Останні дні Україну турбують дві речі, між собою, до речі, безпосередньо пов'язані - Косово та інфляція. Не так саме Косово, як українські миротворці, котрі там воюють, гинуть, але додому повертатися не хочуть. А друга річ - інфляція, яку вже не знають, куди прив'язати. Чи то ці українці забагато їдять, чи то забагато кредитами користуються, чи то що вони роблять - взагалі важко зрозуміти. Однак про кредитоманію в Україні починають говорити досить відверто. Щоправда, українська молодь так само відверто відповідає: витрачати найліпші роки на економію грошей ніхто не збирається. В результаті виникає дуже навіть природній образ сучасного українця, повністю списаний з народної козацької творчості: голий, зате підперезаний, і цим нестримно гордий.
Слава і ризик
Отже, спочатку про миротворців. Історія, чесно кажучи, сумна і невесела.
В Косовській Мітровиці якась «мудра» людина послала миротворців відвойовувати у сербів будинок суду. Причому, як тепер з'ясовується, користуватися зброєю для самозахисту миротворцям заборонили. В результаті 20 миротворців відбулися пораненнями, один загинув - 25-річний уродженець Львівщини Ігор Кіналь.
Зрозуміло, за цю річ відразу вхопилися панове-депутати і давай піднімати крик, мовляв, забрати треба миротворців додому. Так, ніби вдома для рядових працівників міліції - а в Косово постраждали саме співробітники МВС - ризиків для життя менше.
При цьому панове-депутати геть забули одну безперечну перевагу роботи миротворцем у Косово перед роботою міліціонера в Україні. Справа навіть не в зарплатні. Навіть не в тому, що в Косово міліціонерові не треба думати над тим, чи брати хабарі і таким чином жити більш-менш пристойно, але з дуже кусючою совістю, чи не брати хабарі, з усіма наслідками, які з того випливають - починаючи з украй малого бюджету і закінчуючи несприйняттям колег.
Справа в тому, що в Косово українські миротворці - шановані люди, особливо враховуючи той факт, що Україна зі своєю позицією стосовно бунтівного краю так і не визначилася.
А в Україні міліція?
Та навіть малі діти зараз - і то скажуть, що у відомстві може хіба окрім Луценка жодної чесної людини не лишилося, та й той щось останній часом занадто буйний.
А в Косово український миротворець, хоч і з меншою зарплатнею, ніж у колег - але таки шанована людина. Голий, зате підперезаний. І пишатися є чим - про що ж самі миротворці панам-депутатам і повідомили.
«Працівники миротворчого персоналу МВС України місії ООН в Косово висловлюють здивування заявам деяких політиків щодо необхідності виведення з цього регіону українських миротворців-правоохоронців.
Про це йдеться у заяві командирів Спеціального миротворчого та Кінологічного миротворчого підрозділів МВС України в Косово та командира українського персоналу цивільної поліції ООН в Косово.
У документі вони згадують про "численні міфи про те, що українські миротворці захищають за кордоном нібито "чужі" інтереси, що чимало з нас подалися на чужину начебто за "високими заробітками" (хоча грошове забезпечення наших миротворців порівняно незначне навіть за українськими мірками)".
"Незважаючи на все це, саме тут, далеко від Батьківщини, ми відчули, що виконуємо в Косово справді важливу, й справді миротворчу місію", - заявляють командири в Косово.
"Саме тут ми, вихідці з усіх регіонів України, відчули себе представниками єдиного народу й великої держави, яку знають і поважають у світі", - зазначають вони.
"А ще ми зрозуміли, що служба тут небезпечна, але необхідна для миру і спокою не лише європейської спільноти, а й усіх націй", - додають командири.
Вони висловлюють переконаність, що рішення про направлення або виведення миротворчих підрозділів повинно прийматися "не під впливом емоцій (тим більше - не політичної кон'юнктури), а шляхом оцінки спроможності наших правоохоронців достойно представляти Україну у вирішенні міжнародних проблем".
"Впевнені, що цю позицію поділяють понад 1500 працівників органів внутрішніх справ України, які у різні роки (починаючи з 1994 року) брали участь в міжнародних миротворчих місіях на різних континентах", - додається в заяві»
Як не крути, а таки шанована робота - це така ж одна з людських потреб, без якої багато для кого щастя немає. Навіть якщо за неї доводиться платити ризиком для життя. Втім, на війні завжди гинуть найкращі - це давно відома річ...
Було б чим пишатися
Загалом для простих смертних українців потреба в якщо не пошані то хоча б в увазі всіх довкола - річ просто життєво необхідна, і намагаються її досягнути будь-якими засобами.
От, наприклад, деякі видання українські намагалися розібратися в причинах виникнення української інфляції. От, наприклад, журнал з красномовною назвою «Власть денег» вважає, що спричинила інфляцію саме відсутність в українців імунітету до кредитоманії вкупі з бажанням привернути до себе увагу.
«За даними Нацбанку, в 2007 р. обсяг кредитів, виданих фізособам, виріс на 97%.
Банки вже навіть не дивляться на кредитоспроможність клієнта, роздаючи гроші направо і наліво. Це зробило доступними багато груп товарів - від чайників і пилососів до житла і автомобілів. Як наслідок - виробники підняли ціни.
Іноземці часто дивуються із здатності наших громадян багато витрачатися за порівняно невеликих зарплатах. Останні моделі мобільних телефонів, автомобілів, одяг відомих марок - за все це співгромадяни готові віддати половину доходу або пару років виплачувати кредити. Чи варто дивуватися, що той же одяг і телефонні апарати в Україні тепер стоять дорожче, ніж у ЄС? Готовність громадян переплачувати підганяє гонку цін.
«У багатьох випадках покупки, неспівмірні з рівнем доходу, обумовлені мотивацією престижу. Покупець вважає, що дорога річ підніме його в очах людей навколо. Подібні покупки також можуть бути пов'язані з мотивацією причетності: людина через якісні, престижні речі як би домагається на інший світ, інший рівень життя», - говорить Віталій Духневич, старший науковий співробітник Інституту політичної і соціальної психології.
Прогноз «ВД»: ціни зростатимуть набагато більше, ніж на те є об'єктивні підстави. Українці, як і раніше керуватимуться принципом «одружуватися - так на королеві».
...Навчитися жити за своїми можливостями українці зможуть не скоро. Коли найкращий мобільний буде у всіх, виділитися цим буде неможливо.
Українці - жертви прагнення жити красиво і переплачувати. І це - головний фактор зростання цін в країні.»
(Власть денег)
На додачу видання відзначає, мовляв, купа молодих людей можуть купити в кредит дорогий телефон, а потім тривали час жити за сто доларів на місяць. До речі, таке явище досить поширене. Однак, як то не дивно, воно поволі згасає - врахуйте те що цей телефон можуть вкрасти на другий же день. І добре, якщо він коштує більше, ніж 700 грн - тоді у громадянина буде можливість хоча б заяву в міліцію написати. Але найімовірніше, що шукати вкрадений предмет мрій міліція не поспішатиме - бо зарплатня у середньостатистичного міліціонера тоді виявиться меншою, ніж вартість згаданого телефону. А особливої пошани на таких справах не заробиш. А міліціонерів в країні, порівняно з кількістю вкрадених дорогих телефонів - не так вже й багато...
Тож будемо вважати, що телефономанія незабаром потрошку зійде нанівець - в міру зростання куп заяв про крадіжку у міліцейських відділках.
Кредитоманія також особливих перспектив не має - світова криза дешевих кредитів теж, найімовірніше, цій суспільній хворобі дасть раду, і то досить швидко.
А от з прагненням жити красиво - справді не все так просто.
Та ж таки «Власть денег» наводить коментар однієї зі своїх співробітниць:
«Згадався давно доведений принцип щасливого буття, суть якого в тому, що жити потрібно сьогоднішнім днем. Не відкладати мрії і щастя на потім, не думати, що те, що відбувається з тобою сьогодні - лише підготовка до «справжнього» життя. Не знаю, наскільки це можна застосувати до грошей, і не впевнена, що я права. Але для себе я вибираю тисячі приємних дрібниць сьогодні, поки молода, замість кабріолета в 60 років.»
Загалом у дечому з виданням можна не погодитися - бажання жити красиво, жити весело, жити так, щоб всі довкола бачили - це не наслідок «радянської епохи», це було завжди. В радянські часи багато хто «отримував 80 рублів, а жив на 120», було це і до того, і майже у всі часи. Чи візьміть запорожців, відомі гультіпак, здатних продати останню сорочку (але шаблю лишити!) і гуляти так, щоб вся околиця чула, чи поважних господарів, які докладали всіх зусиль, щоб ворота були таки кращі ніж у сусіда, а в доньки на вінку більше стрічок, ніж у подруги.
І зрештою, в цьому прагненні нема нічого поганого - залежно від того, куди його спрямовувати: чи на те, щоб люди довкола дивувалися кількості твоїх «майбахів» та мобільних телефонів, чи на те, щоб поважали твою чесність і хоробрість. І в цій справі, думаю, досвід українських миротворців у Косово країні міг би дуже згодитися. Особливо для того мудрого політика, який зміг би побачити у повальному прагненні громадян до слави ознаки доброго ґрунту для національної ідеї. Може ж такий політик десь та й знайдеться. А там, дивись, і інфляцію попустить...
лист до редактора
версія для друку
