Війна відлунює болем. Війна забирає найкращих. Там, серед багнюки, поміж артилерійськими канонадами, є місце для подвигу.

Це саме там зараз народжується нова країна, в якій не буде місця для корупції. Не буде місця для всіх тих, котрі зараз паразитують на зболеному тілі України. Своїм життям і свою смертю всі ті, котрі загинули на просторах Луганщини і Донеччини, в окопах, бліндажах, підірвались на ворожих розтяжках - усі вони змінюють нашу країну. І ці зміни не відвернути.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Володимир Тимченко

Володимир Юрійович Тимченко народився 15 лютого 1962 року, в селі Є-Булак, Карагандинської області (Казахстан). Згодом переїхав до України, в село Мокра Рокитна, Нововодолазького району, Харківської області.

Закінчив сільську школу, вступив до профучилища у Харкові, де отримав фах налагоджувальника устаткування. 1981 року був призваний на строкову, брав участь у війні в Афганістані, служив на посаді водія.

Працював спочатку за фахом на ковальсько-механічному заводі у Лозовій, а потім - водієм.

Близькі називали його «вусатим сміхачем». Через його постійний гарний настрій, готовність підтримати та допомогти, його безвідмовність та енергійність. Він дуже цінував дружбу як прояв особливого надсвідомого зв'язку між людьми, як якесь чарівне надбання, яке притаманне не всім, а лише тим, котрі мають глибоку та відкриту душу.

Своїй донечці, яка закінчила два інститути, він казав: «Сонечко, ти - сильна та доросла. Ти досягнеш усього у житті, всього, що бажаєш, а я, своєю чергою, буду допомагати тобі всім, чим зможу». А свого онука вважав найбільшим щастям у житті, настільки безмежно він його любив.

З початком війни Володимир Юрійович постійно намагався стати одним з тих, хто охороняє наш сон. Він був патріотом, щирим та відкритим патріотом, любив Україну.

16 серпня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт і після проходження навчань 21 грудня минулого року прибув до свого підрозділу.

Солдат, водій взводу матеріального забезпечення 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

22 листопада у районі селища Золоте, Попаснянського району, Луганської області, у кабіну вантажівки з автоцистерною, де був Володимир Юрійович, влучив ПТУР. Наш воїн отримав вкрай важкі поранення та негайно був доправлений до лікарні імені Мечникова.

Він прожив ще два з половиною тижня, вступивши у свій останній бій - за життя. 11 грудня його серце перестало битися.

Похований 13 грудня у селі Рокитне, біля своїх батьків. Залишились дружина, дві доньки, дві сестри, брат та онук.

Павло Корнелюк

Павло Володимирович Корнелюк народився 22 травня 1988 року, у Вінниці.

Закінчивши 9 класів Вінницької школи № 29, вступив до Вінницького технічного коледжу. Згодом здобув там фах «технік-конструктор» за спеціальністю «Конструювання, виробництво та технічне обслуговування радіотехнічних пристроїв».

Його призвали на строкову, а після її закінчення Павло вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві, яку закінчив у 2012 році. Працював у Мурованокуриловецькому райвідділі УМВС України у Вінницькій області.

Одним з найбільших захоплень хлопця була історія та все, що з нею пов'язане. Він ретельно вивчав історичні події, особливо його цікавили періоди війн. Не читав, а швидкими ковтками немовби пив історичну літературу.

Весела та неконфліктна людина, яка з усіма могла знайти спільну мову, Павло мріяв про щасливу сім'ю та про те, щоб його донечка мала щасливе та спокійне майбутнє, ніколи не знаючи, що таке війна.

Але йому самому випала доля на цій війні побувати. Він дуже пишався своїми бойовими друзями, пишався справжньою чоловічою дружбою, в якій не було місця для зрад та ударів у спину від тих, чиї спини прикриваєш ти.

У липні 2017 року підписав зі ЗСУ контракт. Після навчань на полігоні в Олешківських Пісках у вересні Павло Володимирович вирушив на війну.

Лейтенант, розвідник-кулеметник 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 13 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» через кульове поранення, завдане ворожим снайпером. Рана була смертельною. Павло помер у військовому шпиталі одного з фронтових міст.

Похований 16 грудня на Алеї Слави у Вінниці. У нього залишились батьки, брат, дружина та донька.

Тимофій Геніш

Тимофій Йосипович Геніш народився 21 березня 1983 року, в Рахові.

Військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув 17 грудня близько 23:00 у районі селища міського типу Зайцеве, Донецької області, через пряме влучання 120-мм міни у бліндаж.

Олександр Зубченко

До 8 класу навчався в школі № 2, потім - у школі № 3, яку закінчив у 2005 році. Вступив до СПТУ 44, отримавши там фах «електромонтер із ремонту та обслуговування електроустаткування». Працював охоронцем та слюсарем з ремонту автомобілів на Миргородському хлібозаводі.

З березня 2017 року - доброволець 18-ї окремої тактичної групи «Волинь» Української Добровольчої Армії.

Загинув 10 грудня у Донецькій області через підрив на фугасі під час виконання бойового завдання.

Похований 13 грудня на Алеї Героїв міста Миргород. Залишились батьки та сестра.

Артем Гульцьо

Артем Андрійович Гульцьо народився 19 серпня 1993 року, в селі Дружба, Ямпольського району, Сумської області. З 2011 року мешкав у Житомирі.

Закінчивши 11 класів школи, хлопець одразу підписав контракт зі ЗСУ та з 2011 року перебував у лавах української армії.

Він був дуже талановитим - сам виготовляв меблі, вчився мистецтву різьблення по дереві, любив спорт, прагнув бути самостійним та відповідальним за сім'ю та добробут батьків.

Старший солдат, сапер 2-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 19 грудня від мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання в результаті підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою» в районі селища міського типу Верхньоторецьке, Ясинуватського району, Донецької області.

Похований 21 грудня у Житомирі. Залишились батьки, дружина та двоє синів.

Іван Сорокодзюба

Іван Михайлович Сорокодзюба народився 15 грудня 1976 року, в селищі Рокитне, Київської області.

Навчався у Рокитнянській школі № 4. Хлопець рано втратив батьків, а згодом і двох своїх братів (один загинув, інший помер).

Мобілізований за контрактом у лютому 2017 року.

Солдат, стрілець 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1» 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 19 грудня близько 10:00 в районі селища Новотошківське, Попаснянського району, Луганської області, через поранення, отримані під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 22 грудня у рідному селі.

Андрій Борисенко

Андрій Юрійович Борисенко (позивний «Боря») народився 13 жовтня 1993 року, в місті Павлоград, Дніпропетровської області.

2012 року закінчив 11 класів місцевої школи № 16, після чого вступив до Національної металургійної академії у Дніпрі. Навчання не закінчив, бо наприкінці 2013 року підписав контракт зі ЗСУ. Спочатку проходив службу у 1-й роті 3-го батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Війна розпочалася для нього під Шахтарськом, куди він вперше був відряджений 24 липня 2014 року. Де він тільки не брав участь у бойових діях! Географія захисту ним країни неосяжна: Іловайськ, Щастя, Савур-могила, Майорськ, Авдіївка, Піски, Дебальцеве...

Це - не всі місця, де він воював. Але й цих вистачить, щоб уявити собі, крізь що пройшов цей молодий хлопчина, в якому пеклі побував замість того, щоб присвятити молоді роки сімейному щастю з коханою дівчиною.

А з дівчиною в Андрія Юрійовича були справжні та глибокі почуття, світле та чисте кохання, яке зігрівало їх у часи розставань. Вони обожнювали одне одного, планували весілля, тільки-но він повернеться з війни. Він малював їй романтичні малюнки, вона, своєю чергою, писала йому листи, які або надсилала на фронт, або тишком ховала у його наплічник, щоб він знайшов їх уже на Сході. Заради того, щоб він усміхнувся, коли їх знайде.

Маленькі клаптики паперу, що зберігали у собі слова кохання рідної людини, зігрівали більше, ніж тисячі променів сонця.

Андрій був людиною, яка ніколи не відмовлялась їхати на бойовий виїзд, ніколи не відступала від своєї мети - ані на землі, ані в небі, стрибаючи з парашутом. Він був Десантником з великої літери. Ним і залишиться назавжди.

Сержант, командир бойової машини, командир відділення 4-ї парашутно-десантної роти 2-го батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув 20 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» через кульове поранення, завдане ворожим снайпером.

Похований 22 грудня у Павлограді. Залишились мати, сестра та кохана дівчина.

Олексій Оріхівський

Олексій Володимирович Оріхівський (позивний «Оріх») народився 8 червня 1982 року, в селі Залізничне, Полтавського району, Полтавської області. Через два роки родина хлопця переїхала до села Кам'янка, Тростянецького району, Сумської області.

1999 року закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до ПТУ № 25 міста Тростянець, у якому отримав фах «тракторист-машиніст». Строкову службу проходив у місті Котовськ, Одеської області, у військах протиповітряної оборони.

Демобілізувавшись, Олексій Володимирович спочатку працював охоронцем у різних організаціях, а з 2011 року - кінологом у службі охорони на заводі шампанських вин в Артемівську, Донецької області. Там і стався випадок, який назавжди змінив його подальше життя.

Одного дня влітку 2014 року, коли вже тривала війна, завод вперше і раптово обстріляли з артилерії, яка била з окупованих територій. Снаряди впали біля прохідної, і на очах Олексія Володимировича, який чергував на прохідній, його друга сильно посікло уламками. Настільки сильно, що Олексій вимушений був рятувати тому життя, перев'язуючи рани, а потім везучи до лікарні. На щастя, друг вижив, але через той випадок у свідомості ще довго панували шок та зневіра, що потім поступово трансформувались у велике бажання йти воювати.

У серпні 2014 року Олексій Володимирович добровільно пішов до військкомату та записався до лав української армії.

Молодший сержант, командир саперного відділення 91-го окремого полку оперативного забезпечення. Займався інженерними роботами з облаштування позицій та мінування території біля міста Дебальцеве.

Повернувшись у вересні 2015-го додому, Олексій Володимирович не дуже сумнівався, що йому робити далі. Війна не завершилась, тому вирішив продовжувати захищати свою землю.

У жовтні 2015-го підписав зі ЗСУ новий контракт на три роки. Спочатку був відряджений до Яворівського полігону, де півроку проходив навчання під керівництвом американських інструкторів, опановуючи нову для себе професію десантника. Потім прибув до свого нового підрозділу, який став йому рідним.

Молодший сержант, командир кулеметного відділення роти вогневої підтримки 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув у ніч із 20 на 21 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» через смертельне уламкове поранення, отримане під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 23 грудня у Тростянці. Залишились мати та брат.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»