Першу неділю жовтня в багатьох країнах - і в Україні також - відзначали День учителя. В цей день можна було почути і побачити багато цікавих речей - від учнівських вражень до сповідей молодих екс-вчительок, котрі втекли від викладання при першій-ліпшій нагоді. Ця проблема стосується не тільки особливостей української освіти - у всьому світі робота вчителя дедалі більше втрачає популярність. ООН підрахувало, що до 2015 року дефіцит вчителів у школах планети сягне позначки у 35 мільйонів осіб. Чому ж учні і вчителі втікають від школи?
З першої сторінки
Про помилки у підручниках американських шкіл ми вже якось згадували. До українських шкіл тоді ще руки не дійшли - як -не-як, але значна кількість підручників з тих, які побували в моїх руках, була надрукована ще за часів СРСР. Однак перегляд сучасних українських підручників і посібників дає підстави для висновку: українська школа впевнено, але непохитно йде стежкою американської. До „перемоги Наполеона при Ватерлоо" ще справа не дійшла, але лишилося зовсім небагато.
Так от, наприклад, в „Дзеркалі тижня" якось взялися читати шкільний щоденник:
„ ...коли до рук моєї донечки-школярки потрапив яскравий «Найрозумніший щоденник» у твердій палітурці із яскравою Барбі на обкладинці - вагань не було, якщо не я, то хоч дитина моя нехай потішиться, дивлячись на головний шкільний зошит. Автор цього виданого 2005 року маленького поліграфічного шедевра (ТОВ «Аркуш», м.Київ, вул.Антонова, 15а), гордо заявив, що його «щоденник учнівський узгоджено як учбовий посібник Міністерством освіти України». Творчо підійшовши до упорядкування щоденника, ТОВ «Аркуш» замість «Правил для учнів» надрукувало фізичну карту обох півкуль, музику та слова до гімну України, а ще запропонувало школяреві скласти своє генІалогічне дерево. «Добре, що не гінекологічне», - сказав я подумки собі і став переглядати щоденник уважніше.
У довідковій інформації про Україну з подивом виявив, що її «населення - 47 732 079 мешканців» і коли до цифри зауважень не було (хтозна, скільки 2005 року жило людей в Україні), то до слова «мешканці» виникли запитання, адже згідно з 11-томним Словником української мови «мешканець - це особа, що займає якесь приміщення як житло; жилець». Невже хтось прирівняв цілу країну до комуналки? Хвилиною пізніше я почав підозрювати у себе географічний кретинізм, виявивши у списку найбільших озер України міфічний КаЧул, а серед лиманів - невідомо де розташований ТиліЧульський. На тій же сторінці в око навіть не впало, а врізалося слово «терІторія».
Щоб учні не нудьгували під час ведення щоденника, на його сторінках густо розсипано всілякої довідково-розважальної інформації. І таке собі арифметичне одкровення: в інформашці про перший політ людини на повітряній кулі було сказано, що він відбувся «над Парижем близько 200 років тому», а точніше - 1783 року. Не треба бути математичним генієм, щоб від 2007 відняти 1783. Вийде 224, а аж ніяк не «близько 200».
І вже, певно, зовсім відпочивав розум упорядників щоденника під час складання «Калейдоскопу новинок». Можна було порадіти за «компанію Pretec Electronics, создателя найменЬшого у світі USB флеш-накопичувача» і дослухатися корисних порад про «комп'ютер та здоров'Є». Слід звернути увагу на «групу вредностей» і виконати комплекс вправ для «грон рук». Не знаю, не знаю, може упорядники щоденника справді мають якісь анатомічні особливості і у них замість кистей рук - цілі грона, а замість нирок - бруньки.
Немає спокою Лесі Українці і на тому світі, адже «найрозумніший» (як бачите, я не випадково залапкував це слово) щоденник стверджує, що її «мати - письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Бджілка». Ну це вже, як казав незабутній Леонід Данилович, «каплик», а точніше «бред сивої кобили».
(www.dt.ua)
Здається, українські видавці подібної продукції ще не зрозуміли, що граматика і історія - це саме ті речі, які не потребують демократії і польоту думки...
Але якщо уявити собі, що чекає на вчителя з учнями, які начитаються таких щоденників - трошки страшнувато стає. Тим паче, що для дитини, здебільшого, друковане слово таки є авторитетом, інколи навіть більшим, ніж вчитель.
Навчання на барикадах
Втім, молодь, котра втекла з учительського стільця на іншу роботу, в школі вражають зовсім не підручники.
Вражає те, що вчителю легше помити підлогу своїми руками, ніж з'ясувати, хто в класі черговий. Вражає те, що вчителі зі званнями „заслужених" запросто можуть у „вчительській" називати розумних учнів „тупими ублюдками" тільки за непосидючий характер.
„Все, що я могла зробити корисного для учнів і вчителів - піти зі школи, як тільки з'явилася зручна нагода. Це не втеча і не страх. Я би всеодно не змогла нічого змінити, хіба що догробила б своє здоров'я і „ранимі дитячі душі". Тому в цей день хотіла б побажати учням: дивіться на світ широко відкритими очима, цінуйте у вчителеві особистість, читайте книги, ставте питання! Ну а для вчителів у мене інша порада: якщо не можете працювати в школі - не працюйте - йдіть звідтіля! Ну а якщо вам цікаво - і їм, учням - теж цікаво, то тоді бажаю вам позитиву, здоров'я і взаєморозуміння..."
Ця цитата - із розповідей екс-вчительки, дівчина пішла зі школи після двох років роботи. Пішла не тому, що мало платять, а тому, що надзвичайно тяжко втриматися на межі інтересів учнів - котрі далеко не завжди НЕ хочуть вчитися - і вчителів, котрі далеко не завжди перебувають на своєму місці. А ще важче - повірити у власні сили і в те, що ти можеш щось змінити на краще.
Інтерес до шкільної парти щезає в обох „воюючих сторін" - і в учителів, і в учнів.
І така проблема з'являється у багатьох школах світу, кожна країна намагається дати раду у свій спосіб. Так, наприклад, Великобританія вирішила платити учням за екзамени - по 100 фунтів стерлінгів кожному учневі за один екзамен. Про оцінки на екзамені мова не йде - від учнів вимагають тільки з'явитися на процедуру. Окрім того, учнів возять на пікніки і дають талони на харчування. А все тому, що великий відсоток „учнів-халявщиків" знижує позицію школи у загальнонаціональному рейтингу. Відтак на дирекцію чекають „розборки" і санкції. Виховувати учнів і пояснювати, що екзамени - справа важлива і прогулюванню не підлягає - складний процес, не кожному вчителеві під силу. Особливо британському. І тому британці пішли „шляхом найменшого спротиву" - а раптом дитина на гроші „поведеться". Що цікаво - британський Департамент у справах дітей, шкіл і сімей вже помітив небезпечну тенденцію, і навіть заявив, що зовсім не схвалює практику „давання хабаря учням". Однак чомусь ніхто на загальнонаціональному рівні не поставив питання: хто ж тоді більший „халявщик" - учні, котрі не приходять на екзамени, чи вчителі, котрі не хочуть братися за виховання учнів?
Зрозуміло, скажімо, років 10 - 15 тому в Україні такої проблеми не виникало - існувала роками вироблена державна політика. Учневі, який без поважної причини прогуляв екзамен, загрожувала серйозна розмова „на килимку" у директора. Держава, в міру своїх можливостей, виховувала в суспільстві повагу до вчителя. Однак у британського учителя за спиною такої підтримки від держави і суспільства немає. На жаль, важко сказати, скільки ще часу таку підтримку - точніше, її залишки - матимуть вчителі українські. Тішить тільки те, що грошей на хабарі учням в наших вчителів наразі немає...
Втім, вже зараз наші вчителі всерйоз задумуються над тим, як зробити життя цікавішим. І для себе, і для учнів. Так, наприклад, нещодавно ряд українських шкіл висловили бажання залучити до шкільної програми новий предмет - „трансцендентальну медитацію". Напевне, для того, аби діти вчилися вимовляти невимовні речі. З одного боку, вчити учнів розслаблятися - ніби й непогано, вміння приділяти увагу власній психіці - загалом корисна річ. З іншого боку - як зауважують знаючі люди, в українських школах діти наразі особливо й не напружуються. Більшість батьків скаржаться, що після школи дитину доводиться довчати найелементарнішим речам. Та й зрештою, сучасна українська школа майже не змушує дитину напружувати „звивини". Ціла купа збірників із „готовими домашніми завданнями" надає пречудову можливість потренувати учнівську пам'ять. А „рухання звивинами" стало майже непотрібним: навіщо? Якщо можна прочитати у збірнику готову відповідь...
А от вчителям, підозрюю, „трансцендентальна медитація" не завадила б. Особливо „ідейним" вчителям, котрі в школу прийшли щось робити. Особливо після прочитання „розумних щоденників" і тому подібних посібників для їхніх вихованців. Та й після самих бесід, як і з вихованцями, так і з колегами. Заразом можна було б і на валер'янці зекономити.
Втім, до Міністерства освіти України ідея „трансцендентальної медитації" ще не дійшла, тому продовження цієї історії у нас ще попереду...
лист до редактора
версія для друку
