Відкритий вітальний лист громадському діячеві, письменнику,
редакторові, митцеві й поету Федорові Павловичу Габелку з нагоди його
99-річчя у далекий австралійський Мельбурн із полтавського містечка
Лохвиця
Дослідник історії, письменник і вільний козак Антін Кущинський та його рід. З Лохвиці до Відня, Праги та Закарпаття через Міттенвальд, Париж, Асунсьйон у Чикаго
Антін Кущинський, уродженець полтавського міста Лохвиця, який побачив
світ 120 років тому, 14 лютого 1897 року, писав у редагованому ним
часопису «Українське козацтво», травень-серпень 1983 рік, ч. 2 (69), що
«кожний народ має свої звичаї, які виробилися протягом багатьох сторіч і
стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим
елементом, що об’єднує окремих людей в один народ.
Є
люди, яких вирізняєш з-поміж інших при першій же зустрічі через якусь
особливу цільність їхнього характеру. Вони до глибокої старості несуть
на собі знак незламності, впевненості – сильні особистості. Ці риси
великою мірою притаманні мешканці Ірпеня Марії Вітюк.
Якщо після огляду проблем минулого року у вас починають опускатися руки, і здається, що попереду тільки біда і халепа – подивіться на них. Це – люди року в Україні, котрі «лупають цю скалу». Приєднуймося!
Миколі Івановичу Чишкуну нині – 92. Він львів’янин, батько трьох
доньок. В юності пройшов ІІ Світову війну, закінчив службу полковником
Радянської армії. Але на його життя припало ще одне випробування –
Голодомор.
За ініціативою письменника Олекси Коломійця, мого земляка, уродженця
села Харківці, на Лохвиччині, та Українського фонду культури 1990 року
неподалік Мгарського монастиря, на Зажур-горі, було вивершено Курган
Скорботи, землю для якого привозили з усіх регіонів України. Того ж року
було встановлено й освячено хрест.
Думається, що після виходу у світ моєї нової книги «Українська
Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», яка щойно побачила світ у
київському видавництві імені Олени Теліги, тепер мало хто на Полтавщині,
в Лубнах, Чорнухах чи Лохвиці, не знає про тяжку, а подекуди й трагічну
долю родини Федора Павловича Габелка, що натепер замешкав у Мельбурні?!
