, як мудрець із старовинних гравюр.
— Слухай же, мій молодий друже! Я розповім тобі, чому я опинився тут. Тоді ти зрозумієш і мою радість, і мої надії. Я не знаю, коли у мене почався бунт проти загальноіснуючого. Ма­буть, окремі іскри спалахували ще в дитинстві, але вперше від­чув тоді, коли вже працював учителем в одному з мікрорайонів третього мегаполіса. Я болісно переживав те, що діти ненавиді­ли навчання. Школа для них була якимсь рабством. Я запиту­вав себе: в чому справа? Що сталося, що діти відмовляються добровільно сприймати здобутки батьків, і потрібна ціла систе­ма примусу чи заохочення, щоб готувати спеціалістів, які пере­бували б на рівні сучасної цивілізації? У мене складалося вра­ження, що десь розвиток людства збочив і пішов по руїнниць­кому шляху. І ніхто не бачить цього, не розуміє.
Хто вивчав напрямок еволюції? Хто взагалі збагнув, що таке еволюція? Яка сила закладена в ЇЇ потоці? Розумна? Чи інерційна? Чи вона — експеримент космічних істот? Чи проба стихій природи, які в незліченних поєднаннях складають різні варіанти істот та явищ, не відаючи, до чого це призведе і наві­що це потрібно!
У всякому разі, навіть прийнявши суть еволюції за природ­ний добір, треба визначити основні його закономірності. Треба збагнути можливості істоти і мету. Треба узгодити цю мету з велінням космосу. Так, так, ми частка космосу, отже, повинні рахуватися з цілим. Або стати над законом цього цілого.
Безліч запитань гнітили мій мозок. Я кидався від філосо­фа до філософа. Від одної теорії до іншої. А відповіді не було.
Я поринув у глибини окультних наук, у містицизм. Та скоро збагнув, що і в цьому напрямі — тупик. То сутінки розуму, який знемагає від безглуздя реального. На стежках містики нема розгадки. І я покинув манускрипти древніх му­дреців. Я збагнув, що відповідь треба шукати у собі. Я — фокус пізнання. Лише наш розум може бути критерієм істинності чи обману. Все, що сприйняте на віру, навіть від найбільшого авторитета, ще не істина. Ми не можемо засвоїти істину з книги, — можна лише досягти її, дорости до неї, стати ЇЇ суттю. Пуп’янок не може побачити, яким він буде, коли розквітне квітка, бо сам стане нею.
І тоді я безжально зруйнував усталені доктрини, яким вірив, якими начиняв своїх учнів. І постали запитання: хто сказав, що життя — закономірний плід космосу? Ким стверд­жено, що еволюція в природі йшла “правильним” шляхом? Чому вважається, що наш план космічного завоювання прос­тору технічними засобами є правильний і доцільний?
Від точної відповіді на ці запитання залежало багато. Ма­тематики знають, що найменша неточність у розрахунках ор­біти космічного корабля може відхилити його від мети на бі­льйони мі. Найменша неточність! Ти-чуєш? А в еволюційному вченні, в соціальних прогнозах, у плануванні громадських формацій ми діємо приблизно, користуючись гіпотезами.
Отже, чи життя закономірний плід природи, космосу? Воно у вічній боротьбі, невпинно захищається, воює з собою, з про­стором. Або воно паразитарне по відношенню до цього космо­су, або воно — посланець іншого мегасвіту, чужорідне зерно іншої еволюції, яке пристосувалося до стихій ворожого світу. Наука прийняла за догму, що еволюція в природі йшла “пра­вильно”. Але що означає “правильно”? Для кого? Хто впевне­ний, що біологічна машина людини є ідеальною для досягнен­ня тієї мети, ради якої космос веде гігантську таємничу гру з міріадами світів? Складний травний апарат, що забирає май­же всю енергію життя, слабке нетривке тіло, непостійний ро­зум, хиткі чуття, неточні органи аналізу, підвладність інстин­кту, що кидає людську істоту на задоволення найпримітивніших бажань, всупереч велінню розуму, — як може така основа бути фундаментом величних космічних досягнень? Ми тільки зрівноважена машина для обмеженої мети. Машина, яка бо­їться смерті, ударів, підвладна голоду, холоду, іграшка безлічі інстинктів і традицій!
Проте є ж щось у нас, що бунтує, клекоче, вимагає дії, навіть всупереч інтересам тіла, тимчасового нашого єства? Що ж воно таке?
Я збагнув: то веління вічного руху, вічної динаміки кос­мосу, яка і є суттю буття. Неважливо — правильно йшла ево­люція чи ні, “законні” ми чи ні. Важливо, що настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності.
Тоді пролунав клич: “Свобода! Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. І не прислухатися до велін­ня інстинкту, а виявити волю розуму, духу, запитати самого себе: чого тобі треба, чого бажаєш? Всеможливість, вседосяжність!” — ось який клич я почув. Ламай сам себе! Ліпи свою суть!
Так, так, мій юний друже! Тілу не треба змін. Воно є те, що є. Певні функції, певні можливості. Результат інстинктив­них зусиль природи. А дух хоче зміни, вічної зміни!..
Аерас тремтів від збудження, очі його горіли, наче в про­рока. Дисгармонія між немічним тілом і натхненним облич­чям була надяскравою. Десь у моїй свідомості промайнула думка: “А що коли він справді не в своєму розумі?” А вголос сказав:
— Я не робив таких узагальнень! Адже дух породжений матерією, і розривати їх…
— Тоді не розривай пуповини, якою дитя прив’язане до матері! — гаркнув Аерас, блиснувши очима на мене. — Хай воно вічно теліпається на прив’язі! Горе-філософ! Пуповина матерії повинна бути розірвана, її закономірності порушені! Інакше птах розуму не полетить у безмір! Про вседосяжність нема чого і мріяти!
— Вседосяжність… Я не доходив такого визначення. Хоті­лося відкрити нові шляхи, але вседосяжність? Чи не фікція вона?
— Фікція! Весь космос стверджує цю ідею! Я визнаю лише експеримент! Глянь назад, на історію еволюції. Навіть нижчі тварі не боялися порушувати закон статики. Риби захотіли вийти на сушу — і народилися земноводні. їхні несміливі родичі досі плавають в океанах. Ящірки захотіли літати, і над планетою заширяло безліч чарівних створінь — птахів. Первісні дикі примати підвели голову до зір — і стали людьми! Заспо­койся, все набагато складніше, я не згадую про безліч умов, які супроводжували ці біологічні катаклізми, але те, що дося­жне для несвідомих, тим більше підвладне мудрій людській істоті, яка визначила своє чільне місце в космосі.
Який же важіль зрушить з місця гігантську стіну тради­цій і рівноваги, у якій завмер весь видимий світ від амеби до людини? Я згадав про рівновагу. Це страшне поняття. Ти ду­мав про нього? Ти теж дійшов до розуміння порочності вічно­го закону, але хто почав розривати кайдани, повинен взагалі забути про них, відкинути їх геть! Недостойно для мислячої істоти замість залізних кайданів надівати діамантові! Люди прагнуть спокою і рівноваги. Саме вони вороги духу й розу­му! Принцип рівноваги диктує необхідність затишку, стандар­ту, усталених форм, непорушних теорій. І всяка думка про зміну, про революцію здається для прихильника рівноваги ідеєю бунту, порушення, анархії.
Я стверджую: мисляча істота повинна відкинути прин­цип рівноваги. РІЗНОВАГА — наш девіз. Треба відкинути саму думку про завершеність. Безупинне порушення закону, звільнення від обмежень! Не анархія, а подолання градацій закону!..
— Я розумію! Якби риби дотримувалися закону свого виду, то вони не вийшли б на сушу!..
— Правильно! Хоч вони й злочинці перед законом риб! Так, як кожен революціонер — злочинець перед тим законом, на який він замахується. І він же стає деспотом, якщо створює непорушну догму нового закону! Але ми заглибилися в тео­рію. Я хочу розповісти, що сталося потім…
Я почав проповідувати свої ідеї в школі. Проти мене по­встали педагоги. Учні захоплювалися, деякі гуртувалися біля мене, але удар був неминучий. Певна інформація потрапила в Головний Кіберцентр. Аналітичний Квантомозок перевірив мене на лояльність і психічний стан. Резюме прийшло до школи виразне й лаконічне: деградація психіки, розлад нервових центрів, тяжка розумова травма. Висновок: від педагогічної праці усунути, послати на лікування в психіатричну лікарню. Так я потрапив у цю фортецю.
— І давно це було?
— Вже дві спіралі…
— Дві спіралі. Майже все моє життя?
— Так, — сумно сказав Аерас. — Довгенько. Але що таке час, коли я дивився у вічність?
— Але самотність?
— Її не було. Я працював.
— Як? Над чим?
— Я експериментував. Чого були б варті мої ідеї, якби я залишився теоретиком? Я сказав собі: “Послухай, друже! Якщо твоя ідея має сенс, якщо в людині приховане зерно безмежно­сті, тоді не сумуй. Тепер тільки й почнеться період експери­менту. Досі ти базікав. Тепер почнеш діяти”.
— У тебе невичерпний оптимізм! В таких умовах…
— Чим важче, тим ближче розгадка! Пливучи в потоці запрограмованого життя, я не міг нічого зробити! Щоб пере­ступити бар’єр старого закону, треба вийти з потоку традицій­ного життя…
— І що ж ти почав робити?
— Зажди. Я підхожу до суті. Мене почали “лікувати” — мучити, колоти, аналізувати. Я покірно виконував те, що вони хотіли. Незабаром мене залишили в спокої. Я почав з найпро­стішого. Перш за все: чим ми зв’язані найсильніше з суспіль­ством, з природою, з безліччю малих і великих законів?
Відповідь: їжа, розмноження. Вища градація: інформація суспільного життя. Ще вища: мистецтво, наука, релігія. По­клик сексу можна утримати, хоч це й важко. Без їжі людина помре. Без суспільного обміну мисляча істота деградує. Без мистецтва і науки вона залишиться грубим монстром. Зачаро­ване коло. Дух жадає свободи, а тіло не може обійтися без нікчемної їжі.
А втім, ця проста відповідь не абсолютна. Вона не підтверд­жена навіть експериментально. Ми просто засвоїли її від бать­ків, від старших. Сказано: без їжі не проживеш. Сказано: без єднання з жінкою порушується психічна структура. Прийма­ється за аксіому: людина народжується і вмирає. Я вирішив експериментально перевірити низку найпростіших аксіом. По­чав з їжі…
— Чому з їжі?
— Тому, що це найгрубіший закон. Найочевидніший. Це — проблема енергетики. На цій основі базується життя. Об­мін, пожирання. Ще коли я був у школі, мої колеги зауважу­вали, що я замахуюся на найсвятіше, найголовніше. Без обмі­ну, мовляв, не буде самого життя. У цьому його суть. Але чому? Чому, щоб жити, треба когось неодмінно з’їсти? Хіба не може бути такого обміну, коли ніхто не буде знищений, нічия воля не буде порушена, жодне життя не ліквідоване? Рослини дуже близько підійшли до цього ідеалу: їхня енергетика — променева. Вода, мінерали, промінь. Це прекрасно. Але навіть вони в рабстві. Залежність від світила, від дощів, від добрив, від клімату. Людина повинна розірвати таку причинність, за­лежність. І це буде колосальною перемогою. Ти думав над тим, що ми — раби далеких предків, для яких культ їжі був священним? Вони блукали лісами, степами, шукаючи плодів, тварин. Пізніше люди досягли добробуту, але предки переда­ли їм гігантський травний апарат, коефіцієнт корисної дії яко­го — нікчемний. Змалку дитину напихають безліччю непотріб­них харчів. Вона пручається, вибльовує, але згодом звикає і стає “нормальною” людиною з гіпертрофованим шлунком. У літературі я знаходив згадки про феноменальних людей, які їли мізерно мало або й зовсім не їли.
— Цілком? — вражено перепитав я.
— Цілком. У древні епохи це приписували чудесам, божій волі. Але я збагнув, що тут ми маємо спонтанні експерименти природи. В нашому єстві закладена можливість нової, економ­нішої енергетики — вона інколи вступає в дію. Ясно, що такі люди мають обмін з енергіями. Але з якими? Як? Може, з променями світила, може, з єдиним полем, може, їхній орга­нізм переходить на ядерну енергетику і синтезує необхідні елементи з води, повітря, фотонів?! Потрапивши сюди, я по­чав зменшувати кількість їжі. Спочатку наполовину. Потім на чверть. Звичайно, я робив це поступово. Періодично цілком відмовлявся від їжі, витримуючи багато днів підряд…
— І що?
— Спочатку сильно худнув. Але утримання було необтяж­ливим. Крім утримання, я розпочав свідоме засвоєння повіт­ря, променів, води.
— І це допомагало?
— Дуже, — сказав Аерас. — Усе залежить від впевненості. Якщо ти, бажаючи плисти, не повіриш у свою здатність подо­лати течію, то неодмінно втонеш. І навпаки. Так і в цьому випадку. Не треба теоретизувати. Треба повірити в досяж­ність будь-якої мети. Абсолютизація закону мурує стіну перед розумом. Треба сказати так: закон — лише щабель. На нього можна стати, і він залишиться внизу, даючи опертя, щоб ти подолав ще один щабель.
Але утримання від їжі, свідоме засвоєння нових енергій — не самоціль. Це лише шлях, метод. Я пішов далі. Я зрозумів, що звільнення від одного закону дає силу для подолання ін­шого. Так створюється наростаюча реакція нового еволюцій­ного імпульсу. Я почав аналізувати проблему взаємозв’язку індивіда і суспільства, питання народження й смерті, можли­вості оволодіння силами, принципово відмінними від тих, якими користується людство.
Я згадав древню науку психічного тренування. Колись, жадаючи істини, я перечитав безліч таких книг. Відкинувши містичну шкаралупу багатьох шарлатанів, я збагнув, що в ос­нові практики сотень і тисяч дослідників лежить інтуїтивне розуміння неосяжності людських можливостей.
Наш дух замуровано в безліч тюрем. Космічна в’язниця, планетарна, суспільна, расова, релігійна, сімейна, чуттєва, ро­зумова, в’язниця інстинктів, передана нам генетично, темниця тіла, змурована мільярднолітніми стараннями природи. Спро­буй пройти безліч тих дверей. І де взяти ключі? Певно, чима­ло наглядачів стереже ті брами, готуючись щомить знищити зухвалого в’язня! Та все ж я зважився! Рішуче й безповорот­но. Я подумав: “Можливо, мене доля прирекла вікувати в бо­жевільні, в самотині. Навіть у кращому випадку, коли мене “вилікують” і випустять на так звану “волю”, що я робитиму? Блукатиму тінню серед інших тіней, серед юрб, які жадобу насичення зробили своїм культом, своїм богом”. Коротше, втра­чати мені було нічого, а здобути я міг безконечність! Так гово­рили древні мудреці, про священні заповіти яких забула наша наука.
Мої наглядачі, лікарі вважають, що я сиджу в ізольованій палаті й нездатний з неї вийти. Який абсурд! Хіба можна посадити в клітку промінь? Я — світло. Прокидаюся і виходжу з полону. Я знову сяю і мчу у безмір, до своєї вітчизни. Я хочу бути поза межами тіла, лікарні, хочу бачити небо, гори, людей, дерева, океан!
Минали дні, ночі. Я йшов помацки, без учителя, без під­тримки, без плану. Рвав на частки своє єство, марив свободою і плакав від безсилля. Інколи перед моїм напруженим зором спалахували світляні зірниці, вогняні стріли, і тоді я радів тим променистим вісникам як знакам майбутнього звільнення.
У снах я літав, ніби птах, над планетою. Такі сни часто бачать діти. Чому? Тому що діти ще не ув’язнені повністю у фортецю традицій. їхня суть клекоче й вимагає польоту. Ця потреба відтіснена в сферу підсвідомості і здійснюється в снах. Я радів, що до мене повернулася дитяча здатність, дитяче мислення. Але мені не досить було марень. Я бажав реальних досягнень. І одного разу…
Я відчув себе поза межами фортеці. Це сталося зненаць­ка. Відчув, що тіло моє перебувало в палаті, а свідомість — на свободі. Я бачив дворище лікарні — там гуляли хворі, ходили лікарі; довкола фортеці громадилися пасма гір, над ними пливли каравани хмар. Я радів і непокоївся: а чи не сон це? Метнувся в найближчий мегаполіс, побачив юрби людей, потік машин, миготіння реклам. Почув на майдані останні новини, що пере­давалися дикторами Всепланетної Ради.
Що дало мені можливість досягнути такого феноменаль­ного результату? Які органи діяли? Яка енергія? Потім за­сміявся і сказав сам собі: “Хіба птах міркує про теоретичні основи свого польоту? Хіба листок або квітка розробляють основи фотосинтезу, коли засвоюють променевий дарунок? Геть нікчемну розумову плутанину! Треба вирощувати зер­но, подароване нам безмірністю”. І ще я збагнув, мій друже, найсокровенніше: багато моїх попередніх уявлень порочні, неправильні!
— Про що ти? — Не зрозумів я.
— Мої уявлення про тюремників природи, про замкнені Двері, про безвихідь — мара. Ніхто не тримає нас у в’язниці. Двері ніким не охороняються. Ми населили простір образами своїх сновидінь, свого незнання і забобонів. Ми тюремники власного духу. І ключ — у нашому серці. Ми склали свої крила, свої неосяжні можливості в скриньку древніх догм і користувалися технічними протезами, замість того щоб без­страшно ринутися в рідну космічну стихію!
…Експеримент за експериментом. Невдачі, успіхи, пошу­ки, роздуми. Я досяг незвичайних результатів — свідомого керування кожним органом тіла. Міг прискорити функції зро­стання, регенерації, кровотворення. Міг затримати дихання на необмежений період або цілком виключити його, заміняючи процес поглинання атмосферного кисню відтворенням цього елемента в організмі. І, нарешті, найголовніше: я досяг енерге­тичної гармонізації. Ти ще не розумієш, про що я мовлю? Поясню. Наші клітини, наші органи мають магнітні поля. Різ­ної напруги, різної орієнтації, різного знака, поляризації. Людський організм схожий на юрбу в мегаполісі: мільйон людей — велика сила, але досить сигналу паніки — і вся велетенська маса істот перетвориться в безсиле, залякане товпище. Кілька насильників можуть панувати над мільйонними формаціями. Чому? Бо частки юрби не об’єднані органічно. Вони не скла­дають синтетичної єдності. Так і наш організм — Колос, при­в’язаний до землі тисячами ниток.
Я розірвав їх. Навчився концентрувати енергетику всіх органів і клітин у єдиний комплекс. Так я здобув вогняного меча. Людський розум отримав ту силу, яка ящірці дозволи­ла полетіти, рибі вийти на сушу, рослині засвоювати промін­ня світила, дикому примату стати людиною. То були досяг­нення інстинктивні, випадкові, тепер я міг планувати власну еволюцію!
Я переміг тяжіння планети. Бачу в твоєму погляді подив! Я теж дивувався і тріумфував. Ти чув про легендарні досяг­нення екваторіальних мудреців? Існували в давнину цілі шко­ли психоаналізу, аскетизму, містичного самозаглиблення, зв’язку з космічними енергіями. Передавалися чутки про стан антигравітації, якою досягали мудреці, ясновидіння, трансміграції через простір. Так от: я повторив їхні експерименти. Одного разу я піднявся в повітря. Неймовірна радість панува­ла в серці. Тут уже я не міг сумніватися — навіть вихід за межі тіла, фокуса свідомості можна пояснити галюцинацією, а перемога над тяжінням — грубий факт. Я повільно плив над підлогою, торкався руками стелі, ширяв з кутка в куток. По­тім закрався сумнів. І я впав.
— Чому?
— Тому що сумнів — дисгармонія. Птах, який летить над океаном, не повинен сумніватися. Він знає, що політ — його стихія, його життя. Я тоді ще не став таким птахом. То були перші спроби. Приходив досвід. Я зміцнював віру, певність, знання. Почалися експерименти по проникненню крізь стіни. Це те, що налякало тебе.
— Все це неймовірно.
— А чому?.. Наука просто знехтувала космічну роль лю­дини. Вона використала лише розум технічний. А сама люди­на як мікролабораторія Всесвіту не вивчалася. Людина — це очі й руки космосу.
— Тоді кожен зможе досягти такого стану, як ти? Істота добра і злобна? І знову почнеться бій між ними, тільки незрі­внянно страшніший!
— Теоретично кожен може сягнути стану космічної свідо­мості. Але практично це майже неможливо для психіки підлої. Можна порівняти із життям організму: якщо клітина діє на користь єдиного тіла, вона отримує силу й енергію цього тіла; якщо воює проти нього — всі захисні рефлекси організму по­встають проти ворога. Те саме з людиною. Можна мати коло­сальні духовні сили, але використати їх для індивідуальних потреб. Тоді для досягнень такого суб’єкта сам космос ставить бар’єр. Велетенське буття має безліч потаємних аспектів, про які ми й не здогадуємося. Поки що можна визначити лише два основні потоки, які змагаються між собою: перший — ланцюгова реакція розмноження нижчої природи — неекономна, безглузда, яка засіває світи міріадами паразитарних істот, вампіризує енергетичну субстанцію єдиного поля; і другий — поява мислячих істот і їхні болісні спроби у космічній круговерті створити гармонійне осмислене життя.
Навіть володіючи немислимою могутністю космічної техніки, можна бути в першому потоці, слухняно виконувати волю нижчої природи, добровільно перебувати в самоствореній в’язниці!
І ще: я дійшов висновку, що тіло, породжене випадком, нездатне вмістити безмір, не може бути ідеальним траисмутатором космічних енергій. Необхідне нове тіло — пластичне, гармонійне, динамічне, — у якому не було б еволюційних апендиксів, зайвих органів, гіпертрофованих функцій, щоб воно стало ідеальним інструментом волі й розуму. Кібернетика вже збагнула можливість перенесення інформації з одного субстрату на інший, взаємозміни тіл, навіть створення “механічного мо­зку”. А я кличу далі — до самотворення! До розширення єства людини за межі первісного тіла, яким нас наділила природа. Ембріон повинен або рости, або вмерти!
Ти знаєш, що в останні цикли наші вчені підійшли до розуміння ноосфери — високочутливого поля, яке матрицює думки й образи, чуття й прагнення, фіксуючи їх в енергетич­них квантах різної напруги. Слабші з них поступово згасають, , переходячи на нижчі енергетичні ступені, а сильніші, еволюційніші, підтримувані вібраціями нових мислителів, набува­ють великого резонансу і стають стійкими мислеобразами. До чого я веду? До того, що можна створити в ноополі стабільне тіло для нової людини. Це буде ніби перехід на вищий щабель існування. Саме так виходили риби на сушу — для них це був жахливий крок, але цілком необхідний. У нашому випадку масштаби незрівнянні — людина, опанувавши стихією ноо­сфери, стане дитям вічності, безміру. Щезне поняття смерті й народження особи, воно заміниться процесом вічного онов­лення індивідуальності. Пластична субстанція ноосфери дасть можливість для будь-якого експерименту, для будь-якого ви­яву розуму, духу й чуття.
Ти збагнув, що ми не пориваємо з історією людства? На­впаки, ми засвоюємо найкращі здобутки вселюдської еволю­ції, сконцентровані в сфері розуму. Пісні і кохання, героїчні подвиги і утопічні прагнення, нездійсненні прекрасні мрії і геніальні творіння мислителів та художників — все ідеально відтвориться на космічному полотні нового ступеня буття!
Ми породжені розділенням, диференціацією. Ми завер­шимо себе з’єднанням, всеохопленням. Але перша ступінь, може, буде найважча.
Тільки любов відкриє браму вічності. Самозречення в ім’я нової прекрасної істоти — ось шлях. Відмовившись від себе сьогоднішнього, ми воскреснемо в новому світі. Проте дале­кий шлях до цього ідеалу. Треба починати з першого кроку. Хто скаже, скільки ще фортець треба подолати?
Він запалив мене, о Гледіс! Віднині ставав моїм учителем, провідником до незнаного, братом. Я сказав йому про це.
— Кажи, що робити, як діяти?
— Мудро! — радісно сказав він. — Ні хвилі не втрачати. Ні миті не віддавати інволюції. Та сидіти в цій фортеці нема для чого. Досить того, що я тут просидів півжиття. Моє тер­піння має винагороду, я знайшов достойних послідовників. Не один ти такий. Ще є молоді й палкі душі. Ви познайоми­тесь. Ми виробимо спільний план дій. Треба вирватися в кос­мічний простір. Сам я не можу охопити всіх можливостей. Вирішимо разом…
Перш за все я почав прикидатися пасивним і байдужим. Ховав погляд від лікарів, наглядачів, відповідав на запитання тремтливим голосом. До мене звикли, втратили цікавість. При­бували нові пацієнти, і я загубився в загальній масі.
Виходячи на прогулянку, я намагався заховатися якнай­далі від фортеці, між барвистими гранітними скелями. Там ми зустрічалися з Аерасом. Там я познайомився з двома юними друзями. їх звали Керра і Сано. Ти, Гледіс, бачила їх.
Хлопці потрапили у фортецю за бунт проти шкільної ад­міністрації. Вони заявили, що шкільна програма отуплює їх, що вони хочуть свіжих і цікавих вражень, що в давнину, коли кипіли війни й повстання, було цікавіше, що навіть пірати, грабуючи купецькі кораблі, мали якийсь сенс існування, а су­часна молодь лише сонно пливе в течії сформованого, устале­ного життя. Аерас звернув на юнаків увагу і вже довгий час працював з ними. Хлопці виявилися чудовими учнями, легко збагнули наміри вчителя, захопилися його ідеями. Вони поча­ли психічні експерименти, мали деякі успіхи.
— Нам треба вирватися звідси, — рішуче наполягав Ае­рас. — І не лише звідси, а й з планети. Не дивуйтеся. Щоб досягти поставленої мети, треба мислити відповідними масш­табами. На Орані нас рано чи пізно знайдуть. Система конт­ролю працює ідеально. Прекрасно, що я зустрів тебе, Горіоре. Ти досвідчений космонавт і допоможеш здійснити мій план.
Я довго думав над його пропозицією. Поступово народ­жувався план втечі. І однієї ночі сталося…
Аерас відкрив двері моєї палати. Керра і Сано чекали нас біля скель. Через мур звисала м’яка драбина, по ній я з хлопцями переліз на той бік. Учитель скористався своїм умінням літати.
Над горами шаленіла гроза. Нашої втечі ніхто не помітив, тим більше, що Аерас приспав санітарів-коридорних за допомо­гою гіпнозу. В світлі блискавиць я помітив електроекіпаж — нас чекали друзі Аераса. Ми переодяглися.
Незабаром були в надійній схованці. Нам дали притулок старі космонавти, яким Планетарна Рада вже не дозволяла літати. На них я покладав великі надії, саме вони могли допо­могти здійснити наш божевільний план.
Астропілоти були в захопленні від ідей Аераса. їм імпо­нувала неймовірність, незвичайність. Скніти на планеті, до­живаючи остогидлі спіралі часу до старості, чи спробувати осягнути неможливе? Тут вибору не могло бути.
Ми діяли обережно. Суспільство було охоплене суціль­ною кібернетизацією, і непередбачені міграції індивідів по планеті одразу ж фіксувалися контрольними станціями. Тре­ба було покладатися лише на перевірених людей.
Та всі труднощі ми подолали. Не минуло й десятої части­ни спіралі, як наш план здійснився. Однієї осінньої ночі ми пробралися на центральний космодром третього мегаполіса. Там готувався до старту плазмокрейсер для перельоту на су­путник Орани. Аерас заглибив у гіпносон сторожу космодро­му і операторів Квантоцентру. Сигнали тривоги оглушливо ревли, але їх ніхто не чув. Ми проникли в корабель, я хутко ознайомився з станом механізмів та керівних пристроїв. Пла­змокрейсер третього ступеня був у ідеальному стані, я ще в школі літав на таких машинах.
Ми стартували без перешкод. Вже при виході з страто­сфери отримали грізну гравіодепешу: чому порушили тер­мін вильоту? Запитував Центральний Квантомозок плане­ти, з’єднаний з усіма контрольними станціями Орани. Ми не відповіли.
За моїм планом корабель фінішував у поясі астероїдів. Ми зупинилися на маленькій планетці Соо. Віднині вона мала назву астероїда Свободи. Так, так, Гледіс, цей дивовижний кристал краси й життя, на якому перебуваєш ти, був тоді шматком базальту. Нас було семеро. Я, Аерас, два юнаки — Керра і Сано — та ще троє пілотів-ветеранів. Негусто. Проте ми мали надію і віру. До праці взялися одразу. Використали кіберпомічників плазмокрейсера, видовбали в надрах астероїда схованку для корабля і для себе, щоб локатори Орани не могли передчасно знайти наш притулок.
За першим етапом почався другий, найголовніший. Аерас розпочав серію експериментів. Умови були ідеальні. Космічна порожнеча, слабке тяжіння, відсутність людських вібрацій, чи­ста ноосфера, не засмічена традиційними інерційними нагро­мадженнями суспільної психіки. Успіхи прийшли разючі: ми повторили досягнення вчителя. І навіть перевершили їх. Ста­рим пілотам було важче, вони рухалися повільніше, а ми з юнаками мінялися невпинно. Це була лавина мутацій. Диво­вижне відчуття своєї всемогутності. Не так усе просто було, як ти можеш подумати, Гледіс. З болем і стражданням відки­дали ми шкарлупу минулого. Людям важко позбутися навіть якоїсь ідіотської звички — наркотиків, алкоголю чи гурманст­ва. А тут йшлося про відмову від цілого частоколу законів, що вважалися непорушними. В результаті тренувань ми повністю перейшли на космічну енергетику обміну — Блакитне Світило давало нам необхідне живлення й силу. Внутрішні органи пластично мінялися, відмирали зайві тракти, модифікувалися основні органи, виникали нові. Все це фіксували аналітичні прилади медичного центру корабля. Та й без приладів ми від­чували, що стаємо цілком іншими істотами, ніж люди Орани. Проте ми не заради себе пішли на важке випробування. Нам хотілося вивести рідну планету на новий еволюційний шлях. І ми поклялися досягти цього.
Тим часом продовжувалася зовнішня практична робота. Кібери допомогли нам сконструювати нових механтропів для важкої праці. Матеріалу на астероїді було досить. У грунті планетки почав виникати житловий центр, — ми розраховува­ли на нових поселенців.
Оволодіння новими енергіями дало нам деякі пристрої,, які робили нас невразливими до нападу зовні. Тоді ми вирі­шили діяти відкрито. Кілька космічних експедицій наш крей­сер перейняв і завернув до астероїда Свободи.
— Навіщо? — Уперше озвалася Гледіс, отямившись від дивовижної розповіді.
— Треба було вступити в двобій з волею тих лідерів Орани, які повели планету по інволюційному шляху, — відповів Корсар. — Потрібні були люди, нові дослідники, помічники. Ми повинні були створити альтернативну еволюцію, яка б дала новий взірець для наслідування. Ми знали, що планета оголосила нас поза законом. Це пусте! Ми самі стали поза законом колишнього існування.
Ми стежили за життям планети. Бачили, що Кареос впевнено здійснює свої ідеї. Він швидко ліквідував роз’єд­нання народів і рас, побудував сотні фабрик біосинтезу, дав людям необмежене дозвілля і можливості стихійної насоло­ди. Його підносили, любили, вітали. Він був реальним вті­ленням вождя древніх релігійних пророкувань: дав мир, спокій, насичення.
— Я теж так думала, — тихо озвалася Гледіс.
— Не дивно. Вплив його гіпнозу неосяжний. Він розум­ний і сильний. Крім того, він виконав обіцянки, які колись так щедро сіяв перед народами світу. Проте ми дивилися далі, в грядущі цикли історії. Бачили неминучі катаклізми, коли без­мірна потенція духу ввійде в протиріччя з усталеними форма­ми життя, з обмеженою формою вияву. Кареос був прихиль­ником спокою. Орані ж треба було повстанця!
Ми досягли прекрасних результатів. Кареос вже не може ігнорувати існування астероїда Свободи. Він заборонив навіть згадувати Зоряного Корсара, він — я знаю — хоче знищити наш світ, але воля Космічного Права непорушна: новий світ створено, і він уже безсмертний.
— І я… — Гледіс опустила голову, в її голосі чулося ридан­ня. — Я могла бути руйнатором мрії. Як це жахливо!
— Протиріччя буття, — просто сказав Корсар, з любов’ю дивлячись в очі дівчині. — Дух часто неспроможний розрізни­ти суті тої чи іншої енергії. Тепер ти збагнеш, що Кареос казав неправду про мене? Що я не прагну завоювати планету, щоб стати Правителем?
— Так, — палко мовила дівчина. — І ось моя рука. Віднині я з тобою, з Аерасом, з братами Свободи!
Горіор довго мовчав, зворушений її поривом. Потім, див­но усміхаючись, запитав:
— Твоє рішення вільне?
— Так!
— Ти ще подумаєш, о Гледіс! Від цього залежить дуже багато!
— Про що ти, Горіоре?
— Скажу пізніше. Не можна силоміць розкривати пуп’я­нок квітки. Я хочу, щоб на тебе глянув учитель.
— Аерас?
— Він.
— Мені страшно.
— Чому?
— Він мудрий і безжальний. Він побачить всю мою душу, розкриє найпотаємніше.
— А хіба в тебе є що ховати від друзів?
— Ні. Але… там є багато нікчемного.
— Тим краще. Ти позбавишся його. Ховати сміття навіть у звичайному житлі — це ознака елементарної некультурнос­ті. Вчителю, ми чекаємо.
Посеред приміщення спалахнув малиновий ореол. За ним з’явилися форми людини. Гледіс упізнала Аераса — сивого космонавта, який вперше з’явився на екранах космокрейсера “Ара”. Він ласкаво усміхнувся, торкнувся рукою чола враже­ної дівчини.
— Ти їй усе розповів? — запитав він Корсара.
— Все.
— Ти хочеш показати їй новий обрій?
— Хочу, вчителю, — з надією сказав Горіор.
— Розумію твоє бажання. Та треба пам’ятати про сплетін­ня сердечних зв’язків. Вони найміцніші. Де гарантія, що вона зуміє розірвати павутину минулого?
— Я вірю.
— Цього мало, коли справа стосується свободи волі іншої істоти. Ми можемо покладатися лише на власне рішення. Проте зажди…
Гледіс слухала дивну розмову Аераса з Корсаром, нічого не розуміючи. Старий вчитель схилився над нею, зазирнув у її очі. Вона відчула легке запаморочення, біль у серці. Потім тепла хвиля прокотилася в грудях, охопила все тіло. Вона похитнулася. Горіор підтримав її. Дівчина почула тихий голос учителя:
— Вона щира й чиста. Покажи їй новий обрій. Але не поспі­шай переступати останній поріг. Це велика відповідальність. Не лише для себе ти йдеш на подвиг. Для всього космосу.
— Я знаю, учителю!
— Тоді йди. Але ще раз застерігаю: свобода волі! Голос Аераса затих. Гледіс отямилася. Вона сиділа в кріс­лі, проти неї стояв Корсар зосереджений, серйозний.
— Де учитель? — прошепотіла дівчина.
— Вій покинув нас.
— Про який новий обрій ти розмовляв з ним?
— Я покажу тобі його, дівчино. Вставай! Спочатку ти по­глянеш на астероїд Свободи, а потім…
— А потім що?
— Це можна лише відчути. Вийдемо звідси.
Він узяв її за руку. Гледіс відчула жар в усьому тілі. Вони вийшли з приміщення. Перед ними відкрилося райдужне спле­тіння квітів і дерев. Дихнуло прохолодне, насичене ніжними запахами повітря. Горіор ласкаво глянув на неї.
— Хочеш полетіти?
— Хочу. Тільки на чому?
— Просто так. Тримайся за мене.
Вона схопилася за його плече, скрикнула від несподіван­ки. Квіти, дерева попливли вниз.
— Я боюся! — крикнула Гледіс.
— Хто хоче безсмертя, той повинен відкинути страх, — засміявся Горіор. — Чого боятися вічному?
— Я ще не вічна!
— Ти станеш такою! — Владно сказав Горіор, міцно при­гортаючи дівчину до себе. — Дивись! Дивися на наш чудесний притулок. Тут живуть тисячі безстрашних, які бажають розі­рвати кайдани обмеженого буття!
У блакитній млі бовваніли легкі будівлі, мерехтіли басейни-озера, де-не-де в просторі пролітали постаті людей, а в центрі гігантської сфери сяяло штучне світило.
— Тут гарно, — озвався Корсар. — Але я хочу тобі показа­ти те, чого ще не бачив жодний з моїх сподвижників.
— Чому ж мені? — здивувалася Гледіс, з острахом погля­даючи вниз.
— Збагнеш сама, — зітхнув Горіор. — Якщо збагнеш. Три­майся добре. Не випускай моєї руки, бо інакше — смерть!
Не встигла дівчина запитати, злякатися, як вони опини­лися на поверхні астероїда. Навколо тиша і непроглядна чорнота космосу, засіяна зорями. На близенькому обрії сліпуче сяяло Блакитне Світило Ара, похмуро громадилися зубці ба­зальтових скель.
— Тут нема повітря, — жахнулася дівчина. — Як я дихаю?
— Ти дихаєш мною, — весело відповів Горіор. — Не бійся, моя енергія захистить тебе від вакууму. Мені порожнеча не страшна, а ти — в енергопанцирі.
Дівчина, трохи заспокоївшись, помітила, що її оточує ім­листий ореол, на поверхні якого відбувається кипіння. Корсар схвально кивнув, його ясно-синє волосся замерехтіло в соняч­них променях.
— Ти швидко звикаєш до незвичайного. Ти справжня по­друга Корсара.
— Подруга, — прошепотіла Гледіс, і голос її затремтів.
— Бути всюдисущим — ось мета людини. Не носити ска­фандра, не створювати штучного мікроклімату, а бути госпо­дарем неосяжності. Ти теж станеш такою, як ми. А тепер по­глянь на космічне безмежжя!
Гледіс окинула поглядом космічний простір. Кулясті ту­манності, червоні гіганти, блакитні далекі світила відбилися в її натхненних очах. Вона запитливо глянула на Корсара.
— Величний обрій, невимірні відстані тримірного космо­су, — сказав він. — Але чи відчуваєш ти, яка статика, яка непорушність панує в нашому світі? Зірки, планети мчать з велетенськими швидкостями — сотні, тисячі мі за мить, а нам здається, що вони непорушні, мертві, прикуті до небесної сфе­ри. І так все, все в тримірності, у кайданах часу й простору. Чи помічала ти коли-небудь муки природи, яка намагається звільнитися від міри, числа і ваги?
— Я інтуїтивно відчувала це, — зітхнула Гледіс. — Мені дерева здавалися стовпами вогню, закутого в кору, листя, квіти, їм хочеться вибухнути, а вони приречені повільно розривати плоть матерії, щоб виявити свою суть.
— Прекрасно! — скрикнув Корсар. — Саме це я й хотів сказати. Колись ми з учителем зробили прискорені фільми розвитку рослин. Ми побачили вогняний вибух! Все живе — Це факел вогню! Лише простір і час роблять їх статичними і оформляють у грубі вияви! Треба розірвати координати сприй­няття. Ходімо! Ти побачиш!
Яскравий промінь засліпив Гледіс. Майже невидима чор­но-фіолетова блискавиця розітнула космос, змела зірки і ту­манності. Зникло відчуття тіла. Радісний жах і тривога запов­нили єство дівчини. Вниз, у безвість, покотилися хвилі хаосу — темного, безликого; розпадалися, танули в невимірності. А над ними пломеніли стовпи урочисто-ніжного проміння в невимовно гармонійних поєднаннях, малюючи обриси небаче­ного світу.
Гледіс глянула на Горіора. Обличчя його мінилося, очі мерехтіли безліччю кольорів. Зникло вбрання, обриси тіла — все було калейдоскопом вогню, багатоликим полум’ям.
— Невже і я така? — вражено запитала дівчина.
— Ти прекрасна! — почулася відповідь. — Але ми стоїмо лише на порозі ноосфери. Ми ще чужі новому світові. Ще тримірні, а треба стати безмірними!
— Невже тут є життя?
— Тільки тут воно і є! Там, на Орані, — вмирання. Тут смерті нема. Тільки невпинне оновлення і трансформація! Дивися, Гледіс!..
Дівчині здалося, що вона перебуває в центрі всеосяжної сфери. А довкола неї відбувається якась казкова містерія. Вона бачила, чула, відчувала всім єством, як уся безконечність роз­горталася перед нею. Простір зник, усе близьке й далеке стало поруч, біля неї, в ній. І вона стала його часткою. Линула нечутна музика творення, і тією мелодією була сама Гледіс. Вона бачила казкове сплетіння квітів, музичних акордів, барв і героїчних мрій — все найкраще, про що вона думала, бачила, читала, відчувала.
Все було воєдино і окремо. В нероздільності і незалежно. У спільності і в найповнішій особистості.
Гледіс бачила знайомі квіти. Але тут вони розквітали полу­м’яними феєрверками і не повторювали своїх попередніх виявів, мінилися новими й новими формами, барвами, запахами. Перед враженою дівчиною виникали обрії далеких світів, казкових ко­раблів, нечувано могутніх істот, дерзновешшх подвигів.
Її психіка не сприймала, не витримувала. І тоді Горіор огорнув її якоюсь запоною, ніби полум’яним крилом. Світ ноосфери раптом зник, розтанув. Блакитна імла оточила дівчину, і вони знову опинилися в знайомій кімнаті.
Корсар схилився над нею. В його прозоро-зелених очах була тривога.
— Тобі погано?
— О ні, — прошепотіла вона. Вдячно усміхнулась. — Ти підняв мене так високо, що повернення назад тепер немає. Краще вмерти, щезнути, ніж знати про такі світи і не йти до них! Тільки…
— Що?
— Щось відбувається в мені. Болісне і тривожне…
— Ти можеш сказати мені?
— Скажу… Тільки трохи пізніше. Хочу спочити. Хай моя душа прийме новий світ…
— Ти мудро вирішила. Я залишаю тебе. Ти вільна!
— Прийдеш, Горіоре? — благально запитала Гледіс.
— Коли покличеш мене — прийду.
Але заснути Гледіс не змогла. Хвилі несли її тіло у без­вість. Тиша оглушливо гриміла акордами дисгармоній. Що це з нею? Чи не божеволіє вона?
Де її шлях? Летіти в безодню, яку відкрив Горіор? Для польоту потрібні крила. Не штучні, не прив’язані добрим чарів­ником до плечей, а вирощені нерушимою волею духу. Чи зростила вона їх? їй ще страшно. Позаду — дитинство. Безтур­ботне, неповторне. А потім світ, який відкрив їй Кареос. Пал­ка любов. Ось вони йдуть берегом моря. Під ногами ніжно співає пісок. Над обрієм сходить Доріан — зеленкуватий супут­ник Орани — і кидає примарні полиски на феєричну морську просторінь. Кареос зупиняє Гледіс, кладе чутливі долоні на її плечі. Вона відчуває, як народжується неясна тривога, томлін­ня, жадоба обіймів.
Він бере її на руки і заколисує, співаючи якусь древню пісню. Ні, ні, то лише мелодія, яку склали ще тисячоліття тому екваторіальні племена, а слова нові. Правитель зверта­ється до неї, до своєї подруги.
Здається, так було завжди. І ніколи не зупиниться ця щас­лива мить. Над світом буде тиша і будуть слова пісні кохання:
Всі закохані
нареченим своїм
найцінніші скарби Орани
кладуть до ніг.
О Гледіс моя,
то лише символ барвистий!
А коли
це скажу тобі я —
вір мені!
Ти — володарка світу.
Самоцвіти Орани — твої.
Квіти найкращі — твої.
Воля планети — воля твоя.
Вір мені!
Всі закохані
нареченим своїм
обіцяють зорі небесні
замість прикрас!
О Гледіс моя,
то дитячі слова!
А коли це скажу тобі я —
вір мені!
Ти — володарка неба.
Бо мої кораблі
між світами мережать нерушимі шляхи.
щоб покірність далеких планет
сповістити тобі.
Вір мені!
А потім — жагучі обійми. Невпинна жадоба пізнати пов­ноту життя. Якась пекельна кульмінація щастя… Обличчя Кареоса розтануло. А натомість випливали прозоро-зелені очі Корсара. У них сум і тривога.
— Не полетить пташка щастя й любові серед туманів Орани. Хто хоче вічного, той нехай покине часове, хто жа­дає безсмертя, хай віддасть смерті те, що їй належить. Ти бажаєш кохання? Все, що підкорене тобі, — вже не любить тебе. Все, що жадає тебе, — не любить тебе. Лише щирий дарунок любові — без бажання відплати, без чекання подя­ки — відкриє суджену квітку неможливого. Прагнути не­можливого — єдине, заради чого варто змагатися. Те, що досяжне, — мара. Ще не народившись, воно вже вмерло. Покинь світ можливого, моя Гледіс, і летімо в світ вічного прагнення…
Майже нечутні слова терзають її. Куди податися? До кого? Чому серце розривається? А навіщо вибір? Хіба не можна об’єднати їх — Кареоса і Горіора? Таких могутніх, таких пре­красних? Сталося жахливе непорозуміння. Дві космічні сили зійшлися в двобої, замість того щоб спільним зусиллям твори­ти гармонію світу!
Кареос нічого не знає про чудесні звершення Корсара. Якби він знав, то забув би всі чвари. Він захопився б геніаль­ною ідеєю Аераса і Горіора.
Вирішено! Вона повернеться назад, на Орану. Не можна кидатися від берега до берега. Це нечесно й легковажно.
Летіти в космос, щоб знищити злочинця, а відчувши його красу — зганьбити свою попередню любов? Ні, ні! Треба бути послідовною.
Так і не заснувши, Гледіс покликала Корсара. Він з’явив­ся разом з Аерасом. Учитель дивився на дівчину сумно, але спокійно. Вона відчула, що Аерас усе знає. Гледіс глянула в очі Горіору.
— Мій друже! Я вирішила. Твій шлях — єдиний для мене. Але минуле кличе. Хочу заповнити прірву, що розділила вас з Кареосом. Це — святе завдання. Може, судилося мені викона­ти його. Більшого щастя не треба.
Горіор щось хотів сказати, в його очах зажевріли блакитні вогники, але учитель застережливо підняв руку.
— Мовчи. Хай вона скаже до кінця. Говори, дитино моя!
— Між Ораною і астероїдом Свободи клекоче бій. Я не знаю, чи вирішить він проблему. Любов не вражає нікого, вона жадає об’єднання. Може, саме тут розв’язання протиріччя? Горіоре, скажи!
Корсар, звівши очі в простір, мовчав.
— Ми нічого не скажемо тобі, Гледіс, — тихо озвався Аерас, поклавши руку на голову дівчини. — Твоє серце вирішило. Хто має право зупиняти його? Ніхто в цілому безмірі! Лети…
— Свобода жде тебе! — додав Горіор і рвучко вийшов, не попрощавшись.
Сам Кареос зустрічав крейсер, що повернувся з астеро­їда Свободи. Екіпаж залишився в Корсара, крім Торріса і штурмана, які й привели зореліт до Орани. Гледіс вийшла на поле космодрому схвильована й тривожна. Ще здалека побачила високу постать Кареоса і кинулася до нього. Він стояв нерухомо. На привітання не відповів, лише коротко наказав:
— Летимо на віллу.
Вона ввійшла за ним до повітряного лайнера. Гледіс по­ривалася щось сказати, Кареос знаком велів їй мовчати. Дів­чині було тяжко і страшно. Чому він не бажає слухати її? Чому такий ворожий? Де ж кохання, де ніжність?
Лайнер опустився посеред широкої плоскої покрівлі віл­ли. Зійшли вниз. Зала була порожня, зловісно чорніли екрани планетарного зв’язку. Кареос зняв плащ, рвучко кинув його па підлогу. Зірвав вбрання дівчини. Вона скрикнула від несподі­ванки, поточилася.
— Що з тобою? Ти збожеволів?
— Що зі мною? — ревнув Кареос. — Ти ще запитуєш? Героїня! Рятівниця планети? Де ж твій подвиг? Де твоє само­зречення? Ти жалюгідно злякалася?
Дівчина дивилася в потворне обличчя правителя і диву­валась. Це ж зовсім інша людина! У нього нема нічого від того, кого вона кохала. Де взявся лютий блиск в очах? Звідки така ненависть? Зневага?
— Зажди, Кареосе, зажди! — Намагалася говорити спокій­но, тихо. — Ти ж не вислухав мене. А я хотіла сказати тобі слова любові!
— Любові? — злобно засміявся Кареос, одступаючи до екранів. — Якої любові? До чого? Чиєї?
— Своєї, Кареосе. Я багато знаю нового. Я змінилася. Але моя любов до тебе веліла діяти. Я могла залишитися на асте­роїді Свободи, проте воліла повернутися на Орану.
— Навіщо?
— Щоб відкрити тобі очі. Я не могла знищити Горіора. Він не злочинець!
— Он як? Ти вирішила це замість мене?
— Так вирішило моє серце. Вони — корсари — творці, а не злочинці. Якби ти бачив їхні досягнення! Вас з Горіором розділяє непорозуміння. Ти — геніальний творець. І твій ко­лишній побратим шукає нового, неймовірного. Навіщо вам ворогувати? Хіба не краще об’єднати сили, щоб повести люд­ство до прекрасної мети?
— Барвисті слова! Як вони мені набридли ще тоді, коли я товаришував з Корсаром! Як легко тебе заплутати у феєричні сіті! І ти повірила в казки, в нікчемні прожекти?
— Він відкрив мені нову ступінь буття — світ ноосфери! — палко мовила Гледіс. — Це таке безмірне щастя, що ради нього можна відкинути все! Крім любові, — додала вона. — І тому я повернулася. Зазирни в моє серце!
— Ти знехтувала реальний світ, — гнівно сказав прави­тель, склавши руки на грудях і міряючи її ненависним погля­дом. — Ти, як метелик, метнулася на фосфоричний вогник вигадки. О нікчемне створіння! За що я тільки покохав тебе? Всю велич Орани я кинув тобі до ніг, і ось подяка!
Кареос кричав, погрожував, але дівчина вже не чула його. До її слуху долинали лагідні слова: “Лише щирий дарунок любові — без бажання відплати, без чекання подяки — відкриє суджену квітку неможливого…”
— Ноосфера! — Глумився Кареос. — Обрії духу! Яке іді­отське марення! Він показав їй новий світ! Та тисячі наркома­нів бачать такі світи щодня. Я поведу тебе в ілюзіони мегаполіса, там ти побачиш царів і повелителів космосу, які ширя­ють у нескінченності. Корсар загіпнотизував тебе, щоб вико­ристати. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що він звелів тобі вбити мене! Ні, не здивуюся!
— Як?! — скрикнула Гледіс. — Ти можеш…
— А хіба ти не летіла в космос для вбивства?
— Не для вбивства, а для подвигу! — гірко мовила дівчи­на. — Бо я вірила тобі!
— Може, й Корсар переконав тебе, що вбивство правите­ля Орани — подвиг! Адже ти покохала його?
— Так, — тихо й щиро відповіла дівчина. — Такого, як він, не можна не покохати! Він — син світла.
— А я — пітьми? Чи не так?
— Раніше я так не думала!
— А тепер?
— Не знаю. Мені гірко і важко. Я хочу залишити тебе.
— Он як? — 3 удаваним спокоєм сказав правитель, наближаючись до неї. — Залишити? І куди ж ти підеш? Адже вся Орана моя! Де б ти не була — все нагадуватиме про мене.
— Я повернуся на астероїд Свободи! — твердо відповіла Гледіс. — Я збагнула, що діяла неправильно, повернувшись сюди. Вас ніхто не об’єднає. Голос любові не долинає до твого слуху, Кареосе.
— І ти гадаєш, що я відпущу тебе?
— Чому б ні? Адже Горіор не затримав мене?
— Ха-ха-ха! Наївне дівчисько! Образивши правителя Ора-ни, ти хочеш залишитися живою?
— Невже ти мене вб’єш?
— Ти вмреш. Я не прощаю зради.
— Я клялася бути вірною коханню. Ти зруйнував його.
— Цить, зраднице! Взяти її!
Два біосторожі миттю схопили дівчину. Вона закричала. Дарма! Вони потягли її до виходу.
— Кареосе! — З мукою простогнала Гледіс. — Зупинися! Я хочу жити! Я хочу кохати! Кареосе! Згадай минулі дні на­шої любові!
— Геть! — Люто гримнув правитель. — У моєму серці нема жалю. Тебе кинуть до вежі Мовчання. А вночі ти по­мреш! Молися древнім богам, якщо ти віриш їм! Я ще прийду, щоб глянути в твої зрадливі очі перед тим, як вони назавжди закриються…
Біосторожі залишили її на плоскій покрівлі старовинної вежі. Сто спіралей тому на ній був маяк, який посилав сигна­ли кораблям. Вежа була посеред моря. Від берега її відділяла смуга води. Про втечу звідси ніхто не міг і мріяти.
Над нею темно-зелене склепіння неба. Десь там, у глиби­ні космосу, невидимий для ока світ — маленька іскра життя, астероїд Свободи. І чекає її там чистий і мужній шукач немож­ливого. Не прислухалася до його поклику. Захотіла об’єднати темряву й світло. Ілюзії жіночого серця!
“Я не вернуся, мій друже Горіоре! Не тому, що не хочу. Зла воля погасила мій вогник, і хтось інший, не я, супровод­жуватиме тебе в польоті до нового світу. Якщо можеш почу­ти, прийми мою щирість, мою любов і останнє вітання!”
Над морем почувся пронизливий свист. Промайнули баг­ряні вогні. Десь біля підніжжя вежі згасли. Це прилетів правитель. Останні хвилини. Серце Гледіс чує — він не приніс з собою співчуття і пощади.
Глухо гуде вежа. Повільно піднімається Кареос гранітни­ми сходами. А для дівчини минають віки, невимовно довгі спіралі часу. Тисячі разів вона воскресає і гине, народжується і вмирає.
Брязнуло металеве віко в підлозі. Темна постать Кареоса постала перед нею. Він спокійний і холодний, як смерть.
— Ще є можливість, — ніби знехотя каже він.
— Яка можливість? — шепоче дівчина, відчуваючи, як пе­ресихає у неї язик, шерхнуть уста.
— Зберегти життя.
— Якою ціною?
— Відмовся від бажання повернутися до Корсара.
— Я люблю його!
— Тоді вмри. Ти обрала свій шлях.
— Ти любив мене? Де вона — любов?
— Ти прекрасна. Але не моя. Те, що належить іншому, має вмерти.
— Ти геній зла! Як я раніше не розпізнала тебе! Кареос не відповів. Різким рухом прочинив металеву бра­му в сітчастому склепінні. Владним жестом показав на море.
— Йди!
Дівчина притулилась спиною до холодного каменя, зіщу­лилася. Намагалася не дивитися на правителя. Та він насував­ся на неї невмолимою долею, і чувся його металевий голос:
— Іди. Іди. Іди.
Вона безвільно підвела голову, глянула в палаючі чорні провалля очей. Там не було пощади, не було рятунку. Застог­нала. Рушила до отвору. Ноги не слухалися. Тіло інстинктив­но опиралося гіпнотичному наказу. Ось уже кінець стінки, внизу море, синя імла, бездонна глибінь. Мамо, де ти? При­йди, порятуй! Навіщо відпустила тоді? Проклятий день, коли мені забажалося невідомого!
— Стрибай!
Гледіс упала в нічне провалля. Над морем пролунав болі­сний крик, ніби плач лісової терри. І завмер.
Правитель стояв над прірвою, склавши руки на грудях. Бездумно дивився на холодне кружало Доріана, на мерехтіння хвиль. Невимовна жура гризла його серце. В грудях по­рожньо.
Поволі почав спускатися гранітними сходами вниз. На майданчику, там, де він залишив свій електроліт, бовваніла ще якась машина. Кареос насторожився, вийняв з кишені мікрогенератор гамма-хвиль.
Від моря почувся плескіт. Там хтось плив. Сходами підні­малася на майданчик людина у блакитному спортивному вбран­ні. Вона несла на руках Гледіс — непорушну, закляклу, з роз­пущеним волоссям. Людина вийшла під проміння Доріана, і правитель скрикнув від несподіванки.
— Ти?
— Я, — печально відповів Горіор, пригорнувши Гледіс.
— Як тут опинився?
— Ти б не хотів цього?
— Навіщо ти витягнув її з води? — крикнув Кареос, злоб­но блискаючи очима. — Вона мертва!
— Для неї смерті нема, — суворо і гордо сказав Горіор. — Дай мені пройти!
— Ти зруйнував наше кохання, і ось вона загинула!
— Хто піднявся до світу свободи, той стає над прахом, Кареосе! Ти не прийняв руки брата. Залишайся в світі мороку і згуби. А її шлях — до свободи! Прощай!
— Ти не візьмеш ЇЇ, — грізно мовив правитель, підіймаючи зброю. — Вона моя!
— Ти відмовився від неї. Вона добровільно повернулася, щоб врятувати тебе своїм коханням. Але твоя нещадність уби­ла її! Чого ж ти бажаєш?
— Твоєї смерті! — гримнув Кареос, і малинова блискави­ця пронизала ніч.
Горіор миттю оповив себе гігантським рубіновим кільцем такої яскравості, що правитель закричав од болю в очах. Зброя випала з його рук. Корсар стояв на місці і дивно посміхався.
— Може, й тепер ти скажеш, що я розповідав казки? Пере­конайся хоч на прощання, що ти знехтував прекрасну дорогу в безсмертя! Мені жаль тебе, Кареосе, колишній побратиме!
— Проклятий, проклятий! — Люто кричав правитель, по­взаючи під стіною. — Ти вб’єш мене? Так вбивай же! Настав твій час!
— Я не вб’ю тебе, — зітхнув Горіор, прямуючи до свого апарата. — Тебе неможливо вбити. Що я знищу? Облудну подобу людини. Суть залишиться. Замість тебе народяться інші правителі, тирани й насильники. Живи і захлинайся в злобі. Прощай!
І ось спалахують дюзи квантольота, і Кареос залишається самотній у вежі Мовчання, а малинова зірочка тане в нічному небі серед байдужих, насмішкуватих світил.
— Я не залишу тебе в спокої, — захлинався від злоби правитель, погрожуючи кулаком у небо. — Я знайду тебе в проклятому лігві.
Глухо шуміло море, тонко висвистував вітерець у пустель­них переходах вежі, а небо не відповідало на погрози Кареоса.
Лише на світанку охорона Планетарної Ради, збентежена довгою відсутністю правителя, знайшла його у вежі Мовчан­ня. Посланці не впізнали правителя Орани. Він вирушив у мандрівку енергійним і молодим, а тепер перед ними сиділа на сходах, дивлячись у морську далечінь, літня людина з тьмя­ним поглядом.
Ріка музики несла Гледіс. Куди, навіщо? — не треба було питати. Бо вона сама вирувала суттю течії, творила дивні зву­ки. Не було конкретної пам’яті про особу, про минуле, про факти чи події. Довго тривало це чи ні — хто міг сказати? Сам час злився з єством музики, з серцем Гледіс. Та зрештою згасла мелодія, відійшла в безмір. Настала глибока чаруюча тиша. І в ній — шелест крил. Чи шепіт? Подих вітру? Чи шум віття на весняному дереві?
Вона розплющила очі. І одразу зустріла погляд — ніжний, засмучений і радісний, ніби осіннє небо на Орані. Хто це? Хто це такий рідний і коханий? А хто вона? Де опинилася?
— Гледіс, — почулося зітхання.
Гледіс. Це її так звуть. Гледіс! Невже вона жива?!
У пам’яті спливла лавина минулого. Кареос. Вежа Мов­чання. Темне провалля і падіння в небуття. Туга в невимовній самотині. Нещадний погляд правителя. Що сталося?
— Гледіс!
Вона простягла руки назустріч поклику, поклала їх у га­рячі долоні.
— Мій Горіоре! Ти врятував мене від смерті.
— Мовчи. Смерті нема.
— Що ти мовиш? Я відчула її темний подих. Я була мертва.
— Сон. Марення розуму. Ти прокинулася.
— О мій прекрасний! Ти розбудив мене?
— Тихо. Промінь щастя теж буває пекучий. Тихо, моя Гледіс. Ми разом. Назавжди. Більше нічого не треба. Тихо, моя Гледіс.
…У величному ритмі прямувала в незвідані далі космосу Блакитна зірка з своїми планетами. Все було як раніше, як завжди. Та на уламку небесного тіла, майже невидимого се­ред гігантських світил, на астероїді Свободи, готувався нечуваний експеримент. Горіор і Гледіс висловили бажання пер­шими народитися у новому світі, здійснити дерзновенний план Аераса.
Корсари зібралися на великому майдані в надрах астеро­їда під промінням штучного світила. Вони утворили величез­не кільце, в центрі якого стояли Горіор і Гледіс — натхненні і зосереджені. У просторі линула симфонія древнього компози­тора. Музика сумувала і раділа, застерігала і кликала, відкри­вала страшні безодні й веліла не боятися їх.
Урочисто завмерли брати свободи. До Горіора й Гледіс підійшов Аерас. Глянув на тих, що зібралися.
— Братове! Хай замовкне мелодія. Хай запанує мудра тиша. І прозвучали схвильовані слова учителя:
— Сьогодні народжується птах Свободи. Сум чи радість? Біль чи щастя? Сумує серце людини, бо розриває пуповину, яка зв’язувала його з теплим і затишним лоном матері. Радіє птах свободи, бо виривається в обшир нового неба. Братове! Щоб зустрітися — треба розлучитися. Попереду — велике свя­то об’єднання в безмірності розуму, духу й чуття. Хай наші улюблені діти прокладуть вогняну дорогу до нового вирію. Людині суджено дати розум і серце безмежності. Слухай же мене, дитино вічності! Розірви ланцюг міри, повстань на себе! Настав твій час — народись!
І тоді рубіново-фіолетове полум’я охопило Горіора і Гле­діс. Вони підняли руки в прощальному вітанні.
Обгоряло тіло, сипалося багряними іскрами донизу, а на­томість тугі струмені блакитного вогню малювали нові обриси космічної істоти. Ніжним спалахом оновилися чола закоха­них, зорями заясніли серця і об’єдналися в єдине блакитне багаття. Гігантська промениста куля почала танути, а з неї почувся такий знайомий усім, такий болісно-рідний голос Горіора:
— Гей, корсари! Чому засмутилися? Хіба нові, невимірні моря не чекають наших вітрил? Буря космосу хоче позмага­тися з вашими кораблями! Хто хоче вічної веселої пригоди — за нами!


Книга третя. Чудодійний келих
Стугонять литаври неба в просторах правічних.
Загорівся бій!
Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних
В темряві нічній.
Люди сплять, не чують і не бачать,
Як під ту грозу
Невмируща Мати понад ними плаче
І роня сльозу.
Вершники зійшлися у жахнім двобої.
Хто здола кого?
Чорний білого розітне шаблею страшною?
Білий — чорного?
Коні гримають копитами об твердь празоряну.
Горобина ніч!
Сто віків чекає герцю світ розорений.
Невмолима січ!

Частина перша
Суд над богами
Меркурія глибоко схвилювала легенда про Зоряного По­встанця. Тепер він ясніше збагнув історію системи Ари, при­чини занепаду, суть бунту Космократорів Багатомірності. Ін­волюційні зерна, посіяні в далекому минулому, дали свій жах­ливий урожай.
Додаткові записи свідчили, що правитель Орани Кареос домігся свого — він зумів знищити астероїд Свободи. Правда, це сталося після того, як сотні повстанців перейшли в ноосфе­ру. Орана тепер мала спокій. Про Корсара забули, нові поко­ління покірно виконували еволюційну, точніше — інволюцій­ну, програму Кареоса.
Правитель помер, але його ідеї панували. Принцип сили розповсюдився за межі системи Ари. Орана підкорила далекі зоряні системи. Гігантська енергетика дозволила докорінно пе­ребудувати планетарне життя, мислячі істоти стали жителями простору. Та нічого не змінилося, крім масштабів. Не було якісно нового стрибка, нових обріїв.
Мусила прийти криза. І вона прийшла. Переможець Ка­реос терпів жорстоку поразку. Переможений Горіор торжест­вував.
Тепер Меркурій розумів, чому Космократори пройнялися повстанським духом. Певно, вони познайомилися з ідеями Корсара. А може, це телепатичний контакт з просторовими вібраціями? Ніщо не зникає, і вогонь Горіора та Гледіс вічно палахкотить у незримості.
Як же діяти? Можливо, саме Корсар і допоміг повстан­цям утекти? Меркурій усамітнився в Тартарі, де були ув’язне­ні Космократори. Він перевірив записи контрольних пристро­їв зв’язку, але нічого нового не виявив. На екранах бачив…
Космократори зібралися в центрі Тартара, на березі про­зорого озера, утворивши велике кільце. То поглядали один на одного, то звертались до когось невидимого. Хто він? І як спілкуються? З допомогою телепатичного поля? Але ж конт­рольні прилади мовчать. Жодного сигналу, ніби Космократори обрали якийсь ще невідомий спосіб мислення. Напевне, їхня психічна хвиля індивідуальна. Коду її немає в психотеці системи Ари. Шукати навмання — даремна справа. Треба пе­ребирати оптильйони варіантів. Але ніяка швидкодіюча систе­ма не впорається з таким завданням.
І раптом Меркурій збагнув. Громовиця! Він знає її особис­тий код. Не раз, граючись, вони спілкувалися ще в дитинстві та юності. Через рефлекси її психіки, записані в полі Тартара, він відновить розмову Космократорів і побачить невидимого співрозмовника.
Космослідчий не запросив помічників. Інтуїція підказува­ла: не треба цього робити. Сам монтував найтонші прилади, експериментував, записував. Нарешті увімкнув відтворення. І затремтів від хвилювання. Він побачив серед Космократорів ще дві постаті — чоловічу й жіночу. Людьми їх можна було назвати лише умовно. Меркурій збагнув, що він бачить жите­лів ноосфери.
“Горіор і Гледіс, — майнуло в думці. — Зоряний Повста­нець! Ось який він, легендарний герой космосу!”
Гігантські смарагдові очі мінилися ніжними барвами, з-за плечей вихоплювалися, ніби два мечі, яскраво-блакитні про­мені. Ще один увінчував чоло. Вся постать ледве помітно хи­талась, ніби полум’я багаття в спокійну днину. Такою ж була Гледіс. Тільки кольори ЇЇ тіла були лілово-фіолетової гами. Світло й вогонь, чистота й вічний рух — більше нічого звич­ного не було в оновлених людських істотах.
Меркурій прислухався. У просторі зазвучала думка Горіора.
— Я знав це. Ще тисячі спіралей тому, коли розійшовся в поглядах з Кареосом. Світ Ари прийшов до самозаперечення. Експеримент Арімана прискорив процес. Головний Координа­тор замкнув проявлену мегасистему, породивши ембріон но­вої світобудови в тримірності. Це лише порочне повернення до свого минулого. Старечий маразм психіки, яка хоче відмо­лодитися, поглинаючи духовні сили своїх дітей.
Древні створили колись чудовий символ: змій, що кусає свій хвіст. Матерія, яка не має оновлення, повинна пожирати сама себе, повертаючись до все нових і нових циклів самовід­творення. Жахливе коло! З нього нема виходу. Треба коло Змія перетворити в спіраль Безконечності.
— Як? — дзвінко спитала Юліана.
— Оновити матерію. Сублімувати її до стану ноосфери. Ви вже знаєте історію нашого повстання. Є досвід, створено Братерство Безмежжя. Воно чекає, воно готове допомогти кож­ному, хто не побоїться вогняного польоту! Тільки так можна розімкнути світовий колапс, тільки так можна врятувати все­ленську еволюцію!
— Але ж тепер справа стосується не тільки системи Ари, — гірко сказав Горикорінь.
— Так. Ви не скинете з себе відповідальності за долю новоствореної тримірності.
Меркурій відчув, як у нього запекло біля серця, озвалася Громовиця. У йолі сильно вирувала її динамічна, напружена думка:
— Друзі! Експеримент перестав бути індивідуальною спра­вою Арімана і навіть системи. Він стосується долі всього кос­мосу. Узаконити паразитарне творення — хто скаже, яка лан­цюгова реакція почнеться в Безмежності?
— Так! — сказала Гледіс, яка досі мовчала. — Наш світ — світ синтезу — має безліч моделювань катастроф, які отриму­вали об’єктивацію в Багатомірності. І найстрашніша катастро­фа — замкнена світобудова. Вона вампіризує єдине поле, по­глинаючи енергію для відтворення деградуючих форм життя. Щоб зупинити ланцюгову реакцію такого життя, треба неймо­вірне зусилля мислячих істот. Таке зусилля, яке переважить інерцію тримірного світу!
— Хто здатний на це? — прошепотів Сократ. — Це неймо­вірно! Єдине — покинути порочну еволюцію і піднятися в ноосферу, до вогняних братів. Чи не так, Горіоре?
Зоряний Повстанець мовчав. Мовчала і Гледіс.
— Правда, — зітхнувши, мовив Горикорінь. — Ми можемо вийти з проявленого буття в Об’єднаний Світ. Але чи буде це рішенням серця?
— Ні! — мовив Сократ. — Наш дух не знатиме спокою.
— Ми бійці! — додала Юліана. — Нас знову понесе хвиля в світи Багатомірності. Доки тут кипить хаос і триває пошук, ми не підемо в світ синтезу!
— Але в системі Ари ми безсилі, — задумливо сказав Горикорінь. — Багато вчених повірило Аріманові. Вони чекають результатів експерименту. Всі інші — бояться. Страх па­нує над ними.
— Пропоную альтернативу, — рішуче озвалася Громовиця.
— Кажи.
— Ми прорвемося в новостворений Тримірний Світ. Ми знаємо закони трансформації і…
— Що ти говориш? — жахнулася Юліана. — Адже по за­кону тієї сфери…
— Так, — згодилася Громовиця. — Ми станемо жителями того світу.
— І навіть забудемо про свою систему, — додав Горико-рінь. — Забудемо, хто ми й звідки.
— Не назавжди, — заперечила Громовиця. — Наша інфор­мація, наша воля житиме в грубих пралюдських формах. А саме це я мала на увазі. Аріман створив рабський світ для визиску. Ми ввійдемо туди і принесемо ідею повстання. Чує­те? Хай ми станемо каталізатором неспокою, революції, пошу­ку, сумніву і прагнення. Аріманове творення повстане супро­ти творця. Система Ари не захотіла йти з нами в світ синтезу. Ми поведемо туди новий світ!
— Коли це буде? — сумно озвалася Інеса, яка до цього весь час мовчала.
— Не скоро, — згодилася Громовиця. — Не скоро. Минуть страхітливі цикли шукань, падінь, боїв та мук, доки ми знову збагнемо істину… Але скажи відверто — ти знаєш інший шлях?
— Не знаю…
— Вирішено, — сказав Горикорінь. — Я згоден.
— Згодна, — рішуче мовила Громовиця.
— Згода, — один за одним повільно, ніби розмірковуючи, 1 озивалися Космократори.
Меркурій слухав ту тривожну мову, і дивне почуття зарод­жувалося в грудях. Заздрість? Чи щире схвалення? Одні су­проти цілої системи! Яку силу, волю треба мати, щоб так ви­рішити?!
— Але одне мене непокоїть, — вела далі Громовиця. — Ми не знаємо точних координат нового світу. А добратися до Інформативного центру…
— Це не підходить, — згодився Горикорінь. — Вся систе­ма контролю в руках Арімана. Я пропоную інший план. Ми трансформуємося на край системи Ари, в двісті сімнадцятий сектор.
— Музей Древніх культур? — здивувався Сократ. — Наві­що це тобі?
— Там є старовинні космічні апарати. Музей не обладна­ний контролем. Ми будемо в безпеці. Підготуємо якийсь при­стрій і проникнемо в Тримірний Світ. Доведеться попрацюва­ти над програмою, але я сподіваюся знайти в музеї швидкоді­ючі машини.
— Прекрасне рішення! — сказав Сократ.
— Пізнаю древніх повстанців! — гордо сказав Горіор.
— Дух астероїда Свободи живе! — додала Гледіс, ніжно усміхаючись Космократорам. — Ви переможете!
— І пам’ятайте, — сказав Горіор, — що в тому далекому світі ви не будете самотніми. Братерство Безмежжя знає про своїх синів. Над прірвою відчаю, на грані смерті згадуйте про вітчизну. І ще одне: візьміть мій подарунок.
— Що це?
— Універсальний інформатор. Створений з субатомної ре­човини. У Тримірному Світі він практично невразливий — ні удари, ні найвища температура не знищать його.
— Але ж ми станемо примітивними істотами, — заперечив Горикорінь. — Як ми зможемо користуватися ним, доки наша свідомість не підніметься до космічного рівня?
— Я вже сказав, за вами буде сила Безміру. Інформатор має здатність магнетизму, він неминуче буде притягуватися до ко­гось з Космократорів, якщо навіть потрапить спочатку в чужі руки. Він даватиме вам інформацію тією мірою, яка буде потріб­на. Аж доки ви не збагнете, хто ви й звідки! До зустрічі, браття!
— Зустрінемось у битві! — Палко мовила Гледіс, підійма­ючи полум’яні руки.
Постаті Корсара і його подруги зникли. Космократори Довго дивилися на те місце, де вони стояли. Перезирнулися мовчки. Наперед вийшов Горикорінь.
— Коло! — суворо наказав він.
Меркурій бачив, як Космократори взялися за руки, утво­ривши психокільце. І зникли…
Все. Тартар Арімана виявився безсилим. Тепер Меркурій збагнув, про які можливості казав на конгресі Горикорінь. Шлях співтворчості індивіда з неосяжністю. Практично новий безмір буття! Аріман не захотів. Заздрість, честолюбство, ревність. На­віть на такому високому щаблі існування вони даються взнаки.
Але що діяти йому? Залишатися тут, в остогидлому світі, де діти тікають у ліси, щоб відчути хоча б ілюзію свободи? Де дівчата кидаються в пащу смерті, щоб знайти благословенний спокій? Де страх витає над серцями безсмертних істот? Ха! Безсмертний страх, безконечне приниження! Ні, він піде за Космократорами! Без Громовиці йому не жити! Наздожене їх, приєднається.
Він викликав Головного Координатора і, коли грізне об­личчя з’явилося перед ним, сказав:
— Вони в Тримірному Світі, Арімане. Прямують до екс­периментальної планети.
— Що? — Не повірив Аріман. — Ти не мариш?
— Ні, не марю, — спокійно відповів Меркурій. — Вони там. І ти знаєш, для чого!
— О прокляття! — Вирвалося з вуст координатора. — Як же я не передбачив? Тепер зрозуміло, чому Тартар не втримав їх. Горикорінь мені казав, але я посміявся з його слів. О ду­рень! Меркурію!
— Що?
— Наздогнати й знищити!
— Кого?! — жахнувся космослідчий.
— Всіх. Всю групу! Невже не розумієш? Вони зіпсують програму творення. Це — катастрофа для нас… для мене… Бери універсальний космоліт, проникай у тримірність, перейди на орбітальний політ довкола експериментальної планети. Під­стережи їх в просторі або на планеті і спопели нещадно! Даю тобі надійних помічників. І ще одне: не вимикай захисного поля. Інакше ти деградуєш у тримірність і станеш таким, як і тамтешні жителі. Я не хочу втрачати найкращого космослідчого. Чуєш? Я жду!
Меркурій помітив корабель Космократорів на широкій галявині високого лісу. Він повів космоліт на зниження. Болі­сно защеміло серце: яка вона тепер, Громовиця?
Він увімкнув універсальний екран, скорегував на тримір­ну інверсію. Космоліт кружляв над галявиною. Меркурій дав наказ автоматам посадити космоліт на поверхню нового світу.
— Це небезпечно, — озвався один з супутників космослідчого.
Меркурій промовчав. У грудях наростав гнів. Доки він виконуватиме волю Арімана? Туди, до неї, до любих друзів, де буде бій і свобода!
— Що ти робиш? — почувся крик. — Поле! Ми залишимо­ся тут назавжди! Зрада!
Меркурій розімкнув захисне поле, разгерметизував кос­моліт. У розчинені люки дихнуло важке, задушливе повітря чужої планети, яка віднині ставала рідною. Спалахнула блис­кавиця. Затьмарила свідомість.
Меркурій похитнувся. Де він? Що за диво? Як сюди по­трапив?
Туманні спогади вирували глибоко-глибоко. Меркурій гля­нув на свої руки — вони були волохаті, м’язисті.
Він кинувся до виходу. Щось одвічне, незабутнє вело його повз незбагненні пристрої, заціпенілих супутників, далі, далі… Там, біля таємничого сріблястого стовпа, семеро. Семеро дру­зів. Він поспішає до них… Там розгадка, там захист…
Позаду лютий ненависний крик. Важкі кроки. І удар! Удар по голові!
Він упав. Ще бачив, як ті семеро бігли до нього. Чув, як зчинилася бійка. Насувалася пітьма небуття.
Хтось ніжно взяв його голову в долоні, на чоло впали холодні краплі. Він глянув з-під знесилених повік. На нього дивилися блакитні очі. Хто це? Хто це? Такий рідний, такий близький! Вона. Вона. Вона. Вічна кохана!.. Ми зустрілися… І знову розлучаємось. Смерть… Знову ми знаємо смерть… Без­смертні в країні смертних… Прощай, Громовице. Я наздогнав тебе. Арімане, ти програв. Ти програв бій…
Юна прекрасна дівчина Землі припала до вмираючого. Над ними стояли похмурі товариші, спираючись на товсті палиці. Вони прогнали ворогів у хащу лісу. Попереду тяжкі бої за душі тутешніх мислячих істот, але тепер…
Меркурій посміхнувся знекровленими вустами дівчині. Хотів рукою доторкнутися до її щоки. Але не міг навіть пово­рухнути пальцями.
Так ось яка ти, прірва небуття. Темрява, царство тіней. Ти надовго розлучила мене з країною щастя. Прощай, Громо­вице. Я знову прийду. Я прийду багато разів. Я знайшов тебе і знову знайду.
…Над Григором Бовою сіріла в світанковому присмерку стеля київської кімнати. Хлопець невидющими очима дивився вгору, а в свідомості ще відлунювали грізні крики напасників, шум предковічного лісу.
На серці було тоскно, важко. Навіщо йому це подвійне життя. Звідки воно? Історія Зоряного Повстанця, безконечні пригоди в системі Ари. Де причина такої міфічної інформації? Може, зв’язок з просторовими записами, з образами ноосфе­ри? Він виявився чутливим до психіки світу, який десь існу­вав чи існує, і тепер переймає на себе почуття мислячих істот, яких він ніколи не бачив і не побачить?
Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого в повсякденному житті. Може, в ній народ­жується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини?
Казка… Але чому вона така близька і хвилююча? І постаті Космократорів — як рідні брати. І Громовиця — викапана Галя. Може, в тих снах є якесь раціональне зерно? І він жив уже в іншій подобі в далекому світі. А потім… потім прорив у кос­мос тримірності. Життя на чужій, небезпечній планеті. Вічні пошуки істини і вічний бій. Намагання вирватися в сферу свободи і болісна неможливість зробити це. Де ж вони, брати з далекої системи Ари? У яких серцях розсіяні їхні вогні? Де їм зустрітися, як об’єднатися?
Скажи кому-небудь із колег — сміху буде на десять років. Особливо, не дай бог, шефу на зубок потрапити. Лише Галі можна відкритися. Вона збагне. І, може, підкаже щось.
В двері постукали. Григір звівся на ліжку.
— Хто?
— Я, синку, — сказала баба Мокрина. — Потривожила?
— Хіба вже снідання? — здивувався хлопець. — Ще ж рано.
— Телеграма. Лежи, лежи. Я й думаю — мо’,  срочна? Візьми.
Хто б це міг прислати телеграму? Може, батько? Ні, лише одне слово: “Подзвони”. І підпис шефа. Що за омана? Він же дав два місяці. Невже якісь зміни?
Хутенько вмився, одягнувся, вийшов на вулицю. Трамваї ще не ходили. Через колію обачливо переходив худющий ру­дий кіт. Григір, позіхаючи, рушив за ним. Глянув на рожеве світанкове небо. Сьогодні буде чудова погода. Можна буде погуляти з Галею.
Зайшов до телефонної будки. Знайшов у кишені дві ко­пійки. Озвався сам шеф. Голос був невдоволений.
— Чому так рано?
— А ви ж прислали телеграму.
— То й що? Не сказано ж там: подзвони на світанку?
— Я гадав, що важлива справа.
— Ой Григоре, Григоре, — докірливо сказав шеф. — Шерлок ти задрипаний! Ну, гаразд, добре, що озвався. Завтра вер­тайся на роботу, пошлю тебе в район. Є одна справа.
— Як то? — здивувався Григір. — Ви ж дали мені два місяці! Я ще нічого не знаю.
— Вже не треба, — заспокоїв шеф. — Спіймали його.
— Кого? — Аж здригнувся Григір.
— Та того ж самого, — невдоволено пробуркотів шеф. — Ти наче маленький. Того самого суб’єкта, ради якого ти пішов у відрядження. Точніше — не спіймали, а сам з’явився. Ну, нам краще. Баба з воза, кобилі легше. Так що радій!
— А як же…
— Що?
— Я ж познайомився.
— З ким? — здивувався шеф. — 3 ким познайомився? А-а, розумію. Хм… Дивак. То роззнайомся. У нас такий фах. Все. Робота. Ага, ще одне, добре, що згадав. Ти там запрошував мене, здається, на сьогодні?..
— Дискусія, — сумно відповів Григір. — Про Космічне Право.
— Так я не зможу. Ви вже там не ображайтеся на старого.
— Гаразд, — важко сказав Григорій. — Ми самі.
— От і славно. Я жду тебе. Сьогодні ще погуляй, а завтра — Щоб на одній нозі прискакав. Ось так. Бувай.
Григір вийшов з будки мов очманілий. Оце так новина! Знайшовся її батько! Чи вона знає? Навряд. Сказати чи ні? Чи спочатку дізнатися, де він був, що робив? Якщо не винен — чудово! А якщо… якщо злочинець? Що тоді? Мовчати? А для неї він все’дно батько. І як тоді? Яка тінь впаде між ними?
Вони зустрілись, як і домовилися, біля пам’ятника Воло­димирові. Галя прийшла в темно-фіолетовій сукні, яка щільно облягала її струнку постать. Коса була заплетена, складена у вінець, це ще більше підкреслювало красу її шиї й плечей.
Вона дивилася на хлопця ніжно й тривожно. Біля вуст причаїлася легка посмішка. Григору здалося, що та посмішка могла швидко змінитися на гримасу гніву чи іронії.
Дівчина запитливо глянула в очі Бови.
— Щось сталося?
— Звідки ти взяла? — несміливо заперечив хлопець.
— Бачу.
. — Нічого не сталося.
— Не обманюй. Я ж бачу. Не хочеш казати — не треба.
— Правду кажеш, — зітхнув Григір. — Поки що не треба.
— Добре, — ласкаво сказала Галя.
— Я завтра поїду у відрядження. Тижнів на два.
— Так надовго?
— Я думатиму про тебе, — прошепотів хлопець, стискаю­чи її руку.
— Я ждатиму. Дуже, — просто сказала Галя. — А сього­дні? Ми підемо на дискусію?
— Підемо, Галю. Трохи пізніше. А тепер погуляємо.
Вони йшли алеєю, довкола снувала розмаїта юрба, буяли зеленню дерева, набиралися сили й снаги. Григір поглядав на Галю, непокоївся. Знає чи ні? Мабуть, ні. Бо якби знала — помітив би. Як це тяжко: йти поряд з коханою і не сказати їй про батька! Але ж він і сам ще не знає нічого. Сказати — вона одразу вибухне, побіжить кудись, щоб розпитати, дізнатися. А Григору хочеться, щоб у цей вечір ніщо не стояло між ними. Теж егоїзм. Егоїзм і черствість.
У квартирі по вулиці Героїв Революції їх зустріли молоді господарі — брат і сестра, друзі Григора. Батьки їхні поїхали до санаторію, й тому було вирішено дискусію провести у них.
— Віктор.
— Сіма.
— А це Галя, — відрекомендував Григір. — Медицина…
— Сьогодні суд, як ти знаєш, — сказала Сіма. — Ти, Галю, ким будеш? Свідком, слідчим, захисником?
— Ще не знаю, — розгубилася дівчина. — Я… подивлюся…
— Ти, Григоре, ще не ввів її в курс справи?
— Вона буде спостерігачем.
— Спостерігачем? Нейтральних не може бути! Нічого, вона визначить своє ставлення під час процесу. Прошу до вітальні. До речі, має бути дуже цікаво. Є священик, баптист, завітав навіть Сергій Горениця…
— Горениця? — здивувався Бова. — Той самий? Фізик?
— Еге ж! Відомий теоретик…
— Ти гадаєш, він щось скаже?
— Обіцяв, якщо буде цікава дискусія.
Григір і Галя увійшли до великої кімнати. Там уже сиділо з двадцять дівчат і хлопців, а також кілька літніх людей. Три­вала невимушена бесіда, чувся сміх. Прибулих привітали, хлопці зацікавлено позирали на Галю. Вона сіла на краєчок дивана біля Григора.
Сіма та Віктор внесли стіл, поставили посеред вітальні. Накрили зеленою оксамитовою скатертиною, поставили три стільці. З сусідньої кімнати ввійшло троє — в напудрених пе­руках, у довгих плащах з блакитного шовку. Хлопець і дві дівчини. Вони були зосереджені, комічно грізні…
— Суд іде! — проголосив Віктор урочисто. — Прошу встати.
Хлопці та дівчата встали, переглядаючись, сміючись. Стар­ші скептично усміхалися. Судді зайняли свої місця за сто­лом.
— Прошу сісти, — сказав Віктор.
Головний суддя ударив дерев’яним молоточком по столу.
— Введіть підсудних.
Двоє хлопців, на грудях яких було написано великими чорними літерами “ЗАКОН”, ввели чотирьох чоловік. Галя пирснула. Троє з них були розмальовані різними фарбами. Вони зображали богів різних народів. Четвертий підсудний був у звичайному одязі.
— Хто ж це? За що його судять?
— Крім богів, судимо сьогодні й людину, — сказав Бова. — Щоб зберегти справедливість.
— Зрозуміло, — сказала Галя, хоч поки що нічого не розу­міла.
— Підсудні, — урочисто звернувся суддя. — Єгова!
— Я, — бадьоро відповів один з підсудних з чорною машкарою на обличчі.
— Зевс-Юпітер!
— Я, — велично озвався бородатий атлет і склав руки на грудях.
— Як стоїте? — сердито запитав суддя. — Це вам не Олімп. Опустіть руки.
— Слухаю, ваша честь, — розгублено сказав Зевс.
— Брама?
— Я, — сказав третій, поправляючи на голові багатоступе­неву піраміду,
— Людина!
— Я, — ліниво озвався хлопець у сучасному костюмі. — Не знаю тільки, за що мене до цієї компанії?.. Я ж не міф, а реальність.
— Мовчи, — зауважив суддя. — Якщо винен, то відпові­дай. Перед законом всі винні. Ось так!
Присутні привітали таку заяву судді оплесками. Він же­стом руки попросив тиші. Звелів підсудним сісти. Сам під­вівся.
— Ім’ям Космічного Права суд розпочато. Виступати й відповідати лаконічно. Підсудні! Говорити тільки правду, одну правду! Ясно?
— Ясно, — хором відповіли підсудні.
— Чудово. Присягатися не треба. Ви завжди порушували клятви. Так або ні. Прокуроре!
Підвівся високий худий хлопець в окулярах.
— Ніяких особистих емоцій. Факти, тільки факти.
— Буде зроблено.
— Захисник!
— Я, — озвалася гарненька білява дівчина, що сиділа по­руч Галі.
— Сентименти відкинути. Захист повинен бути гуманний, але без слинявості.
— Ваша честь, — зауважила захисниця. — Що за терміно­логія?
— Я тут господар! — гримнув суддя. — Слухати і підкоря­тися. Інакше — виведу.
Захисниця розвела руками і сіла.
— Кілька слів по суті звинувачення, — сказав суддя. — Слухайте уважно. Підсудний Єгова звинувачується в тому, що: а) створив антагоністичний світ; б) кілька разів нищив його; в) безліч разів використовував свою могутність всупереч інтересам підлеглих йому істот. Підсудний Зевс- Юпітер зви­нувачується в тому, що: а) покалічив батька й узурпував вла­ду над світом; б) скористався прихильністю Прометея, а потім шляхом обману прикував його до скелі; в) користувався небес­ними блискавицями не на благо світу, а для своєї потіхи. Підсудний Брама звинувачується в тому, що: а) створив ізо­льований від єдиного безміру світ, чим позбавив його можли­вості пізнати істину; б) будучи всемогутнім, залишав у біді великих героїв, а то й приходив на поміч узурпаторам і демо­нам; в) обманював двох інших членів божественного Тримурті — Шиву та Вішну, не кажучи вже про менших істот. І, нарешті, Людина звинувачується в тому, що: а) маючи свобо­ду волі, протягом тисячоліть прислуговувала деспотам і насиль­никам; б) сіяла розбрат у людському суспільстві, чим затри­мала на тисячоліття еволюцію; в) використала могутні сили розуму, подаровані природою, не на благо, а для самознищен­ня. Почнемо з Єгови. Підсудний Єгова!
— Слухаю.
— Хто ви такий?
— Бог. Єдиний і неповторний. Творець неба і землі.
— Хто ваш батько, мати?
— Нема таких. Я сам собі батько й мати. Я од віку сущий. Ще нічого не було, як я вже був.
— Де? — запитав суддя.
— Поза часом і простором. У сучасних категоріях мислен­ня цього пояснити не можна, — пихато відповів Єгова.
— А потім? Що сталося потім?
— Я створив світ. Небесний і земний. На небі я створив ангелів, на землі — людей.
— Далі?
— Ангели повстали. Я їх скинув з неба. Люди согрішили. Я їх втопив.
— Ви діяли злочинно, Єгова! Ви порушили закон.
— Я сам собі закон, — зверхньо заявив Єгова. — Не може ж моє творіння вказувати мені, що правильно, а що неправильно?
— Дивна логіка, — хмикнув суддя, апелюючи до присут­ніх. — Отже, мати чи батько мають право вбити, втопити чи мучити, закатувати своїх дітей?
— Певне, що так, — погодився Єгова.
— Мораль юрського періоду, — озвався хтось із слухачів. — Етика рептилій!
— Ти-и-хо! — сказав суддя. — Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права?
— Ні, — відповів Єгова. — Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю…
— Ну, це ми побачимо, — перебив його суддя. — Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер!
Підвівся бородатий велетень.
— Зевс-Юпітер, син Кроноса!
— Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком?
— Та… скинув його!..
— Ай-я-яй, — докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. — Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька?
— А він сам винен, — похмуро сказав Зевс. — їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби…
— Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм?
— Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра — Сочі. Що йому ще треба?
— Та ти, я бачу, ще й дотепник? — здивувався суддя. — Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити сти­хії, перемогти титанів.
— А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній?
— Себто кому? — вражено запитав суддя.
— А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я — єдиний цар, а він мене не запитав.
— Бо знав, що ти не дозволиш.
— Тим більше. Отже, не я злочинець, а він. Я діяв правиль­но і тому не підлягаю суду.
— Прометей діяв за велінням серця. Він любив людей. А любов — найвищий закон.
— Дурниці. Абстракція. За що їх любити — людей? Нікчем­ні, сварливі, войовничі, непослідовні. Дати такій мізерії во­гонь? О Кроносе, такого безумства я не чекав від Прометея, мудрого титана!
— Навіщо ж ти сотворив людей?
— Я? — Знизав плечима Зевс. — Що я — ідіот? Ваша честь, я їх не творив. Вони самі виникли.
— З чого?
— З глини. З бруду. З амеби. З матерії шляхом еволюції…
— Ти мені баки не забивай, — грізно перебив суддя. — Нічого тут читати ази діамату. Ти не викручуйся, олімпійсь­кий владико! Кажи відверто, признаєшся, що винен?
— Ні за які гроші, — похитав головою Зевс. — Людей не творив, Прометея не приковував до скелі. Він сам себе прику­вав!
Слухачі засміялися. Суддя постукав молотком.
— До речі, ваша честь, — жалібно озвався Зевс, — чи мо­жна запалити? А то антитіла вимагають свого!
— Пали, Горгона з тобою, — буркнув суддя. — Я теж запа­лю, бо доки з вами, богами, впораєшся… Сідай, лобуряко олім­пійський, жди свого часу.
Над головами поплив сигаретний димок.
— Брама, — проголосив суддя, пихкаючи цигаркою. — Під­судний Брама!
— Я, — підвівся Брама, притримуючи піраміду на голові. — Можна, я зніму головний убір? А то незручно.
— Валяй, — махнув рукою суддя. — Нам не форма твоя, а суть потрібна. Так. Хто ти і що ти?
— Брама, член Тримурті, божественної тріади. Ще є в мене брати — Вішну і Шива. А батько — Махадева, Великий Дух.
— Ти сотворив світ для себе? Відповідай!
— Так точно, сотворив. Тільки не я, а мої слуги.
— Але ж ти велів їм?
— Велів.
— Тоді не має значення. Ідея твоя. Значить, і злочин твій. Ти повідомив братів твоїх, Шиву й Вішну, про свій намір?
— Ні. А навіщо?
— Як то навіщо? Колегіальність! А то самостійно створив світосферу, замкнув її, щоб ніхто не бачив, що і як. Мало чого ти там натвориш! Що й сам Махадева не розбереться, не впо­рається! Далі. Коли Шива запитав тебе про новоствореиий світ, що ти йому сказав? Ти признався?
— Ні. Я сказав, що ніякого світу не творив. Але він сам підгледів. І вимагав, щоб я ліквідував. Його й треба судити. Бо я — творець, а він руйнатор!
— Інколи руйнатор прекрасніший за творця. Визнаєш себе винним, Брамо?
— Шукайте, ваша честь, дурніших! — обурився Брама. — Я протестую і вимагаю справедливості!
— Гаразд, сідай! Ніхто не визнає себе винним. Людино! Встань! Хто ти?
— Мисляча істота.
— Чим доведеш?
— Я мислю — отже, існую. Я існую — отже, мислю.
— Залізна в тебе логіка, — посміхнувся суддя. — Гаразд, приймаємо на віру. Поки що. Хто батько, мати?
— Мати — Природа, батько — Випадок.
— Випадок? — здивувався суддя. — Який же може бути випадок у світі, що підкоряється Закону Міри, Часу, Ваги?
— Не знаю, — розгубився підсудний. — Так казала мені мати.
— А ти з нею говорив?
— Намагався.
— Коротше кажучи, ти ще не знаєш, хто твій батько? Якийсь зальотний джиґун! Гаразд. Вік?
— Точно невідомо.
— Ясно. Бродяга ти, як подивлюся я на тебе. Чим за­ймався?
— Скільки пам’ятаю — шукаю істину.
— Істину? — здивувався суддя. — А що це таке?
— Це відповідь на всі запитання.
— І ти її знайшов?
— Ні.
— А коли знайдеш?
— Буду розпитувати її про все. І так довічно.
— Химерні поняття в тебе. Ледацюга ти, а не шукач. Істо­рія показує, що ти невпинно вів війни сам з собою, мурував тюрми, в’язниці для своїх братів, винаходив страхітливу зброю, щоб нищити, знущався над меншими братами — тваринами та рослинами, а також безжалісно вбивав їх, засмітив планету покидьками.
— Не тільки це, ваша честь, — заперечив підсудний. — Я і сіяв квіти, вирощував сади, ліси, будував прекрасні палаци, творив пісні. Я повставав за свободу, руйнував кайдани раб­ства. Я прагнув до космосу і шукав можливостей вирватися з тенет тяжіння. Я проповідував любов і хотів об’єднати рід людський у єдину сім’ю…
— Хотів, але ж не об’єднав, — заперечив суддя. — Визна­єш себе винним у порушенні Космічного Права?
— Ні.
— Сідай. Слово надається прокуророві.
Худий юнак підвівся за своїм столиком, солідно кашля­нув. Бородатий священик хитрувато усміхався, уважно роздив­лявся учасників інсценізації. Тільки блідий, з лихоманковим поглядом чорних очей баптист, насупивши густі брови, диви­вся під ноги. І Сергій Горениця був зосереджений і серйозний.
— Шановні судді, — сказав прокурор. — Шановні засіда­телі, присутні! Для когось боги — фікція, мара людської свідо­мості. І суд над цією марою їм здається профанацією, дитячою забаганкою. Для когось боги — трансцендентна реальність, і тоді наш суд — виклик верховній могутності, карикатура на повстання ангелів!
— Саме так, — хрипко й схвильовано озвався баптист. — Саме так, шановний юначе! Блюзнірство і невігластво! Ви користуєтеся незмірним милосердям бога, щоб плювати на ньо­го. Але пам’ятайте, що плювки в небо повернуться до вас!
— Прошу гостей заспокоїтися, — ввічливо сказав суддя. — Їм буде надана можливість висловити свою точку зору. Прокуроре, продовжуйте.
— Шановний гість, — поклонився у бік баптиста проку­рор, — помиляється, коли говорить про блюзнірство. Ми користуємося правом мислячих істот думати, порівнювати, ана­лізувати і приймати рішення. Якщо нам свободу дав творець, то не для того, щоб ми були маріонетками, бо для автомата досить примітивної програми. Якщо свобода волі є дарунок космічного безміру і еволюції, тоді тим більше вона потрібна для вибору путі.
Не будемо наводити доказів чи антидоказів існування тих або інших богів. Досить того, що вони існували й існують у людській свідомості. Досить того, що вони вели і ведуть міль­йонні юрби людей до химеричної мети, спрямовуючи психіч­ну енергію, океан волі, ураган найкращих почуттів, досконалі творчі сили, наукову думку на прислуговування гігантській касті жерців. Ці люди, стверджуючи реальність надприродних сил, ще ніколи науково не продемонстрували наявність воло­дарів, яким вони буцімто служать! Тим більше ми повинні розглянути з точки зору космічного права, тобто права, якому підпорядковане все у безмірі, — права єдності, ту мету, що її ставлять перед людьми боги всіх релігій.
— Неприпустимо! — різко мовив баптист.
— Що? — Не збагнув прокурор.
— Отак змішувати політеїстичні релігії, або навіть панте­їзм, з вірою в єдиного бога — творця сущого!
— А яка різниця? — поцікавився прокурор.
— Неймовірна,— зверхньо сказав баптист. — Треба добре вивчити історію релігій. Поганські релігії Сходу і Заходу, ідо­лопоклонство, шаманство та інше — грубший чи тонший фе­тишизм, обоготворення стихійних сил. То фальшиві боги! І лише Ветхий Завіт відкриває людям вперше в історії дух жи­вого бога — творця і вождя людей.
— Читали, знаємо! — м’яко мовив прокурор. — Дозвольте вести процес далі. Хай буде по-вашому, почнемо з Єгови — ветхозавітного бога. Біблія починає розповідь з творення Зем­лі — нашої планети, а потім людини. Але церковна традиція передає нам легенду про створення перед тим небесного царс­тва і ангелів. Що ж сталося потім?
— Падіння Сатани, — сказав баптист.
— Правильно, — підхопив прокурор. — Ось вам перше непо­розуміння. Хто ж отой супротивник ветхого бога? Найпрекрасніший архангел, Люцифер-Світоносець. Чому він повстає проти Єгови? Церква каже: гординя! Звідки? Для чого могутньо­му космічному духові об’єднувати міріади ангелів для битви з творцем? Як пощастило їх об’єднати? З якою метою? Адже та мета повинна бути прекрасною, інакше непорочні ангели ніколи не посміли б виступити проти господаря неба!
Але залишмо ці питання. До нас дійшли тільки легенди, а легенди — то символи певних ідей, за якими може бути істо­рична реальність. Далі. Деміург Єгова творить Землю і все, що на ній. Він ліпить людину і дає їй можливість жити щас­ливо й безтурботно. Разом з тим перед безвольною людиною постає спокуса — славнозвісне древо Зла й Добра. Ви всі зна­єте, чим це закінчилося: прокляттям і появою смерті. Коротше кажучи, почалася кривава, бунтівлива, хаотична еволюція людства, яка триває й досі.
— Дозвольте мені, — зненацька озвався священик, ласка­во усміхаючись. — Я слухав, слухав… Цікаво, вельми цікаво… Що ж, можна й так розмовляти про вищі символи. Бог — милостивий батько, він прощає все. Проте — мушу по-друж­ньому застерегти — святе письмо не є белетристика, тим біль­ше не науковий трактат. Це символічний виклад духовної іс­торії світу. Кожен образ чи фраза — сокровенні, втаємничені…
— Криптограма? — запитав серйозно прокурор.
— Схоже, — згодився священик. — Щоб збагнути прихо­вану суть тих символів, треба повірити в творця сущого, треба звучати на його нечутний голос. Інакше замість божого лика побачите грубого ідола або порожнечу…
— Дякую, — кивнув прокурор. — Я збагнув. Доводилося читати такі ідеї. Що ж, згодимося, що там символи. Але сим­воли теж свідчать про суть творця. Милосердний творець, сповнений любові, ніколи не скористається грубими символами. Ви ж знаєте про силу слова, логоса. Духовна, інтелігентна істота завжди користується вишуканою, культурною мовою, тонкою образною системою, чарівними метафорами, чудовими притчами. А ветхозавітний деміург — клубок рев­нощів і злоби. Ні, не згоден. Навіть за тими символами відчу­вається злочинна психіка і божевілля, доведене до глобальних або навіть космічних масштабів. Ветхозавітний творець не має права вести людей. Він повинен стати перед судом історії, перед судом Космічного Права. Я сказав!
Прокурор сів. Суддя постукав молоточком по столу.
— Хто хоче сказати?
Усмішка щезла на вустах священика, прозорі очі закрижаніли. Він розгладив бороду, гірко сказав:
— Мені шкода вас, друзі. Ви дуже розумні, ви інтелектуали, як тепер модно говорити. Ви переповнені інформацією. Знаєте все — від історії релігій до квантової механіки, від генетики до окультизму, від кібернетики до найновітніших гіпотез про походження Всесвіту. З вами тяжко сперечатися. Інколи — можливо. Тому я не хочу сперечатися. Та й істина не пізна­ється в суперечці. То — вигадка софістів. Істина — поза словами. Проте хочу дещо запитати. Ось ви тут руйнуєте релігійний світогляд. Проганяєте з своєї психіки творця, бога. Хочете ґрунтувати мораль, етику на людських законах, на громадській до­мовленості. Стверджуєте мету і смисл буття як вічне прагнення до розкриття таємниць природи. Заперечуєте безсмертя духу, виводячи його з рефлекторної здатності матерії до самопізнання. Гаразд! Але що далі? Людина — комашина серед неосяжності. Перед невимірними океанами часу й простору всі наші зусилля — ефемерні, облудні. Не лише єгипетські піраміди, а й сучасні синхрофазотрони чи термоядерні пристрої порівняно з вічністю — ніщо. Невже вам не страшно дивитися в небо — в зоряну прірву, яка поглине ваш прах, навіть не помітивши цього? Невже ви не розумієте, що ви залишаєтесь перед безоднею на самоті, без жодної надії подолати її?
— Та що це ви страхаєте нас? — скрикнула якась захоплена дівчина, стріпнувши білявою гривою. — Людство почало такий дивовижний штурм космосу, а ви… Ось уже люди на Місяці побували, а там — інші світи, далекі зоряні системи! Зустрінемо інших істот — побратаємося! Потім — Велике Кільце цивілізацій, про яке писав Єфремов…
— Сон, — сумно похитав головою священик. — Марні сподівання. Навіть учені пишуть, що розширення інформації про навколишній світ розширює разом з тим і коло непізнаного. Страшний парадокс! Вихід у космос ще більше підкреслює самотність людини. Кожен крок у безодню показує нові невимірні обрії. І ви не оволодіваєте ними, а бачите, як океан шириться і заливає вас. О ні! Людина неспроможна досягти берега істини без допомоги вищих сил!
— Дурниці! — Почулися голоси.
— Ні, не дурниці! — Несподівано втрутився в бесіду Сер­гій Горениця.
— Як так? — здивувалася білява дівчина. — І ви?..
— Заждіть, — махнув рукою вчений. — У тому, що гість сказав, є гірке зерно правди. Умноження інформації, посилен­ня енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом.
— Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини?
— Ні, о ні! Що означає “все ближче” у безмірі? Це — пустий звук.
— То ви теж за віру в творця?
— Та ні, — усміхнувся Горениця. — До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях ово­лодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів лі­тальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення на­ших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодін­ня простором і часом, виростання людини з обмеженої тримір­ної істоти — смертної і слабкої — у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність ма­крокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філосо­фів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з без­мірністю. Друзі! Боги людей — лише небесний негатив нашо­го хаотичного земного існування. Космічна людина стане си­ном безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виве­де всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи.
— Незбагненно, — зітхнув священик, задумливо дивля­чись на Гореницю.
— Філософська фантазія, — знизав плечима баптист.
— Поясніть, — попросив хтось із хлопців. — А то в абстрак­ції воно гарно, а як конкретно…
— Поясню, — погодився вчений. — Коротко. Інше — доду­муйте самі. Останні досягнення науки підвели нас до розумін­ня космосу як єдиного цілого. Але єдине ціле може існувати як імпульс, а не як інтеграція систем, часток. Тут протиріччя з теорією відносності, яка обмежує швидкість причинності швид­кістю променя. Деякий час гадали, що квантовий бар’єр — 300 000 кілометрів на секунду — не буде перейдений. Таким чином космос залишається непізнанним, бо обмежена швидкість у безмежності створює перед читачем нездоланний мур. Пізніше виникла ідея миттєвої взаємодії поза часом і просто­ром. Експерименти в космосі з фазовими кванторезонаторами показали, що Всесвіт має, окрім відомих нам взаємозв’яз­ків часово-просторових, більш глибинну взаємність.
— Як це можливо? — Не стримався прокурор. — Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?!
— То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мис­лення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу та­кий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір — лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності.
— Якась наукова релігія, — скептично зітхнув баптист. — Але без любові, без віри, без надії. У нас є батько, є тво­рець. Отже — сподівання, що десь можна спочити від хаосу буття.
— Це правда, — кивнув Горениця. — Нам ніде спочити. Ми — вічні птахи! Нам ніде прихилити голови, бо буття — то нескінченний політ. Проте ви помиляєтесь. Завдання, про яке я сказав, не можна здійснити без любові. Треба дуже любити людей, світ, кожну квіточку, щоб піти на такий божевільний крок. Божевільний з точки зору “нормального” глузду. Але треба йти! І ми підемо! Нова людина повинна народитися від нас, як ми народилися із тваринного світу! Ви знаєте, що буває, коли в лоні матері затримується плід?
— Мертвороджене дитя, — сказав Григір.
— Так, — гостро глянув на нього Горениця. — Передчасне народження — теж катастрофа. Отже, потрібне трепетне очіку­вання, щоб людство вчасно народилося в нове буття…
…Григір та Галя вийшли на вулицю й рушили до дніпров­ських схилів. Над лівобережжям котилися тумани, фіолето­вою млою наливалося небо.
— Тобі сподобалось? — Заговорив Григір.
— Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…
— Мені теж.
— А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наїв­но! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.
— Це тільки жартівливий прийом.
— А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, напри­клад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природ­ність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?
— А в чому ж, Галю?
— У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда.
— Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.
— Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго?
— Відрядження, — зітхнув Григір.
Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?
Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.
— Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.
— За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.
— За любов — не можна.
— Чому?
— Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.
— Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?
— Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.
За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:
— Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.
— За яку? — Не зрозумів Григір.
— Попередню.
— Але ж він з’явився…
— І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.
— Як? — Аж скрикнув Григір.
— Не кричи, — сердито перебив шеф. — Не баришня до­революційна, а криміналіст.
— Але ж він був у в’язниці?
— Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зник­нення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі.
— Як?
— Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.
— Куди? Ви ж сказали, що він убитий.
— Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.
У Григора защеміло серце. Затамував подих.
— Чому два? Хто другий?
— Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.
— Галю?! — несамовито закричав Григір.
— Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть?
— Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так?
Він заплакав.
— Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…
— Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?
— Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!
— Куди?
— До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: “Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?” А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.
Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюд­ні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт.
У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жа­хом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуз­дя! Невже й вона?.. Невже й вона?..
— Дивись, — сердито прошепотів шеф.
На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи вла­сним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!
Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Меди­кам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!
— Не вона! — хрипко сказав Бова, схвильовано дивля­чись на шефа.
— Як то “не вона”? — розгубився шеф. — Ти точно знаєш?
— Точно.
— Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає?
— Тисяча вузлів, — прошепотів Григір.
— Доведеться тобі їх розв’язувати.
— Буду, — відповів Григір, відчуваючи, як у серці народ­жується іскра надії. — Я її знайду й під землею.
— Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, — задумливо промовив шеф.
Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупини­лися біля машини.
— Ось що, — сказав шеф. — Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумі­єш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права. Ти розумієш?
— Розумію.
— Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.

Частина друга
Зустріч з предками
Головлікар психіатричної, опецькуватий, веселий чолов’яга, зацікавлено оглядав з ніг до голови Бову. Похитав підозріло головою.
— Ну, дався він вам! Носитеся з ним, як дурень з писаною торбою. Елементарна шизофренія, депресивний психоз, яскра­ві галюцинації. Не забувайте, що він працював директором горілчаного заводу. А біля чого ходиш, того неодмінно понюхаєш. А це така штучка, що… Наслідки не потребують пояс­нень. Ха-ха!
Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: “Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько”. А вголос сказав:
— Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.
— Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…
— Чому ж така несучасна шизофренія? — поцікавився Бова.
— Якийсь генетичний струмінь, — знизавши плечима, по­яснив лікар. — Прізвище — Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишили­ся, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.
— Можливо, й так, як ви кажете, — погодився Бова, щоб скоріше припинити цю розмову. — Та дивно, що людину в такому стані вбито…
— Може, він на когось напав. Уявляєте: вискакує людина з кущів, вимахує булавою чи якоюсь там палицею, кричить: “Бий татарву!” Накидається на когось. Той, безумовно, захи­щається. Нема часу розібратися — хворий чи бандит. Випад­ково вбиває!..
— Не випадково, — різко сказав Григір. — У мою компетен­цію не входить розголошення всіх подробиць. Я б хотів позна­йомитися з тим, що він розповідав. Ви записували його розповіді?
— Та ви що? Чи я збожеволів? — здивовано мовив лікар і зареготав. — Якби ми записували всі марення хворих, то не вистачило б паперу! Ха-ха! А втім, деякі галюцинації параної­ків можуть бути цікавими. Ручаюся.
— Жаль, — сказав Бова. — Я гадав, що ви що-небудь записали…
— А він сам записав, — сказав лікар.
— Що? — Не зрозумів Бова.
— Та свої ж галюцинації. “Пригоди”. Я почав їх читати, а потім плюнув і кинув. Накрутив такого, що чорт ногу зламає.
— Ви дасте мені? — схвильовано запитав Бова.
— Будь ласка, — відповів лікар. — У нас такої творчості мішками. Може, ще щось прихопите? Ха-ха! Щоб вашим слід­чим було що читати! Га?
— Не треба, — стримуючи роздратування, сказав Бова. — Дайте мені те, що писав Курінний.
— Гаразд, гаразд. Візьміть. Нічого не збагну, хоч убийте. Навіщо вам ця історія? — Він приніс Бові товстий зошит у коленкоровій палітурці, а сам, поглянувши на годинник, по­чав знімати халат.
— Ну, мені пора, голубе. Мій час скінчився. Хворі хвори­ми, а треба й додомоньку заглянути.
Григір попрощався з лікарем, доїхав до Червоного майда­ну. Потім пішки пішов до Дніпра. Сів у затишку. Хлоп’ята вудками ловили рибу, весело перегукувалися пароплави. Але Григір уже не чув нічого. Він розгорнув зошит. На першій сторінці розгонистим, хапливим почерком було написано:
“До президії Академії наук”.
А трохи нижче:
“Від громадянина Курінного Андрія Пилиповича”.
А потім великими літерами:
“ЗАЯВА”.
Далі текст заяви: “Хоч мене і вважають божевільним, та таким себе не вважаю. Все, що зі мною сталося, було наспра­вді, а не в уяві. Доказом того є моя багаторічна відсутність на Землі і келих, який я приніс з того світу, куди раптово потра­пив. Келих відповідними органами передано в наукові інсти­тути, а там є люди всякі, вони можуть оббрехати мене. Щоб уникнути зайвих розмов, я пишу вам ці записки. Щиро ба­жаю, щоб наука скористалася ними. Клянуся, що все від початку до кінця правда, те, що нижче мною написано, про що й роз­писуюся.
Андрій Курінний”.
“…Як сьогодні пам’ятаю, була осінь, бабине літо. В ясному небі летіли пасма павутиння. Ні хмариночки. У такі дні хороше зібратися з товаришами, випити, закусити, погомоніти.
Ми й зібралися. Ми — це я і мої друзі. Голова промкомбі­нату Гутя, директор ресторану Вирвикорінь, нарсуддя Кап­шук і Кравчина — начальник міліції, мій найближчий друг, чудовий мисливець і веселий балакун.
Випили по одній, по другій… Розігрілися. А потім Крав­чині заманулося полювати на дикого вепра. Подзвонили в мі­ліцію, звідти пригнали машину, ми повсідалися, гайнули до Псла. Там густі ліси і кабаняччя багато. їх забороняють бити, але тут справа йшла не про закон, а про престиж Кравчини. По дорозі, ще під алкогольною парою, ми консультувалися в судді Капшука — чи не великий злочин вчиняємо, що готує­мося знищити вепра?
Він, не довго думаючи, відповів, що по букві закону — це порушення, але якщо підійти до цього по-людському, то…
— То що? — Хором проспівали ми.
— То виявиться, що це вельми корисна справа.
— Та це певна річ! — загорлав Кравчина. — Це ми мати­мемо нагоду переконатися сьогодні ввечері! Ха-ха!
— Не кажи гоп, доки не перескочиш! — їдко мовив Вир­викорінь.
— А ще корисно це для торжества істини! — завершив свої роздуми Капшук, піднявши вказівний палець.
— Філософ! Ціцерон! — кричав Кравчина, обнімаючи Кап­шука. — Тобі — найсмачнішу частку вепра!
— А яка вона — найсмачніша? — поцікавився Вирвико­рінь.
— Директор ресторану — і не знаєш? — обурився Кравчи­на. — Рило, братці ви мої! Рило!
— Рило? Та що ж там їсти? На один ковть!
— Подавишся за один ковть! — засміявся Кравчина. — У дорослого вепра рило — як баняк! Тушене рило — амброзія, божественна їжа! У кожної тварі є своє найсмачніше місце. У слона — хобот, у ведмедя — лапа.
— Лапа? — здивувався Капшук.
— Лапа. Ти що — не їв ведмежатини?
— Не доводилося…
— Тоді ти даремно жив на світі! — авторитетно заявив Кравчина. — Гей, сержант, жени хутчій! Щоб як супутник по орбіті твоя машина мчала!
— Так перевернемося!
— Не маємо права перевертатися! — горлав Кравчина. — Ми не завершили дискусію! На чому ми зупинилися? На най­смачніших місцях! У верблюда найсмачніший горб!
— Ти й верблюда їв? — здивувався Вирвикорінь.
— Ти запитай, чого я не їв! — гордо сказав Кравчина. — Моржа, тюленя, акулу, каракатицю, гадюку.
— Гадюку?! — Жахнувся Капшук.
— Атож. Смачнюща штука, братці ви мої! Одру баєш голо­ву, розпанахаєш її навпіл, солиш, загортаєш у лавровий лист, потім у капустяні листки, потім — у ямку, де тільки що горіло багаття. Прикидаєш жаром, а пізніше… Стій! Приїхали!
Ми зупинилися на невеликій галявині над Пслом. Довко­ла шумів ліс. Поміж зеленою кроною сосни святковими наря­дами виділялися берези, осики, дуби; на землю падало золоте, червоне, оранжеве листя, утворюючи на землі барвистий ки­лим. Пахло мохом і грибами.
Хлопці розібрали зброю, з галасом вивалилися з машини.
Кравчина командував.
— Ви, галасуючи, йдіть ось так! — давав він настанови. — Ланцюжком, ланцюжком! Та перегукуйтесь. Щоб розриву не було. А я об’їду довкола, перехоплю вас. Буду чекати біля Чортової Верби. Знаєте Чортову Вербу? Там завжди кабани ходять!
— Знаємо, — весело кричали мисливці, вимахуючи руш­ницями. — Давай шуруй!
Кравчина рвонув на машині далі, а ми рушили поміж де­ревами, як він і наказав, лементуючи, хто як умів. Праворуч від мене йшов Капшук, інколи я бачив його постать між тем­ними стовбурами дубів; ліворуч — Гутя. Потім я спустився в глибоку долинку, а коли вибрався, вже нікого не бачив. Ма­буть, хлопці обігнали мене.
Я погукав, погукав, та ніхто не обізвався. Десь далеко чувся шум машини. Я замовк. Стало сумно. І навіщо було їхати проти ночі в ліс? Мало тому Кравчині півкабана, закор­тіло ще в Петрівку мерзлого. От що робить з людьми алко­голь! І смачна штука, а все-таки вреднюща! Якби вчені попрацювали над нею, вдосконалили. Щоб і весело було, як вип’єш, і на здоров’ї не відбивалося. Ото досягнення! Я б на таке діло цілу академію одкрив би, тисячі вчених посадив би!
Так розмірковуючи, я ще трохи пройшов, потім вирішив спочити. Хай йому біс, тому кабанові. Чи знайдемо його, чи ні, а ноги наб’єш! Кому треба, хай ганяє. А я посиджу.
Я осідлав широкий дубовий пень. Спершись на рушницю, замислився. Потягло на сон. Каюся, завжди любив у вільну годинку піти до лісу, полежати горілиць проти неба, подріма­ти. Заколисує природа.
Хоч я був і п’яненький, та все ж таки на землю не ліг. Бо каюк, якщо ляжеш на сиру землю восени. Покорчить руки й ноги. Тому я вирішив хвилинку заснути сидячи, а потім почи­мчикувати до Чортової Верби.
Мою дрімоту розігнали якісь тихі звуки. Зашелестіло ли­стя, хтось зупинився біля мене, поклав руку на плече.
— Га? Що? — Кинувся я зі сну. — Це ти, Кравчина?
— Це я, синку, — почулася тиха відповідь.
Я протер очі, глянув перед собою. Звівся на ноги. Коло мене стояв батько, якого я бачив лише на фотографії. У грома­дянську він був партизаном і загинув у бою з німцями. Я одра­зу пізнав його. Та ж сама папаха, що й на карточці, жупан, шаблюка. Довгі козацькі вуса, чорні оксамитові брови, гострий орлиний погляд. У роті у мене пересохло. Почав протирати очі.
— Дарма протираєш очі, — усміхнувся він. — Я не привид,
— Як же ти?.. — Пробелькотів я.
— Що?
— Звідки? Чому тут?
— За тобою…
— Як… за мною?
— Всі вже зібралися. Чекаємо на тебе.
— Хто зібрався? — жахнувся я.
— Рідня. Хто ж іще? Ходімо.
Він рушив у глиб лісу. Я несміливо ступав поруч. Шале­но щипав себе за руки, за вухо. Та постать батька не щезала. Я чув його подих, бачив широку спину, високу смушеву шапку.
— Тату!
— Що? — Не обертаючись, озвався він.
— А як же…
— Що?
— Ти ж умер?
— Ну?
— А тепер живий.
— То ти не радий?
— Чого ж? Я радий. Тільки ж це неправда…
— Що неправда?
— Що я тебе бачу?
— А хіба не бачиш? — здивувався батько.
— Бачу… Тільки ж це мара?!
— Ти вже й своїм очам не віриш, — докірливо похитав головою батько. — До чого дожився, синку!..
— Та вірю. Тільки ж наука…
— Що?
— Твердить, що того світу нема.
— Того нема, — згодився батько. — А цей є.
— Який цей?
— Де ми з тобою.
— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.
— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.
— Чому ж вас не видно?
— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?
— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…
— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.
— Мара якась, — пробурмотів я.
— А казка? — дивно промовив батько.
— Що казка?
— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.
Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-бла­китне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку гра­ла самоцвітна роса.
Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач — світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.
Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популяр­них сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під нога­ми. Гм… Як він сказав? “Собаку можна закопати, а людину — ні…” Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут — факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.
Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.
Батько не дав мені намилуватися цією казковою спору­дою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.
— Заходь. Всі вже за столом.
За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!
Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли сто­ли, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехті­ли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чис­те, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі — розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?
Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.
— Це твій син, Пилипе? — суворо запитав гарний широ­коплечий чолов’яга.
— Так, — відповів батько.
— Як ім’я?
— Андрій, — прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.
— Гарне ім’я, — кивнув козарлюга. — А ти знаєш, хто я такий?
— Не знаю.
— Не дивно. Я — твій дід Гордій.
— Мій тато, — пояснив батько, поглядаючи на мене.
— А це, — поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, — твоя баба Соломія.
Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кив­нула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста — як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!
— А я твій прадід, — озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. — Семен Грім.
— А я прапрадід, — гукнув інший. — Козак Іван Вогонь. І пішло, і пішло. Загуло, покотилося від краю до краю.
Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коре­нями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у не­скінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скіль­ки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.
— Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго ко­реня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.
— А я, — озвався прадід Семен Грім, — під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Мак­симом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.
— А я кобзар, — гукнув прапрадід Іван. — Спочатку коза­кував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчи­вся грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей не­щасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь — я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!
Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, ве­ликі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?
І ось замовкло велелюдне зборище. Дід Гордій запитав:
— А ти? Що скажеш про себе? Рідня хоче знати.
— Про себе? А що я скажу?
— Тобі видніше. Які подвиги вчинив? Ким став?
— Подвиги? Не знаю. Ніколи не думав.
— А про що ж думав? — нахмурився дід. — Ну хто ти? Козак? Чи гречкосій? Чи, може, кобзар? А чи коваль добря­чий?
— Я директор горілчаного заводу, — похвалився я. Рідня перезирнулася. Батько зневажливо покивав головою.
— Директор? — Спіткнувся дід на тому слові.— А що це таке?
— Ну, старший.
— А горілчаний завод? Це де оковиту роблять? Винокурня?
— Еге ж!
— Дивно, — докірливо мовив дід. — Мій онук став вино­куром?..
— Цілий завод, — зітхнула баба Соломія. — Це ж можна споїти весь край.
— Не козацький дух! — гукнув Іван Вогонь. — Корчмар­ська жила у тебе!
— Невже ж для того ми гинули в бою, — гримнув дід Гордій, — щоб ти отак низько впав? Га?
— Я… Мене призначили.
— Хто?
— Старші. Доручили.
— Як то призначили? Якби ти не хотів, то не став би. Інше діло, якби тебе призначили гетьманом чи, скажімо, ота­маном… А то — винокуром козацького сина! Негоже, негоже!
— А чом ти вбраний у таке лахміття? — поцікавився Во­гонь. — Чи ж в тебе нема святкового вбрання? Вишитої сорочки?
— Та їх більше тепер у самодіяльності надівають, — озва­вся я.
— А що це таке?
— Виступають перед людьми. Співають, танцюють.
— Співати треба скрізь. Щодня. І танцювати. Отже, що­дня треба носити святкове вбрання, — суворо одповів прапра­дід. — Затямив? А то вбрався, наче покидьок якийсь несусвіт­ний. Сором на тебе глянути!..
— Доста йому, — примирливо озвався батько. — Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином не­вмирущості!
Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мело­дії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної пев­ності.
Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?
Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.
— От бач. Не дісталося тобі вина невмирущості. Не ди­вуйся. Келих наповниться вином, як тільки його візьме до рук той, хто достойний безсмертя…
— А я?
— Суди сам.
— Чому ж? — гірко прошепотів я. — Хіба я не хотів би?.. От якби я жив тоді, як жили оці мої діди й прадіди…
— То що? — насмішкувато запитав батько.
— Я б показав…
Але мене вже ніхто не слухав. Рідня дружно співала, аж луна котилася під склепінням палацу. На мене не звертали ува­ги. Я крутив у руках прозорий келих, мимоволі милувався його тонкими гранями, чудовою роботою. У свідомості майну­ла думка: “Якби показав комусь з друзів — не повірили б”.
А чому б і не показати? Взяти його, заховати в кишеню. До речі, це буде й доказом того, що не снилося. Якщо сон, то келиха не буде. А якщо не сон, то…
Я хутенько запхнув келих у кишеню фуфайки. Глипнув­ши на батька, помітив, що він усе знає.
— Бери, — шепнув батько. — Передай келих спадкоємцям. У ньому велика таємниця.
— Яка? — збентежено запитав я.
— Не час про те говорити. Роби, що сказав. Здалека йде той келих, передається нашим родом все далі й далі, в прийде­шнє. А навіщо? Навіть наймудріші діди не все знають. А хто знає, тому велено мовчати. Мовчатиму і я. Ходімо, синку.
Він рішуче провів мене до виходу. Над палацом горіло оранжеве небо. Ліс зустрічав нас вишнево-фіолетовою млою. Я задихався від такої ходи.
— Не можу. Зажди хоч хвилинку.
Батько не відповідав. Ще трохи — і він зник між дерева­ми. Я знеможено сів на пеньок. Заплющив очі.
У голові паморочилося. Хилило до землі. Що це зі мною? Руки й ноги немов налиті свинцем!
Я знову підвівся. Закричав:
— Тату! Зажди!
— Ату! — Відгукнулися хащі. — Жди!
Де це я? Знову довкола ліс, але не осінній, а весняний, святковий, сповнений галасом птахів і ніжним шумом. В ру­ках рушниця. Та сама, з якою я вирушив на полювання. Що це таке? Приснився мені батько, чи що? Так чому ж довкола весна? Не інакше як галюцинації. Перепився я, от і маєш те­пер гарячку…
На грудях у мене щось теліпалося, заважало. Я мацнув рукою — волосся. Борода. Закудлана, довга борода, аж до пупа. Що за диво? Коли це я встиг обрости? Наче Робінзон. Я гля­нув на рукава фуфайки — вона потрухла, а з дірок вибивалася вата, крізь драні штани світилися коліна.
Я злякався. Леле! Що це зі мною? Ще один сон? У кого розпитати? Де люди?
Я оглянувся, впізнав знайомі місця. Отут Лисячі Нори, відоме всім мисливцям урочище. Недалеко звідси дорога, по ній можна почимчикувати до містечка.
Я поспішив до шляху. Що зі мною було? Це вже якась патологія. Треба звернутися до лікаря. Бо що ж це виходить? їхали на полювання восени. Потім я мандрував десь у нетутешньому світі, бачив покійних дідів та прадідів. А тепер весна. Туї сам чорт ногу зламає. На інакше як я бачу кілька різних снів підряд. Не здивуюся, коли й цей весняний ліс виявиться марою. А де ж тоді реальний світ? Може, й те, що був дирек­тором горілчаного заводу — теж мара, сновидіння? Задихаю­чись, вибрався на шлях. Вряди-годи з лісу та в ліс ішли маши­ни. Шофери підозріло позирали на мене. Не спинялися. Наре­шті якийсь бензовоз різко загальмував, і мордатий здоровило басом крикнув:
— Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? — поцікавився шофер.
— У якому?
— А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?
— Та де там, — неохоче озвався я. — Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся дов­генько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.
— А, — підозріло буркнув шофер. — Ясно…
Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не ска­зав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знай­шов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.
Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.
Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.
— Що вам? Підстригти бороду?
Її колега — піжонистий хлопчина — пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па кален­дарі. Там чорніла цифра 21. Трохи “вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!
Дівчина сердито запитала:
— То що будемо робити?
— Поголити. І підстригти.
— Як? По-людському?
— Еге ж, — не став я сперечатися. — Хай буде по-людсь­кому…
І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.
— Ну от, — ласкавіше озвалася перукарка. — Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…
Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що ска­же дружина? Як зустріне?
Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:
— Кого вам?
— Як? — здивувався я. — Я прийшов до себе додому.
— Додому? — прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона по­бачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. — Чого вам треба? — крикнула вона з-за дверей. — Я подзвоню до міліції!
— Схаменіться, — якомога спокійніше озвався я. — Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.
— Яку Килину Макарівну? — притихла жінка. Насторо­жилась.
— Та яку ж? Курінну, господиню квартири.
— Таке скажете! — мовила жінка. — Та її вже два роки, як нема.
— Як то нема? — скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.
— А так. Померла вона.
— Померла?..
— Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.
— А донька? — Тремтячим голосом запитав я.
— Галя?
— Галя.
— Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?
Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?
До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клу­бок…
— Вам кого? — запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.
— Начальника. Товариша Кравчину.
— Можна. Тільки навіщо з рушницею?
— А вона мені непотрібна, — розгубився я. — Це так… випадково. Купив.
— Залиште, — строго сказав черговий. — Ідіть. У началь­ника нікого нема.
Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.
— Ти?
— Я, друже, — вбитим голосом одказав я. — Рятуй мене!
— Рятуй? — перепитав Кравчина зловісно. — Три роки десь пропадав, а тепер — рятуй?
— Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.
— Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесо­юзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.
— Яка розтрата?
— Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то — мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, роз­повідай, де був, куди подів гроші?
Я сів приголомшений.
— Повір, я не брав ні копійки.
— Ревізія була. Все визначено.
— Головбух постарався! — спалахнув я. — І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скориста­вся.
— Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?
— Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!
— Коли тоді?
— А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!
— Кабан ні до чого! До речі, я таки вбив порося, — похвалився Кравчина. — Тебе не знайшли. Думали, десь ліг спати. Не знайшли. Другого дня мисливці обнишпорили весь ліс. Як у воду булькнув. Думали, вепр з’їв. А тут головбух зголосився. Каже, операцію провів Курінний. Розтрата. Ревізія. Еге, сказали ми, тепер ясно, куди він подався. Десь гайнув на Далекий Схід або в Сибір, підгулює з дівчатами!
— Нема в тому, що ти сказав, ні слова правди.
— От я й хочу почути правду від тебе. Давай починай.
Я розповів йому все. Як на духу.
Кравчина не перебивав. Тільки мугикав і кивав головою. Інколи позирав на мене, малюючи олівцем на аркушику якісь візерунки, коники, галочки. В очах його блискали іронічні іс­корки. Коли я скінчив, він запитав:
— А до чого тут я?
— Як до чого?
— А так. Цю історію можеш розповісти психіатрові. Якщо він повірить. А мені потрібна правда.
— Але все це правда! — гарячкував я.
— Це така правда, як котове сало, — сердито озвався Кра­вчина. — Я бачу, що ти за три роки нічого путнього не приду­мав. Три роки на те, щоб вигадати дешевий містичний детек­тив. Ні, братці ви мої, зі мною не пройде! Не пролізе така липа! Доведеться тебе одправляти на казьонні харчі…
— Як же так!
— А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця про­пала.
— А чи не ви все забрали? — гнівно крикнув я.
— Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.
— Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя — в кущі!
— Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — неру­шимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?
— Вияснити правду.
— Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?
— Я вже тобі все розповів.
— Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?
— Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.
— Угу. І келих захопив з собою?
— Захопив. Стій, стій. Де ж він?
Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!
— Що це? — запитав Кравчина.
— Як то що? Та келих же!
— Той самий?
— Той самий.
— Дай сюди!
Начальник міліції узяв до рук чарівний утвір, замилувався його легкістю, прозорістю переливами майже невидимих граней. Зважив на долоні.
— Як пушинка, — здивувався вій. — От уміють робити Молодця вчені. Синтетика йде вгору. Де вкрав?
— Як?
— Де свиснув? У ресторані? Торочиш про той світ. Арти­стом став. Я ж сказав: психіатру це чудова байка, а мені… Я стріляний горобець.
Він кинув келих у куток. Келих беззвучно вдарився об стіну, одскочив, ніби опука, і м’яко впав на килим. Кравчина здивувався, підняв його. Ще раз сильно вдарив об підлогу. Келих не розбився.
— Добра робота, — похвалив Кравчина. — Певно, імпорт­ний. Все-таки де дістав?
— Я вже сказав.
— Упертий ішак! — зітхнув Кравчина. — Я хотів як кра­ще, а ти гнеш своє. Сам лізеш у петлю.
— Брехати не буду.
— Так і запишемо. Пошлю доповідну вище. Хай вони вирішують. Келишок при справі. Як речовий доказ. Ха-ха! А тебе — в капезе. Посидиш, подумаєш, погризеш казьонну шку­ринку. Нічого, не залишу давнього друга, передам щось. Тіль­ки ще раз щиро прошу: чесне визнання полегшить вирок.
Минали дні. У камері зі мною сиділи сімдесятилітній дід і хлопець. За хуліганство. Хлопець побився з товаришем. Після получки пішли в буфет, слово за слово, пішло, поїхало. Один в пику, другий пляшкою по голові. Хлопцеві обіцяли рік. Дід од-лупцював свою дружину на храмовому святі. Діди-ровесники згадали, як вона скакала в гречку замолоду. І закипіла в старого кров, він збив з баби очіпок, вирвав косу, почав молотити.
Всім нам було сумно. Хлопець і дід приставали до мене, щоб я розповів їм щось цікаве. Я одмовчувався. Та одного разу розповів свою історію. Хлопець захоплювався.
— Здорово! Фантастика. Це якби письменникові — він би написав книгу. Я знаєте як люблю фантастику? І день і ніч читав би! Там ви були кілька годин, а тут минуло три роки з гаком. Парадокс часу! Не чули? Теорія Ейнштейна. Різна ри­тміка часу. Про це вже всі фантасти пишуть. Паралельний світ. Якесь завихрення часу й простору.
У мене було завихрення в голові від його слів. Проте це було перше теоретичне обгрунтування моїх пригод, і я відчув приязнь до хлопця, що він щиро повірив мені.
Дід замислено кивав борідкою, мугикав здивовано.
— Гм. А кажуть, що нема бога?!
— Якого бога? — збентежився я.
— А того, що на небі…
— Так я ж його не бачив!
— Все’дно, — зітхав дід. — Той світ бачив.
— То й що? Такий, як і цей. Тільки дерева інші. Палац гарніший. Люди веселі.
— Покійники, — не здавався дід. — Отже, той світ. Ти мені баки не забивай. Бог є! Так і знай!
— А коли є, чому ти бабі своїй коси вириваєш? — єхидно запитав я.
— Це к ділу не тулиться, — сердито огризнувся дід. — Бог одне, а баба інше…
Так ми дискутували кілька днів. Потім мене викликав Кравчина. Він був збентежений.
— Знаєш, келих теє, як його… химерний.
— А що я тобі казав?
— Ти не гарячкуй, не гарячкуй. Гм. І діло твоє з розтратою прояснюється. Не винен ти, здається. Я радий. Радий. Поїдеш до Києва, брате мій! Ось так. Там учені зацікавилися твоїм келихом. Доки ще діло не завершено, поїдеш під конво­єм. Не ображайся, закон — діло святе. Бувай. Коли що — не будь на мене в обиді! Я що? Тільки виконавець закону.
У травні мене привезли до Києва. В Лук’янівську тюрму до мене приїжджав якийсь сивий учений. Він привіз у скринь­ці келих. Попросив наглядача, щоб залишив нас на самоті. Дружньо усміхаючись, сказав:
— Голубе, вашому келиху ціни нема. Він — унікальне явище.
— Я дуже радий.
— Треба, щоб ви розповіли нам про нього все-все. Де, що, як? Бо, розумієте, дивні речі. Ми його свердлили, нагрівали, аналізували. Ніщо не бере. Свердла ламаються. Жодного зна­ку. Не боїться плазми в кільканадцять тисяч градусів. Спект­роскоп не дає результату, ніби в келиху неземні елементи. І вага… Він нічого не важить.
— Як так?
— А так. І не витісняє воду. Це — чудо. Хто його зробив? Де? Поясніть нам. Лише ви можете це зробити.
— Я вже розповідав органам.
— Знаю, знаю, — з досадою одмахнувся вчений. — Якась казочка. Мене не цікавить ваше алібі. Я не працівник органів, і клянуся вам, жодного слова…
— Так я правду кажу, — сердито відповів йому я. — Наві­що мені брехати? Батько мені дав його. Покійний батько. І звелів, щоб я його зберіг, передав спадкоємцям. Поверніть келих мені. Тим більше що я не винен, мене незабаром випустять.
— Те, що ви не винні — чудово, — сухо сказав учений. — Проте келиха я вам не віддам. Він — незвичайна цінність для науки. Жаль, що ви не розумієте цього. Прощайте. Ви просто хвора людина. Може, згадаєте, де ви дістали цей келих, тоді поговоримо. А тепер вам треба лікуватися.
Ще було кілька розмов. Я гнув своє, вони — своє. Мені надокучило все це. Які вперті люди! Я просив слідчого, щоб він дізнався, де моя Галя. Він приніс адресу. Я щасливий, що доня моя жива. Рідна дитина! Що вона пережила? А все-таки не здалася! Перемогла. Козацького кореня. їй би келих! Щоб вона випила вина невмирущості. Я знаю, для неї келих не був би порожній.
Мене оглядали лікарі. Розпитували. Потім повезли до лі­карні…
Над Києвом спадала ніч. Григір сидів з зошитом на березі.
Що це таке? Безумство? Казка? А що таке реальність? Хіба не є для сучасних учених критерієм істинності божевільність теорій? Якого ж ще більшого божевілля треба? Плетиво чаклунства і реальності! Як віднайти зв’язок між такими роз­різненими частками? Де той Шерлок, який розгадає страшну загадку?
Келих? Звідки він? Ясна річ, що потойбічний світ — то рефлекс хворого мозку Курінного, голос підсвідомості люди­ни, яка сама себе засудила за нікчемне, марно прожите життя. Але він насправді опинився, як казав той хлопець, у якомусь вихорі іншого виміру. А свідомість оформила дивний випадок ось у таку казочку про зустріч з ріднею. Тоді хто ж вручив йому келих?
Холодок пробіг по тілу Григора. Дивна історія. І страшна смерть. Викрадення Галі. Отже, хтось знає про келих. Знає про його важливе значення. Що це? Терафим далеких світів? Провідник космічних енергій? Каталізатор незвичайного?
Треба діяти! Ніщо не зупинить Григора. Почалася косміч­на ера. В життя входитимуть нові явища. Він спробує йти за однією з казкових ниточок. І неодмінно розв’яже вузли. А їх багато. Тисячі. Спокій, витримка і любов допоможуть.
Григір ішов покрученими вулицями Подолу, нікого не по­мічаючи. Зосередився, ніби тримав десь у серці чашу з вогня­ною рідиною. Сколихнешся — хлюпнуть бризки на живе тіло, завдадуть неймовірного болю.
Що чекає попереду?
Безодня. Туман. Ні шляху, ні обрію. Тільки неясні обри­си. Йти наосліп. Лише віра, сподівання, інтуїція, любов. Може, вона врятує, виведе? Детектив і любов!
Хто він — Меркурій з далекої системи Ари чи Григір — син Землі? Чому він блукає і тут і там по невимірних стежи­нах Всесвіту, ніби легендарний Агасфер, не знаходячи спокою і втіхи, жаданої істини? І кохана, як фантом, як марево, зни­кає за обрієм, і друзі летять на битву з марою. І моторошно йому в самотині, серед байдужого неосяжного світу…
Галю, Громовице моя! Горикорінь, Сократ, Юліана, Інеса, Владисвіт, Чайка! Де ви, міфічні друзі, брати з казки? Де шукати вас? Чуєш, кохання моє? Чи знайду я тебе в буряному океані життя? Іскра серед безмежності — ось твій орієнтир. І нема іншого.
Іскра серед безмежності…

Частина третя
Меч пітьми
Аріман розімкнув поле Тартара. Світоносне безмежжя охопило його сріблястою спіраллю. Він простяг руки до да­леких світил, ніби жадаючи почути якусь відповідь. Тоскно зітхнув, опустив очі. Біля ніг струменіла блакитна вода, на хвильках ледь помітно гойдалися прозоро-сині квіти. Аріман дивився на динамічні пружні пелюстки, а свідомість блукала десь далеко, в невимірних глибинах Всесвіту. Так простояв під променями зірок дуже довго. Приліт невеликого магнельота вивів його із стану заціпеніння. З отвору вийшов юнак з вогняною гривою волосся і холодними стальними очима. Це був новий космослідчий — Ягу. Він поволі наблизився до Арімана.
— Що з тобою, Арімане? В польоті ми тричі сигналізува­ли про свій старт, а ти мовчиш.
— Пробач. Не чув, — відповів Координатор.
— Чому?
— Не знаю. Останнім часом зі мною це буває. Транс, заду­ма, байдужість. Це — найстрашніше.
— Що саме?
— Байдужість. Ніби незрима павутина. Мозок холопе, не хочеться рухатися, мислити, відчувати.
— Я теж не розумію, — озвався Ягу. — Адже ще недавно Ара була піднесена потоком психічної енергії.
— Так було, — повільно відповів Аріман, втомлено провів­ши долонею по чолу. — Тепер потік зупиняється.
— Чому?
— Вони стають господарями власного розуму. Невже не збагнеш? Там Космократори, там люди Корсара.
— Але ж вони роз’єднані.
— Аналітичний Хроноцентр показав, що вони невблаган­но йдуть назустріч одне одному. Магніт єдності невмолимо діє. Це перевершує всяку кіберпрограму. Інформацію наказу можна поволі згасити, веління любові — ніколи.
— Це прекрасно, — сказав Ягу, і в його погляді майнув промінець схвалення.
— Що? — спалахнув Аріман.
— Нерушимість любові.
— Якої? Для чого? — роздратовано запитав Координатор. — Ти знаєш, якого лиха завдала їхня любов нашій системі. Вони повстанці і не заслуговують на добру думку.
Ягу пильно дивився на Арімана, ніби вперше бачив його. Потім легенько доторкнувся рукою ліктя.
— Послухай…
— Що?
— А тобі не набридло?
— Не розумію, — понуро мовив Аріман.
— Вести цю космічну гру?
— Дуже!
— Чому ж ти?..
— Що?
— Продовжуєш?
— Яка ж альтернатива?
— Не знаю.
— Ось так. Не знаю і я. Треба боротися. Нещадно! Зруше­ні з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно. І потім…
— Що?
— Я ненавиджу…
— Тих?
— Так.
— Арімане! Ненависть ніколи не будувала. Вона поза іс­тиною. Ти ж знаєш Хартію…
— Геть всілякі хартії! — крикнув Аріман. — Про що ти мовиш? Давно перекреслені закони згоди. Ми можемо тепер покладатися тільки на силу. І ненависть — найстрашніша сила. Знаю, що вона поза істиною. Проте я тепер сумніваюся і в істині.
— Як? — Жахнувся Ягу.
— Так, — їдко всміхнувся Аріман. — Минула еволюція Ари подарувала нам безліч прекрасних визначень. Любов, іс­тина, краса, досконалість. Ми прийняли їх, як діти приймають солодощі, смоктали, доки занудило. Проте жаль викинути. І ми досмоктуємо до кінця. А потім, зрештою, доведеться ви­плюнути, бо не можна ж вічно бути дітьми.
— Мені страшно!
— Космослідчому страшно! — насмішкувато сказав Арі­ман. — Ти мене дивуєш.
— Я не чув від тебе нічого подібного.
— Отже, слухай. Не час гратися в етику. Я викликав тебе не для абстракцій.
— Говори.
— Настала пора рішучої дії. Я згадав: Аналітичний Хроноцентр попередив, що вони з’єднаються, і тоді ідеї Корсара запанують і в тому світі.
— Це страшно?
— Ти дитина! Пора тобі глибше замислитись над космогенезом.
— Я практик, — невдоволено мовив Ягу.
— Тим більше. Якщо тільки мислячі істоти тримірності розірвуть кільце просторово-часового колапсу, Ара загине.
— Чому? — збентежено запитав Ягу.
— Тому, що ми давно зв’язали долю власної системи з енергією того світу. У нас вже немає власної потенції. Треба будь-що не допустити розриву колапсу. Доки носії цих ідей були роз’єднані, доки рівень планетарної науки того світу був низький, загрози такої не існувало, а те­пер…
— Я зрозумів. Тепер треба їх… ліквідувати.
— О ні! — заперечив Аріман. — Фізична смерть — пусте. Планета того світу має потужну ноосферу, їхня інформація залишається. Вони знову відродяться в інших тілах.
— Що ж робити?
— Я маю план. Для того й викликав тебе. Можна поклас­тися на тебе?
— Я давно зв’язав свою долю з твоєю, — суворо сказав Ягу.
— Гаразд. Вірю. Слухай же…
Автобус йшов до Верховини. На шостому кілометрі від Ворохти з нього вийшов юнак. Без речей, у простих штанях, брезентовій тужурці. Сутеніло. Над горами купчилися сиві хмари, десь гриміло. Водій виглянув з віконця, крикнув:
— Гей! Куди проти ночі? Може, ти не там зійшов?
— Там, — холодно відповів юнак.
— Ну, якщо там, — непевно мовив водій. — А то буває всяке. Недавно троє горе-туристів пішли на Говерлу. Без на­мету, без теплих мішків, без провідника. Нема й нема. Вже їх зі Львова кинулися шукати. Знайшли…
— Де ж? — поцікавився хтось із пасажирів.
— На Говерлі! Закоцюбли. Саме повалив сніг, мороз. Ти чуєш, парубче?
— Дякую за інформацію, — ввічливо сказав юнак і рішуче попрямував шляхом.
Автобус рушив і скоро зник за поворотом. Мандрівник лишився сам. Він не стишував ходи, незмигно дивлячись на потрійне верхів’я Чорногори. По узбіччю Говерли ще біліли сніги. У вечірній імлі вони наливалися тьмяною блакиттю. Обабіч шляху чорно-зеленою стіною стояли смереки, ялиці, десь ліворуч невтомно шумував потік. За Говерлою сяйнула блискавиця, згодом докотився грім. Юнак вдоволено посміх­нувся, звернув до річечки, сховався під велику скелю, з якої падала вода, утворюючи пінистий вир.
Сів на камінь, вийняв з кишені чорний овальний предмет, схожий на ладунку. Відкрив його. Темно-зелена поверхня фос­форично засвітилася, зазміїлася золотими нитками. Спалах­нула фіолетова іскра, шалено завертілась, намотуючи тугу про­меневу спіраль. Над Чорногорок” між хмарами з’явилося ме­рехтливе сяйво, знизилось вогнистою кулею над смереками, покотилося в долину. І ось уже наблизилось до потоку у вигляді сріблястого диска, що завис над землею.
Юнак сховав ладунку до кишені, неквапно підійшов до апарата. Фосфоричний ореол довкола диска зник, мандрів­ник, зігнувшись, пробрався всередину. Як тільки за ним зачинився люк, пульсуюче коло знову замерехтіло, і апарат підня­вся в повітря, прямуючи до Чорногори.
Юнак скинув брезентову куртку, штани, білизну. Кинув їх до невеликого ящика в шлюзі. Зневажливо глянув на свої худорляві руки, на порослі рудуватим волоссям ноги.
Торкнувся пальцем стіни. Набрав на циферблаті код. Сті­на розтанула, натомість виникла миготлива, динамічна завіса, ніби сплетена з веселкових барв.
Юнак рішуче ступив крізь ту запону. Опинився в голов­ній каюті диска. Тепер це вже була інша істота. Широкі плечі, високе чоло, вогненно-червона грива волосся, сильне гармо­нійне тіло. Він накинув на себе легке покривало, сів до пульта. Глянув на універсальний хронометр, на шкалі якого пульсували блакитні зірочки, фіксуючи плин часу різних координат Всесвіту.
— Пора, — задумливо сказав юнак.
Тим часом диск плавно опустився на вершину Говерли. З півдня на Чорногору насувалась лавина хмар, у ній кипіла й вирувала гроза. На півночі голубіло чисте небо, наливалося сумовитою вечірньою млою. Внизу чорніли хвилі гір, які зни­кали за обрієм. Мить мандрівник спостерігав за цим краєви­дом, в очах його — вираз жалю. Потім погляд прикипів до пульта, і вже не бачив нічого, крім хронометра.
Ланцюжок блакитних іскор, дивно сплітаючись, перетво­рився в кільце. Те кільце спалахнуло рубіновим вогнем, і над пультом виникла постать людини. Чорні очі знайшли юнака. З’явилася на вустах дружня усмішка.
— Ара вітає тебе, Ягу.
— Я не можу відповісти тобі тим же, Арімане, — напів­жартома сказав Ягу. — Земля ще не вітає тебе. Зате вітаю я.
— Гаразд, — кивнув Аріман, і обличчя його знову похолод­нішало. — Що пощастило зробити?
— Громовиця в моїх руках.
— Де? — спалахнув Аріман.
— У надійному місці, — хитро відповів Ягу. — Навіть ти не здогадаєшся.
— Досить загадок. Що ти з нею зробив?
— Викрав. Довелося використати батька. Психологічний етюд. Його ліквідував. її — в минуле.
— Що? — Жахнувся Аріман. — Ти збожеволів?
— Навпаки, — заперечив Ягу. — Не стерегти ж мені її! Вона надто активна й непримиренна. Навіть у людській подо­бі. У цьому циклі часу вона вийде з-під контролю. Я її перевів у дев’ятнадцяте сторіччя.
— Де?
— Тут же. В Києві. Монастир. До речі, там і Юліана. Вона черниця.
— Знову абсурд, — з досадою сказав Аріман. — Звести Космократорів, та ще таких. Нароблять нам лиха.
— Ти забув, що це не Ара, — насмішкувато відповів Ягу. — Вони про себе нічого не знають. Довкола ченці, забобони, містичні юрби, молитви. Громовиця стане фанатично вірую­чою. Навіть у цій фазі часу вона потрапила до рук сектантів. Дві пташки в клітці. Подумаємо, як діяти далі.
— Інші жінки?
— Не знайшов.
— Жаль… Горикорінь?
— Є!
— Прекрасно! — зрадів Аріман. — Це — найголовніше. Де він?
— Очолює новий інститут. Інститут проблем Буття.
— Чим займаються?
— Головна проблема — багатомірність.
— Он як! — Важка дума залягла на чолі Арімана, він насупився. — Вже до цього дійшло. Зерно дає парості. Про­кляте сім’я Корсара.
— Горикорінь збирається на Місяць.
— Навіщо?
— Важливий експеримент. Готується будівництво філіа­лу. На Місяці.
— І ти нічого не довідався? — роздратовано запитав Арі­ман. — Загальні фрази!
— Спробуй сам.
— Ти ж космослідчий.
— Не такого хаотичного світу. Він мені обрид. Руйнують­ся закони природи. Не знаєш, як в той чи інший момент стануть діяти ці непослідовні істоти.
— Гаразд. А інші Космократори?
— Ще не знайшов їх.
— Меркурій?
— Він і тут детектив. Химерна кримінальна історія. Він розшукує Громовицю. Хай шукає! Ха-ха-ха! Всі криміналісти світу не допоможуть йому!
— І все-таки ти не втішив мене, — задумливо сказав Арі-ман. — Доведеться за справу взятися мені самому.
— Тобі, Арімане? — здивувався Ягу. — Ти покинеш Ару?
— Ти не розумієш, — холодно заперечив Аріман. — Вирі­шальний час, Ягу! Вирішальний. Кожна мить може бути фаталь­ною. Мечі причинності піднято. їх не видно, але вони вже в польоті. І наш меч повинен вдарити перший! Готуй квантовий інвертор, Ягу! Я переходжу на Землю…
Повернувшись з побачення, Галя довго бродила вулицею. Було сумно. Щось не давало спокою. І Григір не такий, як завжди. Нещирий, невеселий. Тінь на чолі, якась тривога в глибині очей. Вона так полюбила його. Кожного дня ввижало­ся їй круте біле чоло, ясний погляд, добрі, сильні руки. А сьогодні коханий Григір ніби відсутній. Здається, що замість нього хтось інший — напружений, занепокоєний. Щось при­ховує від неї. Не чуже, а таке, що зв’язано з нею.
Тремтливо вимальовуються пунктири їхньої спільної сте­жечки. Хитаються, зближаються, розходяться. Що звелить доля? Від чого вона залежить? Бути чи не бути їм разом? Невже мало всіх мук? За віщо? Хоч би вже за гріхи. Чи за провину предків?
Галя згадала минуле, коли була в інтернаті. Вчилася доб­ре, поводила себе стримано. Як приручене вовченя, що зляка­но позирає на непроханих піклувальників, терпить ласку, бо не бачить лісу, куди можна було б утекти.
Ніхто її не кривдив. Проте не було і дружби. Чула шеп­тання — образливе, гірке. Щось про батька. Про якісь мільйо­ни. Які мільйони? Він їх не міг узяти. Він був щирий і доб­рий… Галя усамітнювалась, шукала втіхи в уяві. Малювалися їй прекрасні далекі світи, великодушні, сміливі герої. Замки, споруджені з кришталю і променів, блискавичні польоти між зорями, радісні зустрічі з небесними істотами. У мріях було гарно, ясно. Відчувала себе в рідній стихії.
Знайшлися поза інтернатом люди, які помітили її. Ласка­во заговорили до неї… Так вона опинилася в секті п’ятидесят­ників, їй імпонувала атмосфера братерства. Натхненні слова вчителя: “Треба нам народитися звиш!” Як прекрасно! Треба вічно оновлювати себе, відкидати негідне, нікчемне, як скидає гадюка стару, непотрібну шкірку. “Хто любить душу свою, той загубить її!” І це прекрасно! Егоїзм вироджує людину, холодить серце, роз’єднує з іншими. А самотина рано чи пізно умертвить душу! Мудро сказано!
Галя кинулася в обійми любові — неземної, натхненної, чарівної. “Йду, щоб приготувати вам місце. Заберу вас до себе!” — “Забери, забери, коханий! — ридала вона, падаючи на колі­на і заливаючись блаженними слізьми. — Розкрий браму істи­ни, хочу кохання, хочу дружби і святощів! Пошли друзів мужніх і мудрих!”
Та поміж блакитними туманами блаженства іноді прози­рали плеса тверезості, роздуму. Галя приглядалася до тих, які прагнули поруч з нею до правди, намагалася ввійти в їхній духовний світ. Поступово проходив хміль новизни, і вона по­бачила звичайних людей. Лише напоєних екзотичним духов­ним напоєм. Вони жили, як і мільйони невіруючих. Ходили на роботу, одружувалися, купували меблі, мріяли про нові квар­тири, випивали, полюбляли сказати єхидне слівце про ближ­нього. І тільки вечорами на молінні надівали на себе машкару. Ніби фали самі перед собою якийсь спектакль.
Почалися сумніви, вагання. Уважно читала Новий Завіт. Знайшла тисячі невідповідностей. Жахнулася того, що стало­ся перед Голгофою, після неї. Які невігласи і нікчеми! Навіть початувати кілька годин у Гефсиманії в них не вистачило сна­ги. Не поспати, зосередившись у полум’яному прагненні захи­стити вчителя від страхітливої долі!
Глухо шуміли дерева в саду Гефсиманії. Нажахано диви­лися з неба зірки на останні години нечуваної драми. Дивили­ся на поцілунок Юди. Дивилися, як розсипалися врозтіч “вір­ні” учні і послідовники. “Равві, хто з нас сяде праворуч тебе, а хто ліворуч в царстві новому?” Ось вона, хвилина вінчання на нове царство! Криваве, болісне вінчання! Де ж ви, учні, апостоли? Чому не стали плече до плеча з учителем, вашим Царем? Один — праворуч, другий — ліворуч.
Де там! Розбіглися, як руді миші. Йшли назирці, загубив­шись у юрбі галасуючих, заінтригованих іудеїв. Ішли, тремтя­чи за своє спустошене життя, сподіваючись на чудо. А раптом роздереться запона неба, і легіони ангелів зійдуть на землю, і мечами світоносними захистять месію?! О, тоді можна буде кинутися йому до ніг, стати поруч, щоб всі побачили його вірних учнів! Чуда не було!
Була холодна ніч. Знущання, кпини, удари. Докірливий погляд синіх очей, сповнених слізьми нечуваної муки і співстраждання. А учні — в пітьмі. Розгублені, знічені.
Не збагнули нічого, нічому не навчилися. “Доки світло з вами — користуйтеся. Доки ще не згасло — йдіть за ним”. Меркне смолоскип, пропадає стежечка в нічній млі, густі ту­мани сповивають виднокіл.
Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточили глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом за­горілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!
Галі ставало моторошно на моліннях. Вона з жахом диви­лася на конвульсії “пророчиць”, які, впавши в транс, белько­тали несусвітні дурниці, ніби розмовляли “божественною мо­вою”. Вона тепер бачила перед собою лише хворих людей, яким треба було лікуватися.
Що спільного між цими моторошними збіговиськами і тим чарівним світом, який Галя бачила в уяві, де літають між зо­рями будівники планет, де на поміч друзям мчать, віддаючи на олтар смерті власне життя, де не моляться видуманим по­чварам, бо знають: у серці людини і бог і диявол?..
Вона покинула секту. Поступила на курси медсестер. При­ходив пресвітер. Умовляв, просив, загрожував. Ще б пак! Таку вівцю втратити. Та Галя назавжди вирвалася з тих тенет. Не­сла в серці улюблений образ космічної людини, мріяла про нього, любила його, але не могла вже віддати свою мрію на поталу жадібним, жадаючим, конвульсійним блюзнірам…
А потім — зустріч з Григором. Дивовижна… Наче сон. Щось давнє, забуте, незбагненне воскресало, випливало з глибини душі. Його очі. Де вона їх бачила, чому полюбила одра­зу? Чи, може, завжди любила?
Його видіння інших планет, повстань, небувалих звершень. Чому ж вона так близько приймає їх до серця і вони для неї не просто гарні казки, а якась близька і болісна реальність, яка нині закрита запоною цього життя? Так закриває ліс реаль­ний обрій, що здалеку видівся очам шукача. Серед лісу вид­нокола не побачити, та все ж мандрівник знає, що він є…
Багатоплинне життя. Сплетіння багатьох еволюцій. Не інак­ше. Ми звикли себе відчувати самотньо на планеті, уявили єдиносущими в цілій Сонячній системі. А може, не так? На­віть Земля може бути перехрестям багатьох різних еволюцій. Як гарно про це вміє мріяти Григір! Розкрити сплетіння супе­речливого земного життя, збагнути його велич і порочність — грандіозне завдання. В природі невпинно відбувається пору­шення закону, і хтось же повинен знайти злочинця, притягти його до відповідальності?..
Галя усміхнулася. Вона ввійшла у життя Григора, стала мислити його ідеями, термінами. І все ж тривога не минає. Ніби десь чатує туго заведена пружина.
Біля хвіртки темніла якась постать. Трохи оддалік стояла машина. Галя зупинилася. Хто? Може, з лікарні? Терміновий виклик?
Людина мовчала. Дівчина злякалася. Грабіжник? Що ро­бити? Закричати? Покликати сусідів?
— Галю!
— Боже!
— Галю, це я.
Дівчина кинулась назустріч тому рідному голосу, обняла, судорожно припала до грудей батька. Рідний, близький! “Та­точку, звідки?” Вона зазирала в його обличчя, але бачила тільки глибокі провалля очей, чула важкий подих. Від нього пахло ліками, на плечах смугастий халат.
— Звідки ти? — плачучи, запитувала вона. — Де був так довго? Ходімо до хати.
— Тс-с-с, — тривожно прошепотів батько. — Мені не можна!
— Чому? — злякалася Галя.
— Я втік.
— Звідки? Що ти кажеш?
— З караван-сарая. Від татарви. Спасибі козакам, допомог­ли. Он мій товариш чатує. Машина напоготові. Тільки що — одразу в Дике Поле. Не наздоженуть…
Дівчина похолола. Психічно хвора людина Певно, втік з лікарні. Що робити? “Батечку мій, що з тобою робити?”
— Я хотів тебе побачити. Слідчий дав твою адресу.
— Який слідчий? Ти ж кажеш, що татари…
— Татари — це тепер, — пояснив батько, сполохано озира­ючись. — А слідчий — трохи раніше. Мене тягали за келих.
— Келих?
— Я був на тім світі. Там мені батько дав келих. Для тебе.
— Для мене?
— А для кого ж іще? Ти ж козацька дитина. Той келих якийсь чарівний. Його били — не розбили, палили — не спали­ли, довбали — не роздовбали. Такого матеріалу на Землі нема. Всі зацікавилися. Де взяв? Хто тобі дав? Я їм — правду. Так і так — на тім світі дали мені предки. А вони — хто сміється, хто лютує. Ясно, ніхто не вірить. А ти, я знаю, повіриш.
— Я вірю, таточку! Тільки де ж він?
— Еге, де? — щасливо засміявся батько. — Тепер він тут. У машині. Мій товариш привіз його.
Галя розгубилася. Везти батька до Павловської лікарні? Замикати його до “караван-сарая”? Стати зрадницею в його очах?
Від машини одділилася постать, наблизилася. Дівчина роз­гледіла молодого хлопця, обличчя губилося в пітьмі.
— Добрий вечір, — почувся спокійний, лагідний голос. — Я чув вашу розмову і вирішив втрутитися. Ви можете не зро­зуміти…
— Я справді нічого не збагну, — з мукою відповіла Галя, кинувшись до нього. — Поясніть.
— Хвилинку, — стишеним голосом сказав невідомий. — Не кричіть. Ви можете зрозуміти, де він був?
— Безумовно. Це я одразу зрозуміла.
— Тим краще. Я допоміг йому звідти вибратися.
— Навіщо?
— Всього одразу не поясниш. Він згадав про келих.
— Ви теж про це? Що за мара?
— Не мара, — заперечив юнак. — Келих є. Незвичайним шляхом він дістався вашому батькові. Але це не має значення. Це справа другорядна. Проте келих незвичайний. І його дійс­но адресовано вам…
— Мені?
— Так.
— Не розумію.
— Я теж не все розумію.
— Хто ж ви?
— Вчений, — ухильно відповів юнак. — Я робив аналізи цього феномена. Знаю трохи історію вашого батька. Ні вчені, ні лікарі, ні слідчі не можуть прийняти всерйоз його розповіді. Для вчених келих — просто незвичайний феномен. Для слід­чих — загадка, кримінальний казус, який треба прояснити. Для лікарів — одна з форм шизофренії, психоз. їх цікавить лише батько, а келих — то фікція, вигадка. Зачароване коло! Ми з товаришами вирішили…
— Хто це ми?
— Я і кілька моїх друзів з Інституту фізики. Ми вирішили розв’язати цей вузол. Забрати батька з лікарні (ясна річ, без зго­ди лікарів, інакше його б не випустили!), вивчити келих, зустрі­тися з вами, щоб вияснити, який зв’язок той келих має з вами.
— Містика якась, — прошепотіла Галя. — Збожеволіти можна!
— Проте факт! Їдьмо!
— Куди?
— До нас. Усі чекають. Там батько все розповість, ми запишемо. Не турбуйтесь за батька. Ми його підлікуємо. Ваша присутність…
— Де це?
— Котедж, ізольоване приміщення.
— Добре, — рішуче сказала Галя.
Вона сіла на заднє сидіння поруч батька. Він обняв її, Щось бурмотів. Машина м’яко рушила. В одсвітах ліхтарів Дівчина тепер бачила обличчя батька, його дикий погляд.
— Таточку, — шепотіла Галя, — що вони з тобою зробили?
— Нічого, нічого, донечко, — щасливо бурмотів батько, тримаючи її руку. — Тепер все буде добре. Я вже не винокур! Я тепер козак!
— Що ти мовиш?
— Правду кажу! Мені батько казав гіркі слова… І дід… І прадід! А що? Я послухався їх! Тепер Дике Поле — моя оселя! Ого-го! Погуляємо!
— Спокійно, — озвався юнак з переднього сидіння, не оглядаючись. — Згоджуйтесь. Все буде гаразд.
— Де ж келих? — спохватилася дівчина.
— Ось він. — Юнак подав чорну скриньку. — Відкрийте і гляньте. Не бійтеся. Він не підвладний земним стихіям.
Галя тремтячими пальцями відкрила скриньку. На чорно­му оксамиті спалахнули фіолетові іскри. Взяла келих.
Почувся мелодійний передзвін. У келиху ніби спалахнула блакитна крапля, заколихалася червона рідина, почувся ніж­ний запах квітів. Галя злякано дивилася на трансформацію, не знаючи, що діяти.
— Ага! — радісно закричав батько. — Я не брехав! Глянь — там вино. Вино невмирущості! Пий, донечко! Пий! То для тебе воно з’явилося! Я не міг його випити… бо недостойний! А ти… Пий!
— Заждіть! — різко втрутився юнак. — Віддайте келих!
Дівчину вразив його тон. Крижаний голос, холодне об­личчя, владно простягнута рука. її душа збунтувалась. Хто він — цей юнак? Чому долею батька розпоряджаються невідомі люди?
— Я не віддам келиха! — гнівно сказала дівчина. — І зупи­ніть машину. Не бажаю детективу! Я ідіотка, що згодилася їхати з вами. Батько потребує лікування! У нормальній лікар­ні. А келих хай вивчають учені в інституті, а не в підпільній групі! Зупиніть машину. Я повернуся додому!
— Дайте келих, — зловісно повторив юнак.
За віконцями чорніли святошинські ліси, десь між дере­вами горіли поодинокі вогники котеджів. Кричати? Битися з ним? На батька надія мала. А сама вона що вдіє? Тепер Галя збагнула, що потрапила в якусь пастку. Тут якийсь злочин!
Галя гарячково думала, але думка металася в порожнечі. А машина мчала в пітьму, ріжучи фарами стіну ночі. Та ось юнак різко повернув кермо ліворуч. Замиготіли стовбури со­сен, густі кущі.
— Куди ви? — відчайдушно закричала Галя.
Машина зупинилась. Галя вдарилась чолом об стінку перед­нього сидіння. Потьмарилося в голові. Потім владна рука приту­лила їй до вуст хустинку. Задушливий запах проник у свідо­мість, одняв волю. Руки й ноги потерпли. Скринька з келихом упала на коліна. Вона все чула, проте не могла ворухнутись.
Десь поруч кричав батько, з кимось лаявся.
— Прокляті! — Кричав він. — І тут ви? Пройдисвіти, при­блуди ханські! Ага! Маєш? Я тобі дам, як викрадати священ­ний келих! Ось тобі, ось тобі!
Потім стогін, постріли. Що це?
Марення? Сон?
Прокинутися. Розплющити очі. Не можна. Несила…
Хтось витягає її з машини, несе.
Чути тонкий тривожний свист. Крізь заплющені повіки пробивається примарне світло. її піднімають, кладуть на щось м’яке. Тиша. Потім м’які кроки, шамотіння.
Потужний свист. І знову спокій. Приміщення таке тісне, що нема чим дихати. Вогняні ножі крають її тіло на мільярди часток. Порожнеча.
Минають хвилини. Чи віки? Ніхто не скаже.
Чорна хвиля буття хлюпає, формує чуття, дає тіло. Вона відчуває знову тіло. Холодний камінь, запах цвілі. Неприємні різкі голоси.
— Хто вона?
— Біснувата. Що говоритиме — не звертайте уваги. Опа­нована дияволом.
— Навіщо вона мені? — запитав невдоволений жіночий голос.
— Не тобі, а мені! — різко заперечив чоловічий тенор. — Ось маєш.
— Це інша справа, — зраділа жінка. — Будь спокійний, вона звідси не вийде.
— Прощай, свята матінко, — пролунав іронічний голос. — Бережи її. Не муч, але й ока не спускай.
Загриміли металеві двері.
Знову тиша. Незбагненність. І холодний ворожий морок…
Сергій Горениця відсунув аркушики з розрахунками, по­зіхнув. Вдоволено посміхнувся. Чудово! Все збігається. Що покаже практика? Він певен. Тривога є. Сумнівів нема. Чому тривога? Бо це стрибок в незвідане, таємниче. Ніхто не знає, що очікує там шукача. Ворог чи друг?
Сергій підвівся з крісла, підійшов до вікна, відсунув фіра­нку. На тлі неба бовваніла Печерська лавра, виблискувала зо­лотом у сяйві прожекторів. Похитав головою. Яке химерне поєднання — старовинна дзвіниця і електрика. Постаті богів у розцяцькованих шатах і юрби туристів. Як все змішалося!
Спадщина різних віків, поглядів, ідей, уподобань, тради­цій. Людство несе її на плечах, не може скинути. Вузька сте­жечка, довкола стіни. Народження — смерть. Безмір над голо­вою, а шлях туди неймовірно важкий! Кілька ракет, десяток польотів! І все! Схоже на малювання картини голкою в повіт­рі. Не залишається сліду. І знову амбіція людська щезає, і вчені розуміють, що не підкорено природу, що космос залиша­ється непізнаний, невідомий, ворожий, що необхідно шукати інших шляхів.
Лавра! Там теж поховані цілі покоління шукачів дороги в безмір. Жадоба осягнути ідеал, піднятися до святості, мудрос­ті. А в житті — цинізм, юрби молільників і безсилля омріяного бога. Безмір мовчав. Дзвіниці, блискучі бані прагнули до неба, втілювали в собі мрію людського духу до краси, до єдності і завмирали на віки, ніби надгробні пам’ятники забобонам і померлим сподіванням.
І ось настав час! Сергій знає, що назад немає шляху. Буде буря. Будуть жорстокі суперечки. Експерименти, які навіть наукових бегемотів вразять. Тоді відкриється новий обрій.
Хоч буває і так, що в’язень, відсидівши належний строк, не хоче покидати тюрму. До всього звик. А там, за мурами, на нього чигають несподіванки, там треба думати, напружу­вати мозок, відповідати за щось. Парадоксально, але факт! Є такі. І в науці. В’язниця догматів, традицій тяжка, але рутинний розум не бажає, боїться покинути затишні звичні мури.
Що ж, знайдуться інші. І знайшлися! Є ентузіасти-космонавти, є фізики, є парапсихологи, фізіологи, медики. Безліч наук зацікавлені в руйнації стіни часу і простору. Бо ж ідеться не просто про науковий експеримент, а про народження ново­го світу! Не народження, а відкриття. Дивно і радісно.
От хоч би космонавт Ворон. Нестримний, палкий, шале­ний в задумах і здійсненні їх. Соратник, помічник, боєць. Як він схопився за Сергієву ідею! Як одгризався від навали орто­доксів! І зараз чути його приглушений, щирий голос: “Розу­мію тебе, Сергію! Ой як розумію! Відчув це в космосі, в польоті. Наочно, зримо. Не збагнеш? Я поясню. Доки ракета порива­ється вгору, до неба, до зірок, доки вона на хвилі ураганної енергії — є політ! Тоді ти відчуваєш себе впевнено, радісно. Здорово, одним словом! А фінішуєш, ідеш до Землі — щось втрачається від творчого вогню. Знаєш, що треба повертатися додому, до Космоцентру, до друзів. Адже там чекають, хвилю­ються! І все-таки фініш — вже не політ. Ракета падає, розумі­єш? Падає, а не піднімається! Так і наука: доки є підйом — це наука, еволюція! А застигла форма — це вже сум і рутина. Залізобетонні формулювання в науці — кінець науки. Вчений мусить бути над прірвою незвіданого, вічно прагнути переле­тіти її і не могти перелетіти! А що? Якби матерія мала завер­шення сама в собі, не існувало б космосу, життя, поступу! Матерія — це ніби зерно з безмежною потенцією, мов безодня, яка вічно розширюється. Тому, Сергію, твої божевільні мрії про вікно в багатомірність — воля матерії, закладена в нас! Чуєш?”
“Чую, чую, друже! Завжди пам’ятаю. Знаю, не підведеш, не зрадиш! Знайдуться й інші ентузіасти. Хоч попереду стіль­ки перепон”.
Роздуми Сергія обірвав стук у двері. До кабінету зазир­нула старенька ласкава жінка, запнута чорною хустиною.
— Що?
— Там гості якісь, Сергію. До тебе.
— Гості? Так пізно?
— Гості. Видно, здалека, з-за границі. Бо на голові навертюхано цілу копицю. Наче з арапів, чи що…
— З арабів? — Усміхнувся Сергій.— Може, якийсь уче­ний? Не попереджали. Ну, просіть.
Жінка зникла. Незабаром у прямокутнику дверей вирос­ла висока біла постать з тюрбаном на голові. “Індус”, — поду­мав Сергій.
— Не зовсім, — сказав незнайомий, прикладаючи руку до грудей.
— Ви прочитали мої думки? — збентежено запитав Сер­гій, відповідаючи на вітання легким поклоном.
— Так! Це дуже легко, — відповів гість. — Все видно на обличчі. Проте я не назвав себе. Кемал Сінг. Біолог, фізик, медик.
— Ого!
— Вас це дивує?
— Ні. Тепер епоха синтезу. Мені цікаво.
— Я не індус. Я з інших країв. Мене зацікавила ваша країна, її філософія, традиції, таємниці. Змінив ім’я. Вас ціка­вить моє попереднє ім’я?
— Ні, — скупо відповів Сергій.
— Прекрасно, — сказав гість, пильно дивлячись на госпо­даря. — Бо більшість людей цим цікавиться — іменами, стано­вищем, званням, а не суттю.
— Я не цікавлюсь.
— Знаю. Мене теж зацікавив не ваш ступінь доктора наук.
— Він мені ні до чого, — знизав плечима Сергій. — Здіб­ності вченого не залежать від наукового ступеня. До речі, де ви вивчили нашу мову?
— О, я знаю більшість земних мов, — відповів Сінг.
— Коли ви їх встигли вивчити?
— Я їх не вивчав.
— Ви хочете заінтригувати мене? — засміявся Сергій. — Пробачте, я поганий господар, не запрошую сідати! Ще раз пробачте! Ось тут зручне крісло, прошу. Може, кави, вина?
— Не п’ю, — відказав Сінг, стоячи біля дверей і незмигно дивлячись на вченого. — Не турбуйтесь. Відкинемо світські умовності.
Щось знайоме видалося Сергієві в обличчі гостя, в його манерах, у глибокому холоднуватому погляді. Щось давно ві­доме. Але де, коли, звідки?
— Хочете пригадати, де ми бачилися? — посміхнувся Сінг.
— Знову читаєте думки?
— Чую, — заперечив гість.
— Читайте. Я не вмію замикати думки.
— Колись вам це вдавалося.
— Колись? — здивувався Сергій. — Ми вже десь зустрі­чались?
— Не тепер.
— А, — засміявся вчений. — Ви маєте на увазі метемпси­хоз, перевтілення? Ну, це дуже проблематично!
— Ні, я маю на увазі інше, — мовив Сінг. — Але ми ухили­лися від того, заради чого я прибув до вас. Тепер, з вашого дозволу, я сяду. Дякую. Мені тут зручно. Якщо можна, я поверну лампу ось так. Не люблю яскравого світла.
— Слухаю.
— Почув про вас в Індії. Читав вашу книгу “Проблема багатомірності”. Чудово! Теоретична бомба.
— Ну, не зовсім. Подібні ідеї висловлювалися багатьма мислителями в давнину і тепер. Особливо на Сході.
— Так, так. Метафізика Сходу підійшла впритул до аналі­зу багатомірності. Багато дослідників, безумовно, пробивали стіну часу й простору, виходили в сусідні сфери, але…
— Що?
— Вони не могли відкрити нової еволюційної спіралі для людства. Знаєте, у Рамакрішни є чудова притча про соляну ляльку, яка хоче дослідити океан. Доходить до води, бреде, заглиблюється і назавжди зникає, розтає.
— Дотепно, — сказав Сергій. — Я пам’ятаю цю притчу. Дуже слушно. Поодинокі експерименти, тим більше, коли вони закінчуються божевіллям, або смертю в самадхі, або релігій­ним екстазом, який припиняє свідому самоеволюцію, не при­несуть успіху.
— Згоден, — сказав Сінг. — Тому й звернув увагу на ваші ідеї. Покинув свою лабораторію біля Дарджилінга, виї­хав до Москви. Там мене познайомили з вченими з академії. Я їм висловив своє бажання бачити вас, пояснив, що мої праці йшли паралельно. Вони дали рекомендації. Десь вони тут, у портфелі.
— Не турбуйтесь, — зупинив його Сергій. — Ми вже домовилися: геть формальності.
— Коротше, я прошу взяти мене на Місяць.
— Які підстави для такого рішення?
— Я принесу користь. Неабияку, — сказав Сінг. — Все Життя робив досліди в сфері багатомірності.
— Пробачте, — озвався Сергій. — Якщо ви мене будете знайомити з астральними та іншими сферами…
— Боронь боже, як кажуть у вас, — засміявся Сінг, і в чорних магічних очах з’явилися синюваті іскри. — Ніколи не полюбляв роль ментора. Та ще містичного. То сфера теорії. А теорій, як відомо, стільки, скільки теоретиків. Може, в тих гіпо­тезах і є раціональні зерна, проте моє кредо — чиста практика!
— Тоді — інша справа, — схвально сказав Сергій. — Що ж ви можете запропонувати, якщо ми вас візьмемо на Місяць?
— Я знаю, ваше будівництво незвичайне, — сказав Сінг. — Там будуть всеосяжні експерименти. Але головне — чутливі психічні медіатори.
— Правильно.
— Я пропоную свої послуги. Ви вже могли переконатися, що я легко читаю думки.
— Такі люди є і в нас. Що ви ще можете?
Сінг показав рукою на маленьку фаянсову іграшку, що стояла на протилежному кінці столу.
— Що там таке?
— Японський сувенір. Коли був на симпозіумі в Токіо, купив. Він вам до вподоби?
— Ні. Просто підходяща річ для експерименту. Уважно дивіться на сувенір. Тепер на мою долоню…
Сіиг розкрив довгу чутливу долоню, на ній нічого не було. Він склав пальці в кулак. Сергій запитливо дивився то на гостя, то на ляльку.
Гість зосередився, чоло його потемніло. Горениця бачив, як обриси сувеніра танули, щезали. Все. Нема на тім краю столу нічого.
Сінг розкрив долоню. На ній — іграшка.
Сергій засміявся.
— Фокус. Ви, індуси, мастаки на ілюзії. У нас Кіо й не такі речі вміє.
— Пробачте, — холодно сказав Сінг. — Я гадав, що ви сприймете феномен серйозно. Я прибув здалека не для фоку­сів.
— І все-таки я експериментатор-скептик. Доки є можли­вість обману, я не прийму на віру навіть те, що бачать мої очі.
— Спробуйте ускладнити експеримент, — сухо сказав гість,
— Гаразд. Дайте сувенір. Я ставлю його на місце. Тепер… чим би його накрити? Ага, ось прозорий ковпак. Скло. Тепер — будьте ласкаві! Робіть вашу трансміграцію!
Коли сувенір зник і з-під ковпака, який притримувався рукою Сергія, в кімнаті настала тиша. Вчений уважно дивив­ся на гостя, потім схвально вигукнув:
— Чудово! Але як вам це вдається? Сподіваюся, що це не таємниця, як у фокусників та факірів?
— Ні. Я приїхав для того, щоб запропонувати не феноме­ни, а наукову допомогу.
— Це мені подобається, — радо сказав Горениця. — Тоді поясніть, будь ласка…
— Не все одразу, — зітхнув гість. — Це — результат довго­літніх тренувань. Концентрація психічної енергії. Якщо люди­на вміє концентрувати її, це дозволяє володіти нижчими гра­даціями матерії. До того ж не забувайте, що психічна енергія породжена самосвідомістю і тому може діяти цілеспрямовано. Коротше, коли я накажу, щоб мій психічний імпульс-квант дезінтегрував цей сувенір там і синтезував його в моїй руці, — завдання виконується бездоганно. Успіх залежить від напруги енергії!
— Чудово, — зрадів Сергій, підхоплюючись з місця. — Це те, про що я мріяв. Поєднати потужну енергетичну станцію і біологічні медіатори певної психічної настройки. Це дозво­лить глибоко проникати в надра матерії, часу й простору, ана­лізувати будову континууму, перевіряти наші теоретичні при­пущення і ставити нові завдання. Ви вчасно з’явилися! Ось моя рука!
— Це я повинен вам дякувати. — Сінг потиснув руку Сер­гія. — Правду кажучи, не сподівався, що ви серйозно сприй­мете незнайомі ідеї.
— Було, було, — весело сказав Горениця. — Тепер мало вчених, які заперечують незнайомі ідеї лише тому, що вони нетрадиційні. Отже, вирішено. Я беру вас до своєї групи. Що ж до польоту на Місяць — не обіцяю. Треба порадитись в академії. Завтра домовимося. А тепер спочивайте.

Частина четверта
Поклик з минулого
Григора ніби підмінили. Ходив як у воду опущений. Не посміхався. Після роботи одразу поспішав додому, замикався в своїй кімнаті, читав, креслив схеми, щось писав.
Дід Микита підсміювався. Пробував узяти його на кпини.
— Розлюбила, чи що? Іншу знайдеш! Вони всі тепер такі вітрогонки! Не жалій, Григорчику, хай їм грець! Ось і моя баба, це тепер вона ніби нічого, а як була молодою, то очима своїми тільки стрель, стрель! На всі боки!
— Бреши, бреши, старий джиґуне! — Незлобиво одвічала баба. — Я на тебе не гніваюся! Такий ти був замолоду. Базіка­ло. Такий і зостався. Недарма ж кажуть, що горбатого могила виправить!
— Еге, тепер уже лікарі горбатих лікують, — сміявся дід. — Сам читав!
— Мо’, й лікують! Горба лікують, а твого язика вреднющого, мабуть, ніякий дохтур не вилікує. Хіба що вирізати?
— Хто ж тоді тебе пилятиме? — Реготався дід. — Ти ж умреш від нудьги!
Так старі господарі старалися розважити хлопця, проте він залишався похмурим, небалакучим. Інколи навіть нелюб’яз­ним. Хапливо їв щось на кухні, хутенько йшов до кімнати і знову замикався. Наставала тиша. Старі перезиралися, гірко похитували головами.
— Зурочила, проклята, — шепотів дід.
— А мо’, справа якась важлива? Державна…
— Яка там справа, — махнув рукою дід. — Справи так не засушать. То лише жіноча стать може таке з чоловіком робити.
Галя й справді зав’язала світ Григору. Тільки й думав про неї. А засинав — з’являлись якісь потвори, бандити, переслі­дування. Він викрадав Галю з високих, похмурих замків, спус­кався по хистких драбинках над прірвами, скакав на коні по­руч неї, бився з ворогами на шаблях. Інколи, втікаючи, зрива­вся зі скелі, падав у безодню і виривався зі сну весь у холод­ному поту.
Шеф вимагав: скоріше, скоріше! Думай, збирай матеріа­ли, розплутуй клубочок. Де келих? Куди зникла Курінна? Чому вбили її батька?
Що міг відповісти? Розказати легенду? Напівбожевільне марення Курінного? Для фантастичної повісті підходить, а для серйозного детектива — абсурд.
Розпитував сусідів по вулиці Покрученій. Бував у людей, які жили недалеко від місця злочину. їздив на Полтавщину, зустрічався з Кравчиною, колишніми товаришами Курінного. Виникала дуже цікава гіпотеза. Фантастична, але логічна.
Курінний справді ніде не переховувався від правосуддя. Не було потреби. Слідство показало, що винен у розтраті го­ловбух горілчаного заводу, за що його заарештовано.
Далі. Курінний повернувся додому в тому ж вбранні, в якому поїхав на полювання три роки тому. Кравчина підтверд­жує це. Розповідь Кравчини та інших “друзів” Курінного тотожна з його записками.
Келих — не вигадка. Його бачили, тримали в руках десятки людей. Від працівників міліції на Полтавщині до наукових дослідників у Інституті фізики. Річ, справді, незвичайна. У всякому разі келих має властивості, які ще невідомі земній науці. Отже, можна припустити, що десь існує лабораторія, яка створює такі речі. Тоді навіщо вона це робить? Злочинці? Нема потреби. Продавати такі келихи — вигода невелика. Та й навіщо оті підпільні майстри нагороджували б Курінного таким “сувеніром”? Щоб виправдати його потойбічну розпо­відь? Несерйозно!
Можливе припущення: зміщення фази часу. На три з лиш-нім роки! Для Курінного вони становили півгодини чи годи­ну. Приклад відносності часу? А зустріч з батьком, з предка­ми? Як пояснити ті видіння? Можливо, то суб’єктивні наша­рування, динамічні видіння підсвідомості, своєрідний сон? Мозок Курінного не міг сприйняти цих трансформацій в ін­шому вимірі. Таким чином, сформувалася фантастична галю­цинація…
А насправді він побував у паралельному світі, де мислячі істоти дали йому келих, щоб та річ потрапила в тримірність. І не просто куди попало, а в руки Галі. Отже, акція цілеспрямо­вана.
Хтось також знав, що Курінний побував у паралельному світі. За ним слідкували. За келихом теж. Отже, знали про його значення. Це могли бути лише мислячі істоти з інших світів. Земні люди нічого не знали про келих і не мали прак­тичної можливості знати.
Келих украдено, Галю теж. Курінного вбито. Батько їм не потрібен. Потрібна вона. Певно, Галя володіє якимись власти­востями, які в спів’єдності з келихом дають необхідні резуль­тати!
Чи є в цьому хоч якесь зернятко? А раптом усе виявиться міражем, мильною булькою?
Ні, ні! Геть сумніви. Поки що все логічно і послідовно. Треба йти далі.
…Жителі Святошиного, котеджі яких розташовані неда­леко від місця подій, засвідчили, що вони бачили дивні фено­мени, вогнистий диск, схожий на гігантську дзиґу. Явні озна­ки НЛО — неопізнаних літаючих об’єктів. Спочатку Григір зневажливо поставився до цього. Але потім уже старанно роз­питував людей про найменші подробиці.
Бова ввів до своєї картотеки термін НЛО. Почав перечи­тувати все, що стосувалося цієї проблеми. Існували найрізноманітніші гіпотези. Одні вчені вважали, що це фікція, атмос­ферні явища, оптичні ефекти; інші переконували, що НЛО — це гігантські кулясті блискавиці; треті твердили, що то енерге­тичні утвори в електромагнітному полі Землі, своєрідні живі або навіть мислячі істоти, які живляться грозами, електро­струмом високовольтних ліній, потоками протонів чи бета-розпадом, що виникає в процесі ядерних реакцій (саме тому їх, мовляв, часто бачили над атомними центрами). Пояснюва­ли НЛО і як утвори земних людей, своєрідних капітанів Немо, які ховаються від людства в недоступних місцях. І, нарешті, були вчені, які висували найфантастичніші припущення. Пер­ша гіпотеза: НЛО — кораблі з інших планет. Друга: апарати інших вимірів простору, де може існувати паралельна еволю­ція. Третє: посланці майбутнього, пристрої для мандрівок у часі.
Григір думав: жителям Венери, якщо вони є, чи Марса, альфа Центавра навіщо Галя? Келих? Взагалі будь-які земні події? Тут замішані сили, які знають Галю. Знають, хто вона.
Отже, вона несе в собі інформацію інших світів? І, можливо, він, Григір, теж звідти? Тоді його сновидіння мають якийсь сенс. У них йому розкрилася космічна драма людства системи Ари, що існує десь у паралельному вимірі. Аріман не залишив у спокої втікачів, він чатує і спостерігає за ними. Тим більше що він у кращому становищі. Знає все, має технічну могут­ність.
Григір виклав свою гіпотезу шефові. Обмежився логічни­ми умовиводами, навів для переконливості кілька гіпотез ра­дянських та закордонних учених з приводу паралельних ево-люцій, НЛО, мандрівок у часі.
Шеф слухав спокійно, склавши руки з рудими волосин­ками на довгих пальцях. Нічого не можна було прочитати в його сірих байдужих очах. Коли Григір закінчив, шеф покру­тив пальцем біля скроні.
— Ясно, — зітхнув він. — Докотився!
— Ви що? — спалахнув Григір. — Вважаєте, що я тю-тю?
— Може, й не повністю! Але кандидат! Кандидат, голуб­чику! Є кандидати наук! А ти кандидат на божевільного. Тихо, не перебивай! Ну що я доповім начальству? Що скажу вче­ним, які чекають келиха? Що Галю вкрали, а її батька вбили пришельці з паралельних вимірів? І захопили чудодійний ке­лих?.. І нічого вченим сподіватися повернути незвичайний сувенір, бо тепер ним захоплюються десь у чотиримірному чи п’ятимірному просторі. Якийсь багатомірний деспот подару­вав його на день народження своїй норовистій доньці!
— Ви демагог, шеф! — похмуро бовкнув Григір.
— Що? — спалахнув шеф.
— Я кажу — ви демагог! Чого ви на мене кричите? Всі факти ведуть до такої гіпотези. Чому нам треба ховати голову в пісок, як страусам? Чого боїмося?
— Знаєш, голубчику, коли я почну вести справу з участю потойбічних рецидивістів, то сюди примчить кілька санітар­них машин з десятком здоровенних хлопців…
— Я розумію, — гірко сказав Григір, — але реальність не можна втиснути в догми, які б переконливі вони не були. Я вже вам говорив, що криміналістика — це не тільки явище в земній соціології. Це — частинний випадок Космічного Пра­ва. Нас повинні цікавити не лише дріб’язкові порушення законів паталогічними людцями, а й вселенські злочини цілих еволюцій.
— Те-те-те! — Шеф одмахувався руками від палких слів Григора. — Поїхало-покотилося! Віддаю тобі належне. У тебе прекрасна уява. Багатюща! У вільний час напиши фантастич­ний роман на цю тему. Сильний романище буде! І я прочи­таю. Чуєш? А на роботі — зась! Я забороняю тобі про це гово­рити!
— Як то?
— А так. Лише моя любов до тебе…
— До чого тут любов? — запально перебив Григір. — Факти…
— Саме так. Факти. А їх нема. Дам тобі нове завдання. За­спокоїшся, ввійдеш в інші матеріали, інформацію. А з’явиться щось нове, доказове — потім пометикуємо, погомонимо. Ось так…
Роздвоїлася душа Григора. Шефу вдалося посіяти сумні­ви. З одного боку — переконливий ланцюжок власних умови­водів, який приводив до космічного рішення; з іншого — тве­резий аналіз шефа.
Та й що міг би вдіяти Бова, якби фантастична гіпотеза і підтвердилась? Посваритися кулаком у багатомірність? Лая­ти міфічного Арімана? Сісти і зосереджуватися, щоб потрапи­ти в потойбічні світи для визволення Галі? Смішно, гірко, нездійсненно! Треба прийняти пропозицію шефа. Працювати, працювати і тим часом думати…
Хтозна, чи не повисла б уся історія в повітрі, якби не випадок. А може, й не випадок!
Хто знає, чому з нами трапляються ті чи інші зустрічі, чому спалахують у свідомості ті чи інші думки, випливають в уяві несподівані образи, які потім змінюють усе життя. І не лише своє, а життя багатьох інших людей.
Григір полюбляв прогулянки в ботанічному саду. Там було спокійно, тихо, добре думалося. Бова виявив у приміщенні занехаяного монастиря стоси книг. Одержавши дозвіл, він почав їх вивчати. Серед різних житій, повчань, молитовників, треб­ників, старовинних біблій траплялися цікаві літописні сторін­ки, з яких оживали реальні люди — з турботами, гарячими почуттями, болями і муками, трагедіями і радощами.
Все те було вельми цікаве, але одна рукописна книжечка Григора вразила. Перечитував слов’янізоване письмо знову й знову, не вірив власним очам. Проте реальність запису, його оригінальність, достовірність були безсумнівними.
Він переклав запис ченця монастиря, який жив у кінці минулого сторіччя. І ось що там було написано.
“…Горе нам, грішникам нечуваним. Останні дні наступа­ють. Явні ознаки пришестя Антихриста, котрий почав, як ска­зано в писанії, і вогонь з неба зводити, щоб спокусити і обра­них. Горе, горе тим, хто живе на землі, бо в страшній люті зійшов до них диявол, знаючи, що небагато йому залишилося бути!
Нема любові серед ченців, нема смирення, братія шукає світських насолод і уподобань. Нема спраги духовної, жадоби солодкої молитви Ісусової, подвигу в ім’я вище. Ось і проклав лукавий шляхи до обителі нашої святої через серця невірні, неосвячені.
Дивні дива творяться в обителі. Бачила братія вихор вог­няний в саду над озером. А з того вихору дві постаті палаючі виходили і в келії проникали, в підземелля монастирські спу­скалися. Після проклятих відвідин сіркою пекельною і смо­лою смерділо тиждень чи й більше.
І з’явилася після відвідин сатанинських черниця в обите­лі жіночій. Дивна вона, люта, біснувата. До служби не стає разом з усіма черницями, ходить у саду, то плаче, то сміється, то ламає руки. Ось як її закував лукавий у свої сіті міцні. А може, вона й не біснувата, а сама чортиця? І кинув її сатана в коло братії святої для спокуси, для руїни духовної. А ще дру­жить та біснувата черниця з Марією-черницею. Тягнеться лу­каве сім’я до свого кореня. Я давно підмічаю, що Марія-черниця накладає з лукавим. її видіння, розповіді про Христа-владику (господи, прости мені, що згадую твоє святе ім’я поруч із негідними іменами!) відкривають нам підступні шля­хи ворога роду людського.
І бентежить нова чортиця душі черниць невинних, розпо­відає їм небилиці про своє колишнє життя. Нібито вона жила в світі, котрому ще належить бути через сто років. Твердить, проклята, нібито при цім уже не буде ченців, люди одвернуться від церкви, сподіватимуться на власні сили, а не на божу волю, що полетять вони до зір небесних і Господь не вдарить по нечестивих вогняних зміях блискавкою праведною. О горе нам!
Можна було б і вболівати за нещасну біснувату, але ж вона не хоче, щоб її зцілили святою молитвою. Твердить, що здоро­ва, при своєму умі, не хоче молитов. Чого ще треба? Рука лука­вого, не інакше. А ще мені дивно, що ігуменя жіночої обителі матінка Агафія не дозволяє її ображати, захищає, оберігає від кари справедливої, бо наша братія вже хотіла поставити чорти­цю перед хреста животворящого, щоб побачити, як корчитиметься дух чорний в її тілі смердящому. Ото ж мене й доймає думка невідступна — чи не замішана в цьому сатанинському ділі й матінка Агафія, господи помилуй і прости!
Ім’я тій чортиці нарекли Василина, проте вона називає себе ім’ям Галі Курінної. Розпитували, де її батько-мати, про­те вона не могла назвати своєї рідні. А вигадала пекельну історію про те, буцімто вона жила в майбутньому світі. Ось до якої витівки доходить хитрість лукавого!
А Марія-черниця теж сім’я чортівського. Правда, батьки її відомі, вона з роду дворянського, але все те нічого не озна­чає. Ім’я світське Марії-черниці Катерина, а називає вона себе Юліана. Чи не донька духовна Юліана-відступника, апостола древнього, сохрани, боже, й заступи!
А ходячи за тими чортицями назирці, підслухав я дивні розмови, які й передати словами важко. Розповідали пекельні дочки одна одній про те, нібито жили вони в дивних світах і там мали інші наймення. І раділи вони, і плакали, і цілували­ся. Диво дивне, та й годі. І тоді я збагнув, що ті черниці — грішні ангели, які жили колись на небі, а тепер за гріхи проти Бога скинуті в пекло. А з пекла сатана послав їх у обитель святу, щоб братію невинну затягти в свої сіті, небилиці всіля­кі розпускати…
І вирішив я не сквернитися, не жити в зганьбленій обите­лі. Поховаю себе живцем у печері, ждатиму там архангела. Вже сокира при дереві, всі ознаки наявні. Явище антихриста, запустіння довкола, безвір’я, охолодження сердець у братії Христової. Хто чистий — хай очищається, хто осквернений — хай ще скверниться. Се гряду скоро! Ей, гряди, господи! Амінь!
Знаю затишну печеру біля Витачева, третя долина від Стайок. Давно вже назирив її, як ловив рибу для монастиря. Там буде мій останній спочинок. Звідти хай і забере мене ангел господній при останній трубі!
Боже милостивий, прости мене грішного, коли я не так розсудив своїм убогим розумом. У чеканні страшного суду сподіваюся на твій милостивий вирок. Господи, помилуй, го­споди, помилуй! Амінь…”
…Вислухавши Григора, шеф забігав по кабінету, схопив­шись руками за голову.
— Убив! Наповал! Що мені тепер з тобою діяти? Що?
Заспокоївшись, він схопив переклад записів прадавнього ченця, перечитав. Постукав кулаком себе по лобі.
— Ні, ні, я не сплю. Може, й справді твоє божевілля має під собою якийсь грунт? Га?
— Я ж казав, — радо озвався Григір.
— Знаю, знаю, що ти казав. А що мені? Перековуватись? Це ж не вінегрет, а система поглядів! Ти гадаєш, так просто все переглянути? Навіть книги перекласти — ой яка морока, а погляди…
Він схопив Григора за плечі, потрусив його. Хитро під­моргнув.
— Хай що буде! Хай з мене потім шкуру знімуть! Витерп­лю! Даю тобі карт-бланш! Дій, як хочеш! Тільки увага, терпін­ня, розсудливість.
— Та я… як вихор! — крикнув Григір.
— От-от! Вихору не треба! Ти ж сам казав: Космічне Пра­во! Хе-хе! Тут мало нашої контори. Паняй ти, друже, до вче­них. Не чекав? Думав, дуб шеф? Га? Ну-ну, не виправдовуй­ся! Зате я про тебе подумав. Маю цікаву кандидатуру для знайомства. Лише він тобі допоможе.
— Хто?
— Сергій Горениця. Чув?
— Чув, — схвильовано одвітив Григір. — Зустрічався в одній компанії. Відомий фізик. Але праці його втаємничені. Проблеми багатомірності…
— От-от. Проблеми часу, простору, паралельних вимірів. Фантастика. Проте фінансується його експеримент. І добряче. Отже, щось реальне. Хе-хе. Я узгоджував з ким треба. Горениця тебе прийме. Поговори з ним. Все начистоту. То серйозна людина. Звичайно, цілковита таємниця. Це він, певно, збагне. Ну, йди, Григорчику! Чує моя душа, дров наламаєш! Та що ж, іди. Хай щастить тобі.
Горениця мовчки слухав Григора. Очі заплющив, ніби спав. За вікнами проносились тролейбуси, автомашини, галасували діти. Над Лаврою з криком пролітало гайвороння, осіннє ли­стя падало на землю. Як завжди. Тільки думки співбесідників мандрували у невимірних глибинах Всесвіту.
Коли Бова замовк, Горениця підвівся і почав міряти кім­нату з кутка в куток. Інколи зупинявся, поглядав на схвильо­ваного Григора і знову рушав, ніби хотів розмотати незримий клубок. Вчений зупинився біля Бови. Глянув йому в очі. В зіницях попливли божевільні вогники.
— Приймаю все ваше божевілля! Адже збігається. Все збігається. Я знайшов Чорний Папірус. А ви принесли інфор­мацію про його походження, не знаючи, що він у моїх руках! Здорово! Хіба це не доказ? Хіба не підтвердження найбоже-вільніших гіпотез? Ми надто законкретизували свої відчут­тя, свою історію, космогенез! Для мене ваша розповідь не казка!
— Правда?
— Істинна правда! — Гаряче підхопив Горениця. — Спра­ва навіть не в тому, чи точно такі імена у людей далекого світу, які ви назвали, чи такі обриси тих планет, чи така космоісторія! Ви могли багато домислити, перекрутити, доповни­ти своїм, суб’єктивним, земним. Але суть — не фантасмагорія! Наукова рутина — ніби павутина на руках і ногах. Але ми розірвемо її. Грядуща наука буде безстрашна і мужня. Почав­ся новий шлях, небувала робота. Не мрії, не прожекти, а прак­тика, експеримент. Нечуваний експеримент. Незабаром — гра­ндіозне будівництво на Місяці. Дещо вже відправили туди. Скоро й мені пора вилітати. Для людства гряде нове народ­ження. Руйнація звичних уявлень. Це болісно, тяжко, але ін­шого шляху нема. Космічна ера — не походи кочівників серед степів чи лісів. Треба сміливців, ентузіастів, першопроходців! Я радий, що ви прийшли! Така грандіозна гіпотеза! Все сплелося в дивний вузол. Все логічно, казково і… реально, хоч і божевільно! А тому запитую: що ж ви пропонуєте?
— Себе, — серйозно сказав Григір.
— Для експерименту?
— Так.
— Ви хочете проникнути в минуле?
— Іншого шляху нема. Якщо моя гіпотеза має сенс, то я зустрінуся з Галею. І з Юліаною. Вони обидві зможуть пере­йти в сучасне. Ви розумієте, що це дає?
— Ще не розумію, — похитав головою Горениця. — По­вернути Галю — це ясно. Вона житель цієї епохи. А Марія-черниця, якщо вона існує, або Юліана…
— Збагніть, — гаряче мовив Григір, — що вона не просто людина, а носій іншопланетної інформації. У ній кілька лю­дей, кілька еволюцій. Вона відчуває себе чужою серед тих ченців, серед байдужого світу. Тут вона стрінеться з близькими, може, таке об’єднання дасть новий поштовх, допоможе від­криттю незнаних можливостей…
— Заманливо, заманливо! — Поблискуючи очима, сказав Горениця. — Перші стежки в горах часу. А на шляху — засади, бої, цей, як його…
— Аріман…
— Так, так. Космос не затишна домівка. Треба не лише пробиватися в інші фази часу, а й бути обережним. Дуже!
— Розумію.
— Що ж. Перший експеримент. Накреслимо план. Місце відоме, час — теж. Чи не так?
— Так. У записах є місяць, день, рік. Поправка на старий стиль…
— Зрозуміло. Це полегшує справу. Ми зможемо зробити короткочасний прокол континууму. Скажімо, на годину. На довший імпульс не вистачить поки що енергії. Оскільки відо­мо, де ті черниці перебували, то можна одразу їх знайти, зібрати в одне місце і трансмігрувати в сьогодення…
— Ви так просто про це говорите, — з сльозами на очах сказав Григір, — а в мене серце рветься з грудей.
— Розумію, розумію, — дружньо відповів Горениця. — У вас не лише науковий інтерес, а… кохання. Це сильніший сти­мул, ніж у мене. Проте хто зна. Мене веде теж непоборна сила. Здавна. Інколи втомлюється тіло, психіка, а серце сту­кає: дій, змагайся, пробивай.
— Так що? — 3 надією запитав Григір. — Ви мене берете?
— Беру! — твердо сказав Горениця. — Проте з однією умовою.
— Якою?
— Провести деякі додаткові розшуки. Там, у записах чен­ця, сказано, що він готувався живцем поховати себе. Певно, задум він здійснив. Орієнтовно відомо, де це мало бути. Ви розумієте?
— Не зовсім…
— Нам треба розшукати місце захоронення, чи самопохо-вання ченця. Це дасть підтвердження. Бо записи — ще не доказ. Бувають випадки цілковитого збігу. Феномен ясновидіння, проскопія, бачення в часі. Коротше, парапсихологічна фантазія ченця. Своєрідна психологічна новела. Отже, краще перевірити. Якщо ми віднайдемо труп, тоді можна експериментувати далі.
— Згода, — сказав Григір. — Я їду.
У Стайках на Григора чекав новий сюрприз. Вражаючий, неймовірний. Учень школи-інтернату відкопав прадавню схо­ванку і знайшов у ній засушеного, як тараня, ченця. Гадали, що він мертвий, проте гість з далекого минулого ожив. Меш­кав у хатинці при шкільному садку, ревно виконував свої обо­в’язки садівника, майже ні з ким не розмовляв. Учень дев’ято­го класу Коля Савченко, який одкопав його, дещо розповів Григору, і перед ним постала трагедія минулого…
…Голос матінки Агафії гримів під склепінням церкви, роз­кочувався по закутках, падав блискавицями на схилені голови черниць.
— Слуги диявола! Блудниці! Вам приготовлено від Бога не райське блаженство, а невгасимий вогонь, нечувана кара! Не рятуватися ви прийшли до монастиря, а тішити свої тіле­са! Сором і ганьба! До молитов, до праці ліниві. Бігаєте до міста, зустрічаєтесь з проклятим Адамовим сім’ям! Гряде страш­ний суд, і не буде вам милості! Господь одвернеться од вас і звелить вкинути всіх у геєну вогненну, де вас будуть жалити скорпіони і гади!..
— Ні! Ні! — страшно закричала черниця Марія, схопив­шись з кам’яного полу і заломивши руки над головою. — Неправда! Неправда!
— Впади ниць! — грізно гукнула матінка Агафія, тиць­нувши кістлявим пальцем у черницю, ніби хотіла проштрик­нути її. — Впади і замри!
— Бачу! — Не вгавала черниця. — Бачу страшний суд! Бачу трон Божий!
— Кажи! Кажи! — наказала настоятелька владно. — Може, сподобилася вздріти страшний суд! Ми скажемо — од Бога видіння чи од сатани! Кличте ченців-чоловіків, хай і вони по­слухають!
Церкву заповнила чорна, страшна юрба. Вона оточила Марію-черницю, дивилася в її бліде обличчя, натхненні очі.
— Що бачиш? — поцікавилася Агафія.
— Бачу! Починається, — прошепотіла Марія.
— Слухайте всі, браття і сестри! Слухайте!
— Потемніло сонце, — урочисто промовила Марія. — Змо­рщилося небо. Згасли зорі…
— Згасли зорі, — поплив зловісний шепіт між ченцями.
— Морок. Між хмарами трон у сяйві!
— Чи бачиш Судію? — запитала матінка Агафія.
— Ще не бачу, — судорожно відповіла Марія. — Тремтять народи. Розкривається завіса сяюча. На троні — дитя.
— Дитя? — здивувались ченці.
— Дитя, — радісно сказала Марія. — Синьооке. Біляве. Усміхнулося народам. Почувся голос: “Ідіть до мене, всі струд­жені й убогі. Я дам вам спокій і радість. Нехай спочинуть ваші руки від меча і рала. Нехай земля спочине. Нехай спочи­не кров. Ходімо в батьківський сад, я навчу вас гратися…”
— Що вона верзе? — скрикнув чернець Василій, високий, грізний. — До чого тут страшний суд і якесь дитя?
— Тихо! — наказала Агафія. — Хай каже далі. Що бачиш?
— Діти кинулися до нього, — щасливо мовила Марія, заплющивши очі. — Матері кинулися до ніг дитяти. І кинулися ніжні юнаки й дівчата. Злочинці, деспоти, солдати заплакали страшними слізьми і кинулися до ніг йому. І засміялися леви й олені. І пташки проспівали: “Осанна”. І генії схилилися до ніг свого володаря. Ось він іде. Пішов, покинув трон. За ним іде уся земля. Народжується з болем і радістю у новий світ. Ви чуєте? Я бачу завісу сяючу, ніби з променів. Дитя веде всіх крізь дощ полум’яний. І він змиває з усіх кору озлоблення і люті, пилюгу втоми і розчарування! А там… за завісою, по той бік, усі опромінюються сяйвом неземним, народжуються дітьми-янголятами… І сад чекає їх дивний, батьками й матерями посаджений од віку… Дитя сміється радісно й натхненно, веде все далі й далі… Я чую грім! Він трусить всю землю до основ. Я чую голос дитяти, воно каже мені, сміючись: “Оце мій суд страшний!”
Марія знеможено схилилася до стіни, її підтримувала че­рниця Василина. Агафія блиснула страшним поглядом.
— Чули? Вигадки сатани! Хіба це суд? І хто судив? Де караючий Господь? Де вогонь?
— Навіщо вам вогонь? — скрикнула Марія. — Невже не досить вогню і муки на землі?
— То ти проти святого письма повстаєш? — зловісно за­питала Агафія.— Хіба не читала, хіба не знаєш, яким має бути страшний суд?
— Не вірю! Не приймаю! Милосердя не судить! То людські боги! Мій бог — дитя і мати! Дитя нікого не може осудити!
— Хапайте її! — гукнув чернець Василій. — Хапайте і несіть до келії. Горе нам, горе! Поселився у нашій обителі враг роду людського! Горе нам, горе! Воістину страшний суд неза­баром!
Василій проходив мимо келій, стукав у двері. Почувши голос, відчиняв. Низько кланявся ченцям, примовляючи:
— Прости, брате, коли в чому завинив.
— Бог простить, брате!
Обійшовши всіх, Василій рішуче закрокував до воріт мо­настиря. Там на нього чекав ігумен чоловічої обителі отець Стефан. Обличчя старого наставника було схоже на печену картоплину. Він схлипував, обнімаючи Василія. Похитав су­мовито головою, прошамкотів:
— А може, кинеш свою затію, брате? Га? Перемелеться… Помолимося Богу разом, всі страхи розвіються! Га?
— Ні! — різко рубонув Василій. — Не тримай мене, отче? Самі в сітях сатанинських заплуталися, мене відпустіть ради господа! Сам антихрист прийшов на землю, всі ознаки його. Вже й наша обитель зганьблена, нема місця на землі для пра­ведника. Яких ще знаків треба? Сказано: “Коли побачите це, біжіть в гори, готуйтеся до часу останнього”.
— Сказано: “Не знаєте ні дня, ні часу”, — спробував запе­речити ігумен.
Василій трусонув чорною гривою волосся, темні очі його грізно блиснули, між вусами забіліли зуби. Він підняв руку, ніби закликаючи в свідки Бога, потряс нею.
— Сказано також: “Коли пожовкнуть ниви, то скоро жни­ва. Бережіться, бо в страшній люті зійшов до нас Антихрист, знаючи, що недовго йому панувати”. І зведе він, отче, навіть обраних! Я не бажаю дивитися на ганьбище! Преподобний отче, не тримайте мене! Я вирішив, ніхто не зупинить! Піду в печеру, умру і ждатиму страшного суду. Скоро, скоро загри­мить труба архангела! Скоро, скоро гряде Жених!
Василій схилився для благословення. Ігумен похапцем бла­гословив його, розвів руками. З жалем поглянув на хмарки в синьому небі, на квітучі каштани в монастирському саду. Цмок­нув сухими губами:
— Ієх! Краса яка божа! І не гріх тобі кидати її? Братія терпить, молиться, а ти кидаєш нас у час тяжкий.
— Отче, не вводь мене в спокусу. Прости, коли завинив. На страшному суді зустрінемось.
— Бог простить, — зітхнув отець Стефан. — Іди, коли так. Де ж ти хоч будеш?
— Про те знатиме Бог, — непривітно сказав Василій, ру­шаючи до брами. Він закинув невелику торбинку за плечі, вийшов з воріт і, не оглядаючись, пішов вулицею. Біля Дніпра ще поглянув на золоту дзвіницю Лаври, поклонився їй, пере­хрестився. Біля Корчуватого під лозами він одчепив малень­кого рибальського човна, якого давно вже приготував для своєї подорожі. Перетрусивши оберемок сінця, Василій поклав його посередині, сів у човен. Спідлоба глянув на блискучі бані київських храмів, на мерехтіння дніпровської хвилі. Гнівно крекнув, прошепотів:
— Господи, благослови!
Якийсь вусатий дядько з берега крикнув:
— Що, отче, рибки закортіло?
Василій не відповів, одштовхнувся веслом, гребонув. Раз, вдруге. Легка “душогубка” стрілою понеслась на бистрину. її підхопило, помчало за течією.
Пропливали мимо човника піщані кручі, ніжно-зелені кущі весняних лоз, кремезні дуби на луках, сумовиті верби. Де-не-де колихалися на хвилях човники рибалок.
Біля Плютів Василій пристав до берега, щоб спочити. Сівши на піщану кручу, чернець розв’язав торбину, витяг жменю сухарів, череп’яний кухлик. Зачерпнувши жовтуватої води з Дніпра, почав хрумати сухарі, запиваючи. Скінчивши трапезу, чернець витягнув з торбини Євангеліє, прочитав главу. За спи­ною почулися кроки. На пісок упала тінь. Василій закрив книгу, оглянувся. З кущів вийшов сивий дідок. Він тягнув до берега рибальський човник. Побачивши ченця, підняв засмаль­цьовану заячу шапку, висмикнув з рота напівзгорілу люльку, весело сказав:
— Драстуй, отче!
— Дай боже, — буркнув чернець, встаючи.
— Що то нема сили, — жалівся дід. — Старий уже, розтру­сив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Ста­ра рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої — закон. Мо’, поможете?
Чернець мовчки підступив до діда, схопився за човна, під­тягнув до берега. Штовхнув у воду. Коротко мовив:
— Сідайте!
— Дай боже вам щастя, отче, — лагідно всміхнувся дід. — Не перевелися ще добрі люди.
Крекчучи, він почав вмощуватися посеред човна на колі­нах, підкладаючи під себе підставне сидіння. Поглянувши на понурого ченця, запитав:
— Куди це ви? Мо’, по смертному случаю якому?
— Світ за очі, — зітхнув Василій, насупившись.
— Чого б то, сохрани боже?
— Хіба не бачите? Антихрист іде по землі. Всякі безбож­ники. Сатана вселився людям у душу. Віра пропадає.
— Еге… Це правда… Люди вже кумекають, що й до чого. Я теж недавно навчився читати. Сам прочитав Новий Завіт. А то раніше, було, слухаю батюшку в церкві, нічого не второ­паю. А тепер сам. Грамота велике діло.
— Грамота, кажете? — строго обірвав Василій. — Вилізе боком та грамота. Порозплоджувалося стільки безбожників! Чогось хочуть усі, якогось братерства, рівності, раю на землі! Сатанинське сім’я! Бога кортить їм повалити!
— Хм, — примружив сиві брови дід. — Дивне мовите. Бога повалити? Та коли його можна повалити, то який же він Бог? А коли він всесильний, то ніхто його не повалить. Будьте спо­кійні! А що міняються люди та хочуть чогось нового — то що ж тут поганого? Росте дерево, росте високе, сильне, а потім трухне, дуплиться. Не хочеться йому падати, а треба. Пора настає. А плакати за ним не слід. Бо з сім’ячка або й од кореня нове, молоде зійде деревце. Ось так!
— Вільнодумство, — буркнув Василій, хоч слова діда, на диво, чомусь не ображали його. — Нема страху в людей. На поводі в сатани йдуть. Та наступає час останній. Гряде страш­ний суд. Тоді все виявиться. І здригнуться ті, хто одвернувся од Бога!..
— Е, отче, який там суд! — сумно похитав борідкою дід. — Ось у мене жандарі двох синів убили. В Сибіряці. На залізни­ці вони працювали. Там страйк якийсь, робочі вимагали прав­ди. Проти них солдатів пустили. Сини мої заводіяками були, за народ підставили себе. їх у буцигарню. Суд присудив на каторгу. Там вони тікали, їх спіймали в лісі, застрелили…
Дід опустив голову, витер сльозу долонею, махнув рукою.
— А дочка вмерла од холери. Самі залишилися ми з ста­рою, як пеньки трухляві. А ви кажете — суд. Якого нам ще суду ждати? Тут, на землі, пекло, і суд, і геєна. Ні просвітку не бачив я все життя, ні розради. Як у пеклі, воістину. То невже там, десь на тім світі, ще гірше буде? Еге-хе, не вельми ж тоді гостинний наш пан-вітець Бог! Ой, не гостинний!..
— Треба заслужити вічне життя і блаженство, — гнівно одповів Василій, сідаючи у свій човен. — Ми тут, на землі, щоб пройти долину юдолі й плачу, щоб показати Господу, на що здатні. Віра і терпіння принесуть плату — райське життя.
— А на цім, отче? — запитав сумно дід. — На цім світі навіщо краса? Гляньте на Дніпро повноводий. На луки… Я оце йшов, так пахтить, аж дух забиває! Бджілки гудуть, мед збирають. Нащо ж Господь створив таку красу тут? Невже для того, щоб вона марно пропадала? Та якби люди по-братерсь­кому жили на землі, то якого ще раю треба людині? Боже ж ти мій! Та як вийдеш уночі під зорі, як обнімеш оком той безмір широкий, небесний, дух аж підносить тебе! Або на сві­танку, як виїдеш на плесо дніпровське ловити рибу. Тиша, ні шубовсне ніде, ні гомону, ні поголосу. Котяться тумани над водами. І здається тобі, що в душі твоїй царство боже панує. От як. Хотілося б мені ще в майбутнє заглянути. Як там люди житимуть. Недарма ж молоді гинуть за новий світ, знацця, буде він, бо кров задарма не ллється.
— Буде новий світ, — з притиском сказав чернець. — Тіль­ки не тут, не на землі, не сатанинський. І ввійдуть до нього обрані, які не осквернились, живучи з богоборцями, кощунниками! Прощавайте, діду, мені пора. Жаль вас, ваше серце теж отруєне вольнодумством!
— Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне: “вольнодумство”. А чим же погано — вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.
— Омана, сіті диявола, — прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.
Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.
— Господи, сохрани і одведи, — шепотів чернець, загріба­ючи веслом. — Враг роду людського хоче зупинити мій по­двиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика — знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.
Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:
— Дядьку! Дядечку!
Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.
— Чого тобі? — крикнув невдоволено Василій.
— Перевезіть на той бік, — несміливо озвалася дівчинка. — Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.
Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.
Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив до правобережжя. Поглянув спідлоба на синій носик негаданої супутниці, на великі сірі недитячі очі.
— Як це тебе батьки одпустили саму такої води?
— Нема батьків, — прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.
Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.
— А що то в вас за мундєр такий чорний?
Василій мимоволі усміхнувся. “Мундєр”. Хм. Знизав пле­чима. Що їй сказати?
— То вбрання таке у ченців, — неохоче озвався він.
— Ченці? — перепитало дівча. — А що воно таке?
— Ну… люди, які спасаються…
— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчин­ка. — Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село пла­вало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спа­сав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, — журливо закінчила вона.
Помовчала якусь мить, сплакнула.
— А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні — то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…
Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. “Спасав людей, сам себе не спас”. У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!
Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.
Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.
Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула во­дограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.
Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Пози­рав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.
Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могут­ні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:
— Суєта суєт! Господи, благослови!
Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у ма­леньку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсу­нув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.
Незабаром стінка затулила майже весь отвір. Залишалося покласти дві-три цеглини. Крізь той останній прохід до гріш­ного світу раптом почулося цвірінькання. Василій визирнув. На акації сидів горобець. Він чорним оком дивився на ченця, дивувався. І в його цвірінчанні вчувся бадьорий заклик:
— Вилазь! Вилазь! Вилазь!
— Не обдуриш, брате! — прошепотів чернець. — Нема дурних! Згинь, диявольське сім’я!
Поклав останні цеглини.
Стало темно. Намацав клуночок, вийняв з нього свічку. Чиркнув сірника. Жовтий вогник непевним світлом осяяв не­велику, викопану в сухій глині келійку.
Поставив свічку на глиняній приступці. Сів на сіно, роз­горнув Новий Завіт. Почав читати Апокаліпсис. Тиша зморю­вала його, хотілося спати. Він уже не вникав у смисл видінь і пророцтв, про які читав у книзі. Позіхнув, перехрестився.
Потім злякався. А що як знайдуть цегляну кладку? Роз­криють, витягнуть його на божий світ!
Не може бути. Заспокоївся. Над отвором нависає глина. Підуть дощі, завалять. Ніхто не знайде. Бог збереже його до страшного суду.
Погасив свічку, поклав Євангеліє на груди. Узяв до рук чотки. Повторював древнє заклинання, одкладаючи кожного разу одну кульку на чотках:
— Господи, помилуй мя грішного! Господи, помилуй мя грішного!
Згодом йому надокучило це робити. Він уже лише шепо­тів слова, склепивши повіки. Свідомість пливла на хвилях, жовті й зелені кола кружляли перед ним.
Йому зненацька захотілося хапнути свіжого повітря, вдих­нути на повні груди вітру, грози, почути спів жайворонка. Забажалося знову глянути в сірі очі худенької дівчинки, почу­ти її голосок. Але бажання були ніби вві сні. Руки лежали нерухомо на грудях. Ноги наливалися свинцем. Насувалася пітьма…
Бам, бам! Ударив дзвін! Невже страшний суд? Так швид­ко?
Дзвін тихшає. Відлунює в безмірі. Серце зупиняється. Не чути його ударів.
Наступає ніч. Вічна ніч…
Коля витер з лиця піт, занепокоєно оглянувся. Де-не-де в небі почали з’являтися прозорі хмаринки. Парило. Напевне, буде гроза. Треба поспішати. Бо як не одкопати дивного муру­вання до грози, вода понесе горішню глину вниз, і тоді — прощай, таємниче підземелля! На ньому знову буде сотні тонн грунту.
Лише вчора хлопець надибав це місце. Недавній дощ вирив бурчак на схилі Дніпра, де їхня школа посадила верболози… Вчитель послав Колю, щоб подивився, скільки нових саджанців треба. І ось така несподіванка. Вода зми­ла глину разом з лозами. А під ними виявилася цегляна кладка.
Коля дуже цікавився археологією. Здавна мріяв про під­земелля, де можна знайти пожовклі манускрипти, зброю або знаряддя праці кам’яного віку. А тут такий випадок. Хлопець чекав учителя природознавства. Але він кудись поїхав. І надов­го. Вирішив починати розкопки самостійно. Попросив Васька Гриба, щоб той допоміг. Але товариш відмовився. Сказав, що читає новий детектив, де страшенно ловкі шпигуни, і що це незрівнянно цікавіше, ніж ритися у якихось прадавніх льохах. Може, там стояли діжки з квашеною капустою. Коля гнівався. Егоїст, а не товариш. Нічого не тямить. Може, й справді діж­ки з капустою, а може, якась іржава підкова! Може, зотлілий рукопис! Яке це має значення? Ті знахідки розкриють перед ученими нову сторінку минулого.
— І охота тобі длушпатися в глині? — іронізував Васько. — Дочекаємося початку навчального року, приїде наш механізатор, попросимо екскаватор, розкриємо твою печеру за півгодини.
“Невіглас”, — зітхнув Коля.
На світанку він вирушив до Дніпра. Захопив з собою ло­пату й кайло. Небо було кришталево чисте. Легко, радісно.
Півдня хлопець розкопував кручу. Нарешті очистив мур. Тепер можна розбирати стінку.
Постукав держаком лопати. Глухо загуло. Хлопець вдово­лено посміхнувся. Будуть знахідки! Стародавні мечі, гетьман­ська булава або скіфський вінець! А може, древні грамоти? Пергаменти, ще не відомі науці.
Всю цеглу склав осторонь. Опустився на коліна, трохи проповз у печеру. Звідти повіяло чимось неприємним. Ну що ж, все’дно треба лізти.
Коля освітив ліхтариком криївку. Де-не-де звисали пагін­ня грибків, по стінах біля входу — цвіль. У кутку щось темні­ло. Коля обережно наблизився туди.
Що? Невже людина?
Так. Вона лежить на купі зотлілого сіна. Одягнена в якесь лахміття. Мертва. Та раптом в промені ліхтарика у мерця ледь помітно затріпотіли вії. Почулося зітхання.
Колю пройняв острах. Він хутко поповз назад. Вискочив з льоху. Як приємно на просторі! Над рікою з сизої тучі спа­лахнула сліпуча блискавиця. Загуркотів грім.
Хлопець замислився. Що ж діяти? Когось би покликати на поміч. Людина жива! Може, летаргія? Надзвичайно цікаво для науки. Живий свідок минулого…
Коля заглянув в отвір. Не хотілося знову лізти.
Та в цю мить у глибині печери зашаруділо. Ожив… Іде!
Перед хлопцем з’явилася висока чорна постать. Темне ла­хміття сповзало з неї, клаптями спадало на землю. Видно кіст­ляві жовті руки, коричневе сухе обличчя, запалі очі під густими бровами. Чорна борода звисала аж до пояса. Примружені, мов щілинки, очі дивилися на Дніпро. Почувся скрипучий го­лос:
— Небесні врата!
Коля теж глянув туди, куди дивився гість із підземелля. Знову на небі блиснуло. Прокотився багатолункий грім.
— Чую твій голос, господи! — радісно сказав незнайо­мець. — Удостоївся я наблизитися до врат твоїх!
Хлопець здивовано дивився на нього. Про що той гово­рить? Та ось гість з минулого побачив Колю. В очах його заблищали іскорки. На вузьких губах усмішка. Приклав руки до висохлих грудей, похитнувся.
— Ангел господній… — Прошепотів незнайомець і впав. Коля кинувся до нього. Невже помер?
Припав до серця. Живий! Серце б’ється. Певно, від різкої зміни умов людина знепритомніла. Треба його негайно забра­ти до амбулаторії. Чи є там хтось?
Хлопець чимдуж кинувся до інтернату.
Стугоніли громи. Луна котилася, потрясаючи основи Все­світу. В загравах планетних пожеж летіли над Землею ангели, сурмили і метали вниз блискавиці, вражаючи грішників. Кле­котіла розпечена лава, котилася степами, лісами, долинами, знищувала села, міста.
Василій, ще не розплющивши очей, уже бачив картини страшного суду. І боявся підвестись, стати свідком великої божої кари. Відчув, як його ніби кудись несуть, обмивають. Вода лилася на змучене тіло, чулися незнайомі приємні запа­хи. Як чудово, як легко! Певно, ангели обмивають його гріхи, курять фіміам, щоб приготувати Василія для суду. Почулися голоси. Говорили щось незрозуміле.
— Ну, Коля, тепер все гаразд. Житиме! Функції всіх орга­нів відновлені. їсти — лише компоти, соки. Поки що. Винят­ковий випадок. Глянь — лахміття цілком зотліло. Не здивую­ся, якщо він пролежав сотню років. По-моєму, тут явище спон­танного анабіозу, штучна летаргія.
— А що з ним робити, коли прокинеться?
— Не знаю. Поговори з ним. Заспокой. Нехай лишається поки що тут, у планетарії. Простір заспокоює. Ввімкни магнітофон. Найкраще Баха. На психіку діє цілюще. А я побіжу, знайду лікаря. Тут потрібен психіатр, психолог.
Голоси завмерли, настала тиша. Потім попливла мелодія. Вона сповнювала свідомість Василія радістю, хвилювала сер­це величною таємничістю.
“Ангельські хори, — подумав Василій. — Славлять Госпо­да. О Боже, слава тобі, слава тобі!”
Він розплющив очі, зітхнув. Прямо перед ним зоряне небо. На ньому летіли на білосніжних крилах постаті ангелів, про­стягаючи руки вгору. Крила були непорушні, ангели теж. На­мальовані вони, чи що? Це, напевно, Божий храм десь у раю.
Василій опустив очі. На кулі стояла висока жінка, піді­ймаючи в небо смолоскип, який горів блакитним вогнем. На­вколо жінки багато людей, які так само тримають розмаїті вогні — сині, жовті, червоні, рожеві, зелені.
Ті люди йшли спіраллю, піднімаючись все вище й вище до неба. Обличчя їхні натхненні, радісні. З’явилася постать юнака в білому легкому вбранні. Це той самий отрок, що зу­стрів його при воскресінні.
— Ангел,— слабим голосом озвався Василій.
— Моє ім’я Коля, — сказав хлопець.
— Коля, — повторив воскреслий. — Миколай. Є таке ан­гельське ім’я. Де це я?
— Наш планетарій. Ще ми звемо його Храм Краси.
— Храм? — радісно скрикнув Василій, зводячись на лікті. — Божий храм?
— Храм Краси, — м’яко поправив Коля, всміхаючись. — Тут ми дивимося зоряне небо, збираємось для співу, експону­ємо картини, слухаємо музикантів, учених. Потім ви про все довідаєтесь.
— Не второпаю, отроче, про що мовиш, — неспокійно сказав Василій, оглядаючись. — Храм Краси? А де ж Агнець? Де Жених?
— Агнець? — задумливо перепитав Коля. — Не збагну. У вас дивні поняття. Це храм творчості, розуму. Гляньте — скульп­турна група. Посередині жінка, що підносить смолоскип. То символ єдиної матері-природи. А довкола неї йдуть по еволю­ційній спіралі вгору, у безмір, розумні істоти, люди. Вони передають вогонь свого розуму по естафеті…
— Дивне глаголиш, ангеле божий, — сказав Василій. — Поможи мені встати.
Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, роз­маїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислуха­вся до затихаючої мелодії.
— А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? — пошепки запитав Василій.
— То запис. їх нема.
— Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Госпо­да, отроче!
— Бог? — здивувався Коля. — Ви вірите в Бога?
— А то ж як? — Жахнувся Василій.— Хіба ти не знаєш Бога?
— Не бачив, — щиро признався хлопець.
— Свят, свят, свят! — прошепотів воскреслий, швидко мо­таючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. — Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.
— Я не сміюсь, — спантеличено сказав Коля. — Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.
— Не втямлю, що мовиш, — втомлено сказав Василій.
— От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?
— Так би одразу, — невдоволено озвався Василій. — Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.
— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?
— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукава­ми, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.
— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?
— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено від­повів Василій. — Кого ж іще можна спасати?
— А від кого? — Не вгавав Коля.
— Від сатани…
— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?
— Сатана — ворог роду людського.
— Не знаю такого. Це просто міф.
— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!
— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавст­ва називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.
— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.
Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею про­гримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримо­торний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.
— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!
— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.
— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літа­ють?
— Люди. Такі, як ми.
— І я можу полетіти?
— І ви. Взяти квиток, сісти і…
Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривож­но скрикнув:
— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічнос­ті. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?
— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.
— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестя­чись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою споку­сою.
Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на дале­кий обрій лівобережжя.
— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?
— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.
— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?
— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.
— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.
— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готу­ються.
— До зірок? І Бога там не бачили?
— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!
— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобли­во. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літа­ють у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?
— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто за­винить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормаль­ним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихова­тель Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.
— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а кот­рий нині рік? Від Різдва Христового?
Коля відповів.
— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.
Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.
— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?
— Як? — Не збагнув Коля.
— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?
— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.
Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.
— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!
Василій не ворушився, мовчав.
Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явила­ся машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екс­курсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.
— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.
— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…
— Ну, гаразд, — ніяково сказав Коля. — Посидьте. А я покличу вчителя.
Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкопле­чий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.
— Ну що? — загримів він. — Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?
— Максиме Івановичу, я одкопав людину, — схвильова­но мовив Коля. — Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояс­нював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь див­ний.
— Ти не хворий? — непевно запитав учитель. — Га? Щось щоки в тебе червоні.
— Та не жартуйте! Побігли! — скрикнув хлопець. — А то хтозна, що він зробить!
— Тоді за мною! — скомандував учитель. — Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!
Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побіг­ли до кручі.
— Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.
— Вперед! — крикнув Максим Іванович.
Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ре­вів бурчак.
Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав:
— Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухав­ся тебе? Бідна моя. Радісна моя. “Вивчусь… спасатиму лю­дей…” А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?
Коля торкнувся його плеча.
— Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!
Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.
— Ось він — страшний суд, — гірко сказав Василій.— Я ніс його з собою… в душі своїй…
Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.
— Цікаво? — Запитав трохи іронічно. — Наче на ведмедя приходите дивитися.
— Та ні, — зніяковів Бова. — У мене вельми серйозна справа. Може, вона й вам до душі припаде.
— До душі? — зітхнув Василій, киваючи головою. — Те­пер мені до душі нічого вже не лягає. Наче затруєна вона.
— Чому ж? — поцікавився Григір. — Добра, чиста робота, вас тут люблять.
— Що мені до того? — сумно одвітив садівник. — На готове прийшов! Рук не прикладав. Тиша, спокій. А там… звідки я втік… Там було тяжко, темно, непривітно. Там треба було жити і добиватися ось цього, що тепер.
— Я вас розумію, — щиро сказав Бова. — Це ніби сум за родиною. Ідуть люди в далекі краї, гарно там, приємно, а тягне до рідного краю, аж серце крається.
— Ой так, так, — прошепотів Василій, і в його очах за­блищала сльоза. — Тужить серце, інколи аж померти хочеться, Щоб не мучитися. Потім вийду до дерев, гляну на небо, трохи вспокоюся. А вночі сниться дівчинка.
— Яка дівчинка?
— А така… маленька, худюсінька. З сірими очима.
— Мені розповідав Коля. Ви зустріли її тоді… коли плив­ли сюди.
— Сниться вона. І так довірливо каже мені: “Вивчуся на дохтура, людей спасатиму…”
— У вас дуже добра душа, — м’яко сказав Бова. — Все те, що сталося, мара, піна життя. Не винні ви, що потрапили тоді в монастир, що вас так навчили.
— Винен! — гостро крикнув Василій. — Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захо­тів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: “Хто любить душу свою — той погубить її”. Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблуч­ка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.
Бова їв запашні плоди, хвалив, а садівник сидів проти гостя і сумно дивився за вікно, де в осінній блідо-блакитній імлі бовваніли кручі над Дніпром.
— А я ось вам дещо привіз, — сказав Григір. — Гляньте, чи впізнаєте?
Він поклав на стіл старий пожовклий зшиток. Василій схилився над ним, жахнувся. З острахом позирнув на гостя.
— Свят, свят! Де ви взяли?
— У монастирі, — вдоволено сказав Бова. — Дуже цікаві записи. Якби не вони, ми й не зустрілися б.
— Цікаві? Нема нічого цікавого. Божевілля моє. Воно й привело мене до загибелі.
— Як так “божевілля”? — збентежився Григір. — Хіба того не було, про що ви тут описуєте?
— Що?
— Вогняний вихор. Дивні істоти якісь. Поява цієї дівчи­ни… Галі Курінної?
— Було. Тільки ж то не диявол, — пробурмотів Васи­лій. — Я тут з моїми школярами метикував, так вони мені пояснювали.
— Що ж вони вам пояснили?
— Один каже: куляста блискавиця. Інші — космонавти з планет чужих. Ще хтось каже, що привиди ума, хвороба моя… Гай-гай! Давнє те діло. Мені здається, що то сон. А нащо воно вам, коли не таємниця?
— Для науки ваш рукопис — велика цінність, — серйозно сказав Бова.
— Для науки? Смієтеся?
— Ні. Ви чули про польоти в космос?
— Та чув. Дивні діла творяться. Людина — як Бог.
— А тепер ще глибше хочуть заглянути. Мандрувати в минуле, в майбутнє, в невидимі світи…
— Боже ти мій! У минуле? — отетерів Василій. — Та хіба це можливо? Живе чоловік, вмирає, трухне… куди ж його вернути до життя? Та ні, не глузуйте, залиште мене в спокої.
— Отже, правду кажу, — наполягав Григір. — Проте це не проста справа. Важка і небезпечна. Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.
— А ні, не збагну, — згодився Василій. — І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. “Не вернемось, не вернемось, немає до кого…” Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…
— Василю Йвановичу, — лагідно сказав Бова, — і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подоро­жі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?
— Куди? — пошепки запитав Василій, бліднучи.
— Звідки прийшли. У свій час…
— Батечку! — скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. — Батечку, синочку! Що ви зі мною! робите? Невже ж це правда?
— Підведіться! Встаньте, друже! Що це з вами?
— Боже мій! Я вмру від радощів! Знову глянути на Дніп­ро повноводий, на людей знайомих! Дівчинку зустріти мою любу. Сірооку! Я візьму її до себе, я знайду її, вивчу на лікаря! Синочку! Ну скажи мені, ти не глузуєш над старим дурнем Василієм?
— Правда, свята правда! — розчулено мовив Григір, під­водячи садівника з землі і саджаючи на ослін. — Я не знав, що це вас так схвилює. Я й не гадав, що все так обернеться. Не будемо затримуватись, одразу й поїдемо…
— Іду! Небо послало тебе, ясноокий хлопче!

Частина п’ята
Пастка часу
Лунко відгукувалися кроки під склепінням, десь угорі за­кричало гайвороння, почувся шелест крил. Горениця зупини­вся, поглянув на замисленого Григора, потім перевів погляд на Василія, який засмучено і тривожно озирався довкола.
— Не віриться? — запитав учений.
— Правду кажу, почуття протестують, — відповів Григір, проводячи пальцями по сірій облупленій стіні. — Ми так сфо­рмовані, так виховані, запрограмовані, що важко одразу збаг­нути. Ось цегла… Хтось ударив по стіні, розбив її, лив дощ, розмив, обвалив, і раптом… у якусь мить, щоб усе зникло, молекули, атоми цеглини, штукатурки повернулися назад. Не вкладається! А якщо взяти людину? Розум знемагає. Певно, він не пристосований для нового ступеня, доведеться форму­вати нову людину!..
— Це правда, — згодився Горениця. — Нова людина гряде. Вона вже народжується. Але ж і з вашими тезами я не згоден. Збагнути можна і треба. Інакше ми будемо гратися з явища­ми, про які нічого не знаємо…
— Суті гравітації ми теж не знаємо, — мовив Григір, — а щодня користуємося її проявами. Людина давно вже будує гідроспоруди. А електрика? А ядерна енергія? Лише теорії.
— Правда. І все ж таки намацуємо смисл, суть, добираємось до втаємниченого. Відмінність та, що тут — узвичаєне, а час — зовсім невідоме. Це все’дно, що стрибати наосліп з кручі: чи впадеш на м’яку землю, чи розіб’єшся об скелі десь у безодні!
— Чи взагалі нікуди не впадеш. Лише щезнеш, випарує­шся.
— Ні, — твердо заперечив Горениця. — Експерименти довели реальність припущень. Ми проводили досліди. У неве­ликих масштабах.
— Слухаю вас і тремчу, — глухо сказав Василій, несміли­во наблизившись до співбесідників. — За що мені послано таке щастя? Вернуся додому. І побував у новому світі. Розпо­відатиму там, де буду, — ніхто не повірить.
— Хай слухають, як казку, — засміявся Горениця. — Хтось повірить з дітей. А не повірить, то в серці залишиться, як мрія. А мрія — то зерно…
— А всяке зерно раніше чи пізніше може дати парость, — підхопив Григір.
— Може, то мій батько буде чи дід, — пожартував учений. — Вони передадуть вашу казку мені, а я почну над тим думати і зроблю відкриття.
— Боже мій! — Сплеснув руками Василій, і його сиві ку­щуваті брови полізли на лоба. — Яке чарівне колесо. Згадую книгу Еклезіаста. Як дивно там написано: і повертається все на круги свої…
— Мудрий був автор, — згодився Горениця. — Дещо тямив у діалектиці.
— Все-таки є сумніви, — похилив голову Бова, замислюючись. — Парадоксів безліч. Я можу зустріти свого батька, діда, вбити їх.
— Навіщо ж такі страхи? — пожартував Горениця. — Ідіотські припущення. Невже ви такий кровожер?
— Та ні. З точки зору теорії.
— Певно, є градації ймовірності. Дві чайки можуть стріти­ся посеред океану, вилетівши з протилежних берегів, але яка ймовірність цього? Крім того, закон причинності. Гола теорія — фікція. Ми якось механістично мислимо, думаючи про час і його суть. Ми розділили час на градації: минуле, сучасне, май­бутнє. Треба брати його в єдності, як динаміку вселенського існування. Фази часу існують не для часток, а для єдності, для спільності. Вічність неподільна. І те, що відбувається в ній, так чи інакше, відбудеться. Поправки лише для часток, для клітин єдності, тобто для людей, тварин, народів, явищ. Ріку можна повернути праворуч, ліворуч, загатити її, поливати нею поля, і все-таки вона докотить свої води до моря, до океану.
— Знову ж таки не розумію. Можна втрутитися в плин подій минулого. І це накладе відбиток на історичний процес. Зміниться сучасне.
— Дурниці, — весело відповів Горениця. — Не ображай­тесь, але це так. Що з того, що ви втрутитесь у події минуло­го? Який масштаб такого втручання? Невелика флуктуація, яка невдовзі згасне. Хіба ви порівняєте енергію такого втру­чання з енергією вселенського потоку часу?
— Гм. Справді. Але якщо, скажімо, перенести туди атомну бомбу…
— Ну, це вже речі, зв’язані з цілими суспільними органі­заціями: контроль за ними космічний, глобальний. Не меліть дурниць…
— Правда, правда. Я не подумав. Я ж кажу: мислення фізичного єства заперечує можливість мандрівки в часі. Десь треба інвертувати, перемістити свідомість, вивести її на новий обрій.
— Наші експерименти зроблять це, — сказав Горениця. — Проб’ють щілину в догмах минулого. Ви кажете: втручання в хід часу. Може бути й таке. Може, ви зміните де в чому сучас­не, потрапивши в дев’ятнадцяте сторіччя. Проте ми не знаємо, де, на чому відіб’ється те втручання. Може, з’явиться геніаль­ний вчений, може, народиться чудовий поет, може, ще щось станеться. Крім того, я прихильник багатопаралельного роз-вою сущого.
— Не розумію.
— Вічність, експериментуючи з матерією, має неосяжні можливості. Навіть учені в лабораторіях, готуючи якийсь до­слід, мають для контролю кілька варіантів. Не вдасться один — в іншому пощастить. Розумієте? А еволюція Всесвіту може йти тисячами, мільйонами паралельних потоків, поправляючи, доповнюючи один одного. Щось не вийшло в одному сек­торі, вийшло в іншому. Колективний пошук.
— А десь у кінці космічного циклу, — захоплено підхопив Григір, — зливаються, змикаються потоки мегаеволюції, і все найкраще синтезується в гармонійному бутті.
— Можливо, — усміхнувся Горениця. — Безмір достатній для будь-якого варіанту. Візьміть хоч би ваші видіння. Це може бути один з варіантів, про які ми згадали.
— Ви вірите?
— Справа не в цьому, — зітхнув Горениця. — Сліпого не переконаєш в існуванні веселки. Ми вже з вами пішли назу­стріч чудесному, отже, для нас це не віра, а реальність. Я ду­мав про ваші фантасмагорії.
— І що? — пошепки запитав Григір.
— Я згадав, — дивно поглянувши на Бову, сказав Горениця.
— Що ви згадали?
— Багато. Проте досить, — махнув рукою вчений. — А то ми стомили гостя. Успішно повернетесь з експерименту, тоді все відкриється. А тепер — ближче до діла. Василю Івановичу!
— Слухаю вас, — поштиво наблизився Василій, зачарова­но дивлячись на вченого.
— Згадайте все, що знаєте, — сказав Горениця. — Де жили жінки-черниці? Де келії тих двох, про яких ви писали? Де вони гуляли? Це дуже важливо. З найбільшою точністю ста­райтеся згадати.
Вони втрьох йшли поміж квітами ботанічного саду, спус­калися в підземелля колишнього монастиря, заходили в не­привітні пустельні келії, роздивлялися купи зотлілих книг, а Григір думав про своє, недоступне, наболіле. Зустріти її, поба­чити, торкнутися живої руки — і не треба нічого. Теорії, польо­ти, космічні звершення — все це ніщо, коли зникає, не б’ється поруч серце, без якого ціла безмежність стає нескінченною пустелею…
У чорному небі блакитний серп Землі. Урочиста тиша залягла над холодними скелями Місяця. Уважно дивляться звідусюди гострі зіниці зірок. Тут нічим дихати, не можна жити.
Хто сказав?
Ось у невеликому кратері під прозорим склепінням пуль­сує життя. Розквітають пишні троянди, дозрівають у проме­нях кварцового сонця кавуни, виноград. Метушаться люди.
У великому сферичному приміщенні десятиметровий гло­бус — модель Землі. На ньому всі — навіть найменші — посе­лення, річки, найголовніші споруди. Куля спалахує розмаїти­ми вогниками, по ній пробігають потоки фосфоричних іскор, зливаються в ланцюжки.
Біля глобуса Горениця, Сінг і кілька молодих помічників. Вони зосереджені, серйозні.
— Попередні експерименти триватимуть кілька секунд, — сказав Горениця.
— Чому? — запитав Сінг, дивуючись. — Така відповідаль­ність…
— Енергія, — лаконічно пояснив Горениця. — Мільярди ергів… На жаль, ми ще не вміємо економно пробивати стіну часу. Щось схоже на перші ракети. Тисячі тонн пального, щоб піднятися на кілька тисяч кілометрів. Може, те буде й з транс­форматором часу. Спочатку — лавина енергії, а пізніше — легка прогулянка.
— Скажіть, чому ви побудували хронотрансформатор на Місяці?
— Для безпеки, — відповів Горениця. — Ми не знаємо індукційного впливу такого пристрою. Треба берегти людей. Земля під нами як на долоні. Ми фокусуємо потрібне місце, концентруємо на ньому трансформуючий пучок хроноенергії. Жаль, що не можна використати кіберіндикатора для регулю­вання. Людина незамінна. Чи впораєтесь?
— Не сумніваюсь, — гордовито сказав Сінг, трохи зверх­ньо глянувши на Гореницю. — Хіба ви ще не переконалися?
— Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.
— Гаразд, — поклонився Сінг. — Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповтор­ним краєвидом?
— Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого — викликайте допомогу.
— Що може статися серед цієї пустелі? — Знизав плечи­ма Сінг.
Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріб­лястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто ви­ходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.
Сіиг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відоми­ми знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опи­нився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простяг­нув йому руки.
— Арімане! Вітаю тебе!
— Я щасливий бачити тебе, — кивнув Аріман — Сінг. — Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для остан­нього експерименту.
— Як? Ти гадаєш…
— Так, — підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. — Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться зни­щити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…
— Чого ж ти хочеш від мене? — запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.
— Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?
— Ясно, Арімане, я приготуюся.
Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зелен­куватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихра­стого хлопця — інженера Соколенка з Інституту проблем Бут­тя. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.
— У нас все готове. Чи готові ви?
— Вони на місці? — тривожно запитав Горениця.
— Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами бо­танічного саду.
— Санітарна служба?
— Все в ажурі. Не турбуйтеся.
— Як Василь Іванович?
— Тремтить. Майже непритомний, — засміявся Соколенко.
— Ви пропонували йому відмовитися?
— Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.
— Так і сказав? — здивувався Горениця.
— Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.
— Кайдани…
— Що ви сказали? — Не зрозумів інженер.
— Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.
— Даю.
Гігантський глобус колихнувся, поплив. Разом з ним по­пливло крісло, у якому сидів Сінг, зосередившись на геогра­фічній точці Києва і фіксуючи її поглядом. У складній системі хронотрансформатора він був медіатором-індуктором, який замикав через свою психіку дві фази часу — сучасного й ми­нулого.
— Готові? — різко крикнув Горениця.
— Готові, — відповіла Земля.
— Вмикаю.
Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяг­лася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.
— Вони зникли, — гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. — Успіх, Сергію! Успіх!
— Зажди, — відповів Горениця. — Не кажи гоп, доки…
Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайну­ла фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.
— Сергію! Сергію! — Кричав на екрані Соколенко. — Сергію! Що сталося? Що з тобою?
Місячна хроностанція мовчала.
Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.
Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.
Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подо­рож на машині, жахливий кінець.
Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швид­ше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..
Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похи­тувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.
Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язни­ця? Хоч би людей побачити.
Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.
— Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окра­єць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спо­кійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.
— Ти кричала, сестро?
— Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчи­на. — Мене підло вкрали, привезли сюди…
— Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?
— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!
— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А мі­ліція? Що це таке?
— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.
— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.
Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.
— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось по­півське. Може, це секта?
— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.
— Монастир? У якому місті?
— В Києві.
— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?
— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.
— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!
— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, ма­цаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?
— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.
— Яка машина? — не зрозуміла жінка.
— Легкова.
— Дивні слова. Не чула…
— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збенте­жилася Галя. — Тут народилися?
— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.
— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розпові­дав щось про келих.
— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..
— Так.
— Він розповідав мені.
— Хто він?
— Ягу.
— Не розумію.
— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?
— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…
— Вогняний вихор, — сказала черниця.
— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.
— А потім — тут…
— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.
— Що ви сказали?
— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?
— В Києві. Адже це Київ?
— Так то так. Але ж не той Київ.
— А який же? — насторожилася Галя.
— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?
— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…
— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..
— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медич­ний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких пла­нетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона три­вожно. — Це ти?
— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…
— А він? Він як бачив себе?
— Меркурієм. Космослідчим.
— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!
— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припав­ши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.
— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчу­вала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вва­жали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…
— Ким?
— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти каза­тимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страш­ну пастку.
— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.
— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.
— Навіщо ми їм?
— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?
— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…
— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.
— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?
Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з ма­шини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.
— Невже ще й досі ченці є?
— Дайте спокій людям. То артисти!
— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!
— І міліція охороняє. Оточили весь сад.
— Важнецький, певно, фільм!
— Історичний!
Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торка­лися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.
— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хроно­метри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щас­тить! До побачення!
Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:
— А що як не вийде?..
— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…
Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі елек­тричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.
Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Бла­китна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрик­нув:
— Григоре, Лавра!..
— Що?
— Зникла!
Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.
— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…
— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…
Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.
— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.
— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіно­чих келій.
Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зник­ли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовч­ки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.
— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.
— А коли там нема? Тоді де шукати?
— У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже мо­лилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.
— Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.
— Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Ва­силій.
Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.
— Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.
— Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.
— Як же ти вийдеш?
— Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.
Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самот­ньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!
Він ступив до темного коридора. Штовхнув двері — треті праворуч. У келійці було темно.
— Галю, — покликав Григір. Ніхто не відповів.
Хлопець увімкнув ліхтарик, понишпорив по кутках. Ліж­ко, стіл. Недогарок свічки. Попід стіною метнулася миша.
Він кинувся назад. До каплиці. Хутчіше, хутчіше. Час ле­тить.
Під ногами слизить глина. Певно, недавно пройшов дощ-В обличчя хлопцеві війнув аромат ладану, воску. Він ступив на поріг невеликої церковки. У світлі свічок помітив зігнуті постаті черниць, золоті шати Богоматері, суворий лик Спасителя. Де ж Галя? Як знайти?
— Галю! — голосно покликав Григір.
З-під стіни метнулася тінь, розкинула руки, ніби крила. Полетіла. Охопила тонкими худими руками. Божевільні очі сяяли фосфоричним сяйвом.
— Коханий! Ти? Як? Звідки?
— Хто це? — заверещала висока черниця. — Лукавий! Свят, свят, свят! Да воскресне Бог і розточаться вразі його! Тікайте, сестриці!
Каплиця сповнилася вереском. Черниці сипонули вроз­тіч. Невдовзі Григір залишився з Галею на самоті. Тільки одна постать стояла біля вівтаря. Потім поволі почала наближати­ся до закоханих.
— Як же це, Григоре? — плакала дівчина. — Тебе теж викрали, кинули сюди?
— Ні, Галю! — щасливо сказав хлопець. — Я сам. Потім поясню. Експеримент. Ми розшукали тебе в минулому. Уста­новка часу. Треба поспішати!
— Я не сама! — тремтячи, мовила Галя. — Зі мною Юліана!
— Знаю. Вона теж піде з нами! Подруги! Хутчіше!
Юліана поклала руки на плечі Григора. Жага далеких сві­тів дивилася з її широко розплющених очей у душу хлопця.
— Так ось де ми стрілися, Меркурію! — прошепотіла вона. — У якій страшній пастці! Невже тобі пощастило розімкнути її?
— Нас чекають, — обнявши подруг, сказав Григір. — Тре­ба встигнути. Швидше на кручу. Там перейдемо у свій час…
— Не так швидко, — почувся спокійний голос від дверей. — Моя пастка не просто розмикається…
Залягла зловісна тиша. Григір оглянувся. До них підходи­ла висока могутня постать у чорному. Еластичне трико обтя­гувало гармонійне тіло, в промінні свічок довге волосся грало рубіновими іскрами.
— Аріман, — з острахом сказав Григір. — А я думав, що ти лише мара моєї підсвідомості.
— Ага! Ти пізнав мене, — вдоволено засміявся Аріман. — Це чудово. Отже, розмова буде реальна!
— Чого тобі тут треба, вороже? — Високим різким голо­сом скрикнула Юліана. — Чому ти вічно переслідуєш нас?
— Не я. Не я, романтичне дівчисько! Це ви ринулись у хаос тримірності, щоб зруйнувати еволюційну програму. Про­те забули, з ким маєте справу! Де вам тягатися зі мною, який тримає в руках усі ниті причинності? Гляньте, як легко я ро­зірвав ваші зв’язки! Горикорінь там, у майбутньому, ви — в лабетах минулого. Голе знання духу — і ні атома можливос­тей! Розпач! Розумію і співчуваю! Я не церковний диявол! Я — дитя високої людської еволюції, тієї, що рідна й вам! Мер­курію! Не метушися, не шукай виходу! Його нема! Хроно-станція на Місяці зруйнована. Горикорінь мертвий!
— Мертвий! — прошепотів Григір. — Ти сієш лише руйна­цію і горе, Арімане!
— Не я винен у цьому, — похмуро заперечив Аріман і, простягнувши руку до хлопця, владно сказав: — Ти зрадив мене! Я вірив тобі. Знаю, тебе повела любов. Проте це не виправдовує твого злочину!
— Помста! — гірко озвався Григір. — Як низько ти впав, Арімане!
— Ні! Я не мщу! Я лише меч справедливості. Вам дове­деться визнати мою всесильність.
— Чого ж ти хочеш? — запитала Галя, все ще не вірячи своїм очам. — Жахливий фантоме мороку! Чого тобі треба?
— Які романтично-містичні слова! — насмішкувато підхо­пив Аріман. — Пізнаю Громовицю! Проте тобі ще далеко до тієї, яка покинула Ару.
— Я стану такою! — гордо відповіла Галя.
— Без моєї волі? Нізащо! Ви не вийдете з пастки Хроно-са! Ви вічно блукатимете в його спіралях! Лише я можу дати вам рятунок!
— Чого ж ти хочеш? — запитала Юліана-Марія.
— Я пропоную мир. Я все забуду. Ви повернетесь у рідну систему. Навіщо вам хаотичні світи тримірності? Згоден — я теж не врахував усього, коли зважився на свій проект. Проте не час тепер дискутувати. Я — реаліст. Хай Земля йде своїм шляхом. Для вас знайдеться прекрасна доля в інших світах…
— Ти такий добрий, — іронічно сказав Григір. — Такий справедливий. А яка ціна такого всепрощення?
— Ти догадливий, — кивнув Аріман, гостро глянувши на Григора. — Не втратив своїх якостей. За все треба заплатити. В цьому випадку ціна невелика.
— Яка?
— Незначний експеримент. Ось келих. Тримай його, Гро­мовице!
Він кинув мерехтливий келих, дівчина підхопила його.
— Це — таємниця. Нам необхідно розгадати суть його субстанції. Він зв’язаний з тобою, Громовице! Я чекаю: або ти станеш моєю помічницею і погодишся розгадати таємницю келиха, або…
— Або що? — тривожно перепитала Галя, дивлячись на келих.
— Або ви ніколи не побачите не лише майбутнього чи рідної системи, а й сучасного!..
У голосі Арімана вчувалися загрозливі нотки. Він підняв руку. На порозі виросли ще якісь постаті, завмерли.
— Я жду.
Келих зненацька опромінився блакитним сяйвом, у ньому заколихалася рубінова крапля рідини. Веселкове полум’я схопилося над келихом. На обличчі Галі відбився острах і подив.
— Знову те саме, — мовила вона.
— Поверни келих, — напруженим голосом сказав Аріман. — Це те, що мені потрібне! Таємнича субстанція!
— Я не поверну келих, — твердо сказала дівчина. — Він мій.
— О нікчемність, — зневажливо кинув Аріман. — Я гадав, що у вас більше розсудливості! Ягу!
Григір виступив наперед, закрив собою Галю і Юліану. Аріман засміявся.
— Ягу! Взяти їх! Келих і субстанцію в аналізатор. Мені надокучила ця комедія.
Чорні постаті метнулися до Галі, наміряючись вихопити келих з її руки. Якась незрима сила відкинула їх. Почулися крики, прокляття. Аріман закам’янів від несподіванки. Григір перезирався з дівчатами.
Біля стіни зненацька з’явилося яскраво-зеленувате сяйво. Воно пульсувало, розгорталося тугою спіраллю. З тієї динаміч­ної пульсації почала вимальовуватись постать людини. Блакитне тіло, ясно-синє волосся, аквамаринові, ніби морська вода під сонцем, очі.
— Горіор! — радісно закричав Григір, не вірячи своїм очам. — Горіор! Володар казки!
— Корсар! — з жахом озвався Аріман. — Чому з’явився сюди? Навіщо стаєш на дорозі?
— Є межа Космічного Права, — суворо сказав Горіор. — Ти переступив її. Вони йшли без щита сили. Тільки ніжне людське серце — беззахисне і співчутливе — вело їх, захища­ло, підказувало шлях у пітьмі. А ти кинув проти них силу Системи Ари. Це — крайня межа падіння!
— Ти теж втрутився! — злобно сказав Аріман. — Ти дав їм келих!
— Він не мій! То надбання земних поколінь! У ньому вино невмирущості. Пийте його, друзі! Пий, Громовице!
Дівчина піднесла келих до вуст, ковтнула рідини. Переда­ла його друзям.
— Сталося! — сказав Горіор, піднімаючи руку вгору. — Зми­каються потоки часу. Було, є й буде — стало єдиним ТЕПЕР. Люди Землі й мислячі істоти ноосфери об’єднуються безсмерт­ним вогнем Подвигу. Чуєш, Арімане? Ти безсилий віднині!
— О ні! У мене ще досить мурів і загадок для вас, — зловісно озвався Аріман. — Не думай, що так просто вибрати­ся для істот тримірності з обіймів древнього змія!
— Знаю, — суворо відповів Горіор. — Упродовж тисячоліть твої слуги обплутували людей незліченною павутиною забобо­нів, догм, містики й утилітарних жадань. Закони, закони, закони! Безліч стін довкола полум’яного серця Прометея! Та глянь — горить твоя павутина на вогні пізнання, шлях у космічне безмеж­жя відкрито, і його не закриє ніхто — ні релігія, ні насилля, ні лестощі, ні навіть ті, хто відкрив цей шлях, — навіть учені!
Твої жерці робили з людей маріонеток грізного, невідо­мого судді. Під знаком невидимого деспота клекотів, захлина­вся кров’ю і кричав від неймовірного болю світ! Досить! Пора людям вивільнити свої титанічні сили, щоб повернути давно суджене — неміряні обрії життя у світі мислі й духу!
Чуєте, друзі! Йдіть у життя і творіть нові заповіді — не заповіді судді, а заповіді любові! Ми повинні зробити це для Світу Свободи, який твориться подвигом вашого віку.
Людям сказали: не вбий!
А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними. Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!
Вам говорили: не вкради!
Я кажу: хіба можна щось вкрасти у єдиному світі, де все належатиме нам і де ми станемо лише частками неосяжного цілого? Мати Безміру віддає нам все своє зореносне багатство!
Людям твердили: не протився злу!
А я закликаю: спопеліть проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано! Віднині шлях ваш туди, де нема ворожнечі й про­клять! Залиште темряві темряву, а ви — сини світла — ідіть у країну знання й любові!
Закони обмеження, деспотії та пустої віри не виправдали себе. Вони прокладали глибоку, невилазну колію там, де по­трібна була стихійна гра інтуїції, зв’язували там, де крила шукачів прагнули в небо, зупиняли, де нагромаджувалася бли­скавиця революції й повстання! Чуєте, братове? Віднині — час любові й свободи!!
А ти, Арімане, розірвав свій зв’язок з живим потоком люд­ського Розуму. Ти і твої многоликі слуги. Міг би відмовитися від шляху руйнації, та не захотів. Ти уже не людина. ТИ — АНТИЛЮДИНА! ГОМО САТАНІС! Щезни геть із Землі, вона тобі вже не підвладна! Брама тримірності впаде — і все­осяжність ноосфери чекає Птахів Свободи!..
Розтанули постаті Арімана та його супутників. Тиша залягла в каплиці. Іскрами грала полум’яна рідина в чаші. Григір та дівчата не могли промовити й слова від зворушення. Нарешті Юліана простягнула руки до Горіора і благально за­питала:
— Як нам діяти? Невже залишатися тут? Аріман зник, та капкан часу залишається?!
— О ні! — весело засміявся Горіор. — Сила далеких світів змикається із силою Землі. Доля Всесвіту вирішується в фро­нтовому бутті. До вирішального поєдинку поспішають воїни з минулого, сучасного і прийдешнього. Ви — Люди! І пам’ятаєте, що розтерзана Сила Грядущої Зоряної Людини клекоче понад віками, прагнучи об’єднатися в Єдиній Рідній Чаші. Повертайтеся до друзів, несучи й далі тягар обмеженого жит­тя, адже ви самі взяли на себе цей хрест. Там тяжко, там смерть, страждання, голод і жах ядерної загрози. Та хто ж повстане супроти божевілля спотвореного розуму? Беріть від­повідальність за долі світів на себе. Горикорінь — ваш лідер — в кільці ворогів і духовних сліпців, він тяжко поранений, та Чорний Папірус і Чаша Безсмертя допоможуть зцілити його. Десь пробиваються в хащах світу Космократори Чайка, Владисвіт, Сократ, Інеса, тисячі втаємничених героїв, яким ви вдихнули в серце Іскру Багатомірності. Шукайте їх, несіте їм Чашу Безсмертя, освячену подвигом поколінь. Виводьте по­лонений розум у світи Свободи! Готуйтеся, я допоможу вам вернутися в актуальну реальність. Туди, туди, друзі, де мис­лячі істоти розривають кайдани тримірності, де роботи праг­нуть стати людьми, де порізнені світи простягають руки один одному понад прірвами віків та просторів, де сходить Зірниця Любові над змученою Землею. Я прийду, як тільки ви мене покличете…
Постать Горіора танула. І танули сірі стіни каплиці. Пло­менів світанок над Дніпром, і мерехтіли вогні на дзвіниці Ла­ври. Блакитні іскри згасли там, де стояв тільки що Зоряний Корсар. А до слуху зворушених друзів тихим відлунням про­никали його останні слова:
—Бийте в скелю Часу! Вона впаде. Гей, зоряні корсари, чому засмутилися? Хто жадає вічної веселої пригоди — ру­шайте за мною! Космічні урагани бажають пограти з вашими полум’яними вітрилами!.. Чуєте, Побратими й Посестри?! Зо­ряний Шторм наближається, готуйте Вітрила!..
1968–1971 рр.

КАМЕРТОН ДАЖБОГА
Роман-феєрія
…Ось іде Князь цього світу, і в мені немає нічого…
Встаньте, ходімо звідси…
ІСУС ХРИСТОС Єв. від Івана
Хай будуть щасливі всі істоти, хай живуть усі вони в радості й задоволенні!
Усі живі істоти, котрі тільки є в світі, і слабі, й сильні, і довгі, й короткі, і великі, й середні, і високі, й малі, видимі й невидимі, ті, що живуть близько й далеко, народжені або ті, які ще в утробі, — всі вони хай будуть щасливі!
ГАУТАМА БУДДА “Сутта Нітапа”
— Людино, чого тобі треба?
Усе в тебе є… усе в тебе є…
І море широке, і сонце у небі,
І зорі — багатство твоє.
— За морем широким є обрії нові —
Незримі духовні моря,
За сонцем пекучим є сонце казкове,
За зорями — диво-зоря.
— Людино, ти маєш кохання,
Ти твориш міста і пісні…
То звідки ж ридання, і вічні страждання,
І мрії в тривожному сні?
— Обійми ведуть до могили,
Холонуть і в’януть гарячі вуста,
За муром тілесним — вітчизна всесильна,
Там жде мене зустріч свята.

Книга перша. Космодром для божевільних

Частина перша
Лабіринт Мари
Першим отямився Григір. Глибоко зітхнув і оглянувся довкола. Каплиця щезла, ніби її й не було. Вони стояли поміж густими бур’янами, і складалося враження, що хтось опустив їх з простору в гущавину кропиви та чорнобилю, не потолочив­ши жодного кущика. Юліана-Марія та Галя-Громовиця розгуб­лено перезирнулися і одночасно запитали Григора:
— Що ж далі?
— Заждіть, зорієнтуємося, — сказав хлопець, розглядаючи обідрані стіни невеликої церкви та зоряні склепіння Видубицького монастиря, що виблискували поміж височенних осоко­рів. — Щось тут не так…
— Що не так? — схвилювалася Галя. — Ми опинилися в іншому місці?
— Та ні. Місце те саме. Видубицький монастир. Тільки чому тут бур’яни? Має бути подвір’я Інституту археології, асфальт.
— Хтось повинен зустріти нас? — схвильовано запитала Юліана. — Ти згадував про вчених, про експеримент…
— Так. Ми зараз підемо нагору… туди, де нас мають чека­ти, де розташовано пристрої хроностанції. Ідіть за мною.
Хлопець рушив до стін церкви, де виднілася протоптана стежина, громадилися купи цегли і сміття. Затріщали бур’яни під ногами. З темного отвору храму зненацька басовито загав­кав собака, почувся хрипкий голос:
— Стій! Стрілять буду!
— Ще цього не вистачало, — збентежився Григір. — Звід­ки тут взявся вартовий? Хутчіше, дівчата. Поспішайте туди, до монастиря, а там — стежиною вгору…
— Стій, мать твою перемать! — Загоготіла луна, і над купою сміття з’явився закуйовджений, заспаний вартовий, а поряд з ним — здоровенний вовкодав, весь у реп’яхах од вух до хвоста. Пес погрозливо скалив ікла, а охоронець, націлю­ючи дуло рушниці на порушників, вимальовував у світанковій тиші кренделі багатоповерхових матюгів. Здавалося, що баг­рово-сизий ніс п’яниці принюхується до несподіваних гостей, безсилий збагнути, звідки вони тут взялися. Червоні злобні очиці перебігали з постаті Григора до дівчат, зупинилися на книгах Євангелія в руках черниць, зацікавлено розширилися, уздрівши мерехтливу чашу в долонях Галі-Громовиці.
— Злодюги! — загорлав охоронець. — Украли державне майно! Вислідили, що я на хвилинку одвернувся, туди вашу розтуди! А ще в монашеському одіянії, гади! Ти диви, контра недобита!
— Заспокойтеся, — різко обірвав його Григір. — Тут важ­лива державна справа. Ходімо з нами нагору, до дирекції Бо­танічного саду і там…
— Державна справа? — Огидно зареготав охоронець. --Це я вам обіцяю: буде вона державна, коли я одведу вас, зло­дюг, до міліції.
— Я сам співробітник МВС, — намагався втишити п’яни­цю хлопець. — Ось гляньте… — Він витягнув посвідчення в червоній палітурці, розкрив перед очима вартового.
Той з недовір’ям глянув на книжечку. Мотнув рушницею на дівчат.
— А оці… манашки, чи хто вони тобі… ги-ги!.. чому тут шляються? За книжками прийшли? Еге ж? Тут їх навалом у церкві, та тільки зась брати! Не замакітрюй мені голови сво­єю книжечкою, може, ти цього документа вкрав… або одняв! Ану підніми руки вгору, хлопче! А ви, хвойди, книжечки кла­діть сюди, а то собачку нацькую… тільки шмаття полетить з ваших ряс! Ги-ги!
— Припиніть! — Гнівно гримнув Григір. — Ми добром вас просимо: ходімо нагору, до адміністрації Ботанічного саду. Невже ви нічого не чули? Вчора проводився науковий експе­римент, я і оці дівчата — учасники…
— Руки вгору! Стріляю! — Не слухаючи хлопця, заревів охоронець. Постріл понад головами оглушив дівчат, вони злякано скрикнули й присіли. Григір машинально метнувся під ноги п’яниці, прийомом карате повалив його на землю. Пес вчепився в холошу хлопця, несамовито рвав її. Григір висмик­нув зброю з рук охоронця, хутко розрядив, вийняв затвора.
— Не вмієш користуватися — не берися! — Задихано ска­зав він, кидаючи гвинтівку на землю. — А затвора отримаєш в міліції…
— Ах, он ти як! — Плаксиво-злобно крикнув вартовий. Зірвавшись на рівні ноги, він зайорчав у свисток. — Міліція! Бандити! Мілі-і-ці-і-я!
— Дівчата, за мною! — скомандував Григір, уже не зверта­ючи уваги на оскаженілого сторожа. Через бур’яни вони побігли до стежечки, що вилася попід стіною монастиря. Десь позаду кричав, матюгався вартовий, чулися вигуки та свистки з набережної вулиці.
Хлопець, захекавшись, дряпався урвищем на кручу, під­бадьорював дівчат, а разом з тим, дивуючись, озирався довко­ла. Хащі, бур’яни, козячі стежини… А де ж алеї Ботанічного саду, де культурні рослини, будівлі? Куди вони щезли?
Дівчата розгублено поглядали на Григора, розуміючи, що гой збентежений, але мовчки поспішали за ним. Доки вони вибралися нагору, над Лівобережжям зійшло сонце, замерех­тіло плесо Дніпра, заблищали зірки на склепінні монастиря.
Григір зупинився, занепокоєно оглянув околиці. Довкола прокидалися із світанкової дрімоти осінні сади та діброви, розцяцьковані золотом і багрянцем, де-не-де поміж ними в’ю­нилися на тлі неба пасма диму з коминів старовинних особня­ків. Що за фантасмагорія? Куди подівся Ботанічний сад? Ось видно верхів’я дзвінички, біля неї має бути оранжерея, тепли­ці. Ліворуч — адміністративні корпуси, від них повинна про­лягати широка дорога до центрального входу. Навіть натяку нема на щось подібне. І ось тут, де вони зупинилися… саме тут, він не може помилитися… їх повинні чекати вчені, учас­ники й автори експерименту.
Він тривожно зітхнув, ніби риба, викинута на пісок. Галя схопила його за рукав.
— Що сталося? — Занепокоєно скрикнула вона. — Я теж бачу, що місцевість змінилася. Ми з тобою часто тут гуляли в Ботанічному саду, а тепер…
— А тепер… тю-тю! — Похмуро підхопив Григір, чухаючи потилицю. — Щось наплутали вчені з хроностанції. Вже ясно їжаку, що ми в іншому часі.
— Дай Боже, щоб не в іншій країні, — озвалася Юліана. — Аріман хіба дарма погрожував? Як він сказав? “У мене для вас достатньо стін та загадок…”
— Але ж Горіор… Корсар обіцяв… — Галя благально гля­нула на Григора.
— Корсар? — Перехопив її мову хлопець. — А що він обі­цяв? Допомогти перейти у “фронтове буття”? А що це означає? До того ж… вам не здається вся наша пригода сном, маревом?
— А я? — Тривожно глянула на Григора Юліана. — Спо­діваюся, що я не фата-моргана, друзі? Давайте скоріше знай­демо людей, фахівців, які пояснять нам, що відбулося.
— Правда твоя! — Рішуче кивнув хлопець. — Вийдемо на вулицю. Треба знайти телефон, зв’язатися з моїм шефом, з Гореницею.
— Горениця — Горикорінь? — підхопила Юліана.
— Так. А якщо він справді тяжко поранений… то його співробітники повинні знати, що і як. За мною, дівчата, бо чує моє серце, що той п’яниця може нам ускладнити життя.
Вони проминули кілька прадавніх хат. З-за парканів гав­кали пси. Понад стежкою босоноге дівча пасло корову, трима­ючи в руках налигача. Дівчинка здивовано розглядала подо­рожніх, особливо її зацікавили жінки в чорних рясах, їхні блі­ді гарні обличчя з тривожними очима.
— Ви артисти, еге? — Не стримало цікавості дівча. — Кіно знімаєте?
— Ти вгадала, кіно, — згодився Григір. — Може, підкажеш нам, де тут найближчий таксофон?
— А що це? — здивувалася дівчинка.
— Ну… телефон… Де тут будка телефонна, щоб подзвони­ти до міста?
— Е, далеко, — махнула рученям дівчинка. — Треба йти до Чорної гори… або до Московського вокзалу… або до школи на Звіринецькій вулиці. Осьдечки стежка, вона виведе вас на Звіринецьку, а там спитаєте.
— А дирекція Ботанічного саду? — 3 надією запитав Гри­гір. — Де вона тут?
— Дирекція? Саду? — Спантеличено перепитала пастуш­ка. — Не чула. Не знаю. Ботанічний сад є десь там, аж біля вокзалу. А тут — не…
— Ну, дякую тобі. Ходімо, дівчата, хутчій.
— А як називається кіно? — гукнула вслід їм дівчинка.
— Кіно? — Оглянувшись, перепитав Григір. — “Кільця змія” називається. Запам’ятаєш?
— Про змія? — зраділо дівча. — Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про “Василису Прекрас­ну”. Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь гра­ють? А ви їх визволяєте? Еге?..
— Вгадала, дівчинко. Правду сказала! — Помахав їй ру­кою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.
— Смішно, але ж правду сказала, — озвалася вона. — Ми ніби містерію якусь проходимо.
— Тихо, — застеріг Григір. — Ми виходимо на вулицю…
Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недо­будована церква без хрестів. З’явилися нечисленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:
— Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотир­надцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.
— А що таке тролейбус? — поцікавилася Юліана.
— Машина, що рухається силою електрики, — пояснив Бова.
— Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншо­му вимірі. Нещодавно я читала книги Успенського про інші виміри…
— Знаю, — обірвав її Григір. — Проте це нам не допомо­же. Треба вияснити подробиці — куди ми потрапили.
Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчого телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.
— Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…
Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назустріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. Кілька офіцерів та сержан­тів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.
— Стояти! — Суворо скомандував капітан, уважно огля­даючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.
— Стоїмо, — усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.
— Руки вгору! Не балуй! — гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в ру­ках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.
— Вони?
— Вони, суки, — вдоволено гаркнув сторож. — Я йому кажу — стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!
— Тихо! — обірвав його капітан. — У відділенні розбере­мося. Затвор у тебе?
— Ось тут, у кишені, — миролюбно відповів Григір. — Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…
— Може, ти ще в ЦК партії захочеш? — Глузливо засмія­вся офіцер.
— Або в ресторан “Кукушку”, — з огидною гримасою під­хопив сторож. — Одкушать котлету київську…
Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.
— Годі! По машинах. Руки назад.
— Я співробітник МВС, — запротестував Бова. — Візь­міть у внутрішній кишені посвідчення…
— Візьмемо! — пообіцяв зловтішно офіцер. — Усе візьме­мо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роззброювати вар­тових. І онукам закажеш!
Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міра­жем: замість широких заасфальтованих проспектів — покру­чені бруківки, зруйновані квартали, убого вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про можливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша — стрибнути в іншу епоху! Що тоді казав Горениця? “Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експеримент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим — із неймовірного грядущого), хто може передбачити?” Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був про­рокувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Курінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в мі­ліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в орга­нах…
— Я відчуваю твою думку… твої сумніви, — зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. — Ми потрапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.
Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.
— Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…
Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана заці­кавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.
— Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…
— А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? — Скептич­но запитав Григір.
— Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, — заперечи­ла Юліана. — Мені згадалася наша рідна Ара.
— Мовчати! — гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. — Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!
— Ми алібі не потребуємо, — одрізав офіцерові Григір. — Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаєморозуміння.
— Я бачу, ти дуже розумний! — Погрозливо буркнув капі­тан. — Доведеться тобі показати, де раки зимують.Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…
— Шановний капітане, — сказав Бова, — раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.
— Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з маши­ни! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!
Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хлопця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепокоєння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благородство. Потім кивнув капітанові:
— Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспоко­їтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.
— Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…
— Так точно! — Схопився з місця вартовий. — Демобілі­зований гвардієць Іван Горобець, тепер — охороняю склади книг в монастирі.
— Сядьте! — Махнув рукою майор. — Я потім вас запи­таю. Що далі, капітане?
— Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тих­цем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…
— Далі…
— А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витяг­нув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!
— Ясно, — сказав майор. — Горобець, капітан правильно нас інформує?
— Так точно! — Знову підскочив сторож. — Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше — американські шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби — чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикида­ються…
— Досить, — перебив його майор. — Мені все ясно. Сідай­те, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, іме­на, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?
— Бова. Звати Григір Максимович.
— Професія.
— Криміналіст. Детектив.
— Гм. І де ви працюєте?
— У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмель­ницького. Відділення незалежних криміналістів. Мій шеф — Гриб Семен Йовтухович.
— Гриб Семен? — здивувався майор. — Я знаю його. Ра­зом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовту­хович…
— Полковник, — заперечив Григір.
— Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі неза­лежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.
— Як то нема? — обурився Григір. — Ось моє посвідчен­ня. Прошу…
Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.
— Що за жарти, громадянине Бова?
— Які жарти, товаришу майоре?
— Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.
— А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Іванович.
— Наш міністр Кобець Антон Сидорович, — заперечив майор. — Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович — це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Дивний ви криміналіст!
— Артист, а не криміналіст! — Хрипко видихнув сторож. — Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.
— Тихо! — наказав майор. — Ось ще одна химера… Посвід­чення видане 12 січня 1968 року. Як це розуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…
— Заждіть, заждіть! — Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. — А який у вас рік?
— У нас? — здивувався майор. — Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок восьмий…
Галя охнула, зблідла.
— Двадцять п’ять років, — прошепотіла вона.
— Товаришу майор! — Злобно озвався капітан. — Злочин­ці просто морочать нас. Треба серйозно попрацювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…
— Товаришу майоре, — втрутився Бова, — нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої державної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.
Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвід­чення Бови, хмикнув.
— А паспорт у вас є?
— Ось він. Будь ласка…
— А у вас, жінки, які документи є?
— У черниць документів не буває, — зауважила Марія-Юліана.
— У мене є паспорт, — озвалася Галя. — Григоре, передай майору.
— У однієї черниці є паспорт, у іншої — нема, — скептич­но зауважив майор. — Як це зрозуміти?
— Я не черниця, — мовила Галя. — Мене силою вкинули до монастиря.
— Силою? — здивувався начальник. — Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до монастиря.
— Товаришу майоре, — настирливо повторив Бова. — Прошу розмови на самоті…
— Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?
— Курінна Галина Андріївна…
— Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народ­ження. Паспорт видано Опішнянським райвідділом Полтавсь­кої області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Полтавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще — оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це пізніше. Громадянин Горобець обвинува­чує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це правда?
— Як перед Богом кажу — правда! — вигукнув сторож. — Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!
— Я не тебе питаю, — суворо обірвав його майор. — Гро­мадянине Бова, що можете відповісти на це обвинувачення?
— У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Єван­гелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.
— Прошу показати книжки Нового Завіту, — звелів майор.
Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Ма­йор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав пле­чима.
— Більше нема книг?
— Нема, — підтвердили жінки. — Була літургія, ми взяли з собою лише Євангелії.
— А чаша. Покажіть чашу.
Галя обережно поставила на стіл чарівний келих. Він заіс­крився мерехтливими вогниками, привабивши до себе погля­ди присутніх.
— Чудова річ, — кивнув майор. — Ваша? — Глянув він на Галю.
— Моя.
— Розберемося. Добре. Капітане, вийдіть зі своєю коман­дою в коридор. Громадянин Горобець теж. Запишіть його свід­чення. Зачекайте, я вас покличу. Я говоритиму з затримани­ми сам…
— Слухаю, — похмуро відповів капітан, даючи знак своїм супутникам.
— Григоре Максимовичу, — доброзичливо сказав майор, залишившись із затриманими сам на сам. — Ви хочете мені щось розповісти важливе? Тоді я весь — увага. Тільки прошу без викрутасів і вигадок. Перше: поясніть, що це у вас за доку­менти, позначені роками, які ще не настали?
— Іване Івановичу, — дружелюбно, в той майору, відповів Бова, — ми не зможемо обмежитися теперішньою розмовою, проте я розповім вам усе вичерпно, щоб ви могли збагнути парадоксальність ситуації. Ви читали коли-небудь фантастику?
— До чого тут фантастика? Ну, скажімо, читав. Ще в ди­тинстві. Жуля Берна. Велса… Бєляєва…
— Велса? — зрадів Григір. — Чудово. Тоді ви зрозумієте. Читали “Машину часу”?
— Угу. Читав. Забавна штука.
— Так от. З нашими документами — жодної містифікації. Вони правдиві. І справді видані в тих роках, що там позначені…
— Ви хочете сказати, що прибули…
— Саме так. Ми прибули з майбутнього, — твердо сказав Бова. — Спочатку з майбутнього, а потім — з минулого. Бачу — ви іронічно посміхаєтеся. Коротко пояснюю. Інститут про­блем Буття проводив експеримент по проникненню в дев’ят­надцяте століття. Я — учасник експерименту. Я повинен був знайти в тому часі оцю дівчину…
— Галину Курінну?
— Так. І забрати її в свою епоху. Вона — житель двадця­того віку, але була перенесена в дев’ятнадцятий злочинцями.
— Ого! — Не стримався майор. — Детектив хоч куди. Можна кіно знімати.
— І все-таки — це правда. При поверненні назад, очевид­но, відбулася якась деформація. І ми потрапили у ваш рік. Для нас — це минуле…
— А друга черниця? Чому вона опинилася з вами?
— Вона захотіла перейти в двадцятий вік. Може, саме таке рішення викликало деформацію в часовому переході. Про все це треба говорити з ученими, теоретиками. Ви повинні збагнути, наскільки важлива ця справа.
— Гм, — почухав потилицю майор, широко усміхаючись. — Здорово все збігається. І ваша поява біля монастирських скла­дів, і дивне вбрання, і документи… Хм… Так що, справді Куштенко Іван Іванович міністр внутрішніх справ?
— Правда, — кивнув Бова. — Заждіть, заждіть. Так він викапаний — ви. Може, у вас є брат? Або родич?
— Нема. Я одинак у батьків.
— Міністр і ви— одне лице. Тільки міністр — сивий, а ви — темноволосий.
— Дивина, — покрутив головою майор. — Генерал-полков­ник. Все може бути. Хотілося б вірити, що таке можливе. Наука — велика сила. Проте ви ж розумієте, Григоре Макси­мовичу, що я не можу вас ось так відпустити…
— Розумію, ми й самі не хочемо цього. Адже треба розв’я­зати цей вузол… і вернутися в свій час… Якщо це можливо…
— Ось і добренько. Гадаю, що вами зацікавляться компе­тентні органи, і не лише наукові. Поки що я поселю вас у нашому відомчому готелі. Під охороною, ясна річ. Повідомлю куди належить. А ви — напишіть подробиці всього, що стало­ся. І ще… ви, Григоре Максимовичу, вже мали десь народити­ся… Адже так?
— Правда ваша, — підтвердив Бова.
— От бачте. Як же це можливо? Тоді ви можете зустріти­ся із самим собою? Еге?
— Ми думали про це. Наш експеримент повинен проясни­ти багато таких парадоксів. Наприклад, я знайомий із шефом там, у майбутньому, а ви кажете, що він тут працює дільнич­ним. Або я можу познайомитися зі своїми батьками, котрі молодші від мене… або мої ровесники. Те ж саме з Курінною. У її батьків вона ще не народилася, а разом з тим — ось вона тут, доросла жінка…
— Еге! Загадочка для учених, — реготнув майор. — Ну, люди добрі, якщо ви не авантюристи, тоді… тоді я радий, що буду учасником казкового дива… Я дам наказ, ідіть відпочи­вайте. Євангелії заберіть, а чашу я залишу. Не турбуйтеся, нічого не пропаде.
Затриманих розмістили в двокімнатному номері відом­чого готелю. Тут був санвузол, кухня, радіоточка. На столі стояла таця з трьома комплексними обідами, дві хлібини, цукор.
Григір відсунув ситцеву фіранку, виглянув у вікно. Висо­ка цегляна стіна закривала виднокіл, підходячи майже впри­тул до готелю.
— Усе передбачено, — усміхнувся Бова. — Ми водночас гості й в’язні.
— Я розгублена, — розвела руками Юліана. — В голові туман. Мені здається, що я сплю. Так часто бувало в снови­діннях. Якісь лабіринти, в’язниці, підземелля, ворожі істоти…
— Це далеко не сновидіння, — зауважила Галя, скидаючи чернечу рясу. — Нам треба добре подумати, як діяти. Що можна зробити в цих умовах? У сорок восьмому році навряд чи були теоретики, які працювали над проблемами часу й простору…
— Дівчата! — Піднявши вгору руки, благально скрикнув Григір. — Маю пропозицію. Я смертельно хочу спати. Голова дурна, немов капустяний качан. Не хочу їсти-пити, а падаю на постіль. Ви можете митися, прихорошуватися, снідати, а я хоч пару годин відпочину. Згода?
— Добре, добре! — Ласкаво підштовхнула хлопця до спа­льної кімнати Галя. — Іди. А нам треба зайнятися своїми діво­чими справами. А то ми з’явилися в минуле немов городні опудала. Спи скільки захочеш, а ми з Юліаною теж відпочи­немо.
***
Горіор і Гледіс зупинили своїх зоряних коней біля стін Надземного Вітаполіса. Самоцвітна брама тихо відкрила вхід до Блакитної Алеї. Горіор ласкаво торкнувся граціозної шиї Грома, коня-побратима, запрошуючи його ввійти до Оселі. Гледіс тривожним рухом зупинила друга. Насторожилася, при­слухаючись до чогось далекого й болісного.
— Що сталося? — здивувався Горіор.
— Я відчула: твоя акція деформована. Аріман вчинив ще один злочин. Космократори в біді. Прошу тебе — проаналізуй сам.
Горіор підняв праву руку вгору і плавно опустив її, ніби прокладаючи невидиму стежку в просторі. Вогняна стріла майнула понад обрієм і розтанула над мерехтливими банями ки­ївських Храмів.
— Ну що? Правду я сказала?
— Правду. Проте вина в цьому не Арімана, а самих Космократорів.
— Що ж сталося?
— Доленосне плетиво Часу. Вони потрапили в сорок вось­мий рік Земної Ритміки.
— Тобто в минуле?
— У минуле, але не в своє.
— Що це означає?
— Доленосне плетиво багатомірне, Гледіс. Ми з тобою вже розмовляли про це. Це як багатоголовий змій у казках. Зрубуєш одну голову — виростає кілька інших.
— Тоді вони, потрапивши не в свою колію, можуть поро­дити ще кілька нових?
— Так, — спантеличено згодився Горіор, рушаючи з конем до входу. Гледіс, не відстаючи від свого друга, поклала ніжну фіолетову долоню на його руку.
— Це ускладнює наше завдання?
— Дуже, — замислено мовив Горіор, спрямовуючи Грома до дніпровської кручі. Скочивши з коня, він допоміг зійти на землю подрузі.
— Гуляйте, — звернувся до коней Горіор. — Нам треба побути на самоті.
— Дякуємо вам, побратими, — додала Гледіс, погладивши їх по шиях.
Коні радісно заіржали й поскакали понад кручею. Потім збігли стежиною вниз і заглибилися в срібнолисту діброву. Блакитна й фіолетова постаті щезли в яругах біля Небесного Дніпра. Горіор глянув на райдужне плесо ріки, важко зітхнув.
— Як легко тварини підіймаються до рівня ноосфери, і як тяжко сюди добратися самому творцю її. Ось де космічний парадокс.
— Коли ж Зоряний Вітаполіс набере повноти? — запитала Гледіс. — Доки ми будемо чекати нових воїнів?
— Не раніше ніж пустить коріння Земний Вітаполіс, моя кохана Гледіс. А тепер нам треба зосередитися. Допоможи мені.
— Що б ти хотів?
— Заспівай пісню. Імпровізуй, Гледіс. А я промчу понад віками, подивлюся, де розсіяли свої вогненні зерна Космократори. Чи є можливість звести докупи розірвані ниті доль і прагнень? Я догадуюся, що нинішнє завдання на кілька по­рядків глибше, ніж попередні.
— Чому?
— Ноосфера підказує: до дії треба залучити не лише лю­дей та Космократорів, а й богів та демонів.
Темно-сині очі Гледіс сповнилися тривогою.
— О мій друже! Як ти їм допоможеш у цьому? Адже це люди впродовж віків творили кумирів, ідолів та богів. У нас відсутній зв’язок з ними, вони локалізовані в ноосферних колапсах. Ми на них не впливаємо, а вони мають тиранічну вла­ду над людьми.
— Саме так! — згодився Горіор. — Таку владу, як примх­ливі діти над батьками. Різниця лиш в тому, що боги полюб­ляють криваві спектаклі.
— То як же ти сподіваєшся допомогти людям і Космократорам? Як звести докупи такий розбурханий світ, розчахну­тий, розірваний, розкиданий понад віками й просторами? Це завдання складніше, аніж для Ізіди зібрати розтерзані частки Озіріса.
— Дякую, кохана. Ти вже дала мені натяк. Співай, співай, Гледіс. Хвиля Осяяння котиться, я спробую осідлати її.
Горіор ліг на килим блакитно-срібної ковили, заглибився поглядом в Дивоколо Надмірності. Гледіс примостилася біля нього і, тримаючи побратима за руку, тихо заспівала:
— Десь там стоїть Блакитний Храм в Правічнім Лісі,
Стежок туди давно нема… давно нема…
Ні Сонце не засяє там, ні Місяць,
І лише тиша обнімає все німа.
Сія олтар. Горять на ньому ясні свічі.
Мовчання жде молитви і зітхань.
А Вічність роки непочаті лічить,
Заснулі зерна мрій та поривань.
Прийдіть, святі, філософи і діти,
Хай загримить склепіння вікове,
Молитва дивна попливе над Світом
І Дух Любові знову оживе.
Погляд Горіора темнів, наливався глибиною Безмірності. Променисто-блакитне тіло завмерло, почало танути, обнімаю­чи кручі Вітаполіса, простори Небесного Дніпра, зоряну Осе­лю, позавимірні сфери; Гледіс з острахом відчувала, як його сутність переростала всі мислимі масштаби Буття, ширяючи в таких безоднях, звідки навіть Духу тяжко вертатися. Та, як завжди, вона знала, що так треба, що від його польотів та її мудрого чекання залежить доля Світів і міріадів живих Істот.
***
Свідомість Григора кружляла в смерчі таємничого часо­вого урагану. Здавалося, що розум складався з тисяч і тисяч мерехтливих елементів, як фасеточне око метелика або іншої комахи. І кожен кристалик сприйняття реальності бачив свій окремий потік подій. Дух жадав об’єднати всі ці струмки в спільне річище, бо психічна роздробленість, розчахнутість спри­чиняла терзання, біль, томління душі. Свідомість хотіла знати — хто ж вона насправді? Григір Бова, химерний криміналіст сімдесятих років двадцятого століття, народжений в Україні на планеті Земля; чи космослідчий таємничої сфери Ара з міфічним ім’ям Меркурій? А може, вірний побратим славет­ного запорозького характерника і гетьмана Байди-Вишневецького? Як його звали тоді? Вогневик… Дивне магічне ім’я… А ось він скаче на коні поруч з легендарним Спартаком… Йому чотирнадцять років, захоплений римськими легіонерами в Македонії, повсталі гладіатори визволили його з рабства, і він готовий вмерти за свого вождя — могутнього блакитноокого велетня. А ось він іде заболоченою стежиною поміж вікових дерев, під ногами хлюпає вода, в руці спис, на плечі накинута шкура ведмедя. Григір спостерігає за своїми ногами: вони м’я­зисті, волохаті, невтомні. І такі ж супутники вождя — сильні, кремезні, звіроподібні воїни, готові кожної миті до сутички, бою і смерті, коли цього вимагатиме доля рідного племені. Як його звати? Гур… Гур його ім’я. Навіть супротивники промов­ляють ці звуки з пошаною і острахом. А ось Григір летить верхи на велетенському птахові. Внизу пропливають буйні краєвиди — предковічні ліси, прозорі озера, ріки, гори. Це вже, мабуть, чистий сон, марення. Такого не може бути — політ на спині титанічного лелеки. Птах розумний, він повер­тає до вершника голову, ніби питаючи поради. Дивно, але в Григора відчуття цілковитої реальності. Та не в Григора, а в Ріяма. Його називають Ріям. Він син і спадкоємець Волода­ря… кого, кого? Тане ім’я, розпливається, ніби ранковий ту­ман під сонцем.
З безодні з’являються магнетичні чорні очі Арімана, про­низують душу, потрясають свідомість. Чути іронічний сміх.
— Ну що, Меркурію? Хто з нас володіє нитями причин­ності? Я чи Корсар? Ви, наївні Космократори, вважали, що можна легковажно міняти імператив Закону, ніби роль у спе­ктаклі. Емоції доречні при інтимних обіймах. Ти раніше добре знав про це, мій колишній детективе! Куди ж поділася твоя знаменита мудрість? Хто ти тепер? Лялька в руках деспотич­ного суспільства, яке не знає пощади. Ви самі допомогли мені, заплутавшись у часовій павутині. Я вже, признатися, почав хвилюватися, бо магніт Єдності вів усіх Космократорів доку­пи. Але тепер — моя перемога.
— Ще не осінь, Арімане! — Понуро відповідає Григір. — Зерна проростають, хто гарантує, який врожай виросте на іс­торичному полі?
— Я господар земної ниви, — гордовито каже Аріман. — Ваші сподівання на Корсара марні. Хто він для Землі? Леген­да, примара. Хто йде за ним? Як його ім’я? Десь його назива­ють Буддою, десь Кетцалькоатлем, десь Озірісом, десь Христом, а то й Люцифером! Ха-ха-ха! Він розчахнутий, розмаза­ний у ноосфері Світу, ніби відбиток сонця на схвильованій воді. Спробуй заспокоїти море, щоб уздріти цільний образ Світила. Зможеш?
— Ми прагнемо цього! — Вперто заперечив Григір, борсаю­чись в обіймах сну. — Він уже знайшов нас і захистив від тебе!
— Хороший захист! — засміявся Аріман. — Потрапити в чужу епоху без жодної можливості вибратися?! Корсар без­силий допомогти. Повір мені — я знаю. Він сам розгублений. Тут лише я можу зарадити…
— Як? — Скептично запитав Григір. — Відмовитися від місії Космократорів?
— Яка місія? — Зневажливо підхопив Аріман, — Мерку­рію! Ти ж добре знаєш ноосферний потік історії Землі. Де той композитор, що витворить гармонійну симфонію з кривавого шмаття, з огризків забобонів, вірувань, містифікацій, надій, зрад, братовбивства, кармінних лабіринтів різних релігій, епох та народів? Ось тільки що ти борсався у павутині власних втілень… Що спільного між ними, як ти нанижеш намистини розмаїтих ілюзорних життів на спільну гірлянду? Хто з вас буде ведучим у цьому хаотичному зборищі? Навіть втілені Космократори геть забувають свої минулі стежки, а що ж го­ворити про звичайних людей, душа яких ще живе у сутінках архейської ери?
— І ти вважаєш, що володієш можливостями допомогти нам у вирішенні цього завдання?
— Я не збираюся його вирішувати, — заперечив Аріман. — Навіщо ловити вітер на долоні? Ми — представники Найви­щого Розуму у Всесвіті, навіщо ж опускатися до рівня черв’я­ків? Залишити геть навіки абсурдні сновидіння, стати знову титаном…
— Це щось нове! — здивувався Григір. — Адже ти сам творив цю тримірну сферу для споживання її психоенергії. Як же обійдешся без паразитизму?
— Дурню! — крикнув Аріман. — Невже гадаєш, що ці еони, відколи ти зрадив мене, я марнував? Все не так, як ти мариш у своїх видіннях… і не так, як гадав я. Ти бачиш — я самокритично ставлюся до себе. Аналітичний Центр Ари знай­шов гармонійне рішення. Ми відкриємо потік автотрофності, що тече з глибини Абсолютного. Ми дійшли висновку, що Океан Буттєвості байдужий до наших емоцій. Енергія доступ­на кожному, хто проб’є до неї річище. Ти збагнув?
— Отже, ти залишиш у спокої цю сферу?
— Я її спопелю, — просто відповів Аріман.
— Разом з міріадами істот, живих сутностей, людей? — Жахнувся Григір.
— Хіба не те саме чиниш ти, прокидаючись із сновидін­ня? — здивувався Аріман. — Хіба не кидаєш ти в безодню небуття своїх супутників по маренню? Ми просто покинемо дурний космоісторичний сон. Вернемося до радості вільного Буття. Згадай, Меркурію, нашу Сферу. Згадай нашу дружбу!..
— Ти кажеш — сновидіння? — нахмурився Григір. — Може, й так. Але чому нас жахає вбивство рідної істоти навіть у сновидінні? Ментальне вбивство ще страшніше. Це говорив той, кого ти ненавидиш. Пам’ятаєш? Він казав про силу дум­ки… якщо про щось подумав, ти вже вчинив те…
— Геть з цим ім’ям! Не кажи мені про нього! — спалах­нув Аріман. — Я достатньо проявив до тебе дружньої уваги. Ти не захотів? Вибирайся ж з павутини часу сам! Буде каят­тя — не буде вороття! — як кажуть твої українці. Прощай, дурню!
Блискавиця засліпила Григора, він рухнув у безодню і страшно закричав.
— Григоре! Що з тобою? — Почувся схвильований голос Галі. — Любий, прокинься.
Бова підхопився на ліжку, розплющив очі. На нього тур­ботливо дивилися Галя і Юліана. В повітрі чувся приємний запах смаженої картоплі з цибулею. Дівчата були причесані, прихорошені, на обох — білі сорочки, підв’язані на кшталт древніх тунік якимись шнурками.
— Тобі щось приснилося? — непокоїлася Галя. — Ти стог­нав і кричав.
— Аріман, — понуро відповів Григір.
— Приснився?
— Не знаю. Скоріше всього — проник у свідомість. Надто реалістично й жорстоко. Поставив ультиматум…
— Що ж він хоче? — Насторожено запитала Юліана.
— Щоб ми дали згоду покинути цю сферу. Інакше ніколи не виберемося. Твердить, що Корсар нам не допоможе, Горіор, мовляв, сам розгублений.
— Бреше, — твердо запевнила Юліана, гнівно нахмурив­шись. — Я добре знаю його витівки. Батько брехні, що ти хочеш від нього почути? Лукавству Князя Мороку нема межі.
— Тут усе складніше, — зітхнув Григір. — Маємо справу не з міфічним чортом. Ми з ним не в рівноцінних ситуаціях. Аріман — повелитель світового комп’ютера, а ми немов заряд­жені частки в електромагнітному полі. Зміни фазу — і нас несе, куди забажав оператор.
— Ти, може, згодився з ним? — здивувалася Галя.
— Про це не може бути й мови, рідна моя. Тут проблема набагато складніша. Ми повинні знати. Розумієте? ЗНАТИ!!! Якщо Аріман може проникати в нашу свідомість, то…
— То… — Дівчата з надією дивилися на нього.
— То з Корсаром ми теж зможемо знайти контакт. Ви збагнули?
Юліана глянула на подругу, схвально кивнула.
— Він правду каже. Наша здатність до концентрації волі не пропала, а лише затьмарилася. Доведеться згадувати мину­ле. Свого часу ми викликали Горіора й Гледіс…
— Тоді вас було повне кільце, — заперечив Григір.
— Зате нині ми в екстремальній ситуації. Можна мобілі­зувати найглибші резерви. Проте заждіть. Григору треба поїс­ти. Ми вже трохи перехопили. Тепер твоя черга.
— Дякую, подруги. Я справді голодний як вовк. Заморю черв’ячка — і під душ.
Не встиг хлопець вийти із спальної кімнати, як вхідні двері широко розчинилися і в коридор увійшов майор Куштенко, а з ним ще один міліціонер і дві молоденькі дівчини у міліцейській формі. Вони тримали в руках якісь згортки, пе­рев’язані шпагатом.
— Не хвилюйтеся, — підбадьорливо посміхнувся началь­ник. — Усе йде за планом. Я вже повідомив кому слід про пригоду. Мене, звичайно, підняли на сміх співробітники Міні­стерства державної безпеки.
— Чому безпеки? — здивувався Бова.
— А хто ж цим займається? Проблема виходить за межі наших прерогатив, хлопче. У них є достатньо солідних фахівців. Але чому ви занепокоїлися? Я повідомив і в Академію наук.
— І що ж?
— Там зацікавилися… хоча й трохи іронізували. Є вказів­ки знайти ваших відповідників у цьому часі. Ха-ха! Я теж починаю вірити в марення… вибачайте на слові… Ну нічого, наберіться терпіння. Вже сьогодні ввечері чекайте гостей. При­йдуть і співробітники безпеки, і вчені. Готуйтеся! А поки що — ми заберемо від вас усе вбрання. Не протестуйте! Потрібна експертиза. Все буде честь честю. Ми вам дамо на зміну при­стойне вбрання. Потім повернемо. Згода? Адже ви хочете дру­жнього рішення? От і добренько.
“Гості” з міліції залишили на столі купу свіжих газет і часописів. Григір, переодягнувшись у принесене вбрання (ве­льветові штани, куртка, байкова сорочка-шотландка), попро­сив дівчат не турбувати його протягом двох годин (“Треба ж хоч трохи ознайомитися з психологічними реаліями цієї епо­хи”) і взявся до читання преси. За кілька хвилин він уже протирав очі, щипав себе за руку, хмикав, а пізніше, не витри­мавши, вломився до сусідньої кімнати, де дівчата перед дзер­калом приміряли сукенки та блузони, пошиті з штапельної темно-зеленої тканини, і, не помічаючи їхніх протестуючих жестів, загорлав:
— Дівчата! Ми влипли!
— Куди влипли? — здивувалася Галя. — Про що ти ка­жеш?
— Ось! — Григір потряс у повітрі газетами. — Слухайте, я вам прочитаю! “Роковини Великої Перемоги! 25 жовтня 1948 року на Красному майдані в Москві відбувся військовий па­рад на відзнаку Великої Перемоги у Світовій Революційній Війні над об’єднаними полчищами плутократів та імперіаліс­тів…”
— Яка Світова Революційна Війна? — Спантеличено за­питала Галя. — Що це — якась фантастика?
— Та ні! — заперечив Григір. — Ось глянь, на першій сторінці написано: “ІСКРА” — Орган Євроазійської Комуніс­тичної партії…
— Хіба є така партія — Євроазійська?
— Нема і не було.
— Тоді це містифікація?
— Яка містифікація? Невже ти гадаєш, що заради нас міліція чи держбезпека за кілька годин приготувала б якусь фальшивку? Та й в ім’я чого?
— Я не розумію, — втрутилася в розмову Юліана, — про що ви говорите?
— Еге, я й забув, що ти не з нашого століття. Ти нічого не знаєш з реалій двадцятого віку.
— Чому ж, дещо Галя мені встигла розповісти.
— Тоді ти теж здивуєшся, Юліано. В цих газетах дійови­ми особами є цілком інші люди, аніж у нашому віці. Це вра­жаючий доказ того, що ми не лише в іншому часі, а й в іншому світі. Тут інший варіант історичного процесу. У нас остання війна… так звана друга світова… або — Велика Вітчи­зняна… велася об’єднаною силою Радянського Союзу і захід­них держав: Америки, Англії, Франції та ще кількох дрібні­ших. А тут — Світова Революційна Війна ведеться Союзом Радянських Республік Європи й Азії вкупі з “державами осі”: Німеччиною, Італією та Японією супроти “плутократів” (саме так написано) Америки, Англії, Франції, Канади. Війна завер­шилася перемогою “братської спілки” комуністичних та фаши­стських партій. Доктрина Нового Порядку перемогла. І ось ще химерніша новина: “На трибуні Мавзолею Лева Троцького…”
— Кого, кого? — Вихопилося у Галі.
— Троцького, Галю! Ти не спиш. Не перебивай, а слухай. “На трибуні Мавзолею Лева Троцького поруч з великим Кер­маничем усіх віків та народів, Генералісимусом Йосипом Ста­ліним керівники братських партій, бойові генерали перемож­ної війни з держав Інтернаціональної Коаліції: фюрер Вели­кого Німецького Рейху Адольф Гітлер, дуче Римської імперії Муссоліні, Генералісимус Франко, маршали Паулюс, Герінг, Піччоліні, головнокомандуючий Імператорською Гвардією Японії Міцудісі…”
— Голова паморочиться, — простогнала Галя, тручи паль­цями скроні. — Я нічого не розумію. Як же це може бути? Як узгодити цю інформацію з тим, що відбулося в нашій реаль­ності?
— Узгодити можна все, Галю, але тоді нова теоретична доктрина приведе нас до страшних висновків.
— Яких?
— Ми в руках всесильного режисера або сценариста, який пробує різні варіанти сюжету. Ми не в спонтанному історич­ному потоці, а в своєрідній театральній лабораторії. І за цим стоїть…
— Аріман, — підхопила Юліана.
— А хто ж іще? — Блиснув очима Бова. — Тепер я розу­мію його погрози. Так просто нам не вибратися з демонічного лабіринту. Ось тут… я знайшов інформацію… Не в Америці вперше випробували ядерну бомбу. Це здійснила Німеччина вкупі з Союзом Радянських Республік Європи й Азії на ост­ровах Франца-Йосифа. Перші дві бомби були скинуті на Лондон і Нью-Йорк. Це й стало причиною капітуляції західних держав. Тепер Спілка комуністів та фашистів домінує в світі. Готуються космічні польоти до інших планет. В Африці завер­шується будівництво Інтернаціонального космодрому. Новий порядок буде розповсюджено на далекі світи. Встановлено контакт з Небесною Ієрархією Сили і Влади…
— Що це означає?
— Не будь наївною, Галю. — Бова тяжко зітхнув. — Ця реальність не лише повністю в тенетах Арімана, а й починає визнавати його водієм Еволюції. Я зрозумів його задум. Розді­лити потік Еволюції на безліч струмочків, у кожному змоделювати різні варіанти реальності й таким чином тримати під повним контролем можливість інтеграції. Якщо одна з реаль­ностей підходить до розуміння ситуації, її можна навіть зни­щити, а з іншими маніпулювати далі. О який страшний монстр!
— Мене це не дивує, — зауважила Юліана. — Він здатний до будь-якого хамелеонства. Містифікація стала конструктив­ним методом Арімана. Я свого часу глибоко вивчала всі ле­генди й перекази про Сатану. Святі й містики, навіть не знаючи про трагедію Системи Ари, зуміли розпізнати характер того, кого здавна називають Зрадливим Архангелом.
— Про це поговоримо пізніше, а тепер треба домовитися, як нам поводитися з господарями цієї сфери, — перебив мову Юліани Григір. — Незабаром вони прийдуть. Очевидно, буде безліч запитань. Якби лише мати справу з ученими, тоді я чекав би спокійно. А якщо органи безпеки… та ще й в такому дивному коктейлі — комуністи й фашисти… Не знаю, що й подумати.
— А яка різниця? — здивувалася Галя. — Оберемо крите­рій правди. Викладай факти. Космогонія не відає політичних критеріїв.
— Космогонія не відає, зате відають спецслужби, — по­крутив носом Григір. — Я свого часу вивчав методи гестапо і революційних чекістів. Не хотілося б потрапити їм до рук. Тим більше що в цій реальності до владних важелів прийшли не ті люди, що в нас. Ось гляньте. — Бова розгорнув газету. — Тут фотографія Мавзолею. У нас в Мавзолеї лежить тіло Леніна, а тут — тіло безсмертного теоретика Революції Лева Троцького…
— Хто такий Троцький? — Зацікавлено озвалася Юліана.
— Один з лідерів соціалістичної революції. Досить хистка душа, але пластична. Перескакував з коня на коня, шукаючи найсильнішого. У нашій реальності він не знайшов спільного шляху зі Сталіним, його вислали за кордон, а потім — агенти Сталіна вбили його в Мексиці. А тут… я зрозумів, що він номер і похований як Вождь Світового Пролетаріату в Мавзо­леї. А Ленін, навпаки, тут дискредитований як опортуніст, ревізіоніст, зрадник соціалізму… він був висланий за кордон, спочатку жив і формував Новітній Інтернаціонал у Швейца­рії, а потім заснував Міжнародний Центр Комунізму в Китаї… шалено критикує політику угодництва сталіністів із гітлерів­цями, називає перемогу в світовій війні лихом для земної ци­вілізації, закликає мобілізувати всі сили демократії та соціаліз­му для боротьби проти архімерзотного альянсу (саме так він висловлюється) сил зла. Ось так, дівчатка! Все переплутане в цій сфері, історичний Шекспір тут був п’яний. Що будемо діяти? Може, спробуємо ввійти в контакт з Горіором?
— Григорчику, — торкнулася рукою його плеча Галя. — Вирішимо це після розмови з людьми, які до нас прийдуть увечері. Хіба можна судити про ситуацію по кількох газетах?
Бова замислився на хвилину, потім рішуче згорнув газету.
— Гаразд. Одягайтеся, готуйтеся. Більше не буду вас хви­лювати. Я ще трохи почитаю, а ви — повністю абстрагуйтеся від так званої реальності. Ми — лише мандрівники в часі. Хай роблять висновки вони — жителі цього світу.
Надвечір, коли сутінки впали на кам’яну стіну за вікнами, до готельного номера знову прийшли міліціонери і запропону­вали йти з ними. Виходячи в коридор, Григір шепнув дівча­там:
— Розповідайте лише про своє… і якнайменше… Решту я беру на себе.
Вони піднялися сходами на два поверхи, наблизилися до дверей з написом: “КЛУБ ім.ені ТРОЦЬКОГО”. Один з офі­церів, які супроводжували гостей, звелів зачекати, сам зайшов До залу. Звідти чувся гомін, сміх. Потім запанувала тиша. Незабаром двері відчинилися, офіцер сказав:
— Вас запрошують.
Григір пропустив дівчат, потім увійшов сам. Зал був не­великий, душ на двісті. Маленька естрада. Стільці зсунуті до стін, у центрі залу кілька столів, розташованих квадратом. Три сторони квадрата вже осідлали господарі — дехто у формі, більшість у цивільному. Десятки очей схрестилися на лицях пришельців. Іронічні, насторожені, відверто зневажливі або ворожі погляди. І лише деякі — уважні, допитливі. Григір пі­знав начальника райвідділу Куштенка, той гостинним жестом вказав їм на вільну сторону квадрата.
— Прошу сідати.
— Дякуємо, — кивнув Григір. Дівчата сіли обабіч нього.
— На ваше прохання, — сказав Куштенко, — ми терміново зібрали компетентну раду. Можете дякувати високим посадо­вим особам, які дали розпорядження провести розслідування. Головним співрозмовником буде віце-президент Академії наук Української Комуністичної Республіки, всесвітньовідомий фі­лософ і астрофізик, автор теорії “Релятивізм часу”, лауреат премії Лева Троцького, академік Семен Іванович Баняк. Він прекрасно володіє проблемою, тому відповідайте вичерпно, ясно і… правдиво… Тут також присутні представники органів дер­жавної безпеки та внутрішніх справ, співробітники ідеологіч­ного відділу ЦК партії та вищих шкіл і курсів марксизму-троцькізму. Хочу застерегти: більшість присутніх скептично сприймають ситуацію, тому ми запросили також видатних фахівців — психоаналітиків і психіатрів. Вас не бентежить такий склад компетентної ради?
— Анітрохи, — спокійно відповів Григір. — Навпаки — я дякую за серйозний підхід до парадоксальної ситуації. Повір­те — ми розуміємо химерність події для вашого часу. Прошу запитувати.
На протилежному боці стола-квадрата випростався літній чолов’яга в сірому костюмі: на правому лацкані піджака виб­лискувало золоте кружальце медалі, високе пергаментне чоло вінчав сивий їжачок волосся, прозорі очі були холодні й без­жально-уважні. Він пожував безбарвними вустами, ніби про­бував щось на смак, присунув до себе кілька аркушиків папе­ру і, заглянувши в них, сказав:
— Дозвольте мені перед тим, як поставити ряд запитань мандрівникам у часі… — У залі пролунали іронічні смішки. — Ні, ні, сміятися не треба… щоб вияснити глибину й серйоз­ність проблеми, треба зберігати відчуття достовірності ситуа­ції… так от: перед тим я прочитаю результати експрес-аналізу вбрання наших гостей, їхніх документів, деяких предметів побуту, знайдених при них… а також експрес-розслідування тих даних, що їх товариш Куштенко передав нам…
Перше. Вбрання черниць (верхнє і натільне) не має ана­логів у дев’ятнадцятому і двадцятому столітті нашої реально­сті. Спеціальний спектральний та ядерний аналіз виводить ці речі за межі відомої науці номенклатури.
— Що це означає нормальною мовою? — Різко втрутився мовчазний тип, який досі сидів непорушно, втупившись по­глядом у центр стола.
— Якщо простіше, товаришу генерале, — невдоволено від­повів академік Баняк, — то предмети, про які я згадав, не мають своїх двійників у нашому світі.
— Яка дивина, — знизав плечима генерал. — До відкриття Австралії ми не знали кенгуру або тасманійського вовка. Мало чого ми не знаємо! На світі, певна річ, є ще безліч явищ і предметів, невідомих науці.
— Цілком справедливо, — різко відповів учений, — але я мовлю не про зовнішній аспект: форму, вид, рід, функції. Йдеть­ся про те, що згадані предмети сформовані при дії інших кос­мологічних констант… тобто в іншому світі. Ви розумієте?
— Продовжуйте, — кивнув генерал і знову втупився по­глядом в якусь цятку перед собою.
— Друге, — вів далі академік, — примірники книжок Но­вого Завіту, віддруковані накладом Священного Синоду Русь­кої Православної Церкви в 1860 році, в нашій реальності не знайдені. Руська Церква не відала такої інституції, як Синод, а весь час керувалася Патріархатом. Далі: всі Євангелії, видані у вказаних роках, не мають тотожності з цими, про які ми говоримо.
Третє. Експрес-аналіз чаші (чи келиха) черниці, яка іме­нується Галиною Курінною, показує: матеріал предмета має кристалічно-атомну структуру, невідому на Землі.
Четверте. Костюм чоловіка, котрий іменується Григором Бовою, його паспорт, посвідчення, записник, дрібні речі побу­ту — все це, як я вже пояснював, створене в умовах, повністю чужих для нашої реальності. Уважний криміналістичний ана­ліз доказує достовірність документів для епохи, що там від­значена, хоч для нас вона ще не настала.
— Як це можливо доказати? — знову озвався генерал. — Адже є фахівці, які створюють фальшивки на високому рівні тотожності.
— У нас є методи, — спокійно заперечив академік, — що дозволяють зробити правильні висновки. Отже, я пропоную поки що… зауважте — поки що… прийняти як робочу гіпотезу запевнення наших гостей, що вони потрапили в нашу епоху з іншої просторово-часової реальності. Виходячи з такого при­пущення, я маю намір ставити запитання, і інших членів ком­петентної ради прошу робити те саме. Спочатку коротко, ша­новний Григоре Максимовичу, буквально в кількох реченнях повторіть: хто ви, з якої епохи, планети, країни? Що за експе­римент, який для вас завершився невдачею? Чи є можливість для вас вернутися в свою реальність, а разом з тим — прокла­сти канали між вашою реальністю й нашою? Чи зрозуміли ви, чого від вас чекають?
— Мені все ясно, і я одразу починаю. Дякую за щирий критерій, за довір’я, хай і тимчасове. Сподіваюся, що наша відвертість розвіє ваші сумніви і допоможе вийти з парадокса­льної ситуації.
Моє прізвище Бова. Звати Григір. Батько — Бова Мак­сим, коваль. Мати — Коробенко Марія Григорівна, селянка. Народився я в селищі Ржищів Кагарлицького району Київсь­кої області, де закінчив середню школу. Потім — юридичний факультет Київського університету, пізніше — вищі курси криміналістів-детективів, працював у спеціальному відділенні кри­міналістики при Міністерстві внутрішніх справ Української Радянської Соціалістичної Республіки…
— Як, як? — Раптом перепитав генерал, ніби прокинув­шись з напівдрімоти. — Радянської? Соціалістичної?
— Саме так! — підтвердив Бова. — Чому вас це дивує?
— Нічого, нічого… Продовжуйте…
— Рік народження — тридцять восьмий. Епоха — двадця­тий вік від народження Христа. Країна — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Назву Республіки я вже згадав — Україна. Планета — Земля. Центральне світило — Сонце. Столиця України — Київ. Експеримент, націлений на проникнен­ня в минуле, проводився Інститутом проблем Буття. Керівник експерименту — Сергій Горениця, доктор фізико-математичних наук, космолог. В експерименті задіяні учені з багатьох країн, а також космічна база на Місяці.
— Ви вже літаєте на Місяць? — Вражено запитав Баняк.
— Так. Здійснено також польоти на Венеру, Марс, астеро­їди, на кордони Сонячної Системи в автоматичному режимі.
— Чий пріоритет в космічних польотах? — Гостро глянув на Бову генерал. — Яка країна перша?
— Радянський Союз, — здивовано відповів Григір. — А яке це має значення? Космічні польоти — проблема глобаль­на, навіть зоряна.
— Добре, добре, — махнув рукою академік. — Продовжуй­те… Чому взяли для реалізації експерименту саме вас? Чому було обрано саме такий рік дев’ятнадцятого віку, в певному місці, а саме — Видубицький монастир?
— Тут зійшлося кілька нібито випадкових подій і тенден­цій, — повільно мовив Бова, ніби міркуючи, як краще відпові­сти. — Сергій Горениця розробляв свою теорію і готував екс­перимент, навіть не відаючи про моє існування. Я теж не знав нічого про нього, займався своїми рутинними справами. По­тім шеф дав мені завдання: знайти сліди людини, на яку від­крито кримінальну справу. Йшлося про Андрія Курінного, директора горілчаного заводу в Опішні. Ось перед вами його донька. Вона працювала в лікарні. Я мав з нею познайомитися і щось дізнатися про батька.
— Як? — Вражено глянула на хлопця Галя, спалахнувши від несподіваного відкриття. — То виходить, що ти…
— Ми домовилися говорити правду, — з притиском сказав Григір. — Галю, про це поговоримо пізніше.
Присутні загомоніли, перезиралися, посміхалися. Баняк щось відзначив у блокноті, схвально глянув на Бову.
— Гаразд. Ви не бентежтеся. Ваша спонтанність свідчить на вашу користь. Отже, ви познайомилися з цією милою дів­чиною, щоб виконати певне детективне завдання. Що далі?
— Мене вразила її доля, — щиро заявив Григір. — Я полюбив її. І зрозумів, що маю розв’язати складний вузол долі уже не для шефа чи організації, а для неї, для себе. Паралельно з цими подіями розкривався зв’язок з іншомірними сферами буття. Там заторкувалися причини Космоісторії, Землі, тих світів, які були зацікавлені в ментальному полоні людства. Якщо коротко: висока цивілізація Ара свого часу обирала певний вектор еволюції. Основних було два — вихід у ноосферу, тобто Сферу Розуму, безмежного розкриття по­тенцій, Преображення тіла й мислення, або — використання психічних потенцій тримірних цивілізацій, паразитування на енергії молодих еволюцій — буйних, стихійних, агресивних. Перемогла друга тенденція. Система Ара обрала стежку екс­плуатації і прирекла себе, а відтак Землю та інші молоді пла­нети на еволюційний колапс, на зупинку, на деградацію. Вас, безумовно, цікавить, яке ми маємо відношення до історії з Арою, з її Координатором Аріманом?
— Саме так, — підхопив академік Баняк. — Яке?
— Річ у тім, що ми належимо до тієї групи, котра повста­ла проти ідеї паразитизму. Група Багатомірності, яка розроб­ляла альтернативний шлях. Коли переміг Аріман, ми виріши­ли проникнути в тримірну сферу, стати її жителями і посту­пово, упродовж віків чи навіть тисячоліть, розімкнути часово-просторовий колапс. Проте сили Арімана, переслідуючи Кос-мократорів (так нас називають в рідній Системі), натрапили на слід Галі Курінної.
— Вона з групи Багатомірності? — Серйозно запитав Ба­няк, переглядаючись із іншими учасниками розмови-допиту.
— Так, — кивнув Григір. — Одна з найактивніших. Ім’я в Системі Ара — Громовиця.
— А ваше?
— Меркурій. Головний космослідчий. Ця дівчина — Юліана, теж учасник групи Багатомірності.
— Отже, Аріман… здається, так ви його назвали… натра­пив на слід Курінної. Далі?
— Він заплутав її долю химерним детективним сюжетом, який тепер переказувати довго, і зумів захопити в полон, а потім перекинув у минуле, в дев’ятнадцятий вік, де перебува­ла Юліана. Дізнавшись про зникнення Галі, я розпочав її по­шук з допомогою прадавніх манускриптів. Нам пощастило. Шеф повірив у мою гіпотезу, зв’язався з Інститутом проблем Буття, де готувалися до мандрів у часі. Була запропонована моя кандидатура і конкретний пункт в часі, а також — конкретне завдання: забрати Курінну і Юліану… або черницю Марію… Перша частина експерименту завершилася успішно, я потрапив у заплановане місце простору й часу, знайшов дівчат. Йшла саме вечірня служба. Але втрутився Аріман. Він повідомив, що сталася катастрофа, що Горениця загинув, і ми не зможемо повернутися додому. Пропонував співпрацювати з ним. У течію подій увійшли сили Вищої Цивілізації, які належать до першого потоку Еволюції, Еволюції свободи й любові, якщо формулювати коротко. Ці сили захистили нас і відправили в нашу епоху. Проте, очевидно, сталося якесь порушення… і ось ми тут, за двадцять п’ять років до рідного часу… та ще й, здається, у іншій історичній реальності… я б сказав — у іншому варіанті реальності.
Не встиг Бова закінчити фразу, як присутні закричали, загомоніли, почали сваритися. Почулися вигуки:
— За кого нас вважають?
— Дикі вигадки!
— Фантастика! Хай краще пише дитячі казочки!
— Скликати серйозну нараду для забави шизофреніків! До чого ми докотилися?
— Краще з цими типами порозмовляти у іншому місці. Там їм хутко язики розв’яжуть!
— Прошу тиші! — Гучно озвався академік. — Вельмиша­новні товариші, я розумію ваші емоції, але ми повинні розв’я­зати вузол проблем спокійно, неантагоністично. — Звертаю­чись до Григора, Баняк поблажливо промовив: — Гадаю, ви розумієте, чому така бурхлива реакція?
— Розумію. Але ми домовилися говорити відповідально… і з цілковитою правдивістю.
— От і чудово. Проте персонажі дуалістичних теогоній — Аріман, Меркурій чи хто там у вас ще буде — не можуть викликати серйозного ставлення. Доба наша раціональна, релі­гія доживає останні дні, тому…
— До чого тут релігія? — спалахнув Григір. — Наука по­винна оперувати лише фактами, а не ідеологемами…
— Які ж факти ви нам пропонуєте? — Зловісно озвався генерал, дивлячись на хлопця крижаним поглядом.
— Сам феномен нашої появи. Хіба для вас це не проблема?
— Наші славні чекісти розв’язують такі проблеми за кіль­ка годин, — їдко засміявся генерал, а вслід за ним захихотіли деякі військові. — Те, що авторитетним вченим здається гно­сеологічною проблемою, для нас лише питання злочинної пси­хіки, яка морочить людей і шукає якоїсь вигоди.
— Заждіте, — раптом втрутився в гостру розмову чоло­вік у напіввійськовому френчі з лисячою усмішкою на без­барвному обличчі невизначеного віку. Потираючи руки, ніби спортсмен перед підняттям штанги, він лагідно-звернувся до Бови: — Моє прізвище Бабій, завідуючий ідеологічним сек­тором ЦК партії. Ви тільки що зневажливо промовили слово “ідеологема”. Не відаю, як у вашій реальності, а в нашій — нерушимі ідеологеми геніального вчення марксизму-троцькізму не лише є керівними в суспільному житті, а й передба­чають розкриття тих чи інших фактів історії. Тому ваше апе­лювання до голих фактів є антимарксистським. Те, що ми почули, суперечить чітким ідеологічним концепціям Учите­ля нашої партії Троцького, а тому — закономірно викликає настороженість.
— Я не можу керуватися вашими концепціями хоча б тому, — зітхнув єхидно Григір, — що в нашій реальності панує ідеологія марксизму-ленінізму, а троцькізм засудже­но як реакційне, антипартійне спрямування. Троцький був висланий за кордон, формував четвертий Інтернаціонал, боровся проти вождя Радянського Союзу Сталіна, а в соро­кових роках був убитий.
— Ви провокатор! — Зблід ідеолог. — Не знаю, звідки ви з’явилися, але вас не можна показувати людям. Я поставлю питання перед Політбюро ЦК партії, щоб цю справу взяли в свої руки органи державної безпеки.
— Заждіть! — Заспокійливо та розважливо промовив ака­демік. — Товаришу Бабій, ми всі розуміємо ваші емоції, будь-яке дискредитування геніального Лева Троцького неприпусти­ме, проте… якщо справді є сенс у концепції багатомірності світів, то хіба виключено варіант, при якому партію очолює, скажімо, Ленін. Адже він був соратником Троцького.
— Це виключено! — скрикнув Бабій. — Закони істмату непорушні. Будь-де має статися так, як тут. Ленін — Юда комуністичного вчення, а Троцький…
— А у нас, — підхопив Григір, — саме Троцького Ленін назвав Іудушкою. І в Мавзолеї на Красній площі лежить Ле­нін, геніальний продовжувач вчення марксизму.
— Ви тим самим дискредитуєте геніального Вождя кому­нізму Сталіна, — зловісно попередив Бабій, — який нині за­вершує справу Світової Революції.
— Чим же?
— Тим, що показуєте нашого вождя безпринципним! Тут він продовжує справу Троцького, у вас — ренегата Леніна. Ви вважаєте це нормальним?
— Це не наша проблема! — Спокійно зауважив Григір. — Я не розумію, що тут відбувається: розв’язується наукова ди­лема чи кипить ідеологічна дискусія? Для нашої реальності такі речі стали релятивними: Сталін теж помер, його культ розвінчано, розкрито страшні злочини, що їх чинили органи державної безпеки, багатьох з них судили і розстріляли. На­приклад, маніяка Лаврентія Берію.
— Замовкни, гад! — заверещав генерал, зриваючись з міс­ця. — 3 мене достатньо. Товариші, тут нема чого розв’язува­ти. Маємо справу з дуже хитрою контрреволюційною гру­пою. Не здивуюсь, якщо вони заслані сюди ренегатом Лені­ним з Китаю. Там, у Тибеті, розвинуті окультні течії, цілком можливо, що дещо вирішено вжити супроти нас. Товаришу Куштенко!
— Слухаю! — Підхопився на рівні ноги майор, улесливо подавшись вперед.
— Тримати їх під замком. Назовні не випускати. Я звер­нуся до Прокурора України за ордером на арешт. Справа над­то гостра, щоб її пускати на самоплив. Все! Більше ні слова!
***
Гледіс здавалося, що над нею пливуть тисячоліття. Тіло її коханого Горіора втратило видиму зібраність, перетворилося в іскристе джерело райдуг і вогнів, пульсувало у часово-прос­торових поєднаннях, котрі виявлялися у дивовижних формах розмаїтих еволюцій та космічних творень. “Усе і всі єсть Я”, — згадалися Гледіс віщі слова прадавньої Мудрості. “Той, хто прилучив іскру свого серця до єдиного творящого серця, може вважати себе рідним для всієї Безмірності”. Чудові слова! Тільки чому ж вирує ще джерело зла й ненависті, захоплюючи в свою орбіту не окрему якусь планету, а цілі системи Світів?
Кілька разів з яруг весело вискакували коні-побратими, тихенько іржали до Гледіс, закликаючи до веселої прогулян­ки, але вона давала їм мовчазний знак, що залишається на місці, і небесні тварини знову щезали в хащах сріблястих де­рев.
Згодом Дивоколо почало зменшуватися, звужуватися, дивні, містичні сутінки скрали обрій, далекі Світила зібрали­ся в мерехтливу кулю, що опинилася під ногами Гледіс. Вона здивувалася: невже Горіор для вирішення дилеми Космократорів охоплює своїм розумом Метасвіт? Ось перед нею — мо­дель Великої Цілості: п’ять зоряних вихорів — один в центрі, чотири — по боках, вони переливаються один в інший, виру­ють, затьмарюються або набирають сили, буйності, яскравості, намагаються знайти рішення свого кружляння, вирватися за незриму межу і згасають у безсиллі осягнути ту мету…
Настала мить, коли все щезло довкола Гледіс. Існував лише п’ятиміриий світ-вихор, і вона сидить над безвидним берегом тієї зоряної ковбані поруч з дрімаючим коханим. Чекає, чекає, чекає… Кого? Чого? Чи не відчували себе так і великі Поперед­ники — дрімаючий Вішну і терпляча Сарасваті, Шива і Парваті, Христос і його таємнича Супутниця, прикрита Плащем Жалоби?!
Скільки ще треба чекати? Що має статися від такої на­пруги? І чи можна це називати чеканням, коли тут відсутній час, а лише Вічність обнімає їх Крилом Спокою?!
Зорі мерехтять, пульсують, переливаються із сфери в сферу, знову повертаються на старі вмістилища. Гледіс починає розу­міти, що причина існування дрімаючого світу в них самих, що конче треба знайти мить і місце виходу з колеса порочної постійності, і не лише знайти, а й спрямувати Свідомість до вічного польоту угору. Що таке вгору? Хіба вони з Горіором не обрали давно цей напрямок? Хіба не трансформува­ли свої тіла у ноосфері в згустки волі, здатні долати смерть і руїну?
Так, все так! Тільки ж Зоряна Круговерть залишається в роздрібненій свідомості оптильйонів мислячих істот, — і куди їм подітися від цієї психогенетичної спорідненості? Одвернутися, як від набридливого сновидіння? Це те, що пропонує Космократорам Аріман: спопелити минулі історичні спектак­лі, ніби їх і не було. Не було походів, кохання, смертей, жорстокостей, надій, злочинів, мрій, поезій, дум, прекрасних кар­тин, мудрих осяянь. Розпочати Еволюцію з чистого аркуша променистої матерії творення. О Лукавий Арімане! І ще лука­ві ший попереднику — Кареосе! Ви добре відаєте, що думка, народившись, уже зачинає в лоні Пречистої Матері прекрас­них або потворних дітей. Годі їх знищити або трансформува­ти. Потрібне парадоксальне рішення, якого ще не було в мен­тальному полі Метасвіту. В чому ж воно? Чи знайде його Горіор у безоднях Океану Буття, куди він так часто пірнає?
Золотисті вії Горіора затріпотіли, наче він почув роздуми Гледіс. Тіло почало ущільнюватися, густішати, налилося теп­лою блакиттю. Зоряні вихори піднялися вгору, розпливлися над Дивоколом, охопили Всесвіт, знову стали далекими світи­лами. Запломенів обрій над Правічним Дніпром, заспівали різноголосо птахи в небесних гаях.
Горіор розплющив очі. Побачив кохану, втомлено усміх­нувся.
— Ти так довго чекала, — прошепотів він. — Цілу Вічність.
— Моє терпіння розтопило всі межі, — просто відповіла вона. — Ти розшукав те, що хотів?
— Так, Гледіс, — кивнув Горіор, замислено дивлячись у височінь. — Я пронизав сфери часу, де зароджувалися заплу­тані лабіринти їхньої сучасності. Доленосні ускладнення і багатомірне плетиво світів — наслідки втручання Космократорів у примітивний плин цієї еволюції.
— Але ж ми самі рекомендували їм проникнути сюди? — зауважила Гледіс.
— Правду кажеш. Ми теж оцінювали результати таких втручань поверхово. Експеримент-імпровізація. Аріман також жалкує, що так сталося, та тільки він хіба здатний покая­тись для повної трансформації?
— Що ж повинні зробити Космократори? І звідки почи­нати? Чи маємо ми можливість вирвати їх з чужого виміру і повернути в свій, притаманний?
— Жоден вимір Землі не рідний для них, — заперечив Горіор. — Тим більше Юліана, яка вихоплена з дев’ятнадцятого віку, має ввійти в двадцятий, знову різко порушивши кармічні плетива.
— Тоді як?
— Я побачив один з варіантів, який при успішній реаліза­ції відкриє браму до повної метаморфози Буття.
— У чому цей варіант?
— Тяжко і просто, Гледіс. Ми повинні допомогти Космократорам зібратися в певній локалізованій добі за п’ять тися­чоліть до сучасності.
— Жах! — скрикнула Гледіс. — Навіть у цю епоху їх зве­сти докупи майже немислимо, а перекинути в минуле, яке вже реалізоване…
— Хто тобі сказав, що воно реалізоване? — Суворо запе­речив Горіор. — Реалізована лише гіпнотична воля Арімана. Йому вдалося нав’язати плину еволюції Землі низку глибин­них стереотипів, які стали алгоритмом і програмою планетар­ного Спектаклю. Актори переодягаються, лаштунки оновлю­ються, режисери змінюють один одного, але фабула та сама, результати повторюються, кулі космічного більярду падають в ті самі лузи.
— Потрібно змінити алгоритм біля першовитоків історії Планети? — запитала схвильовано Гледіс.
— Не лише змінити, а розкріпачити монади мислячих істот від будь-яких алгоритмів, вернути їм Право Самодеміургів.
— Ти хочеш оголити сучасність від Космократорів? І тоді настане хаос, адже ця реальність зв’язана з цими.
— Ми використаємо багатовекторність Духу. Вони будуть одномоментно тут і там.
— Пе загрожує божевіллям, роздвоєністю свідомості.
— Вони вже здатні усвідомлювати кілька рівнів реальнос­ті. Іншої стежки нема.
— Як ти мислиш передати їм таке рішення? Як зведеш докупи?
— Вони самі мають вийти на контакт. І збагнути потребу в парадоксальному експерименті. Імператив неприпустимий. Хоч доля їхня в цій сфері жахлива, ми не можемо її полег­шити.
***
Гримнули двері. Брязнули ключі.
На прощання холодні погляди міліціонерів. І жорстке прощальне слово майора Куштенка:
— Я зробив усе, що міг. Виплутуйтеся самі зі своєї паст­ки. Тепер лише слово закону…
— Невже ви гадаєте, що шпигуни або розвідники могли б творити химерну легенду?! — Відчайдушно скрикнув Григір, простягаючи руки до Куштенка, який уже зачиняв двері. — Адже академік чітко аналізував факти, і логічно мислячі люди…
— Вступила в дію не логіка, — повчально обірвав його майор, — а щось глибше. Думайте, вирішуйте. Я лише простий виконавець наказів. Приготуйтеся, за вами скоро прийдуть. Можливо, цієї ночі.
Затихли кроки в коридорі. Тиша. Галя перша порушила стан заціпенілості, рушила до кухні.
— Треба випити міцного чаю, Григорчику, — сказала вона. — І заспокоїтися. Сідайте і думайте.
Галя ввімкнула газову плиту, поставила чайник з водою. Сіла за стіл поруч з Юліаною. Григір ходив від дверей до вікна, зосереджено думаючи.
— Ти знаєш звичаї цього часу, — озвалася Юліана, — тим більше вивчав юриспруденцію двадцятого віку. Як гадаєш, що вони можуть зробити з нами?
Бова різко повернувся до дівчат, зупинився. Іронічна по­смішка з’явилася на його міцно стиснутих вустах.
— Яка юриспруденція? — вигукнув він. — У ці роки на будь-яку розправу лише накидали фальшивий юридичний флер. Суцільна містифікація! Мільйони людей були розстрі­ляні, закатовані, згноєні в таборах та в’язницях не тому, що вони вчинили злочин, а просто так… за примхою підлотника, який садистично користувався владою. Згадайте генерала, який оскаженів лише тому, що в нашій сфері події розвивалися не гак, як тут.
— То, може… — Галя несміливо глянула на хлопця.
— Що може?
— Саме це допоможе нам? Інша сфера, інші закономірності. У нас кумир Ленін. У них — Троцький. Треба роз’яснити їм…
— Роз’яснюй вовкові про гуманізм, коли він захотів зже­рти вівцю, — гірко зауважив Бова. — Тим більше що Троцький аніскілечки не кращий від Сталіна чи Леніна. Сам він мріяв про трудові армії, про жорстокий примус на виробниц­тві, про світову революцію. Дуже кривавий тип. Сподіватися на доброзичливість марно.
— А що вони можуть нам інкримінувати? — здивувалася Галя. — Проведуть слідство. Знайдуть наших відповідників. Я ще навіть не народилася. Юліани тут нема. Ти десь бігаєш хлопчиськом. Твій шеф, як повідомив Куштенко, ще працює дільничним міліціонером. У них голова піде обертом від усіх цих фактів. І рано чи пізно — вони змушені будуть повернути справу до учених…
— Галю, не будь наївним дитям! Ми опинимося — і це в кращому випадку — там, де був твій батько в нашій сфері. В дурдомі. А звідти шлях нам справді до божевілля. Я вивчав архіви злочинів колишнього ЧК у нашій реальності. Гадаю, що тут вони не кращі. Подвиги інквізиції бліді порівняно з цими борцями за щастя людства.
— Що ж нам робити?
Григір наблизився до столу, сів навпроти дівчат, схопив їхні руки в свої великі долоні.
— Треба викликати Горіора, — прошепотів він. — Негай­но. Доки ми разом. Запитати у нього.
— Я згодна, — рішуче озвалася Юліана.
— А зможемо? — Брови Галі запитливо зійшлися на пере­ніссі.
— Я вірю, — твердо запевнила Юліана. — Коли була в монастирі, найкращий контакт з іншими сферами був при найвищому напруженні. Хіба тепер не так?
— Заждіть, — підхопилася Галя. — Закипів чай. Вип’ємо по склянці і почнемо.
— Сядь, — наказав Григір. — Жодної секунди не втрачай­мо. За нами можуть прийти несподівано. Я певен, Горіор і Гледіс знають про нашу екстремальну ситуацію. Вони ждуть… Ваші руки, дівчаточка…
Він поклав свої руки долонями вгору, Юліана і Галя при­крили їх своїми. Очі до очей. Потік сили і волі. Жадібне бажання пронизати час і простір. Де ти, Зоряний Корсаре? Де ти, Володарю Казки? Гледіс, Принцесо з таємничого світу думки, чи чуєш нас?
Танець золотавих іскринок між ними. Ніжні пунктири променів тчуть обриси знайомого обличчя. В свідомості відлу­нює схвильований голос Корсара:
— Нарешті. Ви зважилися. Це знак вірної дороги. Запи­туйте.
— Чому ми опинилися тут? — запитав Григір.
— Сплелася причинність кількох сфер і епох. Марно те­пер теоретизувати. Я не можу просто так розв’язати причин­ний вузол і повернути вас у вашу реальність.
— Невже ми залишимося тут? — скрикнула Галя.
— І так, і ні.
— Як це може бути?
— Слухайте уважно. І вирішуйте блискавично. Бо канал може раптово перерватися — умови міста чужі для такого єд­нання. Ми з Гледіс проаналізували вашу ситуацію в спів’єдності з долею всієї сфери життя. Коротко картина вимальову­ється така: той набір реальностей, що формує долю двадцято­го віку, — штучний спектакль Арімана та його тисячолітніх земних виконавців. Правдива еволюція та історія зупинена давно, замість них твориться псевдоеволюція і псевдоісторія. Але в цьому космоісторичному сні нагромаджена така енергія карми, що вона може зачати в субстанційному полі Великої Матері стабільну реальність. Монстр сновидіння почне жити як суверенна сутність, експлуатуючи єдиний потік Буття.
— Невже Вищі Світи дозволять народження потворної реальності? — скрикнула Юліана. — Мільйони душ на Землі мріють про справедливість тієї сили, яку йменують Богом, Вітцем Небесним, а виявляється, що така Сила… безсильна?
Прекрасні очі Горіора ніби затуманилися від печалі. Він якусь хвилю мовчав, потім у свідомості Григора й дівчат зно­ву почулися лагідні, але вольові слова:
— Друзі мої! Доки ви в земних тілах, море знання, яким ви вже володієте, заховане, законсервоване. І лише ви самі можете звільнити його з глибин лабіринту тримірної щільно­сті. Прошу відчути визначальне, те, що маєте здійснити тепер. Слухайте… Щоб пробудити потік сплячих монад і ввести до Дії енергію правдивого Світу, вам треба втілитися в прадавній реальності, де Предки людства формували під гіпнотичною волею Арімана теперішній містифікований світ.
— Сновидіння Брахмана, дрімота Вішну? — схвилювався Григір.
— Далеко дивишся, — схвально мовив Горіор. — Це мене тішить.
— Ти кажеш — втілитися в прадавній добі. Що це озна­чає? Зникнути тут? Відчути себе в інших тілах, зберігаючи теперішню свідомість?
— Не так, друзі, — м’яко заперечив Корсар. — Ваші тіла залишаться тут. Ви приймете на себе весь жах цієї сфери. Якщо залізли в чужу грядку, не мрійте, щоб вас зустрічали з фанфарами. Згадайте Христа чи інших Великих Учителів. Хрести і вогнища, на яких вони вмирали, — бумеранг від того Вогню, що його вони дарували людям. Бідна Земля! Вона не­навидить Вогонь, але розкладається, якщо не матиме його благодаті. Отже, зберіть все терпіння, все розуміння, йдучи тут по гострому камінні. Я не покину вас. спрямую назустріч вітрила інших кораблів.
— Інших Космократорів? — Радісно скрикнула Юліана.
— Так. Ви неодмінно зустрінетеся, — ласкаво підтвердив Горіор. — І тут, і там, за п’ять тисяч літ до сьогодення.
— Так далеко? — зітхнула Галя.
— На відстані однієї миті, — заперечив Корсар. — Для пас є лише мить і вічність. Одна дорівнює другій.
— Ми й там будемо знати, хто ми і звідки? — запитав Григір.
— Ні. Там ви будете людьми того віку. А тут — подвійна свідомість. Це терзатиме вас, ви перетворитеся у ноосферні мости понад епохами, а по них рушать легіони співробітників видимих і невидимих сфер.
— Яким же чином ми зможемо змінити причинну ситуа­цію там, у передісторичну епоху? Адже ця свідомість розта­не… і просто забудемо, звідки й куди?
— Кожен з вас тут аналізуватиме те, що відбуватиметься з вашими двійниками т а м, у минулому. І прийматиме кори­гуюче рішення. Парадоксальне рішення, щоб збурити вже сфо­рмовану програму, реалізований алгоритм Арімана. Коли це станеться, весь його задум впаде. І тоді засяє реальне Буття. І ми повернемося до рідної Оселі, щоб стати садівниками Ве­ликої Матері. Нам теж тяжко у Небесному Вітаполісі. Нам самотньо. Свобода потрібна не лише живим духам, а й живі духи потрібні Свободі. Ви збагнули, рідні мої?
— Так, — сказав Григір.
— Ви готові прийняти такий тягар? Іти поміж громами і прислухатися до майже нечутного камертону Неба?
— Я готова, — рішуче мовила Юліана. — Я вже вирвалася з однієї лабіринтної реальності, тепер можна рвати скільки завгодно інших.
— Я готова, — загорілася радістю Галя. — Нам не звикати до втрат і пригод. Правда, Григорчику?
— Я готовий, Корсаре! — Твердо відповів Бова. — Лише не забувай про нас. І про друзів, які шукають нас.
— Не забуду! — Просто сказав Горіор. — Ваша воля стала волею об’єднаної ноосфери. Приготуйтеся. За вами йдуть ваші мучителі. Приготуйтеся — до вас простяглися руки далеких батьків. Народжуйтеся і пробуджуйте героїчну добу пращу­рів! До зустрічі, Корсари! До зустрічі, Герої!..

Частина друга
Джерело причинності
…За дверима почулися кроки багатьох людей. Забряжча­ли ключі. Григір схвильовано глянув на дівчат.
— Прийшли по наші душі. Дівчаточка, я навіть не знаю, як вас втішити. Ми в цих тілах не Космократори, а лише слабенька тінь їхньої могутності. Готуйтеся до найгіршого. П’ят­десяті роки двадцятого століття — апофеоз культу страшного тирана.
— Але ж у цій реальності результати можуть бути інші, — зауважила Галя. — Досить значні відмінності. У нас культ Леніна, а тут — Троцького.
— А режисер той самий: Сталін, — гірко сказав Бова. — Не сподівайтеся на випадковості. Тримайте контакт з Горіором. Уважно дивіться в очі зустрічних людей. Корсар запевнив, що нам назустріч ідуть інші Космократори. Коли збе­руться всі — спалахне повна пам’ять.
— Як вести себе? — запитала Юліана. — Що відповідати? Мовчати? Чи скласти якусь легенду?
— Лише повна правда врятує нас, — суворо промовив Григір.
— Повна правда? — прошепотіла Юліана. — Але ж вони вважатимуть нас божевільними… або містифікаторами…
— Треба витерпіти все. Можливо, нас навіть згодом від­правлять до психіатричної лікарні. Хіба це найгірший варі­ант? Проте спочатку з нас постараються вибити якісь без­глузді визнання.
— Як вибити? — Сполохано кинулась Галя.
— Буквально. Певен, що в цій реальності чекісти не дуже відрізняються від наших. Тим більше якщо злигалися з наци­стами Гітлера. Важливо, щоб наші відповіді були спокійні, впевнені, доброзичливі… і логічні. Малюйте перед ними вра­жаючу картину величного Всесвіту, де триває герць між твор­цями і руйнаторами. Хай вони вибирають — куди їм іти. Ува­га! Двері відчиняються…
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОЇ КАТЕРИНИ САМІЙЛЕНКО
“Допит провів керівник слідчої групи Міністерства Дер­жавної Безпеки Української Комуністичної Республіки Сер­гій Мудрий.
— Попереджую: відмова від показань або свідомий обман слідчих органів карається, відповідно до кримінально-проце­суального кодексу УКР, на строк до п’яти років позбавлення волі. Ясно?
— Ясно. Проте я не збираюся обманювати вас або ухиля­тися від щирої відповіді.
— Тим краще. Ваше прізвище?
— Я вже казала при затриманні.
— Ви повинні говорити це кожного разу, коли вас запиту­ють. Ваше прізвище?
— Самійленко.
— Ім’я?
— Катерина. Чернече ім’я Марія.
— Спочатку світське. Про церковні справи потім. По бать­кові?
— Іванівна.
— Суспільний стан?
— Дворянка. Але після постригу все це не має значення.
— Ми теж гадаємо, що ваше дворянське походження не має жодного значення після Світової Революції. Хіба що орга­ни ґрунтовніше аналізуватимуть ваше генеалогічне древо, щоб зрозуміти мотиви вашого злочину.
— Про який злочин ви говорите? Адже мене ще навіть не допитано. Якесь непорозуміння…
— Наші органи, громадянко Самійленко, без причини не затримують людей. Якщо ви потрапили сюди — можете не сумніватися: ви будете покарані. Суворіше чи м’якше — це вирішить суд.
— Але я не розумію…
— Згодом зрозумієте. Прошу відповідати на мої запитан­ня, і не вступати в полеміку. Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.
— Ви жартуєте? Я серйозно запитую.
— Я вам серйозно відповіла.
— Ви хочете сказати, що вам дев’яносто чотири роки?
— Навіщо так багато? Всього двадцять шість.
— Проте, громадянко Самійленко, тепер тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік.
— У вашій реальності — так. Я вже це зрозуміла. А в моїй — тисяча вісімсот вісімдесятий.
— Про які реальності ви мелете? Реальність одна-єдина. І прошу не корчити дурня. До психіатричної лікарні ви ще встиг­нете потрапити. Обіцяю вам це. Отже, рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий від народження Христа, якщо вам треба уточнити.
— Гаразд. Запишемо так, як ви сказали. Але тримайтеся. Ваша основна спеціальність?
— Учителька народних шкіл.
— Освіта?
— Закінчила Вищі курси благородних дівиць.
— Де ви народилися?
— У Києві.
— Адреса?
— Андріївський узвіз. Дім п’ятий, наш родовий притулок.
— Навчалися теж в Києві?
— Так.
— Ви сказали про те, що працювали учителем. Чому по­трапили до монастиря?
— Мій світогляд не влаштовував попечителів освіти. Ру­тина і консерватизм бюрократичної структури самодержавст­ва змусили мене шукати романтичних шляхів самореалізації. їх я знайшла у вихованні юного покоління мрійників, револю­ціонерів, дослідників таємниці буття. Ви повинні б знати, що такі погляди не схвалювалися. Не лише колеги-учителі, керів­ники шкіл, дворянське середовище, а навіть мої батьки вважа­ли мене психічно неврівноваженою, хворою. Дехто навіть вважав мене одержимою темними силами. Тому наполягали, щоб я прийняла постриг. Так я опинилася в монастирі.
— І це відбулося в якому році?
— У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому. В червні місяці.
— Угу. Логічно. А де ви зустрілися з подругою… як її?
— З Громовицею?
— Хіба в неї таке прізвище?
— Та ні. Земне прізвище в неї Курінна.
— Саме так. Курінна. Здається — Галина?
— Так. Галя.
— А що означає ваш натяк: земне прізвище? Хіба в неї є й небесне?
— Пробачте, треба говорити про все послідовно. Ми з нею знайомі ще з іншої сфери буття, що має назву Ара. Там її ім’я Громовиця, а моє — Юліана. А в цьому народженні вона — Галина Курінна, а моє прізвище ви вже записали.
— Так, так. Чудово. Прекрасненько. Я збираюся задріма­ти, а ви мені гомоните казочку: бай-бай, бай-бай…
— Невже ви мені не вірите?
— Чому ж, вірю! Спробуємо логічно завершити вашу вер­сію. Яким чином до вас потрапила Галина Курінна? Ви з нею раніше були знайомі? Маю на увазі не іншу, вибачайте, сфе­ру, а тут — на грішній Землі?
— У цій реальності вона народилася в середині двадця­того віку, а я — в дев’ятнадцятому. Тому зустрітися ми не могли.
— І все-таки зустрілися?
— Я знаю лише те, про що вона розповіла. Антагоністичні сили, що з ними наша група Космократорів увійшла в проти­стояння, перекинули Галю в дев’ятнадцятий вік.
— Навіщо?
— їхнє основне завдання — не дати Космократорам з’єд­натися на Землі, бо тоді…
— Що тоді?
— Тоді ми згадаємо всю інформацію свого космічного буття і зможемо визволити земних людей від влади Арімана — воло­даря Ари.
— Ого! Колосальні у вас наміри. З певними політичними натяками. Цікаво — чи не виникають у вас певні асоціації з постаттю Арімана, коли ви згадуєте вождів Світової Револю­ції? Адже Аріман — це, здається, міфічна істота з теогонії Заратустри? Володар пітьми? Чи не так?
— Для нас він дуже реальна постать. Колись був близь­ким другом, співробітником. Головний Координатор Системи Ара. Проте в екстремальних умовах еволюційної трансформа­ції зрадив Хартію Єдності і почав деградувати. А щодо асоці­ацій… я нічого не відаю про вождів… як ви це називаєте… Світової Революції… тому й жодних асоціацій у мене не вини­кає… Ви повинні зрозуміти, пане слідчий.
— У нас панів нема, громадянко Самійленко. Прошу нази­вати мене “громадянин слідчий”.
— Добре, громадянине слідчий.
— Ходімо далі. Повіримо, що співробітники Арімана пе­рекинули Галю Курінну в дев’ятнадцятий вік. Ви в розпачі. І тут раптом… з’являється ще одна дійова особа химерного спек­таклю… як його?
— Меркурій. Головний слідчий Системи Ара.
— Ого. Велике цабе. А тут, на Землі, — хто він?
— Григорій Бова. Нібито й тут він криміналіст. Ми навіть не встигли як слід поговорити.
— Гаразд. Як же він потрапив до вас? Як дізнався, де ви перебуваєте?
— Подробиць не відаю. Не встигла дізнатися. Він лише сказав, що наука двадцятого віку відкрила таємницю подоро­жі в часі. З допомогою древніх манускриптів він знайшов на­тяки про те, де перебуває його дівчина.
— Курінна?
— Так.
— Вона його дружина чи?..
— Наречена. Вони кохали одне одного і там, у рідній сфе­рі. Магніт любові з’єднав їх і тут.
— Ах, як романтично. Чудово! Отже, Бова намацав місце перебування своєї нареченої. І могутня державна інстанція надає йому можливість кинутися в минуле для визволення баби… пробачте, дівчини?
— Навіщо ви іронізуєте? Для науки добровольці завжди мають визначальне значення. Бова був знайомий з керівником експерименту. До речі, це наш керівник і в Системі Ара — Горикорінь. Отже, жодного непорозуміння нема. Можливо, для вас, громадянине слідчий, закони космічної причинності ще не достатньо ясні, тому…
— Для мене, громадянко Самійленко, давно вже ясно. Ви містифікуєте. Скажу відверто, мені вас жаль. Ви ще не підо­зрюєте, куди потрапили. Щоб не трапилося гіршого, прошу отямитися і казати правду… одну лише правду.
— Але ж я кажу правду,
— Ще раз пропоную: відверто розкажіть слідчим органам, хто вас завербував, яке завдання поставив, що ви повинні були здійс­нити? Диверсія? Терористичний акт? Саботаж? Чи створити про­пагандистську групу контрреволюціонерів? Чи знайомі ви з рене­гатом Леніним та його псевдовченням? Хто, зрештою, для вас вигадав таку ідіотську легенду про подорож в часі? Навіщо?
— Громадянине слідчий! Ви даремно стараєтеся. Я не можу сказати чогось іншого, крім того, що вже сказала. Ваші версії — то марення, яке я навіть не можу збагнути.
— Ну що ж… Ви обрали свій шлях. Я гадав, що м’який метод дасть кращий результат. Певно, ви натреновані для екс­тремальних ситуацій. Жаль! Доведеться застосувати до вас жорсткі заходи.
— Не розумію. Що можна з мене взяти, крім того, що я маю? Які жорсткі заходи здатні змінити мене?
— О, ви ще не знаєте глибини власної підсвідомості. Ми вміємо добиватися таких результатів, коли особа стає пластич­ною, як глина під руками скульптора.
— Догадуюся, громадянине слідчий. Догадуюся, дивля­чись вам в очі. Ми в школах перших циклів вивчали історичні хроніки про жорстких, безжальних правителів минулого. Про­те який сенс мучити мене, щоб отримати вимушене визнання? Ви ж отримаєте результат самообману.
— Ось тут ваша помилочка. Правду можна добути лише через муку. Правда — хитра бестія, вона ховається за безвин­ним поглядом, лагідною усмішечкою. Правда — шлюха, котра розраховує, що всі повірять сльозам і стогонам, клятвам у вірності і запевненням у щирості. Наші органи переконалися, що правдива суть людини захована у безодні єства, під нагро­мадженням історичного лахміття традицій, морально-етичних кодексів, релігійних містифікацій. Лише страждання й мука може змести всю цю надбудову і оголити правду. Апологети лібералізму впродовж віків пудрили мізки численним поко­лінням солоденькими заповідями про братерство, любов і по­дібну муру. Лише доктрина Маркса–Троцького–Сталіна та бра­терське вчення Гітлера зуміли розпізнати містифікацію плу­тократів і релігійних циніків. Коротше, не сумнівайтеся: ми будемо знати правду про вас і ваших господарів. Попереджую ще раз: прокурор дав дозвіл на застосування до всіх вас фізич­них та психічних засобів впливу.
— І що це означає?
— Побачите. У вас нема потреби… доки не пізно… призна­тися?
— У чому?
— В обмані органів слідства.
— Я казала тільки правду.
— Ну що ж. Я все зробив, що міг. Ви не повинні скаржи­тися, що я не попереджував…”
(Кінець стенограми).
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОЇ КАТЕРИНИ САМІЙЛЕНКО
“Допит провів старший слідчий Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Олексій Громов.
— Добрий день, громадянине слідчий!
— Стань у той кут!
— Зніміть з мене наручники. Навіщо мене в них закува­ли? Я не збираюся на когось нападати. Крім того, я жінка.
— Стань у той кут. І закрий пащу. Будеш відповідати лише тоді, коли я запитаю. Наручників не зніму, доки не зро­зумієш, куди потрапила.
— Я вже починаю розуміти.
— Тим краще.
— Дозвольте мені сісти. Адже ви мужчина, лицар…
— Заткнись, суко. Я тобі покажу лицаря. Стоятимеш як миленька і день, і ніч. Доки я не відправлю тебе в камеру.
— Ваш колега все-таки дозволяв мені сидіти. І не велів одягати наручники. Невже Революція відбулася для того, щоб до влади прийшли ще жорстокіші монстри, ніж при самодер­жавстві?
— Ти підписала свій вирок, падла, цими словами. Мій колега просто тюхтій! Таких, як ти, треба випалювати нещад­но, як отруйну траву. Відповідай коротко… і лише на запитан­ня. Твоє прізвище?
— Самійленко.
— Ім’я?
— Катерина.
— По батькові?
— Іванівна.
— Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.
— Кажи правду, суко! Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий. Ой! Як ви смієте? Як ви можете бити жінку?
— Ти не жінка! Ти класовий ворог. Ти агент контррево­люційних сил. Я з тебе виб’ю визнання! Кажи, стерво, де вас викинули?
— Звідки викинули?
— З літака, суко! Де ви приземлилися? Як потрапили на територію Видубицького заповідника?
— Я вже розповідала. Відбувався експеримент у часі. Ми потрапили у вашу сферу випадково.
— Я тобі покажу сферу, мать твою перемать! Я з тобою такий експеримент проведу, що…
— Ох! Припиніть! Майте ж хоч крихту совісті! Я безза­хисна черниця, а ви — сильний мужчина! Невже перебування в цих органах перетворило вас у механізм?
— Ах ти, авантюристко! Ще й філософію розводиш? Ось тобі, ось тобі, щоб не була такою розумною! Цить! Не галасуй! Це ще лише квіточки, ягідки — попереду!
— Краще вбийте мене одразу, жорстокий чоловіче! Мені соромно, що я народилася подібною до гомо сапієнс!
— Ха-ха-ха! Ну й ідіотів готують розвіднички за бугром! Не інакше — буддійська школа! Філософські сентенції, атака на сумління! Гомо та ще й сапієнс! Слухай ти, шлюха! Наш мудрий вождь Троцький і його вірний учень Сталін давно розгадали психологічну диверсію тисячолітніх паразитів — перетворити людей у слинявих наївняків, а потім осідлати їх і експлуатувати. Ми готуємо орден безжальних воїнів, а не про­повідників царства небесного. Мене не цікавлять твої марення про інші світи, про мандри в часі. Твої супутники вже розко­лолися і все розповіли. Отже, признавайся: хто ваші господа­рі, коли й куди вас викинули?
— Чому ви не хочете прийняти мої слова хоча б як вер­сію? Спробуйте цю версію відпрацювати вичерпно… спробуй­те спіймати мене на алогічності… і тоді ви побачите, що…
— Заткнись! Я сам себе не поважатиму, якщо слухатиму подібні вигадки. За кого ти мене вважаєш?
— Але ж ви були присутні на зустрічі з ученими. Акаде­мік аналізував багато наших речей і…
— Бачив я таких академіків у труні в білих пантофлях. Чуєш, падла? Потрапить він сюди, буде говорити те, що я звелю! Таких академіків через мої руки пройшло сотні. Де вони тепер? Про те знає земелька тундри!
— Боже! Яка ж ви страшна потвора! Я відмовляюся говори­ти з вами. Мені важко дихати з вами одним повітрям! Ой! Ой!
— Ось тобі! Ось тобі! Так я для тебе потвора? Я для тебе монстр? Признавайся — хто твій господар? Вставай! Не при­кидайся благородною дівицею, дворянська сучко! Вставай, кому кажу? Гм. Вона справді безтямна. Сопля, а не жінка! Гей, сер­жант! Тягни її в камеру. Хай лікар приведе її до тями. А потім вкинеш до камери. Та зніми наручники. А тепер — марш…”
(Кінець стенограми).
***
— Юліано… Юліано… Ти чуєш мене? Отямся, Юліано…
— Хто це?
— Громовиця. Твоя подруга.
— Де я?
— Ми в камері. У в’язниці, Юліано. Спочатку нас роз’єд­нали, а ось тепер тебе вкинули до моєї камери. Ти побита, знівечена. Хто тебе так? За що?
— Боже мій… Громовице… Знову цей страшний сон… А я мандрувала знову під променями Блакитного Світила… Дивні польо­ти, зустрічі… Наша космічна казка… В який жорстокий лабіринт ми потрапили, подруго. Хто допоможе нам визволитися?
Галя поклала голову подруги собі на коліна, пестила її чоло, щоки.
— Заспокойся, Юліано. Заспокойся. Нам треба зосереди­тися і зрозуміти, як діяти.
Марія-Юліана розплющила очі, ледь-ледь підвелася па лікоть, оглядаючи камеру. Тьмяна лампочка в заґратованому віконечку, металеві двері, дощана підлога. Біля дверей — “па­раша”, дерев’яне відро з водою. За ґратами — сутінки, кілька зірок на темно-синьому тлі неба. Звідти долинає ніжне турко­тіння голубів.
— То справді голуби, Громовице? Чи мені ввижається?
— Голуби, Юліано, вдень вони навіть сідали на підвікон­ня. Я їм сипала крихти хліба.
— А чому ти сидиш на підлозі? Ні ліжка, ні стільця. В моїй камері було ліжко.
— Мені байдуже, Юліано. Я можу витерпіти будь-які зли­годні, аби лише…
— Аби що?
— Знати, як діяти. Григір окремо, довкола жорстока, без­жальна сила. Хто допоможе нам знову з’єднатися? На що ми можемо сподіватися? Чи відає Горіор, в яку халепу ми потра­пили? Адже він обіцяв…
— Так… Обіцяв… Такі обіцянки Вищих Сфер, Громовице, звучать у сумлінні шукачів тисячоліттями. А в’язниця стоїть.
— Невже ти втратила надію?
— Та ні… Не втратила. Ти ж знаєш, що ми поза смертю. Умремо — знову народимося. Проте я думаю про секрети Ла­біринту. Ти ж знаєш принцип лабіринтної Гри. Можна вийти з пастки миттю, а можна блукати там мільйонноліттями.
— А якщо додати, що Аріман вічно ускладнює Лабіринт, то надія вибратися з нього вельми химерна.
— Тоді треба зосередитися і викликати Горіора або Гледіс.
— Тут? У підземеллі?
— Треба спробувати, Громовице. Тебе ще не викликали до слідчого?
— Ні.
— А мене вже двічі. Перший слідчий був люб’язний і хи­трий. А другий — цілковитий монстр. Жорстокий кат.
— Він бив тебе?
— Так. І дуже безжально. Потік брудних слів… удари… Боже мій! Як зберегти рівновагу поміж такими полюсами? Я турбуюся, що й з тобою вони вчинять так…
— Примітивний метод дресирування, — холодно промо­вила Галя, зосереджено дивлячись десь у простір. — Не тур­буйся, з мене вони не витягнуть жодного зайвого слова. Гри­гір казав, щоб ми казали їм правду? Нізащо! Велика розкіш для мерзотників — слухати про наші чарівні світи. Хай уб’ють, а я замкну свої вуста.
— Такою ти була завжди, Громовице! — прошепотіла Юліана. — Ось чому боюся за тебе. Спробуємо об’єднати силу, щоб послати телепатему Горіору. Розповімо йому про ситуацію.
— Ти гадаєш, що він не знає?
— Інверсія свідомості зі сфери в сферу вимагає колосаль­ної сили. Можливо, він відчуває лише психологічне сум’яття нашої групи. А конкретно…
— Добре, подруго. Я готова. Зосередимося на он тій зірочці, що заглядає у віконце. Серце в мене загорілося. Вірю, що Зоряний Корсар прийде через цей канал.
Тиша.
Ніжний стогін голубів.
Кроки наглядача за кутими залізом дверима. Затихають. Шурхотить заслінка на вічку. З’являється в отворі око. То хіба людина дивиться в сутінки камери? То повноважний представ­ник найвищого мучителя, світового Тюремника. І він це знає, відчуває. Саме тому всі службовці в’язниць сповнені містичної зверхності до інших людей: вони несуть космічний імператив вічної неволі. Ти можеш жити і спати в “своєму” будинку, але те відчуття — лише сон, уява: тобі на якусь мить мучитель подарував право безконвойного життя. Адже ти сам щоденно вертаєш на звичні нари-ліжко, слухаєш веління начальника, водія тролейбуса, диктора радіо, продавця в магазині, сигналу світлофора, голосу власного шлунка, страху втрати тілесної оболонки — цього таємничного скафандра псевдобуття.
— Що за дивні думки терзають тебе? — шепоче Юліана, пригортаючись до подруги. — Ти десь далеко… ти забула про зосередження?
— Навпаки, — тихо заперечила Галя. — Хай Корсар і його Кохана відчують нашу безмірну муку. Може, тоді вони хутчі­ше шукатимуть виходу з цього безумного світу.
Клацає вічко. Кроки наглядача віддаляються. Простір напружений грозовою силою очікування. Пливуть іскри біля заґратованого вікна, в’ються в марній спробі намалювати об­риси знайомої істоти.
— Хто тут?
— Це я, Гледіс, рідні подруги мої. Чуємо муку вашу, бо то є наша мука. Не можу явно з’явитися перед вами, бо панцир Мари майже непроникний. Опануйте хвилю спокою, вірте друзям позавидимим. Хто скаже, що таке хутко, що таке повіль­но? Згадайте нашу прощальну зустріч перед тим, як ви руши­ли в інфернальні світи. Ви тоді знали, що вас чекає. Безсмертні в країні смертних! Вічна мука, вічне терзання. Перемога су­джена нам, але вона прийде через вічність поразок.
— Твоє слово, Гледіс, ніби прохолодний легіт у спеку. Хай навіть ти — наша мрія, наше знеможене марення.
— Ми завжди поруч, подруги мої. Зробимо все, щоб за­хистити вас, зберегти поміж ураганами Землі.
— А Зоряний Корсар — твій друг… де він?
— Прокладає мости понад віками. Готує кармічні кладки над прірвами порушених зв’язків, щоб звести докупи Космократорів. Ця пора гряде, а поки що… всі ми живемо на розпут­ті високім, на грізних вершинах катастрофічного світу. Пробачте, якщо ми не завжди відгукнемося.
— Прости й нам, Гледіс. Ми тепер лише страждаючі люди… ми постараємося все витерпіти…
— Незабаром знову будете вкупі зі своїм другом. Пара­доксальні сплетіння доль наближаються. Не загубіть певності. Пам’ятайте: найвища творчість у повному самоспаленні. Да­рую вам пісню Шиви. Вона про всіх нас. Про тих, котрі взяли­ся будувати міст життя понад мороком смерті.
— Гледіс, ти ще тут?
Мовчання. З глибин моторошної тиші ледь чутна мело­дія. Чи, може, то любовний гімн голубів? Або пісня далеких зірок? Здається, співають самі стіни. А чому б і ні? Адже стіни — шкаралупа яйця, в якому знемагає птах казкового світу. Задихається, прокльовує камінь власної темниці, плаче, кличе Матір, котра знесла космічне яйце поміж безумними вихора­ми космічних самумів. Чи діждеться? Чи задихнеться у само-сформованій сфері?
— Ти чуєш, Юліано? Які дивні, тривожні слова.
— Чую, Громовице. Мені здається, ніби я вже чула їх.
Ми живем на розпутті високім,
Де лиш небо, гроза і орли.
Не побачиш його ветхим оком —
Боги всякі сліди замели…
— Боги всякі сліди замели, — задумливо повторила Юліана, заплющивши повіки. — Я це глибоко відчула, коли потра­пила до монастиря. Яка потужна гіпнотична гора, щоб застра­хати дух! Прищепити безсилля, нікчемність, гріховність, при­реченість. Подруго! Ми ще не встигли з тобою осмислити навіть початкові знаки абетки Буття. Але я знаю — Знання вернеться до нас. І тоді…
— Тихо, Юліано, — пригорнулася Галя до подруги. — Послухаємо далі подаровану нам пісню…
Тільки Шива всевладно панує
Поміж тиші, ущелин і гір,
І йому та душа імпонує,
Що вирощує крила для зір!
Самоспалення, самогоріння
Нагромаджує силу Вогню,
Зачинаю нові покоління
На посіви грядущому Дню.
У земних катакомбах-імлищах
Тіні плачуть, жадаючи див,
Але диво одне — попелище
Шива їм на прощання лишив.
Самоспалення, самодостатність!
Лише смертю долається смерть!
Треба в гори високі дістатись,
Щоб наповнитись грозами вщерть!
Ми живем на високім розпутті
Громоводами людям Землі,
Динамітом для тих, що закуті,
І дощами для зернят в золі.
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОГО ГРИГОРА БОВИ.
“Допит провів керівник слідчої групи Міністерства Дер­жавної Безпеки Української Комуністичної Республіки Сер­гій Мудрий.
— Прізвище?
— Бова.
— Ім’я?
— Григір.
— По батькові?
— Максимович.
— Рік народження?
— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий.
— Місце народження?
— Ржищів Київської області.
— Гм. Усе правильно, Григоре Максимовичу. Ми перевірили.
— Що ви перевірили?
— Подробиці вашої так званої біографії. В названому вами році справді народився хлопчик Григір. Саме в Ржищеві. Йому нині десять років. Навчається в четвертому класі. Ім’я батька — Максим. Прізвище — Бова. Отже, виникає запитання: навіщо ви привласнили чуже прізвище та ім’я? Ще й з такою разючою різницею у роках, у віці? Ваша супутниця Галина Курінна теж вчинила подібну дурницю. Є така дівчинка, проте вона ще під стіл пішки ходить. А інша ваша “подруга”… та взагалі залетіла чортзна-куди, в інше століття. Як ви порадите компетентним органам виходити з цього лабіринту, що його ви нам підсунули?
— Спочатку скажіть, що з моїми супутницями? Де вони? Чому ви нас розлучили?
— Не валяйте дурня, Бова, чи як там вас! Ви затримані за серйозним підозрінням. Ви криміналіст, отже, повинні розумі­ти: доки ситуація не роз’ясниться, вас триматимуть в ізолято­рі відповідно до закону. Тому відповідайте без викрутасів — як нам бути з такою ідіотською версією?
— Це не версія, громадянине слідчий. Це — правда. Якщо ваші органи, як ви кажете, “компетентні”, то спробуйте ком­петентно дослідити наш феномен. Якщо ви повірите нам, то всі загадки розгадаються. Теоретична передумова така: космічна реальність має багато варіантів… або дублів… Ми самі ще зди­вовані й вражені цим фактом. Саме фактом. Кожна індивіду­альність реалізує себе, можливо, в сотнях або тисячах варіан­тів. Природа експериментує з безліччю розмаїтих поєднань, а потім вибирає оптимальний результат.
— Я можу з цікавістю послухати ваше гносеологічне ма­рення. Це був би інтригуючий сюжет для фантастичного ро­ману, Бова. Але для слідчих органів це блеф! Нам потрібна чітка відповідь: хто вас завербував? Де? Як ви потрапили до заповідника? Яка мета фантасмагоричної легенди? І так далі…
— Громадянине слідчий! Ну чому ви так вузько мислите? Чому не запросити вчених, створити дослідницьку групу? Це ж відкриваються двері у багатомірність світу.
— Об’єктивна реальність одна, вона дається нам через від­чуття.
— Я знаю таке визначення. Це сказав Ленін, але…
— Ренегат Ленін безсилий дати таке геніальне визначен­ня, це слова Троцького, а якщо об’єктивна реальність одна, то де шукати ваші міфічні сфери? Суб’єктивне марення не ціка­вить органи. Нас цікавить, чому було обрано таку містифіка­цію для легенди? Або ваші шефи ідіоти, або…
— Або що?
— Або у них є якийсь диверсійний задум, який ще не збагнутий нами. Проте органи виб’ють його з вас.
— Як виб’ють?
— Як пилюку з килима, хлопче. Будемо бити, доки з вас вийде вся курява, все сміття, що його напудрили вам у голову. Нас цікавить лише точна інформація. Зрозумійте ж нарешті: вам звідси не вибратися! То хіба не краще допомогти слідчим органам, а відтак — полегшити власну долю. Я даю слово, що поклопочуся, аби вам дали мінімальний строк ув’язнення. А коли впиратиметеся, тоді не виключено вищу міру покарання.
— Розстріл?
— Ви догадливі.
— За що? Яку шкоду ми чинимо? Кому?
— Потенційно ви все, що завгодно. Наш вождь Сталін може мати таємні наміри, бо від нього залежить доля Землі, але більше ніхто. Краще знищити десять невинних, аніж випусти­ти одного потенційного злочинця, Так надійніше.
— Так ви знищите весь соціум. Талановиті люди пропа­дуть, а залишиться тільки сміття, яке слухняно кричатиме “слава” маніпуляторам. Це — свідомий геноцид, громадянине слідчий. Ваші вожді отримають такий же зворотний удар, як і в нашій сфері. Ганебна смерть, всенародне прокляття і повна руїна деспотії.
— Замовкни! Достатньо того, що ти сказав, щоб припаяти тобі десять років за антидержавну пропаганду. Проте ми не обмежимося покаранням. Ти не захотів мати справу з слід-чим-лібералом, як мене називають мої друзі. Тоді хай з тобою порозмовляють серйозні хлопці. Ти скажеш, хто ваші господа­рі, де вони і як ви тут опинилися. Клянуся всіма богами й боженятами — ти таки скажеш!..”
(Кінець стенограми).
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОГО ГРИГОРА БОВИ.
“Допит провів старший слідчий Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Олексій Громов з допомогою молодшого слідчого Степана Дурдила.
— Так. Обійдемося без дипломатичних викрутасів, скоти­но. Ти будеш стояти отам, у куточку. І не диш. Що ти метаєш па мене блискавки? Не рви, не рви наручники. їх кували наші браття в Німеччині. Першокласна сталь. Скоріше ти обдрищешся, аніж розірвеш їх. Ну, паразит! Ти готовий назвати своє прізвище?
— Бова.
— Я тобі дам Бова! Гнида! Може, ще й королевич? Тут тобі не казочка. Тут сурйозна інституція. Поняв, хробак контр­революційний? Викладай все, що затаїв. Тоді шкура твоя за­лишиться цілою, а може, й розум. Бо після розмови зі мною і моїм соратником молодшим лейтенантом Дурдилом ніхто не зможе тобі гарантувати ні нормальної пам’яті, ні нормального функціонування печінки, легенів, нирок і всього прочого. По­няв, гнида?
— Мені більше нічого сказати. Вигадувати щось неісную­че я не можу й не хочу.
— Ти чуєш, молодший лейтенант? Ти зустрічав ще десь таку викривлену психіку? Не доводилося? Мені також. При­готуємося до сурйозного діалогу. Слухай, падло! Дивися сюди. Що це таке? Доводилося бачити? Догадався? Це звичайнісінь­кий паяльник. Юні техніки таким користуються. Вони працю­ють на користь рідної батьківщини, ми — теж. Ага. Ти зблід? Ти вже догадуєшся, який у нас буде діалог? Жодного серед­ньовічного інструменту інквізиції. Чистенький, акуратний па­яльник. Але скільки язиків він розв’язав! Сотні. І розповідали ті язики те, що ми веліли. Всі фрейдистські прірви розкривали свої таємниці. Ти читав Фрейда? У нас він заборонений для широкого загалу, проте для органів він неоціненна поміч. Знав, негідник, секрети людської душі. Спочатку я буду піді­грівати тебе ззовні, а потім… що — злякався? Догадався? А потім я вставлю цю штучку в твій анальний отвір. Йоги ка­жуть, що десь там — центр Кундаліні. Ось ми й збудимо його, і твій дух рвонеться вгору. Ха-ха-ха!
— Ви не маєте права! Це порушення Декларації прав лю­дини Об’єднаних Націй!
— Декларація прав людини? Що за блювотина? Де ти читав такий документ? Об’єднані Нації? Була така думка — про створення Об’єднаних Націй до Світової Революції. Гни­лий ліберальний світ хотів охмурити людство. Не вийшло! Земля в надійних руках об’єднаних сил комунізму і фашизму. Безповоротно, падло, чуєш? Хай твої господарі не мріють про реванш. Цього не буде! Будеш говорити?
— Я лише можу повторити те, що вже сказав. Запросіть учених, вони збагнуть, що мова йде про небувалі відкриття…
— Заткнись! Молодший лейтенанте! Верни його до тями. Підніми температуру!
— Одійдіть! Я за себе не ручаюся. Мучителі! Гади! Ох!
— Дурдило! Він розірвав наручники! Не підходь! Стрі­лятиму! Ой! Він знає прийоми карате! Клич підмогу! Пара­зит! Валіть його на підлогу. Не жалійте! Ну, я тобі покажу! Напад на слідчого під час допиту?! Терорист! Так йому! Так! Ще раз, ще раз! Щоб знав, з ким має справу! Що? Втратив тяму? Ану дайте глянути. Прикидається, скотина! Кличте лікаря. Тягніть вниз. Привести до тями… і в карцер… Хай трохи охолоне…”
(Стенограма обірвана).
***
Блакитне Світило урочисто вставало над верхів’ями ек­зотичних ніжно-смарагдових рослин. Як тільки промені тор­калися квітів і розкішних візерунчастих листків, попід скле­пінням титанічної житлової сфери попливла музика — ледь чутна, але вона ототожнювалася з простором, з хащами буйної рослинності, з гармонійним плетивом інших сфер, що окрес­лювалися на темно-фіолетовому тлі Космосу. Меркурій заплющив очі, прилучаючись до того мелодійного потоку. Чи можливо себе відділити від співу птахів, шелесту листя, мере­хтіння променів світила? Ти — акорд цільної світової симфо­нії, і в цьому найвища Свобода.
— Ну ось, мій друже, — почувся лагідний, втаємничений голос, — ти повернувся додому. Додому, — з притиском повто­рив той голос. — Спробуй на смак це слово… на запах… на дотик… обійми його оком… милозвучність його ти вже збагнув. Там, у далекому чужому світі, один Вічний Мандрівник торо­чив притчу про блудного сина, котрий проциндрив з шлюхами та п’яницями батьківський скарб. Згадавши про дім, він верну­вся додому. І батечко не покарав його, а радісно зустрів на порозі і звелів зарізати відбірних тварин для щасливого бенке­ту. Гарна притча, мій друже, хоч і склав її мій Антагоніст. Так от, Меркурію… Я теж чекаю моїх друзів, моїх синів додому. І терпіння моє ще безмежніше, аніж у того Батька. Тільки я готовий прийняти вас щохвилини, двері дому мого завжди від­чинені, а його двері — то лише мрія, уявність, примара. І ще одна відмінність: різати невинних ягнят для друзів я не стану, бо давно вже наш дім спекався кривавих циклів Буття.
Меркурій кілька хвилин знеможено слухав той голос, а потім різко обернувся. Прямо в серце йому впивався погляд Арімана — дві чорні безодні очей.
— Ти? — Захлинувся від несподіванки Меркурій.
— Я, — дружньо кивнув Аріман.
— Це мені сниться?
— Навпаки. Ти прокинувся. Приснилося те, що було В, твоїй тямі як дотик космічного марення.
— Звідки воно? Чому таке логічне і болісне?
— Ти забув про потужність мислетворення, — поблажли­во усміхнувся Аріман. — Адже недарма тебе поставлено було космослідчим! В індивідуальній ноосфері таких Космократорів, як ти, безліч варіантів конкретної реалізації Світотворення. Ти спіймав сам себе у самостворену психопавутину. А нині — виборсався.
— І що — того світу нема?
— Нема. Не було.
— Не було мук, хрестів, вогнищ, походів, в’язниць, тися­чолітнього божевілля жерців, вождів та тиранів?
— То лише сюжети драматурга, якого ми, Деміурги, Космократори та Координатори, називаємо Марою. Ти вийшов з театральної зали, не обертайся ж назад.
— А куди мені подіти болісну пам’ять, Арімане? Пам’ять не лише про страждання і муки в земному інферно, а й про твою зраду, про твої демонічні хитрощі?
— Про яку зраду ти кажеш? — Гнівно нахмурився Аріман. — Чи можна зрадити в сні? Може, це ти зрадив нашу дружбу, коли сприйняв спектакль Мари за реальність? Хіба я не попе­реджував тебе?
— Так. Усе було, — заплющивши очі знову, прошепотів Меркурій. — Ти попереджував. Ти застерігав. Тільки ж справа не лише в мені. Хай ті віки, що вимучують мене, моє видіння. А вона? А вони?
— Хто вона? Хто вони?
— Громовиця. Інші Космократори? Що — вони теж моє сновидіння?
Аріман одвернувся від Меркурія, одступив кілька кроків до краю майданчика, під яким пропливали пасма казкових краєвидів, сформованих вітоархітекторами Ари. Помовчавши, він звільна сказав:
— Вони є.
— Теж повернулися? — Радісно стрепенувся Меркурій. — Покажи їх. Зустріньмося всі разом!
— Не можу цього зробити, — неохоче сказав Аріман. — Їхня психосфера так деградувала, що безсила піднятися сюди. Але ти можеш зарадити цьому. Залишся тут… і ми разом вря­туємо їх. Не лише тих, кого ти зустрів, а всіх Космократорів.
— Ти знаєш, де вони?
— Ще б пак! — Гордовито відповів Аріман. — Кожної миті я бачу всіх вас. Ти забуваєш, що я творив світ тримірності. Всі закапелки, всі його лабіринти — мої.
— Ти ж тільки що сказав, що світи, в яких я мучився, творення драматурга на ймення Мара!
— Правду сказав. Лише треба додати, що Мара у мене на службі. Збагнув?
— Так розвій ту мару, Арімане! І тоді Космократори самі повернуться додому. І ти народишся знову вільним духом, щоб стати воєдино з нами.
— Я не можу силою вас витягнути з абсурдного театру віків, — з прихованим роздратуванням мовив Аріман. — Ви стали мазохістами, самомучителями. Вам подобаються Голго­фи, нескінченні жертви. Ви мучите не лише себе, а й своїх героїв, обранців.
— Не всі ж пішли в інферно! — заперечив Меркурій. — Наша запорука — Зоряний Корсар. Хіба ти заперечиш, що він будує Альтернативний Всесвіт?
— Мовчи про нього! — гримнув люто Аріман. — Божевіль­ний Дух, божевільний задум. Уся Світобудова волає до нього, прохаючи зупинитися. Він повстав супроти закону Великої Матері, яка подарувала своїм дітям світ взаємозалежності. А він — руйнує те кільце Всебуття, рветься в безодню Небуття, формує імлисті палаци на вітрах Вічності. Якби Дух Життя підтримував його, хіба я міг би втриматися впродовж тисячо­літь володарем Ари?
— Це давня суперечка, Арімане, — втомлено сказав Мер­курій. — Той вузол не розрубаєш. Його треба розв’язати.
— Знаю, — кивнув Аріман. — Знаю про план Горіора. Кинути вас ще глибше — у провалля минулих віків, щоб там знайти нитку причинності. Ти дивуєшся, що я знаю про це? Для мене відкрита вся книга Ноосфери, дурню!
— Так чому ж опираєшся? — здивувався Меркурій. — Ми спробуємо вичерпати спектакль Мари. І повернемося додому. Адже ти мрієш про це?
— Вичерпати спектакль? Наївний земний детективе. Ти втратив розуміння співвідношень і масштабів. Ви вже тут мільйони літ товчетеся… мільйони земних літ… Ось тепер ви заплуталися в трьох вимірах часу. Борсаєтеся, як метелик-ефемера перед оком павука. Тканина причинності зіткана так міцно, що її не розірве жодна сила. Чуєш? Жодна сила у Всесвіті. Лише я можу вийняти вас з тієї павутини. Своєю волею. Якщо кожен з вас захоче вернутися до законного буття.
— Тобто ти знову диктуєш?
— Таке співвідношення сил. Вибирай! Або ніколи вже не побачиш Ари, Блакитного Світила, рідного світу.
— Я давно вибрав, Арімане! Ще тоді, коли…
— Пропадай же, божевільний, навіки!
Жахливий біль пронизав тіло. Меркурій закричав. В очах потемніло. А коли знову розплющив повіки, довкола пливли сутінки — якісь брудні, насичені мерехтінням химерного жов­того світла. Ті промені струмилися з невеликої заглибини над покритими металом дверима. Відкрилося вічко, звідти почув­ся голос — хрипкий, холодний:
— Чого галасуєш? Хочеш у бокс? Там звіром завиєш. Поняв? Пам’ять обвалом обрушилася на свідомість Григора Бови.
Ох, Арімане, ти ні на йоту не змінився за мільйони віків. Об­мани, обмани. Невже жодної крихти любові не лишилося в твоєму серці? Невже ти справді трансформувався в АНТИ-ЛЮДИНУ, як тебе застеріг Горіор?
То чому ж так сумно, так печально серцю від цієї думки? Невже Всесвіт навіки розчахнувся прірвою ненависті і відсут­ні мости, що з’єднають розірвані частки?
***
На столі генерала МДБ замиготів телефон-вертушка пря­мого зв’язку.
— Дубчак слухає.
— Добрий день, товаришу генерале. — Голос у динаміку був схвильований і збентежений. — Вас турбує академік Ба­няк. Вельми важлива справа.
— Я вас уважно слухаю.
— Спочатку повідомте, чи здобули ви від затриманих нову інформацію?
— Навіщо це вам? Тепер затримані повністю в нашій ком­петенції. Наука тут ні до чого. Сказати по правді, злочинці виявилися міцним горішком. Затялися, базікають одне й те саме, хоч ми й вживали до них засобів певного впливу.
— Що ж далі?
— Якщо не розкаються — трибунал. І каюк. Відправимо, як вони того бажали… ха-ха!.. в інший вимір часу,
— Товаришу генерале, — примирливо озвався Баняк, — ви даремно іронізуєте. Проблемою зацікавилася Москва.
— Як?! — Ревнув генерал, наливаючись багрянцем. — Хто посмів? Хто повідомив і куди?
— Я мав розмову з президентом Академії Кедрачем. Зга­дав про дивний феномен появи групи людей, які вважають себе прибульцями з іншої реальності. Коротше, виклав йому те, чому був свідком. Ви ж знаєте, що президент — видатний теоретик у галузі космогонії, саме в нього є ідеї, пов’язані з багатомірністю світів.
— То й що з того, чорт би вас побрав? — Лютився генерал. — Мені яке діло, що він там маракує в своїх писаннях?
— Він дуже зацікавився химерним випадком, товаришу генерале, попросив доповісти подробиці аналізу речей, що їх мала в розпорядженні наша група. Я розповів усе, так, як воно є. І сказав про свою точку зору.
— Яку точку зору, товаришу Баняк? — єхидно перепитав генерал. — Відмінну від точки зору органів? — 3 притиском поцікавився він.
— Я переконаний, що в цьому щось є. Затримані не якісь там агенти закордонних розвідок, а…
— А хто?
— Це треба дослідити.
— Ви хочете, щоб ми передали затриманих вам? Цього не буде.
— На цьому наполягає не лише президент, а ще дехто…
— Хто ж? — Зневажливо поцікавився генерал.
— САМ, — урочисто, з придихом проголосив Баняк. — САМ, товаришу генерале.
— Ви хочете сказати, що…
— Так. Президент у розмові з товаришем Сталіним ніби жартома згадав про мою інформацію. Вождь дуже й дуже зацікавився. Вимагає подробиць. Коли дізнався, що затрима­ні у вашому відомстві, дуже розгнівався. Сказав буквально таке — пробачте, що я повторюю: “Тим живодерам достатньо об’єктів з інших парафій. А такі парадоксальні випадки — компетенція науки. А раптом затримані кажуть правду? Що тоді? Світова Революція втратить щасливу можливість ово­лодіти секретом комуністичної експансії в іншу реальність. Доведеться поцікавитися інтелектуальним рівнем співробіт­ників КДБ на Україні. Я чекатиму компетентних результатів наукового дослідження проблеми. Чим чорт не жартує, доки Бог спить? Передайте українським чекістам, що товариш Сталін поки що доброзичливо поставився до їхнього прома­ху. Так і скажіть: поки що”. Ось так, товаришу генерале. Я стенографічно записав те, що прочитав по телефону прези­дент.
Генерал, задихнувшись від страху, згорнув жирною доло­нею рясний піт з чола. Потім примирливим тоном сказав:
— Якщо САМ так вважає, то хто ж заперечить. Треба знайти вихід із ситуації.
— Який такий вихід? — здивувався Баняк. — Передайте затриманих нам. Можете наглядати за ними, щоб не накивали п’ятами.
— Гм… Річ у тім, що вони в такому стані…
— Ви їх катували?
— Що за слова ви вживаєте? — обурився генерал.— Ми мали санкцію прокурора на вживання серйозних методів до­питу. Ну й…
— Перестаралися? — Глумливо запитав академік.
— Хлопці наші звикли, — виправдовувався генерал,— Треба щось придумати. Може, ви підкажете?
— Гм. Що ж підказати? Нам з ними треба вільно спілку­ватися. А як? Щоб не сполохати? Щоб вони не замкнулися в собі. Тим більше після ваших “методів”. Еврика! — Радісно скрикнув Баняк. — Придумав.
— Що? — 3 надією запитав генерал.
— Передайте їх в психіатричну лікарню. Ми підготуємо бри­гаду лікарів і своїх співробітників, котрі переодягнуться лікаря­ми. Хай вільно ходять у прогулянковому дворі, спілкуються з хворими. На їхні розмови про іншу реальність ніхто не зверне уваги. Там повно Христів, Магометів, пришельців з інших світів.
— Хе-хе, — улесливо-задоволено хихикнув генерал. — Ге­ніально придумано. Вам би в органах працювати, товаришу академік.
— Обійдемося поки що, — серйозно обірвав його Баняк. — Прошу вас негайно передати затриманих головлікареві Кирилівської лікарні. Тільки везіть їх не в “чорних воронах”, а “швидкою допомогою”. Як нормальних людей. Там вас чека­тимуть. Передайте затриманим їхнє вбрання і всі речі.
— І документи? І келих? — здивувався генерал.
— Усе, — жорстко підтвердив академік. — Експеримент має бути проведено чисто, без втручання органів. Ви можете лише тримати вартових поза межами лікарні.
— Коли це треба зробити?
— Негайно. Максимум за дві години. Я повідомлю в Мо­скву президентові, що помилка виправлена, що ми шукаємо повноцінної можливості передати вартісну інформацію вож­деві. Ми — це Академія наук і славні органи. Я виручу вас. Ясно?
— Дякую, товаришу академік, — розчулено сказав гене­рал. — Я цього не забуду.
***
(Із записника Григора Бови)
Маю можливість записувати. Нотую бодай у вигляді тез те, що з нами відбувається.
Дивна зміна. Мене раптово забрали з карцера. Одвели до лазні. Звеліли грунтовно помитися. Повернули все моє вбран­ня, документи, дрібні предмети побуту, черевики. Ставлення співробітників ДБ коректне, спокійне. Навіть доброзичливе. Ніхто нічого не говорить. Усе мовчки, в тиші.
Після лазні вивели у внутрішній двір в’язниці. Там чекав мікроавтобус. Офіцер, котрий супроводжував мене, звелів сі­дати до машини. Там я побачив Галю і Юліану. Зрадів неймо­вірно. Дівчата обнімали мене і плакали. Машина рушила. Ми заспокоїлися, перебиваючи одне одного, почали щось розпові­дати. Офіцер звелів замовкнути. Я зворушено дивився на моїх милих подруг, усе ще не вірячи, що ми разом. Звернув увагу, що їм теж повернули їхнє (чернече) вбрання. Хороший це знак чи поганий? Хто знає, що стукне в голову політичним бандитам? А до того ж… Не варто забувати про нашого вічно­го Антагоніста. Кожна зла істота в цьому світі чутлива до найменшого поруху його пальців.
Дивлячись у щілину між шторою і віконцем, я намагався зрозуміти, куди нас везуть. Марна річ! Тим більше що Київ тутешній, напевно, інакший, аніж у нас.
У химерних відблисках вуличних ліхтарів я помітив, що дівчата мої змучені, під очима синці, знаки побоїв на скроні у Галі, на чолі у Юліани. Невже негідники били жінок? А втім, чому я дивуюся? У нашій “рідній” реальності чекісти не зу­пинялися перед жодною мерзотою. Повна відсутність етичних гальм чи заборон. Тут, безумовно, повна тотожність. Я відчув це на собі.
Машина заїхала в якісь ворота. Потім виявилося, що нас привезли до психіатричної лікарні. У нас вона зветься “Павлівкою”. А тут “Кирилівкою”, як і в нас до революції. Дивна річ! Знову доля звела мене з цим центром психічної недуги. Там я шукав розгадки долі Андрія Курінного, а тут сам потра­пив до рук психіатрів разом з його донькою.
Коли нас зустріли лікарі в білих халатах, ми перегляну­лися з дівчатами і зрозуміли одне одного без слів. Хай краще трактують нас, як “шизів”, аніж державних злочинців. З ліка­рями легше буде домовитися. А там, може, пощастить знайти стежечку до свободи… і далі… далі…
Лікарі уважно дивилися на нас, перемовлялися. Один з них, високий, худорлявий, доброзичливий, заспокійливо сказав:
— Ми знаємо вашу версію. Не турбуйтеся, вас ніхто не вважає хворими. Проте парадокс ситуації полягає в тому, що ми у всьому повинні розібратися… і дати вичерпні відповіді Академії наук.
— З такою постановкою питання я згоден, — відповів я. — Тільки просимо не колоти нас, не напихати всякою хімією. Ми нічого не приховаємо, якщо перевірка буде коректна.
— От і чудово, — кивнув лікар (чи хто він там).
Нас розмістили в двох камерах-палатах. Дівчата в одній, я в сусідній. Ззовні клацнув замок. Отже, вийти звідси з вла­сної волі неможливо. Побачимо.
У палаті два ліжка. На одному хтось лежить, тихо посви­стує носом. Тіло вкрите сірою ковдрою, руки складені, мов у мерця. Довга сива борода випростана поверх ковдри. Я тихо, щоб не розбудити його, підійшов до свого ліжка, роздягнувся. Накинув халат, що лежав поверх ковдри. Виклав на тумбочку гребінець, записник, кулькову ручку, хустинку, документи.
Що ж далі? Як вести себе, щоб не заплутати ниток при­чинності ще буйніше, ніж донині? Хто порадить? Хто спрямує в потрібному напрямку?
Зоряний Корсаре! Твоя урочиста риторика чарівна, але яка вона безсила перед рутинним лабіринтом Арімана. Воло­дар тримірності нехтує будь-якими правилами і правами, а ти волієш лише вільного вибору і майже божевільної віри. Тут кожен атом на службі твого супротивника. Що ж протистави­ти йому?
“Ріка Буття єдина для всіх, для всього, — майже нечутно відлунюють у свідомості слова. — Води несуть до Океану всіх тих, хто радіє течії, і тих, котрі опираються…”
Хто це? Невже відповідь Корсара? Чи мої інтуїтивні гли­бини знають результати тих обставин, що вже склалися?
За вікном місяць, зорі. Всюди спокій, лише десь за стіною чути жалібний стогін. Може, я даремно хвилююся? Адже Аріманів Всесвіт — титанічна божевільня! Хіба можна знайти в ній логічні закономірності і смисл функціонування? Ми з Гореницею раділи відкриттю таємниці мандрів у часі?! Наївні мрійники! Дізнатися, що в’язниця має ще міріади камер, про які ми не підозрювали? Це — велике досягнення науки?
А втім… Може, в якійсь із камер тонші стіни, ветхіші мури або… давні підкопи? Треба вірити ведучій зорі карми. Хто готується до втечі, той наближається до такої можливості. Там, за межами тюрми, є друзі, вони не зрадять.
Сідаю до тумбочки. Запишу все, що думаю. Може, приго­диться.
Снилися дивні сни. Тяжкі, тривожні. Якісь химерні сюже­ти з участю Великих Учителів. Урочиста матеріальність здава­лася природною, звичною. Моє мислення так трансформувало­ся, що найказковіші події сприймалися як природні, вірогідні.
Я бачив себе духовним шукачем. Був одягнений в оранжеву накидку, більш нічого при мені не було. Знав, що десь у найви­щих горах маю знайти храм Будди. Минали роки, а може — цілі життя? Втомлена душа відчувала, що наді мною пролітають віки. Я бачив безліч міст, тисячі й тисячі людей пливло дов­кола. Зустрічі, розмови, суперечки, дискусії. Велеречиві собо­ри, старезні манускрипти, глибокодумні твердження жерців, йогів, свамі. А моє серце було сумне, зневірене, спрагле чогось небувалого.
І ось тоді, коли я постарів, коли висохлі ноги ледь-ледь несли мене по землі, гірська стежина привела мене до екзотич­ного титанічного храму. Людей не було, у велетенській залі пливла тривожна тиша. В центрі височіла постать Будди. Очі Учителя примружені, на вустах втаємничена усмішка — іронічна чи гумористична?
У мене було таке відчуття, що Будда щось знає таке, про що мовчать усі манускрипти, всі наставники, всі традиції. І це втаємничене знання дуже смішне. Якби люди дізналися про нього, то вони, можливо, реготали б самі з себе багато віків. Я стояв перед кам’яним громаддям Учителя, і ця думка бенте­жила моє сумління. А за нею з’являвся висновок моїх віковіч­них пошуків: я шукаю мару.
Але чому ж, чому серце тремтить у передчутті чуда? Щось має статися. Простір вібрує, мовби насичений грозою.
Зненацька з-за кам’яної скульптури Будди з’явився юнак. Він глянув на мене і радісно, білозубо усміхнувся. Звідки, чому він знайомий? І навіть рідний? Смагляве обличчя, чорні, а разом з тим якісь на диво прозорі очі, рідкісна доброзичли­вість у погляді. І я внутрішнім знанням збагнув: ось той, кого я шукав так довго! Це той, кого назвали Буддою. Той, хто вперше у світі розрубав павутину містифікованого буття, хто розірвав полон гіпнотизму Мари.
Я обережно ступив кілька кроків назустріч. Але він випе­редив мене. Простягши руки, стрімко наблизився, і я опинив­ся в його обіймах. І відчув, що тану, зникаю, зливаюся з чи­мось великим, простим, радісним.
Вогняна блискавка засліпила, метнула мене у безвість.
І я прокинувся.
Наді мною біліла стеля. Знадвору долинали якісь крики, гомін. Де я? Куди потрапив? Перехід від таємничої духовної містерії до тривіальної буденності був такий разючий, що ро­зум спочатку не міг згадати, де перебуває моє тіло?
Потім свідомість прояснилась, і пам’ять кинула на мене обвал тяжких тактів останніх подій.
Ми в чужій реальності. Потрапили до божевільні. Потріб­на обережність і пильність. Перш за все зустрітися з дівчата­ми і виробити спільну стратегію дій.
Поряд заскрипіло ліжко. Боковим зором я побачив лю­дину похилого віку з довгою сивою бородою і таким же во­лоссям. Він сидів на ліжку, одягав — якось машинально — халат на худе тіло і, заплющивши очі, повільно, урочисто про­мовляв дивні віршовані рядки:
— Багато казкарів було.
Мов райдужне перевесло,
У небі пам’яті казки
Далекі з’єднують віки.
Піднявши руки до стелі, сивий чоловік важко зітхнув і, похитавши докірливо головою, вів далі свій речитатив, ніби звертаючись до когось лише йому видимого:
— Понад епохи і літа
Той клич казок переліта,
Немов у вирій журавлі
Прямують з рідної землі.
Багато казкарів було.
Було? Та, кажуть, загуло?
Мовляли пращури, що зло
Пісками казку замело.
Над нею буйнії лани,
Над нею квіти й бур’яни,
Над нею марення і сни
І поклик вічної весни.
Над нею — забуття печать…
Дід замовк на хвилину, ніби міркуючи над останнім тверд­женням, а потім повчально підняв кістлявого пальця вгору:
— Проте — хто може теє знать?
Можливо, рухне часу гать
І давні думи загримлять!
Анумо, діти, в коло, нум!
Я оповім одну з тих дум…
“Певно, якийсь учитель, — подумав я. — Знавець фольк­лору. Він весь поглинутий тими видіннями. Може, й тепер бачить дітей. Адже комусь розповідає? Чому потрапив сюди? Комусь ворожими здалися його твердження про древню істо­рію рідного краю. А далі вже ясно: переслідування, доноси, увага відповідних органів…”
— Доброго ранку, сусіде, — озвався я, зводячись на ліжку.
Сивий чоловік сахнувся від несподіванки, кілька хвилин гостро дивився прозорим поглядом на мене. Потім заспокійливо кивнув.
— Вітаю вас із прибуттям до космодрому.
— Якого космодрому? — здивувався я.
— Та оцього ж, — буденно пояснив сивий чоловік. — Куди вас привезли. Ви вперше тут?
— Не зовсім уперше. В якості хворого — вперше. А так бував кілька разів. Правда, в іншій реальності, в іншому Києві.
Не знаю, чому я так раптово випалив перед незнайомим цю інформацію. Здається, це сталося машинально, за інтуїтив­ним імпульсом. Дід спантеличено завмер, сиві кущики брів піднялися вгору.
— Ого! — сказав він. — Екзотична пташка потрапила в наше сільце. Тоді ви повинні розуміти, чому тут — космодром.
— Все-таки поясніть, — попросив я.
— Київ і край, столицею якого він є, сформовані титанами-магатямами ще справіку як стартовий майдан Землі. Сюди прибували перші гості з далеких зоряних світів. Звідси стар­тували їхні вихованці у Безмірність. Тут кипіли вирішальні соціохімічні реакції загальнолюдської історії. А Кирилівська лікарня — визначальна реторта цих реакцій. Тут вічно сепару­ються душі, зважуються на терезах Деміурга, а потім відправ­ляються куди треба: або на смітник бракованих деталей, або в світи Новотворення.
— Ви надто логічно мислите, — раптом сказав я, — щоб бути хворим.
— А хто вам сказав, що я хворий? — здивувався дід.
— Якщо потрапили в божевільню…
— Ну, це нічого не означає. Зовнішній соціум — це загіп­нотизована лавина дрімаючих душ. Такі люди, як я, їх триво­жать. Ось вони інтуїтивно формують для істот, котрі порушу­ють мелодію сновидіння, відстійники. Те, що в просторіччі зветься дурдомом. Але хіба річ лише в мені? Ви, я бачу, теж нормальна людина. Адже так?
— Сподіваюся.
— Вас привезли вночі?
— Цілком правильно.
— Радий познайомитися. Як вас звати?.. Маю на увазі тутешнє ім’я, земне.
У мене холодок прокотився поза спиною. Все-таки хворий. Земне ім’я, небесне… Не інакше — якийсь Христос або пророк. Проте, не подавши виду, що я збентежений, відповів:
— Григір Бова.
— Чудово, — зрадів дід. — Григір, — повторив він, налягаю­чи на рокотанні літери “р”. — Ніби гуркотіння колісниці Перуна в небі. А Бова! Яка чарівна асоціація! Прізвище з казки. Ви гадаєте, що прізвища або імена випадкові? Даремно думаєте. Все в світі обумовлено. Ім’я і прізвище, назва села, де ви народилися, імена матері-батька — все це своєрідний код вашої долі. Ви й далі перебуваєте у лоні Матері… ви відчули — я підкреслив ці слова… у лоні великої Матері-Природи… просто перейшли з лона маленького — у лоно велике… але й воно не остаточне… доведеться народжуватися знову й знову. Так ось: імена, звички, настрої, прагнення — то все подробиці вашої зародкової програми.
— Тепер зрозуміло, чому ви потрапили на територію цьо­го космодрому, — жартома сказав я. — Тут який рік? Сорок восьмий? У нас теж в ті роки було полювання на відьом.
— Де це у вас? — поцікавився дід.
— Я вже згадував. У нашій реальності. Ми з іншого про­сторово-часового світу. Я кажу про це просто, бо бачу, що ви маєте можливість зрозуміти.
— Я розумію! — Задумливо прошепотів дід. — Але ж яка чарівна містерія. Скільки разів мені снилася оця мить. Продов­жуйте, прошу вас… продовжуйте… То який рік у вашій, як ви мовили… реальності?
— Сімдесят другий.
— Ера така сама? Християнська?
— Безумовно.
— Ну це ясно. Духовні маяки при будь-яких варіантах одні й ті самі. Розкажіть, як ви потрапили сюди? Що вас зане­сло до нашого часу-простору?
— У нас почалися наукові експерименти по вивченню таємниць часу-простору. Якщо ви цікавитеся — оповім, наскі­льки зможу.
— Неодмінно, голубчику, — простягнув кістляві руки до Григора дід, а очі його спалахнули синіми вогнями. — Я сам все життя думав над цією проблемою. Тільки мої міркування мають скоріше містеріальний характер, окультний, а не науко­во-технічний. У поняттях часу-простору — безодня суб’єктивних факторів. Я не знаю, як вирішує ці проблеми ваша наука.
— Я не фахівець, але оповім усе, що знаю. До речі, ви не назвали свого ім’я й прізвища. Хоч, може, це вам не до вподоби?
— Чому ж, — доброзичливо заспокоїв мене дід. — Звати мене Сергій, прізвище — Горениця. Доктор космогонії. Маю десятки філософських праць у царині проблеми походження світів, суті еволюційних процесів, значення думки і багато іншого.
Мене ніби молотком стукнуло по тім’ю. Чи можливі такі випадковості? Сергій Горениця? В іншій реальності? Але на­багато раніше народився, аніж той — наш Горениця. Його ці­кавлять ті самі проблеми. Невже це він? А що, коли містифі­кація? Спецслужби використали те, що я їм сказав… і підсуну­ли лже-Гореницю. Щоб викликати мене на відвертість. А втім, що вони дізнаються? Те, що я вже сказав.
Гаразд. Треба бути уважним. Якнайбільше витягти з цьо­го діда. Якщо направду це Горениця, то, може, він зуміє допо­могти. Поки що — уникати повної відвертості. Хай спочатку сам розкриється.
Сивий чоловік, котрий назвався Гореницею, спостеріг за дивною моєю реакцією, здивувався.
— Що вас спантеличило? Що я не дуже подібний до космогоніста? Та ще й доктора? На це є причини. Пізніше дізна­єтеся. Тим більше останніми роками я відійшов од наукових кіл, почав працювати в сільській школі. Мене зацікавила каз­ка, легенда, фольклор. І чиста дитяча психіка зокрема.
— Я зауважив це, — признався я. — Коли прокинувся, почув, як ви промовляєте до дітей… щось про казку…
— І вирішили, що я шизофренік? — Тихенько засміявся він. — Ну-ну, не треба виправдання. Те ж саме думають лікарі та мої колеги.
— Але я не розумію, до чого тут казка і наші розмови про таємниці часу-простору.
— О! — Підняв він повчально пальця вгору. — Казка, міф — то вражаючий ментальний заряд тисячоліть. Чому ніхто не замислюється над таємницею довголіття казки? Гинуть спога­ди про великих діячів, історичні манускрипти, інформація про ті чи інші відкриття, славних людей, а якась примітивна казочка живе тисячоліттями. Чому?
— Бо вона потрібна дітям, — сказав я. — Отже, в ній є вічна потреба. Як у воді, в шматку хліба.
— Це лише частка правди, — схвально кивнув дід. — Більш глибока істина в тому, що казка — утвір самого Логоса, ядро Божого задуму. Тому вона нерушима. Людина безсила знищити те, що сформоване Небесним Розумом. Але біда в тім, що ми користуємося казкою вульгарно. Приблизно так, якби самоцвітом вишкрібати бруд зі столу або длушпатися в зубах. У той час як самоцвіт може стати прикрасою царської корони і дати взірець краси, або розрізати найтверді­ше скло. Це — віддалений приклад. Я тверджу, що казка може стати основою найвищого гнозису, найглибшої веди, бути родоначальником небувалої цивілізації. Проте це треба збаг­нути.
Нашу розмову перебили. Запросили до сніданку.
…За один день сталося так багато, що навіть не знаю, з чого почати. Спробую по порядку.
Нас із дідом (не повертається язик називати його Сергієм Гореницею) завели до просторої їдальні. Санітари показали вільні місця за столом на чотири особи. Я оглянув приміщен­ня, всюди видно було тільки чоловіків — старих і молодих. Жодної жінки, крім кількох санітарок, котрі розносили сніда­нок (горохове пюре і кава з молоком). Стало сумно. Я поду­мав, що моїх дівчат, можливо, не так просто буде побачити.
Довкола стояв шум, гам, за столами кипіли пристрасті, дискусії. Горениця торкнувся мого рукава.
— Сідайте. Ще встигнете надивитися на екзотичних туземців.
Я сів, почав неуважно їсти горохову страву, що, на преве­ликий подив, виявилася досить смачною. Навпроти мене за столом сидів чоловік років сорока з відстороненим поглядом. Обличчя зім’яте, волосся нерозчесане. Потім його погляд зу­пинився на мені, лагідна посмішка торкнулася сухих вуст.
— Новенький?
Я кивнув.
— З якої планети?
Я розгублено мовчав. Горениця підморгнув.
— Я ж казав вам. Ми на космодромі. Треба зрозуміти це і вести себе відповідно. Наш сусід досвідчений мандрівник у Всесвіті.
— Так, це правда, — ствердно озвався сусід. — Моє ім’я Олафран Гнеосій тун Домбассіад, магістр шестимірного Кос­мосу двадцять сьомого посвячення.
Я звернув увагу, що він вимовляє карколомні наймення чітко, хутко, виразно: певно, давно звик до них. Раптом мені чомусь захотілося включитися до цієї божевільної гри, і я, приклавши долоню до грудей, сказав йому:
— Меркурій сіо Араиуар, до ваших послуг. Космослідчий Головного Координатора Системи Ара.
Я назвав своє повне ім’я в тій сфері, що мені снилася так часто, але не вимовив імені нашого Антагоніста. Щось у гли­бині душі стримало мене від цього. Але ж яким був мій подив, коли цей Олафрам кивнув головою і з повагою сказав:
— Ого! Аріман уже сюди посилає своїх емісарів? Досі я не зустрічав тут жителів Ари.
— Ви знаєте Арімана? — Пошепки запитав я сусіда.
— Хто ж його не знає, — буденно відповів він. Ковтнувши кави, долонею витер вуста і задумливо запитав: — А що — якесь важливе завдання у цій сфері? Правда, я запитую наївні речі. Битви між світами тривають відтоді, як… — Олафрам замислено помовчав, ніби щось згадуючи, потім важко зітхнув. — Так, так. Давно це було. Мені пощастило дещо прочитати в бібліотеках сьомої сфери. Проте якщо ви космослідчий з Ари, то знаєте все краще, аніж я. Дозвольте, дозвольте! — Зненацька підстрибнув на стільці балакучий хворий. — Я згадую, що Меркурій (або Гермес, названий на Землі богом мудрості, Тричі Великим) разом з гру­пою Девів-Богів став супротивником Головного Координатора, котрий має так багато імен і міняє їх, як йому забажається.
— Замовкни, Олафраме, — доброзичливо озвався Горениця, — ти ще встигнеш розповісти новенькому про своє знання.
— Який же він новенький? — здивувався Олафрам. — Сам Гермес Тричі Великий, котрий залишив планеті Смараг­дову Скрижаль.
— Гм, — заперечливо буркнув я, — поміж Девами, про яких ви згадали, було багато вищих від мене.
— Я знаю. Але не довелося зустрічатися. Навіть тут, на космодромі. Мабуть, вони не полюбляють Землі.
— Навпаки, — озвався Горениця. — Земля — їхня визна­чальна любов і мука.
Він гостро глянув на мене. І тут я зрозумів, що Горениця теж серйозно сприймає марення нашого сусіда. Але звідки той знає про мої сни? Хто він?
І знову мене пронизав імпульс майже божевільної потре­би підключитися до небезпечної тривожної гри моїх співбесід­ників: а що, коли натякнути їм про Горіора? Якщо вони зна­ють про нього, тоді…
Що тоді, я не встиг додумати, тому що рішуче бовкнув, ніби стрибаючи з кручі в холодну воду:
— Ви маєте на увазі Горіора?
Мої сусіди на якусь хвилю заклякли. Ні слова. Ні поруху. Лише в очах прозорі зайчики, тепла хвиля розчулення, умиро­творення.
— Ти знаєш Зоряного Корсара, — не запитуючи, а стверд­жуючи, озвався Горениця і поклав суху долоню на мою руку. — Це чудово. Отже, наша когорта збирається…
— Яка когорта? — Схвильовано прошепотів я.
— Як то яка? — здивувався Олафрам. — Та, яка вирушила на Землю в прадавності. Хіба забув, Меркурій сіо Арануар?
— Зажди, зажди, Олафраме, — урочисто мовив Горениця. — Не поспішай. А раптом це випадковість. Давай перевіримо, щоб потім не розчаровуватися. — Дід глянув глибоким зором прямо в мою душу і просто запитав: — Якщо ти так багато знаєш, тоді маєш відати моє ім’я там…
— Ти Горикорінь — керівник групи Багатомірності, — майже буденним голосом, але з внутрішнім тремтінням сказав я. — Вас було семеро: три чоловіки, чотири жінки. Я приєднав­ся до вас пізніше, вже на Землі, коли Аріман доручив мені…
— Так! Все правда! — Потряс мою руку Горениця, а наш сусід радісно потирав долоні, ніби раптом йому стало холод­но. — То був твій подвиг, Меркурію. Ми ніколи не думали, що ти зважишся на таке. Адже нас об’єднувала любов, а ти…
— Мене також вела любов, — заперечив я. — Така любов, що й тисячі смертей не згасили ЇЇ.
— Ти в цьому житті зустрів її? — 3 надією запитав дід.
— Кого?
— Ту, котру згадав? Назви її ім’я, і тоді щезнуть останні сумніви.
— Громовицю?
— О радість! Усе так. Назви ще імена всіх Космократорів, крім нас двох і Громовиці.
— Сократ, Інеса, Чайка, Владисвіт, Юліана…
— Тихо, тихо, — знеможено прошепотів дід, майже стог­нучи від екстатичного розчулення. — Горіор обіцяв зустріч незабаром… і виконав свою обіцянку… Але скажи — ти сам?
— Що означає сам?
— Ти зустрів когось з Космократорів?
— Так. У своїй реальності я зустрів Громовицю. Ми знову об’єдналися любов’ю. Потім після складних перипетій вияви­ли Юліану в попередньому столітті. Горикорінь підготував експеримент, щоб вивести її в наш час. Я вже згадував, що відбулося порушення, і ми потрапили в іншу реальність.
— Юліана теж тут? — Жваво запитав Горениця.
— Тут. І Громовиця теж.
— Сталося, — раптом озвався Олафрам, і вони перегляну­лися з Гореницею. — Я казав тобі, що інтуїція не обманює.
— Що сталося? — Не зрозумів я.
— Усі семеро тут, — пояснив Горениця. — Ти розумієш, що це означає? Ми можемо здійснити будь-який просторово-часовий прорив, якщо зберемо живе коло…
— Невже всі потрапили до лікарні… чи то пак — до “кос­модрому”? — Недовірливо запитав я.
—- Та ні. Тут лише я, Сократ, ти, твої дівчата, а Чайка, Владисвіт, Інеса — у хвилях житейського моря. Але ми вже налагодили контакт, знаємо, де вони. І можемо в разі по­треби…
— Тоді хто такий Олафрам?
— Вгадай, — жартома сказав Горениця, і обидва мої сусі­ди лукаво посміхнулися.
— Сократ, — випалив я, навіть не замислюючись, чому я так впевнено вірю в це.
— Все, все, все, — замуркотів Олафрам, поплескуючи до­лонями по скатертині. — Все сходиться, завершується, набли­жається до Джерела.
— Заждіте, друзі, — занепокоївся я. — А як же інші наші вияви? В нашій реальності є ще один Горениця-Горикорінь… і тут, у вас, — я це знаю — народився мій двійник. І Громовиця вже є, правда, ще зовсім малесенька.
Горениця заспокійливо осміхнувся:
— Нас, може, безліч у розмаїтих сферах. Закон подільно­сті духа дозволяє такі метаморфози. Та найголовніше, щоб у якійсь реальності зібралося ядро регенерації, синтезу. Ти зба­гнув? Нас розірвав Лабіринт Арімана… у міфах він називався Лабіринтом Мінотавра… ми ще будемо мати справу з ним. Аріман невпинно тасує свої карти, щоб відтягнути мить єдно­сті, сподівається вигадати щось таке парадоксальне, невідоме Горіорові й нам. Якщо нам пощастить змінити течію причин­ності, а відтак — формування тримірної реальності, тоді Зем­ля і Ара об’єднаються, порочне творення щезне, розтане і ми зможемо здійснювати волю Великої Матері, формувати сві­ти волі й радості…
— Нам вже сказав про це Горіор!
— Ви маєте з ним контакт? — Жваво поцікавився Олафрам.
— Це тяжко, але ми вже двічі розмовляли з ним.
— Тепер це буде легше, коли ми зберемо все коло,— запевнив Горениця, підморгуючи мені. — Веди нас до твоїх дівчат, ми зможемо зустрітися в прогулянковому дворі. Але попереджую — пильність і обережність. Поміж лікарями є чимало агентів спецслужб, а вони — слуги Арімана, навіть не розуміючи цього. Маємо діяти хутко, майже блискавично. Викличемо на побачення решту Космократорів. Зустріч має бути ніби спонтанна, невинна… і тоді…
— Що?
— Ми проб’ємо канал над віками, вийдемо з Лабіринту тримірності, народимося в прадавності.
— Так, саме так він казав. Але як? Як це станеться?
— Дуже просто. Навіть тривіально. Проте нам пора. Вже йде санітар виганяти на прогулянку. Виходьмо кожен окремо, а там зійдемося ніби випадково…
Сталося. Вже п’ятеро Космократорів зустрілися в глибині Лабіринту Арімана, як називає цей світ Горикорінь. Мої дів­чата одразу пізнали і Горикореня, і Сократа. Ми плакали від щастя, танцювали, ніби п’яні. Можу уявити, що думають ліка­рі, котрі спостерігають за нами. Чи не підтверджуємо ми, на­віть не бажаючи цього, припущення про своє божевілля? А, байдуже! Найзначніше те, що ми вже призначили день, коли зійдуться всі. Як це буде? Горикорінь запевняє, що все дуже просто. Чайка та Інеса, виявляється, в цій реальності народилися сестрами, вони близькі знайомі Олафраму-Сократу, інколи передають йому передачі, зустрічаються в прогу­лянковому дворі. Владисвіт — відомий психіатр, керівник Ре­спубліканського Психологічного центру, він опікає Олафрама, допомагає “лікувати”, отже, має право завжди відвідати хво­рого або прийти до нього разом з родичами та знайомими.
Що буде? Що буде?
Інколи я зненацька зупиняюсь на місці, замислююся: чи не граємо ми всі якусь химерну трагікомедію? Чи може вийти щось справді путнє з такої божевільної містерії?
Жовтень. Київ за мурами “дурдому” вдягається в святкові шати зимового спочинку. Яке буйство кольорів! Переінакшую­чи слова Христа, можна сказати: жоден імператор не одягався багатше від оцих простих беріз, осик, дубів, кленів. Навіть ски­даючи щорічно своє пишне вбрання, рослинне царство Землі влаштовує радісний бенкет прощання з черговим циклом міс­терії буття. Нам ніби засвідчує сам Дух Життя, що величний будь-який етап мандрів у світі, що відсутні об’єктивно стани зла і добра, а є лише наша оцінка ситуації і можливість (або відсутність можливості) здійснити волю власної Сутності — руйнівну чи творящу, а отже — пожати відповідний врожай.
Завтра — неділя. У прогулянковому дворику відбудеться зустріч усіх. Хоч би щось не завадило. Нас вже викликали до головлікаря (кожного зокрема). Розпитували про нашу вер­сію. Мої відверті оповіді (хоч і досить лаконічні) головлікар сприйняв спокійно, доброзичливо. Розпитував про механізм мандрів у часі. Я відповів, що не фахівець, а лише виконавець експерименту. На випещеному, аристократичному обличчі пси­хіатра блукала дружня посмішка. Він підморгнув мені, і в холоднуватих сірих очах блиснули бісики.
— Скажіть відверто, Григоре Максимовичу, ви вже знай­шли тут друзів-космонавтів?
— Яких космонавтів? — здивувався я. — Адже у вашій реальності ще не розпочалися космічні польоти людей? На­скільки я знаю — ще тільки запущено перші невеликі супут­ники.
— Я не про цих космонавтів кажу, — нетерпляче сказав головлікар.
— А про яких же?
— Про космонавтів духовних. Адже лікарню недарма на­зивають космодромом.
— Чув таку назву, — признався я. — Але хіба можна сер­йозно ставитися до марення хворих?
— Невже ви вважаєте це маренням? Самі ж прибули бог зна звідки. Хто вам вірить про мандри в часі? Чому ж ви не вірите твердженням наших пацієнтів?
Я дивився в його очі і не міг збагнути — чи він провокує мене, викликаючи на відвертість, чи, може, й сам уже отруївся мареннями своїх пацієнтів?
Проте інтуїція підказує: обережність. Мені ввижаються за спиною психіатра постаті Горіора та Арімана. Кожен щось ше­поче, наказує, щось очікує. Ми на перехресті таких вражаю­чих доріг, що вже не збагнеш самостійно, куди йти, куди повернути. Краще остерегтися, зачекати, доки не відбудеться безповоротна трансформація.
Так я нічого й не сказав психіатрові. Мені здалося, що він залишився невдоволений…
Надворі ніч. На вечірній прогулянці Галя сказала, що вони з Юліаною мали контакт з Горіором. Він знає про завтрашній збір, певен в успіхові, але просить бути пильними. Прорив має відбутися нагально, безповоротно, блискавично. Дівчата запи­тали про механізм такого прориву, але Корсар лише натякнув, що ядро здійснення — Горикорінь. “Не дивуйтеся простоті реалізації, — зауважив Горіор. — Аріман ускладнив усі рішення до абсурду. Ви тисячоліттями заплутували клубо­чок гнозису. А віднині — будьте як діти. Я вам казав це тисячоліття тому”.
І ще одне, попросив він. Не забудьте Чашу. Вина Невми­рущості з неї мають випити всі Космократори. Тоді задумане станеться.
Галя заперечила, що чаша порожня.
Вона завжди повна, сказав Зоряний Корсар. Відтоді, як я вперше причащав з неї учнів, вона повна. Лише ви не завжди це бачите.
Дивно. Тривожно. Отже, це він був тоді, коли на Голгофі піднявся хрест, віщуючи Землі тисячолітню містерію Воскре­сіння? Хто ж тоді в і н? Як поєднати легенди Планети з реальністю Вищого Світу?
Відбулося… Відбулося.
Відбулося!
Тіло в огні. Тепер уже ніщо не зупинить його палання. Ми залишаємося ще тут, в божевільному лабіринті двадцято­го віку, але наша свідомість, наша, як сказав Горениця, магатяма, прокотилася над віками, стала мостом всевідання. Вже не сни, не інтуїція свідчать про реальність Ари і на­шої участі в ЇЇ житті, а відкрита книга Буття, вкарбована в наше єство. Арімане, тобі не вдалося зупинити процес транс­формації.
Ми сиділи на лавочці під барвистими кленами. Ми — це я, Горикорінь, Сократ, Громовиця, Юліана. Тихо падало баг­ряне листя на наші голови. Ми перезиралися, тривожно мов­чали. Громовиця притримувала рукою келих, захований під халатом на грудях.
Довкола бродили зграйки хворих. Хтось кричав, хтось га­ряче закликав до братерства і єдності, ніби на трибуні в Гайд-парку. Якась молода жіночка колихала біля грудей уявну дити­ну, приплакувала біля неї, побивалася. Високий розпатланий дід з аскетичним худющим обличчям дивився в блідо-блакитне дивоколо, ніби виглядав звідти пришельців або ангелів.
— Ось мій опікун, — раптом сказав Сократ. — А з ним — друзі.
У грудях стало гаряче. Так просто? Так несподівано? Скільки мільйонноліть ми йшли до цього дня? І що ж тепер?
Стрункий, широкоплечий чолов’яга у вишуканому сірому костюмі наблизився до нашого гурту. На плечах недбало на­кинутий халат. Погляд чорних очей охопив усіх нас водночас, зволожився ледь стриманим розчуленням. Двоє дівчаток — одна русява, з хвилястим волоссям, а друга — палка брюнетка з тов­стими заплетеними косами, з іскристими карими очима — трем­тячими руками подали Олафрамові та Горениці кульки з передачами.
— Ну, як здоров’я? — Удавано бадьоро запитав прибу­лець з халатом на плечах. — У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного університету?
— У нас нема часу для спектаклю, — ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. — Познайомтеся, друзі: це — Владисвіт, з ним — Чайка та Інеса. А це — Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь — таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинності і скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірності. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМ будемо звід­си, аналізуючи їх магатямою.
— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію про­риву? — запитав я.
— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горико­рінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?
— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?
— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?
— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.
— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?
— А чому б і ні?
— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, прибо­ркування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?
— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.
— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи на­впроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!
Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, проко­чується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Серце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні маленьким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?
— У дуже давнії літа
(Туди ні стежок, ні моста,
Ні слів звідтам не долина,
Не йде ні люд, ні звірина,
Лише пилюку й черепки
Подарували ті віки), —
Так от — у ті літа святі,
Що їх назвали золоті,
На землях нинішніх Трипілля
Серед веселощів, привілля,
Без лиха, горя і біди
Жили могутні Прадіди…
— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, заціка­вилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?
Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:
— Чиї, питаєте? Та наші!
Ми теж п’ємо з тієї чаші,
Яку лишили нам вони…
Та чаша — ріки і лани,
Зірок іскристе Дивоколо,
Сади й ліси густі довкола,
Світанки й грозові дощі,
Кохання вічні радощі,
У просторі привільні птахи,
І зело буйне понад шляхом,
І Вирій вічно-таємничий,
Що нас за Пращурами кличе…
— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:
— Еге ж, багато хто вважає,
Що пращурів отих немає.
Від них, либонь, одна пилюка,
Та в слові, може, їх наука.
Відсутня правда в слові тім,
Бо вічний пращуровий Дім
Й самі вони у Дивоколі,
У таємничім казок полі
Живуть і у грядуще скачуть, —
Побачить можна їх одначе!
Але зустріне їх лиш той,
Хто мудрий серцем, хто герой,
Хто осідла того коня,
Що й смерть саму переганя!..
Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в за­бутті, прошепотів:
— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закри­ти щілину в континуумі. Слухайте уважно!
— Я вже сказав, що Прабатьки
Жили над водами ріки,
Яку здавен Дніпром зовуть.
У йменні тім глибока суть.
Дана — вода, Землею дана,
Що поїть вічно спрагу лану.
Вона одвічна, тому й пра,
А разом буде — ДАНА-ПРА.
Погляньте — там, над Дана-пра,
В імлі стоїть Дивич-гора.
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
Собі ту гору освятив.
На ній Святилище було,
Кругом і квіти, і зело,
Ну а отам, де хатки мріють,
Розташувалося село…
А втім… це ми так звикли звать,
Але для казки — інша стать:
Тоді всі селища поспіль
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
ПІЛЬ — це і поле, й площина,
Для житла місце, і для сна,
Для сіяння, і для збирання,
Для радування і кохання.
І кожне житло, кожен піль
Стрічає вітри звідусіль, —
Від полуночі і полудня,
У дні легкі і миоготрудні, —
Ті вітри людям принесуть
І слів, і дій таємну суть.
Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.
Сучасне ймення теж звідтіль…
Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в осно­ву тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:
— То звідкіля пішло воно —
Те дивне, звучне імено?
В Дідів-Троянів був кумир —
У Вирій вірний Поводир.
Не ідол мертвий — Дух Життєвий,
Триликий — тобто Трисуттєвий.
Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —
Таємний, звивистий, мов змій.
А суть — від коєння до дії,
Від божевілля до надії,
Бо КИЙ веде до каяття,
А ДІЯ рухає життя.
Покинеш КИЙ — то маєш спокій,
А ДІЯ дасть політ високий.
Двобічний був той лик в кумира:
Один бік — зло, а другий — миру.
І говорили Прадіди,
Що КИЙ веде лиш до біди,
Що відкриває тайний лик
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
Хто коєнь марних пелену
Розвіє, мов примару сну.
В кумира другий лик — то ЧАХ,
Летючий він, неначе птах,
Дає здоров’я й забира,
Коли прийшла комусь пора,
Малює барви на щоках,
Смішинок іскри ув очах,
Незламну силу у руках,
І сіє передсмертний жах
Всесильний, таємничий ЧАХ…
— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здаєть­ся, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?
— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громо­вицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реаль­ність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було звичною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?
Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість даль­шої дискусії, і продовжував оповідь.
— Гнівити ЧАХА — стережись!
Він підкрадається, мов рись,
Якщо здоров’я ти згубив,
То ЧАХ тебе не полюбив.
Ти станеш чахлий, наче тінь,
Ти вичахнєш, як древня лінь,
Й тебе од світу одчахнє
Веління ЧАХОВЕ страшне…
…А третій лик — ясного ХОРА,
Який пітьму щоденно боре,
Котрий об’єднує невпинно
Усе — від люду до билини, —
Дерева, райдуги, зірниці,
Мурашки, гори, звірі, птиці:
У дивоколі все живе
Його Вітцем своїм зове.
Тому Троянськії дівчата
Так люблять ХОРА величати
У плавнім диво-хороводі,
Прохаючи кохання й вроди,
І ХОР ясний дарує їм
Любов, дітей і рідний дім.
Тому хороше все, що миле,
Тому хоробрість — ХОРА сила,
Бо він щодень у Дивоколі
Життєві зерна сіє в полі,
В блакитну всеосяжну Ниву,
У Землю — буйну і вродливу.
Він — всіх великий Хоронитель,
Пастух, об’єднувач, цілитель,
Чому його звемо ще й РОД —
Трояни всі — його народ!
Отож Троян тримав сторожу
Землі цієї і ворожу
Чужинську силу нерушимо
Ламав, мов буря бадилину.
Бо знали всі діди-Трояни,
Що лише єдність нездоланна.
Хто знає тайну праці-дії,
Хто береже дідівські мрії,
Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі
Загляне Друзям в ясні вічі,
Того ніяка вража зграя
У буйнім герці не зламає.
Діди передали онукам
Єдину вірную науку:
Щоб мати силу й волю в світі,
Троян тримайте, любі діти!..
Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодій­ний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.
— Келих, — прошепотіла вона. Одгорнула полу халата і показала чарівну чашу друзям. Там уже мерехтіла багряна рі­дина, іскрилася. Від неї плинув тонкий трояндовий запах.
— Пора, — сказав Сократ. — Слуги Арімана збурилися.
Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповне­ний божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.
— Пийте, — наказав Горикорінь. — Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Ру­шаймо в дорогу понад віками…
Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, пере­дала мені. Я знову відчув ураганну вогняну силу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко за­вершував віршований код.
— Спільноті впасти не давайте,
Тримайте ХОРА всі і знайте:
Як розпадеться міць ТРОЯНА —
Господарем чужинець стане.
Від сили й слави в час такий
Для нас залишиться лиш КИЙ,
Та й то — в чужих для нас руках.
І піде вдаль могутній ЧАХ,
І від веселки Диво-Хора
Лишиться гіркота і горе.
Отож з Трояном вік живіть —
І процвіте Троянська віть!
Тепер скінчилася зав’язка,
Почнеться справжня, давня КАЗКА…
— Брама відкрита, — твердо сказав Горикорінь. — Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, залишаючись тут.
— Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.
У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.
— Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи ру­кою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!
— Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осу­шив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…

Частина третя
Яні — син зірниці
Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці ро­дючої.
І затепліли гойні груди.
Зігрілися.
І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Дивокола-Сварога.
Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж бажалося. Хвоста­та зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блис­ком своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передавалася в казках і думах…
На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дровець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.
Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща — вісниця змін.
Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте від­чувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.
Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, най­старіший магатям у Троянськім Краї, і його син — воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.
Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владно­сті — знак Старшинства.
— Магатями, кошатрії, володарі славних Родів Троян-поля, — пролунав у тиші голос Яма. Ви всі відчуваєте тривогу, посіяну з’явою зоряної вісниці. Сотні літ спокій і злагода обнімали рідний край. Рік у рік ми плекали надійну основу радості — цілість братерської єдності. Проте всі Старшини пам’ятають засторогу наших Покровителів — Діда Сварога, Діда Дажбога, Матусі Горогни і Баби Гайї, — що могутнє щастя притягує до себе могутній опір ворожої сили. Сип мій Пріям приніс жор­стокі вісті. З далекого Кріту, з гір Греції, з пустель Лівії готу­ються до походу кораблі наших супротивників під рукою Си­нів Місяця. А вчора прибули посланці з Карпат — наші побра­тими. Повідомлено, що вже палають троянські городища й села, захоплено в полон сотні жінок та дітей, смерть забрала до себе вірних захисників-кошатріїв. Ви знаєте, що Троян-піль утримував свою вільність лише любов’ю до мирності й злагоди. Ми були відкриті всім племенам — дітям Матінки Гейї, відкриті для обміну, любові й братерства. Тому кошатрії наші зломлені грубою силою ворогів, а достойні заміни для опору відсутні. Ріка зла і руїни котиться по землях Троян-поля. Маємо вирішити, славні магатями, як діяти. Вирішити хутко, ясно, достойно. Я сказав! Хто воліє слова?
До вогнища виступив волхв Горислав.
— Ми давно передчували, що такий день настане. Лише не відали — коли. Про це казали справіку вартові Троян-поля, Зоряні Діди й Баби. Маємо звернутися до них, щоб здобути ясне розуміння і добру пораду. Хай старшинська Рада споря­дить повноважних слів-волхвів: одні одразу ж рушать в Рожище, до Баби Гайї, аби вона провішувала нам грядуще, а інші вкупі з усіма достойними магатямами мають увійти до втаєм­ниченої кузні Діда Сварога, заглибленої в Дивич-горі. Відкри­ваю вам цю таємницю, бо грізна нора настала, і без Диво-Коваля ми безсилі зупинити зловіщу руїну. Чи згодні ви зі мною, славні магатями, кошатрії та Володарі Родів?
— Згода! — Пролунало над Дивич-горою.
— Тоді обирайте вісників до Баби Гайї. І одразу ж присту­пимо до обряду відкриття Брами зоряної кузні.
Вісників до Баби Гайї очолив сам волхв Горислав. З ним вирушили магатям Грім-тур — славний воєвода Карпатських троянів, кошатрій Пріям, боян-співець Дивогук. Напросився до плавання син Пріама, юний воїн Гуктур. Вітець остерігався брати його для такого таємничого діла, проте хлопець наполя­гав — аж до сліз ув очах. Він вперше побував у серці Троянсь­кого Краю, і душі його хотілося якнайглибше зануритися в казкові сплетіння подій рідної землі. Почувши благання моло­дого кошатрія, волхв Горислав доброзичливо сказав Пріямові:
— Дарма перечиш синові, славний Пріяме. Хай приймає на серце, окрім бойового ладування, ще й мудрість глибинної долі Троян-поля. Поглянь на нього — він весь тріпоче від любові до коханого краю. Бачу полум’я серця юначого і запе­вняю — горить воно добрим променем. Хай пливе з нами Гуктур. Еж недарма ти дав йому ім’я покровителя Землі Раїн-ської — Тура. Гук Тура маємо почути з вуст Баби Гайї, то хай же поміж нами буде його дитя.
Пріям полегшено зітхнув, почувши таку доброзичливу раду з вуст найстарішого волхва — бесідника Сварога й Дажбога. А Гуктур вже й не відходив від Горислава, старався щомиті бути поруч, прислухався до кожного слова мудреця, приглядався до виразу обличчя, погляду очей.
Гурт посланців до Баби Гайї, покинувши вершину Дивич-гори, попрямував до берега Дана-пра. Пролунав скупий наказ Горислава, і на байдаку, що похитувався в нічних сутінках на хвилях ріки, заворушилися постаті гребців. Сильні руки пере­кинули широкі сходні на піщаний берег. Першим на байдак ступив боян-співець Дивогук. Його радо привітали гребці, до­помогли сісти на почесному місці під щоглою. За ним берег залишили Пріям, Грім-тур, кілька охоронців і юний Гуктур. Останній з’явився на байдаку Горислав. Гребці, вклонившись йому, зайняли свої місця біля весел.
Волхв, сівши на кормі, помовчав трохи, обнімаючи погля­дом нічний дивокіл, сяючий самоцвітами зірок.
— Зловіща Зоря потроху втрачає силу, трояни. Зоряний Див прихильний до нас. Проте великі втрати і руїни грядуть для наших нащадків. Благо тому, хто матиме терпіння і збагне суть знаків таємних.
Усі з повагою прислухалися до віщих слів волхва, хоч безсилі були збагнути всю глибину його рокування.
— Гребці мої, — повагом вів далі Горислав, — маємо вель­ми швидко добратися до Рожища, аби Баба Гайя провішувала долю Троян-поля до світанку. Так велено. Чи встигнете, дру­га мої?
— Навряд, — похитав головою керманич, чухаючи поти­лицю. — Навіть якщо будемо гребти з усіх сил — прийдемо за годину по світанню.
— Тоді маємо звернутися до Водяного Дива — господаря Дана-пра, — урочисто мовив Горислав, встаючи на кормі. Він викресав вогню, запалив смолоскип, високо підняв його над головою, вдивляючись у мерехтливу далечінь широкого плеса ріки. — Дивогук! Ми зрідка турбуємо володаря святих вод, і лише при крайній потребі. Заграй йому величальну, прошу тебе!
Дивогук кивнув головою, торкнувся трьома складеними докупи пальцями чола і серця, поклав руки на струни гусел. Зарокотали переливи срібнотонних згуків над просторами Дана-пра, лягли до підніжжя Дивич-гори. Під зоряним склепінням почулися рокування, звернені до Водяного Дива:
— Матері Сила, тайни Дитина,
Струмінь одвічний Диво-Життя,
Радості й мудрості річка невпинна,
Просим Твого напуття.
Бийся у стінах нашого тіла,
Геть вимивай Чорнобога багно,
Щоб наше серце в Ирій летіло,
Щоб засіяло воно.
В пошуку Правди дай нам пораду,
Щоб не блукать у пітьмі навмання,
Обережи від падіння і зради,
Шлях покажи до Дажбожого Дня.
Байдак рушив з місця, набираючи ходу. Під днищем весе­ло заспівала вода. Дивич-гора віддалялася, вогнище на ній хутко зменшувалося.
— Тепер встигнемо, — просто сказав Горислав. — Дякува­ти Водяному Дивові, маємо надію на успіх. Магатяме Диво-гук! Щоб Тихозгук Дажбога супроводжував нас, заспівай нам пісню-напуття. Ти відаєш яку…
— Що це таке — Тихозгук Дажбога, татусю? — Здивовано запитав Гуктур, схилившись до батька. — Не чув про теє.
— Скоро дізнаєшся, — тихенько відповів Пріям. — Та Пісня Дажбогова лунає повсюдно, повсякчасно. Та вона надто ніжна, тихенька. І треба в собі притишити громи буденності, щоб почути. Ось надійде пора твоєї посвяти — старші скажуть про все. Слухай співця, сину. Слухай…
Дивогук поклав пальці на віщі струни, заплющив очі. На високому чолі відбилася печать задуми. Потім він оглянув усіх супутників — гребців, Пріяма, Горислава, Грім-тура, юно­го заморського кошатрія Гуктура.
— Почуємо, що скаже нам Баба Гайя, — мовив співець. — Проте знаю, що земля Троянська мас пробудитися від глибин до високості. Чує серце — сила Найвищого Вітця повинна ввійти до нашої душі, щоб здолати силу ворожу. Хай же напуттям буде молитва до тайного Духу Прабатька.
У Гуктура аж подих перехватило, коли гуслі зарокотали дивну мелодію вступу. Здавалося, що ті згуки виникали, народжували­ся поза пальцями бояна-співця, поміж лозами прибережними, під зорями усміхненими, у глибині таємничих яруг святої землі троянської, а вже потім переливалися якимсь чаклунським спо­собом на струни і до голосу Дивогукового. Слова молитви були значущі й глибокі, проте юнак і всі його супутники сприймали суть напуття поза змістом, вродженою від батьків чутливістю.
— Понад світами погляду і слуху,
Над царствами і світла, й темноти —
Прийди до нас, преславний Отче Духу,
Прийди до нас і серце освяти.
Під громи зла, в годину надзвичайну,
Коли душа не зна, куди іти,
Зійди до нас, преславний Отче Тайни,
Зійди до нас і думу освяти.
Відкрий нам браму, де злагода дише,
Дозволь ступить на райдужні мости!
Прийди до нас, предивний Отче Тиші,
Прийди до нас і дух наш освяти.
Пісенна молитва так заворожила всіх, що довго ще супут­ники мовчали.
— Татку, а хто така Баба Гайя? Чому ти про неї досі мовчав?
— То Берегиня рідного краю, сипку, — шепоче на вухо юнакові Пріям. — Чим менше людей знає про неї, тим краще для долі Троянщини.
— Чому так? — Дивується син.
— Бо діти Чорнобога пантрують, аби завдати удару в серце нашої землі. А на варті серця з давніх-давен поставлена Баба Гайя. І ще — Матуся Горогна. А окрім них — Прадіди Сварог і Дажбог.
— Про них я чув, матінка оповідала. А про Бабу Гайю і Матусю Горогну в казках мовчання.
— Хто заслужить — той знатиме, — заперечив Пріям. — Ось ти віднині будеш знати. А тому й знання таке принесе, окрім радості, ще й тривогу.
— А хто ж вони — Баба Гайя і Матуся Горогна?
— Наші Зоряні Пращури. Останні з тих, хто прибув ко­лись на Землю і просвітив людей.
— Ой-йой! — зітхнув юнак. — Татку, я вмру від цікавості. І ти міг мовчати?
— Тихо, синку. Хай вуста твої будуть замкнені. Так краще для нас, для Троян-поля, для всіх. Мовчи, синку. Про все знатимеш своєчасно.
За годину після полуночі нічний морок згустився, закоти­лася за обрій зловіща Зоря, поринули в імлистий серпанок зірки та Місяць.
— Буде гроза, — сказав Горислав.
І ніби на підтвердження його слів у Дивоколі загриміло майже одночасно із сліпучим сяйвом довжелезної Перунової стріли.
— Уже близенько Рожище, — вдоволено додав волхв. — Дякувати водяному Диву, ми встигаємо. Гляньте, други, вже видно благословенну криницю Сили Землі.
Гуктур глянув туди, куди рукою вказував Горислав. Ліво­руч від головного річища Дана-пра, над високим островом, мерехтів райдужний світлограй — променистий, багатоцвітний стовп, що сягав хмар і, мабуть, пронизував їх, заглиблюю­чись у безодні Сварогових Осель.
— Це і є Рожище? — Тихенько запитав юнак.
— Так, синку, — урочисто відповів Горислав. — То Джере­ло моці Землі й Зоряного Дива. Таких Джерел дванадцятеро по всій Раїні. Дід Сварог і Баба Гайя вартують ті річища Сили, щоб вічно буяло життя. Увага, вої! Беріться до весел.
Заскрипіли весла, байдак різко повернув ліворуч і ввій­шов до вузької протоки. Проте вода в ній текла бурхливим потоком, і Горислав ледве встигав орудувати кормовим вес­лом, щоб своєчасно повертати ніс байдака поміж звивинами річища.
На берегах виростала стіна хащів. Замість верб з’явилися кряжисті дуби — все вищі й вищі, аж доки густючий ліс закрив обрій, стало темно, хоч око виколи.
— Прибули, слава Дажбогові, — почувся голос волхва. Ніс байдака ткнувся в пісок. — Хутко виходьте на берег. Я бачу, нас уже чекають.
Справді, поміж стовбурами тисячолітніх дубів пробива­лися здалека промені багаття, що палахкотіло в хащі. Біля байдака залишилися гребці, а посланці вслід за Гориславом рушили до вогню. За коротку часину вони вийшли на галяви­ну, оточену стіною з могутніх стовбурів сухостою. В кам’яно­му кільці гоготів буйний пломінь, танцював на смолистих гіл­ках, прозора живиця клекотіла, танула, додаючи ярої сили вогненній стихії. Поміж багаттям і частоколом прибульці побачили маленьку згорблену бабу у білій-пребілій сорочці. Вона сиділа на камені, поклавши долоні на ґирлиґу, І уважно, запит­ливо дивилася на гостей. Волосся у неї було прикрите білим запиналом, і лише на диво молоді очі сяяли синім вогнем. Гості схилилися перед бабою в глибокім, шанобливім поклоні.
— Вітаємо тебе, рідна Берегине, — розчулено сказав Гори-слав. — Я бачу — ти чекала нас.
— Атож, — просто відповіла баба сильним, низьким голо­сом, і Гуктурові здалося, що за старечою подобою заховалася молода дівчина. — Якою була б я Берегинею, аби задрімала в таку грізну годину?
— То, може, ти відаєш, чому нас прислав магатям Ям?
— Хіба він вас прислав? — здивувалася баба.
— А хто ж?
— А хто присилає весну-красну до Троянського краю? — запитала Берегиня, усміхаючись. — Хто велить ясному Хору-Сонечку сяяти людям і звірині, травам і птахам, метеликам і турам, усьому-всьому живому? Дух Життя несе всіх нас до Далекого Моря… кожної хвилинки ми чуємо його торкання. Та й тільки що боян Тихозгук співав молитву до нього. Хіба обманюю вас?
— Я знаю, що ти чуєш, — вдячно промовив співець, ще раз вклоняючись Бабі Гайї. — Тоді напевно знаєш і нашу біду!
— Знаю. І вже приготувалася дати пораду. Та й не я її дам, а значніший від мене.
— Хто ж? — здивувався Горислав.
— Род, — задоволено сказала Берегиня. — Сам Правітець Троян-поля. Вічний Вартовий Дажбожого Роду.
— Хіба його можна уздріти? — Схвильовано запитав волхв.
— Бач, навіть ти дивуєшся цьому. Хіба може Рідна Сила залишити своїх діток перед лихом? Хіба лише Яв стривожена нашою бідою? Нав і Прав клекоче болем Онуків Дажбога. Тому приготуйтеся, сідайте довкола святого вогнища на каме­ні… і дивіться та слухайте…
Баба Гайя встала з каменя і випросталася. Де й поділася її скулена, безсила статура! Вона підняла вгору тонкі руки, ніби крила. В її долонях опинилися два пуки засушених квіток. Вона кинула в багаття один пук, щось прошепотіла. Потім другий. Ніжний запах поплив над галявиною. Здавалося, що в ньому поєднано всі пахощі трав і квітів — м’яти, полину, материнки, деревію, чар-зілля, рути, всесиликів, хмелю і ще безлічі інших. Стало гарно, приємно, легко. Хвиля дрімоти заколисала гостей, а Берегиня дивилася на них крізь стіну вогню і ласкаво усміхалася.
Зненацька просто поміж язиками пломеню з’явилася ви­сока постать якогось чарівного кумира. В нього довге русяве волосся, невеликі вуса й борода. Вбраний у білі вишиті шати — довгу сорочку й прегарний сріблистий плащ. По праву й ліву руку — дві дівчини-красуні, теж вбрані у вишиті сорочки, з вінками на голівках, з довжелезними косами.
— Хто це? — Радісно дивується Гуктур.
— Род і Рожениці, — шепоче Пріям. — Ти щасливий, син­ку, що в юному віці уздрів наших кумирів.
— Любий Роде, — почувся дзвінкий голос Берегині. — Ти вже знаєш про лихо Троян-иоля. Мир зламано. Морок випов­зає з таємних криївок. Пора дати нашій Родині напуття на далекі шляхи. Чи правду я мовлю?
— Згода, — сумовито й ніжно сказав Род. — Я й мої доні Рожениці передають вам, діти, веління й волю всіх Родів. Доля грядущого ховається в мороці далеких днів, та нині маєте здій­снити ось що: хай діва Макоша народить сина від Дажбога. В цім рятунок нашого Роду. Так і передайте магатяму Яму: його донька — діва Макоша має зачати від Дажбога, і народить йому Сина, і нарече його ім’ям Ріям, що означатиме Охопле­ний Сонцем. Чуєте, діти? Поспішайте…
Магатям Ям самотньо прямував до втаємниченого притулку своєї доні Макоші. Вже кілька літ діви ніхто з троянів не бачив, не зустрічав. Вона обрала для себе оселю Зелен-Дива, вічносущого Кощія Безсмертного. У правічному лісі, в глибо­кій землянці-печері вона підтримувала вогнище Макоші — Матері Землі, як і сотні її покійних попередниць. Прийнявши святий заповіт прабатьків та праматерів, діва відмовлялася від особистого щастя в сім’ї, від подружжя, від щоденної ра­дості спілкування з дітьми, родичами, знайомими людьми. Навіть їжу вона мала добувати сама собі: яблука-кислиці, груші-дички, гриби, поживне коріння, меди в гніздах диких бджіл — цього було достатньо для харчування юної жриці. Лише раз на рік, на Купайла, обрана група старших жінок відвідувала свя­ту криївку. Вони здалека споглядали постать Макоші (чи жива, чи здорова?), спостерігали за прозорим димком жертовного вогнища, що прямовисно йшов у Дивоколо, розпливаючись блакитною імлою над верхів’ям дубів. Для діви на обумовле­ному місці залишали сувій білого полотна для нової сорочки і ладунку з крихітками живиці — по крихті від кожного жителя Троян-поля: діва прилучала ті прозорі краплинки до спільного вогнища Рідного Краю, що його зобов’язана була вартувати.
А тепер Ям повинен передати рідній доні веління Рода: прийняти в чисте лоно своє сім’я Дажбога, щоб народити Сина Сонця. Чи збагне юна діва, чи згодиться? Адже від цього зале­жить доля рідного краю. Магатям згадував, що колись, у пра­давні часи, вже сталося таке: попередня Макоша народила Сина від кумира з Дивокола, і той посланець Найвищого Вітця за­хистив пращурів від орди чужинецьких напасників. Уже й забули трояни, хто вони були — ті вороги, лише в казках зали­шилася назва — Дванадцятиголовий Змій: певно, багато хи­жих воєвод збиралося пожерти щедрі простори Троян-поля, коли їхні полки здавалися чудиськом з безліччю голів.
Смуток у душі магатяма, важко на серці. Хотілося б для доні простої жіночої долі, та марно мріяти про таке: і прово­дир народу, і його рідні повинні відмовлятися від особистого для блага Дажбожого Роду.
Ось уже крізь чагарі видно синюватий димок, що в’ється з димаря землянки-святилища. Сонячні промені заливають широку галявину, заповнену квітами. Макоша ходить поміж ними, легко ступаючи по вузьких стежечках, і здається, що ЇЇ тендітна постать пливе над райдугою барв і запахів. А квіти посіяні колами: для кожної квітки — окреме коло. Всередині — сива тирса-ковила. А далі — темно-сині волошки та синьо-ма­линові Ладині очі, блакитні братики-незабудки, золотисті дажбожики, жовтогарячі зірки та нагідки, ніжно-рожеві та багряні повняки — материнські серця. Здається, що райдуга з грозової хмари зійшла на землю і спочила серед галявини. Хто надоумив діву Макошу сотворите отаке диво? Саме розмаєво квіт­кових барв заспокоює, зцілює, наладовує на молитву.
Макоша побачила вітця, радісно скрикнула, змахнувши руками, мов крилами. Легко стрибаючи понад квітами, мов дівча-підліток, кинулася до нього, обняла, припавши до могут­ніх грудей. Крізь сльози в прекрасних темно-синіх очах диви­лася на рідне обличчя, цілувала бронзові руки з нап’ятими жилами.
— Таточку рідний! Таточку любий! Як я сумую за вами! Який любий Вітер-Див приніс тебе до мене в гості? Що стало­ся? Чи вже моя доля міняється? Я, може, погано служу Троян-полю?
— Доню кохана, — схвильовано сказав магатям Ям, пестя­чи голівку Макоші. — Ще більший тягар маєш взяти на себе для рідного краю. Ось чому я з’явився тут…
— Що сталося, таточку?
— Лихо над краєм, доню. Вороги із заходу й полудня напали на землю Троян-поля. Давно вже наші люди забули про криваві походи й герці. Нині знову налають оселі, вмира­ють матері, діти і наші вої. Магатями і волхви рішили зверну­тися до Баби Гайї та Сварога за порадою. Від Берегині вже повернулися посланці.
— І що ж? — запитала Макоша.
— Баба Гайя викликала Рода з Роженицями, — уважно дивлячись на доньку, промовив Ям. — І він сказав про веління всіх родів Троян-поля. Діва Макоша має народити сина…
— Таточку! — Спалахнувши рум’янцем, соромливо скрик­нула діва. — Як то може бути? Адже я самотня, без мужа. Моя доля віддана Дажбогові.
— Саме від нього… від Покровителя Троянського Роду ти маєш зачати, — суворо відповів вітець.
— Так сказав сам Род? — Серйозно-задумливо перепита­ла донька.
— Так, — кивнув головою Ям.
— Тоді хай діється воля Дивокола, — помовчавши, проше­потіла діва. — Аби лиш Рідний Край захистити. Чим же це допоможе Троян-полю, таточку?
— Ти народиш сина і наречеш його ім’ям Ріям.
— Обійнятий Сонцем?
— Так. І він врятує наш Рід від наруги і погибелі…
— Як мені ждати? Де зустрічати Сонячного Нареченого?
— То — твоя таємниця, — розвів руками магатям Ям, зітхаючи. — Баба Гайя мовила, що діва Макоша вже підготувала пречисту постіль, зіткану з райдуги, навіть в її тямі від­сутнє було розуміння, навіщо вона діє так…
— Вона так сказала? — 3 подивом скрикнула діва.
— Так, доню…
— Тоді я відаю, де зустріти Сонячного Посланця, — про­шепотіла Макоша, оглядаючи лагідним поглядом райдужні кола квітів. — Моє серце знало про цю благословенну мить… Моє серце знало…
Після відвідин вітця Макоша майже не спала. Блукала квітковою галявиною всю ніч, дивилася на ясні зоряні руна, думала. Серце билося в дівочих грудях схвильовано й сильно. Перед світанком вона задрімала і відчула себе у таємничому сновидінні.
Їй здавалося, що потрапила вона на Сонце. Все довкола було чимось подібне до землі — дерева, птахи, ріки, квіти, будівлі, — проте кожен предмет, річ, явище насичувалося яко­юсь потужною вібруючою силою, входячи в свідомість, як щось своє, рідне, близьке. Здавалося, що блакитна плакуча верба, яка схиляла над дівою свої ніжні, тремтливі віти, виростає з її тіла, з її суті, як волосся або рука, а синій птах, схожий на велику ластівку, — ніби пісенний звук, котрий вихопився з її вуст, хмари — немовби думи… Макоша згадала пісні своїх пращурів: як багато там було таких таємничих образів — зірки мов Господні очі, чорні грозові хмари, як тяжкі мислі людини, хвилі на морі — наче розбурхане серце… Чи не побували твор­ці тих дум та пісень у Сонячнім Краю, відчувши свою родин­ність до всього сущого?
Роздуми дівині були зупинені появою двох велетенських по­статей — чоловічої та жіночої. Макоша знала втаємниченим чут­тям, що перед нею Володарі Сонця — Король і Королева. Вбрані кумири з Дивокола були просто й велично: ніжно-блакитного кольору сорочки з мерехтливим гаптуванням, що без упину міни­лося, спліталося в химерних поєднаннях, творячи мереживо таєм­ничих знаків чи письмен; і поверх усього золотисті плащі.
Діва захлинулася від хвилювання й зворушення, розгля­даючи прекрасні лики. Іскристі очі Володарів Сонця з цікаві­стю розглядали діву Землі. Вуста Короля розімкнулися, і гро­моподібний голос сколихнув тяму Макоші:
— Моя люба Королево, я здивований. Як могла ця земна мурашка ввійти до Сонячного Чертогу?
Королева лагідно поклала долоню на плече Володаря і сказала заспокійливим тоном:
— Мій друже і царю! Адже ти відаєш, що на Землі є край, де люди вклоняються Сонцеві, шанують його і люблять.
— Ну й що? — заперечив Король. — Я можу дозволити пити сонячний напій, мати життя від променистого трунку, поклонятися нам, як Богам… проте проникати до Вогняної Брами? Кохана Королево, це мене бентежить. Щоб така мізе­рія знайшла шлях до Найвищого Чертогу? О-о-о!
Сонячний Володар ледве встиг завершити своє речення, як серце Макоші сповнилося вогнистим обуренням. Вона пал­ко мовила:
— Світлий Царю, ти помилився, кажучи, що я ввійшла до Найвищого Чертогу.
— Он як? — здивувався Король. — Ти смієш заперечува­ти? Може, відаєш про значніший Чертог, аніж мій? — Веле­тень зневажливо й гордовито засміявся, і його громоподібний регіт покотився в Дивоколі.
— Відаю, — сміливо відповіла діва Макоша. — Щоночі, щоденно гуляю під його склепінням. Хіба зоряне Дивоколо менше від твого Чертогу, Володарю? Коли спадає над світом благословенна ніч, зоряна Ріка пливе наді мною, і моє серце купається в ній, і дух нашого Діда Сварога обні­має мене, дозволяючи бути рідним дитям у такій дивній Оселі. А хіба ти, Царю, маєш своє володіння поза Краєм Сварога?
Збентежений Король переглянувся з Королевою, вражено мовив:
— Хто б міг подумати, що в такій маленькій голівці при­ховані такі величні думки?
— Коханий, — ласкаво всміхнулася Володарка Сонця, — значущість серця хіба залежить від величини? Ця прегарна посланниця Землі підтвердила нам, що любов відкриває всі брами. Адже так, дівчино? Любов піднесла тебе до Сонця? Скажи нам, чого чекаєш від Світлого Краю?
— Правду мовила, Володарко, — сміливо підтвердила Ма­коша. — Наш край у біді. І Баба Гайя — Берегиня Троянів — пророчила, що врятувати наше прийдешнє зможе лише син Сонця, Дух Дажбога. І я, Світла Матінко…
— І ти, — підбадьорливо всміхнулася Королева.
— …і я маю народити Дажбожого сина Ріяма, — майже пошепки сказала Макоша, відчуваючи, що полум’я зворушен­ня й хвилювання пече її щоки.
— Ти готова до цього? — Серйозно запитала Королева. Макоша мовчки кивнула, крізь сльози дивлячись у вічі
Володарям Сонця.
— А якщо вогонь Дажбога спалить тебе? — озвався Ко­роль. — А сила мороку почне переслідувати твоє дитя?
— Хай я згину, та сонячне дитя допоможе рідному краєві, — скрикнула Макоша. — Я ждатиму Дажбога все життя.
— Навіщо ж так довго? — Лагідно засміялася Королева. — Наш Син давно покохав Землю як найкращу Квітку в зорянім Дивоколі. Жди Судженого, люба Макошо. Він вже готується зійти на Землю…
Макоша отямилася від дрімоти, схвильована й вражена яскравим видінням. Уже знала, що треба робити.
Скинувши сорочку, вийшла із землянки в світанкову про­холоду. Голісінька, як мати народила, легко збігла крутою сте­жкою до Дана-пра, пірнула в глибокий, прозорий плин. Випі­рнувши, вийшла на берег — оновлена, освіжена. Піднявшись на кручу, ходила поміж хащами священної Діброви, збирала гілки для пречистого багаття. Гілки дуба, берези, горіха, пла­кучої верби, яблуні, груші, терну, глоду, вільхи, осики, оливи і вишні. Всього дванадцять дерев мало ввійти до весільного вогню. І ще — дванадцять трав-зел: полин-боже дерево, полин гіркий, полин-чорнобиль, материнка, м’ята, дивосил, мандра­гора, звіробій, деревій, рута, розрив-трава і папороть.
Запаливши кільцевий вогонь, ввійшла між палаючі пелю­стки, тримаючи в долонях пучечки з травами, квітами та ко­рінням.
Над лівобережними лісами викотилося багряне колесо Сонця. Стіна багаття встала довкола дівочої постаті. Вона простягла руки до пломенистого Володаря Життя.
— О Семиярие Сонце! О великий Дух Дажбога! — На­тхненно мовила діва Макоша. — Відаю, Коханий, що зухвале чекання моє! Та хто порятує Троянів — онуків Дажбожих, окрім нього самого та Найвищого Вітця Сварога?! Прийми до вогнистої жертви полин-боже дерево, бо ж ти сам посіяв зер­нята його в наших степах, щоб нагадувати нашу рідність з тобою. Прийми й полин гіркий, щоб гіркота ворожої руїни щезла з осель троянських! Забери й чорнобиль, бо з давніх-давен помістив у його зернята Чорнобог свою зловіщу силу. Прийми материнку, аби Матір Лада знову зладувала Троянсь­кі землі у братерське коло — вічносуще, тривке, вогнисте. Дарую тобі й м’яту, щоб духмяність її супроводжувала твою ходу в нашім світі. І дивосил хай припаде до серця твого, щоб всі Диви Троянського Роду охороняли своїх людей від нару­ги. Мандрагора завжди була твоїм втаємниченим дарунком — візьми її, насити вогнем кохання, щоб кошатрії-воїни жадали обіймів пречистих дів, щоб дитячими голосами сповнювалася рідна Земля. А коли згидиться терен Баби Гайї ордами Чорнобога, заховай святу мандрагору від очей неситих, доки зно­ву очистиш, Дажбоже, Троянські степи й ліси для сонячного плем’я! Дарую тобі, звіробій — захисток від темних духів, де­ревій — дух здоров’я й довговічності, руту — чарівницьку тра­ву кохання! Розрив-трава присвячена тобі, ясний Володарю, бо лише тобі під силу розірвати вороже коло, що оточує нас. А на завершення, Дажбоже, прийми зело папороті, даруй нам для душ відважних її Квітку Купальську, щоб діти наші й онуки відали в глибині Землі й Неба правдиві скарби!
Примовляючи так, Макоша кидала пучечки названого зела в багаття, обертаючись по ходу Сонця. А коли подарувала вогню листки папороті, зненацька скрикнула від здивування й сорому. З-за тисячолітнього дуба з’явився юнак — синьоокий, русявий — і оторопіло, захоплено дивився на неї, поволі, по­волі, ніби вві сні, наближаючись до священного багаття. Його вишита льоля — біла-пребіла — була розкрита на грудях, ніж­но-золотиста шкіра мерехтіла сонячними іскрами.
— Хто ти? Чому тут? — Ледве чутно прошепотіла діва. — Хіба не відаєш, що сюди заборонено?
Юнак наближався до неї, мовби й не чув, про що вона каже, і здавалося, що дивиться він не на її чарівне личко, не на рожеві перса або стрункі ноги, тонкий стан, — що він обні­має своїми блакитними очима-безоднями всю дівочу постать.
Ось він уже біля вогню, простягає могутні долоні, бере н за руку. Невже багаття не пече його?
Солодка хвиля ллється від нього, котиться по тілу Макоші, і їй вже не соромно, вона переступає через багаття. Соняч­ні промені прорвалися з-за дубів, оповили постать хлопця палаючим вінцем. І раптом у свідомості діви почулися слова Сонячної Королеви, ніби відлуння грому покотилося в дібро­ві: “Жди Судженого, люба Макошо…”
“Він прийшов, він прийшов”, — співало серце діви, і вона осмілилася торкнутися пальцями його русявих кучерів.
— Я молився Дажбогові на березі Дана-пра, — вперше порушив мовчання юнак, пригортаючи її до себе. — І почув голос від Сонця: “Вийди на священну кручу, Гуктуре! Там тебе чекає та, котра врятує твій Рід від погибелі”. І я послухав веління Дажбога, Макошо! Моя любов дорівнює твоїй! Чи ти ждала мене, кохана?
— Усе життя чекала, — дзвіночком засміялася діва, і юна­кові здалося, що в Дивоколі заспівали тисячі птахів. — Я при­готувала для тебе найкращу у світі постелю. Ось поглянь!..
І вона повела його понад розмаїттям квітів у середину райдужного кола…
Над Троян-полем шаленіла горобина ніч.
За темно-синіми тучами гримотіли копита Перунових коней, палахкотіли примарним сяйвом стріли-блискавиці.
Трояни не спали, прислухалися до грому перунів, похиту­вали головами: “Давно люди не бачили такої грози. Тяжко, мабуть, Дажбожим лицарям-звитяжцям!”
У цю ніч магатями приступили до відмикання брами Сварожої кузні. Було обрано трьох посланців до Сварога. Виру­шили Ям, Горислав і Грім-тур.
Вони зняли із себе всю зброю, всі речі й предмети, народ­жені, сотворені в царстві Яви, залишившись тільки в довгих сорочках, витканих із святої кропиви, зібраної в свято Прама­тері Лади. Таке вбрання захищало в переходах від світу Яви до Нави і Прави.
Піднялися на Дивич-гору під сяйвом блискавиць лише посланці. Решта старшин і магатямів залишилася внизу, сот­воривши в Дажбожому капищі молитовне коло.
Горислав повернувся обличчям до кам’яного кумира Тро-яна, проказав заповітні слова-закляття. Зникла, розтанула по­стать Прабога, а на тім місці з’явилася мідна цямрина таємни­чого колодязя-криниці, мовби викувана якимись велетенсь­кими ковалями. Так воно й було: давні пращурівські заповіти передавали, що диво-криниці, які вели у лоно Матері-Геї, со­творені Прадідом Сварогом та його помічниками.
Посланці приступили до цямрини і заглянули вниз. Там хлюпала, іскрилася у палахкотінні грози темна вода. Обличчя Яма й Горислава були суворі й спокійні, лише Грім-тур зане­покоєно поглянув ув очі своїм супутникам.
— Маємо туди стрибнути? — запитав він.
— Так, — скупо одвітив Ям.
— Так, — підтвердив Горислав. — Затримуй подих, аж доки опустишся до Божої Світлиці.
— Хіба Божа Світлиця в землі? — здивовано запитав Грім-тур.
— Весь світ — Божа Світлиця, — заперечив Горислав. — Проте є втаємничені оселі Сварога, де він кує нові світи і їхнє прийдешнє. Тут, в глибині Дивич-гори, його кузня. Завдяки їй ми, ще вільні. Проте повинні шанувати це щастя, Грім-туре. Розвій страх і сумніви, лицарю! Нас уже чекають. Магатяме Ям! Тобі честь бути першим.
Ям урочисто ступив на цямрину, піднявши руки до грозо­вого неба, попросив благословення у Дажбога і стрибнув у глибину криниці. Вода зімкнулася над магатямом без жодного хвилювання.
— Тепер ти, Грім-туре, — сказав Горислав. — Сміливіше, кошатрію!
Грім-тур збентежено вискочив на край таємничого коло­дязя. Його мужнє серце, що витримувало криваві січі та по­єдинки, тепер бунтувало і сполохано стукало в грудях. Проте він, зціпивши зуби, заплющив очі, в думці проказав молитов­не слово до Матері Лади і скочив униз.
Над ним зімкнулася прохолодна імла, довкола попливли зеленкуваті тіні. Грім-тур здивовано оглядався: складалося враження, що в прозорій стіні криниці хтось посплітав докупи безліч дерев, квітів, трав, птахів, метеликів, звірів, предметів, явищ, речей. Все це тріпотіло, жило, колихалося, мовби очі­кувало миті народження у вільне буття.
Кошатрій відчував, що дихати тут тяжко, середовище, що його він проходив, опускаючись вниз, було густе, тягуче, як старіючий мед. Та потроху довколишній світ яснішав, наливав­ся золотавою прозорістю, розширювався увсебіч. Зненацька кошатрій вискочив з тієї рідини, ніби випавши у вільний світ. Над ним височіло Зоряне Дивоколо, але такої глибини й кра­си, що зірки, видимі на землі, згадувалися як щось ледь помітне, бідне, убоге. Сузір’я пливли, спліталися в образи звірів, людей та богів, квітів та дивних подій.
— Дажбоже, яка краса! — вигукнув Грім-тур, у захваті піднімаючи руки до тієї глибини.
Хтось його обняв за плечі. То був Ям. З другого боку з’явився Горислав. Волхв скупо усміхнувся.
— Бачу, до вподоби тобі Оселя Сварогова. Вбирай до серця те, що узрів. Маєш дітям передати красу царства, де наші Пращури живуть.
— І все це у Лоні Матері Геї? — здивувався Грім-тур.
— Так, лицарю. Те, що видиш у земному Дивоколі, лише краплинка її скарбів. У лоні Матері Землі глибини такі страшні, що навіть наші Зоряні Кумири не все про них відають.
— Правду мовиш, Гориславе! — Загриміло в просторі, і перед посланцями запломеніло потужне, сліпуче горно веле­тенської кузні. Над ковадлом, подібним до гори, нависала по­стать Коваля Сварога: могутні плечі, сильні руки, бородатий лик з прозорими золотисто-карими очима складали дивне враження повної зладованості. Він тримав в одній руці здоро­венного молотка, а в другій — кліщі, що затискували чересло до плуга. Проте який же то плуг має бути, якщо він перевер­шував розмірами Дивич-гору? Обабіч ковадла стояло два мо­лотобійці, але, на відміну від людей чи богів, у кожного було тільки по одному оку над переніссям.
— Правду сказав, Гориславе, — повторив Сварог і, поклав­ши молотка та чересло на ковадло, підняв усіх трьох послан­ців і поставив на долоню. — Для сліпців Матінка Земля мов горіх. А для зрячих — її володіння сягають у вічність. Коли прийдете сюди — будете знати про теє більше. А нині — наша розмова про долю Троян-поля.
— Славний Діду, — осмілився сказати Ям. — Ми посланці від усієї троянської громади. Прости, що турбуємо тебе, проте біда наша така велика…
— Знаю, знаю, — ласкаво-сумно перехопив продовження Ямової речі Сварог. — Давно сам готуюся, щоб зарадити ва­шому лихові. Ось і плуга чарівного готую для тієї справи.
— А як може зарадити плуг? — здивувався Ям.
— Сам побачиш, — владно мовив Сварог. — Тяжка пора настає для вашого краю. Аби лиш свою долю шукали трояни, легше було б зарадити! Вам подаровано Камінь-Диво з дале­кого Світу, а той, хто прийняв його до серця, має терпіти й своє горе і взяти на власні плечі тягар світового лиха. Допо­можу поки що владою Диво-кола зоряного та благословенням Матері Лади. Ваші зоряні Пращури дали згоду зупинити орду синів Мороку силою дітей Баби Гайї. Ось іду здійснити їхню волю.
Сварог махнув рукою. Затьмарилося чарівне Дивоколо, посланці троянів відчули, що вони ринуть, летять, проника­ють крізь надра землі, піднімаються знову на поверхню соняч­ного краю.
Гроза над Дивич-горою тривала. Шалена злива накрила трьох посланців, проте вони стояли на місці, біля кумира Троянового, бо явище Сварога, котрий здіймався аж понад хмари на кручах Дана-пра, було таке урочисте й захоплююче, що дарма й думати про захисток від знегоди. Люди теж відчули присутність на рідній землі Прадіда-Коваля, бо висипали з осель і землянок, щасливо вітаючи зоряного гостя, підставля­ючи лиця під потоки небесної ріки.
А Сварог провів руками понад краєм, благословляючи онуків Дажбога, своє сонячне плем’я. Голос його вплівся до гримотіння перунів, і від його потуги колихалася земля та двигтіло небо.
— Слухай мене, свята Земле! Слухай мене, зоряне Диво­коло! Зупиніте, доки знову звелю, течію ріки Долі. Бари-ведмеді, вовки-сіроманці, вітроногі гепарди, гірські леви, муд­рі лиси, лісові коти, забудьте про своє полювання, залиште в спокої даровану вам звірину! Повстаньте на хижу орду, котра порушила кільце великого миру, покладене зоряними Пращу­рами довкола Троян-поля! Вікові прадуби, могутні ясени й осокори, густі терни, правічні чагарі, станьте стіною на шляху синів Мороку, зупиніть чорну руку, що простягнута до вічної Криниці! Мужні орли, віщі круки-ворони, грайливі ластівки, божі вісники-лелеки та журавлі, сонячні соколи і ніжні гор­лиці, несіте в усі краї Троян-поля наказ Дивокола й Землі-Геї: хай стане караючим громом для напасника солов’їна пісня, хай джерельна вода троянських річок та потоків втратить здат­ність гамувати спрагу убивць і насильників, хай жахнеться орда нашого звіра, і птаха, і гада! Розкоші смакування наших щедрих плодів хай втратять чужинці, залишивши собі лише гіркоту, біль та розпуку страху! Діброви затишні, позбавте ворога притулку й спочинку! Гори високі, заступіте троянські оселі потужною вартою, буйні ріки, переповніть свої долини шаленими водами!..
Зоряний Коваль ще вів далі своє страшне закляття, а трояни з острахом та священним трепетом вже бачили, як воно стало діяти в царстві Яви.
Здавалося, що всі краї Троян-поля раптово наблизилися і стали видимі. На заході встали стіною Карпати. Зовсім близе­нько вирувало Чорне море, а за ним — бовваніли в імлі гірські кряжі Асійських країв Трояна, на сході — вилася довжелезною гадюкою священна ріка Ра, що наповнювала прозорими водами велике Ярійське море, а на півночі — чорніли страшні зачакло­вані хащі, де таїлися корені і джерела всіх троянських казок.
Розкрилися барлоги ведмежі в правічних пущах. І з ревом встали з них господарі троянських лісів. Вовчі зграї відчули веління Дивокола і, слухаючи наказу своїх вожаків, помчали ведунськими стежками на захід, набираючи в груди люті й шалу. Чорні тучі воронів та галок знялися з дерев і полів, крізь сутінки ночі, крізь мерехтіння грози прямуючи до захід­них та полуденних меж Троян-поля. Здавалося, що прокину­лися, нап’ялися самі надра Матері-Землі.
Страх наповнив груди й серця напасників.
Вони зненацька зупинилися, ніби прислухаючись до внут­рішнього голосу. Рука, занесена для удару мечем по беззахис­ному тілу дитини чи жінки, повисла безсило. Згасало полум’я смолоскипів, що ними ординці палили села троянські. Вожаки напасників люто кричали, погрожували, проте загони найманців збивалися в безладні зграї, над тим товпищем лунав лютий лемент, прокляття, відчайдушна лайка.
А коли з неба вдарила на орду хвиля чорного птаства, коли орли, соколи і навіть лелеки почали таранами налітати на отаманів західного війська, викльовуючи очі, коли вовчі зграї вискочили з пущі, жахаючи коней та підгризаючи їм жижки, — тоді безладдя й жах опанували зайдами, і вони ки­нулися втікати, слухаючи лише всеперемагаючого почуття приреченості й смертельного страху.
На сході зажевріла зірниця. Постать Сварога почала танути в Дивоколі. Межі Трояц-поля знову стали невидимі, відсунулися в далечінь. Гроза потроху затихала. А над луками, над водами Дана-пира, над хащами котився, затихаючи, голос зоряного Коваля:
— Чарами захистило Дивоколо ваш рідний край, трояни. Та знайте, що минає пора дива, бо сили Мороку набирають потуги, і доведеться синам Сонця шукати моці й уміння в глибинах свого розуму та серця. Любі діти наші! Зоряне Ди­воколо та Матінка Гея все дали вам, що буде на потребу в прийдешньому. Та чи зумієте ви відкрити ті втаємничені дже­рела? Ще один дарунок залишу для вас, доки відійду до правіч­ної кузні на довгі віки. Викував я для Троян-поля чарівного плуга, якого під силу потягти лише велетням-зміям. Магатя-мл, вирощуйте оратаїв-зміїв, знайдіть силача плугатаря, кот­рий управить могутніми гадами. Проорете Змійові Вали дов­кола Троян-поля, і вони захистять ваші землі, допоки виросте син Дажбога. Він знатиме, куди пролягла стежка дітям Сонця! Плуга залишаю на Дивич-горі. Прощайте, діти!..
Вільно зітхнула земля троянська.
Згасли пожари на межах Рідного Краю.
Знову защебетали птахи і діти, засміялися діви юні й русалки у водах річкових, загомоніли бабусі по запічках, опо­відаючи дітлахам про великий герць зоряного Коваля з синами Мороку, про таємничу любов діви Макоші до Дажбога та про чарівного плуга, залишеного Сварогом на Дивич-горі.
Тим часом кинули клич магатями: хто з плугатарів зва­житься запрягти до Сварогового плуга велетенських гадів, вирощених чарами ведунськими у глибоких яругах на берегах Дана-пра?
Відгукнувся юний Микула, син плугатаря з городища Гребінського, що лежить в урочищі Янча, близенько від Рожища. Він приплив човном до Троян-поля в призначений ведунами та магатямами ранок для іспиту, в якому визначиться, кому під силу здійснити Заповіт Сварогів. Згодився прибути на випробування силач із сіверських лісів — молодий звитя­жець Вернидуб. Зголосився лісоруб із Карпатських плаїв Скалій.
Велелюддя оточило Дивич-гору. А на верхів’я вийшли тіль­ки магатями, волхви-ведуни та звитяжці, готові для іспиту.
Микула, хоч і був кремезний та широкоплечий, видавався малосильним супроти височенного, гривастого Скалія та во­лохатого, чорноокого, з товстелезними ногами й руками Вер-нидуба.
Першого запросили до плуга Вернидуба. Він уважно огля­нув велетенський витвір Сварогів, похитав головою. Небес­ний плуг явно призначався для Божих плугатарів, бо пере­вершував звичайні земні плуги в десятки разів,
Магатям Ям підняв руку і суворо сказав:
— Синку Вернидубе, і ви, юні діти, котрі зважилися на таке діло. Самі бачите, що взятися до плуга звичайному плу­гатареві годі й мислити. Сварог попередив, що той, хто зру­шить плуга з місця, обраний Дивоколом для захисту Краю. Проте він зможе запрягти гадів лише тоді, коли вип’є молока зоряної корови, виросте вдванадцятеро і отримає силу для такої потреби. Проте він уже позбавиться можливості верну­тися до звичної подоби.
— А куди подінеться? — Тривожно запитав Вернидуб.
— На Ниви Сварогові, в інші світи, — просто відповів Ям.
Вернидуб помовчав, чухаючи потилицю. Обійшов плуга довкола, посмикав за блискуче, могутнє чересло. Потім під­клав долоні під велетенського лемеша, напружився. Плуг за­лишився в спокої. Жодного коливання. Вернидуб одійшов убік, тяжко зітхнув.
— Таке хіба зоряним Пращурам під силу.
Виступив з кола присутніх Скалій. Схопивши могутніми руками чепігу, похилену набік, він нап’яв могутні м’язи, аж загарчавши від зусилля. Проте плуг навіть не поворухнувся.
Приступив до плуга Микула. Однією рукою взявся за чересло, і чарівний плуг, ніби пушиночка, піднявся над голо­вами старійшин.
— Диво! — скрикнув Грім-тур.
— Диво, — згодилися магатями та волхви. — Рука Сваро-гова і Дажбожа! Минуло, тобі суджено запрягти гадів до плу­га і проорати Змійові Вали довкола Троян-поля! Чи готовий ти випити молока зоряної корови?
Засміявся дзвінко Микула. Ясним поглядом оглянув сво­їх батьків та друзів.
— Навіщо мені молоко зоряної корови? Я п’ю його що­дня. Матінка Гея, рідна земля дарує кожному те молоко з року в рік. Те, що попрошу в неї, — матиму. Гляньте!
Тупнув ногою Микула об верхів’я Дивич-гори і почав рости. Ось він удвічі вище звичайної людини. Ось — вчетверо. А далі — вшестеро, вдесятеро. А потім став як гора, і плуг зоряного Коваля сягав йому лише до пояса.
— Берися до справи, — схвально сказав юнакові Ям. — Направду Матінка Гея тебе благословила, що маєш чарівну силу сам по собі. Навіки залишиться пам’ять про тебе у казках троянських.
Микула легко підняв плуга на плече, кількома кроками спустився з Дивич-гори до берега Дана-пра, де в яругах ревли приковані на ланцюгах гади — велетенські ящери-змії. Троя-ни бачили, як юнак приготував мідні ярма та велетенські по­сторонки, прив’язав їх до Сварогового плуга, а потім вирвав паколи із землі, що на них були прикуті плазуни, і накинув упряж на потворних тварин. Вони заричали оглушливо, зди­билися над кручами, та Микула вдарив їх здоровенним бичем по хребту і змусив виповзти на рівний степ.
Чересло врізалося в землю, рілля, мов чорна хвиля, здійма­лася над полями, над дібровами, над яругами та горбами. Коли­халася земля, в небі потемніло, затуманилося ясне сонце. Зміїне ревище віддалялося до полудня. Зворушені, налякані, здивовані люди довго стояли мовчазні, безсилі висловити своє захоплення або жах. Мовчання порушив волхв Горислав, сказавши:
— Земля троянська віднині буде захищена. Дякуймо Сва-рогові. Готуйтеся до великих жнив, люди. В дні щедроти Дажбога та Матері Лади маємо вирішити, як діяти далі.
Микула проорав зміями-ящерами височенні вали довко­ла рідного краю: вони перекривали шляхи від напасників зі сходу і заходу, полудня й полуночі. На брамах, витесаних з вікових дубів, стала надійна варта. Понад просторами Троян-поля літали сторожові лелеки та орли із розвідниками, котрі оглядали межі рідного краю, щоб повідомити магатямам та волхвам, коли де-небудь з’явиться ворожа сила.
Тим часом наближалося Купальське Свято і день Велико­го Жнива. Ниви Троян-поля покрилися копами золотої пше­ниці. Застукотіли ціпи по широких токах. Закуріли шляхи під колесами возів та гарб, запряжених круторогими сивими во­лами. Посипалося сонячне зерно у господарські засіки, віщу­ючи багату, забезпечену зиму. А потім, коли врожай було на­дійно заховано у коморах та сухих ямах, вся громада Троян-поля, як і громади інших городищ та селищ рідного краю, зібралася на березі річки Красної, щоб віншувати Господаря Дідуха — золотого кумира родючої ниви, любовно витканого руками женців із пшеничної соломи та буйного колосся. Його несли десятки сильних рук на носилках, засланих розкішними килимами, а дівчата й жінки дзвінкими голосами співали хва­лу Богу-Хлібові:
— Сонячний хлібець.
Пошив жупанець,
Злотий колосок,
З волошок вінок.
Диво-господар
Нам приносить дар —
Теплі калачі
Кожному в печі.
З Ирію прийшла
Радість до села,
Урожайний рік —
Золотий засік.
Мати Геє — Гай!
Славимо за рай,
Вічно нам подай
Знов такий врожай!
Боже Золотий,
Владарю Святий,
Славимо за світ,
За пахучий квіт.
Славимо тебе
Й диво голубе,
Де твоя лодья
З вічності сія.
Господаря Дідуха посадили посеред вигону, перед ним урочисто поклали на вишитому рушнику велетенський коро­вай. Наперед вийшов магатям Ям, вбраний, як і решта старій­шин та ведунів, у святкові білі шати, підняв угору перстень Старшинства.
— Трояни! Маю повідомити вам славні новини. Перша новина: диво-плугатар Микула завершив громадити Змійові Вали біля Чорного моря. Змії-оратаї потонули у хвилях, бо праця, що її здолали вони, затяжка для гадів!
Трояни радісним гомоном вітали слова Яма.
— Друга новина: за славний подвиг Пращури прийняли звитяжця Микулу до вічної Рідні. Віднині наш Рід володіє правом бути улюбленим дитям Матері Землі.
— Слава Геї! — загукали трояни. — Слава Матері Землі!
— Третя новина: діва Макоша зачала в лоні від Покрови­теля Роду нашого Дажбога. Віщування Баби Гайї правдиве. Наш край матиме Захисника.
Урочисте мовчання повисло над майданом. Тисячі людей підняли руки до Дивокола, палко дякуючи зоряній Рідні за велику ласку.
— Трояни! — Знову проголосив гучно Ям. — Потверджен­ням слів моїх є те, що дитя Дажбога росте в лоні діви Макоші не місяцями, не днями, а годинами. Старша повитуха Всесилея повідомила, що сонячний син народиться якраз на Ку­пальське Свято. Радіймо, люди! Готуйтеся захистити Ріяма від мороку і зла. Ви відаєте: де з’являється син Сонця — там підкрадається поблизу син Мари. Запаліте сторожові вогні Дажбога в оселях, трояни! Захистіте від зла нашу надію!..
Купальська ніч вирувала.
Скільки око сягало, на кручах, у степах, на галявинах гоготіли веселі багаття. З гір, з горбів, по схилах яруг котили­ся, пирскаючи іскрами, вогнисті колеса, супроводжувані раді­сним сміхом та вигуками, поринали у води річок, озер та ставків. У просторі плив синюватий димок, здіймався до Зо­ряного Дивокола, віщуючи Пращурам, що онуки їхні ще па­м’ятають древні звичаї, згадують своїх попередників, котрі заповідали диво-Свято Купала, як добу очищення серця від пилюки, що її набирає кожна душа, мандруючи щорічно зем­ними шляхами. І ще означав цей час пору великого купчення, спільноти, єднання, коли на Дивоколі яскраво палахкотіли вогні зоряного Віча, даючи надію всім сущим, що й вони колись прилучаться до Сварогової Оселі.
Надвечір старша повитуха Всесилея передала вість Яму і всім троянам, що діва Макоша щасливо розродилася, і дитя Дажбоже здоровеньке, веселе. При пологах були знаки: поро­ділля не звідала болю, немовлятко засміялося, вийшовши з лона матері у світ Яви, а довкола його тільця палахкотіли золотисті пелюстки вогню — теплого, приємного, райдужного. Повитуха повідомила дівам троянським, щоб готували пра­давній обряд купальський, який мав захистити Макошу з дитям від пазурів темного Змія. Легенди й думи передавали, що в прадавності сили Мороку викрадали посланців Дивокола, а тому й водили діви щорічний хоровод, згадуючи колишнє все­народне лихо.
Для обряду зібралися старі й малі. На березі Дана-пра, на просторому майдані височіли чотири камені: на білому камені була висічена квітка, знак любові й кохання, на бурому — золотий колос, знак щастя й достатку, на сірому граніті — сухе дерево, знак вичахання вогню життя, а чорний стовповид-ний базальт дихав таємничою погрозою тих сил, які могли бути чим завгодно — смертю, руїною, небуттям, падінням.
Старі жінки, очолені Всесилеєю, привели діву Макошу до майдану, залишили її всередині людського кола. Багатоцвітний серпанок огортав її постать і немовлятко, що його вона тримала біля грудей. На чолі молодої матері красувався вінок з пишного колосся. Обличчя ховалося в імлі серпанку, лише очі блищали тривожними вогниками.
Гуктур стояв у велелюдній юрмі біля вітця Пріяма, дивився на Макошу із сином, і все його могутнє тіло потрясали струмені таємничої сили. Він згадував казковий ранок, коли дивний голос звелів йому вийти на кручу, до священної Діброви, і здавалося юнакові, що те все було з кимсь іншим, що йому лише приснилося — райдужні кола квіток, рожеві перса Макоші, їхні палкі обійми і забуття знемоги. Чий же син на руках у діви? Чий? Дажбожий чи Гуктурів? А він хто, він чий? Хіба Рід розділяє людину від людини, хіба краплі в Дана-пра відчувають себе окремо від спільного потоку?
Вдарили бубни, дзвіночки, забриніли гуслі старого бояна-співця. Макоша попливла під ті згуки по колу, почавши свій танець від білого каменя. Дівочі голоси тривожно, жалібно заголосили:
— Макоша, Макоша
Нас із Сином залиша.
Ой куди ти йдеш, куди?
Де шукать твої сліди?
Бубон затих, ледь-ледь чутно плакали струни гуслів, і всі прислухалися до печальної відповіді Макоші:
— По весняних бурчаках,
По байраках і ярах,
Поміж луків, серед нив
Син мій квіти залишив.
Ви не плачте, не тужіть,
Квіти в коси заплетіть,
Збережіть на нові весни
Вічне зело, вічну віть.
Дівчата, певно, не задовольнилися такою відповіддю, бо ще тривожніший запит поплив у вечірньому Диво-колі:
— То лиш квіти, то не ти!
Де ж тебе нам ізнайти?
Макоша, не кидай Кіш,
Жить з тобою веселіш!
Доки ти між нами ходиш —
Буде воля і розкіш…
Макоша пропливла мимо каменя з буйним колосом і на­близилася до образу сухого дерева, все нижче й нижче схиля­ючи голову до сина, який спокійно спав у сповиточку на її руках. її спів набрав потужної сили, голос діви чули в найда­льших рядах юрми:
— Підійшла тривожна мить,
Змій-Горинич прилетить.
А мене з маленьким сином
Хто зумів захистить?
Змій убрався ясним Хором,
Засліпив пекучим зором
І розкинув цвіту сіть
Понад колесом століть!
Ви приймаєте дари
Змія з давньої пори.
Я чи зможу зупинить
Чорну мить, віщу мить?
— Щось вона заспівала інакшої, ніж учать старші магарині, — прошепотів волхв Горислав, торкаючи Яма за рукав.
— Мене теж затривожили її слова, — кивнув вітець Макоші. — І серце заболіло… щось передчуває…
Та дівчата троянські в самозабутті вели хоровод довкола Макоші, заспокоюючи засмучену діву:
— Доки з нами Макоша,
Ворог має одкоша!
Ніч минеться, хай радіє,
Хай освятиться душа!
Діва наблизилася до чорного каменя, і здавалося, що якась дивна сила притягує її туди, заважає вибратися із зачарованого кола. Вона поривалася до звільнення, знемагала, відчайдуш­но одвертаючи сповитого сина від лиха, і посилала болісний запит до Зоряного Дивокола:
— Хто розкаже, чи мине
Віщуваннячко страшне?
Гляньте — котить Дивоколо
Море зоряне, ясне
Як те колесо спинить?
Хто зуміє те зробить?
Так і Доля — де та сила,
Щоб збороти віщу мить?
Ви здолаєте тривогу,
Ви надійтесь на Сварога,
Доки з вами він — велична
У Троян-поля дорога.
Дід укаже вам, куди
Пролягли мої сліди,
Як мене порятувати
Від великої біди.
І на новую весну
Я додому знов верну,
Щоб всі ниви пробудити
Від засніженого сну.
Ледь встигла Макоша промовити останні слова обрядової пісні, як у зоряному Дивоколі загримів грім, і велетенська чорна тінь закрила велелюдний майдан. Почулися крики, зой­ки, дитячий лемент. Гуктур кинувся до середини хороводу, прорвавши кільце дівчат, та було пізно: постать Макоші, схоп­лена в могутні обійми ящероподібної крилатої потвори, піднес­лася над головами вражених людей, і тоді всі трояни вперше почули відчайдушний крик Дажбожого дитяти.
Залопотіли страшні кажанячі крила, над Троян-полем пролунав зловісний регіт, і за якусь мить у зоряному Дивоко­лі знову все було спокійно й тихо.
У самотній долині пустельних гір жила в убогій хатині стара жінка. Чоловіка в неї забрали давно-давно служити у війську царя Вавилона. Так він і загинув десь у бою, залишивши сиротами двійко дівчаток. Але таємнича хвороба викосила десятки селищ у горах. Дітки теж згоріли від тієї страшної пошесті.
Плакала жінка, дорікала богам і долі, та потроху заспоко­їлася, збагнувши, що змагатися з веліннями небесних жителів — марна річ. Мала вона маленький садочок, збирала з нього персики, оливки, цитруси. Та ще тримала козу, маючи від неї трохи молока. Так і жила.
Якось на світанку вийшла жінка на перевал, щоб зібрати хмизу, сухого бур’яну та кізяків, що їх губили на гірських пасовиськах дикі тури.
На обрії зненацька з’явилася чорна цятка. Вона швидко наближалася. За нею летіла велетенська потвора з кажанячими крилами. Жінка злякано метнулася до скелястої криївки, причаїлася у заглибині, страхаючись навіть дихати. Та все ж таки побачила, що чорна цятка виросла і перетворилася на велику ластівку, яка тримала в дзьобі золотавий сповиток. Вона злякано кружляла над перевалом, ніби примірялася, куди б заховатися від потвори. Жінка здивувалася: хто б міг подумати, що десь є такі гігантські ластівки? Певна річ, то якась вісниця з неба. Бо чому зміюка переслідує святу пташку?
Ластівка, мабуть, назирала схованку, бо несподівано ки­нулася вниз, мов чорна стріла, і щезла з очей. Дракон трохи покружляв над горами, потім хижо і злобно крикнув, майнув понад урвищем і полетів геть.
Злякана жінка довго сиділа в своїй заглибині і пестила козу, щоб та мовчала, тицяючи їй до рота сухий шматочок коржа, що його взяла з дому.
Минали хвилини. Може, години. Все довкола затихло. Та бідна жінка страхалася поворушитися. Потім здалеку долинув дитячий плач. Саме звідти, де заховалася ластівка. Жінка ува­жно прислухалася: може, почулося? Вщипнула себе за руку. Ні, вона не спить.
Знову плач. Вимогливий, жалісливий…
Жінка трохи повагалася. Потім пересилила себе і вийшла зі схованки. На гірському обрії загоралася зірниця. Тиша пливла над перевалом. Довго бродила жінка між скелями, заглядаючи в кожну щілину. Нарешті під велетенським валуном вона побачила крило чорної ластівки: воно судорожно здригалося. Птаха, мабуть, помирала. Жінка підбігла до неї. Ластівка підвела голову, чорне розумне око глянуло ще раз і заплющилося навіки; а під дзьобом стало видно жовтий згорточок. Звідти чувся дитячий плач.
— Дитя, — сплеснула долонями жінка. — Дитя з неба. Боги посилають мені дитину. О, яка радість! О Велика Матін­ко Ісварі, вічно буду дякувати тобі за ласку. О щастя моє! Я врятую тебе!
Вона схилилася до сповиточка, що був весь обмальова­ний таємничими рунами. Росинки на сувої переливалися рай­дужно, і дитя здавалося самоцвітом, що впав з Дивокола. Жінка стала на коліна і вознесла молитви всім богам та пра­щурам. У ту ж мить на обрії зійшло сонце, ласкавий рожевий промінь торкнувся личка дитини, яке чомусь заспокоїлося і дивилося на свою рятівницю мудро й допитливо.
— Нарікаю тебе ім’ям Яні, — прошепотіла стара жінка. — Яні — син зірниці. Хай Сонце вогнелике буде тобі вітцем. Хай захистить тебе, синку, у горах життя. Будь щасливий, Яні — син зірниці. Будь щасливий…

Книга друга.
Камертон Дажбога
Громи гуркочуть — то є знак Побіди,
То віха герцю в мерехтінні літ!
Вже Колісниця Геліоса їде
По стежці Зодіака у зеніт.
І хто зупинить зоряне склепіння?
І хто закриє Дива глибину?
За хмарами перунів гримотіння —
Несе воно оновлення й весну!

Частина перша
Серп Хроноса
(Із щоденника Сергія Горениці)
Свідомість воскресла. Я знову бунтую, прагну, пишу.
Де я був? Де мандрувала моя тяма?
Дивні сновидіння. Химерні сплетіння ментальних образів. Проте найголовніше: хто мене воскресив, хто повернув до життя? Знаю достеменно, що був уже мертвий. Точнісінько так, як свідчать тисячі людей, котрі побували в стані клінічної смерті. Страшний вибух хроностанції на Місяці. Темрява. Потім спалах світла, іншого, надземного.
Я ширяв над зруйнованим глобусом, бачив своє розпрос­терте тіло за пультом. Зрозумів, що його вже марно повертати до життя. Разом з тим відзначив, що Сінга в іншому кріслі не було. Промайнула думка: зрада. Низка малозначущих фактів спліталася у гостре переконання — в нашому експерименті з’явилася рука Арімана. Як я одразу не збагнув? Адже підозрював, навіть сам Сінг натякав, що вони вже зустрічалися. Ох, ця легковажність гуманістів! Навіть там, на високому рів­ні буття Системи Ари, вона зіграла на користь Головного Ко­ординатора, кинувши в інферно безліч світів. Хіба лише Анта­гоніст винен, що тримірність страждає в мільйон­но­літньому Лабіринті Мінотавра? Хіба можна скинути вину з кожної іс­тоти, котра має розум і свободу волі? А тим більше вина Космократорів страхітлива, що вони віддали перевагу сенти­ментальним почуттям там, де потрібна космічна пильність, го­строта космоісторичного зору і навіть жорсткість вирішальних дій, коли справа стосується Долі Світобудови. Аріману вдало­ся переконати людей, що карма в руках твердо визначеної небесної бюрократії, що “без волі Отця Небесного не впаде жодна волосина з голови людини”. О безмозкі ягнята! Тоді найменша краплина крові, а тим більше — гори зла і руїни — все повинне лягти на сумління Бога, Світлої Ієрархії?! Як легко можна було в ментальному полі світу перекинути вину з Руйнатора на Творця!
Потік думки завихрився. Мене захопила потужна течія таємничої ріки, понесла у якусь темну трубу. Вдарив дзвін, потрясаючи Всесвіт до основ. Могутня сила не давала зупини­тися, хоч я бачив постаті Григора Бови, свого покійного бать­ка, знайомих учених, мою кохану дружину Риту, котра щось кричала, застережливо махаючи руками. Де зупинка? Яка суб­станція несе мене? І куди?
Хвиля викинула мене на квітучу галявину. І щезла, випа­рувалася. Довкола пливла тиша. Благовісне мовчання.
Переді мною зажевріла сліпуча золота іскра. Звилася спі­раллю, почала малювати обриси осяйної Істоти. Від неї пли­нуло тепло, ніжність, спокій. Почулося запитання (в мені чи зовні — хто скаже?):
— Ти здивований?
— Я знаю про таке. Читав. Бачив у снах, у спогадах про свої минулі життя, — відповів я, чи, може, та відповідь сфор­мувалася машинально.
— Ким вважаєш той феномен, який перед тобою? — Лас­каво-іронічно поцікавився Сяючий.
— Хіба це має значення? Хтось вважає таку постать Христом, хтось Буддою, хтось Аллахом.
— А ти?
— Навіщо вкладати зустрічні явища в психічні стереоти­пи? Хіба я питаю гору — хто ти? Або квітку — як тебе оцінити? Або блискавицю в грозовій хмарі хіба обов’язково назвати стрілою Перуна, Іллі-Громовика, зброєю Зевса чи Індри? Може, навіть електричним розрядом величати це яви­ще — пусте заняття! Тому й тебе я приймаю як зустріч таємничого Друга, остерігаючись якось назвати.
— Друга? — поцікавився Сяючий. — А якщо я прикинув­ся Другом?
— Можна ввести в оману розум, інтелект, — заперечив я. — Нині мій свідок — серце.
— Добре, якщо так. Ти потрапив сюди, за межу фізичного світу, саме тому, що сплів докупи веління інтелекту і щирість серця. Хай це стане наукою. А тепер, доки струна життя ще тримається… чи готовий ти залишитися тут? Там, у тримірності, ти потрібний? Чи обійдуться без тебе?
У моїй уяві після його слів попливли образи катастрофи на Місяці, я згадав про Григора Бову, Галю Курінну, про чер­ницю Юліану-Марію, загублену в спіралях часу, про поруше­ний експеримент — і палке бажання врятувати друзів своїх, допомогти живим потрясло моє нове єство.
— Туди, туди! — Гаряче промовив я. — Хто ж залишає друзів у біді? Ти ж відаєш — я повів їх з глибин Вищої Світо­будови у страшні пекельні сфери. Як же позбавити їх віри у сенс нашої місії?
Осяйний мовчав. Але я відчув схвалення у тому мовчан­ні. Блискавиця засліпила мене і кинула в імлисту безодню.
…А потім — знову повільне повернення тями. Хтось вли­вав мені до рота дивну рідину: всього кілька крапель, але вони вибухнули в тілі гарячими іскрами, розлилися у найдальші куточки організму життєдайними струмами. Потім — опера­ційний стіл. Сновидіння. Повернення до свідомості. І знову ритми буття й небуття. А в стані між дрімотою, сном і повним пробудженням — якісь вражаючі прозріння, відкриття. Спро­бую записати дещо. Пізніше розшифрую. Або використаю для філософських осмислень. І визначальна думка: що з Григором та дівчатами? Чи повернулися вони? Чи загубилися в пото­ках безконтрольного часу? О, який біль! Яка страшна вина!
У палаті, окрім мене, порожньо. Лише квіти на підвіконні. Хотілося б поглянути у вікно, на краєвид, та вставати заборо­нено. Сестриці, коли я їх про щось запитую, кладуть палець на вуста (мовляв, цитьте, ні слова), даючи знати, що їм заборо­нено відповідати.
Я, зрештою, попросив блокнот, олівці та ручки. Мені їх принесли. Добре, що можу писати, бо інакше — тріснув би від ментальної напруги.
Видіння, сон чи яв?
Розмовляв з Горіором та Гледіс. Вони з’явилися після полуночі, коли десь надворі пробило дванадцяту.
Я мучився думками про долю своїх друзів, котрі потра­пили в халепу з-за мене. Вирішив про себе, що запитаю обо­в’язково лікарів, як тільки побачу, бо інакше — підніму бунт!
Саме в цю мить і сталося…
Попливло в просторі блакитне сяйво, ніби ніжна морська хвиля прокотилася над головою. А з того проміння ущільнилися (саме ущільнилися із світла, іншого образу я не можу підібрати) дві постаті. Я їх одразу пізнав: блакитна — Горіор, і лілово-фіолетова — Гледіс. їхнє сяйво було стримане, м’яке, приємне.
— Це мені сниться? — прошепотів я.
— А що таке сон? — Серйозно відповів запитанням на запитання Горіор.
Гледіс ніжно-докірливо глянула на нього.
— Любий, подалі від філософських сентенцій. Він ледь-ледь повернувся до життя, а ти…
— Байдуже, — зрадів я. — Хай буде філософія, хай буде схоластика, аби лише поряд була жива душа.
— О! — Задоволено сказав Горіор. — Раз ти вважаєш нас живими душами, тоді все гаразд. Сни кінчаються, Горикореню, пора прокидатися. Ми тебе насилу вирвали з перехідного стану. Одна мить, і Аріман торжествував би. Чорний Папірус допоміг тебе воскресити. І крапля вина з Келиха Безсмертя. Його передали твої друзі.
— Де вони? — Підхопився я на постелі, аж болем відда­лося в спині.
— Заспокойся, — лагідно мовив Горіор. — Тобі шкідливо різко рухатися. Після катастрофи хроностанції я відправив твоїх друзів сюди, у фронтове буття. Та Аріману, певно, вда­лося переплутати ниті причинності. Вони тепер в одній з па­ралельних реальностей. Рік сорок восьмий…
— О, ідіот! — скрикнув я. — Знав же, що експеримент підготовлено на живу нитку, що розуміння тайни часу на гріш… поліз у пороховий льох із смолоскипом. Неук!
— Заспокойся, — тихенько засміялася Гледіс. — Хто ви­нен, хто не винен? Як розпізнати? Ми разом розплутуємо клубок космоісторії. Можливо, ти більше зробив, аніж ми… бо ми ширяємо у небі ноосфери, інколи марно намагаючись осмислити актуальну мить, важливу для вашого фронтового буття.
— Це правда? — запитав я, звертаючись до Горіора.
— Правда. Ми можемо доторкнутися до вузлових момен­тів, там, де Аріман порушив Космічне Право, але прорвати стіну неуцтва, темряви, містифікації повинні самі люди, бо вашою ментальністю вона зіткана. Згадай Будду, згадай Христа… Які вражаючі подарунки Духа! А що люди зробили з цього? Диявольський спектакль! Подаровано Радість, а вирос­ли плоди жаху й ненависті!
— Що ж діяти з друзями? — простогнав я. — Як поряту­вати?
— Питання хіба полягає в рятуванні тіл? — Ласкаво запи­тала Гледіс. — Скільки тіл ми вже залишили на цій згорьованій Землі? Та хіба лише Землі? Питання в тім, як розімкнути браму обману, колапс псевдобуття, ментальну пастку, лабі­ринт псевдоісторії.
— Ключ? Де ключ?
— Ключ у тобі. У вас. Як у пісні одного вашого поета сказано:
Вічно суще крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
— Розумієш? Декорації псевдосвіту намальовано об’єдна­ним думкопензлем міріад душ. Це — знаменитий Гордіїв ву­зол, що його розрубав Александр Македонський.
— Де ж узяти того меча?
— У слові, в мислі. Меч двосічний, що виходить з вуст Вершника на білому коні. Пам’ятаєш Одкровення Івана? То є Логос — Слово і Мисль. Ти маєш цю зброю, Горикореню! Ми сподіваємося, що ти знайдеш щілину в мурі Хроноса. Вже багато зроблено. Ось тобі кілька добрих вісток на прощання. Там, у сусідній сфері, пощастило зібрати всіх Космократорів. Дуже хистке поєднання, але ж пощастило. Ми відправили їх­ніх ментальних двійників у епоху Троян-поля,
— Навіщо? — здивувався я.
— Для коригування Світотворення, — втрутився у розмо­ву Горіор. — Ти це збагнеш сам. Аріман безсилий повторно пройти ментальне конструювання космоісторії, а ми — може­мо. Ми, як маркшейдери, будемо пробивати тунель деміургів з минулого і майбутнього, щоб сформувати світ-моноліт, де будуть збратані в гармонії та любові стихії, люди, елементи, боги, тварини і флора. Знання, точне знання всіх причинностей, які породили сатанинську вакханалію долі Землі і Систе­ми Ара, — ось що буде потрібне для остаточної перемоги творящого Духу. Думай, Горикореню, думай. Готуйся до но­вого експерименту. Ми допоможемо врятувати друзів із сусід­ньої сфери. Але від тебе багато залежить. Хоч там і є твій двійник.
— Інший я? — здивувався я.
— Чому ти вражений? Треба давно розуміти такі феноме­ни. Ми розсипані в тисячах світів. Інакше були б всемогутні. Тільки тому Аріман має силу, що розпанахав нас на здрібнені краплі. Настав час злитися краплям в єдину ріку. Ось… я за­лишаю тобі Чорний Папірус. Він допоможе тобі ввійти в річи­ще потужної мислі, в інформаційну ріку Всесвіту. Одужуй і дерзай… До зустрічі, друже! Пам’ятай, побратими й посестри чекають у всіх світах і епохах. Гроза бою гримить над віками.
Сон чи видіння? Яв чи марення?
Вони зникли так же раптово, як і з’явилися. Тільки який же це сон, коли ось біля мене на столику іскриться фосфорично мій давній супутник — Чорний Папірус, моя казкова Грамота з козацьких часів. Треба запитати, чи не принесли мені її лікарі або сестри? Гм, гидкий сумнів і тут просовує своє жало поміж сліпучого сяйва вищої реальності.
Тиша. Ніч. За вікнами примарне сяйво ліхтарів.
Спробую ввійти в медитативний стан з допомогою Чор­ної Грамоти. Горіор та Гледіс запевнили, що в мені є можли­вість прориву. Треба лиш згорнути докупи розсипані перлини думок, осяянь і задумів. Де ж критерій?
Безжальний аналіз усталених штампів думки. Перемі­шування наукових парадигм. Надто глибоко в болото вони завели пас. А що вже говорити про релігійні канони? Вони стали вартовими на брамі до духовного космосу, щоб гріз­но гарчати на сміливих шукачів. А часом і нищити їх! Ти­сячі гекатомб страшних жертв в ім’я голодного бога обма­ну. Як сильно сказав Христос про цих воротарів: “Взяли ключі від Царства Небесного, самі не входите, інших теж не пускаєте…”
— Добрий ключ до аналізу, — схвально шепоче сфера Чорно­го Папірусу. — Так тримай вітрило завжди. Як козаки — пам’ята­єш? їх розпинали, катували, нищили пам’ять про них, згиджували їхні ідеали, а вони, як святі, огорнулися небесною аурою і стали богоподібними у пам’яті народу. Чому? Тому, що високо здійма­ли вітрила під історичними грозами, зневажаючи смерть і саму думку про небуття. Тому так лютують руйнатори, згадуючи їх, тому й жадають перетворити їх у комічних танцюристів та пияків на догоду сучасним боягузам і забобонним неукам.
— Гарно, гарно, Папірусе! Тоді давай одразу до діла. В чому моя невдача? Чому сталася катастрофа, яка тепер вима­гає такого велетенського коригування?
— Деякі суб’єктивні причини ти знаєш сам: ігнорування реального буття космічних сил опору. Ця думка сформована на Землі, де панує Великий Антагоніст, ось чому ти потрапив у полон псевдонаукових стереотипів, посіяних ним. Славет­ний Гете у “Фаусті” чудово відтворив цей лукавий тип. Проте навіть цей геніальний твір сповитий серпанком містифікації. А визначальна причина катастрофи та ж сама, що і в усіх земних обманах: окоцентризм…
— Окоцентризм? Що це?
— Догадайся.
— Ти маєш на увазі нашу давню звичку довіряти оче­видності? Тому, що можна помацати, понюхати, почути, лизнути, побачити?
— Так.
— Ми вже розуміємо, що почуття людини сформовані для життя в обмеженій сфері буденного функціонування. А тепер ці майже мавпячі рецептори безсилі аналізувати потік високої космічної інформації, що плине з Таємниці. Проте ми моделюємо математичні аналоги парадоксальних можливос­тей, готуємося до зустрічі з Дивом.
— Цього мало. Треба інколи вірити буквально абсурду.
— Абсурду? Ти вважаєш, що наука може щось взяти від абсурдних гіпотез? Про божевільні припущення казав ще Бор, але щодо абсурду…
— А хіба саме життя — це якась узгодженість, закономір­ність, норма? Хіба Всесвіт не волає про аномальність життя? Хіба ваша одвічна мука збагнути тайну свого походження від­різняється від абсурду?
— Може, ти під абсурдом розумієш щось інше, не те, що розумію я?
— Гаразд. Давай міркувати разом. Тебе цікавить причина фіаско експерименту з хрональиим проривом… Як ти мислив (та й хіба лише ти?) суть часу, хронопотоку буття? Минуле–сучасне–майбутнє. Так? Так. Одномірне річище подій, де суворо обумовлено розміщення тих чи інших явищ, речей, динамік, еволюцій, творень, руйнацій. А насправді — глянь! — навіть проста річка у тримірності тче безліч стариць, розгалу­жень, озер, заток. А що ж казати про струмені часу, що визначають саму глибинність і сутність усіх змін? Спробуй припустити, що векторів часу — безліч.
—Безліч?
—Так.
— У такій фантасмагорії можна заблукати навіки. Навіть на­ша модель односпрямованості приводить до розгубленості у різних фазах Хроноса. А якщо безліч векторів…
— Ось тут — твоя помилка. Навпаки. Суть у тім (я можу тобі це сказати, бо ти наблизився до такого розуміння), що координата Вічності — сучасна мить. Чуєш? Суща лише су­часна мить.
— А минуле, грядуще?
— О, дивак! Де минуле? Де грядуще? Спіймай.
— Але ж мені вдалося відправити друзів у минуле. Маємо доказ, що Аріман відправив Громовицю в минуле. Отже…
— То й що? Ти просто міняєш для суб’єкта, для спостері­гача вектор уваги. Минуле, грядуще — це вектори динамічної уваги для тих індивідуальностей (колективних чи осібних), котрі зацікавилися тією чи іншою реальністю. Це — нагромад­ження “тіла космосу”, тіла творення, це те, що древні назива­ли ЯВОЮ для актуальної тями-свідомості. Координата Віч­ності бігуча і разом з тим — монолітна з іншими митями, взаємопереливаючись в них. Тому мить вічна. Тому всесвіт — вічний, бо він еманує, генерується з миті.
— Чудова думка. Тоді й хронохвиля може розпливатися не лише в минуле й грядуще…
— …а й в безліч вимірів, котрі ще й не мислимі для людей Землі.
— О Папірусе! Який же я був дурень!
— Гадаєш, що одразу порозумнішаєш? Посмійся над со­бою, над тим, що я мовлю.
— Чому?
— Тому, що ти готовий сформувати нову парадигму в яку знову заженеш свій експеримент. Головне, пам’ятай: центральність сонця миті стане революцією в свідовідчутті і дасть важіль для всеохоплення розірваного контину­уму, для Воскресіння всіх минулих і грядущих поколінь в єдиній миті. Це те, що ясновидець прадавності висловив у чудовій фразі! “І часу вже не буде…”
Коли ж і чому сталося наше страшне падіння з вершини всеосяжної миті у хитросплетений Лабіринт Хроноса?
Невже знову й знову мені розпочинати працю Сізіфа, викочуючи камінь пізнання на гору обману?
Задрімав удень. І приснився мені химерний сон. Ніби я йду луками, шукаю таємничого притулку, де мені відкриють правду про мене, про світ. І раптом бачу сліди на траві. Трава всіяна густою росою, сходить сонце, і краплинки мерехтять у променях світила розмаїтими барвами. А сліди ті (я це добре знаю) залишені Гаутамою Буддою. З слідів складаються літе­ри, речення. Я читаю, дивуючись, вражаючу фразу:
“Живі, що ви шукаєте поміж мертвими?”
Гледіс нагадала, що рішення — в Логосі. Думка, мисль. Разом з тим, як казали древні, “мисль речена є лжа”. Цей афоризм можна висловити так: дух втілений обездушується, тобто — самозгублюється. Або — “зупинений рух самозаперечується”. Рух є дух, мисль, розум, вогненне почуття. Тому мисль промовлена одягається у вбрання тілесності і — викрив­люється, стає антагоністичною.
Висновок: дух, мисль повинні жити у своїй сфері.
Тобто — у мовчанні.
Де ж вихід?
Може, в ігноруванні логічних висновків? У безстрашних рішеннях — всупереч усяким “законам” і “правилам”?
Гм, гм… Щось намацується цікаве. Якби скоріше встати та до лабораторії, до співробітників…
Ми ігноруємо свідомість, увагу, спостерігача. Хоч уже ввели в космогонію антропний принцип. Це поки що так… для екзотики! А треба — для введення свідомості у всі моделювання Світобудови.
Людина — як Всесвіт.
Всесвіт — як Людина.
У кожному пристрої має відобразитися Всесвіт і Людина. В кожній мислі. В кожному законі юристів. У кожному фор­муванні соціуму. У всій масштабності, у всій повноті треба моделювати себе як Всесвіт, як повноту буття.
Скажуть: як це можливо? Людина мізерна, тимчасова, тлінна.
Хто це сказав? Хіба не звучить з прадавності: “Царство Небесне внутрі вас”. Як можна сказати точніше, ясніше, зрозуміліше?
Проте вимагатимуть, щоб ця геніальна мисль була транс­формована у квазінаукові термінологічні лахи. Наші “мудре­ці” скоріше загорнуться у ганчірки вчорашніх канонів, аніж вийдуть під сліпуче сонце правди.
Свідомість — сонце тілесної системи. Хіба так важко збагнути?
Тіло “обертається” довкола сонця свідомості, а не свідо­мість довкола тіла. (Древній Птолемеїв забобон). Свідомість — ядро, зоря. “Планета” чуттєвості (тіло) освітлюється світлом свідомості. Чуттєвість має цикл обертання, певний ритм, сприймаючи промені сонця свідомості (Духу). Як тільки сонце заходить за обрій тілесності, настає цикл “сно­виду” — відкривається “тіньова” смуга буттєвості.
Дуже цікава модель Антропосистеми — із сонцем свідо­мості в центрі.
Гм. А Сократ, Христос, Будда, Платон, Сковорода дав­но збагнули це. Та біда — практична наука потрапила в полон до “прагматиків”, тобто — до найгрубіших очевидістів. Жорстокі “пахани” світової антидуховної банди за­гнуздали менталітет людства на всіх рівнях життєвої ди­наміки для задоволення найпримітивніших потреб та по­чуттів.
Треба рвати, рвати будь-яку павутину. Навіть найбарвистішу…
Уночі спробую знову порозмовляти з Чорним Папіру­сом. Добре, що Горіор та Гледіс залишили його мені. Як їм вдалося взяти його в моїй квартирі? Невже вони всюдипроникаючі?
— Чорна Грамото! Ти чуєш мене?
— Всесвіт завжди чатує. А я — Всесвіт.
— Але ж Всесвіт і Людина?
— Якщо вона — Людина.
— Тоді я не повністю Людина, бо падаю в дрімоту, сплю, втрачаю свідомість.
— Свідомість не втрачається. Просто фізичний розум Сер­гія Горениці безсилий обняти могутній стрибок вектора уваги з орбіти на орбіту. Коли оволодієш таким всеохопленням, такою повнотою — тоді станеш Всесвітом.
— Може, тут наша біда, що люди утвердили свій примат, свою “першість”, ще перебуваючи далеко від стану осягнення навіть масштабів Сонячної Системи, вже не кажучи про Гала­ктичні величини.
— Суть хіба в масштабах? Які можуть бути “масштаби” в Надмірності? Великість чи малість тчуться у дзеркалах мари, ілюзії. Давай поміркуємо про те, що ти згадав. Про ідею “при­мату”, “першості” людини. Це дозволить тобі краще збагнути стежку до оволодіння стрибками з орбіти на орбіту атома Світобудови.
— О Папірусе! Я починаю розуміти.
— Зажди. Скажеш “гоп”, як перескочиш! Здається, так гумористично кажуть у твоїх земляків? Чудовий афоризм! Там, де мене сформували, в Системі Ара, поняття “гоп” від­сутнє. А жаль! Слухай же… Що сформувало Людину Мисля­чу? Спробуй сформулювати коротко, в одній фразі.
— Гм. Якщо коротко, то вся сукупність сил Всесвіту — Макрокосмосу і Мікрокосмосу. Власне, це говорили ще древні елліни: все сотворено любов’ю Геї та Урана, Землі й Неба.
— Гарно мислиш. Ти ще повернешся до проблеми Урана як животворящої сили Буття. В ній рішення суті прориву.
— Он як! Поясни.
— Подумаєш на самоті. Маємо завершити роздуми про примат Людини. Ти сказав, що вона зачата і вирощена синтезом усіх космічних потенцій. І це — правда. А від­так — Людина має (повинна мати) ключі від цих сил, тримає в руках важелі планетарного і метагалактичного впли­ву. Запитую далі: в єдиному потоці Біосфери що є визначаль­ною життєдайною силою? Найближчою до Людини?
— Я певен, що флора, рослинний світ.
— Безумовно. Тоді й ідея “примату” має розглядатися вельми обережно. Бо якщо “лідерство” — то для чого, навіщо? Хіба лише для самого “лідера”? Для його насичення та амбі­ції? Чи можливо, щоб Космос — Уранічне Дивоколо, творячи Людину, ждав, щоб вона знехтувала такі могутні життєдайні фундаменти, як флора, фауна, замінивши їх штучними (штуч­на їжа, штучне вбрання тощо)?
— Я зрозумів тебе, Папірусе. Очевидно, саморозкриття космічних потенцій повинне йти в напрямку сублімації, оду­хотворення, Преображення всього сущого, а не самозбереження Людини ціною деградації інших стихій та сил.
— Ти знову мислиш, як Горикорінь — твій першотип із Системи Ара. Спробуємо уявити образно. Лідер блискавиці прориває канал для небесного вогню, в цьому розряді об’єд­нуються Земля й Небо. Так і Людина — лідер життя, прокла­даючи космічні шляхи, робить це для того, щоб зелена блис­кавиця Біосфери, дух квітки могли об’єднати розділені ча­сом і простором світи спільною ниткою Матері Природи. Хіба є завдання величніше, аніж допомогти Матері в цій праці — сотворити вселенський Едем і доглядати його? Хіба таке завдання не синтезує в собі всі можливі потенції і заду­ми?
— Ти вже мені показував колись, Папірусе, Планету Кві­тів, я пам’ятаю їхню апологію краси і всеоб’єднання. Проте невже вселенський Розум — лише апологет Квітки?
— Тобі страшно стати чиїмсь апологетом? — Іронічно за­питав Чорний Папірус. — Спробуй знайти в квітах ущерб­ність, злочинність, шкідливість. Навіть звірі (і птахи, й риби) своїми статевими, святковими барвами наслідують квітам. Можна сформулювати закон квітки, при здійсненні якого звір сублімується в квітку, тобто — стає високодуховною Люди­ною.
— Який же це закон?
— Закон всевіддавання. Закон краси. Закон мовчання. Закон всеохопності. Закон жертовності. Закон любові. Закон довер­шеності.
— О, ти наділяєш квітку атрибутами Абсолюта?
— А раптом флора і є Абсолют?
— Тобто — Бог? Вітець Небесний?
— Ти сам промовив древнє слово вітець, тобто — віта, життя. Пращури, безумовно, знали про втаємничену суть Зеленого Дива планети. Проте це — один бік проблеми. Спробую висловити протилежну думку. А ти зумій об’єднати ці антиномії, або відкинь і те й інше.
— Про що ти?
— Слухай. Упродовж віків, окрім апологічної думки про флору, виникала й протилежна, антагоністична.
— Ти згадуєш про Драконоборців? Про фітофобів?
— Так.
— Я чув. Читав про них.
— Нагадую їхню концепцію. Флору, рослинний світ вони звуть Зеленим Драконом. Він у сукупності володіє колосаль­ним правічним розумом (інтелектом), моделює будь-який психостан, проникає в найглибші лабіринти людських душ. Тим більше що саме він тче наші життєві тканини, м’язи, нейрони, шкіру, серце, легені, внутрішні органи. Ми лікуємося його квітами, корінням, листям, п’ємо його розчини. Вино з нього, харчі з нього, тілесна тканина тваринного живлення — з нього, мед з нього, запахи з нього. При народженні — квіти. При смерті — квіти. Весілля, кохання, вишивки, орнаменти, есте­тичні критерії, поетичні образи, сільське господарство, краєвидне оточення — всюди квіти, їхній гіпнотичний погляд. Кві­ти заворожують нас з правіку. Хто скаже, яка глибина такої естетичної одержимості?
— Безумовно, в цій страшній думці є якийсь зловісний сенс. Проте яка мета Зеленого Дракона?
— Скажімо, він прагне розсіяння, як і всяке життя. Кос­мічна епоха — його ініціатива. Це видно по тому, що шлях до неї — жорстокий і безжальний: війни, зло, вимушене озброєння, техноген, якого людині не потрібно.
— Хіба квітка потребує такого жаху? Адже вона сама гине під пресом техногену.
— У цьому й хитрість Дракона. Він ховається за машкару парадоксу. Людина — підманута Духоістота з Едему, де вона була раніше. Потім, приваблена блискітками Зеленого Драко­на, впала на Землю й обросла плоттю. Піднятися можна, лише збагнувши правду і повністю відмовившись від дарунків Дра­кона — їжа, плоть, обманні ідеали естетики. Десь у правдиво­сті ваші предки знали істину, склавши казку про Кощія Без­смертного. Кощій, який викрадає дів людських (тобто експлу­атує ваші генотипи), — є Кошієм, Кущієм, Древодраконом, у якого замість однієї голови виростають десятки, сотні. Смерть Кощія — в яйці, яйце в зайці, в качці, в скрині, що під дубом. Вся ієрархія Життя, а всередині — яйце-ген. Хто може здола­ти Кощія? Згадуєш? Іван-дурник, тобто людина, позбавлена стереотипів мислення, а з ним — Булат-молодець. Булат — сталь, символ технології, науки, гострого пізнання. Ось тобі інформація древніх для роздуму.
— Страшні твої антитези. Як їх об’єднати?
— Думай. Лише безжальне зривання всіх елегійних по­кривал допоможе віднайти правду. А може, й правда — двосічна, як Меч Логоса, котрий сидить на білому коні Апокаліптичного Вершника?
Химерна розмова з Чорним Папірусом кинула мене у ви­хор тяжких роздумів. Якось несподівано я почав розуміти при­чину фіаско свого експерименту з часом… та й взагалі причи­ни гносеологічного абсурду віків. Ми завжди потрапляли у заздалегідь підготовлені пастки інтелекту. Творець мозкового комп’ютера Аріман-Люцифер так сформував його алгоритми, що ми вічно ганяємося за власним хвостом, як окультний змій древніх герметиків. Сьогодні вночі мені приснився своє­рідний закон багаття, який багато чого пояснює. Я записав деякі тези. Ось вони:
Розпалене багаття кличе вогняні душі, але до нього на­самперед лине найшаленіша пітьма, як, наприклад, нічні мете­лики до ліхтаря.
Коли полум’я згасає — що залишається на тому місці?
Скопище лютого мороку, чорних метеликів, войовничої пітьми… тобто — зола Духу.
Тому нові шукачі повинні розпалювати на новому місці.
Майже банальний закон. Але це правило багаття ігнору­ється майже всіма шукачами правди. Нам жаль, нам страшно покидати ті вмістилища, де колись наші серця й розуми утверд­жували Древо Істини… і ми знову оживотворюємо вогнища, де запанували вороги. Це те, що казав Христос: “Коли побачи­те мерзоту запустіння, пануючу на місці святому…”
Матінко! Здається, я починаю звільняти свою Першосуть від павутини псевдонауки. Треба хутчіше одужувати, кликати співробітників. Бо хто скаже, чи діждуться мене Космократори в Лабіринті Хроноса?
Сон втікає. Тяма клекоче ураганами осмислень.
Знову думаю про фундамент майбутніх досліджень. До­сить працювати й мислити методом “тику”. Так можна упо­дібнитися мавпам, які, безладно тикаючи пальцями в клавіа­туру друкарської машинки, сподіваються “випадково” ство­рити геніальну поему чи роман. Треба мати чіткий менталь­ний орієнтир. Всесвіт — це своєрідний континуальний мате­ріал: якщо відсутнє знання про його характеристики (саме фундаментальне знання), то марні всі наші заміри і мрії. Можуть бути окремі вражаючі “досягнення” (політ до інших планет, створення ядерної топки чи бомби, формування швид­кодіючих обчислювальних пристроїв, генноінженерні експе­рименти), але вони хутко вичерпують своє призначення, ста­ють тривіальними або навіть шкідливими, а “наука” й далі морочиться з інерцією впливу, породженого цими “відкрит­тями”. Наприклад, теорія відносності. Постулат про обме­ження швидкості світла, а отже — обмеження швидкості розповсюдження причинності. Теоретики в напівсні приймають абсурдні концепції, забуваючи трішечки поворушити мізками: як може існувати безмежний Всесвіт з конечною швид­кістю Променя, який, власне, повинен об’єднувати складові частки Космосу в цілісність?
Щось має бути в наявності, що “склеює” Світобудову в єдину оселю Буття. І це щось повинне мати миттєву швид­кість. Бути всюдисущим. Це — характеристика Бога, Творця.
Що ж володіє такою динамікою?
У народній казці є запитання: що в світі найбистріше?
Відповідь: мисль, думка.
Пращури знали без зайвих “філософій” правду. Отже, знову й знову — проблема самосвідомості. Скоріше, проблема самоусвідомленого “Я”.
Самоусвідомлення (поза всякими спекулятив­ними умовностями) — фундамент і основа Буття.
Ха-ха! Раніше ідеологи-теоретики одразу начепили б на мене ярличок “соліпсиста”, “суб’єктивного ідеаліста”. Проте геть всі безкрилі філософствування. Має значення лише прав­да про світ, про буття. Хіба дарма Христос казав: “Пізнайте правду, і правда звільнить вас”?
А ще далі — в глибині віків — прозвучала дивна заповідь: “Я — Господь Бог твій”. Як банально збагнули цю заповідь! Буцімто Хтось, котрого бачив Аврам чи Мойсей, сказав це про себе. Що нібито це Він — “Господь Бог” наш. Але ж сама логіка речення свідчить, що Людині однозначно ствер­джується: твоїм Богом і володарем є “Я” — самосвідомість, самототожність. Тоді ясним є подальший імператив: “Хай не буде в тебе інших богів”. “Не твори кумирів”. Бо все — в тобі, в твоєму “Я”. А хіба визначальна заповідь Христа інша? “Царство Небесне внутрі нас”. Тобто — в твоєму “Я” і Кос­мос, і Бог.
Чудово, чудово. Все лягає в єдиний ряд.
Отже, дорогенький Сергію, ти маніпулював з піною Хро-носа. Правдива суть часу лишилася в глибині. Тому й катастрофа, невдача. Як хлопчисько, заліз в лабораторію Природи і почав тикати пальчиком у клавіші таємничого пульту.
Жадаємо “пересунутися” з однієї місцини часу-простору в іншу, подолати “розділення”, відстані, масштаби. А що таке масштаб, що таке координати, величини, константи?
Усе це визначається лише свідомістю.
Що таке масштаб? Поза свідомістю? Квазари й метагала­ктики з їхніми вогняними вихорами — велетні чи пігмеї?
Якщо відсутня свідомість — їх можна віднести до катего­рії фантомів: щось існує, але це щось є лише при наявності того, хто приймає це щось.
Головний бій Всебуття — за свідомість. Боги, демони, володарі всіх рівнів — усі прагнуть оволодіти психоенергетикою свідомостей.
Що таке Бог без свідомості віруючих? Що таке монарх без підданих? Що таке творець, письменник без читача, без глядача? Без тих, котрі поклоняються їм? Що таке учитель без учня?
Стій, стій! Тут нитка, йдучи за якою, ми розглядаємо та­ємницю Ари, Арімана, всіх богів, демонів, вікових війн в Не­бесах і на Землі. Яка буде вражаюча інверсія всіх світоглядів, космогоній, теогоній та світоглядних концепцій!
Самоусвідомлена душа — творець Всебуття.
Треба її визволити від будь-яких полонів — навіть найвишуканіших.
Братерство вільних душ — такий заповіт Матері Всебут­тя. Велика гра творчих сердець по закону радості — ось путь грядущої спільноти розумів Космосу.
Тут — корінь, вузол всіх тайн: у свідомості людини чи будь-якої істоти. Які ми далекі від цих механізмів! Силам опо­ру вдалося спрямувати розум на розв’язання тривіальних зав­дань буденності.
Розімкнути Тартари душ. Розімкнути ментальний Тартар Землі, щоб знову Уран окропив своєю любов’ю замучену, зґва­лтовану Планету. Бач, Горіор правду казав: я вертаюся до та­ємничого поняття Урана як об’єднаного духу всіх зоряних Еволюцій. Чи не пора розгадати Уранічний міф прадавніх еллінів?
Уран і Гея.
Їхня любов породжує перші форми Життя. Багатоликі, дивовижні, часто потворні.
Нарешті народжуються титани. Вільні, безстрашні, прекрасні. Смерть для них відсутня. Чому? Бо існує повна тотожність батьків (Урана й Геї) і дітей (Титанів).
Кажучи сучасною мовою, інформаційна ріка Всесвіту породила на Землі динамічний феномен життя. На рівні титанів (тобто високорозвинутих богоподібних істот) цей феномен став тотожний Всесвітові. Кожна істота мала в собі відображення Зоряного Вітця і Земної Матері. Все у Всьому. Звідки ж тоді підкралося лихо?
Дисгармонійні первісні форми життя Ураном були замкне­ні в Тартарі. Очевидно, вони були відтиснуті у глибини гене­тики тих істот, котрі йшли за ними. Навіть титани стали спадкоємцями страшного кипіння Першостихій. Ось чому в наймолодшого з них — у Крона (Хроноса), володаря Часу, з’явилася злобна думка: усунути Урана від влади і очолити подальшу Еволюцію.
Міф розповідає, що так і сталося. Гея подарувала синові Крону серпа, і ним він оскопив Батька Урана, одрізав йому дітородні органи. Боячись такої ж долі, новий володар почав поїдати власних дітей. Символ прозорий: час поглинає все, що народжується в його потоці, в його лоні.
З’явилася смерть. Очевидно, тоді ж виник механізм ме­темпсихозу як необхідність передати комплекс свідомої інфо­рмації далі, по течії Часу. Закон перевтілення почав діяти, душа стала жити багато разів, проте не вільно, а у чреві Часу, у темному лабіринті хронального абсурду, де самосвідомість уже не могла обирати шлях розвою, а, народжуючись у випад­кових обставинах, засвоювала від випадкових же батьків чужі для себе ідеї, традиції, звичаї, мову, вірування.
Довкола ядра самосвідомого “Я” нав’язувалися такі аб­сурдні й хаотичні вузли, що покоління за поколінням розумні істоти втрачали інформацію свого Уранічного походження, деградували і перетворилися в хворих монстрів, котрі генеру­вали у ноосферу, у психосферу і навіть у духосферу потік злоби, жорстокості, відчаю, приреченості.
Ось тут — стоп!
Тут десь відбулася диверсія Арімана. Тут Ара взяла на себе тяжкий гріх опанування психодинамічним потоком Землі.
Як це трансформувати в образи сучасних космогонічних понять?
Крон — Еволюція, яка є піком Поступу (остання в поко­ліннях титанів). Вона піднялася так високо, що може замахуватись на закон Урана, втручатися у динаміку життєтворєння. Безумовно, це — Ара. Адже ми відчули, що вищої фази, ніж наша, нема. І тоді Головний Координатор вчинив злочин: оволодів психопотоком нижчої еволюції, щоб добува­ти з нього перли стихійних першовартостей. Коротше, Ара стала канібалом, божественним людоїдом. Саме так і змалю­вали древні Крона.
Як практично це зроблено?
Серп — це, безумовно, Місяць. Його Аріман привів до Землі в передісторичну пору, замкнувши материнську плане­ту в ізоляційне коло. Життєтворчий вплив Урана (інформа­ційного поля зоряних Еволюцій) було оскоплено, відрізано. Земля почала жити у місячному лабіринті. Це і є Лабіринт Мінотавра. Мін — Місяць. Щорічні жертви найкращих юна­ків та дівчат потворі, — хіба можна ясніше сказати про закон ритмічного перевтілення душ і вічного блукання у спіралях Часу?!
Це — індуський потік Сансари. Заповіт Будди: вийти з нього в Нірвану. Вернутися до Уранічного поля. Ми збожево­ліли у місячній шкаралупі. Перетворилися в зграю хворих іс­тот, котрі нагромадили клубок історичного безглуздя. Так про­сто все пояснюється: колишні титани, теперішні обкрадені Часом люди, задихаються у планетарній в’язниці, самопоїдаючись, бо безсилі припасти до зоряних дійок небесної кормилиці корови. Саме це мав на увазі Апостол Іван, коли бачив у грандіозному видінні образи Нової Оселі людської, яку дарував Бог своїм дітям: дванадцять самоцвітних брам — це дванадцять знаків Зодіака, що ведуть у зоряне Дивоколо. Божий Агнець закликає: ось ваша Нова Оселя, де відсутні рукотворні храми, де Бог живе з людьми, де все воєдино, де смерть відсутня, бо туди принесено честь і славу народів, тоб­то все найкраще, що є в Духові.
Чудово, чудово! Отже, вихід — геть з Лабіринту, як це зробив Тесей, убивши місячну потвору Мінотавра. Вийти по нитці Аріадни. А це — сонячна нитка. Нитка Аріїв, Оріїв. Може, тому й послав Горіор Космократорів у епоху Трояна, щоб там, біля першовитоків історії, скоригувати плин подій. Вражаючий задум! Та чи не є він титанічною утопією?
Хай буде утопія. Хай буде космічне донкіхотство! Зате алгоритм вселенський! При такій програмі реалізуються найсміливіші мрії. І визначальна мрія всіх шукачів Тайни: бути вільними! Бути направду дітьми Урана і Геї!
Христос заповів нам Царство Небесне. Першопредок Оріїв Сварог — Зоряний Коваль — також кував нам зоряну долю. Всі народні пісні обертають погляд до Господніх Очей — зі­рок. Вічні мандрівники України — козаки-чумаки залишили в нашій ноосфері вічний дороговказ — Чумацький Шлях. Шлях України, шлях Народів Землі — Галактика. І далі, далі, далі, по щаблях зоряної драбини…
Свідомість. Чи монолітна вона?
Чи можна опертися на неї, моделюючи опанування дикта­турою Часу? Адже потрібне чітке знання механізму часотворення, а то може вийти так: я генерую сигнал до Альфа Центавра, а прилітають у гості представники від Сіріуса. Я чекаю мислячих істот, а бачу божевільних монстрів.
Та й самі ми, люди XX віку, планети Земля… Хто МИ? Для себе — улюбленці Бога, амбітні, самозакохані двоногі біоструктури. А для інших? От хоча б… хто ми для теляти, яке відправляємо на бойню? Або для свині? Для кролика? Для коней, що їх змушували брати участь у жорстоких вій­нах? Для котів, для собак, котрих прилучали до власних комплексів мізерності й безсилля? Цілком можливо, що все це страхіття породжене саме нашою ізольованістю від єдино­го потоку інформації. Працюють лише поодинокі центри са­моусвідомлення. Їх дуже багато у потенційному тілі Внутрі­шньої Людини — цих сингулярних точок психосфери, кана­лів проникнення єдиного “Я” в різні площини Буття. Проте той світ, в якому ми перебуваємо, лише одна проекція однієї з точок.
У сновидіннях ми бачимо фрагменти інших проекцій Все-буття, вони відрізняються від буденної реальності, хоч і ма­ють спільну пуповину. Мрії, утопії — теж проблиск інших векторів Світобудови.
Релігія, містика — фанатичне, збіднене сприйняття інших реальностей, побудоване на страху перед Таємницею. Ми стра­хаємося самі себе, своєї всеосяжної масштабності.
І ось тут — секрет сваволі Арімана. Він сів на шлюзах і брамах зоряних комунікацій. Що ж, іншого шляху нема. Тре­ба шукати варіанти прориву.
Намічаються деякі практичні думки і кроки. Треба пора­дитися з Папірусом. І, може, спробувати налагодити контакт з Горіором. Чи є в нього вільний зв’язок з Космократорами?
— Чорний Папірусе! Є потреба порадитися.
— Я слухаю.
— Роздуми підвели мене до такого висновку: вся земна наука відомого історичного періоду — в апендиксі, в тупику. Причина — перебування в космічному лабіринті. Видимий об­раз — місячне кільце довкола Землі, яке диктує нам ритми, стан, погоду, побудову фізіологічних рецепторів, а отже — регламентує засвоєння інформаційної ріки Всесвіту. Ми — інтелектуальні інваліди, котрі науково-технологічними проте­зами намагаються прошкандибати у глибину Всебуття.
— Ого! Повне самоприниження. Гадаю, що буде правдиві­ше, коли ти поміняєш місцями причину й наслідок.
— Тобто?..
— Ти вважаєш, що Місяць — причина деградації земного людства. Що, напевне, Аріман вчинив таку диверсію, почепив супутника і запустив цикл хрональної, часової еволюції. Так?
— Скажімо, так.
— А чому б не уявити інакше. Що деградація внутрішньої Людини наклала відбиток на космогенез. Що це втрата внут­рішньої “зоряності”, уранічності привела до появи Місяця як ознаки вашої космічної склеротичності. Ви самі себе закрили в труну самоізоляції
— А як же тоді Ара? Злочин Арімана?
— А хіба Аріман поза потоком Еволюції? Хіба він при­йшов з “потойбічних” сфер? Адже це ви, Космократори, Демі­урги та Координатори, обрали його на цей високий пост — Головного Координатора провідної Еволюції. Хіба не так?
— Гм. Усе так. Тоді де ж вірус? Звідки він взявся? Як заразив свідомість Арімана?
— Чому Арімана? Може, всіх вас? Коли хтось потрапляє у в’язницю, то хіба винен лише начальник в’язниці? Чи конвоїр? Чи суддя? Чи прокурор? Чи полісмен, що заарештував обвину­ваченого? Може, насамперед, винен той, хто став в’язнем? Ін­ститут в’язниці існує хіба волею адміністрації? Хіба стоматоло­ги винні в тому, що у людей псуються зуби? Хіба священики винні в тому, що ви поспішаєте до храму замолювати гріхи?
— Аякже? Вони пропагують певну ідею, захоплюють в свій потік свідомість істоти і…
— Хай визволяється істина. Хай обминає павутину гіпнотичності, якщо та павутина страхає ЇЇ. Хто змушує її летіти на химерні вогники містифікацій? Згадай історію: цілі народи божеволіли, засвоївши абсурдні ідеї тих чи інших вождів, ку­мирів. За тим ішли війни, руїна, самогубство націй, вироджен­ня психотипу Людини. Хіба винні вожді в цьому? Хіба могли б ваші Гітлери чи Сталіни самотужки загнати вас у лабіринти страшного соціального сказу?
— Я розумію тебе. Сам тільки що думав про космічну хворобу людства. І прийшов до висновку, що ми — в зоряній самоізоляції. Ущербність інформаційна породжує ущербність у всьому іншому. Отже, треба сформулювати чіткий закон виходу з порочного кола псевдобуття. Має ж бути таке пра­вило для тих еволюцій, які потрапляють в лабіринт?
— Є таке правило.
— Ти можеш сформулювати його?
— Я можу лише підказати. Хіба забув, що я сформований Системою Ара, котра несла в собі вірус падіння. Отже, у мені відсутнє абсолютне знання, як ти його розумієш, а лише мож­ливість застерігати від порочних рішень. Спробуємо провести діалог, у якому ти сам підійдеш до розуміння правила виходу.
— Я готовий.
— Тоді я ставлю перше питання. Тебе, всіх вас уже протя­гом тисячоліть турбує патологічна історична “реальність”. Як би ти назвав її з точки зору шукача, мандрівника, дослідника?
— Тупик Буття, Еволюції.
— А з точки зору інформатики?
— Нерозв’язний алгоритм.
— О, чудово. Це те що треба. Нерозв’язний алгоритм. Безумовно, кимсь нав’язаний. Алгоритм, який став тисячолітньою програмою багатьох народів. Практично всієї Планети. А отже — впливає і на долю інших світів. Він використовує мізерну частку сил і потенцій того, що ви називаєте тілом (тобто єства).
— Це правда. Наука вже визначила, що реалізується лише кілька відсотків потужності мозку, чуттів, духовних можливостей…
— Отже, всі інші “можливості” — у розпорядженні інших векторів Буття, які ви називаєте інтуїцією, інстинктом, мрія­ми, снами, астралом, менталом, божественними сферами, під­свідомістю, суперсвідомістю… і так до безмежжя, залежно від рівня “знання”, а правильніше — сліпоти.
— І все ж таки реальність є, вона функціонує, підкоряєть­ся певним закономірностям та константам.
— Ти так гадаєш? Переглянь низку світоглядів останніх тисячоліть: плоска земля, земля на слонах, китах, геоцентрич­на система, геліоцентрична, Всесвіт, що твориться з вибуху Першоатома, релігійні догми про формування Світу Деміур­гом з нічого тощо. Яким же закономірностям підкоряється Всесвіт? Індуським, чи майя, чи міфічним, чи середньовіч­ним, чи механістичним законам Лапласа — Ньютона, чи реля­тивістським схемам теорії відносності?
— Згоден з твоєю іронією. Всесвіт існує на фундаменті втаємничених законів, ще невідомих людському розумові. Проте все ж таки закони є?!
— Звідки це відомо?
— З практики цивілізації.
— Саме практика цивілізації (і не лише на Землі) дово­дить, що відсутнє те, що ви назвали законом.
— Парадоксальна думка.
— Ваше поняття про закони — значно парадоксальні­ше, аніж прийняття думки про їхню відсутність.
— Дивно. Такі ідеї проповідував Зоряний Корсар та його учитель Аерас.
— Чудово. Отже, вони звільнилися від деспоти великої Химери.
— Що ж тоді керує Світобудовою, суспільствами, еволюціями?
— Обрана “історична” чи “космоісторична” реаль­ність “склеюється” чим завгодно: релігією, наукою, історією, забобонами, національними чи племінними традиціями, стихійними сплесками жадань тощо. “Клей” не має значення, колективна свідомість народів користується тим, який трап­ляється. Це може бути плюс, мінус, фашизм, комунізм, бандитська група, мафія, релігійний орден, поклоніння Богові, Сатані… аби тільки тримав купи учасників “реальності”.
— Я зрозумів твою думку. Люди страхаються залишити­ся без певного “клею”. їм страшно самостійно вирішувати свої проблеми, навіть формулювати їх. Хай хтось творить стратегію й тактику, а ми — підтримаємо його. Тоді й відпові­дальність — його. Гм, гм… Чудово! Який же вихід? Як же тоді “розклеїти” учасників апендиксної “реальності”, як визволи­ти істот, котрі потрапили в тупик?
— Колективний вихід з космоісторичного тупика немож­ливий. Інерція узгодженого Всесвіту страшна. Адже його освя­тили всі сущі: від чутливих атомів — до гомо сапієнс, від амеб — до істот Духовних Сфер.
— Ти вважаєш, що існування Всесвіту — це узгодженість всього сущого? Це — домовленість свідомостей протягом Віч­ності про певні правила гри?
— Нарешті ти народив потрібну думку. Саме так.
— І ця узгодженість правил гри всіх учасників космічної рулетки і є закон?
— Так. Тоді ти повинен збагнути, що “вийти” з цієї все­ленської в’язниці практично нема куди. Ти виходиш у порож­нечу.
— Але ж Зоряний Корсар вийшов? І його подруга. І їхні соратники.
— А Світ дуже відчуває їхню свободу? Я певен, що вони самотні. Тому потрібен міст від поневоленого Буття — до самотнього. Майже до уявного.
— Гаразд. Тоді давай помріємо. Колективний вихід марно готували. Отже…
— Отже, потрібні мінімальні групи усвідомлення виходу. Саме — усвідомлення. Доки відсутня потреба виходу, доки вона не стала бичем свідомості, даремно нав’язувати соціуму парадоксальне рішення. Спробуй продовжити мою думку сам. Які мають бути перші кроки, щоб змінити алго­ритм безвиході?
— Я гадаю, що перше завдання — визначення фрагментів інших реальностей: у мріях, у сновидіннях, у відчуттях, у міфах, у спонтанних відкриттях учених, у священних запові­тах, де можуть бути захоронені в труну містики парадоксальні рішення.
— Правильно. А далі?
— Добудова цих фрагментів. Гармонізація їх. Формуван­ня в свідомості — якнайповніше — нової реальності, що ви­пливає з того чи іншого фрагменту.
— Це те, що Бог Апокаліпсису говорить: “Се, творю все нове…”
— Чудовий алгоритм. Тільки так. Все нове. Бо старі лат­ки на новій тканині Буття — абсурдні й руйнівні. Таким чи­ном, ти вивільняєш свідомість від влади апендиксної “реальності”. Ви оволодіваєте можливістю вільного переходу від реальності до реальності.
— Прекрасно. Христос казав: “У Вітця Мого осель багато”.
— Бачте, Землі давно подаровано визволяючі заповіти. Йдемо далі. Ви повинні шукати перехрестя, де зустрічаються інші реальності з цією — апендиксною. Це так звані точки ви­бору (як у казці: направо підеш, наліво підеш і т. д.), які не були реалізовані. Наприклад, була можливість сміливого вчин­ку, а ти — відступив: зустрів романтичну дівчину, покохав, а одружився з багатою або знаменитою; міг би вирушити в таємничу експедицію, а віддав перевагу кабінетній праці. Та­ких знехтуваних фрагментів — безліч.
— Я зрозумів, Чорний Папірусе. Потрібна сильна енерге­тична група Воїнів Пізнання, узгодженість нових векторів, прийнятних для всіх учасників. Діяти лише те, що воліє сві­домість, що прагне виходу. Недіяння на творення псевдо-реальності. Синтез енергоканалів у власному єстві й у Всесвіті. Оволодіння єдиним потоком Сили. А далі — через точки вибору (сингулярності) вихід до інших реальностей, тотожних з нами, тобто народження в повну свободу, в світ імпровізації.
***
Група чекістів у військовій уніформі та кілька лікарів-психіатрів у халатах хутко оточили купку Космократорів, замкнули їх у тісне кільце. Офіцер, який на бігу люто матюка­вся і репетував, схопив Гореницю за руки, затряс його.
— Де бокал, падло? Куди ти заховав його?
— Який бокал, командире? — Здивовано скрикнув Горениця. — Про що ви питаєте?
— Ти з мене дурня робиш? — Люто визвірився офіцер, замахуючись на хворого. — Я дивився в бінокль за вашою бандою і бачив…
— Чому в бінокль? Яка банда? — Раптом втрутився Владисвіт, встаючи з лавочки. — Товаришу підполковнику, ви втручаєтеся в процес лікування, і я не дозволю…
— А хто ти такий, щоб мені не дозволяти? — гаркнув офіцер, наливаючись гнівом. — Та я всіх вас…
— Я керівник психіатричного центру республіки Гордій Без­смертний, — спокійно відповів Владисвіт. — Член Всеєвропейської Академії Психіатрії. Маю повноваження від Політбюро пар­тії і Міністерства безпеки бути опікуном особливо цікавих випад­ків у лікарнях відповідного типу. Вас задовольняє така відпо­відь? Чи потрібне підтвердження від товариша Сталіна?
На офіцера ніби вилили відро холодної води. Він миттю скис, розгублено оглянув своїх супутників.
— Я… я отримав завдання, — забелькотів чекіст.
— Від кого? — Суворо запитав Владисвіт, свердлячи його пильним поглядом.
— Від високого начальства… мені звелено забрати бокал… чи келих… як тільки з нього почнуть пити хворі…
— Дивно, — знизав плечима Владисвіт. — Вашому керів­ництву потрібен келих? Яким забавляються хворі?
— Нам повернули келих, — зауважила Галя Курінна. — Сказали, що річ повністю належить нам.
— Хто саме звелів вам захопити келих? — Вперто допиту­вався Владисвіт, намагаючись дивитися в очі офіцерові. Той крутив головою, бігав поглядом то по грозових хмарах, то по жовтіючих кронах дерев, проте безсилий був випручатися з гіпнотичного впливу психіатра.
— Я… я… я не можу сказати…
— І все-таки…
— Мені заборонено…
— Ким… заборонено?
— Тим, хто велів узяти келих.
— І куди ви його мали віддати?
— У мене б його взяли.
— Хто?
— Хтось узяв би одразу, як тільки…
— Як тільки…
— Як тільки я вийшов би з лікарні.
— Отже, не ваш начальник звелів таке? Чи, може, мені варто негайно зв’язатися з вищим керівництвом держбезпеки, щоб дізнатися…
— Ні, ні, не треба, — зблід офіцер. — Можливо, я неправи­льно зрозумів своє завдання. Можливо, це наслідок перевто­ми. Я прошу вас… забудьте прикрий інцидент. Займайтеся своїми хворими. Ми підемо. Всім іти за мною, — махнув рукою підполковник до підлеглих.
— Гаразд, ідіть, — сказав Владисвіт. — А з велінням того, хто вам дав наказ, ми розберемося.
— Справді? — засяяв чекіст. — Ви з ним знайомі?
— Дуже давно, — іронічно озвався Владисвіт. — Багато віків тому.
— Як? — розгубився офіцер. — Про кого ви? Я не ро­зумію.
— Я пожартував. Ви вільні. А про келих забудьте… його просто не було… Вам здалося…
— Згоден. — Голос підполковника зів’яв, очі затуманили­ся сірою плівкою. — Справді, мені щось приверзлося. Будьте здорові, до побачення.
— До побачення, — дружно сказали всі Космократори, усміхаючись приязно небажаним гостям. Чекісти і лікарі в халатах зніяковіло пошкандибали через прогулянковий май­данчик до центрального корпусу. Коли вони відійшли на пристойну відстань, Горениця тихо, але з притиском ска­зав:
— Ви зрозуміли, що сталося?
— Так, — вихопилося у Галі-Громовиці. — Аріман знову не знайшов нічого ліпшого, як захопити келих з субстанцією невмирущості в критичну мить.
— Отже, він знає про те, що сталося, — ствердив Вла­дисвіт.
— А тому не залишить нас у спокої, — додав Григір. — Мені ясно, що офіцер безпеки психологізований. Це — нату­ральний зомбі. Після того як Владисвіт його розрядив, він забув, для чого здійснив свою безглузду акцію.
— Добре, це другорядна справа, — владно втрутився Горени-ця. — Нині головне — аналіз того, що відбулося в Троян-полі. Чи всі залишили своїх двійників там… у минулому? Громовиця?
— Так. Я там, — ствердно мовила Галя. — Проте ще не ввійшла в плин свідомих подій. Я нещодавно народилася від дружини волхва Горислава. Мене нарекли ім’ям Світа.
— Добре, добре, — вдоволено прошепотів Горениця, за­плющивши очі, ніби прислухався до чогось далекого й нечут­ного, — дуже влучне попадання. Прямо в “десятку”, як кажуть стрільці.
— Що це означає? Чому ти говориш так втаємничено?
— Жодної таємниці, — заперечив Горениця. — Навпаки, все має бути гранично ясно. Зрозумійте, що потрапити у космоісторичну мішень, яка розташована за п’ять тисяч літ від нас у так званому минулому, та ще й в динамічному хвильо­вому розпливанні, — це майже немислима річ. І якби не корек­ція Горіора та Гледіс… Втім, повинні зрозуміти самі. Громови­це, ти станеш улюбленою подругою славетного Ріяма… того воєводи і кшатрія, котрого Схід величає Рамою.
— Ти мовиш про Сіту?
— Так. Протягом тисячоліть Світа перетворилася на Сіту. Та досить про те. Меркурію! Ти побачив себе там?
— Так, — сказав Григір. — Я народився Ріямом. Проте інша жінка, яка врятувала мене в горах на Близькому Сході, дала дити­ні ім’я Яні — син зірниці. І я не розумію, як може бути, щоб…
— Зажди, — махнув рукою Горениця-Горикорінь. — Міс­терія лише почалася. Ми будемо аналізувати плин подій там, у минулому, щоб коригувати їх відповідно до задуму Горіора. Владисвіте, хто ти?
— Магатям Ям.
— Чудово. А ти, Сократе?
— Боян Дивогук.
— Юліано?
— Я стала дівою Макошею, — ніяково й зворушено про­мовила Марія-Юліана. — Проте мене цікавлять деякі логічні умовиводи. Там, в минулому, логіка мовчить, усе здається природним і узвичаєним, а нині, коли я мислю розумом лю­дини раціонального віку…
— Ти сама даєш відповідь, — засміявся Горениця. — Дис­гармонія між психіками далеких епох вражаюча. Саме в тому й суть, щоб подолати прірву космоісторії, що розвела частки єдиного Духа так далеко. Тут корінь перемоги. В уся­кому разі, тимчасової перемоги Арімана. Втім, ти дарма ка­жеш, що у тебе розум раціональної людини. Якби це було так, експеримент провалився б. Отже, всі ми ще зберегли іскри Першоцілості. Інесо? Хто ти в Троян-полі?
— Баба Гайя, — відповіла русява сестра, тихенько засмія­вшись, і на її рожевих щічках з’явилися зворушливі ямочки. Дивлячись на неї, всі Космократори теж засміялися. — Диво в тому, — додала вже серйозно дівчина, — що я пам’ятаю все, що знала та мудра Магараня Гайя. Переді мною навіть відкри­лися прадавні сторінки космоісторії.
— Добре, добре, друзі, — вдоволено кивнув Горениця. — А ти, Чайко?
— Я — Матуся Горогна, — блиснувши палкими очима, сказала чорнява дівчина. — Володарка знання Троян-поля, покровителька острова Хора — притулку воїнів-лицарів, опі­кунка всіх характерників. Ахейці, геракліди мене люто нена­виділи і називали Медузою Горгоною.
— Коло замкнулося, — рішуче кивнув головою Горениця. — Перший ступінь експерименту вдалий. Тепер маємо зв’язатися з Горіором, щоб кожен крок був узгоджений з волею вищої Ноо­сфери. І ще… потрібна кореляція інших реальностей.
— Тобто зв’язок з іншими своїми двійниками, модифіка­ціями? — запитав Григір.
— Так, — кивнув Горениця. — Тоді Аріману неможливо буде імпровізувати, бо два вільні алгоритми, синтезуючись у раптових виявах, руйнуватимуть будь-яку ворожу програму. Ви збагнули?
— Так, — тихо, але дружно відповіли Космократори.
— Решта — залежить від Владисвіта, — владно мовив Горениця. — Чуєш, друже? Подумай, як нам захиститися від хаотичних нападів випадкових чи цілеспрямованих зом­бі.
— Я зроблю ось що, — впевнено відповів Владисвіт. — Нещодавно Психіатричний Центр отримав окрему ділянку. Там є кілька котеджів, клініка. Довкола ліс, спокій, тиша. Звичайно, буде охорона, але під моїм началом, ясна річ. Я вимагатиму, щоб групу хворих передали мені. Пообіцяю держ­безпеці, що зможу з певністю виявити, хто ви і звідки. Доки триватиме обсервація, досліди… ми будемо в безпеці й завер­шимо задум Горіора. Згода?
— Згода, — трохи поміркувавши, сказав Горениця. — Та найголовніше для мене — зв’язатися з власним двійником у тій реальності, де він розв’язує таємницю мандрів у часі.
***
(Із щоденника Сергія Горениці)
…Сьогодні були гості. Мої друзі з Інституту проблем буття. Соколенко порадував новинами. Останні експерименти, де вра­ховано невдачу катастрофічного досліду, дали дивовижні ре­зультати. Виявляється, що класичний погляд на вектор часу — минуле, сучасне, майбутнє — найпримітивніша концепція, яку лише можна уявити.
Векторів часу — безліч.
Вони, як віяло голок на їжакові, генерують хвилі хрональної сустанції увсебіч, даючи можливість і право кожному творящому духові обрати будь-які координати буттєвості для власної творчості. Кожен може мати самостійний Всесвіт. Відкритий для інших або закритий для інших. Господар на­шого світу — Аріман — знав цей закон. І злочинно сформував сферу лише по одному — найпримітивнішому — вектору.
Хлопці фантазують, радіють. Мріють прокласти стежки у кілька векторів, альтернативних існуючому, щоб відкрити для романтиків нові континенти Буття. Інші Всесвіти. Інші сфери. Інші планети. А може, навіть такі форми та вияви буттєвості, що годі їх уявити обмеженим земним інтелектом.
Настане епоха Безсмертя.
Чи не її пророчив Христос, стверджуючи: “У Вітця Мого осель багато?”
Написав ці рядки — і глибоко замислився. Перед внутріш­нім зором яскраво постав образ Христа, як він запам’ятався ще з юнацьких сновидінь… чи, може, видінь? Раціональний розум дивувався тим видінням, але чому той Образ знову й знову повертався до свідомості сучасного вченого, вихованого на парадигмі матеріалістичної науки?
Яке значення Великого Учителя Нового Заповіту у зма­ганні з Аріманом? Хто Він у містерії Космократорів? Чи зу­стрічали ми його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі? Хто скаже про це? І чому раптом у мене виникло таке палке бажання зрозуміти суть Його Місії?
Уже засинаючи, знову сформулював у серці болісний за­пит: “Чи зустрічали ми Його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі?”
А в свідомості луною прокотилася відповідь: “Коли воє­вода йде на битву, друзі поспішають стати пліч-о-пліч з ним для змагання з ворогом”.
Я розплющив очі. Хто це? Звідки такі владні слова?
Біля мене стояла блакитна постать Горіора. На осяйному обличчі промінилася дружня посмішка.
— Це ти, Зоряний Корсаре? — зрадів я.
— Так. Я почув твій запит. Це визначальний пункт у твоїх пошуках. Місію Космократорів ви хіба розгадаєте без розуміння Місії Христа?
— Ти хочеш сказати, що Христос… це ти?
— Христос — Вічне Слово Всесвіту, — заперечив Горіор, присідаючи біля мене на кріслі. — Дві тисячі років тому я вирішив стати Його виразником, Його вустами…
— У тілі Ісуса?
— Так.
— Тоді скажи мені, чому відсутнє Євангеліє від Хри­ста? Чому писали Благу Вість люди другорядні, але не Він?
— Хто сказав тобі, що Він не писав? Євангеліє Вічності звучить у Всесвіті, у кожній душі. Кожен пише його так, як чує. Біда в тому, що обоготворюють посередні або сумнівні варіанти. Прийнятні для більшості. А тотожні варіанти пере­слідувалися й знищувалися.
— Чому?
— Така стратегія Арімана. Ким би він не був — узурпато­ром Космічного Права чи зрадником Вітця.
— Горіоре, ти стверджуєш, що для успіху нашої місії тре­ба знати правдиву Вість про Христа?
— Так, Горикореню, — ласкаво відповів Зоряний Корсар. — Людство Землі тісно пов’язане з цим Образом. Слово Христа формувало суть Людини Мислячої. Хай воно затемнювалося, спотворювалося, потрапляло в полон Антилогоса, але в першо-суть людей, в їхню психогенетику посіяні зерна Вічності, що їх безсилий спопелити весь легіон Володаря цього світу.
— Тоді я прошу тебе, доки я не приступив до остаточних експериментів прориву, розкажи мені все, що має право знати людина, втілена в цій сфері?
— Я для цього й прийшов, друже! Запитуй.

Частина друга
Євангеліє від Христа
— Учителю! Апостол Іван писав: “В Початку було Слово…”
— Течія часу спотворила правдиву суть мудрості Благої Вісті. Треба читати: “Одвіку єсьм Слово”.
— Тобто інформація Всесвіту вічна?
— Так.
— З яких джерел наповнився цей Океан, який назвали Богом? Адже Слово єсьм у Бога і Слово єсьм Бог?
— Творець і Творення єдині. Хто бачив Сина — той бачив Вітця.
— Хто ж такий Вітець?
— Об’єднаний Дух всіх творящих Батьків.
— Чи був Початок у цьому потоці Буття? Адже сказано у Книзі Книг: “В Початку сотворив Бог Небо і Землю…”
— Одвіку творить Дух Вітця світи. Кожна мить такого Творення — Початок і Кінець. Я оповідав учням дві тисячі літ тому притчу про зерно, котре, зберігаючи себе, самотнім зали­шається, а вмираючи — багатий врожай дає. Ти розумієш суть притчі?
— Так. Це — закон трансформації. Якщо заглибитися в його зміст, то випливає страшний висновок: якщо Вітець зберігає себе — то самотнім залишиться. Якщо народжує Сина — то зникає, вмирає…
— Нарешті! Вперше я почув слово розуміння моєї прос­тої притчі. Навіть мої учні першого євангельського періоду боялися прикласти цей радісний закон до Місії Христа. Ти пам’ятаєш, що я відповів Пилипу, коли той попросив показа­ти Вітця?
— “Хто бачив мене — той бачив Вітця”.
— Який же ти висновок робиш з цієї відповіді? Чому цей закон бачиться страшним?
— Смерть Бога? Це жахливе припущення. Хіба що симво­лічне розуміння прояснить суть?
— Навіщо символи? Настала пора говорити все, як воно є направду. Люди в полоні грубої очевидності. Навіть Голгофа їх не навчила розуміти своє значення і призначення. Сентиме­нтальна й трагічна історія: народилося від непорочної Діви Боже Дитя, батьки зберегли його від люті земних володарів, воно виросло й збагнуло свою спорідненість з Духом Небес­ного Вітця. Сповнившись Мудрості, Учитель проголосив добу Царства Небесного. Ти розумієш, що це значить?
— Тепер почав розуміти. Людина, виплекана в земному лоні, має стати птахом зоряної Безмірності. Проте хіба могли люди тієї примітивної соціальної формації зрозуміти символ “Царства Небесного”? Прості рибалки, митарі, бродяги, гуля­щі дівчата?
— Дивно слухати твої слова! Ти знову потрапляєш у по­лон часових ілюзій. Адже сказано: “у Бога один день як тися­ча літ і тисяча літ — як один день”. Гусінь заздалегідь обмоту­ється шовковинкою, щоб згодом стати крилатим створінням. Місія Христа передбачала пробудження в людині зоряної іс­тоти, Божого Сина і повернення його до рідної оселі. Кому ж найпершому треба сказати про суджений шлях Преображен­ня? Тому, хто відчув тягар земного буття. Хто готовий роз­прощатися з буттям у тілесній темниці. Хто розуміє марноту тлінних вартостей. Хто прислухається до голосу Неба, що одвіку лунає в серці.
— Зажди, Учителю! Повернімося до попередньої притчі про зерно, яке повинне вмерти, щоб породити інші зерна. Отже, породивши Сина, Вітець вмирає. Куди ж тоді він возноситься, праворуч від кого він “возсідає”? Навіть я, керівник групи Космократорів, учений, котрий пробиває стіну часу, розгубле­но замислююся над цією тайною.
— Правда твоя. В цьому велика печаль. Павутина Арімана надто тісно сповила свідомість синів Божих. А відповідь — лежить на поверхні. Дух Вітця — Об’єднаний Дух усіх творящих Батьків. Ти вже почув це. Породивши Сина, Вітець пере­лився в своє продовження.
— Але ж Син сконав на Голгофі?!
— І посіяв Себе у ноосферне поле Всесвіту. В озимій ниві людства дрімають мільйони Христів, готуючись до великого народження Нової Землі й Нового Неба. Учитель Нового Завіту направду воскрес із гробу людського тіла, бо сів одесную кожного вітця землі.
— Я зрозумів тебе, Учителю. Своїм подвигом Христос дав можливість і право кожному творящому духові дорости до Синівства Божого, взявши до правої руки скіпетр Новотворення, а відтворивши в собі Образ Сина, з’єднатися з Об’­єднаним Духом творящих Вітців. Тобто — вернутися до рідної оселі, подолати динаміку руйнації.
— Правильно мислиш. Саме це я мав на увазі, коли казав учням: “Пізнайте правду, і правда звільнить вас”. Я заповідав епоху Правди.
— Гаутама Будда теж казав про страшне лихо неуцтва та ілюзії.
— Теж моя місія для підготовки Місії Христа, якого на Сході вимріювали в образі Майтрейї.
— Прекрасно. Отже, очікуваний прихід нового Спасителя — це міраж? Ілюзія? Містифікація?
— Чому ж? Адже я сказав: мільйони Христів очікують нового народження. Це гряде незабаром. Новий Заповіт — направду істинне свідчення. Прихід Христа чи інших омрія­них Спасителів — це самопробудження Світу, коли кожен, хто не спопелив зерна Духа, побачить Христа в собі, вогненно преобразившись у свою правдиву сутність. Я був лише першим лелекою з Батьківського Гнізда. За мною поле­тить все людство.
— Яка радість, Учителю! Але як це відбудеться практич­но? Адже наші іскри розсіяні в безоднях розірваних світів. Їх треба звести докупи. Новий Заповіт стверджує, що Христос з’явиться в небі з силою і славою великою.
— Правда. Новонароджений Дух Людства окрилатіє і зіл­лється з Океаном Христа-Слова навіки. Проявлено це буде відбуватися як багатомірний вихід мислячих істот у зоряну Безмірність.
— Зажди, Учителю! Ти так високо мене підняв у мрії, але… Але я забув про Арімана, про наше падіння, про долю Землі, про так зване падіння Люцифера, про містерію земних релігій. Треба ж якось все це ввести в річище розуміння.
— Гаразд. Запитуй.
— Розпочнемо від Першоджерела. Адже тобі відома його таємниця? Сказано: “Все почало бути через Слово”. А Слово тотожне з тобою у розумінні людей.
— Так, я злитий воєдино з вічним Джерелом Слова. Про­те сподіваюся, що ти остережешся обвинувачувати Слово Вічне у творенні патологічних світів?!
— Як же розв’язати цю дилему? Все — через Слово, але Слово не завжди відповідальне за патологію?!
— Один іде в поле, щоб посіяти пшеницю. Інший — щоб перестріти там подорожнього і пограбувати його. Шлях один і той же, а результати різні. Притча про таланти, яку я розповів учням, просто пояснює суть справи. Вартість талантів однако­ва, проте один умножає їх, а інший — закопує в землю, тобто — умертвляє. Та навіть такий варіант терпимий, а коли люди­на, отримавши талант, тобто певні творчі можливості, спрямо­вує їх на руйнацію, на убивство, на деградацію — тоді вона стає виразником Антислова. Промінь Сонця напоює все живе: енергія флори, енергія нафти, вугілля, психоенергетика люд­ства — все від Сонця. Та хіба винне Сонце у злочинах певної частини мислячих істот?
— Тоді ми не можемо говорити про Творців у священних переказах усіх народів як про безпомилкових Архітекторів Світобудови. Тоді про них варто говорити як про певні зако­ни природи.
— Ось тут якраз ти глибоко помиляєшся. Вітець — Дух Життя — діє безпомилково. Тільки розуміння помилки або безпомилковості у Вічності далеке від поняття, що виникло у обмеженій сфері умовного буття. Ти згадай короткі речення в першій главі Книги Книг. Там, попри всі старання теологічних мудреців, зберігся основний алгоритм Божого Творення. Інформаційна стріла Слова-Світла пронизує хаос. З безвидності формуються світи — відповідно до веління Логоса. Пер­ша фаза: розділяється Світло від Пітьми. Світло стає першим ваялом Божественного скульптора. В його променях народжу­ються сфери, планети, сонця, міріади істот. І, нарешті, Діти Божі увінчують цикл Творення. їм доручено опікунство над Світобудовою, отже — довершення і плекання прекрасного саду Буття.
— Розумію, розумію. Тоді фраза: “І спочив Бог від справ Своїх” — означає, що Вітець перелився у Дітей Своїх, у людство.
— Не лише Вітець, а всі іпостасі Джерела Буття. І Син, і Дух Святий.
— Диво дивне. Тоді роз’яснюється вся подальша історія Ветхого Заповіту і Нового Заповіту.
— Благо тобі, якщо зрозумів. Це означатиме, що Дух Віт-ця повертається з далеких мандрів і настане пора очищення винограднику від лукавих орендарів. Запитуй, запитуй…
— Хто ж тоді з’являється в подальших главах Книги Книг? Хто ліпить Адама з глини, а Єву з ребра Адамового? Адже Першолюди вже були сформовані за образом і подобою Най­вищого?!
— Так, Діти Зірниці Творення отримали всю потенцію Вітця, як отримує кожне зерно всю силу й можливість тієї рослини, яка його породила. Проте є Об’єднаний Дух творя-щих Батьків, а є Об’єднаний Дух руйнівних Батьків.
— Тоді ми приходимо до дуалізму? Рівноцінність зла й добра, ненависті й любові? Бога й Сатани?
— Помилкове уявлення. Творящий вектор спрямований у глибини Вічності. Руйнівний вектор, породивши час, сам при­рікає себе на вичерпність, на конечність.
— Отже, той, хто формував людину тілесну, був Духом руйнацій?
— Суди по плодах. Я давно це сказав.
— Саме тому ти назвав цього Лжебога ЛЮДИНОВБИВ­ЦЕЮ, який не встояв у істині?
— Так. Кожен його крок був сповнений провокування і погрози. Юне людство Землі було застрахане і стало маріонеткою узурпатора. Кожен історичний цикл заглиблював мислячих істот у все глибші лабіринти безтямності, а Госпо­даря Сфери — оповивав ореолом злоби, обману і лукавства.
— Тепер розумію: Дух Вітця віддав себе для народження великої людської сім’ї любові, а дух Узурпатора грубо захо­пив владу на вселюдському кораблі і змусив поклонятися Богові зовнішньому, грізному, мстивому!
— Так.
— Тоді ти прийшов не з міфічних небесних висот, а з самої глибини Вселюдського Духу?
— Смішний мій друже! Адже це перші мої слова: “Царст­во Боже внутрі вас”.
— О проклята інерція тужавого земного розуму! Кого ж тоді слід величати Твоїм Вітцем?
— Як і досі — Дух Вічного Життя, Об’єднаний Дух творящих Батьків.
— А чи був у тебе земний батько?
— Звичайно, як і в кожного сина людського. Дивні люди: самі засуджують покриток, а мою генеалогію спотворили до абсурду. Все було просто і прекрасно. В ту пору світ клекотів передчуттям приходу Месії, Спасителя. Мудрий Йосип роз­повідав юній Марії легенди віку про грядуще Боже Дитя. І така любов до Небесного Світу радості переповнила серце чистої дівчини, що вона покохала зрілого чоловіка, а мій Дух об’єднав чудову пару нерушимим шлюбом. Народилося земне дитя від любові земного подружжя і моєї волі — здійснити сподівання Об’єднаного Духу Батьків. Те, що залишилося в текстах відомих переказів, — творчість обмеженого розуму тих або інших фана­тиків. Кожен бачить такого Бога, якого заслуговує!..
— Тепер я розумію таємницю появи в тій або іншій сфері буття Образу Грізного Бога. В інформаційному джерелі Все­світу, окрім творящих потоків, є струмки руйнівного духу давніх цивілізацій. Вони намагаються вплести себе до живо­творного річища нормальної Еволюції, як це роблять віруси в тілі земної людини. І тоді в ноосфері з’являється своєрідна ракова психопухлина. Вона домінує над течією життя, зупи­няє всі спроби одужання. Як же одужати людям, як усунути цю пухлину? Атеїзм пробував цілком позбавитися від ідеї Бога, але ми впали ще глибше у безодню абсурду.
— Просто ноосферна пухлина перекочувала в проявлений світ. Метастази пронизали всі рівні буття.
— Який же вихід?
— Збагнути повною силою те, що я сказав ще дві тисячі літ тому: “Царство Боже впутрі вас”. Люди ще досі відчужу­ють Бога від себе. Вони нагородили храмів, ікон, ритуалів, молитов, табу, обрядів, щоб заглушити голос Бога в собі. Вони жахаються самої думки про те, що творяща Божа Воля, як могутня пружина, напружена в їхньому серці, в розумі, в почутті, в інтуїції, у волі, у любові. Вони готові слухати голос Антагоніста, Антилогоса, виконують його волю невпинно, щоденно, навіть не помічаючи цього. Безперервні війни, зло­чини, руйнації, взаємна ненависть, жадібність до ілюзорних зовнішніх благ, сліпота до очевидних законів краси і Преобра­ження, які демонструє їм Мати Природа, — все це несе біль, страждання, муку, але ж не зупиняє течії злоби.
— Ти сказав, що грядущий прихід Христа буде як колек­тивне Воскресіння мільйонів Христів, посіяних тобою у ниву людства. Саме тоді спопелиться Дух Руйнівних Батьків? Тоді відбудеться великий відбір і розділення?
— Так. Ти пам’ятаєш, що я сказав Івану на Голгофі? І своїй любій Матінці теж?
— Пам’ятаю. “Ось Матір твоя. Ось син твій”.
— Тим самим Пречиста Діва стала Матір’ю всіх творящих людських душ через Івана. Тим самим всі творящі душі при­лучаються до єдиної Божої Сім’ї. Ти розумієш, який вражаю­чий важіль всемогутності Ноосфера передала земним поко­лінням? Чому ж задрімав так тяжко людський дух, чекаючи допомоги від Бога, який в глибині власного єства?! Чому за­хололо людське серце, яке повинне б стати іскрою Вселенсь­кого Вітцівського Серця?
— Ти згадав про серце як про символ?
— Інакше. Серце — альтернатива інтелекту. Інформація у вашій сфері визначається як потік знання певної насиченості.
— А насправді — що ж таке Логос-Слово?
— Самобуття. Саморозкриття. Простий приклад: хіба зер­но, щоб зростити з себе рослину, отримує інформацію десь збоку? Хіба є якісь закони саморозвитку зерна, окрім тих, що втаємничені в генах його? А людина шукає “знання” де завгодно — у зоряних просторах, у надрах елементів, у глибинах мікросвітів, у теоретичних спекуляціях, — але не в своєму серці, тобто — у власному ядрі Буття, в Оселі Вітця.
— Ти стверджуєш, що серце не лише орган кроводинаміки, а й сингулярна точка Буттєвості?
— Думай простіше: серце — престол Бога. Серце має втаємничені артерії зв’язку з усіма серцями живих істот Всесвіту, з серцями елементарних часток, з серцями зірок, планет і далеких сфер існування. Через серце люди зможуть повернутися до Першобуття, здолати вікову розтерзаність Буття, об’єднати відчужені світи полум’ям Любові.
— І Антагоніст може бути преображений? Сили Люцифера теж зможуть увійти до Оселі Вітця?
— Якщо збагнуть суть свого падіння. Якщо спопелять у собі дух руйнації. Запитай чисту дитину: чи захоче вона пере­бувати в Едемі Радості, знаючи, що десь знемагають у муках міріади духів?
— Дитина не захоче. Це — істина. Вона пожаліє навіть Сатану.
— Тоді всім людям треба стати дітьми. Адже сказав учням своїм: якщо не будете як діти — не ввійдете в Царство Небесне. Космічний Океан не прийме істот, сповнених бажан­ням помститися за власні муки. Запам’ятай, мій друже: дух Арімана нерозривний з духом людства. Розгадайте цю загад­ку. І пробудіть серце. Наближається цикл великого Воскре­сіння. Я приготував для людей чудовий Сад Радості. Ручаюсь: у нього ввійде кожен, хто омиє серце вогнем любові і приго­тує вбрання духу, що не тліє у Вічності. Серце здолає для вас усі бар’єри Часу й Простору. Серце подарує небесну науку Істини. Серце озброїть бездонною енергією. Найдальші світи будуть на відстані простягнутої руки. Мій улюблений учень Іван правдиво писав: “Хто воліє — хай бере воду життя задар­ма”. Виходьте на нове чисте Боже Поле творення. Не чіпляй­теся за темниці вчорашнього обману. Могутній Океан Буття кличе мужніх капітанів мрії. Космічні урагани прагнуть погра­тися з вашими духовними вітрилами!
Поспішайте об’єднати серця друзів у багаття Божого Бра­терства!..

Частина третя
Сонячний ковчег
(Із щоденника Сергія Горениці)
…Після відвідин Зоряного Корсара не спав до ранку. Сві­домість вирувала, мов потужне багаття. Всі глибини психіки збурилися, зриваючи архаїчні шари ментальних містифікацій, нагромаджених людством упродовж тисячоліть історичних блукань у глибинах численних лабіринтів.
Місія Христа постає перед оком розуму велично й прос­то. Ми досі не збагнули поняття Великої Жертви. Ми щоден­но п’ємо кров його і їмо тіло його, а перетворили вселенську містерію в спектакль Євхаристії. Нам подаровано творящу силу Найвищого, а ми забавляємося технічними цяцьками відчу­жених елементів та стихій. Ми давно б уже могли творити Нові Світи, уподібнившись Духові Вітця, а ще й досі клепає­мо консервні коробки пристроїв, ховаємося в них, ніби слима­ки, прагнучи ступити на поверхню інших світів завойовника­ми, а тим самим — допомогти Аріманові цементувати фунда­мент його лабіринтного царства.
Ось тут розгадка того, що сказав Зоряний Корсар: “Дух Арімана нерозривний з духом людства. Розгадайте цю загад­ку…” Так, так! Потрібен точний гнозис: хто кого породив — Головний Координатор цей тримірний світ чи навпаки?
Ох ти! Здається, я торкнувся найдревнішого вузла. Він так просмолений, що годі його розв’язати. Треба рубати. Ви­никає дивна аналогія між динамікою вірусів і динамікою психосфери. Віруси мають ключ для запуску процесу реплікації, отже, ДНК клітини приймає наказ вірусу як свій. Чи не те саме з велінням небесних паразитів-богів? Чому людство слух­няно виконує їхню волю, навіть персоніфіковану через примі­тивних жерців та священнослужителів? Отже, слуги Божі чо­мусь зуміли оволодіти кодом наказу, притаманним психіці людей? Як це сталося? Коли?
Христос, безумовно, перший розгадав страшну таємницю і повстав на деспотію Князя світу цього. Адже він чітко сформулював своє ставлення до Володаря, котрий узурпував вла­ду над всією сферою: “Ось іде Господар цього світу, і в мені немає нічого”. Ідеальне рішення. Відновити в собі вільний психогенокод, з’єднатися з Першовітцем, стати водночас си­ном людським і Сином Божим, тобто — відтворити на Землі Образ і Подобу Найвищого. І через жертву на хресті передати імпульс Преображення всім, хто відкриє серце і повірить у можливість одужання від падіння, від гріха прислужування Сатані. І цей найбільший гріх означає лише одне: ми самі виплекали Антихриста, годуємо його своєю психікою, моли­мося йому, служимо і віддаємо ворогові кров і тіло Христа, подаровані для нашого звільнення.
Гряде дивовижне повстання духу людського. Повстання на самого себе. На свого фальшивого двійника. Не принижене бурмотіння псевдовіруючих чи псевдоучених (і ті, й інші — холопи Арімана, або холопи мертвих “законів” речовинної сфе­ри), а оновлення світу, народження його у вогняну Сутність.
Сьогодні мають прийти мої хлопці. Буде цікава розмова. Треба перевірити експериментальне низку припущень і ося­янь. Оператор буде віднині в серцевині будь-яких дослідів. Його серце контролюватиме хід процесу. Це усуне зраду, бо не стане проміжних ланок між експериментатором і експеримен­том, його результатом. Енергія, можливості, знання — все ви­пливатиме з самої людини. Нова технологія стане направду божественною. Ми зможемо подолати обмеження і класичних теорій, і релятивних висновків сучасних космогоністів
Треба поспішати! Бо хто зна, що задумав Аріман. Доки Космократори розпорошені в інших реальностях, моє серце буде в тривозі. Зоряний Корсар допоможе, але ж і Головний Координатор Ари використовує весь потенціал людства, щоб ускладнити лабіринт псевдобуття до безмежності.
Задрімав на якусь годинку перед світанком. І привидівся мені яскравий сюжет. Ціла фантастична новела. Очевидно, недарма вона так чітко відобразилася в свідомості, бо в ній викристалізовано вельми цінну думку про механізм Преобра­ження грядущої людини.
Запишу все, як запам’ятав. Хай мої хлопці прочитають. Разом подумаємо.
***
— “Капела”! “Капела”! — Звучало у просторі.
Мої руки гарячково обмацували вузли електронного моз­ку, намагаючись знайти пошкодження. Все марно! Таємничий потік радіації миттю вивів з ладу всю апаратуру квантових двигунів і радіозв’язку.
— “Капела”! “Капела”! Чому замовкли? Що з вами? — Линув турботливий поклик Землі.
Експериментальний квантовий корабель “Капела” безпо­мічно падав на Плутон. Вісім годин тому сталося нещастя. Двигуни замовкли. Згасли екрани радіотелезв’язку. Тільки автономний гравіоприймач ще повторював заклик рідної пла­нети. Та я безсилий був відповісти.
Корабель летів у безвість. Якщо його не зупинити — рід­на система назавжди залишиться позаду, субпроменева швид­кість понесе “Капелу” до далеких зоряних скупчень. Мовчаз­на й безпорадна, стане вона іграшкою міжгалактичної пустелі.
Я вирішив діяти, махнувши рукою на будь-який ризик. Увімкнув ядерно-хімічні стартові двигуни, блискавичний по­літ “Капели” сповільнився. Минали години. І ось Плутон за­хопив у свої гравітаційні обійми безпомічний корабель. Він почав падати на планету мороку й таємниці. В царство страш­ного Аїда — повелителя смерті.
Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.
Я мимоволі усміхнувся, згадавши напис на брамі до цар­ства Аїда: “Хто входить сюди — облиш всяку надію”. Дивовиж­на тотожність з моєю ситуацією.
Разом з тим до свідомості лізли химерні міркування, ніби в глибині єства, окрім розуму космонавта, був ще якийсь інший інтелект, котрий холоднувато-іронічно тішився трагіч­ною ситуацією.
“Аїд — цар мертвих? Чим це підтверджено? Чому люди механічно приймають такі твердження прадавніх еллінів, на­віть не спробувавши проаналізувати тексти міфів? Три брати Кроніди, Сини Часу — Зевс, Посейдон і Аїд — розподілили між собою сфери впливу і володарювання. Зевс став волода­рем проявленої сфери й Олімпу, Посейдон запанував над водами (це, безумовно, астральний світ тонких енергій, бо вода в древніх традиціях — це динамічний світ вітальності). Аїд став опікуном втаємниченого світу покійних, світу тіней. А оскільки таємниці нікому не пощастило відкрити, то фантазія людей нагромадила довкола цієї постаті безліч містифікацій”.
“У чому ж містифікація?” — здивовано запитав я в свого іронічного двійника.
“Ну хоча б у тому, що у третього брата Аїда відсутні будь-які критерії для “панування” в тіньовій сфері. Навіщо йому тіні? Користі з них жодної. Хіба може живий володарю­вати над мертвими? В ім’я чого?”
“А хто сказав, що Аїд — живий?”
“Сам міф це стверджує. Дружина в Аїда — Персефона — жива? Жива. Коли вона періодично повертається до мужа свого, природа марніє, нидіє, вмирає. А вертається в світ — усе цвіте, оживає. Задумайся: дружина царя мертвих дарує землі стру­мінь воскресіння. Чи може життєдайна богиня бути в парі з володарем смерті? Тут великий обман…”
“У чому ж він?”
“У тому, щоб люди повірили в абсолютність смерті. А в глибині міфа якраз і закладено розгадку таємниці царства Аїда: там, де люди бачили смерть, — заховано джерело вічного жит­тя. Що — химерна проблема? А хіба не те саме зробив Христос, подарувавши вражаючу формулу: “Смертю смерть подо­лав”? Шукай винуватця диверсії, який посіяв страх перед сферою Тайни, де струменить Джерело Сили й Життя…”
Що це зі мною? Позасвідомі глибини шукають утіхи у самозаспокоєнні? Чи, може, моя інтуїція знає щось таке, що недосяжне буденному розумові?
— “Капела”, “Капела”! — Не вгавала Земля. — Чому мо­вчите? Другий квантовий корабель “Сонце” готовий старту­вати з Місяця на пошуки. Повідомте ваші координати!..
Легко сказати: повідомте! Галасувати на весь Космос? Включити телепатичний сигнал? Та я завжди скептично ставився до експериментів всіляких екстрасенсів та ясно­видців. Я — це космонавт Буревій. Командир корабля “Ка­пела”…
З пітьми наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона, виростала на круговому екрані. Гострими жалами поблискували піки гір під променями далекого Сонця. Гадю­ками чорніли химерні звивини: чи то прірви, чи то річища колишніх річок.
— “Капела”! Друже Буревій! Чому мовчиш? — 3 болем вигукнув простір.
Це вже не просто Земля, а найближчий друг, командир групи космольотів на Місяці. Однокашник з юнацької школи зореплавання, соратник у багатьох польотах. Звати його — Колослав. Перед внутрішнім зором виникли прозорі аквама­ринові очі, рудувато-русява чуприна, вертикальна зморшка між брів. Знаю, друже, що ті зараз у відчаї, але чим маю зарадити? Прощай! Якщо моя підсвідомість не обманює, і в царстві ті­ней є надія на рятунок — я знайду таку стежку. А ні — згадай­те мене добрим словом!
З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блиску­чих кристаликів, піднятих вибухами двигунів “Капели”. Зелен­кувата мряка затуманила перспективу в оптичних отворах. І в ту ж мить почувся удар.
Корабель затріщав. На півслові обірвався поклик Землі. Мене жорстоко втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні до­линали удари, скрегіт, потужна руйнівна вібрація.
А потім тиша й пітьма.
На якусь хвилю моя тяма вкрилася пеленою забуття. По­тім до слуху, ніби крізь вату, проникло тихе шипіння, свист. Я прислухався, відганяючи вольовим зусиллям хвилі знемоги. Свист не припинявся. Почало пощипувати щоки й ніс, ніби на сильному морозі.
Невже виходить повітря? Я хутко закрив шолом скафан­дра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холодні струмки талого інею. Я розплющив очі.
Пульт, покритий памороззю, погас. Померкли вічка елек­тронних пристроїв, індикатори навігаційного обладнання, ло­каторів. Серце “Капели” перестало битися. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, я підвівся з крісла і пройшовся по каюті. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Марно старатися зупинити агонію корабля.
Обтерши іній на дверцятах автономного управління, я від­чинив їх і виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам до себе іронічно осміхнувся: “Навіщо це? Аби довше агонізувати?”
Вийшовши в коридор, я дошкандибав до реактора. Де-не-де товстелезні стіни космолайнера були розірвані страхітли­вим ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блища­ли зірки.
Оглянувши записи автоматів, я зібрав усі касети і переніс до керівної каюти. Хай все буде разом: свідчення комп’ютерів і мої висновки. Можливо, друзям це стане в пригоді, якщо вони знайдуть залишки “Капели”.
А поки що — треба вийти назовні. Дослідити (наскільки це можливо) поверхню Плутона. Адже тут ще не ступала нога людини. Я перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це буде моїм останнім внеском до скарбниці знання.
Я рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти спі­ральними сходами, вкритими інеєм. Кілька разів послизнувся і впав, боляче забившись. У шлюзах апаратура розблокування дивилася на мене мертвими екранами. Розшукавши потужний домкрат, я висадив перший люк, а за ним зовнішній.
На мене посипалася хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. Звідусюд мене оточували примар­ні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж нависав наді мною, майже не відрізняючись від навколишніх гір. До середини він був засипаний замерзлими газами тутешньої ат­мосфери.
Я пройшов кількасот метрів від корабля, насилу перестав­ляючи ноги в ковзкому місиві. Нарешті вибрався на тверде. Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілини порода. Я колупнув її портативним електромолотком. Порода не піддавалася. Я здивовано повторив спробу. Знову марно! Речовина Плутона виявилася тверді­шою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього. Але що це за порода? З чого вона? Якої щільності?
Зовсім недалеко виднівся обрій. На ньому зубцями гро­мадилися такі самі скелі, як і поблизу. В світлі яскравих зірок вони здавалися моторошними, загадковими. Досить не­велика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, маса? Чому така немислима щільність?
Звірившись з пеленгатором, я зафіксував на ньому коор­динати “Капели” і пройшов ще трохи, вибираючи проходи між скелями. Гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина, рясно всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Захопивши жменю кристаликів, я помилувався дивними гранями. Треба проаналізувати в лабо­раторії: може, це вода? Тоді Плутон згодом можна буде ожи­вотворити. І натяк еллінського міфа стане реальністю: цар смерті виявиться прихованим володарем джерела життя.
Я постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, цілковита тиша. Ба ні! Щось вирує — глухо, бунтівливо. А-а, то моя власна кров пульсує, виконую­чи свою невпинну рутинну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної клітини власного тіла.
Чи голод, чи холод, а чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, віддано служать своєму орга­нізму.
З-за гір випливло деформоване коло супутника, заблища­ло мертвотним зеленим сяйвом. А, це Харон. Супутник Плу­тона. Чи, може, рівноцінний компаньйон. Яке походження цих учасників древнього космічного катаклізму? Хто скаже про це? Де той зоряний детектив, котрий розгадає таємницю пра­вічного злочину, що розтерзав цільне буття на жалюгідні уламки?
Я вибрався трохи вище, зупинився на скелястому висту­пі. З-за гір блиснула сліпуча зірка, заграла райдужними про­менями на шоломі. На душі потепліло: це ж Сонце! Воно ма­леньке, майже не відрізняється від інших світил, проте серце відчуває його животворне тепло, рідні промені. Десь там і Земля. Навіть в телескоп її не побачиш у променях Сонця.
Груди залила гаряча хвиля любові. Земле, світлице моя! Лише ось так, у пустелі далеких світів, ми пізнаємо глибину своєї спорідненості з материнським лоном. Пориваємося за про­менем розуму у Безмірність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане артерією ніжності з твоїм серцем, кохана Плането.
Хай моє тіло, мої тлінні останки проковтне чужий світ, проте я повернуся до тебе, Матінко Земле. Обніму думкою твої небесно-сині озера, бурхливі й спокійні моря та океани, таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Віч­ності, шляхом Любові.
Я заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед внут­рішнім зором пропливли поля золотої пшениці, квітучі сади, блакитна стрічка Дніпра. По ній пливуть біловітрильні яхти, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні й милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані прадавніх церков, вітер хитає білі та рожеві суцвіття каштанів. Так було… Так було в дитинстві, в юності. Так буде для грядущих спадкоємців його мрії.
Я зітхнув, похитав головою, ніби відганяючи милі видін­ня. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба поставити якийсь знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто тут був.
Рушивши назад до корабля, я зненацька відчув, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби чиїсь незримі руки торкнулися чола, уважний погляд зазирнув у душу.
Здивовано озирнувся. Що за мара? Довкола скелі, урвища, нагромадження криги. Раптом… в око впав дивний предмет. На кам’яному майданчику височіло щось подібне до скульптури. Невже утвір розумних істот? Тут, серед мертвої пустелі?
Я осяяв предмет прожектором. У променях вирізьбилося неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся титанічна постать була уособленням зі­браності, зосередженості. Складалося враження, що істота обе­рігає долонями найбільший скарб свій. І той скарб — у грудях. А погляд, подібний до стріли духа, запущеної в глибини Сві­тобудови, передає свою внутрішню суть далеким невідомим братам. Як вдалося таємничому творцеві висловити свій за­дум через мертву породу? Я ще не зустрічав на Землі такої майстерності! Хто були творці? Пришельці чи аборигени Плу­тона? Чи, може, мандрівники з системи Юпітера або Урана? Мислячі істоти, про яких ми вже знаємо, але ще не зустріли.
Мовчить пустеля. Мовчить простір. Лише очі невідомого Брата заглиблені в Космос, поєднуючись з вогнями далеких світів.
Я повертався до корабля схвильований, вражений. Тепер мені буде легше жити серед царства Аїда, бо знаю: тут побували мудрі істоти, одухотворивши творчістю холодну країну тіней…
…Минали години. Десятки. Сотні.
Я вже не відзначав їх. Це було б марною тратою часу. Завзято працював, щоб забути про тіло й час.
Полагодивши трохи каюту (я наклав на розриви пластмасо­ві шви), наповнив її повітрям, обігрів од атомної батареї. Спочи­вши в ліжку кілька годин, знову виходив назовні — вивчати околиці, шукати знаків чужої культури. Проте, окрім статуї, мені не пощастило більше щось знайти. Плутон ніби пожартував наді мною, виявивши поміж мороком пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати моє серце надіями та сумнівами.
Я приніс до корабля чимало зразків гірських порід та кристалів. Аналіз показав, що щільність речовини планети пе­ревершує земні породи в десятки разів. Це був особливий стан елементів. Чи не є Плутон грандіозним штучним ковче­гом, створеним таємничою цивілізацією для мандрів у зоря­них просторах. А може, й в інших координатах часу-простору.
Я вирішив розширити коло досліджень. Намітив маршру­ти. Саме в цей час, неподалік від статуї Невідомого, мене чи­гала несподівана пригода.
Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Я кілька хви­лин з ніжністю споглядав ЇЇ, посилаючи в той бік свої думи, серце, найкращі почуття. Зненацька на тлі зоряного простору майнуло ніби мерехтливе крило. Невловима мить — і вертикальна людська постать з’явилася на шляху до скульпту­ри. Вона була тремтлива, нестійка і міняла інтенсивність своїх барв. Колихнувшись, постать рушила до мене.
Морозець прокотився поза спиною. Що це? Невже жи­тель Плутона? У світлі далекого Сонця істота здається напів­прозорою. Подібна до людини Землі. Граціозна жінка. В серці з’явився острах: може, галюцинація?
Постать жінки наблизилась. Обриси її імлисті, але видно яскраві очі, повні вуста. Почулися схвильовані слова:
— Друже Буревій! Нарешті ми знайшли вас. Ми врятуємо вас.
Я занімів від несподіванки. Ні, ні, це не може бути! Це гра втомленого розуму.
А жінка, простягнувши руки до мене, лагідно промовила:
— Ми пишаємося вами. Ще трохи — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте?
Я проковтнув клубок у горлі і хрипко сказав:
— Я чую вас. Але хто ви? Тут відсутнє повітря, а ви — без скафандра. Як же я чую вас?
— Не бійтеся, — усміхнулася вона, — я не привид. Нема часу пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зникати… Повідом­те ваші координати. І ввімкніть прожектор через двісті годин. Чуєте? Через двісті годин!
Я продиктував координати. Хотів ще щось запитати, але постать жінки розпливлася туманом і зникла.
Долаючи сумніви й зневіру, я наступні сто п’ятдесят го­дин монтував на скелі біля корабля прожекторну установку. Підвівши кабелі, ввімкнув атомну батарею. Потужний блакит­ний сніп променів пронизав простір, загубився в безмежжі. Полегшено зітхнув. Якщо в моєму видінні є якась правда — то друзі побачать прожектор. Знайдуть і корабель, і мене.
Минали тягучі години.
Я виходив вартувати біля прожектора, палав на багатті надії та відчаю.
І ось… зненацька… з боку Сонця заіскрилася маленька зірочка. Сяйво її потужно посилювалося, наростало.
О доле! Це ж квантовий корабель! Те видіння не було привидом. Вони своєчасно прилетіли, як і обіцяла жінка.
Зірка лягла на планетну орбіту, зникла за обрієм. У мене потемніло в очах. Невже не помітили прожектора? Його вид­но за тисячі кілометрів у космосі. Невже промах?
“Спокійно, спокійно!” — Промовляв я сам до себе. Вони повернуться, обов’язково.
Чому так важко? Паморочиться в голові, спазми в грудях.
Я похитнувся, впав. Розкинув руки, щоб утриматися. Та прірва нездоланно тягла вниз.
“Тільки б не було пробоїни в скафандрі”, — майнула остання думка.
Зірки сплелися в барвисте мереживо, закружляли, ото­чивши мене мерехтливою спіраллю. Тіло безвільно занурило­ся в шар дрібних крижинок.
Хвиля забуття заколисала мене і понесла у безвість…
Мені марилися космічні простори. Тільки були вони не чорні, а ніжно-блакитні. І зірки здавалися не далекими сонця­ми, а близькими й рідними істотами.
Я мчав між планетами й зірками в супроводі багатоголо­сої мелодії. Якась частка свідомості дивувалася, що не потріб­но мені було ракет або іншого пристрою. Можна було летіти просто так — силою власного воління.
Спочатку зірки мали вигляд пульсуючих вогняних квіток у небі. А потім, коли я підлетів ближче, розпізнав, що то знайомі люди. Ось Колослав. Ось покійна мама. Поруч — друзі по школі: Юрко, Рамат, Юріана. І в кожного в грудях палає квітка. Ба, то не квітка, а серце. Зорі — то серця людей. А я досі не відав про це. Як чудово! Треба неодмінно розповісти всім про таке диво. Всі будуть раді, що зірки — не кулі розжа­реного газу, а рідні, теплі людські серця.
Десь із простору підпливла ще одна зірка-серце. Це дівчи­на. Звідки вона знайома мені? Нібито ніколи не зустрічалися, проте її серце здавалося дуже близьким, невіддільним від мого.
Дівочі очі заглянули глибоко в мою душу, почулися ніжні слова:
— Як довго я чекала тебе. Хоч і прекрасно в небі, поміж інших зірок, але ж ти один-єдиний. Колись нас розлучили, і ми вже тисячоліттями шукаємо свою долю. Хочеш знову бути спільним серцем?
Я щасливо засміявся. Так ось в чому таємниця кохання? Так просто? Злити два серця в одне?
Я розкрив обійми, кинувся до рідного серця. Але зненаць­ка загуркотів оглушливий грім. Навстріч мені наїжачилися чорні кам’яні громаддя і зелені вістря гострих кристалів. Таєм­ниче дівоче серце зникло. Замість нього випливло з імли титанічне темне обличчя. Де я його бачив?
Гори. Широка рівнина. Далеке Сонце. Пустеля, і над нею байдуже сяйво світил. І статуя. Статуя таємничого Брата. По­гляд його занурений у безодню Космосу, шукає розгадки ві­ковічної тайни Буття. Вуста його ворушаться, і чути суворі слова:
— Не поспішай, брате. Щоб стати єдиним серцем, треба забути ті віки, коли ти був розділеним серцем. Самозречення й подвиг — ось твій шлях. Чи знайдеш у собі силу, щоб ввійти добровільно в озеро вогняне?
Вістря кристала пронизало моє серце. Гострий біль блис­кавично змів з поля свідомості все — зірки, серця, гори, статую. Я застогнав. Поворухнувся. І одразу ж почув грубувато-ніжний голос:
— Нарешті отямився. Вставай, вставай! Нема часу кабанитися.
Я розплющив очі. Наді мною схилилося знайоме облич­чя. Хто це? Невже Колослав? Як, звідки? Він же на Місяці. А тут Плутон… Ба, мабуть, не Плутон. Бо я без скафандра, до­вкола стіни невеликої каюти, за широкою спиною Колослава у оптичних отворах мерехтіння зоряних сузір’їв. Ми в польоті? Отже, я врятований?
— Проспав, — сміється Колослав, і рудувате волосся смішно майорить над високим чолом, ніби язички полум’я. — Ех ти, ледащо! Скільки з тобою мороки. Шукай тебе серед снігів Плутонових! Витягай, неси. Гадаєш — легко?
— А ти все такий же, — радісно озвався я, вже цілком прийшовши до тями. Потім, згадавши, де я був недавно, я поторсав товариша за руку. — Послухай… А як ви дізналися, де я? Хто вам повідомив?
— Як хто? — здивувався Колослав. — Ти сам.
— Я?
— А хто ж іще?
— Як?
— А тобі це краще знати. Тут я нічого не розумію. Суціль­на містика. Прискакали з Інституту Думки посланці до Космоцентру. Ваш Буревій, кажуть, на Плутоні. Негайно поси­лайте квантовий корабель туди. Дають координати. Ми засум­нівалися. Вони продемонстрували відеозапис. Туманно, нечіт­ко… проте там записано контакт з тобою… серед скель Плуто­нових. Всякі там сентиментальні думки. Ну, а далі — ти зна­єш. Ми рвонули в Космос. І забрали тебе.
Я зачудовано вислухав друга, а потім сказав:
— Неймовірно. Я теж був свідком такого дива, що свідо­мість відмовляється вірити. Раптом серед криги, поміж мерт­вих скель — привид жінки.
— Не привид, — пролунав іронічний бас за спиною Коло­слава, — а мій асистент, співробітник Інституту Думки Ріона. Чудова дівчина. Не має жодного зв’язку з привидами.
— О, — відсунувся вбік Колослав, — шановний академік тобі все пояснить. Керівник Інституту Думки Багрян. Сам побажав летіти до тебе на Плутон.
— До мене? — здивувався я. — Чим я заслужив?
— Заслужив, заслужив, — махнув рукою Багрян, схиляю­чись до мене. Академік був невисокий, повновидий, але по­гляд його пронизував наскрізь. Очі прозорі, холодні, ніби кри­ниці з іскристою водою. Дуже дивна людина.
— То скажіть же мені, чим я вас зацікавив?
— По-перше, навіть дитина могла б зрозуміти, що експе­рименти з передачею думки краще ставити в космічних масш­табах, а по-друге…
— Заждіть, — скрикнув я, — невже видіння, яке я бачив там, на Плутоні… телепатичний сигнал із Землі?
— Саме так, — кивнув Багрян. — Заспокойтесь. Для вас хіба це дивина? Пам’ятаєте наші давні суперечки? Між Космоцентром та Інститутом Думки? Ви твердили — кванти під­корять простір. А ми наполягали — думка.
— Пам’ятаю, — пробурмотів я. — Це було давно. Років сім тому. Я серйозно не сприймав ту суперечку.
— Тим гірше, — іронічно заперечив Багрян. — Смішно те, що найкращі докази на нашу користь дав космонавт.
— Хто ж?
— Ви. Саме ви. Тільки завдяки нашим експериментам ви врятовані, здобуто цінні відомості про Плутон, підтверджено можливість міжпланетного та міжзоряного зв’язку на принци­пово нових засадах.
— Гаразд, — не здавався я, — хай у вас ведуться експери­менти, щось там виходить, але зі мною домовленості не було? Факт. Я перебував за шість мільярдів кілометрів від Землі.
— То й що? — ласкаво підхопив Багрян. — Відстань у телепатії не має значення. Тут діють інші закономірності й константи. В хвилини відчаю (а у вас були саме такі хвилини, спробуйте заперечити!) конденсується колосальна психічна енергія, могутнім розрядом генерується у простір. По закону тотожності цей розряд приймається психічно близьким су­б’єктом. Саме так відбулося тут. Ми одразу виявили двох…
— Кого двох?
— “Психодвійників”. Індивідів, психічний резонанс яких вібрує в одній частоті. Працівник, про якого я казав, — дівчина. Ви знаєте вже її ім’я. Ріона. Дуже талановита. Правда, розхри­стана, недисциплінована. Саме вона прийняла ваш заклик.
— Я жодного заклику не робив, а просто внутрішньо про­щався з Землею.
— От-от! — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання, яке їй пощастило відтворити через оп­тичний психоінвертор.
— А я? Чому я побачив дівчину там, на Плутоні?
— То — особливий експеримент, — радісно потер долоні Багрян. — То ефект створення особливого… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного: чи підете ви до нас?
— Куди? Звідки?
— З Космоцентру. До Інституту Думки.
— Мене забрати від космосу? Це нереально.
— Навпаки, — сердито замахав руками Багрян. — Не за­брати вас від космосу, а дати вам космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з ученими-техніцистами, доводячи їм, що космос неможливо опанувати ракетами.
— Дивлячись якими ракетами, — ревниво заперечив я. — Квантові пристрої не мають меж для проникнення в глибини Світобудови.
— Дурниці. Квантові, суперквантові, мезонні, фотонні, на­віть тахіонні — всім їм одна ціна. Тягти у простір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі або й мільйони років, враховуючи парадокс часу. Не годиться така перспектива. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетами не перескочите квантову межу — швидкість променя.
— Перескочимо. Кожна межа — умовна!
— Ха-ха! — весело підхопив Багрян. — Ось ми й руйнує­мо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово новій основі.
— Думка?
— Так. Тільки не розумійте примітивно. Мовиться не про зв’язок між космонавтами або з іншими мислячими істотами за допомогою парапсихологічного уміння. Все набагато гранді­озніше! Я кажу про мандри між планетами, між зорями, між сферами, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу за допомогою думки. Чому? — запи­таєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — мит­тєва. Це — динаміка Логоса, це характеристика Всюдисущого Бога. Думка не вкладається в просторово-часові аспекти. Вона вбирає їх в себе. Ви розумієте? Саме думка — творець всіх констант Світобудови. Посилаючи мандрівників до інших га­лактик чи метагалактик, ми не будемо їх чекати через мільйо­ни років. Для цього досить буде кілька хвилин, секунд, годин. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.
— Літатимуть — не літатимуть, — знизав я плечима. — Як це зрозуміти?
— Чудовий діалектичний горішок, — кумедно поворушив кудлатими бровами Багрян. — Проте ви не відповіли: чи підете до нас? Можу сказати відверто: таких, як ви, на Землі, може, десяток, а може, й менше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до Інституту Думки підніме досліди на небачену висоту.
Я весело засміявся.
— То дозвольте ж спочатку узнати все як слід. Перед та­ким натиском хіба втримаєшся? Якщо це не забере від мене космос, то…
— Я знав, що ви мудра людина, — скрикнув Багрян. — Я знав!
— Коротше, я завітаю до вас, а там поговоримо.
— От і добре. Лягайте відпочивати. А то ми вас одразу від непритомності до суперкосмічних проблем…
— Найкращі ліки. До речі, вам теж пора в крісло, бо неза­баром — фініш. Я бачу за бортом Місяць. Станція!
Минуло кілька днів. Завершилися урочистості з приводу мого рятунку, виступи по телемережі. Я провів десятки прес-конференцій, дав сотні інтерв’ю журналістам, ученим, космологам. Потім рейсова ракета принесла мене на рідну Землю. І в той же день міжконтинентальний аеробус дав мені можли­вість попрямувати на південь, до Непалу.
У Катманду пересадка на потужний вертоліт, курс якого до високогірної долини в Гімалаях. Там, на висоті більше трьох кіло­метрів, розташовано Інститут Думки. Туди й пролягає мій шлях.
Внизу пливуть гряди титанічних гір. В’юняться білосніж­ні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибоких ущелинах вікові таємниці. Вертоліт пірнає в імлисту пелену, пробиває її. По схилах збігають донизу зарості високих дерев, вирують пінисті водоспади, темніють масиви скель.
Машина зупинилася на березі невеликого озера, схожого за формою на гігантське око. Навіть острівець з групою ялин посередині нагадує зіницю. Ніжно-зелене плесо завмерло, не колихнеться. Древній ліс стоїть мов сторожа. Урочисто димляться вершини, ніби хтось там запалив багаття.
Я вийшов з вертольота, глибоко вдихнув прохолодне, па­хуче повітря гір. Просто, велично, спокійно. Як у Космосі. Хіба дивно, що саме тут учені пробують розкривати таємниці людської психіки. Ураганні вихори людських свідомостей мчать далеко поза цими хребтами, не зачіпаючи спокою казкової долини.
Пілот — чорноокий, задумливий юнак з Бенгалії — мовч­ки показав у бік скель. Там, за верхів’ям ялин і кедрів, блища­ло склепіння якоїсь екзотичної споруди. Туди вела ледь помітна стежечка між густим високотрав’ям.
Я рушив по ній. Розгортав трави, вдихав п’янкий запах квітів. Кров шумувала у скронях, тонко поколювало в серці. Чари, справжні чари! Ніби й не було тисячоліть технічної цивілізації. Повернулися предковічні епохи, коли в цих уще­линах ріші Вед шукали істину, розтираючи власне єство, ки­даючи виклик вічному мовчанню Неба. А довкола були примі­тивні первісні стійбища, грубі звичаї, забобони, деспотія жер­ців, страх перед таємницями буття.
А втім — сучасному людству теж не варто хизуватися своїм статусом космічної цивілізації. Може виявитися, що ми — всього-на-всього полонені барвистої павутини, зітканої вла­сним самообманом у глибині історичного лабіринту.
Я ступив під покриття велетнів деодарів. Вони мене при­вітали ледь чутним дзвоном, зачарували спокійною величаві­стю. Поміж вкритими мохом валунами, через вузлуваті звиви змієподібного коріння я добрався до широкої галявини. Звід­си починалася алея, посилана білим піском, що вела до таєм­ничої сферичної будівлі.
Біля входу мою увагу привернула статуя жінки, висічена з темно-лілового каменю. Я замилувався легкими лініями, тонкою символікою творця. Граціозні дівочі форми були вкриті прозорим серпанком. Я не міг зрозуміти, як митцеві вдалося досягти такого ефекту, працюючи з грубим матеріалом. Діво­че обличчя зосереджене, брови зсунуті докупи з виразом запиту. Погляд спрямований в зоряний простір! У долонях, біля грудей, вона обережно, як найбільший скарб, тримає прозору чашу з серцем. Воно сяє блакитним полум’ям, кидаючи від­блиск на юне обличчя.
Насилу відірвавшись од споглядання статуї, я рушив до входу. На стіні побачив мерехтливий напис санскритськими письменами: ІНСТИТУТ ДУМКИ.
Двері тихо відчинилися. Я ступив у коридор. Стіни ви­промінювали м’яке сяйво, в овальні вікна привітно зазирали ялини. Я озирнувся. Жодної душі.
Ще одні двері. Вони нечутно відкриваються. На мене ди­вилася юна жінка. Я її одразу пізнав. Це була та, котра з’яви­лася біля мене на далекому Плутоні. Та, яка врятувала мене від смерті.
Жінка схожа на статую, поставлену при вході. Така ж тендітна, дивна, таємнича. Великі чорні очі з-під густих вій дивляться на мене запитливо й тривожно.
“Яка чарівна”, — подумав я.
— Яка чарівна, — діловито повторив чийсь голос збоку.
Я отетерів від несподіванки й ніяковості. Хтось дружньо засміявся. Дівчина зашарілася.
Біля нас несподівано з’явився Багрян, жартома сказав:
— У нашому інституті навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура запи­сує, потім ваші думки зміняться — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде.
— Багряне, — благально промовила дівчина.
— Мовчу, мовчу. Знайомтеся: Буревій, а це — Ріона. Та ви вже знайомі без мене. Серед снігів Плутона зустрілися. Пробачте, друже, що я не зустрів вас. Якраз триває важливий експери­мент. Я знову покину вас. Залишиться тільки Ріона. Проте саме вона вам і потрібна. Важка артилерія, як казали наші войовничі предки. Ми її пускаємо в дію, щоб завоювати вас.
— Багряне…
— Мовчу, мовчу, — блимнув веселим оком на дівчину вчений. — Але ж я анітрохи не перебільшую. Ріона — ентузі­аст парапсихології та її нових відділів. Вона вам про все роз­каже. Ріоно, доручаю вам цього космічного вовка, опрацюйте його. Ну-ну, не гнівайтеся, вам не личить. Звільняю вас до вечора. Гуляйте, сперечайтеся. Але пам’ятайте: участь Буревія у наших експериментах — першорядне завдання.
Багрян похапцем зиркнув на хронометр, махнув рукою і зник.
Я несміливо глянув на дівчину. Мені якось ніяково було дивитися їй в очі після того, як мої думки прозвучали у про­сторі.
Проте Ріона дивилася дружньо, хоча й тривожно. Подала вузьку руку з довгими музикальними пальцями. Я взяв її, легенько потиснув. Гарячий струмінь пройшов по тілу, проник до серця. Вона заплющила очі, забрала руку. Потім знову гля­нула на мене. Щоки Ті поблідли. Вона тихо сказала:
— Ходімо. Ходімо в гори. Я вам покажу свої улюблені місця. Вам сподобається у нас. Ви будете з нами працювати. Я знаю.
— Я теж знаю, — зачаровано зітхнув я.
Вона йшла гірською стежиною повільно, легко, ніби плив­ла. Між нагромадженням багатобарвних скель, між заростями деодарів і ялин, понад бурхливими потоками по хистких місточках-колисанках. Зрідка оглядалася, і тоді ясні блиска­виці чорних очей обпікали мене.
Ріона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські кедри-деодари стрімко здіймалися в небо, створюючи подобу казкового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі той палац прикривало небо — темно-блакитне, спокійне. Во­доспад напинав прозорі ниті між скелями, невидимий музи­кант торкався тих струн пальцями, грав ледь чутну мелодію вічності.
Дівчина, схилившись, почала збирати сухий хмиз. Я, зро­зумівши задум, почав допомагати. Ріона вказала місце біля водоспаду. Ми склали купку гіллячок і запалили.
Вогонь весело затанцював на дровах.
Ми сіли біля нього на широке, плескате каміння. Нас роз­діляло багаття. Язики полум’я здіймалися вище й вище. Мі­ріади веселих урочистих іскор здіймалися на потоці могут­нього пломеню в дивоколо і з’єднувалися з простором.
Коли багаття посилилося, я підклав кілька товстих гілляк кедра до вогнища і тихо сказав:
— Мені здається, що це вже було.
— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона. — Звичайно, було.
— Коли? — Мов у сні, запитав я.
— Завжди.
Я сприйняв її втаємничену відповідь як найвищий аргу­мент. Мені цього було достатньо. І знову тиша, яку порушував лише тріск іскор, що багряним річищем плинули у небесний океан. Ріона зітхнула. Пригладила волосся на скронях, відки­нула за спину важку косу.
— Слухайте… Хай буде наша розмова казкою. Не треба аналізу. Суперечки теж зайві. Спробуймо розгадувати низку таємниць, що хвилюють нас, з допомогою легенди, міфа, інтуї­ції, мрії, з допомогою серця. Так, зернина, доки вона не про­росла, здається мізерною поряд з важкими скелями, речами, машинами, людьми, далекими світами. Але дайте зернині про­стір і умови… і вона трансформує світ. Заколосяться масиви хлібів, зашумлять густі ліси, мільярди людей отримають їжу і вбрання, будівлі й машини, папір для книг і музичні інстру­менти для вияву гармонії.
Так було і досі ще є з думкою. Хоч думка завжди була ведучою в еволюції (згадайте віще Платонове: “Думка правує світом”), та її майже не помічали. Більше звертали увагу на зовнішні прояви, не розуміючи, що то лише грубі вбрання думки. Чи стілець, чи ракета, комп’ютер або пісня, хліб чи прекрасна іграшка для дитини — все це творчість вогняної думки. Навіть пантеони всіх богів — древніх і сучасних — хіба не думкою створені? А наші руки, інструменти, машини, пристрої та гігантська споруда соціуму — лише зброя думки, якою вона перебудовує світ.
Проте вже тисячоліття тому з’являлися люди, котрі за­мислювалися над суттю думки. Вважалося, що енергія думки передається в просторі й часі, що вона конденсується, розсію­ється, що вона незнищенна, як і все в Космосі.
Проте пробачте. Я захопилася і сповзаю до філософії. Ви, певна річ, самі достатньо знаєте про факти, пов’язані з мані­фестацією енергії думки.
— Знаю… Читав… Проте захоплювався іншими напрямка­ми наукових досліджень. А тепер, коли Багрян… коли ви… коротше, сподіваюся, що світ думки, який ви хочете мені відкрити, такий же реальний, як і той, до якого я звик.
— Вищий, — підхопила Ріона. — Значніший, могутніший, глибинніший. Я люблю афоризм одного з древніх гімалайсь­ких учителів: “Думка стихійна і безмежна”. Вона — ваяло Бога-Творця.
— Говоріть, говоріть. Мені радісно вас слухати.
— Я скажу коротко. Решту має здобути ваша воля, ваше бажання. Наука вже десятки літ нагромаджує статистичні дані і експериментує. Проте мало здібних людей. Мало довір’я до нового напряму в пізнанні. Стереотипи жахливі. Проте основні тенденції визначені. Ми можемо концентрувати і конденсувати енергію думки. Нам пощастило у мікродозах скристалізувати цю енергію, здобути її субстрат. Про це вам розповість Багрян.
А щодо конкретних прикладів… Ми з вами — найкращий приклад. Проводячи експеримент з аналізом інформаційного поля Всесвіту, я сприйняла потужну телепатему, побачила вас, краєвид Плутона, почула ваші думки, адресовані людям Зем­лі, почуття. Мої враження були записані на відеоплівку. Зна­ючи, що вашою долею стурбований Космоцентр, ми негайно передали це ученим на Місяці. Вони підготували рятівну екс­педицію. А наш інститут тим часом попередив вас.
— Як? — вражено запитав я. — Невже ви володієте такою потужною думкою?
— Ні, не володію, — заперечила Ріона. — Мою телепатему посилили енергією, сконцентрованою в кристалі. На цей ім­пульс було витрачено майже весь запас. У чому суть експери­менту? Створення в просторово-часовому континуумі так зва­ного психодвійника. З віртуальних часток вакууму. Цей “двій­ник” не має інерції, властивої утворам з масою спокою і на­віть квантам. Отже, він може пересуватися дією нашої волі, нашої думки миттєво у будь-який пункт простору й навіть часу, у будь-яку сферу чи світ.
— Миттєво? — недовірливо перепитав я.
— Так. Вам це здається неможливим?
Я поворушив палицею багаття. Воно спалахнуло сильні­ше. Очі Ріони у відблисках вогню здавалися отворами у три­вожний, невідомий світ. Я не міг одвести погляду від них і заворожено відповів:
— Мені тепер нічого не здається неможливим. Але розум…
— Ага, — дзвінко засміялася Ріона, і луна повторила той кришталевий сміх у горах. — Розум вперто вимагає логічних висновків. Хай так. Наша гіпотеза ось яка: думка передається не в електромагнітному, не в мезонному чи нейтринному, не в гравітаційному чи ще якомусь там полях, що підлягають зако­нам часу. Вона пов’язана з Полем Цілості (це умовна назва). Час і простір є лише аспектами цього творящого поля. Будь-яке збурення в цьому Полі миттю відчувається в іншому місці та часі де завгодно і коли завгодно.
— Ого, — захоплено сказав я. — Тоді це своєрідний теле­фон Бога. Це засіб всюдисущості, всечуття.
— Чудове визначення, — захоплено вигукнула Ріона. — Я щаслива, що ви так блискавично збагнули те, що я хотіла пе­редати. І ще одне. Це вже мої спостереження. Найпотужніше діє в цьому Полі серце.
— Серце? — перепитав я. — Що це означає?
— Те, що почули. Мозкова телепатема досить слабка. Вона без посилення згасає швидко. А сигнал, генерований серцем, практично не втрачає потужності на будь-якій відстані.
— Ох ти! Це ж чудово. І дозволяє зробити несподівані висновки.
— Не треба наївності, — зітхнула Ріона. — Давні мудреці та святі зробили це відкриття тисячоліття тому. Казали: “Бог живе в серці”. Ми можемо сформулювати так: серце є провід до ядра буття. Мозок лише секретар, а серце — господар. Основний герць віків тривав між мозком і серцем. Інтелект як алгоритм мозку формував світогляд, концепції буття, соці­альні моделі, суб’єктивні сфери, структуру держав та ідеологі­чні програми за суворими правилами лабіринтного мислення. Ми ще й досі в полоні цих штампів далекого падіння Люцифера-Світоносця. А серцю було дозволено лише іграшки мі­фів, казок, мрій та любовних спектаклів. Любов як Енергія Творення була замінена ущербними імпульсами холодної ду­мки. Скоріше це була псевдодумка. Бо правдива думка — це синтез почуття і пізнання. О друже! Дозвольте вас так віднині називати. Перспективи вивчення Світу з допомогою сердечної думки всеосяжні. Ми зможемо посилати психодвійників куди завгодно: на планети, до інших зірок, в невидимі сфери, до найдальших галактик, в минуле, майбутнє. Все зале­жатиме лише від енергії. А енергія залежатиме від любові.
— Від любові? — Заворожено перепитав я.
— Так. Глибина любові визначає потужність суб­станції, яку люблячий Творець зачерпує з Океану Цілості. Христос казав: “За вірою вашою буде дано вам”. А віра — це воля серця. Нам не треба буде посилати гігантські ракети, ризикувати людьми, ждати їх тисячоліттями. Ми ввійдемо в контакт з розумними, люблячими братами. Сердечна думка з’єднає Безмежжя. Вона не відкине технічну цивілізацію, а любовно трансформує її. І в основі кожної трансмутації буде серце людини, думка любові.
Згодом навчимося ущільнювати “психодвійників”. Там, на далеких планетах, будемо ходити ми, точніше — наші за­ступники, виконуючи нашу волю, волю нашого розуму, любо­ві, пізнання. Ви збагнули, до яких висот приведе вивчення енергії думки?
На гори спадали сутінки. Темніло небо, на дивоколі спа­лахували великі, яскраві зірки. А водоспад все дзвенів свою пісню, і Ріона вела мене широкою стежиною свого серця у світи легенди і сміливого пошуку.
Я залишився в Інституті Думки.
У Космоцентр повідомили про моє рішення. На моє ім’я надійшла радіограма з поздоровленням “живцем похованому”. Я прочитав її разом з Ріоною. Ми посміялися над чорним гумором друзів, та в моєму серці не ворухнулося ні жалю, ані сумніву. Все було чудово, все було як слід.
Минуло два роки.
Раніше, в іншій ситуації, в інших умовах, цей час здався б мені нескінченним. А тут все було якось інакше. Розмаїтим вихором подій та явищ промайнула та благословенна пора.
І ось знову я сиджу на плескатому камені, біля співучого водоспаду. Слухаю мелодію гір. І чекаю її. Вона незабаром прийде.
Між двома каменями товстий шар попелу. Скільки ра­зів — влітку, восени, взимку та навесні — сходилися ми до улюбленого місця? Скільки дум передав нам казковий во­доспад, скільки чарівних таємниць нашептали горді деодари, величні гори? Скільки снаги влило до серця тріпотливе рідне багаття?
Купка хмизу знову чекає її. Прийде вона — і затанцює вогонь, вітаючи свою господиню химерним древнім танком.
Я заплющую очі. Прислухаюся до простору. Згадую. Зно­ву мчить, відновлюється в свідомості ланцюжок подій цього року. Вражає своєю незвичайністю, а разом з тим простотою.
Я гадав, що почнеться щось казкове, окультне. Та почала­ся дивна, на перший погляд, дитяча робота. Скоріше — гра.
Наприклад, переді мною розкладали багато речей, проси­ли за кілька секунд оглянути їх, а потім, не дивлячись, розпо­вісти те, що запам’ятав.
Або називали одне слово, а по ньому веліли відновити всю фразу, яку задумувала, в основному, Ріона. Або мені тре­ба було щодня в певні години уявою будувати речі, постаті, будівлі, деталі обличчя, тіла, досягаючи в цьому великої чіт­кості. Контролювалися мої успіхи або невдачі спеціальним апаратом, який записував мисленні утвори на відеоплівку.
Незабаром я збагнув суть цих вправ. І вже не іронізував над власними “пустощами”, як спочатку сам називав такі за­няття, а старанно виконував завдання Ріони. Треба було від­точити здібність зосередження, концентрації думки, навчити­ся мислити чисто, ясно. І щиро, як завжди додавала Ріона. А щирість досягалася лише тоді, коли думку проводили крізь серце. Для мене в перші дні це поняття плавало десь у хмарах абстракцій, проте коли я дивився в очі моєї наставниці, то відчував, поза всяким сумнівом, що серце справді не лише центральний орган кровоносної системи, а таємничий індук­тор глибинного єства, центр ще не відкритого нами буття.
— Можна послати потужний промінь гарної думки, — го­ворила Ріона, — а вслід за тим засмітити простір зграєю ворон­ня, яке своїм ґвалтом зіпсує попередній сигнал. А якщо думка захищена серцем, вона набуває урочистості і значущості.
Я з радістю згоджувався з нею і старався не пускати в простір “вороння”. Ріона була задоволена. А ще більше Баг-рян.
Потім наступили дні суворих екзаменів. Мені необхідно було створити у просторі психодвійника — своєрідний інфор­маційний дубль. У цьому допомагав екзотичний прилад ЦПК (церебропсихоконцентратор) — винахід Багряна та його поміч­ників. На голову одягався вінець із датчиків, у ньому збуджу­валося потужне Х-поле, яке спрямовувало енергію думки су­б’єкта вузьким концентрованим променем в обраному напря­мі, допомагало зосередитися, щоб створити необхідну форму психодвійника. Саме так Ріона відвідала Плутон тоді, коли я зазнав катастрофи.
Враження від перших спроб перевершили мої мрії. Надів­ши вперше вінець ЦПК, я зосередився, як завжди. Згідно з домовленістю послав думку у простір, спрямувавши її до вер­шини сусідньої гори. Там ждали асистенти Багряна — співро­бітники інституту.
Я миттю вийшов із стін лабораторії, майнув понад озе­ром, понад лісом. У грудях солодко похололо, здалося, що моя свідомість охопила незміряні простори. Я метнув себе незнач­ним зусиллям волі до призначеної гори. Зупинився біля наме­ту асистентів. Мене побачили, радісно привітали. Весело зася­яли вічка відеокамер, реєструючи появу психодвійника. Але найбільше дивувався я, бо знав, що тіло моє лежить у експе­риментальній камері інституту, а разом з тим почуття наочно стверджували, що я також знаходжусь на горі, біля моїх това­ришів.
Інститут тріумфував. Багрян готувався впритул підійти до заповітних дослідів — до вивчення Космосу, щоб відкрити но­вий шлях мандрів між зірками. І, звичайно, покласти на лопат­ки прихильників квантових кораблів у завоюванні простору.
Ще кілька пробних польотів. А потім — ривок на Місяць. Мій психодвійник з’явився поміж співробітниками Космоцентру. Спочатку всі були вражені, вважали мою появу якимось фокусом, та, коли переконалися в разючому успіхові ідеї Баг­ряна, щиро побажали мені успіхів, прохаючи об’єднати зусил­ля “космачів” та “психів”, як ризиковано називали вони пра­цівників Інституту Думки.
Минали дні, місяці. Незабаром почнуться польоти до ін­ших планет. А потім — до інших зірок. Багрян вірить, що за життя нашого покоління вони зможуть майнути до інших га­лактик.
…Мої думки збурилися, майнули врозтіч. Серце відчуло її наближення. Ніби випереджаючи обличчя, летять попереду двоє зірок-очей. Мов промені, простягнуті мені назустріч руки. Я беру їх в долоні, з серця до серця посилаю свою радість. Ми сідаємо мовчазно, тихо на камені. Дівчина обіцяла сього­дні розповісти свою таємницю. Я знаю, що ЇЇ таємниця така ж прекрасна, як вона сама.
Розпалюю вогнище. Пломінь виривається на волю, кидає полиски на задумливе личко Ріони.
— Мій друже… Ти читав про екзотичну гіпотезу Матакрішни? Про походження Сонця? Про його будову?
— Не довелося. Це стосується твоєї таємниці?
Вона кивнула схвально. Затихла на якусь хвильку, вдив­ляючись у багряні пелюстки полум’я. Потім звільна почала говорити:
— Матакрішна говорить так: чому ми дивимося на Сонце та інші зірки так, як далекі предки? Вони припустили в своїх гіпо­тезах перше, що спало їм на думку: Сонце й зірки — великі кулі плазми, розжареного газу. Що вони кулі — це видно простим оком. Що газу — показує спектроскоп і низка інших приладів. А далі? Далі — лише домисли, припущення, натяки, до яких при­стосовують математичні розрахунки моделей — термоядерних, гравітаційних, нейтринних та інших. А чому б, каже Матакрішна, не подумати про Сонце та зірки з інших позицій? Такі думки не нові, в казковій формі вони висловлювалися раніше.
Сучасна наука тримається припущення двадцятого віку, що Сонце й зірки — саморегулюючі термоядерні системи, де відбувається процес синтезу елементів легких у тяжчі, — на­приклад, водню в гелій і так далі, — з виділенням певної енергії. Цю гіпотезу прийняли майже як догму.
Матакрішна стверджує, що зірки — не природні утвори, а штучні. Справді, який механізм природного формування Сон­ця? Одразу таке гігантське тіло не може виникнути, а народ­жуються з туманностей первісні глобули — планети. Вони гу­ртуються в своєрідну сім’ю на чолі з планетою типу Юпітера. Якщо в надрах небесного тіла нагромаджено достатньо сиро­вини — водню, дейтерію чи інших легких елементів — і розпо­чнеться термоядерна реакція, то неминучий титанічний вибух, ланцюгова реакція, яка розшматує планету. Ні про яку зірку не може бути й мови. Матакрішна каже: Сонце й зірки — утвори мислячих істот.
— Всі? — здивувався я.
— Учений певен, що всі, — ствердно мовила Ріона. — Я переконана, що він каже правду.
— А як же тоді виникають попередні мислячі істоти? Ті, що творять сонця, зірки? Хіба не в променях Сонця виникла наша біосфера, наше життя, наші людські тіла, зрештою?
— Зачекай, друже, я все поясню. Матакрішна каже: окрім видимого проміння, є безмежний спектр інших радіацій, ці­лий океан вібрацій. Якщо раніше не було зірок з видимою радіацією (відзначимо, що “видимою” для нас), то хіба це означає, що Безмежжя було таємним, що в небесах панував вічний морок? Виникали істоти під іншими променями, жит­тя зачиналося в інших лонах, ніж наші, сягало розумного рів­ня, еволюціонувало, гармонізувало Світобудову. Припустимо, що на якійсь планеті (чи, може, в просторі) життя сягнуло суперкосмічного рівня. І ті мудрі істоти розширили спектр свого буття, запаливши вогняну зірку, яку ми тепер назвали Сонцем.
— Навіщо? — здивувався я.
— Чому ми дивуємося? Навіть діти з цікавістю загляда­ють у печери, щілини, прагнуть мандрувати за обрій, а тут ідеться про божественний Розум, котрий має можливість по­дарувати буттю, всесвіту, Природі небувалі, грандіозні шляхи Еволюції, народити нових істот. Може, це саме сонячні жите­лі, оточивши свою сферу потужними енергополями, дали по­штовх нашому життю? Може, саме вони є ті, кого пращури називали Богами, Аватарами, Девами, Кумирами? Хто скаже, які масштаби їхньої дії, творчості? Ми, люди, може, лише краплина їхнього всеохопного експерименту Світотворення?
— Отже, Матакрішна вважає, що там… живуть…
— Живуть, — урочисто підхопила Ріона. — Живуть і тво­рять наші вогняні брати, учителі, друзі. І дають приклад нашо­го прийдешнього.
— У мене паморочиться в голові. Все це несподівано. Ми ж ніколи не зможемо їх побачити. Жоден корабель не проникне на Сонце. Тим більше якщо це химера, якщо Сонце — плазмо­ва куля, а не такий світ, про який каже Матакрішна.
— Саме для цього я й почала розмову з тобою, друже. Ми повинні перевірити гіпотезу Матакрішни. Експериментально. Справді, жодні апарати не проникнуть у Сонце. В прадавній криптограмі про Матір Світу стверджується, що Сонце — твердиня її. Те ж саме говорить Одкровення Івана про “Жону в обіймах Сонця”. Всі пророки запевняли, що ніхто не зійде за нею на сонячну вершину, окрім тих, хто стане її ди­тям. Ти розумієш, що це означає?
— Ти хочеш, щоб психодвійник…
— Так. Я хочу, щоб ми помчали на Сонце. І ти знаєш, що цього неможливо досягти, якщо вогонь Любові не очистить нас.
Я мовчав. Проте, напевне, промовляли мої очі, бо в них Ріона прочитала все: я готовий був піти з нею куди завгодно — в безодню смерті, на Сонце, в пекло, навіть туди, куди немож­ливо проникнути.
— Але це дуже небезпечно, — прошепотіла дівчина, торк­нувшись моєї руки.
— То й що? — Просто запитав я.
— Можуть бути несподіванки, ускладнення.
— Це ти мені кажеш, Ріоно?
— Так, так, — ніжно засміялася вона. — Я забула, що розмовляю із славетним Буревієм, тигром Космосу.
— Тигр чи ні, але й не заєць. Та що нам заспіває Багрян?
— Йому ні слова, — твердо сказала Ріона. — Я натякала про можливості “промацати” корону Сонця, побувати в його околицях, але він оскаженів, закричав, що таке можливе тіль­ки через його труп, що ми не належимо собі, а людству, що наші двійники згорять, а разом з тим і тілесні носії будуть паралізовані. Ні, ні, він не дозволить.
— Тоді що ж?
Ріона повернулася до мене, глибоко глянула в очі. Щоки її запаленіли, і я відчув усім тілом, як вулканічно вирує її серце.
— Буревію…
— Я готовий, — зірвалося з моїх вуст.
— Ти віриш?
— Вірю, кохана.
Вона стрепенулася від цього слова… Заплющила очі.
— Ще раз… скажи…
— Кохана… Єдина…
— До Сонця, Урагане мій?
— До Сонця, кохана…
На світанку наступного дня ми прийшли до інституту. Там ще нікого не було. Основні експерименти й заняття розпочнуть­ся через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені. Ріона підійшла до стіни, натиснула кно­пку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися, рожеві барви сві­танку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на мене уважно, ніби вимірювала глибину моєї певності.
Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запломеніли вер­шини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір, відбилися в тривожних очах дівчини. Здавалося, що світило здригається, пульсує, напру­жується у зусиллі відірватися від Землі. Нарешті сліпуча куля піднялася над хребтами гір, легко й урочисто покотилася у Безмежжя дивокола.
— Пора, — зітхнула Ріона.
Ми переступили поріг експериментальної камери. Двері зачинилися. Тепер зовні, на стіні, палахкотить червоний на­пис: УВАГА, ЕКСПЕРИМЕНТ!
Жодна жива душа не зайде до лабораторії, не потриво­жить нас. Все, що станеться, залежить від нашої волі.
Ріона вказала на глибоке, зручне крісло. Я сів.
Вона наділа на моє чоло вінець ЦПК. Перевірила функці­ональну систему. Те ж саме зробила для себе. Вимкнула світ­ло. Сіла в крісло.
— Пора, — почувся її голос.
У ту ж мить ми опинилися в просторі.
Будівля інституту блищала срібним склепінням внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими вершинами. Сонце піднялося височенько над нами.
Я побачив поряд з собою Ріону. Крізь неї просвічувалися гори. У променях ранку “психодвійник” здавався райдужним.
— Ти ніби істота з казки, — промовив я, і сам здивував­ся, що мої слова звучать у просторі.
— Ти також, — відповіла Ріона. Вона по-дитячому дзвінко засміялася, повернулася до Сонця. — Що ж, хай поки що це буде сновидінням. Навіть для нас. Дай руку, мій любий. До Сонця!
Я простягнув їй руку. Вона торкнулася мене. І одразу ж в моїх грудях відчувся стук її серця. Це було тривожно, незвич­но, солодко.
— Спочатку до Меркурія, — мовила вона. — Там зосере­димося, а потім…
Я поглядом відповів, що все зрозумів. Ми зосередилися. Метнули себе в простір, до Сонця. Земля блискавично танула в дивоколі, перетворювалася в слабеньку зелену зірочку. На­вально виростало світило, закривало велику частину видимо­го неба. Перед нами з’явився світло-оранжевий диск планети.
— Меркурій, — сказала Ріона.
Ми спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмос­феру і зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де бли­щали озерця блискучої, сріблистої рідини, з титанічних щілин виривалися хмари газів. Сонце крізь хмари проглядало багря­ною, зловісною кулею.
— Тут, мій друже, — мовила Ріона, — нам треба з’єднати­ся в спільного психодвійника.
— Хіба це можливо? — здивувався я. — Адже ми ще не тренувалися.
Вона глянула на мене, як прадавній дух всього земного жіноцтва — ніжно і трохи іронічно.
— Закохані віками зливають свої серця в спільне серце. Адже ти сказав мені, що любиш? Хіба можеш уявити себе без мене?
— Не можу, — щасливо всміхнувся я. — Я розумію. Я готовий!
— Тоді я жду!
Я ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді таємничий блакитний вогонь спалахнув у наших грудях, з’єднавши два серця у потужне багаття.
Не було мене. Не було її. Народилося спільне бажання, спільна свідомість, єдине серце.
І те бажання, та воля, сила і прагнення, відчувши свою всемогутність, підняли об’єднаного психодвійника над плане­тою і жбурнули його до Сонця. Просто в центр палаючого диска.
…Вогняний океан закрив Космос. Двійник був оточений лютуючою плазмою звідусюди. Наша об’єднана свідомість від­чула, що оптильйони ергів сонячної потужності шматують нашу духовну броню, намагаючись знищити, спопелити зухвалого пришельця з маленької темної планети.
Проте, ламаючи бар’єри вируючої матерії, психодвійник пірнав глибше й глибше в надра сонячної атмосфери.
Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, дзвеніло за­стереження. Воно кликало назад, на квітучу, спокійну, улюб­лену Землю, де не треба змагатися з космічними силами, де не загрожує знищення. А що, коли гіпотеза Матакрішни — химе­ра? А що, коли Сонце ущільнюється до центру і ми потрапи­мо у такі надра, де температура сягає мільйонів градусів, де страхітлива енергія ядерного синтезу знищить нас, як хмарин­ку, навіть не помітивши.
Проте той голос був ледь чутним. То був голос тіла, котре залишалося далеко на Землі. А посланець серця і розуму — спільний психодвійник — всепереможною стрілою мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пружні енергополя далі й далі.
Напруга наростала. Здавалося, що ще трохи — і годі буде витримати опір немислимих стихій.
Та зненацька вогняний вихор обірвався. Залишився поза­ду. Перед нами виник неосяжний вільний простір. Там, звід­ки ми прилетіли тільки що, де клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна спокійна сфера. А внизу, скільки оком кинь, майоріли райдужні обриси таємничого світу: велетенські гори, дерева, будівлі. Все це формувалося з плинних барв і проме­нів, ніби в казковому сновидінні.
Я почув захоплену мову Ріони в собі. Чи, може, це було наше об’єднане Слово:
— Наші пращури знали правду. Недарма назвалися сина­ми Світовида, Онуками Дажбога. Тут Джерело нашого Буття, тут наші Батьки, сюди пролягає й наша дорога.
Ми метнули свого психодвійника униз, на поверхню со­нячного царства. Та невидима, плавна, але вражаюча за своєю потужністю сила зупинила нас, забороняла ступати туди, де мали право жити лише повністю трансформовані вогнем істо­ти.
Почуття жалю задзвеніло в грудях. Невже Світ Полум’я­ний залишиться лише фантомом? Лише маревом в пустелі?
Зненацька гігантська блакитна постать метнулася до нас з глибини сонячного простору. Доброзичливий погляд титанічних очей зазирнув у наші душі, ми відчули радісну дружню енергію брата і родича. Він вітав наш дерзновенний успіх, вірив у відно­влення райдужного моста, що колись поєднував усі світи,
— Відроджуйте Серце, — пролунало останнє напуття Бра­та. — Ми чекаємо вас!
І тоді свідомість об’єднаного психодвійника не витримала граничної напруги Сонячного Світу. Нас кинуло назад, до блакитної сфери. Замерехтів полум’яний океан. Протуберан­ці. Чорний Космос з міріадами зірок. Зелений ореол Землі.
А потім легка тінь забуття покрила нашу свідомість.
Ми мовчки стояли перед Багряном. Він зі сльозами на очах кричав:
— Ніколи не прощу цього! Як ви могли? А що — якби нещастя? Як ви сміли?
Що нам було казати? Мабуть, на наших лицях Багрян бачив лише блаженно-радісні усмішки, бо раптово махнув ру­кою і сам засміявся.
— Бачу, що від юродивих нічого не доб’юся. Ви втратили від радості здатність розмовляти. Хоч скажіть словечко: є там життя? Матакрішна правду казав?
— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ любові й вічності. Це дає нам певність, що й ми — не примхлива гра природних стихій, а справді спадкоємці безмірної Сили. Нам треба багато думати… і відчувати… Ми втратили уміння від­чувати Серцем.
Я теж хотів щось сказати, але відомі слова здавалися сі­рими, марними. Проте серце мені владно підказувало, що вог­няна епоха людства гряде. Бо якщо бодай одна пара, об’єдна­вши серця, змогла піднятися до Сонця, то те саме зробить згодом і об’єднане людство. Воно повернеться до Вітцівської та Материнської Світлиці, щоб стати такими, як ті, котрі на­родили нас для славетної долі.
Головне — прислухатися до Камертону Дажбога, пломе­нистого Світовида, який щоденно розпочинає невмирущу симфонію життя у Дивоколі Всесвіту. Прислухатися… і прагнути до творящого Вогню.
Бо піднятися до Вогню — це означає стати ВОГНЕМ.

Частина четверта
Екзамен для Арімана
(Із щоденника Сергія Горениці)
…Ось-ось мають прийти мої хлопці. А я все не можу розвія­ти враження від мандрів до Сонячного Ковчега. Звідки це видін­ня, як воно могло утворитися в моїй психіці? Хіба Ріона — вигадка підсвідомості? Вона настільки реальна, рідна, близька, що без неї вже неможливо жити й мислити, почувати і кудись праг­нути.
Може, вона вже десь тут, у цій часовій сфері? Може, вона — це втілення якоїсь з дівчат-Космократорів? Кого ж? Чому мій розум не має жодної інформації?
Та головне — сновидіння вирізьбило найактуальніше зав­дання нового циклу: визволити серце від засилля інте­лекту. Тут — вузол трагедії Землі. Люцифер-Світоносець — батько інтелекту. Він знав радість всеохопної творчості, він у самозабутті творив світи й еволюції, але ревниво усунув серце на другорядну працю. І Світобудова, сформована воло­дарем Думки, потьмяніла, почала вироджуватися. Животвор­на кров любові перестала омолоджувати старіючий орга­нізм Космосу. А здавна сказано: як вгорі — так і внизу. Кожен атом, кожна клітина, кожна цятка буття відчули падіння осно­ви.
Тепер — лише воля людини може знайти вихід з Лабіринтру. Христос сказав: “Коли піднесете Сина Людського, тоді збагнете, що це Я”. Не принижені молитви і биття в груди, а піднесення Сина Людського. Возвеличення його ро­зуму й серця. Регенерація Першолюдини розпочне регенера­цію Світобудови. Такий задум Вітця Сущого.
Так просто. Просто. Науку, технологію, освіту, стосунки між людьми й світами оперти на серце. О Боже, яка чарівна думка! Треба негайно дати завдання хлопцям: готувати експе­римент для побудови серцерушія. Першоімпульс дає серце, його треба ввести в резонанс із пульсацією великого серця Космосу. Тоді можна ігнорувати примітивні джерела енергоносіїв, добутих з нафти, ядерного палива і навіть соняч­ного потоку. Кожен носить із собою безмежний океан сили. Треба лише знайти шлях для його реалізації. Але чорне сер­це, жорстоке серце не полетить, не сотворить, не подарує лю­дям Світ Радості. Воно лише може руйнувати… і то — з допо­могою проміжних ланок технології. А серце Творця буде дія­ти безпосередньо. І вся Світобудова допоможе йому. Бо безмежне Поле Неба з прадавності чекає повернення правдивого сіяча і господаря — Сина Людського, Сина Божого.
Були хлопці в гостях. Ми раділи, мов діти. Всі з півслова збагнули суть задуму. Особливо — Соколенко. Він казав: “Ех, якби ми знали про таке трохи раніше… не допустили б до експерименту ворога…”
Усе тіло моє тремтить. Ніби в передчутті казкових подій. А хіба не так? Новий хронокомплекс, поєднаний з серцем опе­ратора, допоможе проникнути в будь-який час, простір, будь-яку сферу.
Ми зможемо проникнути в сусідні реальності. Визволити полонених Космократорів з павутини демонічного світу. Зі­брати докупи всю нашу древню команду, щоб вернути первіс­ні сили. Тоді під нашим контролем буде весь історичний лан­цюг — від Троянської доби донині.
І можливо, можливо… А чому б і не помріяти? Можливо, Аріман та його прихильники замисляться над подальшою до­лею Буття і знайдуть снагу для трансформації? Хто сказав, що це неможливо? Адже він був на вершині могутності? Адже він брав участь у формуванні Хартії Єдності? Хіба все це розвіялося на космічних вітрах ненависті та безнадії? Зо­ряний Корсар сказав, що Аріман — таємниця людська. А що, коли ми помилилися у визначенні вектора творящої Еволю­ції? А що, коли це Земля сотворила Вищу Систему Ари, а не навпаки? Адже давно люди догадувалися, а дехто й стверджував, що боги — людське породження. Сотворивши їх, ми по­тім стали їхніми холопами. Страшна ідея, але тут — можли­вість інверсії. І визволення також.
Що ж… Якщо логічна розробка такої гіпотези не буде суперечливою, тоді треба знайти засоби для свідомого контакту з Аріманом.
Іще одна — остання дружня пропозиція.
Зупинити руйнівне колесо Еволюції.
Стерти, мов брудні письмена з листка паперу, порочне, зіпсоване творення.
Вернути Прабатькам Безсмертя. І самим віддати себе в їхнє розпорядження. Приборкати власну амбіцію “Богів”. Зба­гнути себе як частку спільного потоку Буття й Радості.
Він почує. Можливо, він уже чує. І тоді ми побачимо, чи залишилися в його Серці іскри Любові? Чи там на віки вічні поселилася предковічна пітьма?
Що ж — це екзамен.
Екзамен для Арімана.
Екзамен для людини.
Останній…
***
…Перед Ягу — космослідчим Головного Координатора Ари — розімкнулося незриме поле особистого Тартару Арімана. По­чувся втомлений голос:
— Зайди. Я чекаю.
Ягу переступив просторовий бар’єр, одразу ж відчувши дивний стан Арімана. Головний Координатор сидів у глибоко­му кріслі і навіть не повернув голови, коли Ягу ступив до Тартару. Перед ним сяяв темно-фіолетовий клуб просторового телезв’язку, там пливли рядки якихось прадавніх письмен. Ек­ран згас. Аріман махнув рукою, показуючи на крісло перед собою.
— Сідай.
Ягу виконав його наказ і пильно глянув у очі володаря Ари. Погляд Головного Координатора блукав десь далеко-да­леко, в ньому з’явилася дивна дитяча прозорість, нехарактер­на для демонічного образу, сформованого тисячоліттями.
— Що сталося, Арімане? Ти не схожий сам на себе.
— Он як? Ти помітив?
— Не лише помітив, а й відчув якусь психологічну інвер­сію. З тобою відбувається дивна трансформація. Поясни мені…
— Зажди, Ягу. Спочатку я прослухаю твою інформацію. Які вісті з Землі?
— Не дуже втішні. Зоряний Корсар допоміг Космократорам осідлати часовий потік Еволюції. Тепер вони зможуть коригувати моделювання різних варіантів реальності. Вони руйнують наш космоісторичний алгоритм, а в інший ввести багатоваріантну реальність нам уже не пощастить. Ти розумієш, що це означає? Ми потерпіли поразку. Це — повна катастрофа!
— Не лише для нас, Ягу, — печально зауважив Аріман, і на його чолі позначилася тяжка задума. — І для них також. І для Зоряного Корсара з його проектом Нового Творення.
— Ти вперше говориш про такі драматичні речі, — враже­но прошепотів Ягу, і в його крижаному погляді пропливла хвиля тривоги. — Звідки такі висновки? Ти отримав якусь принципово нову інформацію?
— Хіба суть в інформації? — Трохи іронічно запитав Ко­ординатор. — Ми самі наповнили Космічний Океан численни­ми потоками розмаїтих інформаційних варіантів. Ми заплута­лися у власних легендах Творення. І я раптово… а може, й не раптово збагнув цю просту правду. Я відчув, що вертаюся в далекі-далекі дні, в дитячу пору буття… коли все було так ясно і просто, гарно і щасливо…
— Ти мене дивуєш, — нетерпляче заворушився в кріслі Ягу, відкинувши за спину вогняну гриву волосся. — Згадай, що я свого часу пропонував тобі шукати примирення з Космократорами, а ти тоді що сказав? “Зрушено з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно…” І ще ти сказав, що ненавидиш тих, котрі стали жертвою вільного буття.
— Казав, казав, — елегійно згодився Аріман. — Тільки все те — помилка. Трагічне непорозуміння. У пастку псевдорозуму потрапили і ми, і вони. Все Буття…
— Ти поясниш мені, що ж сталося? Об чім річ?
— Поясню, Ягу. І не лише тобі. Маємо скликати Верхов­ний Конгрес Ари у головному Тартарі.
— Секретний?
— Навпаки. Хай мене і всіх нас слухає вся Система. Мова йтиме про долю всіх сфер життя у Всесвіті.
— Ти мене інтригуєш.
— Жодної інтриги, Ягу. Все дуже просто. І в суті своїй — радісно, якщо…
— Якщо…
— Якщо у всіх нас вистачить мудрості та волі знову стати дітьми.
— Арімане! — Спантеличено скрикнув Ягу. — Ти повто­рюєш слова того, чиє ім’я у нас — табу.
— Так, — згодився Аріман. — Він збагнув цю істину ще тоді, коли ходив по Землі. Що ж… Правда ніколи не буває застарілою чи новою. Вона вічна. Проте зажди… Перед тим як сказати основне, я хочу продемонструвати тобі просторові за­писи думок, що несподівано стали каталізатором моєї транс­формації і відкрили страшну таємницю еволюції Ари.
— Он як! Я з нетерпінням чекаю.
— Зажди. Втримайся від емоцій. Уважно вчитуйся в те, що я покажу на екрані. Це фрагменти вражень та міркувань простих земних людей. Але я проаналізував, що такі парадок­сальні ноосферні імпульси буквально роз’їдають фундамент традиційного Космосу. Я мовчав досі, хоч і бачив, що Ара буквально тане, мов іній під сонцем на деревах Землі. Але далі мовчати злочинно, назріває вибух сфери Буття, згор­тання спектаклю творення. Дивися, Ягу, і аналізуй.
Заіскрився темний куб просторового бачення. Ягу прочи­тав написані універсальними рунами рядки поетичної строфи:
Те, що мріється, все відбудеться,
Бо такий у Життя закон:
Що досягнуто — не забудеться
В глибині таємничих лон…
— Чудово! — Вихопилося у Ягу.
— Ти розумієш, чому я показав тобі ці рядки? — Тихо запитав Аріман.
— Мені здається, що я збагнув. Я завважив, що очі в тебе стали якісь дитячі. Отже, ти під впливом цієї строфи повернув­ся до своєї юної пори, коли ми вчилися в школах першого циклу, коли захоплювалися Хартією Єдності і вірили, що в корені Буття — радість.
— Так воно і є, Ягу, — серйозно промовив Аріман. — Ене­ргія радості вічна. Ми з тобою переконалися, що енергія нена­висті безсила щось сотворити для безсмертного буття.
— Я вражений, — задумливо сказав Ягу. — Той, кого в глибині земного інферно вважають Генієм Зла, заговорив про радість. Таке враження, ніби ти проковтнув золоте зернятко з іншого світу… І воно проросло…
— Ти ж сам згадав, Ягу, — докірливо заперечив Аріман, — що ми з юності були носіями таких зерен. Просто зернята були в панцирі енергії ненависті, а нині починають проривати стіни полону. Проте заждімо дискутувати. Дивися ще просто­рові записи. І думай, думай.
Знову на екрані замерехтіли рядки роздумів. Чиї вони були, якою психікою породжені — це не мало значення. Ягу розумів, що ті письмена синтезували визначальну тенденцію Землі, інакше Аріман хіба звертав би його увагу на порожню риторику? Треба напружити все своє вміння аналізу.
***
“Насильно розв’язати проблему Безсмертя — абсурдно навіть мислити таке.
Якщо проблема реальна — то вона вже розв’язана, тобто має розв’язання, але в такому вияві, який на цьому етапі мислення і діяння — втаємничений.
Тобто проблема поставлена, дебатується, розв’язується, а це і є доказ того, що алгоритм розв’язки вже в дії. Комп’ютер Психосфери вже сформував програму для своєчасної реалізації завдання.
Очевидно, що головна ідея надвмирущості (саме надвмирущості, бо поняття безсмертя — абсурд) полягає в періодичній метаморфозі — із стану в стан з естафетою головного потоку свідомості, тобто із збереженням стріли вісті, котру ми несемо з Вічності у Вічність.
Можливо, у Природи й відсутня будь-яка тайна, і ви­явиться, що надвмирущість уже давно є, і кожен з нас її має.
Хіба не доказується це тим, що ми несемо в собі міріади чуттів, думок, прагнень, традицій, порухів душі, які жодним чином не придбані в цій реальності, в цій тілесності? Ми вже носії Вісті небувалої, і кожен виявляє (так чи інакше), яка його вість.
Усі ми Янголи-Вісники і, як бджоли, несемо по тропі Вічності до божого вулика свій взяток. Тому й сказано здавна: донесіть чашу, не розплескавши.
Так, надвмирущість вже є, і не треба жодних містифікацій. Просто ми ще мало знаємо про чудесність влас­ного життя й місії. Треба розкрити очі всіх чуттів…”
“…Фетишизм давньої форми життя — інерція ума: кон­серватизм самозберігаючої структури.
Життя набагато глибше поринає в безодню Субстанції, ніж ми уявляємо. Ми бачимо навіть не поверхню айсберга життя, а плівку його поверхні, що тане на сонці часу. А сам айсберг ще повністю втаємничений.
Пора покінчити з містифікацією смерті. Життя всеосяжне.
Не життя з Матерії, а Матерія — одяг Життя, його тілес­ність…
Все, що перейдено, те залишається
В серці, у думці, у світі таємному,
Все розшукається, все розпізнається
В погляді віку якогось недремного.
Тому, рушаючи в дальнії обрії,
Киньте усе, що сумління обтяжує,
І забирайте лиш прагнення добреє,
Що на верхів’я надхмарні виважує.
Звідти простори вже видно празоряні,
Звідти, братове, вільніше злітається.
Серце, стражданнями й муками зоране,
Радістю вічною там окриляється…”
“…Рівні усвідомлення реальності пов’язані з пунктами “народження” й “смерті”. І те, й те — є обов’язкові моменти трансформації, очищення від баласту попередніх про­ходжень, “одягання” в нові, динамічні тіла, енерговияви.
Піднімаючись на вищі ментально-чуттєві щаблі (сфери), ми зобов’язані усунути інерцію буденних виявів даної сфери, бо як же з “багном земним” пройти над безоднею небуття до іншого ступеня?
Це — визначальний екзамен: всеохопне очищення чуття, розуму, творящої суті душі, серця від тлінного, марного, мізер­ного, ілюзорного. Мати з собою лише те, що перейде у Вияв Надземний…”
“…Одна з диверсій Князя світу цього (тобто — структур­ного комп’ютера консерватизму) — це прикладати зміни, ідею трансформації до існуючого ступеня реальності, хоч він і знає, що до гусені крил не причепиш, що метелик може народити­ся з самоліквідації гусені, бо вона добровільно повинна ввій­ти в саркофаг метаморфози і навіть — підготувати її…”
— Зверни увагу, Арімане, — іронічно озвався Ягу, — як тебе називають по-науковому: структурний комп’ютер кон­серватизму. Вже недостатньо поетичних кличок — диявол, чорт, сатана, князь пітьми, демон… Тепер вже й комп’ютер.
— Не ковзай на поверхні думки, Ягу, — суворо зауважив Аріман, нахмуривши брови. — Мене не зачіпає емоційний бік явищ. Ти зверни увагу, як глибоко заглядає ноосферна стріла Землі у таємницю Еволюції. Напруж увагу, ми підходимо за­раз до основною, в ім’я чого я покликав тебе. Дивися, читай і думай.
“…Прагнення безсмертя слід продумати серйозніше, ніж це робили попередні покоління.
Якщо життя є безупинна зміна, динаміка, то що означає безсмертя цієї динаміки?
Наприклад, як зробити безсмертною хвилю? Або цик­лон? Пустити по замкненому колу? А навіщо?
Адже життя має сенс як реалізація певного імпульсу. На­приклад, народжується людина, зростає, стає учасником яко­гось успішного процесу, виконує в ньому певну роботу. А якщо вичерпано цикл (алгоритм) процесу, то що означає “обезсмер­тити” особу? Що вона діятиме? Адже їй треба переучуватися, ставати цілком іншою істотою, стирати пам’ять. Бо кожен цикл поколінь — практично інша програма, інші інтереси.
Несумісність епох та циклів — страшна справа.
А Природа, очевидно, давно розв’язала цю дилему: смерть, нове народження, вічна метаморфоза стирання пам’яті попере­дніх проходжень (і лише відкладання їх в Чаші Пам’яті у підсвідомості чи надсвідомості). Десь, колись, в інших жит­тях та пам’ять проросте в небувалому синтезі, а нині вона може навіть заважати своєю несвоєчасністю.
Ясно одне: те, що можна було зробити, — зроблено. Те, що можна буде зробити, — зробиться! Суджене буде — і єсмь!”
“…Пора зрозуміти світові релігії як тисячолітні мафії духу й тіла. Як би страшно не було промовляти таке, але кристалі­зується жахливе прозріння серця й розуму: людство потрапи­ло в полон до мафіозі духу.
Це — глобальні, космічні банди спіритуалістичної експан­сії, це — штурмовики небесного Тирана з Психосфери.
Ми страхалися появи агресивних пришельців з далеких зоряних світів. А виявилося, що давно вже завойовані пара­зитами, втаємниченими в найглибшу сутність власного єства.
Ці мафіозі — хитрі, всеозброєні, знавці психіки, бо самі ЇЇ формують, паразити етики, естетики, духовності. Для них го­диться будь-яка форма світогляду — теїзм, атеїзм, фанатична віра, цинізм, прагматизм, забобони. їм підходить апологія єди­ного Бога, многобожжя, суха наука матеріалізму, визнання Сатани, заперечення його. Бо все знаходиться в руках цієї нещадної космічної організації.
Людству ще тільки належить усвідомити неймовірний за змістом факт: всю містерію буття впродовж останніх тисячо­літь здійснюють одні й ті самі містифікатори. Боги і антагоністи богів — це права й ліва рука одного й того ж диктатора. Хто б яку дорогу не обрав — він опиниться у пащі того ж небесного Хижака.
Потрібно збагнути їхню реальність у всій Космічній Мас­штабності. Не “доказувати” їхню “ненауковість”, а визначити страхітливу злочинність як зброю космоісторичних змовни­ків супроти Еволюції, краси і братерства.
Припинити “полеміку” і поставити їх поза законом.
Істинна релігія і пізнання — в серці людини. Христос навіки сформулював цю істину і утвердив її своїм життям. Це — молитва життя: духом, радістю, творчістю, занням, лю­бов’ю. Це — зв’язок з Вітцем Буття, з творящим потоком Батьків — безпосередньо. Я — у Вітці, а Вітець — у Мені!”
“…Духовні вампіри перехопили всі комунікації Логоса у Всесвіті. Пустили потоп вигадок — релігійних, наукових, оку­льтних, мистецьких. Ми самі помагали їм, самі мурували вла­сну в’язницю, давній Лабіринт Міноса. де засіло всепожираю-че чудисько. Ми вихваляли жорстоких богів, курили їм фімі­ам, утверджували у володінні Вищими Світами. Відмовилися від Вітцівського спадкоємства. Одягли робу рабів.
Гряде повстання духовних гладіаторів. Досить арени для втіхи богів. Хіба не прозоро говорив про це Гомер? Хіба не вирує й досі троянська війна в ім’я зрадливих, непостій­них, підступних Гелен, ким би вони не були?
Для “олімпійців” — це шахова гра. А для нас?
Кривава історія. Чим завершуються всі історичні спек­таклі?
Бенкетом Кронідів.
А потім — нова партія в шахи.
На часі — точний гнозис. Жорстокий і безжальний.
Тим більше що це ми породили космічну банду узурпато­рів. У цьому факті — визначальна містерія грядущого циклу Буття.
Чим завершиться “Битва в Небесах”?
Торжество Архистратига Михайла над воїнами Люцифе-ра — що це таке? Де результати тієї перемоги?
Грядуще розділення Світобудови на вічність блаженства і вічність муки — невже в цьому розум Людини може знайти своє завершення?
Вогняний міст над прірвою, що розколола Буття, — чи не тут лежить рішення?
І та прірва — у серці.
Зупинімось у шаленім бігу до ефемерної перемоги, при­слухаймося до тихого стуку в грудях. У Небі. В Безмежжі.
Серцю Неба теж болить.
Страшно болить.
Жителі Неба, ви чуєте?..”
***
Ягу й Аріман довго мовчали, прослухавши жорстокий аналіз Буття, висловлений психікою Землі. Нарешті, після тривалої паузи, почувся глухий голос Координатора:
— Це ще не все, Ягу. Я отримав телепатему Горикореня, якому Корсар допоміг воскреснути й одужати.
— І що ж?
— Лідер Космократорів розгадав прадавню загадку. Отже, ноосфера Землі невблаганно, неухильно зрощуватиме це знан­ня: Бог і Сатана — вітки єдиного Древа. Коли це розуміння стане монолітним, стихійним — Ара перестане отримувати психоенергію живого світу. Вона деградує і згасне.
— Але ж ти запевняв, що намічаються нові, незалежні шляхи для самодостатнього існування Ари.
— Це була ілюзія, — зітхнув Арімап. — Ми були певні в первинності Ари, нашої Еволюції. Недавно в секретному Ар­хіві Першоциклів я знайшов страшні записи. Виявляється, що наша сфера породжена духовною динамікою Землі.
— Як це може бути? — скрикнув Ягу, благально дивля­чись на Координатора. — Адже ти сам запевняв, що група Деміургів під твоїм проводом сформувала сферу тримірності, запрограмувала її Еволюцію.
— Це була напівправда, — неохоче озвався Аріман. — А точніше — брехня. Ми втратили знання про справжнє поход­ження сфери Землі. Вважали її якимось реліктом, апендик­сом. Коли настала криза для Ари, я вирішив інтенсифікувати цей “апендикс”, щоб дати імпульс певності жителям нашої сфери. Це був своєрідний психологічний спектакль. Ти розу­мієш?
— Так, — похилив голову Ягу. — Зерно обману почало бурхливо рости. І тепер — розплата.
— Зажди, — підняв руку Аріман. — Суть не в етичних категоріях. Суть у тім, що ми, вся Ара — породжені ноосфе­рою Землі. Ми — діти людства, які забули про Батьків, зне­хтували їхніми інтересами, загордилися, стали Богами для власних убогих предків.
— Як це могло статися?
— Десь відбувся розрив естафети, — задумливо сказав Аріман. — Законно повинне було зростати все — корінь, крона і квіти. Тоді у Всесвіт піднімалося б усе древо Життя. А ми зажадали освятити лише квіти, знехтувавши коренем. Почав засихати корінь, а за ним отруйними стали й квіти, породжені в Небі ноосфери. Народилися боги, демони, анта­гоністи, і всі жорстоко експлуатували любов і ненависть лю­дей, перетворюючи їх в арену вічної битви.
— І ти все це знайшов у записах секретного фонду?
— Так. Там було й попередження: не допускати до критич­ної межі протистояння. Прислухатися до волі Землі, де має визріти розуміння причин падіння.
— Хіба нашого розуміння не достатньо, щоб здійснити поворот Еволюції?
— Це неможливо, Ягу, — блиснув вогненними очима Арі-ман. — Зрозумій: ми всі — я, ти, інші боги й демони — породжені людьми, хоч і не хотіли цього збагнути. Хіба може породження змінити своє джерело? Це джерело повинне очи­ститись, щоб весь потік став знову прозорим. Але нині, коли від Землі йде генерація цієї ідеї, — пора настала. І нам є потреба замислитися…
— Якщо коротко, — сказав Ягу, — то це завдання можна вкласти в формулу: зцілити світобудову, ліквідувати біполяр­ність.
— Так, Ягу, — схвально озвався Координатор. — Нам треба спуститися вниз. Тисячоліттями люди прагнули піднятися до богів. Тепер боги повинні спуститися до людей, ввійти в них, віддатися їм, покаятися перед ними за страшний гріх відчуження.
— Це — неймовірно тяжко, Арімане! Небо стало горою гордині. А якщо врахувати, що небо й пекло керуються з єдиного Центру, то як здійснити такий немислимий синтез? Чи є у Матері-Субстанції така можливість, така плас­тичність, щоб вогненно змінити Реальність?
Аріман встав з крісла, підійшов до пульта, увімкнув сис­тему поля Тартару. Зникли енергостіни, над ними засяяло зореносне склепіння Безмежності. Головний Координатор мах­нув рукою, ніби обмальовуючи тим рухом урочистий небес­ний краєвид.
— Ти питаєш, чи має Природа достатню пластичність для зміни Реальності? Глянь, Ягу, на це вічне диво. Адже це породили наші предки, ті убогі істоти, що досі блукають у лабірин­ті Землі. Знайшлася ж у них сила для такого титанічного космоформування. Будьмо мужніми: там, у глибині людських сердець, втаємничена Сила Першовітця. Він заховався в про­стих людях. Така розгадка Місії Христа. Я з жахом і надією промовляю ці слова. А зміна Реальності? Вона можлива… Якщо нагромадиться критична величина деміургічної енергії. З боку людей… і з нашого боку… з боку богів… і демонів… Два полюси цілості повинні зімкнутися.
— Зустріч Батька й Сина, — прошепотів Ягу, піднімаючи просвітлений погляд у космос. — Так ти вже вирішив остаточно, Арімане? Від твого рішення залежить доля Світобудови…
— Ми скликаємо Собор усіх Світів, — владно сказав Аріман. — Хай сигнал Собору прокотиться громом по всіх сферах. Тепер доля Буття в руках Людини. І Зоряний Корсар, і я — лише персонажі Книги Буття Всесвіту. Як повернеться трагіч­ний і величний сюжет — хто скаже?
Що ректиме грядуща Книга — Кінець чи Початок?..
1979–1995 рр.