rss
07/03/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-27

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Відверта розмова \ «Бути як дерево, що вижило» – Стівен Руссо під час випускних урочистостей в УКУ

1 лютого в Українському католицькому університеті відбулися Зимові випускні урочистості. 100 студентів магістерських програм з богослов’я, християнської педагогіки, технологій та інновацій у соціальній роботі, наук про дані, управління неприбутковими організаціями, прав людини та історії успішно зробили ще один крок у своєму академічному та професійному шляху.

Почесним гостем та промовцем події став Стівен Руссо – всесвітній директор підрозділу «Cognitive City Solutions» в IBM (Нью-Йорк, США). Має 30-річний досвід проєктування, розробки та провадження технологічних рішень на рівні міст та всього світу. Протягом останніх 17 років очолював створення та розвиток бізнесів IBM «City Solutions», «Command Control», «Physical Security» та «Public Safety», тісно співпрацював з управлінськими командами міст та експертами з громадської безпеки з усього світу.

Робота Стівена базується на поглиблених дослідженнях новітніх технологій у різних сегментах.

Що цікаво – професійну діяльність Стівен успішно поєднує зі служінням диякона у католицькій церкві.

Пропонуємо вашій увазі текст промови почесного гостя, виголошеної перед випускниками.

«У жовтні 2001-го, розбираючи руїни в епіцентрі страшної атаки 11-го вересня, робітники знайшли дерево. Воно було сильно пошкоджене, його гілки зламані й обгорілі, а коріння вирване і вкрите тоннами уламків – і все ж на одній з гілок робітники помітили декілька молодих листочків. Скалічене дерево боролося, боролося за життя! Робітники переправили рослину в Департамент парків Нью-Йорка, аби перенести в новий родючий ґрунт і повернути їй колишню велич.

Дерево пересадили, забезпечили водою, поживними речовинами та сонячним світлом. Воно почало відроджуватись і проростати молодими здоровими пагонами. Старі гілки, зламані й обгорілі, зрізали, а залишені на їхньому місці рани загоїлися. Вже наступної весни голуб звив гніздо на нових гілках. Тоді це здалося знаком. Дерево повернулося «додому», на Ґраунд-Зіро, де росте і процвітає донині. Воно відоме як «Дерево, що вижило» («Survival Tree»), бо не лише витримало всі випробування, що випали на його долю, а й почало процвітати! Прагнення жити і досягати успіху. Багато хто вважає цей випадок посланням, прикладом сили волі і життя.

Я сам виріс неподалік місця з «Деревом, що вижило». Це – один з районів передмістя Нью-Йорка, що став домівкою для багатьох українських та східноєвропейських іммігрантів. Я чув історії про нелегке життя і боротьбу в умовах деспотичного режиму. Часто людям відмовляли в свободі і навіть у базових потребах. Їх били, ламали, ув’язнювали і відривали від рідної землі – як і те дерево. Багатьох з тих, хто не зміг утекти, було вбито. Ті ж, що переїхали, шукали зцілення на новому родючому ґрунті. Вони так само прагнули вижити і досягнути успіху. Їм вдалося знову пустити корені і виростити нові гілки.

Серед тих людей були мої прабатьки. Багато хто став моїми вчителями і наставниками. Один із них, син українського шахтаря, для мене і досі наче батько. Він поділився зі мною безліччю життєвих навичок: навчив рости інтелектуально і ніколи не припиняти вчитися, завжди пізнавати дива Божого творіння і плекати свій розум. Він навчив мене шанувати і дбати про серце. Думати не лише про власний матеріальний добробут, а й про фізичні потреби інших людей, жити чистим та здоровим життям, допомагати тим, хто допомоги потребує. Він допоміг мені зростати у вірі і завжди пам’ятати Того, хто є значно більшим за нас самих, Того, хто задля нас пожертвував Собою. По завершенню своєї військової служби цей чоловік залишив мирське життя і став греко-католицьким ченцем-францисканцем. І нині, попри свій поважний вік, він продовжує надихати багатьох.

Так, я роками ріс в оточені багатьох східноєвропейських традицій. І ось одного дня мій колега з IBM запитав мене:

– Стіве, чи не хотів би ти читати лекції в українському університеті?.. Де саме?..

– У Львові…

– Справді? В якому університеті?..

– Ну, це – інноваційна установа. Український католицький університет. Тобі, мабуть, ця назва незнайома, але це – греко-католицький університет…

– Насправді знайома, бо ж я сам – греко-католик!

Тоді він розповів мені про нову програму з комп’ютерних наук, а також про низку інших ініціатив у мистецькій та науковій сферах. Я, не вагаючись, відповів: «Звісно, це – честь для мене!» Тож мій колега влаштував мені вебзустріч з деканом Притулою для обговорення деталей – і невдовзі, склавши план дій, я вирушив у дорогу. Я не зовсім розумів, що очікувати. Я вже був доповідачем у декількох університетах різних країн, та у випадку з УКУ все було інакше. З моменту свого приїзду я бачив і відчував рішучість і життєву силу в студентах, керівництві, викладачах і працівниках. Їхнє прагнення досягати успіху було очевидним. Коли я ж дізнався більше про історію університету, зрозумів, що нездоланних перешкод для нього не існує.

Це неухильне прагнення досягати успіху було в ДНК закладу, а також у багатьох прихильників з усього світу, які хотіли створити родючий ґрунт для наступних поколінь...

Університет дав вам можливість зростати на родючому ґрунті, де плекали ваші розум, серце та віру. Певен, що вам не завжди було легко, адже, як і у випадку з «Деревом, що вижило», часом мертві і зламані гілки потрібно зрізати. Ми, люди, змушені позбуватися старих звичок, долати особисті перешкоди і винаходити нові способи, аби відповідати вимогам життя. Ми мусимо знаходити нові шляхи, аби вчитися далі. У своєму невпинному прогресі людство потребує все нових навичок, вже без старого-доброго постійного і безперервного навчання. Інформація завжди під рукою, і ми мусимо щодня фільтрувати і розуміти величезну її кількість. Маючи справу з глобальними командами, конкуренцією, технологічним прогресом, ми постаємо перед раніше невідомими загрозами та можливостями. Ви, безсумнівно, були змушені змінюватися, рости – і, звісно, працювати. Можливо, будучи похованими під стосами завдань, ви почувались як те дерево з кількома вцілілими листочками… Можливо, ви навіть питали себе: «Чи вдасться мені взагалі з цим впоратись?» Якось я запитав одного з моїх синів після його першого року в університеті: «Що з того, що ти вивчив за цей рік, є найважливішим для тебе?» Він трохи подумав і відповів: «Я зрозумів, що дипломи не роздають просто так – їх справді потрібно заслужити». Всі ви вже отримали свій диплом, і цим справді слід пишатися! Ви перейшли на новий рівень знань – знань, яких ніхто і ніколи не зможе у вас відібрати.

Здобуті вами знання є наслідком низки успіхів і невдач. Аріана Гаффінґтон, літератор і генеральний директор (і головний редактор газети «The Huffington Post»), використала чудову цитату: «Невдача – не антонім успіху, а її частина»... за умови, що ми вчимось на своїх помилках. Часом, коли щось йде не за планом, ми отримуємо більше корисного досвіду. Невдачі стають поштовхом до пізнання нових шляхів і методів. Невдачі стають складовими наших знань, нашого характеру – і є так само необхідними для нашого розвитку. Генрі Форд, один з «батьків» промислового конвеєра та взаємозамінних деталей, сказав: «Невдача – це просто можливість спробувати знову і діяти більш розумно».

Це саме той виклик, що постає перед усіма нами, – продовжувати змінюватися, адаптуватися, коригувати власне мислення та ідеї. Не бійтеся кидати виклик «статусу кво», аби поглянути на речі з іншого боку. Вчіться в людей навколо. Саме так народжуються інновації, підприємці та лідери.

Лише так ви зможете рости, пророщувати пагони новаторських ідей, ділитись Євангелієм з енергією та завзяттям. Так можна створювати новий бізнес і розвивати вже існуючий, змінювати уряди, захищати і вдосконалювати святість життя з моменту зачаття і до природної смерті. Лише так можна змінити світ. Все це можливо завдяки досягненням у сфері теологічних досліджень, технологіям, науковим даним, інноваціям у соціальній роботі, захисту прав людини, історії, християнській освіті, вільним дослідженням, менеджменту, а також завдяки створенню та управлінню неприбутковими організаціями – такими, як цей університет. Нехай це стане вашою пристрастю незалежно від вибраної вами спеціальності. Неможливо досягнути величі, ставлячи перед собою посередні цілі. Якщо прагнути посередності, вам ніколи не стати чимось більшим. Якщо ж прагнути визначних здобутків і досконалості, ви зможете значно наблизитись до своєї мети, навіть якщо і не досягнете її.

І ще трохи про вже згадане мною «Дерево, що вижило». Нині воно процвітає на рідній землі, і щороку з нього збирають насіння, аби висадити і виростити нові саджанці. Потім ці саджанці відправляють у різні куточки світу – туди, де люди витримали і пережили трагічні події, як нагадування і символ прагнення не лише вижити, а й досягати успіху.

Розмірковуючи над власними цілями, думайте про те, як посадити насіння своїх знань і досвіду. Як примножити і повернути отримані вами дари? Як по-справжньому змінити світ?

І наостанок – декілька порад. Пам’ятайте основи: завжди знаходьте трохи часу на відпочинок. Святкуйте власні перемоги і будьте вдячні тим, хто допомагав їх досягнути. Прагніть зростати на хорошому ґрунті. Оточуйте себе людьми, якими ви захоплюєтесь і які допомагають вам розвиватися. Ніколи не будьте занадто гордими чи розумними, аби вчитись у інших. Ставтесь до всіх з повагою – і байдуже, генеральний директор це чи садівник. Завжди розмірковуйте над тим, що і як можна зробити краще. Знаходьте способи ділитися власним часом, талантом та надбаннями з іншими.

І найголовніше – ніколи не забувайте свого Творця!»

Фото Лесика Урбана

Пресслужба УКУ

Степан Сус: «Папа Римський просив бути простішим з людьми…»

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com