Кіра спала на моєму дивані, чорне довге волосся розсипалося по білій постелі й тонких руках. Надворі було ще темно, зорі світили особливо яскраво, із розчиненого вікна в кімнату линув шум морських хвиль. Перед світанком повітря зробилося таким густим і теплим, що, здавалося, його можна було пити великими ковтками. Я востаннє глянув на Кіру. Ще зовсім дитина, така маленька і прозора-прозора, вона загорнулася в мою ковдру й тривожно зітхала уві сні.

"Уся справа в тому, що мої батьки померли," - нарешті видихнув хлопчик і замовк знову.

У горлі раптово пересохло, і я зробила ковток.

"Співчуваю."

"Та ні, вони живі..."

(Одна моя брова піднялася здивовано вгору)

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

* * *