Бенджамін народився 17 січня 1706 року в Бостоні в сім'ї миловара. Його батько, Джозайа Франклін, мав від першого шлюбу сім, а від другого, з Абіа Фолгер, - десятеро дітей. Бенджамін, названий так на честь одного з братів батька, був п'ятнадцятою дитиною в сім'ї. Незважаючи на постійну нужду, батьки і діти жили дуже дружно.

Дитинство і юність Бенджамін провів у Бостоні, працюючи спочатку в миловарні батька, а потім у невеликій друкарні брата. Бідність сім'ї не дозволила йому отримати навіть початкову систематичну освіту. Шкільне навчання обмежилося дворічним перебуванням в двох училищах. Читати і писати Бенджамін навчився самостійно у віці п'яти років. Треба відмітити, що для Франкліна було характерне прагнення все пізнати власним розумом.

У сімнадцять років з одним шилінгом і одним пенсом в кишені Бенджамін прибув у Філадельфію. Тут протягом багатьох років він був пов'язаний з видавничою справою. Згодом Франклін придбав власну друкарню і навіть субсидував створення дочірніх підприємств в інших колоніях.

У важкі хвилини його підтримувала Дебора Рід, з якої Бенджамін перебував в цивільному шлюбі. Дебора народила йому доньку Сару і сина, який помер в чотирирічному віці (крім того, вона виховувала незаконнонародженого сина свого чоловіка - Уїльяма).

1736 року Бенджамін був обраний секретарем Законодавчих зборів Пенсільванії. Наступного року він отримав ще один платний пост - поштмейстера Філадельфії.

Як дипломат Франклін уперше виявив себе 1757 року, коли захищав інтереси Пенсільванії в суперечці з власниками колонії. Він доводив, що сім'я Пеннів грубо порушила королівську хартію і узурпувала права Генеральної асамблеї, представницького органу колонії.

Доповідь Франкліна не зустріла розуміння у парламентаріїв. Але колоністи все ще вірили, що король підтримає їхні вимоги. "Збори, - згадував Франклін, - вирішили звернутися з петицією до короля і призначили мене своїм агентом в Англії для представлення і підтримки петиції".

Успішне для колоністів вирішення суперечки з Пеннами, а також авторитет в наукових колах сприяли зміцненню позицій Франкліна в Америці. 19 лютого 1763 року Генеральна Асамблея постановила віддячити своєму агенту "як за успішне виконання його обов'язку по відношенню до провінції, так і за численні важливі послуги, надані ним Америці загалом ".

Повернувшись на батьківщину, Франклін енергійно взявся за вдосконалення поштової служби. Він організував регулярний зв'язок Нью-Йорка з Монреалем і Квебеком. Багато що було зроблено для поліпшення зв'язку між Америкою й Англією. У листопаді 1766 року Франклін знову відправився в Англію. Формально його місія полягала у тому, щоб вручити королю петицію Генеральної асамблеї Пенсільванії з проханням позбавити власника колонії права призначати губернатора. Але в Лондоні на перше місце вийшли проблеми загальноамериканського значення.

Погляди Франкліна на права північноамериканських провінцій з течією часу мінялися. До 1765 року він розглядав колонії як частину Британської імперії. Потім прийшов до ідеї федерального устрою Британської імперії, на основі повної рівності всіх її частин під владою короля. Нарешті, коли протиріччя між Англією і колоніями стали нерозв'язними, Франклін виступив за незалежність американських провінцій.

На початку 1770-х років Франклін вимушений був визнати, що вплинути на політику Лондона за допомогою петицій неможливо. Думкою парламенту, з гіркотою писав він, управляють ті, хто краще його оплачує, - торгові і промислові кола Англії. Навесні 1775 року після чергової невдалої спроби добитися в парламенті задоволення вимог, висунутих Першим континентальним конгресом американських колоній, Франклін покинув Лондон і повернувся в Північну Америку, де приєднався до патріотичного руху.

5 травня 1775 року Франклін прибув у Філадельфію, а вже наступного дня був обраний депутатом Другого континентального конгресу. У своїй боротьбі за незалежність американці розраховували на підтримку і допомогу європейських держав і насамперед Франції й Іспанії. Прагнення конгресу зав'язати переговори з цими країнами привело до зародження американської дипломатії.

Перші кроки в цьому напрямі були зроблені восени 1775 року. 29 листопада був організований таємний Комітет кореспонденції на чолі з Франкліном. Даний орган конгресу, більш відомий як Комітет секретної кореспонденції, вступив у переписку " з різними особами в Європі з метою з'ясовувати там настрої відносно колоній і отримувати будь-яку іншу інформацію, яка може бути корисна в суперечці колоній з Англією". З течією часу коло обов'язків комітету розширилося. Так було формально засновано орган, відповідний Міністерству іноземних справ. Франклін взяв найсерйознішу участь в складанні Декларації незалежності (хоча скромно заявляв, що лише "відредагував" текст, підготовлений Джефферсоном).

Прийнята 4 липня 1776 року Декларація незалежності привела в лють правлячі класи Англії. У Америку були послані численні війська, яким наказувалося "вогнем і мечем" привести до покірності бунтівні колонії. Американці потребували заступництва сильного союзника. Цим союзником виявилася Франція.

У кінці 1776 року Франклін як керівник таємної дипломатичної місії північноамериканських штатів виїхав у Париж. Вибір посла мав величезне значення і був не випадковий. Франклін, будучи членом англійського Вченого королівського товариства, був єдиним американцем, який завоював популярність у Європі.

Свою появу в Парижі Франклін зобразив як приїзд приватної особи у сімейних справах. Ще до від'їзду у Францію, 2 березня 1776 року, американський дипломат послав з Філадельфії у Париж листа, в якому висловлював думку про те, що якщо колонії стануть незалежними від Англії, то, як він сподівається, "головна частка їх комерції відкриється з Францією". Цей лист Франкліна, ймовірно, отримав досить широкий розголос, оскільки російський посол повідомив про його зміст в Петербург.

Приїхавши у Францію, Франклін продовжував ходити, як і в Америці, в скромному коричневому кафтані; волосся його було гладко зачесане. Він не надівав напудреного парика, як того вимагала європейська мода. Щоб відсутність парика менше кидалася в очі, Франклін навіть у кімнаті не знімав шапку з куничого хутра. Але симпатії передових кіл французького суспільства до повсталих американців були настільки сильні, популярність Франкліна такою великою, що в Парижі не тільки пробачили йому таку ексцентричність, але навіть зробили його костюм зразком моди.

Франклін встановив хороші відносини з французьким урядом, а також з переважною більшістю дипломатичного корпусу. Він використав давнє суперництво Франції й Англії, а також симпатії передової частини французького суспільства до Американської республіки, щоб залучити Людовіка XVI до війни з Англією.

У листах додому Франклін зазначав, що він представляв "в своїй власній особі американський уряд в Європі і був вимушений діяти не тільки як посол, але також як військове і морське відомства, скарбник, призовий суд, бюро з надання допомоги полоненим і їх обміну, консул, а також торговець товарами, прибулими з Америки".

23 грудня 1776 року Франклін направив міністру закордонних справ Франції Верженну документ, який вважається першою дипломатичною нотою США. Американці пропонували укласти торговий і союзницький договори, а також просили послати вісім військових кораблів, щоб виручити судна фірми "Борталес", блоковані англійськими крейсерами. Верженн обіцяв надати Сполученим Штатам негласну допомогу.

Протягом року французький уряд видав американцям 2 мільйона ліврів у якості подарунку і, крім того, надав позику на 1 мільйон. Однак основне питання - про союз - Верженн розглядати відмовився.

Тим часом положення колоній помітно погіршилося. У серпні 1777 року Франклін представив французькому уряду меморандум, в якому говорилося, що, у випадку якщо Франція не зуміє надати більш ефективну допомогу, американські колонії укладуть з Англією мир. Не дочекавшись від Верженна відповіді, Франклін почав переговори з Англією, які незабаром були перервані, оскільки британці направили в середні колонії велику армію під командуванням генерала Бергойна. У грудні 1777 року в ході військових дій намітився перелом на користь американців, чим скористався Франклін, який уклав два важливих договори з Францією - про союз і про торгівлю. За цим договором Франція не тільки визнала суверенітет Сполучених Штатів, але і гарантувала їхню незалежність. Зі свого боку Сполучені Штати гарантували недоторканість французьких володінь в Америці. "Ми уклали наш договір про союз з Францією і договір про торгівлю, - писав Франклін своєму сину. - Вони вельми вигідні для Сполучених Штатів. Пересилаю ці договори з цією поштою. Вся Європа за нас, а Англія в заціпенінні".

Військові дії в Америці велися із змінним успіхом, коли 1781 року англійські війська потерпіли нищівної поразки при Йорктауні. У цей час до влади в Англії прийшла партія вигів, що виступала за мир з американськими колоніями. Для ведення переговорів американський конгрес направив в Європу комісію в складі Франкліна, Дж. Адамса, Дж. Джея, Г. Лоуренса, і Т. Джефферсона. Американські уповноважені отримали інструкцію вести всі переговори за посередництва Франції.

Через певні обставини навесні 1782 року в Парижі з п'яти членів комісії знаходився тільки Франклін. 23 квітня 1782 року для ведення переговорів Британський кабінет міністрів направив в Париж Освальда. Дипломатична місія англійського посла носила неофіційний характер, оскільки парламент ще не санкціонував мир з Америкою, тому американців в Англії продовжували вважати "повсталими підданими", а не громадянами незалежної, суверенної держави.

Франклін прочитав Освальду "кілька порад" з конфіденційного меморандуму, які хотів би довести до відома британського уряду, але не як свої власні, а як такі, що витікають від Освальда. Ці "поради" являли собою американські умови миру і поділялися на "необхідні" і "бажані" статті. Перші вимагали надати повну незалежність 13 колоніям і вивести з їх території всі британські війська; врегулювати кордони між США і лояльними колоніями; повернути Канаду до кордонів, що існували принаймні до Квебекського акту 1774 року, затвердити право рибальства на ньюфаундлендських банках і в інших місцях, а також свободу китобійного промислу. "Бажані" статті передбачали, зокрема, відшкодувати американським громадянам збитки за спалене і зруйноване майно, передати США Канаду і Нову Шотландію.

Освальд негайно повідомив в Лондон зміст "порад" Франкліна, висловивши при цьому надію, що у разі прийняття кабінетом "необхідних" статей американці підуть на поступки відносно "бажаних", а можливо, і зовсім відмовляться від них. Наступного дня Франкліну стало відомо про урядові зміни в Лондоні. Новим прем'єр-міністром став його старий друг Шелберн, який відразу заявив, що в Лондоні "ніколи не було двох думок... відносно самого певного визнання американської незалежності". Глава кабінету висловлював також надію, що Освальду вдасться переконати Франкліна відмовитися від "бажаних" статей мирного проекту і взяти за "основу переговорів" запропоновані ним "необхідні" статті.

Ухильна поведінка Франції відносно американських вимог на переговорах про мир переконала Франкліна в необхідності діяти без "відома і згоди" союзника. Разом з Адамсом і Джеєм він вирішив ігнорувати інструкції конгресу, оскільки прийшов до переконання, що вони суперечать справжнім інтересам країни. Адамс визнавав, що в ході подальших переговорів Франклін діяв "в повній згоді й одностайності" зі своїми колегами і виявився вельми корисним, завдяки "своїй прозорливості і репутації".

Остаточно узгоджений попередній мирний договір, що базувався на "необхідних" статтях Франкліна, був підписаний 30 листопада 1782 року повноважними представниками обох країн. Напередодні церемонії підписання Франклін, прагнучи створити видимість дотримання американськими дипломатами інструкцій конгресу, повідомив французького міністра Верженна про майбутню подію.

Наступного дня він направив французькому міністру майстерно складений лист, який по праву вважається зразком виправдувальної дипломатичної ноти. Визнавши, що американські дипломати діяли, можливо, не зовсім правильно, він висловив щиру надію на те, що цей єдиний необережний вчинок не погубить "нещодавно завершену грандіозну роботу" щодо укладення попередньої мирної угоди. "Англійці, як я щойно взнав, - продовжував Франклін, - лестять себе надією, що вони вже розділили нас. Я сподіваюся, що тому ця маленька незлагода буде збережена в таємниці, і виявиться, що вони [англійці] повністю обдурені". Важко сказати, чи задовольнився Верженн подібним поясненням дій американських дипломатів. Принаймні, він визнав можливим надати США частину обіцяної раніше позики.

20 січня 1783 року в присутності Франкліна і Адамса у Версалі були підписані англо-французька й англо-іспанська попередні мирні угоди. Відповідно до преамбули англо-американський попередній договір з цього дня набрав чинності.

Одночасно відбулося підписання декларації про припинення військових дій між Англією і США. Церемонія підписання мирного договору США з Англією, схваленого законодавцями обох країн, відбулася 3 вересня 1783 року на квартирі англійського уповноваженого Хартлі в Парижі. Одним з головних досягнень американських дипломатів стало юридичне закріплення незалежності молодої держави.

Американські історики високо оцінюють Паризький мир. Біміс називає його "найбільшою перемогою в анналах американської дипломатії", його колега Ч. Рітчесон - "безприкладним тріумфом американської дипломатії", а Р.Б. Морріс - "екстраординарним документом... що залишається все ще в силі як основна хартія нашого національного існування".

Американські історики традиційно вважають, що успіхом на паризьких переговорах США зобов'язані свої дипломатам і передусім майстерності Франкліна.

1785 року 79-річний Франклін повернувся додому, де його тепло зустріли співвітчизники. Останні роки свого життя Франклін присвятив боротьбі з рабством. До самої смерті він зберіг ясність розуму, бадьорість духу, веселий душевний настрій і юнацький запал. Франклін помер 17 квітня 1790 року. Конгрес постановив протягом місяця носити траур, щоб ушанувати пам'ять громадянина, "геній якого був красою людської природи і різні прагнення якого послужили на користь науці, свободі і вітчизні".

Портрет Франкліна відомий у всьому світі, оскільки саме він зображений на престижній стодоларовій купюрі.