rss
01/19/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-03

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Музична балачка \ Наталія Жижченко, фронтвумен гурту «ONUKA»: «Життя нас переломлює через таку призму, де все можливе»

Від редакції:

За якихось кілька тижнів «ONUKA» виступить у Чикаго. Відтак – пропонуємо розмову із, якщо можна так сказати, батьками-засновниками гурту. J

Про музику, безвихідь, дивовижні рятівні збіги – і навіть про Еріха Фромма!

Через щільний гастрольний графік зустрітися з фронтвумен «ONUKA» Натою Жижченко та її чоловіком, лідером гурту The Maneken, співвласником рекордингової компанії «Vidlik Records» Євгеном Філатовим – справа непроста. Завершилося перше турне української електро-фолк групи до Китайської Народної Республіки, а не за горами – північноамериканська траса: 11 жовтня – Нью-Йорк, 12 жовтня – Філадельфія, 18 жовтня – Чикаго і 19 жовтня – Торонто. Між ними – місяць, аби скорегувати поточні справи: проаналізувати продажі «Vidlik Records», відіграти низку «лайвів» в Україні, закінчувати треки до майбутнього Євгенового сольника (мініальбом) і, звісно, накопичувати матеріал для «ONUKA». І ось усі разом – утрьох, навіть учотирьох. Бо Ната і Євген прихопили зі собою домашнього улюбленця – песика Піфа.

– На початку минулого грудня ви зробили однакові татуювання: дві руки тримають одну нитку. Це про що?

Ната: – Про нас. Це – перше тату Євгена, у мене їх більше. Хоча кожне татуювання має власну історію та семіотику. Для мене це – не щось випадкове, а рендомне, прожите. Будь-яке тату спочатку виникає у мене в голові, а лише потім набивається. Цього разу – ця нитка тримає нас у житті. Хоча ми давно нанесли ті символи, але з часом ще більше цінуєш знак, піклуєшся, аби та ниточка не розірвалася – дурним словом чи незваженим вчинком. Як на мене, це – не печатка у паспорті, а… на тобі. А це – найпотаємніший твій щоденник.

Євген: – Мені приємно знати: не важливо, на якій відстані ми перебуваємо – у нас є нерозривний зв’язок. Втім, я не прихильник того, щоби вкладати якісь суперглибокі символи. Так, це – красиво, але, загалом, я не дуже люблю татуювання.

– У мене взагалі нема жодного…

Євген: – І я точно так само до цього ставлюся. У мене теж не було, однак ця – НАША (з виразним голосовим акцентом – О. Р.), особлива.

– А як вона виглядає?

Євген (пожвавлено): – Ось так! (Ната підіграла, прихилившись оголеним плечем до плеча чоловіка – і я справді побачив єдину нитку. – О. Р.)

– Що саме в тім татуюванні ви разом робите: вишиваєте, гаптуєте, зшиваєте, в’яжете? Який у дії меседж?

Євген: – Все життя! Й воно безперервно проходить – як ріка тече.

Ната: – За задумом, Євген тримає мене за нитку, а я щосили тримаюся знизу… Нам випала доля побачити чимало політичних деформацій та особистих депресій. Можна сказати, що саме Євген мене звідти витягнув, із глибоких депресивних станів. Читайте так: не на прив’язі мене чоловік тримає, а ніби витягує на рятівному канаті з бурхливої води, може, навіть із безодні. Для мене наше тату є візуалізацією такого моменту, така точка відліку, коли життя пішло на краще.

– Нато, ви народились у сім’ї музикантів. Відомо, що ваш дідусь Олександр Шльончик був знаним майстром народних музичних інструментів, сопілкарем. Як він вас називав?

Ната: – Малеча.

– Чому тоді ви проект не «MALECHA» назвали?

Ната: – Гарне запитання. Взагалі, я пам’ятаю, як саме на Подолі, на Волоській, де ми з Євгеном знімали нашу першу спільну квартиру, мені на думку спала назва – «ONUKA». Адже я колекціоную слова. Завжди звертаю увагу на них, як вони лунають українською, російською, англійською… Колекціоную ідіоми. У мене їх – цілий пул.

– І що з тієї колекції?

Ната: – Саме зі слів та словосполучень потім у мене народжуються пісні. Наприклад, фраза – «People shoot people, guns don’t shoot» («Люди вбивають людей, зброя не стріляє». – О. Р.) – мене просто порвала. Подумалося: треба зробити приспів… Незабаром виник антивоєнний маніфест «Guns Don’t Shoot». Водночас, дуже багато таких проекцій. Пам’ятаю, стояла я на Нижньому валу, на перехресті, чекаючи зелене світло, – і просто за кермом почала думати про слово «онука», що воно значить у моєму житті. А ще – його можна транслітерувати англійською, тричі змінювати наголос, а від того воно повсякчас якогось іншого сенсу набуває. З яким наголосом не скажеш – «онука» живе власним життям.

– І ви його поставили in first line?

Ната: – Так. І коли ми з Євгеном та Лесею (художниця, дизайнерка з костюмів Леся Патока. – О. Р.) почали обговорювати ідеї проекту, я сказала свою: «ONUKA».

– А яка програма максимум була?

Ната: – Хоча б одну пісню в ротацію поставити. Якби тоді ми хоча б якийсь трек виклали на SoundCloud (світова онлайн-платформа для поширення відцифрованої звукової інформації. – О. Р.), і я побачила, що твір прослухало з десяток відвідувачів, – для мене то була максимальна самореалізація. Уявляєте, в якому розібраному стані перебувала я? Відтоді сама назва «ONUKA» мене надихає, спрямовує й корегує.

– А як народилася нова група у концертному варіанті?

 Title

Ната: – Квапливо, похапцем. Надійшов запит від організаторів, щоб у них у концерті виступило deephouse-тріо «Tomato Jaws» (попередній музичний гурт з участю Наталії Жижченко, що діяв з 2002 до 2013 років – О. Р.). Замовники ж наполягали, щоб то неодмінно були «Томатні щелепи», але… зі скрипками. Тоді я зізналася, що команди більше нема. «Гаразд», – погодилися організатори. – «A у тебе якась сольна програма є?» – «Так», – відповіла я, хоча реально у нас було п’ять демок.

– «Тигри бережуть шкуру, самураї бережуть честь», – повчає японське прислів’я?

Ната: – Звісно, але замовники не вгавали: «А ти можеш зі скрипками виступити?» Кажу: «Ні. Адже то будуть зовсім різні проекти… Та й неетично перед іншими учасниками». Слухавки ми поклали, та запит залишився…

– І що вирішили ви, відчувши отой попит?

Ната: – Чомусь я подумала, що треба зробити виступ із тріо бандуристів… Пам’ятаєте, у 2013-му році популярності набули відео, де бандуристи почали грати кавер-версії хітів модних команд типу британського дуету «Everything But The Girl» та Роберта Майлза… Ми з ними сконтактувалися, а хтось із них – учитель у школі, а хтось до Києва не може приїхати, хоча там гонорар оголосили правильний. І я запропонувала Євгенові в екстреному порядку зробити проєкт із духовими.

– Чому саме з духовими?

Ната: – Та тому (сміється). А ось Євген без запитань мене підтримав, та ще й конкретизував: «Точно, тромбон і валторна!» На радощах я швидко знайшла на Facebook друга дитинства: з моїм старшим братом Олександром він навчався в музичній школі та жив на Воскресенці в будинку, навпроти нашого, а зі мною ходив в ансамбль дитячо-юнацької музичної студії «Світанок». Написала я йому – просто через секунду не лише відповів, а й зателефонував, хоча не чулися ми років п’ятнадцять.

– Він одразу погодився?

Ната: – Так. А ще знайшов двох колег: два тромбони і валторна – ми розписали партії, влаштували репетиції та зробили програму на сорок хвилин типу ді-джей-сет із записаними треками, живим вокалом та духовими інструментами. Це був перший виступ, за який ми отримали перший гонорар. Саме на ті кошти у жовтні 2013-го ми зняли свій перший кліп «Look», який режисерував Євген. Насправді – демо-відео, в яке ми вклали всі кошти, а Новий рік зустріли не те що без подарунків, а й без святкових страв: я зварила тільки «мівіну».

– Яким чином далі розширювався склад?

Ната: – Невдовзі ми зрозуміли, що до духових треба додати бандуру. Наша барабанщиця Марія Сорокіна «палила» якось у гуртожитку і знайшла потрібного музиканта, до всього ж – вродливого хлопця. І приходить Йова, Євген Йовенко, а він реально круто виглядає. Згодом з’ясувалося, що родом він з Чернігова, а в дитинстві бував у будинку моїх дідуся і бабусі. Але випадково я про те дізналася, бо про це – тривалий час Йова боявся мені розповісти, але якось зізнався нашій клавішниці – Дарині Серт.

– Ймовірно, він і грав у вас удома на бабусиній бандурі? Адже ваша бабуся – бандуристка Валентина Степанівна Шльончик – була учасницею відомого чернігівського тріо бандуристок.

Ната: – Так, і я це усвідомила! До речі, у мене є перша фотографія з виступу, де в Батурині, на могилі Івана Мазепи, у смугастому светрику тримаю разом з дідусем ту легендарну бандуру. А друга світлина – мені також шість років, і то інший виступ у Батурині, де я грала на сопілці українську народну пісню «Ой, лопнув обруч», а мені акомпанував на кобзі якийсь незнайомець. У 2014-му році з’ясувалося, що то був батько Євгена Йовенка. Ну як таке може бути?

– Дивіться вчення про каузально-синхронічну залежність Еріха Фромма…

Ната: – Напевно. Перший склад духовиків не зміг з нами гастролювати, бо вони виявилися учасниками оркестру Національної опери, з яким у нас не збігалися концерти. Їм знайшли заміну, і прийшов тромбоніст Сергій Кашин, знову-таки – з Чернігова. Дивлюсь я на нього і розумію: це – та сама людина, яка навчалася з моїм старшим братом у Чернігівському музичному училищі. А ще – він грав у тому муніципальному духовому оркестрі, з яким я в дев’ять років як солістка зіграла на сопілці свій перший концерт.

– Пам’ятаєте, що грали?

Ната: – «Ватру» Володимира Матвійчука. А твір – віртуозний – для сопілки з оркестром, надто складний для дитини, і пів року я вчила його з мамою. Той концерт у Чернігівському обласному музично-драматичному театрі був моїм першим стрибком у стратосферу. Тепер ми саме там граємо свої тури, а тому 17-річному тромбоністу Сергієві Кашину, котрий акомпанував мені у складі оркестру «Ватру», тепер 42, і грає він у проекті «ONUKA». (Раптом – погляд на ситуацію збоку. – О. Р.) Це все не сумбурно виглядає?

– Аніскільки.

Ната: – Це все – семіотика, наука про знаки. Я дуже люблю помічати різні зв’язки. І це татуювання із ниткою.

– Свідомість людська – потужний перетворювач змістів. По-різному таку дію можна розглядати: й атемпоральне нанизування основ, і гра в бісер.

Ната: – Розумію… Тож через чверть сторіччя я раптом повернулася до тієї закарпатської концертної п’єси для сопілки з оркестром, до «Ватри». І коли ми мали спільне всеукраїнське турне з НАОНІ (Національний академічний оркестр народних інструментів. – О. Р.), захотілося, щоб тепер «ONUKA» зіграла той твір. І наш аранжувальник, цимбаліст Андрій Войчук зробив сучасний рок-переклад для духового оркестру. І в електронній програмі ми зробили слухачеві сюрприз: виконали «Ватру» винятково в акустичній версії, без електронного бекграунду, чим викликали по-дитячому бурхливу реакцію залу.

– Думаю, це було мило, бо війнуло ностальгією.

Ната: – Так, адже я двічі увійшла в одну й ту саму річку. Доти думалося, що більше ніколи я з таким оркестром не зіграю, але життя нас переломлює через таку призму, де все можливе.

– Тобто?

Ната: – Реальне життя – така штука, що аж нереальна. І ти ніколи б так не придумав, як воно складеться саме собою.

– Коли повернутися до теми семіотики: а чи знаєте ви, що «ONUKA» – це і назва одного дрібного японського містечка? Дослівно: «малеча»…

Ната: – Звичайно, неподалік японської АЕС Фукусіма, префектура Фукусіма, то така залізнична станція (Онука-екі), через яку потяг ходить, здається, раз на тиждень. Онука – така самотня, що мені дуже підходить… Між іншим, це була одна з причин, чому я схилилася до такої назви; бо проєкт безпосередньо стосується теми безпеки ядерної енергетики. А ось, що дослівно значить: «малеча», – вперше чую!

– Ще кілька фактів до вашої семіотичної колекції. Онука – то розповсюджене прізвище воїнів-айнів (від аіну, «справжня людина») – найдавнішого народу Японських островів, який жив колись повздовж гирла Амуру. Дівоче прізвище японської письменниці-феміністки першої третини минулого сторіччя Окамото Каноко було… Онукі, саме ця літераторка тип «жінки, яка бореться за права і свободи» трансформувала в «сучасну дівчину» (моґа; або: модан ґа:ру). Нарешті, у містечку Онука до вибуху на АЕС мешкав власник невеличкої книгарні та магазинчика японської кераміки Кадзухіро Онукі; тепер він – знаний екологіст у Токіо.

Ната: – Дякую за інформацію.

– Євгене, вашими клієнтками були Ані Лорак, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Наталя Могилевська, Іван Дорн. Те ж запитання: чому проєкт «ONUKA» не виник ні з ким із них?

Євген: – Так, у мене завжди якось домінували співачки… Все почалося ще раніше, аніж з’явився «The Maneken»… Можу сказати, що той проєкт виник на противагу домінуючій стилістиці у національному шоу-бізнесі, хотілося писати принципово іншу музику – англійською мовою. Коли зникли етнічні корені й стилістичні вподобання, з’явився «Манекен».

– Джамала була першою артисткою з цієї плеяди?

Євген: – Там, де я по суті контролював весь процес, – так.

– Як виник контакт?

Євген: – Якось я прийшов до відомого київського саунд-продюсера Євгена Ступки й кажу: «Жеко, слухай: мені потрібно бек-вокал записати, прям так гарно, як в Америці… Трійцю б африканок, які щільним тембром покладуть підспівки». А він говорить: «Візьми Сусанну». Я йому: «Хто така?», а він: «Дівчинка така, до нас на студію ходить, коли треба рекламку підспівати». Так я й познайомився зі Сусанною, й вона наклала бек-вокали в моєму першому синглі «Time Is Gone».

– Знаєте, яке у мене, Євгене, враження: нібито Ані Лорак, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Наталя Могилевська пройшли повз вас тому, що ви чекали Нату. Чи так це?

Євген: – Не скажу, що це були прохідні артисти. До кожної роботи я ставився ретельно, з величезною відповідальністю. Не можна сказати, що це писалося просто так, на автоматі… Радше, з досвідом у сфері музичного ремесла я набув більше впевненості. Й у моїй уяві з’являлися по-справжньому фундаментальні ідеї, які захотілося втілити у життя. На момент, коли розвалилося тріо «Tomato Jaws», і Ната вже не займалася музикою, я відчув, що разом самостійно ми здатні створити таку річ, як «ONUKA».

Ната: – Можна ремарочку додати?

– Треба.

Ната: – Збоку це виглядає, наче спланований проєкт, який роками Євген виношував. Не було такого! Не було й такого, що хтось сидів, думав – як воно називатиметься, яку музику грати й таке інше.

– А насправді як було?

Ната: – Коли закінчився проєкт «Tomato Jaws», я була повністю фрустрованим музикантом: відсутня віра в себе, немає концертів, зникла професія, про кошти для існування – взагалі не кажу. Саме Євгенові я завдячую всім. Головне – не в тому, що саме він став саунд-продюсером, аранжувальником, співавтором чи арт-директором «ONUKA», а в тому, що повірив у мій потенціал, якого навіть я сама не вбачала в собі. А він – навпаки: як ота нитка на татуюванні, витягував мене з фрустрації.

– В якому стані ви перебували?

Ната: – Реально я закрилася від світу, у фізичному розумінні. У власній кімнаті я зачинялася і проливала гіркі сльози. Не знаю, звідки Євген брав сили, аби витягнути мене з розпуки, і повсякчас казати: «Роби проєкт, роби проєкт»… Потім до нас долучилася художник та дизайнерка костюмів Леся Патока, відома співпрацею та розробкою образів для багатьох зірок шоу-бізнесу. На пару вони на кухні мені «промивали мозок», аби я починала сольний проєкт. Коли я в це знову не вірила, навіть бажала викинутися з вікна, – вони не втомлювалися повертати мене до життя. Крок за кроком: то ескізи костюмів покажуть, то якусь демку запишуть…

– І тоді все змінилося?

Ната: – Де там. Байдуже я сприймала інформацію про демку, але, коли друзі йшли, зачинялась у кімнаті, відкривала файл і під мінусовку починала наспівувати якісь пісні… Половина альбому вже була готова у 2013-му році – в моєму телефоні, щоправда, не українською, а англійською мовою.

– Але формат проєкту вже існував?

Ната: – Ні, у тім-то й справа: що це буде жива група з духовими інструментами, ні в кого й гадки не було. Попервах хотілося виступати не з живими музикантами, не з традиційним бендом… Все це наче проростало, брунькувалося, квітнуло. Завершеного продукту – від складу музикантів до сценічного віжуалу – ніхто з нас не уявляв.

– Тоді в який спосіб ви рухалися до мети?

Ната: – Щось мені у снах снилося. Щось ми, кожен – окремо, нотували. І воно запустилося, як маховик, та в один момент намагнітилося докупи.

– Чому «ONUKA»?

Ната: – Це – моя особиста історія. До цього проєкту підтягнулося буквально все, що було у моєму житті. І неймовірно те, що Євген в це повірив – до того, як усе відбулося. Це його найбільша заслуга в тому проєкті. Те, що він блискучий продюсер, – одна річ; інша – Євген глибоко вивчив можливості мого голосу, дізнався про мої музичні вподобання…

– Хіба він не діє, як типовий продюсер: ось трек – напиши текст, співай, а ми запишемо?

Ната: – Ні. Дуже щільно ми спілкуємося музично: він точно знає, який має бути звук, якою вибудувати композицію. Але… Існують треки, які ми переробляли сорок разів, доки не збалансували наші погляди на конкретну пісню. Трапляються ситуації, коли Євген заперечує: на цю тему, ну, не може бути ця мелодія… «ONUKA» – це проєкт, де кожен навчився бачити найкращий, найсильніший бік кожного з учасників, щоб потім моральне втілити в матеріальне.

– Хто ви тоді, Нато?

Ната: – Сучасний митець, який може дозволити собі робити все, що хоче. У мене – власна історія, артистично-артхаусна. На моє глибоке переконання, «ONUKA» склалася досить давно, але Євген допоміг їй з купи архівних матеріалів і комплексів вилізти, запакувати і публічно показати.

– ОК, якщо це не «проєкт», то що?

Євген: – Гм-м-гм-м… І Джамала – артист, й «ONUKA» – артист.

-– Хіба «ONUKA» – не група, до якої входять десять музикантів?

Ната: – Тепер – одинадцять.

Євген: – Ну, так, це – реалізація на сцені: хлопці беруть участь у концертах і записах, але рідше – у креативі. Фронтвумен й ідеолог «ONUKA» – одна.

– Нато, гречно дякую за такий бурхливий, а головне – щирий спурт. Хіба я не попередив, що маю й каверзні запитання?

Ната: – Жодним чином це мене не обурило (І справді чарівно усміхається, сидячи навпроти, мило пестить песика Піфа, п’є чай з бергамотом та лимоном. – О. Р.). Я стільки часу ось так тихо сиділа, що мені аж незвично стало… Наче в школі – сиджу і нічого не встигаю сказати.

– Перепрошую, хотілося б закінчити розмову з темою та Євгена відпустити…

Ната: – Звичайно. Перепрошую, що кількаразово переносилося інтерв’ю, бо після повернення до Києва, виявляється, нагромадилася купа невідкладних справ. Навіть зараз, за ноутбуком Євген комбінує кілька справ.

– Повірте, більшість речей, про які ви, Нато, розповідали, мені не просто відомі… Їх бачив я на власні очі в нашій студії Сергія Сметаніна, коли з нуля створювалась Катя Chillу. Її виступ на Единбурзькому етнофестивалі свого часу став справжнім проривом у національному шоу-бізнесі.

Ната: – Своєю чергою, зізнаюся: у дитинстві то була моя улюблена співачка.

– Ваші відповіді мені нагадали про тип мотивації замкненої системи як каузально-синхронічну залежність (причинно-наслідкову), описану Еріхом Фроммом…

Євген: – Угу…

Ната: – Так…

– …У певних емоційних станах ми пов’язуємо одне одного несвідомими вчинками.

Євген: – Напевно…

Ната: – Схоже, що так…

– Знаєте, тепер ви мені уявляєтеся двома кольорами, які при змішуванні дають оригінальний відтінок. Спливали у вас подібні відчуття?

Євген: – Можливо, цей відтінок – і є наша нитка…

 

Фото надані «Don’tstop
Agency» – PR-службою
груп «ONUKA» та «The Maneken»

Автор: Олександр Рудяченко, Київ

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2778424-natalia-zizcenko-frontvumen-gurtu-onuka.html)

Юлія Саніна, фронтвумен гурту «The Hardkiss»: «Поєднувати непоєднуване. Про це і є «The Hardkiss»

Наталка Карпа: «Хотіла б, щоб Євген був зі мною під час пологів»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com