Вони - такі різні. Між ними - майже тридцять років. Але їх назавжди об'єднало одне - любов до України і смерть заради неї. У травні за небокрай відійшли майже двадцять бійців. Така ціна миру в Україні. І поки весь світ, затамувавши подих, спостерігає за чемпіонатом світу з футболу в Росії, її війська методично, щоденно поливають українських захисників артилерійським вогнем.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Сергій Гундер

Сергій Михайлович Гундер (позивний «Татарин») народився 20 лютого 1977 року, в Харкові. З 2000 року мешкав у Івано-Франківську.

2015 року прийшов добровольцем до військкомату. У лютому проходив навчання у Черкаському, вчився на гранатометника АГС-17, але вже в березні потрапив до свого підрозділу кулеметником. 27 березня 2015 року відбулася перша ротація «Татарина» на війну, у Піски.

Солдат, командир механізованого відділення-командир бойової машини 2-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Сергій був відкритою, чесною, хороброю людиною, справжнім побратимом і досвідченим солдатом. Він щиро любив Україну, свою дружину, доньку та матір. Був вірним другом, дуже сумував за донькою, ненавидів тих, хто приніс у його країну цей багаторічний біль.

Для побратимів «Татарин» був простим хлопцем, щирим та привітним, який прийшов на війну захищати свою землю. Він намагався бути прикладом мужності, тому не пропускав жодної нагоди, щоб прийти на допомогу побратимам під час обстрілу або атаки противника. Навіть у перші дні, переступаючи через свій страх, він кидався у бій, відчайдушно та без жодних вагань.

Потім час притупив інстинкт самозбереження, і Сергій просто реготав з намагань ворога знищити наших хлопців.

З часом «Татарин» почав виходити з побратимами у «сіру» зону та брати участь у «дезінфекції» нашої землі від «тарганів». Так хлопці називали війну з окупантами. І там він хоробро бився у ближньому бою, де дистанція між нашими та противником іноді доходила до кількох метрів.

Одного разу він вирішив піти у нічну розвідку сам, у Жабуньки, але, розуміючи, що наших прослуховують, не повідомив рацією, та поліз з вечора у село. Повертався назад «Татарин» десь після півночі, тепловізора у наших хлопців ще не було, а він випадково зачепив одну з пластмасових пляшок, що були спеціально розкидані навколо позиції для того, щоб ніхто не підійшов впритул. Звісно, хлопці це почули та вирішили брати «живця». Всі на емоціях, у головах б'є адреналін, вистрибують зненацька з двох боків, кричать: «Кидай зброю!», а тут «окупант» каже: «Спокійно, хлопці. Свої». Заходить до бліндажа та доповідає, що саме зміг роздивитись у ворожих позиціях, розташування вогневих точок і тому подібне.

Зараз цей випадок може змусити посміхнутись, але тоді Сергій наробив страшного переполоху. І цей випадок також свідчить про те, що «Татарин» прийшов на війну не сидіти у норі, а воювати, як це роблять справжні солдати.

25 грудня 2015 року Сергій Михайлович під час розвідувального виходу отримав важке поранення, коли наша розвідгрупа зачепила розтяжку. Уламки потрапили у ногу та руку, йому пошкодило нервові вузли та перебило артерію. Нині покійний командир Володимир Цірик («Оса») власноруч накладав турнікети на рани, рятуючи життя своєму побратимові.

Час ішов на секунди, але Сергій тоді вижив, хоча довго лікувався, спочатку - у Дніпрі, потім - у Києві, переніс декілька операцій. Під час тривалої реабілітації «Татарин» об'їздив майже всю Західну Україну, а 13 лютого 2017 року знову підписав контракт та на початку березня потрапив до лав рідної 9-ї роти.

Загинув 16 травня о 8:30 поблизу села Богданівка, Донецької області, через кульове поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій ворожим снайпером.

Похований 21 травня в Івано-Франківську. У нього залишились мати, дружина та троє дітей.

Богдан Коломієць

Богдан Олександрович Коломієць народився 29 квітня 1995 року, в селі Лука-Мелешківська, Вінницької області.

2012 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до Вінницького політехнічного університету на спеціальність «радіотехнік», у якому провчився 4 роки.

Богдан ще з 1 класу був найдобрішою дитиною у класі. Він був старанним учнем, завжди намагався думати нестандартно. Його цікавили різні науки, але надавав перевагу природничим. Завжди спілкувався на серйозні теми, але при цьому зберігав безпосередність. Він завжди був на позитиві. Які б випробування життя йому не підкидало, він посміхався і знав, що все буде добре. У школі він мав довге, десь до кінчика вуха, біле волосся, що офіційно робити було не можна. Вчителі сварились, а він все одно наполегливо не стригся, здобувши над учителями маленьку перемогу.

Він, взагалі, був волелюбною людиною, мав на все свою думку та ніколи нічого не робив «для галочки». Дуже полюбляв читати фантастику, що була його стихією, та античну літературу. У школі Богдан був найкращим учнем з історії, неодноразово ставав переможцем олімпіад.

Після університету Богдан Олександрович деякий час попрацював, пробуючи себе у різних сферах діяльності, а потім прийняв свідоме рішення йти до армії, в якій мріяв піти на курси офіцерів для сержантів із вищою освітою. Але до сержанта треба було ще дослужитися, тому він був готовий до довгого очікування, адже якщо маєш мету - не помічаєш часу.

28 листопада 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.

Спочатку Богдана було відряджено на Яворівський полігон, у село Старичі, де він пройшов 3-місячний курс молодого бійця, опанувавши професію навідника бойової машини БМ-21. Там йому дають звання старшого солдата, а 5 березня 2017 року він вирушає на війну у складі реактивного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 24-ї окремої механізованої бригади.

Там він пробув майже чотири місяці, а з 1 липня 2017-го та до кінця серпня Богдан підвищував свою кваліфікацію у відділенні ракетних військ і артилерії 184-го навчального центру у Верблянах, де проходив курси командира бойової машини - і повернуся до бригади вже молодшим сержантом.

Якщо казати чесно, таких, як Богдан, серед нас дуже мало. Він зберіг щирість та прямоту чесної людини, ненавидів лукавство, був дуже приємним у спілкуванні, врівноваженим та розумним. Постійно вдосконалював свою ерудованість, багато читав. Його всі любили, бо його неможливо було не любити. Місяць тому Богдан перейшов до іншого підрозділу бригади.

Молодший сержант, командир 2-го відділення снайперів взводу снайперів 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 травня о 22:00 у районі селища Зайцеве, Донецької області, через уламкове поранення під час обстрілу наших позицій.

Похований 25 травня у рідному селі. У нього залишились батьки та сестра.

Іван Жуков

Іван Всеволодович Жуков (позивний «Жук») народився 10 квітня 1968 року, у селі Озліїв, Млинівського району, Рівненської області. Останнім часом мешкав у місті Дубно.

До 6 класу хлопчина навчався у Млинівській школі № 2, а потім - в Острозькій школі-інтернаті. Закінчив гірниче училище у місті Ровеньки, Луганської області, та на деякий час оселився у Луганську, де працював шахтарем. Після Сходу Іван переїхав назад до Рівненської області.

Його попередня сім'я залишилась на окупованих територіях, а на Рівненщині Іван створив нову сім'ю. У них з дружиною народилася дитина, але після того, коли він пішов на війну, дружина покинула його.

Восени 2014 року чоловік прийшов добровольцем до «Правого сектора», до кінця року був на вишколах, а у січні 2015-го року в складі 3-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС вирушив на фронт, у Піски. Там він був декілька ротацій, беручи участь у всіх гарячих бойових зіткненнях. Друг «Жук» ніколи не був позаду, навпаки, завжди рвався на найнебезпечніші позиції, прикриваючи своєю спиною молодих побратимів.

Потім була Авдіївка (позиція «Бастіон»), а восени 2016 року Іван перейшов до лав УДА. Він завжди мав тверезий та виважений погляд на речі, не сперечався з командирами, не скаржився, коли було важко, а сам намагався підбадьорити інших.

Доброволець (останній місяць - старший на позиції) окремого легко-піхотного загону «Волинь» Української Добровольчої Армії.

Бували випадки, коли Жук змучений приходив з бойового чергування або виходу, але не питав, чи є щось кинути до рота, а казав: «Братики мої, зачекайте годинку, я посплю та приготую вам щось смачненьке». Або навіть не лягав відпочивати, а одразу починав готувати обід, і готував він напрочуд смачно, готував з любов'ю.

Під час артобстрілів він сам вставав і йшов на пост, зганяв молодих у сховище і казав: «Тобі ще сім'ю створювати, діточок виховувати, а я вже старий, мені треба тут бути». А коли обстріл був не надто серйозний, він жартував з молодими, вибиваючи з тих страх: «Заспокойся, зараз закінчиться».

Іван Всеволодович дуже любив Україну та все, що з нею пов'язане. Він чітко знав, за що воює: за майбутнє своєї країни, за те, щоб люди якнайшвидше забули ту війну, мов страшний сон. Він мав витончену душу поета, писав чудові вірші.

Нещодавно йому виповнилось 50 років, і свій ювілей друг «Жук» відсвяткував на бойових позиціях, разом з побратимами. До речі, хлопці, які мали честь воювати поруч з Іваном, завжди відгукувались про нього позитивно, як про людину, яка ніколи не підведе і допоможе в будь-якій ситуації. Свою відповідальність за підрозділ і підлеглих ніс до кінця, інакше не міг. Він просто не уявляв, як можна робити інакше.

Уявляєте, якого воїна, яку людину ми всі втратили?

Друг «Жук» неодноразово прикривав побратимів, завжди вчасно і вміло реагував у всіх складних ситуаціях. Справжній патріот, чесний і справедливий чоловік. Він завжди знав, як правильно вчинити у непростих ситуаціях, знаходячи потрібні слова для молодих бійців, коли цього вимагали обставини.

Його не стало 23 травня пізно ввечері. Він загинув у районі міста Мар'їнка, Донецької області, під час бойової варти.

Похований 28 травня у місті Дубно.

Мар'ян Корчак

Мар'ян Іванович Корчак (позивний «Хитрий») народився 6 вересня 1995 року, в селищі міського типу Шкло, Яворівського району, Львівської області.

Хлопець закінчив Львівське ВПУ № 29, у якому отримав фах «технік-механік». 2016 року він долучився до Національно-визвольного руху «Правий сектор», а влітку того ж року вирушив у зону війни.

Доброволець, стрілець 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

Загинув 25 травня вранці у Донецькій області через поранення, отримані під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 27 травня у Шклі. У нього залишились батьки, брат та сестра.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»