Все тече, все змінюється...

Геракліт

Зазвичай художники періоду Ренесансу та барокко малювали поряд із усміхненим на всі 32 зуби Демокрітом заплаканого Геракліта. Що, загалом, теж має сенс – зазвичай, сміху над людською глупотою вистачає не надовго, і після нього приходять сльози – і більш похмурі думки.

Геракліт про космос думав трохи менше, ніж Демокріт, але теж думав. Зокрема, йому належить думка про те, що космос знищується, щоб відродитися знову – і тяжко сказати, чого в цій думці більше – оптимізму чи песимізму. Недарма Геракліт став засновником діалектики – науки про єдність протилежностей і про важливість діалогу у пізнанні світу.

Геракліт ридає на картині Рубенса

Ну і думка про те, що кожна пара протилежностей формує певну єдність, теж з точки зору фізики і космології має неабиякий сенс. Щоправда, особливих подробиць про матерію та антиматерію Геракліт нащадкам не надиктував – можливо, вирішив, що достатньо з них і думки про те, що небесні тіла є чашами з вогнем, тобто з фізикою плазми у Геракліта теж справи йшли незле. Більше того – він навіть заявляв, що світ – то і є вічно живий вогонь, частини котрого стухають у формі води і землі, таким чином можна запідозрити, що сформулювати теорію великого вибуху йому завадила тільки недостатня підготовка аудиторії. Можливо, цьому завадило і те, що Геракліт прожив набагато менше, ніж Демокріт. Песимізм – він навіть дві з половиною тисячі років тому життя не продовжував, тож точка зору Демокріта була стратегічно вигіднішою для самого Демокріта. Ну а от з точки зору людства загалом – тяжко сказати, хто для нього був стратегічно потрібніший – чи троль Демокріт, а чи похмуро-зарюмсаний Геракліт…

Є підозри, що в тривалій перспективі – десь так на дві-три тисячі років – позиція Геракліта є якщо не важливішою, то, принаймні, рівноцінно необхідною.

Хоча самому Геракліту то не дуже допомогло – він помер у 61 рік від хвороби, рятуючись від неї обмазав себе гноєм. 104 роки життя троля Демокріта таки є вагомим свідченням на користь якщо не оптимізму, то хоча б саркастичного сміху над землянами.

Втім, спробуймо поглянути на космос поглядом Геракліта – хоча він і не продовжує життя.

Небезпека чигає на астронавтів ще на виході з рідного дому: людський організм в космосі починає викидати всілякі неземні фокуси. Не можна от так вже чітко й однозначно сказати, що це погані фокуси – але людські гени у вакуумі працюють зовсім не так, як на Землі.

Близнюків-астронавтів Скотта та Марка Келлі науковці обстежили вздовж і впоперек – аби визначити різницю між тим близнюком, котрий рік просидів на МКС, і тим, котрий цей рік плював у стелю, грав у комп’ютерні ігри, здавав аналізи, тобто, робив те ж саме, що і його брат у космосі – але вдома, на Землі. Відмінності були доволі значні – однак деякі з них щезли за день-два, а інші лишалися по півроку. І то зовсім не факт, що сучасна наука змогла визначити всі 100% змін. Так, для прикладу, теломери Скотта - або кінці хромосом, які коротшають з віком - стали набагато довшими в космосі. Але більшість їх знову скоротилися протягом двох днів після приземлення Скотта.

Таким чином можна припустити, що один з улюблених сюжетів фантастів на цю тему може стати реальністю: близнюк з космосу може повернутися зовсім молодим до свого старого брата-землянина. Однак за кілька днів їхній вік зрівняється. Вагомий аргумент, щоб не поспішати з космічної далечі додому…

7% генів космічного близнюка так чи інакше змінилися на доволі тривалий час. Зокрема, інакше стала працювати імунна система. Тисячі генів почали працювати в іншому режимі, як тільки Скотт потрапив у космос.

Добре це чи зле – хто знає. Адже виклики перед організмом у космосі можуть виявитися зовсім несподіваними.

Ще більш несподіваними можуть виявитися виклики на Марсі. Для прикладу, колишній вчений NASA, американський інженер, засновник Spherix, Гілберт В. Левін вважає, що ще понад 40 років тому на Марсі було знайдено примітивні форми життя. Однак ця знахідка виявилася такою нецікавою, що в наступних місіях жоден з апаратів NASA на Марсі не брав з собою у подорож інструменти для перевірки наявності тих примітивних форм життя на своєму шляху. А дарма – у випадку приїзду на Марс пілотованої місії знахідка може стати несподіванкою, цілком можливо – що неприємною, і то не тільки для міжпланетних мандрівників, а й для всього людства. Цілком ймовірно, що, для прикладу, нові бактерії розглядатимуть нас як харчі, а ми не зможемо надати їм жодних вагомих для них аргументів на користь протилежної версії. А на Землі їх підхоплять якісь проворні зарази, для прикладу, блохи чи воші – і все: привіт, Середньовіччя – прощай, проблемо перенаселення, а чи й залюднення Землі.

Гірше того – люди можуть виявитися для тих примітивних форм життя звичним харчем.

Припущення, що на Марсі була людська цивілізація, але вимерла від якоїсь марсіанської чуми, виглядає занадто фантастично. Але цілком ймовірним виглядає інше припущення – що десь у космосі існує копія людства, що відрізняється тільки характером і болячками – і що саме їхні мікроби могли потрапити на Марс із якимось транзитним метеоритом.

Астронавти Скотт (праворуч) і Марк Келлі, фото NASA

Звучить фантастично – але ще років 30 тому фантастикою був і айфон чи самсунг з відеокамерою, а зараз вони ледь не в кожного другого землянина.

Щоб трошки зменшити наліт фантастичності з цієї версії, варто згадати роботи палеонтолога, патологоанатома, заступника декана з біології й анатомії організму та професора комітету з еволюційної біології Чиказького університету Ніла Шубіна. У своїх книгах він нагадує, що ми є кровними родичами не тільки живих організмів, але й землі, води, повітря і взагалі нашої планети – оскільки людські тіла складаються із зоряного пилу, котрий за мільярди років еволюціонував от у таке оце щось людиноподібне.

(І спробуйте скажіть тепер, що Демокріт та Геракліт не мали рації! Питання лише в тому, звідки вони це все дізналися дві з половиною тисячі років тому? І де взяти ще таких філософів, котрі видадуть план на наступні дві з половиною тисячі років?)

З врахуванням робіт Шубіна, можна сказати, що на Марсі кілька колоній добре зорганізованого зоряного пилу можуть зіштовхнутися з іншими колоніями зоряного пилу, котрий мільярди років еволюціонував зовсім іншими стежками.

Звісно, вовків боятися – на Марс не літати, але до вовків, все ж таки, бажано виходити всебічно підготованими з якомога більшої кількості боків.

Відтак питання про те, чому досі жодна з марсіанських роботизованих місій не спробувала хоча б повторити експеримент Гілберта Левіна постає не просто філософсько-фантастичними думками на рівні Демокріта та Геракліта, а питанням всепланетної важливості. Бо космічні блохи можуть розмножуватися з непередбаченою швидкістю, і не факт, що якась одна частина людства зможе захиститися від них ліпше, ніж інші. Привезти їх може купка людей – а на карантин потраплять всі 7 мільярдів…

(Далі буде)