Львівські нероби. «Клас», що зароджується

Описані мною історії - реальні, я змінила лише імена моїх героїв. Я не стверджую, що ці історії - явище масове, але те, що вони, чи тисячі схожих, стають тенденцією - факт. Факт, з яким ми, кожен у своєму варіанті, зустрічається у повсякденному житті все частіше. Заробітчанство породжує, зокрема у Львові, новий соціальний «клас» - нероби. І це лише один зі страшних наслідків заробітчанства.

Батьки на заробітках за кордоном уже п'ять, десять, дванадцять років. Для багатьох дорослих дітей - це можливість платити за навчання у ВИШі, купити автомобіль, житло. Та є й такі, для яких це означає можливість не робити нічого. Просто бути постійним користувачем Western Union.

Коли батьки від'їжджали, в сім'ї була фінансова скрута, до того ж нуль шансів влаштуватися на пристойну роботу. Вісім років тому в усіх в головах сиділа страшна думка: «Роботи для молоді немає! Вчися чи не вчися - перспективи жодної. Хіба торгувати на базарі». Про це говорили постійно: мами і бабці, сама молодь.

Це, мабуть, відклалося в свідомості трудових емігрантів - в Україні застій і безвихідь, сподіватися на цю країну не варто. Але що дорожче для українців, ніж сім'я, ніж свої діти? Заради них їхали й далі їдуть на чужину. Як же не висилати своїм діткам гроші, якщо вони там, в Україні, ледве-ледве зводять кінці з кінцями?

Тим часом багато покинутих лишень на себе молодих людей обмежуються тим, що їм капає від добрих батьків з-за кордону.

Хтось став «домосиднем» ще тоді, коли роботи не було. Потім робота була, але «невдячна». Згодом звиклося жити без роботи. Так живе Марійка, якій 27 років.

Колись вона закінчила ПТУ за спеціальністю «кулінар». Потім швидко вийшла заміж, народила дитину. Мати залишила їй двокімнатну квартиру, а сама, розчарувавшись у львівських базарах, поїхала в Італію доглядати людей похилого віку.

Пройшло шість років, онука підросла, пішла до школи. У Марійки з'явилося більше вільного часу. Можна було б і на роботу, щоб, виплативши комунальні борги, включили нарешті гарячу воду й телефон, аби не доводилося голодувати, коли до материних грошей ще більше тижня. Щоб можна було гордитися за те, що самостійно виховує доньку, а не чекати, що батько її вдягне, заплатить за навчання і всі потреби.

Та ні. Так живуть лише замуштровані соціальністю невиправні дурні. Марійка ж народжує другу дитину. Чи думає вона, власне, про утримання своїх дітей? Як думає про це її мати? У Марійки інші уявлення й погляди на життя, підкріплені вигідною філософією: «Бог усе створив. Бог усе дасть». І приходять від Бога Марійці мамина турбота, аліменти, допомога побратимів по вірі.

Буває й по-іншому: мамині-татові закордони витворюють надзвичайно високу планку соціальних вимог у своїх чад, які суттєво збільшують ризик бути нереалізованим.

Роман завжди був розумним і самостійним хлопцем. Так склалося, адже батьки не жили разом ще відтоді, коли йому було 12 років. Потім вони один за одним розлетілися в різні куточки світу. Батько - до Москви, мати - у Німеччину. Поступав на факультет міжнародних відносин Франкового університету сам, успішно.

Роман просто мав бути тут - у середовищі універівської молоді, яка знає все про сучасну музику, літературу, фестивалі, філософські концепції, моду, способи розслабитися. Він став душею компанії. Він став символом своєї «п'ятирічки». Звісно, не серед викладачів. Він був зіркою студентської галявини.

А що потім? Романові було важко знайти роботу. Не йти ж за сто п'ятдесят баксів чесати язиком торговим агентом, це не для «міжнародника». Довелося почекати півроку, поки не з'явилася вакансія у пристойному туристичному агентстві. Робота не надто обтяжлива, зі своїми маленькими радощами, та й офіс у центрі.

Спершу все було добре. Роману вистачало ентузіазму і грошей. І молода дружина була дуже втішена тим, що її любий працює, як усі. Проте згодом він почав відчувати, як до нього підбираються соціальні лещата. Одного разу Роман усвідомив, що він - інтелектуал, не зв'язаний жодними суспільними зобов'язаннями, борець проти міщанської заскорузлості - персонаж учорашній. Сьогодні він побачив у дзеркалі молодого чоловіка, який ніким іншим, окрім менеджера середньої ланки, в цій бездоганно попрасованій сорочці бути не може.

Роман розізлився і звільнився. Свободу творчій інтелігенції! Скільки пива можна випити за той час, поки гниєш живим на паскудній роботі?!.. Скільки цікавих людей можна зустріти, і ще з ними випити пива ?!.. От його риторика.

Пивний період Романа тривав рівно. На пиво вистачало батьківських переказів, особливих терзань про покинуту роботу не було, бажання шукати нову не виникало. Виникали лише періодичні скандали з дружиною після її повернення з роботи. Проте Роман знаходив переконливі пояснення та аргументи: «Львів - болото. Тут одні жлоби, вони не мають жодного уявлення про нормальний підхід до справи, про нормальне ставлення до працівників. Мені нічого тут шукати!» Потрохи дружина переконала матір Романа у тому, щоб він спробував попрацювати в Німеччині. Можливо, європейські стандарти - дійсно те, що йому потрібно для самореалізації. Романа спровадили.

І яке було здивування у дружини, коли через кілька місяців вона дізналася, що її чоловік придбав велосипед і тепер щасливо розвозить ранкові газети, а грошей йому вистачає на пиво. Вона мріяла про нові вікна у квартирі.

За рік і мати Романа зрозуміла, що якихось серйозних трудових подвигів він робити не збирається, а потім прикинула, що їй легше допомагати його сім'ї по-старому (через Western Union в Україну), а не дивитися на ледащо щодня.

Роман повернувся додому. І вже знову більше року п'є пиво. Не так давно на запитання «Чи не думаєш про роботу?», почула у відповідь: «Ні. Я класичний нероба. Нас і так не погано годують». Його ж дружина, яка могла б із задоволенням виховувати дітей, все більше сходить з розуму, бо не знає, як змінити чоловіка.

З таких молодих людей я знаю не лише Марійку та Романа. Їх доволі багато. Об'єднує усіх, як на мене, дві ознаки: батьки в трудовій еміграції та особливе ставлення до себе, сформоване у юному віці, коли вони дійсно були «на хвилі». Коли могли гукати: «Я геніальний! Я суперстар!» І лише одне їх розділяє на тих, хто продовжує байдикувати, та на тих, хто змушений зрадити цьому. Це - жорстке слово «мотивація».

Коли Максиму ще не було шістнадцяти, батьки розлучилися. Мати не бажала бути голодною дружиною білого комірця, й подалася на заробітки. Максим добре вчився в школі, був, на думку батьків і близьких, із тих, кому варто отримати вищу освіту. Довго займався із репетиторами, давніми знайомими батька, і таки поступив до «Львівської Політехніки». Проте дотягнув лише до першої сесії третього курсу. У наступному семестрі на пари не з'являвся.

Тоді від нього багато чула про те, що зі спеціальністю не вгадав. Вона - не перспективна, і зовсім не відповідає його внутрішнім запитам. З цих слів почався довгий процес пошуку себе. Усі друзі спершу так і думали. Дещо насторожило його відрахування з університету, проте хлопець збирався здобувати іншу освіту. Зрештою, міг поновитися.

Проте розмови про пошук себе перетворилися у цілодобове сидіння на софі, зі псуванням стосунків з оточуючими, глибокими депресіями з приводу власної бездарності та гнилості суспільних умов і обставин в наш час.

Не здавалася лише його дівчина. Вона постійно шукала усе нові й нові пропозиції про роботу, «щосезону» ходила здавати його документи до ВИШів, погоджувалася на крайнє - кинути своє навчання і їхати вдвох на заробітки до його матері.

Так тривало чотири роки. Поки дівчина не скінчила дві освіти і не змінила п'ять робіт. Поки не усвідомила, що їй час виходити заміж, облаштовувати своє життя, створювати сім'ю. Поки не зрозуміла, що романтичних стосунків із депресивним неробою для цього замало, потрібні дії. Вона ще раз порозмовляла з Максимом, він її не зрозумів.

Однак, як тільки дівчина його покинула й стала недосяжною (перебралася на Канари), хлопець прокинувся. Він зумів працювати, він зумів заробляти, поєднувати роботу з навчанням за кордоном. У нього з'явилася мотивація. Він таки довів себе до стану, коли почав реалізовуватися.

До речі, саме мотивація змушує більшість у моєму поколінні «перевертати» гори. Кидати батьківські домівки, їхати підкорювати чужі міста, на заробітки в далекі країни, здобувати на перший погляд престижні, а на практиці - гіпервідповідальні і гіперстресові професії. Продавати свої руки, голови, час, здоров'я і молодість. Продавати, щоб не гнити, щоб мати можливість, як і батьки, дати щось дітям.

І не думаю, що ця більшість буде згодна через десять-п'ятнадцять років утримувати тих, хто зі своїми амбіціями сидить удома.