У
багатьох подіях Другої світової війни на території СРСР і пізніше
Польщі, в акціях масового знищення в’язнів, військовополонених та
мирного населення, насамперед, євреїв, брали участь підрозділи, історію
яких майже неможливо простежити. Вони не входили до складу жодної з
військових частин. Ці підрозділи, немов привиди, невідомо звідки
з’являлися і невідомо куди зникали, залишаючи після себе кривавий слід.
Однією з легенд сталінської пропаганди періоду Другої світової війни
була, нібито, готовність Туреччини завдати удару по Закавказзю саме в
розпал битви за Сталінград. При цьому, звинувачення, що висуваються,
найчастіше прикривали загарбницькі плани Москви стосовно сусідньої
держави.
Українець не може бути багатим, він має бути бідним, гнаним і
голодним – цей стереотип живий донині. Тож і вітчизняну історію ми
нерідко (навіть мимоволі) поціновуємо саме під цим ракурсом: хворий,
знедолений – наш; а багач – це поляк, єврей, німець чи росіянин.
Українці мають бути бідними, але чесними!
Як відомо, сердюки або серденята – це вояки найманих піхотних частин,
що утримувалися гетьманом Війська Запорозького від другої половини
XVII-першої половини XVIII сторіччя, вони складали гвардію гетьмана.
