Звісно, що кохання у той чи інший спосіб було присутнє майже в кожному романі з фіналу Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Однак один роман в цьому сенсі особливо виділився - і навіть отримав «Спеціальну відзнаку від від Ніки Ніколео та Львівського жіночого клубу за найкращий твір про кохання». Хоча насправді дуже живих і болючих тем в цьому романі набагато більше...

 

Йдеться про роман «Повелителька ліхтарів» Олени Волинської (Тюпіної).

Авторка не тільки філолог за фахом, а й  доволі досвідчена письменниця, минулого року її книгу «Сила пристрасті» видав «Клуб сімейного дозвілля», також її твори публікувалися в різних журналах та збірках оповідань. На «Коронацію слова» подавала свої твори багато разів - і нарешті таки досягла свого. «Повелительку ліхтарів» писала кілька років.

Твір - надзвичайно багатогранний і багатоплановий.

Головна героїня - циганка. Майже звичайна циганка - якщо таке можна сказати про людину, біля якої ліхтарі завше починають світитися.

Але починається твір не з неї.

Починається з чоловіка, котрий повертається додому з тюрми.

Чоловіка, котрий до того жив цілком звичайним мирним життям - таким, яким живуть тисячі, і навіть мільйони. Улюблена робота, красива та амбітна дружина. У нього свої уявлення про життя і роботу, у неї - свої. Уявлення зовсім різні, вони взагалі ніде не перетинаються - ці уявлення. Вона вважає, що зможе його перепиляти по-своєму, він вважає, що зможе ігнорувати її пиляння - і жити по-своєму.

Стандартна історія, яких мільйони.

Аж тут в селі з'являються цигани...

І тут вже історія могла би піти по-різному, особливо якщо зважити на те, скільки неромантичних, а подекуди і неприємних історій в Україні останнім часом відбувалося у таких ситуаціях. Позитивних і романтичних історій теж було чимало - однак вони якось на широкий загал потрапляли рідше. З рік тому температура пристрастей довкола того питання була настільки високою, що до залагоджування справи мусіли братися ті, в кого і без того клопотів вистачає: бійці і волонтери. Ті, кому найбільше люди довіряють - і кому найбільше болить.

Одна з них - відома волонтерка Діана Макарова:

 

«Вона була дуже красивою, очей не відірвати. Але дехто каже, що була вона страшна, як смерть. Така страшна - очей не відірвати. Буває, знаєте, така некрасивість, що заворожує більше, ніж навіть гармонійна правильність рис обличчя.

Так нам розповідали, а ми слухали й не знали, що думати. Картина не складалась - то красива чи страшна?

Дорослі лише стиха посміхались.

Але в одному вони сходились - вона була високою, як жердина. Такою високою, що вирізнялась серед усіх своїх товарок, з якими разом заходила до села.

Заходили - дзвеніли моніста, майоріли кольорові спідниці, галасували діти...

То був табір здорової людини, такі ще були тоді у моєму дитинстві.

А табір, з яким входила до села моя майбутня прабаба, чи то страшна, як смерть, а чи красива, як янгол, - взагалі був епохою. Епоху цю очікували на селі, раз на півроку село приймало табір, і потім ще довго говорило про цю подію - а саме табір моєї прабаби село зустрічало особливо охоче. Більш того, село, за кілька днів отримавши звістку, що йде цей самий табір, готувалось до зустрічі.

Готувався вигін за селом - там стане табір на тиждень, а як пощастить, то й на два.

Готувалась площа - там, на майдані, коло церкви, скоро буде людно. Сюди принесуть хворих, неходячих, сюди понесуть молодички дітей. Особливо дітей. Яких покажуть найперше отій високій та мовчазній (про цю мовчазність легенди кажуть точно) молодій циганці, моїй майбутній прабабі.

Вона була знахаркою, костоправом, спеціалізувалась найперше у педіатрії. Так би сказали зараз, тоді казали - готуй, Марусю, синка, йде вже ота циганка.

І синка слабенького мили, вдягали у хорошу сорочку, і несли на площу. Так приблизно це було.

	Відзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» вручають Олені Тюпіній. Фото Зоряни Франко

Якщо забігти наперед, лишивши позаду увесь шлях мого прадіда, який пройшов від Катеринославщини до Бесарабії за тим табором, щоб вибороти право на одруження з циганкою...

якщо не зупинятись на тому, як тричі крав він цю високу, чи то красиву, чи то страшну, але однозначно таку, що тримала своїми педіатричними заробітками увесь табір у певному багатстві - скажімо чесно, що познання у дитячих хворях були у неї величезні.

Дев'ятнадцятеро дітей народила моя прабаба, коли вже стала дружиною, коли хрестилась та вінчалась.

Усі дев'ятнадцятеро у неї вижили.

Такого не бувало. А в неї вижили. Така була знахарка, відьмачка, педіатреса...

Усе оте про мастєрові табори розказували мені тітки, поблискуючи циганськими очима.

Про невписаний до суспільства народ розказував мені мій тато, старий циган. Я наче чую його голос, коли читаю цю статтю, де просто, буквально «на пальцях» розповідають нам, як сталось, що мастєрові, веселі люди стали маргіналами у країні, де вирішили жити...

Я теж давно не бачу циган-майстрів, що їхали селами й малими містами такою мобільною поштою, майстернею, кузнею, амбулаторією. Їх вже нема, прогрес їх з'їв. Це було неминучим...»

(https://www.facebook.com/dia­na.makarova.37/posts/ 1837789059615120 )

 

Дивним чином в романі Олени Волинської зустрічаються дві половинки описаної проблеми. Циганка - і майстер, котрий займається майже вимираючою у його місцевості і майже неприбутковою справою - лозоплетінням.

Циганка - майже не знахарка. І - майже повна протилежність героєві.

Здебільшого, такі майже не сходяться, а якщо й сходяться - то ненадовго.

Але є виняток у цього правила: надовго протилежності сходяться тоді, коли мають або спільну справу, або спільну боротьбу.

«Повелителька ліхтарів» дуже яскраво показує, як це буває в парі - але цей виняток працює на різних рівнях буття, скажімо так.

Він  стосується і протилежностей в одній людині, і в парі, і в громаді, і в країні.

Людина із суперечливим характером згорить від внутрішнього конфлікту, буде роздирати сама себе, мучитися від найрізноманітніших адикцій і залежностей - якщо не знайде для себе справу, вищу від себе самої. Справу, в якій її протилежності будуть не боротися між собою, а одна одну доповнювати і допомагати. Справу - або ж боротьбу, в якій власник суперечностей не виживе, якщо не використовуватиме всі свої суперечливі таланти.

Фактично, більшість сторінок історії людства було написано саме людьми, котрі навчилися запрягати у спільну справу свої суперечності. Скільки було тих, котрі не навчилися - про то в історії не сказано...

Один з найяскравіших прикладів таких власників суперечностей - Томмазо Кампанелла, чернець, теолог, астролог, повстанець, політик, поет і філософ. Автор «Міста Сонця»  - однієї з найяскравіших утопій за всю історію людства, в'язень 50 (!) в'язниць, провів 33 роки у вигнанні. Але - вистояв і переміг. За два роки до смерті видав обидві свої книги, за рік до смерті, на прохання кардинала Рішельє, складає для немовляти гороскоп, пророкуючи, що малятко житиме довго і щасливо. Цю справу теж можна вважати дуже успішною. Немовля увійшло в історію під іменем Людовика XIV. Сам Кампанелла прожив 70 років - що для того часу було дуже навіть пристойно, той же таки Рішельє помер у 57.

Про країну, котра використовує свої протилежності у боротьбі, думаю, окремим рядком згадувати не треба...

Так само, як і про країну, котра використовує свої протилежності для спільної справи - читачі паперового видання саме в ній і живуть...