У перший
літній день у Львові з'явилися «Добрі новини з Аральського моря», саме така назва
нового роману Ірени Карпи, який вона презентувала у книгарні «Книжковий Лев».
Письменниця, співачка,
перша секретарка з питань культури посольства України у Франції, мама двох
чудових дівчаток, дружина, собачниця, мандрівниця... хух. Якщо би ще
повікіпедити, то список статусів Карпи ріс би, як гриби чи трава після дощів.
Отож, спиняюсь і підсумовую пафосно: Ірена Карпа - яскрава представниця homo
sapiens sapiens, яка зухвало користається розкішшю бути собою.
| |
Ірена Карпа | «Добрі новини з Аральського моря» |
- Ірено, здебільшого, ти
пишеш романи, де головна героїня - це про тебе. Щоб не дуже спойлити про «Добрі
новини», хто з персонажів найбільше нагадує авторку? ))
- Найчастіше у мене
виходять таки романи, якщо не рахувати крихітних есеїв чи постів у соцмережах,
ха-ха-ха. Одне, що ці всі жанри об'єднує, - я завжди лишаюсь іронічною і,
насамперед, самоіронічною. А коли говорю про складні ситуації, то намагаюся не
малювати їх у чорний колір, а давати надію на вихід. Певно, я, все-таки,
комедійна авторка. От сказала тобі «найчастіше» і сміюся - частота раз на 8
років для романів - це не дуже собі конвеєр. У попередніх моїх творах ледь не
кожна головна героїня була моїм альтер-еґо. Тобто, вони проживали свої лінії
життів, вигадані, але насичені моїми власними переживаннями. В «Добрих новинах
з Аральського моря» головних героїнь одразу чотири, і насичувала я їх порівно
вигаданими подіями і подіями, прожитими реальними людьми. Я опитала чимало
жінок, щось віддала і своє. Тому в цьому останньому романі у кожній з моїх
героїнь є часточка мене, але жодна не є повністю автобіографічною копією.
Найближча до мене, мабуть, Рита - у неї, наприклад, двоє дітей, і вона єдина з
героїнь, кому перевалило за 30.
| |
Автографи для шанувальників | Майже селфі ))) |
- Я прочитала чимало твоїх
книг і маю свій «книжковий рейтинг від Карпи». Твоя найулюбленіша своя книга?
- Звісно ж, остання. Ці
самі «Добрі новини з Аральського моря». Для автора по-іншому бути не може,
інакше є ризик впасти в депресію: все найкраще вже позаду. А ця книга, серед
іншого, ще й мене саму витягла з творчого ступору. Тому має діяти й на читача
подібним чином: захоплювати, затягувати, змушувати співпереживати тонким
емоційним конфліктам, реготати, коли героїні не гребують самоіронією,
розгадувати детективні головоломки і просто спостерігати деталі паризького
лайф-стайлу та соціально-побутові особливості французького суспільства.
- Що найбільше надихає,
полегшує муки творчості?
| |
Ірена Карпа у книгарні «Книжковий Лев» | |
- Дедлайн, ги-ги-ги. Як
майже кожна сучасна людина, я безліч безцінних годин свого життя просто
витрачаю на дурниці. Всі ці соцмережі, серіали тощо. Потім ще є тонни
обов'язків - діти, школа, робота, собака. І є приємності: ліс, море, подорож.
Десь між цим усім ми мусимо знаходити час на себе - поповнити ресурс. Інакше не
буде жодної творчості. Ну хіба що... дедлайн візьме за горло. Тоді ресурс
з'являється нізвідки: пишеш вдень і вночі, без сну і їжі. Це - дуже критичний
метод, звісно. Я би дуже хотіла писати як самоорганізовані богині Таня Малярчук
чи Софія Андрухович: вставати о п'ятій ранку, коли всі ще сплять, сидіти днями
в архівах та бібліотеках, відмовлятися від інших занять на користь писання. Але
я - взагалі не богиня, а дуже земна істота з усім моїм невід'ємним хаосом і часто
підвищеними обертами. Це - не добре, але так уже є. Коли мені вдається викраяти
півгодини, щоби пописати за столиком біля вікна в кав'ярні, - мій день не
втрачений.
| |
| Ірена Карпа та Леонід Мартинчик – модератор презентації |
- Чи вигідно бути
українським письменником?
- В сенсі, чи можна купити
собі з гонорарів за книжки Бентлі і віллу на Кап Ферра? Ні, не вигідно. Зате
заробляєш, як я це називаю, «долари душі». Й, отримуючи відгуки читачів про те,
що надихнув їх на щось більше в їхньому житті, і сама чіткіше розумієш, для
чого ти в цьому світі.
- Письменництво, музична
кар'єра, дипломатична робота, сім'я, собака, подорожі - і все одночасно. Як?!!
- Та мені, навпаки, завжди
було важко зосередитися на чомусь виключно одному. Як от роблять японці,
наприклад. Служиш одній корпорації - і робиш це до смерті, кожною клітинкою
свого тіла. Ну чи й митці - є люди, які стовідсотково зосередилися на своїй
музичній чи літературній кар'єрі, вони стрімко розвиваються, здобувають
нагороди й цілком заслужене визнання, і сама ідея мати дітей чи ходити на ще
якусь роботу їх жахає. Втім, кажуть, що письменники, які працюють ще десь,
пишуть краще, ніж просто письменники. Мабуть, тому, що письмо, творчість - це
спосіб заховатися від рутини в якийсь інший, паралельний світ. Мені добре
пишеться, коли я викроюю собі годинку за кавою в кав'ярні. Але я так само
паралельно думатиму, що ось зараз допишу і піду в магазин за продуктами на
вечерю, а завтра варто замість обіду повезти собаку в ліс і просто з'їсти
бутерброд з кавою «на ходу»...
Музика ж - це, взагалі,
окрема віддушина. Ніщо не зрівняється з тією енергією, яку отримує музикант на
сцені при спілкуванні з публікою. Діти точно це розуміють, у нас ніколи немає
такого, що «мамо, не їдь». Але коли я не поруч з ними, то страшенно за ними
сумую, як і кожна мати.
Далеких подорожей мені
сильно бракує останні роки. До Майдану щороку їздила взимку до Непалу чи Індії,
і ось та зима несла в собі значно важливіші справи... А потім ось ця робота
дипломатична з'явилася, де мати відпустку довшу, ніж 3 тижні на рік, - зась. Ну
нічого, скоро сподіваюся відновити свої експедиції. Сім разів була в Непалі, в
Гімалаях, але ж скільки ще є гір, де треба встигнути побувати, допоки ще є ноги
і сила волі.
- Що спільного між твоїми
чоловіками, як їм вдалось тебе зачепити, підкорити? )))
- Ну от, наприклад, у мого
першого і в третього чоловіків день народження в один день. Кумедний збіг. А
взагалі, мабуть, цивілізоване, не мачистське ставлення до жінки як такої.
- Ти відвідуєш психолога
(на презентації розповідала про поради свого психолога), тобі це справді
потрібно, чи це - данина моді?
- А що, є мода відвідувати
психологів? Вперше чую. Але якщо є, й якщо це справді психологи, а не одні з
мільйонів модних коучів-шарлатанів - це дуже правильна мода. Суспільство мало б
шанс стати трохи здоровішим. Якби люди спершу аналізували свої почуття і думки,
а потім милилися виправляти світ. Від педагогів і начальників до просто батьків
- людям здалося би спершу самим стати психологічно дорослими, а вже тоді
виховувати співробітників чи дітей.
Щодо мене, то десь з 18-ти
років я цікавлюся юнгіанським психоаналізом. Коли виросла і почала заробляти,
змогла собі нарешті дозволяти сеанси в психоаналітика, а не лише самодопомогу з
книжкою. Чимало важливих життєвих рішень було прийнято тільки заспокоївши
фестиваль істерики-і-паніки всередині. Зараз працюю з українською
психоаналітикинею через скайп. Сміялася, що французькому психоаналітику
маразми, пов'язані з українською бюрократичною системою, просто так не
перекласти.
- Ірено, ти глузуєш із
гламуру, проте доволі часто тебе можна побачити саме в гламурних образах. Який
твій стиль?
- В гламурі я з'являюся
хіба на фотосесії чи промо-презентації. Зазвичай, я просто в тому, що мені
зручно на даний момент. Я не люблю заморочуватися, і справа не в іміджі. Може,
в лінощах просто?.. Але є й інший бік: я страшенно люблю красиві речі. Звідси в
мене в шафі, наприклад, десятки дизайнерських суконь, а я ходжу в сорочках і
джинсах), і вишикувані красивими рядами самотні туфлі на підборах (так-так, а я
в цей час у кросівках). На щастя, я при цьому ще й не жадібна, то якісь геть
непопулярні речі, неношені місяцями, просто роздаю знайомим. А ще в мене,
звісно, є стратегічна місія одягати речі саме українського дизайну на вечірки
та знакові тусовки, люди не витримують і питають: «А що ж це за сукня така і
звідки?» От тоді я всі ключові меседжі й вивалюю їм: від розвитку українських
креативних індустрій до анексії Криму.
(Далі буде)
Фотографії автора