rss
04/09/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-15

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Освіта \ Професор Леонід Залізняк: «Зараз в Інституті археології втричі більше експедицій, ніж було в радянські часи»

Від редакції:

Скіфські могили приваблюють тебе більше, ніж дискотеки, а трипільські візерунки сняться ночами? :) Хочеш стати археологом? Тоді ти мусиш повернутися в наш час хоча б на хвильку – і дізнатися, як справи у сучасної української археології!

Бурхливе минуле України залишило її громадянам величезну археологічну спадщину, яка й досі є невідомою для широкого загалу українців. Більшість із нас мало що знають про загадкові світи мисливців на мамонтів та бізонів часів великого зледеніння; що українські степи були батьківщиною індоєвропейських народів, а землі між Дніпром і Сяном є прабатьківщиною слов’ян...

Про українську археологічну спадщину, стан, умови та перспективи її дослідження «День» говорив з Леонідом Залізняком — доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу археології кам’яної доби Інституту археології НАНУ, засновником магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія».

— В одному з інтерв’ю ви сказали: «Не знаючи світової археології, дати раду в українській неможливо». А які археологічні знахідки з нашої території мають європейське, а може, й світове значення?

— Більшість культурних проявів минулого території України є частиною європейських культурних явищ. Наприклад, наша держава надзвичайно багата на пам’ятки кам’яної доби. На півночі України маємо добре відомі світовій археології стоянки мисливців на мамонтів.

У палеоліті на мамонтів полювали не лише на території України, а й у інших частинах Євразії та Північної Америки. Але житла збереглися переважно в Україні. Наприклад, у Франції, Німеччині палеолітичних стоянок багато, а жител немає. А в Україні їх досліджено більше двох десятків — у Києві Вікентій Хвойка копав Кирилівську стоянку, на Чернігівщині є Мізинська, на Росі — Межиріцька, під Яготином — Добраничівська, на Лубенщині — Гінці...

А збереглися житла в Україні, бо їх поховав пил, принесений вітром із підніжжя льодовика. Скандинавський льодовик потужністю до 3 км за часів мамонтів сягав широти Мінська. Південніше, вздовж краю льодовика, тягнулися смугою позбавлені рослинності прильодовикові піщані рівнини, вкриті гравієм, валунами, прильодовиковими озерами. З крижаного щита постійно віяли потужні холодні вітри, які зривали з піщаних рівнин пил і несли на південь. Далі від льодовика вітер втрачав силу, і пил випадав над територією України, формуючи прильодовикові лесові відклади. Їхня товща в Україні сягає 20—30 м. За 10 тис. років, що минули після танення льодовика, верхній шар льодовикового пилу перетворився на чорнозем. До речі, родючість українських чорноземів пояснюється складним хімічним складом лесових відкладів, принесених вітром з усіх усюд.

Цей пил мав консервувальні властивості й навівався цілими пагорбами, які дуже швидко поховали рештки жител із кісток мамонтів, тому ці житла збереглися до нашого часу. Якби не було лесового пилу, то кістки, найімовірніше, розклалися б, як це трапилося на стоянках Франції чи Німеччини.

— А як щодо індоєвропейської археологічної спадщини?

— Численні народи Євразії належать до індоєвропейської мовної сім’ї, на що вказують прямі паралелі базових словників їхніх мов. Індоєвропеїсти вважають, що спорідненість цих мов (яких відомо приблизно 200) пояснюється походженням від одного пращура. Нібито десь колись жив народ, який із невідомих причин розпався 5 - 6 тис. років тому. Носії його прамови розселилися на величезних просторах від Індії до атлантичного узбережжя Європи і поступово трансформувалися в сучасні народи індоєвропейської сім’ї.

Багато країн претендують на право називатися батьківщиною індоєвропейців. Зокрема, А. Гітлер використав німецьку версію походження індоєвропейців для збройної експансії на землі сусідів, які буцімто ще кілька тисяч років тому були завойовані арійцями з Німеччини. У наш час переважна частина індоєвропеїстів світу розміщують батьківщину індоєвропейців у степах Східної Європи, зокрема в Надазов’ї та Надчорномор’ї.

Попри сакральне значення для сучасної індоєвропеїстики степів півдня України, згадана наука не стала пріоритетною для українських науковців. Уже традиційно їй не приділяють належної уваги ні українські лінгвісти, ні археологи. Єдиний український індоєвропеїст Сергій Конча два роки тому пішов із життя після важкої хвороби, не дочекавшись виходу книжки, над якою працював 20 років — «Індоєвропейці: пізнання доісторії». Про неї культовий археолог пострадянського простору Лев Клейн сказав: «Це краще, що вийшло у світовій індоєвропеїстиці за останні 30 років». Яскрава археологічна спадщина праіндоєвропейців Надчорномор’я чекає на своїх дослідників.

— Буває, що замість реальних здобутків український інформаційний простір заповнюється міфами, як маємо з трипільською культурою. Яка насправді її роль?

— Трипільці не були українцями, але вони були першими справжніми землеробами та скотарями, які остаточно перейшли до відтворювального господарства.

Трипільська культура поширилася на великих теренах — від Південної Румунії (де сформувалася) до Києва (на сході) і Польщі (на північному заході). В. Хвойка, до речі, не був першовідкривачем цієї культури, можна сказати, що він був третьовідкривачем. Спершу її копали поляки, потім румуни, а згодом В.Хвойка почав свої дослідження під Києвом. Водночас це зовсім не заперечує його великого внеску у вивчення трипільської культури.

Про Трипілля ми знаємо досить багато. Трипільці були людьми близькосхідного або вірменоїдного антропологічного типу — невисокого зросту, темнопігментовані, з характерним великим носом. Нещодавно з’ясувалося, що вони генетично пов’язані з корінними жителями Анатолії. Їхня яскрава культура, лінійна орнаментація кераміки, культи бика, змія, богині-матері тощо однозначно мають анатолійське походження. Маємо переконливі лінгвістичні дані, що неоліт Балкано-Дунайського регіону, з яким генетично пов’язане Трипілля, має коріння в неоліті Малої Азії.

Тобто в мовному відношенні трипільці не належали до індоєвропейської сім’ї народів, а значить, не могли бути безпосередніми пращурами українців. На сьогодні жоден притомний вчений не вбачає в трипільцях стародавніх українців.

— А відколи існують українці?

— На мою думку, українці народилися тоді, коли й інші великі етноси середньої смуги Європи — англо-сакси, німці, французи, іспанці, поляки, серби, хорвати та ін. — усі вони родом із раннього Середньовіччя. З V — VII ст. на цих землях Європи, в тому числі й в Україні, за даними археології, мовознавства, антропології тощо, прослідковується безперервність етнокультурного розвитку до наших днів. Саме етнокультурна тяглість є головним показником віку народу.

Батьківщина українців — землі між Київським Подніпров’ям і Сяном. На півночі вона обрізана Прип’яттю, на північ від якої — вже землі балтів, а на півдні — степами, бо там світ кочовиків. Якщо за допомогою археології, філології, антропології дослідити, як довго тут не змінювалося населення (тобто не приходили нові народи), ми легко прийдемо до дати: кінець V—VI століття н.е. Так само і мовознавці вважають, що слов’янські мови родом із раннього Середньовіччя (VІ—VII ст. н.е.), коли розпалася спільнослов’янська мова.

Археологічно визначено культуру, яка була спільнослов’янською і зародилася між Київщиною і Карпатами наприкінці V століття. Це так звана культура Прага-Корчак та її східна сусідка Пеньківська культура — історичні склавини та анти візантійських хронік. У VІ—VII ст. їх носії рушили на Дунай. Анти просунулися на південь — на Балкани — і започаткували південних слов’ян (сербів, хорватів, словен, болгар та ін.), а склавини рухалися уздовж Дунаю на захід, де стали предками чехів, моравів, лужицьких сербів, словаків та інших західних слов’ян. Склавини празької культури, які залишилися на батьківщині між Середнім Подніпров’ям і Карпатами, стали пращурами русинів-українців.

Звучить ультрапатріотично, але слов’яногенез у наш час виглядає як етногенетичне дерево, що півтора тисячоліття «росте» на теренах Північно-Західної України, звідки розселилися пращури слов’янських народів, а «залишенці» стали українцями.

— Які тенденції щодо вивчення пізніших періодів?

— Загалом, структура Інституту археології передбачає кілька головних напрямів. Є відділ кам’яної доби (це мій відділ, і попри те, що Україна багата на пам’ятки цього часу, там усього десятеро людей); доби бронзи (від Трипілля до скіфів); скіфо-сарматської, античної, ранньослов’янської археології. Є ще два відділи давньоруської археології. Один займається Київською Руссю по всій Україні, а інший — археологією Києва.

За радянських часів археологія закінчувалася на татаро-монголах, бо далі йшло козацтво, а в Москві ця тематика не вважалася актуальною. Ніколи в Інституті археології не було відділу Пізньосередньовічної археології. Тож виникла диспропорція, унаслідок якої пізнє Середньовіччя в нас досліджено мало.

З отриманням Україною незалежності звучали пропозиції започаткувати відділ пізнього Середньовіччя чи доби козацтва. Але це питання не вирішено й понині. Хоча останнім часом наші археологи-русисти приділяють більше уваги дослідженню пізнього Середньовіччя.

— У чому головні проблеми функціонування української археології, зокрема Інституту археології НАНУ? І чи приваблює наша багата археологічна спадщина колег з-за кордону?

— Постійною проблемою української археології є відсутність належного фінансування. Нам платять лише невеликі зарплати, та й ті часом не повністю. З 1990 р. держава не виділяє коштів на розкопки, як і на відрядження та публікації монографій і наукових збірок. Написав книжку — твоя проблема. Часто видаємося власним коштом. Комп’ютери, тонери, папір — все купується за власні кошти.

Попри негаразди, що супроводжують українську археологію, за часи незалежності вона навіть наростила потужність. Зараз в Інституті археології втричі більше експедицій, ніж було за радянських часів. І втричі більше ми публікуємо наукової продукції, ніж тоді. Чому темпи й кількість досліджень зростають?

Археологія тримається на трьох джерелах фінансування. Це державне фінансування, яке різко зменшилося з розпадом СРСР. Це університетська археологія, бо у всіх університетах світу на історичних факультетах студенти мають обов’язкову археологічну практику в експедиціях. І це чудово, бо археологія потребує робочої сили, а грошей на її наймання немає. Зазначу, що переважно начальник експедиції спонсорує її за рахунок власної зарплати.

За часів незалежності з’явилося третє джерело фінансування розкопок — кошти зарубіжних колег. Якщо закордонний археолог зацікавився скіфами чи палеолітом України, він може їх досліджувати, але не сам. Іноземець повинен знайти в Україні колегу, який візьме ліцензію (називається «Відкритий лист»), що видається лише громадянам України. Такі міжнародні експедиції в Україні працюють за рахунок зарубіжного фінансування. Це дуже вигідно Україні, бо матеріали все одно залишаються у нас, їх не можна вивезти, а публікація в науковому виданні робиться у співавторстві (іноземець і наш керівник експедиції), але за кошти того ж іноземця. Тож українську археологію фінансують і французи, і бельгійці, й німці, й американці, й японці...

— Які періоди цікавлять іноземців?

— Різні, бо в них різна спеціалізація. Скажімо, багато років іноземці фінансували розкопки палеоліту Криму, долини Дністра, відому палеолітичну стоянку в Межирічі на Росі. Вже тривалий час французьким коштом досліджується стоянка Гінці під Лубнами. Співробітниця мого відділу — Людмила Яковлєва — разом із французькими колегами вивчає стоянку мисливців на мамонтів, на якій виявили вражаючі житла з величезних кісток мамонтів. За французькі кошти над місцем розкопок збудували величезний ангар, де розгорнули сучасну експозицію.

Багато хто приїздить досліджувати скіфів. Вони цікавлять всіх, бо були «розпіарені» ще Геродотом. Величезний Скіфський світ займав степи від Алтаю до Угорщини. Німці їздили до нас вивчати скіфські пам’ятки ще в радянські часи, й зараз часом приїздять. Чимало іноземців цікавляться Трипіллям, археологією епохи бронзи. Шведи вивчають варягів Русі, співпрацюють з українськими колегами— медієвістами. Хоча загалом Русь значно менше цікавить іноземців як локальне явище Східної Європи. Більш давні періоди — скажімо, палеоліт, Трипілля, античність, скіфи — цікавлять ширше коло іноземних археологів, адже палеоліт — усюди палеоліт.

Щорічно ситуація змінюється: одні археологи від’їжджають, з’являються нові міжнародні програми та гранти. Наприклад, ось уже кілька років співробітники відділу кам’яної доби разом із колегами зі Швеції та Англії готують колективну монографію «Кам’яна доба України» англійською мовою. Сподіваюся, що за кілька місяців цю багатостраждальну книжку видадуть в Оксфорді.

— А як справи з «чорними копачами» в Україні?

— Багатство української археології дисонує з традиційно невеликою кількістю українських археологів. У сучасній Україні приблизно 300 активно діючих археологів, що в рази менше, ніж у розвинених країнах Європи. До проблеми нестачі археологів додалося фактичне припинення у 90-х роках минулого століття державного фінансування археологічних розкопок та видання наукових праць. Ці негаразди, разом із появою прошарку багатих людей, які скуповують старожитності, та бездіяльністю правоохоронних органів, спричинили розквіт грабіжницького «чорного копу». За останні чверть століття пострадянський простір накрив мутний вал «чорної археології».

Природа не терпить порожнечі. Тому нестача «білих» академічних, університетських та музейних археологів почала компенсуватися на теренах колишнього СРСР (зокрема, в Україні) зростанням численності «чорних», які нищать, розграбовують та розпродають археологічну спадщину країни. Враховуючи кримінальну суть їхньої діяльності, їх слід звати «чорними копачами», хоча називають вони себе «камрадами».

Незаконний промисел старожитностей в Україні в наш час за своїм розмахом значно перевершив масштаб нелегального промислу волинського бурштину. Як заявив один із «чорних», територія України вичищена від старожитностей на глибину 30 см. Саме на таку глибину сягає більшість металошукачів. То чому не порушуються кримінальні справи, зокрема проти таких відвертих пропагандистів «чорного копу» в Україні, як сайт Violity, під проводом якого останні роки безкарно грабується і розпродається археологічна спадщина країни?

Ажіотажний попит на цінні археологічні артефакти з боку численних багатіїв-колекціонерів стимулює не лише злочинну діяльність «чорних копачів», а й масову підробку старожитностей. Через примітивність первісних технологій склалася ситуація, коли підробляти старожитності стало простіше і набагато вигідніше, ніж шукати в землі унікальні оригінальні речі. Тому «чорний» ринок археологічних артефактів заполонили відверті підробки старовинної зброї, ювелірних виробів, монет, яким не загрожує фахова експертиза через мізерну кількість професійних археологів у країні.

— Яке ваше ставлення до академічної науки?

— Усе своє свідоме життя я пропрацював в академічному Інституті археології (приблизно 50 років), де пройшов шлях від лаборанта до завідувача відділу. Тож знаю як сильні, так і слабкі місця академічної науки.

Радянська академія наук — це типова адміністративно-бюрократична структура, що була породженням свого часу. Величезна надцентралізована командно-адміністративна піраміда, якою був СРСР, складалася з менших галузевих пірамід — оборона, промисловість, сільське господарство, медицина, освіта, Академія наук тощо. Тому в радянські часи наука й не могла існувати в іншій формі, ніж адміністративна піраміда АН, органічними складовими якої були численні пірамідки академічних інститутів.

Академічна організація науки в радянські часи, безумовно, мала свої сильні сторони. Зокрема, концентрація фахівців з певної дисципліни в одному інституті робила його флагманом відповідної галузі науки в республіці, дозволяла вирішувати масштабні наукові завдання. Велика кількість науковців переростала у високу якість інституції. Гриф Інституту археології АН на монографіях є своєрідним знаком якості. Вчені ради і наукові відділи, через які проходили наукові монографії та дисертації, не пропускали халтури, аматорства чи плагіату. За багато років роботи в Інституті археології не пам’ятаю випадку, щоб рада по захисту дисертацій проголосувала за плагіат чи замовлену за гроші дисертацію.

Інститут археології АН УРСР отримував хай невелике, але регулярне фінансування, що, разом із жорсткою організацією науки, дозволило розвивати всі галузі археології і підняти її на високий професійний рівень.

— А чи бачите ви недоліки в роботі НАНУ, і що варто зробити для їх подолання?

— Не принижуючи значення Академії наук УРСР для розвитку української археології, слід назвати й низку недоліків, які успадкувала сучасна археологія України. Серед них і зайве жорстке адміністрування та бюрократизація науки, і невиправдано роздутий бюрократичний апарат, і відставання від передових шкіл західної науки через жалюгідне фінансування за залишковим принципом та тривалу штучну ізоляцію від західних колег, і замкнутість нечисленної касти українських археологів, яка до того ж має надто слабкий зв’язок з університетською молоддю. Нечисленність археологів на пострадянських просторах — стара академічна традиція радянських часів, коли археологія, як і деякі інші галузі гуманітарних знань, фінансувалися за залишковим принципом.

Командно-адміністративна форма організації науки є архаїчним реліктом СРСР. Вона відверто суперечить принципам сучасної організації науки в передових країнах світу. Сама Академія наук в її сучасному нереформованому вигляді не має аналогів у розвинених країнах світу. Тому існування Академії наук в її сучасному нереформованому стані не має перспективи. Однак передчасна дезінтеграція АН без створення конструктивної альтернативи стала б справжньою катастрофою для наукового потенціалу країни. Адже українська наука сконцентрована саме в Академії, і якщо вона впаде, то привалить і національну науку. На мою думку, настав час повернути науку на кафедри провідних університетів України, відкривши державне фінансування наукових програм паралельно з фінансуванням лекційної діяльності.

Повернення науки до університетів відкриє додаткові можливості вирішення важливого національного завдання — порятунку української науки у випадку дезінтеграції АН через можливе різке скорочення державного фінансування. За цього негативного сценарію розвитку подій певна частина академічних науковців могла б знайти роботу на кафедрах університетів у ролі науковців-викладачів.

— Що можете сказати про університетську науку?

— Якщо коротко, то науку слід повернути на кафедри провідних університетів шляхом додаткового фінансування. Що ніяк не завадить подальшому функціонуванню Академії наук у реформованому вигляді.

До спадщини радянських часів належить відірваність науки від студентської молоді, що, хоч як це дивно, пов’язано саме з виникненням Академії наук. Її створення призвело до концентрації науковців у відокремлених від університетів академічних установах, а освіта студентів була перекладена на плечі окремої верстви викладачів вишів. Їх перевантаженість лекціями не давала можливості сконцентруватися на науковій діяльності. Та й у цьому не було потреби, оскільки в радянських вишах платили, як і зараз платять в університетах України, за читання лекцій, а не за наукові розробки. Тобто в СРСР університетська наука для більшості викладачів фактично була безкоштовним хобі, яким займалися охочі у вільний від читання лекцій час.

Зрозуміло, що така ситуація шкодила як науці, так і освіті. Молодь не мала можливості отримувати знання безпосередньо від генераторів з Академії наук, а науковці втратили можливість залучати до наукового процесу здібну університетську молодь. Отже, відірваність від університетів академічної археології зумовила проблеми з комплектацією наукової галузі перспективною молоддю і врешті-решт призвела до катастрофічного старіння академічних наукових кадрів.

Успішною спробою повернути науку до університету з метою залучення здібної молоді в археологію є відкриття у 2000 р. в Києво-Могилянській академії магістерської програми «Археологія та давня історія України», яка у 2013 р. трансформувалася в кафедру археології НаУКМА. Метою цієї освітньої програми є підготовка фахових археологів відповідно до вимог сучасної науки та освіти. Протягом двох років студенти слухають 35 курсів з археології, які читають провідні фахівці Інституту археології НАНУ. Про ефективність цієї форми підготовки молодих археологів свідчить той факт, що більше половини зі 160 випускників кафедри працюють за спеціальністю «археологія», зокрема 35 — у штаті Інституту археології НАНУ. Вже 30 із них захистили кандидатські дисертації. 20% активно діючих археологів сучасної України є випускниками НаУКМА. Саме завдяки випускникам кафедри археології НаУКМА Інституту археології НАНУ вдалося подолати хронічну для академічних інститутів України проблему катастрофічного старіння наукових кадрів.

Разом із тим труднощі з залученням здібної молоді в українську археологію існують. Ситуація ускладнилася різким падінням престижу науковця в очах громадськості. Сучасна епоха первинного накопичення капіталу з численними прикладами миттєвого фантастичного збагачення деяких співвітчизників, схоже, справила відповідне враження на молодь, яка хоче «всього, багато і одразу». За даними соціології, за останні десятиліття рейтинг наукового співробітника у громадській думці на пострадянських просторах катастрофічно знизився і за шкалою престижності професій займає «почесне» місце у третьому десятку.

Отже, українська наука і вища освіта вже тривалий час перебувають у стані глибокої кризи, вийти з якої вони можуть лише спільними зусиллями. Організація науки в країні, у тому числі й археології, потребує її реформації за зразками розвинених країн Європи, зокрема й повернення науки до українських університетів.

Я дивлюся в майбутнє з оптимізмом. Багата археологічна спадщина України, сучасна організація науки у західних сусідів веде нашу археологію до неминучої інтеграції з європейською.

Розмовляла Марія Чадюк

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/ukrayinska-arheologiya-stan-i-perspektyvy)

ЗНО і ДПА: умови вступу у 2020 році

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com