ІСТОРІЯ ШОСТА

Битий шлях заглиблювався у степ. Обабіч дороги росла густа висока трава; вона розливалася, наче море, сягала самого обрію, низько схиляючись перед легким степовим вітерцем.  Небо вкрилося невеличкими білими хмарами; сонце повсякчасно ховалося за ними і, коли виходило на якусь мить з-за хмати, наче усмішкою обдаровувало землю.

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

Перепочивши, подорожники знову помандрували степовим шляхом. Ось і вечір, у повітрі повіяло прохолодою, іти було легко і приємно. Часом Власові здавалося, що він і не йде, а ніби лине над дорогою, ледве торкаючись землі. Знову з'явилися села, охайні, з широкими шляхами через усе село, з білими хатами по обидва боки, укритими соломою або очеретом; на кожному подвір'ї скирта хліба стоїть; де-не-де можна було побачити поважні, як індики, вітряні млини.

ІСТОРІЯ ДРУГА

Тією самою дорогою уздовж Дніпра йдуть наші герої: Влас та двоє старих козаків. Сонце переступило середину дня й уже не так пече. Буйні степові трави стоять, мов до чогось прислухаються. Степова чайка здіймається над шляхом, трохи пролетить і знов сідає, чекає на подорожніх, щоб знов злетіти над землею.

На хмарині сидів Ангел і славив Бога. Він грав на арфі та співав:

Бог є любов, Піклується про тебе,

Дарує знов Тобі Він сонце й небо...

Це сталося дуже давно.

Ще тоді, коли у полях і гаях водилися русалки й мавки з розпущеним, довгим, аж до п'ят, волоссям. По берегах річок і озер, обвішані лататтям та кошуром, бродили водяники. А в лісах можна було побачити справжнього бородатого лісовика. Бувало, як гукне - наче у дзвін ударить - так довго гуде той голос у небі. Подекуди стрічалися й злі чаклуни.

Жили колись собі були дід і баба. Одного дня насипав дід у торбу гречаних коржиків, що баба напекла, та й подався до лісу по дрова.

Працював у поті чола, а опівдні розігнув спину й зітхнув:

- Ху-у, стомився! Мабуть, час уже й обідати.

Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й на ворота винесе, сяде, качаток попасує: