«Майдан – це не намети, барикади, покришки та коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, захищати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі й знаходять дедалі більше й більше нових послідовників!»

Сім місяців тому, 10 липня 2020-го, подружжя вчительки та колишнього правоохоронця Матвіївих із Жидачева втратило на фронті свого єдиного сина Тараса. Журналіста за фахом, захисника України – за покликанням.

Шановна, дорога, невтомна, улюблена АКТРИСО ГАЛИНО ГІЛЯРІВНО!

Від імені американського україномовного часопису «Час і Події» вітаю Вас з найоригінальнішим ювілеєм: 70 років незмінно – на одній сцені! Унікально, захоплююче, по-білому заздрісно і надихаюче. А на театральній сцені загалом – 87 років, що зафіксувала Українська Книга Гіннеса.

«Здобуду Українську Державу, або згину в боротьбі за неї!» – під цим гаслом, написаним великими літерами на профілі особистої сторінки у Facebook, останні роки жила полтавка Ольга Нікішина. Вона там, на численних фотографіях у віртуальному просторі, життєрадісна й усміхнена. Щаслива назавжди.

Сьогодні виповнюється 9 днів з дня відходу у вічність Сергія Проскурні. Найближчі його друзі – театрали, митці, письменники, міністри – вже пом’янули його добрим і щирим своїм словом. Настала моя черга, щоб сказати слово від імені тієї щораз меншої когорти дисидентів, які на початку 1990-х років зачудовано дивилися на оте ворохобне, викличне, але страшенно цікаве покоління, яке раптом пробилося з-під радянського асфальту.

Війна триває. Іде на всіх фронтах: інформаційному, політичному, проте найголовніша – там, на передовій. Щодня. Щохвилини. Боротьба не на життя, а на смерть. Згадуємо полеглих героїв січня 2021-го. Вічна пам’ять Вам, Воїни.

Снайпер, який талановито малював, або художник, котрий влучно стріляв. Усе своє недовге життя він мріяв побачити море, а коли побачив – невдовзі злетів на небеса. Він рідко ділився пережитим на війні, все тримав у собі, але одного дня серце просто не витримало болю.

Інший уродженець Перемишля, мій давній приятель св. пам. Мирослав Андрій Прокоп (*1913-†2003, Нью-Йорк, США) — провідний учасник національно-визвольної боротьби українського народу в ХХ-ому столітті, видатний політичний й громадський діяч з рамени ОУН, УПА, УГВР, науковець й публіцист, член Президії УГВР (1944), говорив на вечорі пам’яті стрийка проф. Є.-З. Стахіва – редактора Володимира Павловича Стахіва в Нью-Йорку 4 грудня 1971 року: «…Коли в 1930 році В. Стахів скінчив гімназію в Перемишлі і восени того ж року виїхав до Берліну на політехнічні студії, він був у певному сенсі сформованою громадською людиною.

Людина із золотими руками та відважним серцем. На фронті не повоював і місяць – ворожий уламок відібрав у нього життя. Боєць 24-ї механізованої бригади Андрій Білоус із Рогатинщини мріяв про велику успішну ферму, але війна внесла корективи у життєві плани.