Цього тижня у нашого «Молодіжного перехрестя» - поважна дата: сотий номер. Сотий номер поспіль ми з вами дивимося на життя і намагаємося його зрозуміти, а інколи - навіть в чомусь і змінити на краще. А часом - ми дивимося на нього просто так...
«Я дарую тобі цю шнурівочку просто так. Тобто задарма...»
Старий радянський мультфільм
Чи багато в житті речей, які людина здатна зробити просто так? Навряд чи. Як казав відомий кіногерой, «ми розучилися робити маленькі симпатичні дурощі», а робити щось просто так - і взагалі.
Завжди чогось буває шкода - чи то зусиль, чи часу, чи ще чогось.
От, наприклад, коли олігарх Пінчук привозить сера Пола Маккартні, частина йде подивитися тому, що любить пісні Маккартні, частина - тому що любить «халяву», а ще частина - просто так. Чим в такому випадку керується сам олігарх і сам Маккартні - то вже інше питання, і, мабуть, навіть інша пісня.
Інколи прораховують наслідки, інколи - спонукання. Деякі речі ми робимо «для чогось», деякі - «чомусь». Хоча більшість світових релігій вчать діяти саме «просто так».
Подавати милостиню не для того, щоб тебе вважали добрим - а саме просто так.
Просто так допомогти бабці тягти важку сумку - а не для того, щоб он та дівчина подивилася на тебе як на героя, чи он той хлопець, лінива горя м'язів, нарешті завстидався.
Просто так дарувати подарунки, робити компліменти, телефонувати рідним, нагадувати коханій людині про те, що ти її любиш...
Втім, з коханням, мабуть, найцікавіший випадок. Як тільки воно приходить, відразу бажання робити щось «просто так» помітно збільшує свої розміри, а інколи і взагалі стає непереборним і завалює людину натхненням на найрізноманітніші дурощі. Ми перевертаємо гори і гордо міряємо моря колінами - просто так, зрозуміло. Навіть коли кохана людина нас не бачить - а воно, оце натхнення, все одно не дає спокою.
Просто так, зазвичай, щось роблять тоді, коли робота подобається. Коли подобаються найнеймовірніші і найнудніші дрібнички, найменші подробиці і нюанси.
А коли подобається жити - то оце от натхнення і взагалі не дає спокою.
Пригадую, десь через рік після Помаранчевої революції всілякі аналітики, політологи і тому подібні споглядальники буття були в шоці: величезна «енергія мас», бажання купи людей працювати «просто так» на благо рідної країни пропали задарма, і втрапили, скажімо так, до країни втрачених речей.
Скільки не писали, скільки не робили ґвалту - все намарне.
Всією цією енергією, всім цим ентузіазмом політики і керівники країни просто не зуміли чи не захотіли скористатися. Можливо тому, що просто налякалися ентузіазму.
Адже, для прикладу, набагато спокійніше керувати старим вишколеним працівником, ніж молоддю, яка приходить на роботу не через гроші, не через страховий поліс чи оплачувану відпустку, а просто так. Просто тому, що їй ця робота подобається.
Таким працівником старими випробуваними методами керувати тяжко, а то й майже неможливо. Зарплатнею його мотивувати можна, але важко - на дрібниці розмінюються рідко коли. З хабарами - якщо мова йде про державну роботу - то й взагалі вкрай халепа. Замість перевіреної реакції старі давні клієнти можуть отримати величезний скандал, а начальство - купу головного болю.
Та ще й від найменшої фальші чи випадків недбалого ставлення до роботи тому ж таки начальству буде виказано всю правдоньку, спочатку гуртом, потім у роздріб.
Можливо тому і не захтіло керівництво країни братися за ту «енергію мас».
Купа ентузіастів поодинці чи групками намагалися стукати в державні двері, однак держава їх проігнорувала.
Але ж справа в тому, що ентузіазм - то така річ, яка повністю ніколи не згасає - принаймні до того часу, поки людині життя подобається.
І, що цікаво, трапляються навіть ентузіасти з організаторськими здібностями, які збирають докупи собі подібних, та ще й хочуть щось робити.
Наразі в Україні таке явище майже масово можна зустріти в культурі, особливо на всіляких культурних фестивалях. Щоправда, як ми вже переконалися в минулих номерах, робиться то не скільки «просто так», скільки за гроші. І якби не ентузіасти, які туди їдуть зовсім не з фінансових чи корисливих міркувань, то фестивалі б ті доволі швидко «пішли на дно».
Тішить те, що фестивалів, котрих роблять більше з ентузіазму, ніж за гроші, набагато більше.
От, наприклад, надійшов до редакції «Молодіжного перехрестя» лист від організаторів «Українського форматного фестивалю «Уніж» -- теж спроби зібрати українських «культурних ентузіастів».
Що цікаво, на цьому фестивалі виступали майже ті ж музичні гурти, що й на «Трипільському колі», хіба за винятком Руслани. Організатори фестивалю теж попрацювали на славу - мені не лише надіслали зразково-показовий (між іншим, таке теж не часто буває в журналістській практиці) реліз, а й дали посилання на місця, в яких є, скажімо так, критичні відгуки про дійство. Саме їх ми і зацитуємо - для повноти картини.
«Фестиваль - це передовсім музика. Організатори зробили ставку на молоду українську музику. За ведучого першого дня був Сашко Положинський, другого - Сашко Лірник, третього - несподівано для самого себе - Зорян Безкоровайний з «Nameless». Головною музичною цікавинкою фестивалю слід вважати не олдових хедлайнерів - «Перкалабу», «От Вінта» й «Гайдамаків», а молодих та маловідомих гуртів, що отримали одну зі своїх нечисленних можливостей «засвітитися»...
Однак в загальному музична частина залишила гнітюче враження: більшість хваленої організаторами української музики виявилася настільки одноманітною, що слухати всі гурти підряд було несила.... Крім вміння грати й співати українською, слід ще й вміти робити оригінальну музику, а від представлених гуртів добряче відгонило невиправною вторинністю. Той, хто починав би знайомство з українською музикою на цьому фестивалі, навряд чи захотів би її послухати вдруге...
А ось звук і світло були найкращими, які мені доводилося спостерігати на концерті взагалі.
Попри музику, було немало майстер-класів та подібних розваг. Тут вам і можливість похлюпатися в Дністрі під наглядом інструкторів, і поквецькати пензлем по паркані чи футболці, й Сашко Лірник з його невичерпним запасом казок, і можливість поспостерігати за роботою мультиплікаторів - творців «Трамваю №9» та кліпу «Колискова» («ВВ»), чарівників від камери й пластиліну, і Патріарх всія Бу-Ба-Бу, сиріч Андрухович - власною персоною й без охорони, що милим наставницьким тоном відкриває юним фанаткам очі на літературу, і молоді, вибачте на слові, літератори, які отримали нарешті можливість почитати свої недолугі віршики на публіку, і, врешті (трохи поза контекстом), тренінг «як почати власну справу». Правда, всі вони проводилися водночас, першу половину дня доводилося в тяжких роздумах вибирати, чому віддати перевагу, а другу - знуджено пити пиво, чекаючи на концерт»
(Zaxid.net)
Ну, музика і вірші - то така річ досить суб'єктивна, як відомо, на колір і смак спільників знайти надзвичайно тяжко. Автора цієї ж рецензії на форумі відразу ж викрили у симпатії до однієї з присутніх на фестивалі груп - на підставі родинних зв'язків. Зате організаційні здібності організаторів, даруйте за повтор, а разом з ними - і затишну атмосферу - навіть критики відзначили досить схвально. Наведу цитату, хоча б для того, щоб, якщо вам спаде на думку зорганізувати фестиваль ентузіастів, ви вже мали хоч якісь орієнтири. У минулому номері ми здебільшого писали про те, як організовувати фестиваль НЕ ВАРТО. Цього ж разу, для різноманітності, подаємо позитивний орієнтир.
«Слід віддати організаторам належне: такого продуманого облаштування всіх необхідних умов, як в Унежі, не було на жодному фесті. Було досить території під кемпінг; кожен міг вибирати, де йому розміститися: чи поближче до сцени, чи на березі Дністра. Була розгорнута їдальня з дешевою і цілком стравною їжею, що звільнило купу часу для тих, хто лінувався готувати собі сам. Подбали не тільки про питну мінеральну воду в пляшках, але й збудували водопровід, туалети з унітазами й каналізацією (sic!) і навіть душ; було вдосталь рідкого і брускового мила.
То тут, то там на території табору виднілися пакети для сміття, які волонтери щоранку дбайливо міняли. На території фестивалю діяла власна валюта - «бофони», прикрашені портретами лідерів УПА, за які можна було купити їжу, пиво, футболки й компакти. Обмін національної валюти на фестивальну відбувався з розрахунку 1:1.
Ходили чутки, що на фесті навіть планували впровадити сухий закон, але врешті відмовились від такої ідеї. Продавали, правда, тільки пиво - загальноукраїнської, але досить несмачної марки. Тим же, кому прагнулося чогось міцнішого чи смачнішого, доводилося ходити за пару кілометрів у сільмаг. Попри незручності, це дало позитивні наслідки: майже ніхто не впивався, не було жодних ексцесів на зразок п'яних бійок. Місцеве населення також не створювало проблем, мабуть, в силу нечисленності.»
До не зовсім зрозумілих моментів можна зарахувати безпосередньо саму промоцію компанії-організатора. Однак і у цього явища є позитивний бік: назва агенції-організатора стопудово запам'яталася не лише гостям фестивалю, а й тим, хто просто так читав всілякі критичні відгуки. А оскільки сам фестиваль, судячи з тих же ж критичних відгуків, пройшов загалом позитивно, то чого ще можна бажати?
«Якщо музика й майстер-класи особливих нарікань не викликали (хіба що в голові крутилася фраза «я тебя слепила из того, что было»), то розгорнута пропаганда провокувала спершу остовпіння, потім - роздратування, а вже потім - істеричний сміх. Гаслом фесту була сама назва мистецької агенції-організатора: «Уніж» - це, мовляв, «наш формат». Такий вибір слогану, м'яко кажучи, дивний: зрозуміло ж було, що переважна більшість тих, хто туди приїде, - це ті, хто зве себе чи просто є неформалами ... Неформали пропускали повз вуха патетичні заклики, пили пиво і відмовлялися форматуватися. Звісно, відлякати охочих послухати музику і потусуватися в затишній атмосфері навіть гаслом форматності було складно.»
(Zaxid.net)
Гроші за вхід на фестиваль від неволонтерів теж брали - і навіть вполовину більше, ніж на «Трипільському колі» - 30 грн зі звичайної людини. Але попередження про ціну квитків були майже у всіх анонсах фестивалю, котрі мені вдалося знайти - тоді як прихильників трипільщини ціною квитка ошелешували прямо перед входом.
До речі, кажуть, що на фесті була досить значна кількість волонтерів, котрі «за гарні оченята» (тобто безкоштовно) на фестивалі не лише прибирали сміття, а й «поширювали ідеологію».
Що, в свою чергу, свідчить, що охочих «просто так, тобто задарма» зробити щось корисне і собі, і людям, в Україні не бракує.
Найцікавіше те, що зусилля, яких докладають просто так, нагороджуються набагато частіше, аніж тяжкі потуги задля якогось результату. Несправедливо, але факт. Можливо тому, що коли робиш «просто так», то набагато менше прив'язуєшся до кінцевого «сухого залишку», не переживаєш, а чи не вийде в тебе все з точністю до навпаки і чи не настукають тобі по голові за твої добрі діяння. Зрештою, просто менше нервуєшся.
До речі, а коли ви востаннє щось робили просто так?
лист до редактора
версія для друку
