Ось переді мною на столі лежить знаменитий місячник українців на чужині «Український самостійник», який як політично-інформативний часопис виходив друком у баварській столиці Мюнхені в 1950-1957 роках.

Земляк із Києва надіслав мені довідку від Олени Райкової - наукового співробітника Корсунського історичного заповідника (Черкаська обл.) про Василя Симиренка (1835-1915) в зв’язку з «некруглою» датою з Дня його народження – 19 березня.

У нас виразно проглядається яскрава тенденція «ліквідувати» політичного противника замість його вислухати, щоб він, боронь Боже, не «заразив» своїми думками читача, головно, «недосвідченого і молодого», що закидали Сосновському.

Відомий український учений-юрист, також тернополянин з походження Микола Бараболяк (*1908-1994, Чикаго, США), у 1939-1941 роках – викладач юридичного факультету Університету імені I. Франка у Львові, автор праць з цивільного процесуального права, член кількох академічних установ США, Американської асоціації політичних наук, а від 1964 року – кореспондент «The New Star» («Нова зірка»), що був вписаний у AMWS («Чоловіки та жінки американської науки»), ОЕА («Видатні науковці Америки») написав цікаву пригадку «Згадуючи д-ра М. Сосновського. Дещо про його «політичні манівці» і журналістську етику». В цій праці д-р М. Бараболяк, зокрема, стверджував, що «д-р Михайло Сосновський не написав трактату на тему української «зовнішньої політики». Не встиг. Але і Волтер Ліппман, і йому подібні писали і «розмінювали» свої таланти в газетних статтях. Все ж, їхні писання, хоч не призначені для інтелектуальної еліти, а для консумції пересічного інтелігентного читача, не втратили своєї вартості і нині, їх цитують, і вони і надалі надають дороговказ політичному мисленню та слугують як підстави для політичних акцій.

Як вислід усіх тих незабутніх запальних дискусій я отримала від автора присвяту на своєму примірнику книги: «Від автора на приємну згадку про «запальні дискусії» з побажанням бути «поблажливою» у своєму критицизмі цієї праці, яка в жодному випадку не була продумана, щоб підважувати її чи будь-кого ідеал», і запевнення, що не можна було «дещо замовчати», як дехто радив Сосновському, бо, мовляв, «ще не час порушувати деякі питання», – але така «пів правда» взагалі ним не бралася до уваги – завданням автора було «охопити, здебільшого, весь період діяльності Д. Донцова та всю його політичну творчість», – писати отже, як було, а не як нам чи декому бажалося б.