У перший літній день у Львові з'явилися «Добрі новини з Аральського моря», саме така назва нового роману Ірени Карпи, який вона презентувала у книгарні «Книжковий Лев».

 

Письменниця, співачка, перша секретарка з питань культури посольства України у Франції, мама двох чудових дівчаток, дружина, собачниця, мандрівниця... хух. Якщо би ще повікіпедити, то список статусів Карпи ріс би, як гриби чи трава після дощів. Отож, спиняюсь і підсумовую пафосно: Ірена Карпа - яскрава представниця homo sapiens sapiens, яка зухвало користається розкішшю бути собою.

Ірена Карпа	«Добрі новини з Аральського моря»

 

- Ірено, здебільшого, ти пишеш романи, де головна героїня - це про тебе. Щоб не дуже спойлити про «Добрі новини», хто з персонажів найбільше нагадує авторку? ))

- Найчастіше у мене виходять таки романи, якщо не рахувати крихітних есеїв чи постів у соцмережах, ха-ха-ха. Одне, що ці всі жанри об'єднує, - я завжди лишаюсь іронічною і, насамперед, самоіронічною. А коли говорю про складні ситуації, то намагаюся не малювати їх у чорний колір, а давати надію на вихід. Певно, я, все-таки, комедійна авторка. От сказала тобі «найчастіше» і сміюся - частота раз на 8 років для романів - це не дуже собі конвеєр. У попередніх моїх творах ледь не кожна головна героїня була моїм альтер-еґо. Тобто, вони проживали свої лінії життів, вигадані, але насичені моїми власними переживаннями. В «Добрих новинах з Аральського моря» головних героїнь одразу чотири, і насичувала я їх порівно вигаданими подіями і подіями, прожитими реальними людьми. Я опитала чимало жінок, щось віддала і своє. Тому в цьому останньому романі у кожній з моїх героїнь є часточка мене, але жодна не є повністю автобіографічною копією. Найближча до мене, мабуть, Рита - у неї, наприклад, двоє дітей, і вона єдина з героїнь, кому перевалило за 30.

Автографи для шанувальників	Майже селфі )))

 

- Я прочитала чимало твоїх книг і маю свій «книжковий рейтинг від Карпи». Твоя найулюбленіша своя книга?

- Звісно ж, остання. Ці самі «Добрі новини з Аральського моря». Для автора по-іншому бути не може, інакше є ризик впасти в депресію: все найкраще вже позаду. А ця книга, серед іншого, ще й мене саму витягла з творчого ступору. Тому має діяти й на читача подібним чином: захоплювати, затягувати, змушувати співпереживати тонким емоційним конфліктам, реготати, коли героїні не гребують самоіронією, розгадувати детективні головоломки і просто спостерігати деталі паризького лайф-стайлу та соціально-побутові особливості французького суспільства.

- Що найбільше надихає, полегшує муки творчості?

Ірена Карпа у книгарні  «Книжковий Лев»

- Дедлайн, ги-ги-ги. Як майже кожна сучасна людина, я безліч безцінних годин свого життя просто витрачаю на дурниці. Всі ці соцмережі, серіали тощо. Потім ще є тонни обов'язків - діти, школа, робота, собака. І є приємності: ліс, море, подорож. Десь між цим усім ми мусимо знаходити час на себе - поповнити ресурс. Інакше не буде жодної творчості. Ну хіба що... дедлайн візьме за горло. Тоді ресурс з'являється нізвідки: пишеш вдень і вночі, без сну і їжі. Це - дуже критичний метод, звісно. Я би дуже хотіла писати як самоорганізовані богині Таня Малярчук чи Софія Андрухович: вставати о п'ятій ранку, коли всі ще сплять, сидіти днями в архівах та бібліотеках, відмовлятися від інших занять на користь писання. Але я - взагалі не богиня, а дуже земна істота з усім моїм невід'ємним хаосом і часто підвищеними обертами. Це - не добре, але так уже є. Коли мені вдається викраяти півгодини, щоби пописати за столиком біля вікна в кав'ярні, - мій день не втрачений.

	Ірена Карпа та Леонід Мартинчик – модератор презентації

- Чи вигідно бути українським письменником?

- В сенсі, чи можна купити собі з гонорарів за книжки Бентлі і віллу на Кап Ферра? Ні, не вигідно. Зате заробляєш, як я це називаю, «долари душі». Й, отримуючи відгуки читачів про те, що надихнув їх на щось більше в їхньому житті, і сама чіткіше розумієш, для чого ти в цьому світі.

- Письменництво, музична кар'єра, дипломатична робота, сім'я, собака, подорожі - і все одночасно. Як?!!

- Та мені, навпаки, завжди було важко зосередитися на чомусь виключно одному. Як от роблять японці, наприклад. Служиш одній корпорації - і робиш це до смерті, кожною клітинкою свого тіла. Ну чи й митці - є люди, які стовідсотково зосередилися на своїй музичній чи літературній кар'єрі, вони стрімко розвиваються, здобувають нагороди й цілком заслужене визнання, і сама ідея мати дітей чи ходити на ще якусь роботу їх жахає. Втім, кажуть, що письменники, які працюють ще десь, пишуть краще, ніж просто письменники. Мабуть, тому, що письмо, творчість - це спосіб заховатися від рутини в якийсь інший, паралельний світ. Мені добре пишеться, коли я викроюю собі годинку за кавою в кав'ярні. Але я так само паралельно думатиму, що ось зараз допишу і піду в магазин за продуктами на вечерю, а завтра варто замість обіду повезти собаку в ліс і просто з'їсти бутерброд з кавою «на ходу»...

Музика ж - це, взагалі, окрема віддушина. Ніщо не зрівняється з тією енергією, яку отримує музикант на сцені при спілкуванні з публікою. Діти точно це розуміють, у нас ніколи немає такого, що «мамо, не їдь». Але коли я не поруч з ними, то страшенно за ними сумую, як і кожна мати.

Далеких подорожей мені сильно бракує останні роки. До Майдану щороку їздила взимку до Непалу чи Індії, і ось та зима несла в собі значно важливіші справи... А потім ось ця робота дипломатична з'явилася, де мати відпустку довшу, ніж 3 тижні на рік, - зась. Ну нічого, скоро сподіваюся відновити свої експедиції. Сім разів була в Непалі, в Гімалаях, але ж скільки ще є гір, де треба встигнути побувати, допоки ще є ноги і сила волі.

- Що спільного між твоїми чоловіками, як їм вдалось тебе зачепити, підкорити? )))

- Ну от, наприклад, у мого першого і в третього чоловіків день народження в один день. Кумедний збіг. А взагалі, мабуть, цивілізоване, не мачистське ставлення до жінки як такої.

- Ти відвідуєш психолога (на презентації розповідала про поради свого психолога), тобі це справді потрібно, чи це - данина моді?

- А що, є мода відвідувати психологів? Вперше чую. Але якщо є, й якщо це справді психологи, а не одні з мільйонів модних коучів-шарлатанів - це дуже правильна мода. Суспільство мало б шанс стати трохи здоровішим. Якби люди спершу аналізували свої почуття і думки, а потім милилися виправляти світ. Від педагогів і начальників до просто батьків - людям здалося би спершу самим стати психологічно дорослими, а вже тоді виховувати співробітників чи дітей.

Щодо мене, то десь з 18-ти років я цікавлюся юнгіанським психоаналізом. Коли виросла і почала заробляти, змогла собі нарешті дозволяти сеанси в психоаналітика, а не лише самодопомогу з книжкою. Чимало важливих життєвих рішень було прийнято тільки заспокоївши фестиваль істерики-і-паніки всередині. Зараз працюю з українською психоаналітикинею через скайп. Сміялася, що французькому психоаналітику маразми, пов'язані з українською бюрократичною системою, просто так не перекласти.

- Ірено, ти глузуєш із гламуру, проте доволі часто тебе можна побачити саме в гламурних образах. Який твій стиль?

- В гламурі я з'являюся хіба на фотосесії чи промо-презентації. Зазвичай, я просто в тому, що мені зручно на даний момент. Я не люблю заморочуватися, і справа не в іміджі. Може, в лінощах просто?.. Але є й інший бік: я страшенно люблю красиві речі. Звідси в мене в шафі, наприклад, десятки дизайнерських суконь, а я ходжу в сорочках і джинсах), і вишикувані красивими рядами самотні туфлі на підборах (так-так, а я в цей час у кросівках). На щастя, я при цьому ще й не жадібна, то якісь геть непопулярні речі, неношені місяцями, просто роздаю знайомим. А ще в мене, звісно, є стратегічна місія одягати речі саме українського дизайну на вечірки та знакові тусовки, люди не витримують і питають: «А що ж це за сукня така і звідки?» От тоді я всі ключові меседжі й вивалюю їм: від розвитку українських креативних індустрій до анексії Криму.

(Далі буде)

Фотографії автора