«Якщо світ вас ненавидить, то знайте, що Мене раніше, ніж вас, він зненавидів. Бо якби ви були від світу (цього), то світ своїх любив би, а як ви не від світу цього, бо Я вибрав вас від світу, через те ненавидить вас світ. Коли Мене гнали, то й вас гнатимуть» (їв. 15, 18-20).

Нам, українцям на поселеннях, часто доводиться чути про певну духовну порожнечу в цьому матеріалізованому світі. Кожен з нас, більшою чи меншою мірою відчуває це. То правда, багато з нас з ностальгією згадують Зарваницю, Почаїв, Манявський Скит, Гошів і Крехів, Унів і Страдч та багато інших святих місць, до яких і по сьогодні на відпустові свята йдуть тисячні колони прочан. Приємно, що завжди серед них найбільше молоді, і це – найбільша відрада, за цим стоїть майбутнє України, і час це ще доведе. А як бути нам – емігрантам?
Як вберегти свою духовність, своїх дітей? Чи є паломницькі місця тут, на Заході? Так, Господь є всюди, і всюди є Його діти та святі місця.
Небагато часу проминуло відтоді, як ми повернулися з Прощі з монастиря св. Йосафата отців ЧСВВ у Глен Ков. І ось знову, завдяки старанням груп «Матері в Молитві», на минулих вихідних була організована чергова духовна подорож. Її метою була зустріч з неймовірною людиною, яку сьогодні ще називають Паломником ХХ і вже ХХІ-го сторіччя – Джорджем Волтером – та відвідини унікальної, (подібних до неї немає в світі) – каплиці св. Антонія з Падуї в Пітсбургу. Можливо, хтось скептично зауважить: «...навіщо вдаватися до таких далеких подорожей, адже Господь завжди є поруч?» Так, то правда, Господь завжди є поруч з нами, потрібно тільки відкрити свої духовні очі, а цьому заважає наша буденна круговерть шаленого ритму життя. А Проща таки допомагає нам вирватися з нього бодай на якусь мить, та ця мить дозволяє побачити суєту і марноту наших проблем. Адже ціллю Прощі є не тільки «кінцевий пункт прибуття» чи враження, які ми очікуємо там отримати, а й сама дорога. Вона часто нелегка, є тим невід’ємним жертовним елементом дороги до Господа. В дорозі знаходимо час на спільну молитву, на те, щоб послухати розважання й духовні науки наших отців, на які ми не знаходимо часу у повсякденних турботах, в дорозі маємо нагоду почути ближнього свого і самого себе також... Господь до кожного з нас промовляє по-своєму.
Про Джорджа Волтера я вперше почув минулого року під час поїздки на Прощу в греко-католицький монастир св. Мокрини біля Юніонтаун в Пенсільванії. Одна пані в дорозі читала уривки спогадів про нього, які написав багатьом відомий вже о. Ігор Цар. Я був просто приголомшений тими щирими розповідями про цю неймовірну людину. Незвичності додавало те, що ми тоді, буквально через декілька годин, на власні очі побачили того, про кого почули в дорозі вражаючі історії.
Джордж кожен рік на День Праці приходить на Прощу в цей монастир, щоб помолитись із сотнями прочан. І коли тепер ми дізнались, що організовується поїздка вже в монастир св. Трійці, де проживає Джордж, ми без вагань подалися знову в дорогу. Виїхавши в цю п’ятницю пізно ввечері від церкви св. Володимира і Ольги в Чикаго, через 9 годин ми зустріли сонячний суботній ранок в чудових краєвидах Пенсільванії. Ми прибули в греко-католицький монастир св. Трійці і зупинилися біля будиночка Паломника ХХ сторіччя – Джорджа Волтера.

 

 

 

 

Так хто ж такий отець-диякон Джордж Волтер? Чому ось уже понад сорок років ця людина ходить по усьому світу з Хрестом у руці, в незмінному балахоні, пошитому з джинсової тканини, на грудях – дерев’яна ікона «Матері Неустанної Помочі», підперезаний шнурком, у самих лише сандаліях у будь-яку погоду, несучи зі собою лише невеличкий намет, зошит, ручку, Святе Письмо і трішки харчів? Раджу всім найперше прочитати про нього в тих самих спогадах о. Ігоря Царя: http://www.ukrcenter.com/Література/о-Ігор-Цар/21234-1/Український Велетень Духа.

Здається, ця людина кинула певний виклик цьому суспільству, але виклик безмежної Любові, жертовності і повної та цілковитої віддачі себе Богові. Коротко лише згадаю, що Джордж не одразу прийшов до такого рішення. Цьому передувало 12 років духовної та богословської освіти, важкі роздуми над своїм подальшим духовним покликанням. Пошуки Істини привели його свого часу навіть в оточення хіпі, але Господь скерував його на тверду дорогу – він став «стопами Христа». Джордж пройшов майже всі континенти Землі, і, незважаючи, що йому сьогодні вже понад сімдесят, він і далі в дорозі (саме після наших відвідин, Джордж цього тижня вирушив в Канаду і повернеться назад на вищезгадану прощу в монастир св. Мокрини). Станом лише на 2000 рік – Паломник пройшов більше, ніж 50 тис. км. Перша подорож була в 1970 році на Святу Землю, потім були Канада, Мексика, Аляска, Далекий Схід, Сибір, Казахстан, Китай, Пакистан, Індія. Ким його тільки не сприймають у світі, на які небезпеки він тільки не наражався... Будучи в Європі наприкінці 1998 року, Джордж відвідав Україну, і саме про неї в нього залишилися якнайкращі спогади.
Джордж був вражений вірою наших людей. Він зупинився в Україні аж на чотири місяці. Найбільше часу він провів у Львові, де обрав собі за помешкання будівельний вагончик на подвір’ї храму Всіх Святих Українського Народу по вул. Симона Петлюри. У Львові Джордж не тільки молився, але мав численні зустрічі з хворими, ув’язненими, з людьми, котрим була потрібна термінова допомога. Два місяці він провів у монастирі отців студитів в с. Колодіївка, поблизу Тернополя, який заснував відомий нам о. Григорій Планчак. Тут варто процитувати о. Ігоря Царя:
«...Переступаючи білорусько-український кордон і роблячи перший крок на нашу землю, Джордж відчув, що Україна є під особливим покровом Матері Божої. Паломник був просто вражений цим почуттям, хоч до того вже перейшов кордони 38 країн світу. На його думку, українці – дуже релігійні. Вони цілували його хрест. Наші люди на кожнім кроці спрагло просили у нього благословення. На Заході таке бувало дуже рідко. «Україна – це край Матері Божої. Я переконався в тому, наскільки сильна любов і відданість українців Богородиці. Часто варто було тільки сказати: «Мати Божа», як очі людей наповнялися ніжністю і сльозами. Ще з ХІ століття українці моляться до ікони, яку називають Покровою. У львівській церкві, де я провів чотири місяці, найбільшою іконою була Матір Божа Неустанної Помочі. Також знаю, що всесвітньо відомий образ Ченстоховської Матері Божої ще в XIV сторіччі силоміць забрали з м. Белза у Галичині.
Хотів би я поділитися враженнями від мого зимового побуту у Львові та в монастирі студитів у Колодіївці. Було це для мене зовсім новим, порівняно з тим, що пережив протягом попередньої зими в Норвегії. У Скандинавії, на вершині гори, я мав тишу і самотність. А у Львові – правдиву «келію в центрі ринку». Щоденно до мене приходили люди. Кожний з них приносив зі собою якийсь невеличкий дарунок, хоча б кілька яблучок чи банку домашнього варення. Такого не було в жодній країні, де дотепер довелося побувати! Скоро усього цього назбиралося стільки, що я до монастиря передав 12 великих коробок різноманітних харчів. Здебільшого, приходили до мене католики, але були й православні. Відвідували і ті, які стояли на добрій дорозі, і ті, що тільки-но вийшли із в’язниці. Усі вони були дітьми, які потребують Бога.

 

 

Чудові два місяці я провів у студитському монастирі неподалік Тернополя. Гостинність та енергія монахів були творчими. Про щоденні п’ять годин спільної молитви з прекрасним східним співом я міг би хіба мріяти. Великдень в Україні – це щось незабутнє!
У деякі дні так багато людей мене зупиняли, що встигав хіба класти їм руку на голову і просити Бога, аби вислухав їхні молитви. Зазвичай, я не приймаю грошових пожертв, не робив виняток і для українців. Та в Галичині постійно знаходив у кишенях купюри й монети. Щойно в Україні я зрозумів, чому Ісус не заходив у міста, а затримувався у пустельних місцевостях».
Великий Паломник сказав, що Україна – це утроба Землі, і хоч утроба не завжди має добрий зовнішній вигляд через постійні терпіння – зате вона є найважливішою частиною тіла. Також порівнював Україну і Захід з яблуками. У нас вони не дуже гарні, деколи хробачливі – зате всередині дуже смачні. На Заході вони вилискують, гарні, привабливі, зате всередині – без смаку. Я часто розповідав Джорджу, що люблю свою розп’яту Україну і найбільше моє щастя, за яке дякую Богові – це те, що я народився українцем. І хоч гірка доля мого народу, проте ми щасливі, бо з нами Бог, а страждаємо через свою доброту і щирість, за те, що маємо казкову землю. І ось одного разу підходжу до вагончика, Джордж відчиняє двері, вогники в очах, руки розпростерті до обіймів і українською кричить до мене: «Отець – Бандера!!!» Я був шокований і в одну мить опинився на сьомому небі.
Паломник розповідав, що найтепліше його приймали в Сибіру та в Україні. В Сибіру відстані між населеними пунктами дуже далекі і коли проїжджала якась машина, то водій обов’язково зупинявся і давав їсти. А коли Джордж сказав, що йому запам’яталося смачне сало в Сибіру, то ми почали сміятися, бо тільки щирі українці здатні на таке. Прийшлось згадати трошки історії, і як українці опинилися в далекому Сибіру...»
З України Джордж вирушив знову на Святу Землю і провів там увесь ювілейний 2000 рік. Тепер Джордж, здебільшого, мандрує по Північній Америці (у 2004 р. Джордж відвідав Чикаго). Після вранішньої служби Божої, яку провів абат Ліо – настоятель греко-католицького монастиря св. Трійці чину св. Бенедикта і частувань, які нам приготували монахи, всіх нас гостинно (а нас – разом з прочанами із Нью-Йорка – було близько 60 осіб) прийняв у своєму невеличкому будиночку Великий Паломник – Джордж Волтер. Ми були вражені побаченим. Сама пустинь (обитель), де спить і проводить свій час Паломник, займає невеличку частину будинку. Це приміщення було колишнім гаражем, в ньому немає опалення, правда, стоїть невелика залізна пічка, яку Джордж запалює лише тоді, коли температура є нижчою, ніж 0 за Фаренгейтом. Скромна тверда постіль, лава та стіна з ікон, які є своєрідним Іконостасом. Решта будинку відведена для паломників і гостей. Тут впадає в очі великий дерев’яний хрест і знову – ікони, лампадки, книги, фотографії з подорожей, благословення Святійшого отця Папи Івана Павла ІІ, карти подорожей і… гітара на видному місці – внизу, під лампадами. Правда, Джордж не мав змоги взяти її в руки – він весь час молився над кожним з нас і давав своє благословення.

Опісля ми разом з Джорджем відвідали українську греко-католицьку церкву св. Архангела Михаїла в м. Батлер, де після Святої Літургії нас гостинно запросив на обід настоятель парафії – о. Дуглас. Тут ми і попрощалися з Джорджем, було трохи сумно, але Джордж сказав, що повернеться і обов’язково чекає на нас восени на прощі в монастирі св. Мокрини. Більше дізнатися про Великого Паломника можна тут http://421kolorae.bravejournal.com/ або просто набрати в пошуковій системі – Pilgrim George.
Подякувавши всім за смачний обід, ми вирушили в дорогу до каплиці св. Антонія з Падуї, що є в центрі мальовничого Пітсбурга. Це було наступним нашим духовним потрясінням. Ця споруда є унікальною в світі – в ній зберігається понад 5000 тисяч святих реліквій, серед яких є часточка Тернового Вінка Господа нашого Ісуса Христа, часточки одягу Пресвятої Діви і Йосипа Обручника. Такої кількості святих речей для загального огляду немає ніде більше в світі. Засновником і фундатором цієї каплиці є священик і лікар – Годфрі Моллінгер, який народився в Королівстві Бельгія в 1828 р. Походив він з дуже багатої родини, здобув освіту в Амстердамі, вивчав медицину в Неаполі, Римі та Генуї. Але медицина не була єдиним його покликанням, думки про священство не полишали його. Вступивши до семінарії, він знайомиться з американським єпископом, який набирав добровольців для місіонерської праці в Америці.
У 1854 році Годфрі Moллінгер прибув до Нью-Йорка, у лютому 1857 року він був висвячений у сан священика і, призначений в єпархію Пітсбурга, став парохом парафії Святішого Імені Ісусового. Відвідуючи Європу і Святу Землю, він скуповував святі реліквії, які і привіз у Пітсбург. Їх не було де тримати, він вирішив збудувати каплицю для цієї цілі, але місцева єпархія не могла йому допомогти матеріально. Проте отець не втрачав віри, для того, щоб почати будову, він взяв велику суму грошей у своєї сім’ї. Задум вдалося реалізувати, згодом молитви, фізичні і духовні зцілення вірних приводили на парафію Святого Імені Ісусового все більше і більше людей. Щодня він приймав по декілька сотень людей, на великі свята туди приходили вже тисячі. Каплиця розбудовувалась найкращими матеріалами і майстрами з Європи. О. Моллінгер віддав все, що мав у своєму житті, для цієї справи. Він не шкодував ні власних коштів, ні самого себе. У 1890р. отець важко захворів. Посвята каплиці відбулась 12 червня 1892 р., через два дні помер о. Моллінгер. Детальніше про цю святиню можна дізнатися на http://www.saintanthonyschapel.org/
У проведенні екскурсії нам допоміг п. Стів, українець четвертого покоління, який подолав неблизьку дорогу з іншого міста, щоб послужити нам, і хоч він не знав української мови, але потрібно було бачити, як розчулила його спільна молитва «Вірую», яку провадив сильним голосом наш співак – Роман Сидорук. Перед дорогою додому ми з групою паломників із Нью-Йорка ще довго співали церковні пісні на подвір’ї церкви Святого Імені Ісусового, навпроти каплиці св. Антонія...
Тож хочеться від усього серця подякувати, найперше, організаторам поїздки, а це – п. Наталі Грешко (відомій нам як Богуслава), п. Любі Яковенко, п. Наталі Легкій, п. Іванці Чвиль, всім отцям і монахам і вірянам, які нас так радо і гостинно приймали, а також – усім, хто так чи інакше долучився до цієї незабутньої подорожі. До речі, найближча організована поїздка туди передбачається вже на початку липня.
У таких подорожах неодмінно робиш переоцінку життєвих критеріїв і цінностей. Безперечно, Господь не вимагає від кожного з нас буквально наслідувати таких, як Джордж Волтер, у кожного з нас – свій Хрест і шлях, по якому мусимо Його пронести. Але саме такі, як бездомний сучасний Паломник Джордж Волтер чи колишній багач, лікар і священик о. Моллінгер такими різними покликаннями і життєвими шляхами дають усім нам причину для однієї головної застанови: «Що то є – бути добрим християнином?» Наостанок, хочеться додати ще один уривок зі спогадів о. Ігоря Царя, який мені видався трохи сумним і водночас – піднесено обнадійливим:
«...Сьогодні згадую, як після Великодня 1999 р., у четвер, 15 квітня, у храмі Всіх Святих Українського Народу була відправлена Служба Божа за здоров’я і щасливу подорож Джорджа Волтера. Народу було багато, і через ціле місто всі йшли з Паломником до чудотворної могили Сповідника УГКЦ – Владики Миколая Чарнецького. Там відправили панахиду, помолилися, і ми – 12 осіб – проводжали Джорджа до кільцевої дороги за Винниками. Нарешті прийшов час прощатися. Востаннє дружньо обійнялися, я поблагословив Джорджа, і він вийшов на трасу. Розміреним швидким ходом проти руху, як куля, пішов, не оглядаючись, по боковій дорозі. Ми ще довго стояли мовчки, вдивляючись у Джорджа, аж поки вдалині, за скрутом, зникла його постать. В душі щось обірвалося, сльози стали в очах. Невже більше не зустрінемось у цьому житті, невже більше не побачимо тих добрих вогників любові в очах Великого Паломника ХХ-го сторіччя – Джорджа Волтера? Може, як Бог помилує, то зустрінемось в небі, а поки що знову – життя-боротьба».
До України не близька дорога і невідомо, чи попровадить Господь Великого Паломника знову на наші рідні землі, але ми є зараз тут, поряд і маємо унікальну нагоду зустрітися з ним на Прощі 1 – 2-го вересня цього року в монастирі св. Мокрини. Життя Джорджа Волтера – це безперервна молитва. Брат Олександр Кілар – монах Свято-Успенської Унівської Лаври, духівник о. Григорія Планчака і теперішній духівник Святійшого Патріарха Святослава каже, що в наш час єдиним порятунком є саме безперервна молитва вірних. Приймімо її, як естафету дня.

14 червня 2012 р.