Етнопедагогіка – це любов і знання рідного краю для малих дітей. Чим менші діти, тим важливіше ненав’язливо цю любов розвивати, для того, щоб вони, подорослішавши, стали законослухняними громадянами, які люблять свою країну і не дозволять її розкрадати.

Про таємниці цього мистецтва розмовляємо з Ярославою Музиченко – журналісткою, етнологинею, співробітницею Національного музею історії України та керівницею Українського центру етнопедагогіки.

– Ярославо, розкажіть детальніше, що таке етнопедагогіка?

– Люди дуже часто плутають поняття етнопедагогіка та народознавство. Етнопедагогіка – це не інформація про народні свята, кухню, техніки вишивки, це – наука про виховання і розвиток дитини в народній традиції. Насправді народними казками, загадками і піснями, а також народним мистецтвом можна розвивати дитину в доволі ранньому віці, від народження до 9 років. Що і робили наші пращури. Це було в наших традиціях віддавна.
Етнопедагогіка – це наука, що досліджує систему виховання, яка сформувалася в народі. Народна педагогіка передбачає передавання соціального досвіду, норм поведінки, суспільних традицій. У цій системі звичаїв, «неписаних» моральних законів, фольклору та народного мистецтва особистість виховується, всотуючи соціальні норми, світогляд і цінності етносу. Засобами народної педагогіки є казки, пісні й танці, легенди, прислів’я, загадки та ін., традиційні види мистецтва, а також календарні та сімейні обряди.
Утім, варто пам’ятати, що далеко не всі «народні звичаї» виховання дітей, зафіксовані наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя в Україні, є складовою саме української етнопедагогіки. Такими не є, скажімо, численні забобони та покарання биттям. Сторіччями Україна перебувала в різних імперіях, і це накладало відбиток на методи виховання й навчання.
Система етнопедагогіки відтворює в кожному новому поколінні «текст» культури народу. Сьогодні, в сучасному світі, де звичними стають терміни й поняття ІТ, ми підходимо до розуміння етнопедагогіки саме як до програмування наступних поколінь у доброму сенсі цього слова. Від покоління до покоління «програма» етносу передається через позитивні зразки.

– Що саме можна розвивати у дітей за допомогою етнопедагогіки?

	Методичний посібник: як створити молодіжний етноцентр. Фото автора

– Спритність, увагу, зорову й слухову пам’ять та музичний слух; образне, асоціативне, критичне і логічне мислення; творчі здібності та естетичний смак, дрібну моторику, координацію рухів і чуття ритму, смаку й почуття гумору та багато іншого.
Казка – це не просто оповідка, яку можна розповісти на ніч, щоб дитина краще заснула. Казки, як не дивно це звучить, розвивають пам’ять і мислення. Їх варто підбирати залежно від віку дитини. В 2-3 роки діти самі просять, щоб їм багато разів поспіль розповідали казку про ріпку, колобка або солом’яного бичка.

– Чому, власне?

– Бо це так звані кумулятивні казки, які розвивають пам’ять і розуміння закономірностей (логіку). На жаль, сучасні письменники не завжди пишуть для дітей саме з тією метою, щоб розвивати їхні когнітивні здібності.
Фольклорні твори для найменших, – забавлянки, колискові – спрямовані на розвиток мовлення, щоб дитина знайомилася з певними словами та вчилася їх вживати правильно. Тілесні (пов’язані з роботою тіла) практики, ігри з пальчиками, масажики з примовляннями, приспівки до купання, спрямовані на те, щоб дитинка була в контакті зі своїм тілом, розвивалася гармонійно.
А ще етнопедагогіка є важливою для етнічної та національної ідентифікації людини. База для етнічної ідентичності закладається до 11 років. І саме на цей віковий період розраховані виховні засоби етнопедагогіки.

– Як використовують етнопедагогіку в сучасному розвитку дитини?

– Зараз триває процес об’єднання фахівців різних напрямків у єдиний так званий етнопедагогічний потік. У різних регіонах України є фахівці, які починають впроваджувати етнопедагогіку в сферу навчання дітей. Наприклад, у Дрогобичі є Наталя Антоник, яка розробила відеосольфеджіо на основі фольклору для дітей початкової школи. Але насправді ці посібники можна використовувати і в дитячих садочках. Це – розвиток музичного слуху, сприйняття співу, можливості співати і, відповідно, знання нот. Марія Пилипчак у Києві, керівниця фольклорного ансамблю «Цвітень», розробила і видала посібник «Грайлик», в якому вмістила 60 покрокових уроків, як у дітей на основі фольклору розвивати чуття ритму, музичний слух, музичну грамотність. У посібнику використовуються найкращі європейські традиції. Наприклад, авторка вивчала цей досвід в Угорщині, Чехії, Німеччині, і використала його при розробці уроків на основі українського фольклору. Музика в ранньому віці і в початковій школі завжди пов’язана з рухами, танцем, розвиває почуття ритму. Це не тільки для того, щоб дитина була освічена музично, але й щоб уміла працювати в команді. Коли діти разом компонують ритмічний ударно-шумовий оркестр, відтворюючи в одному ритмі мелодію на різних інструментах – барабані, калатальцях, сопілці, бубні або просто відстукуючи ритм долонями чи ногою по підлозі, – вони відчувають, що є командою й одним колективом. Такі дії здружують дітей між собою і потім навіть допомагають дисциплінуватися в житті. Діти починають розуміти, що працювати гуртом ритмічно, послідовно – це значно краще, ніж поодинці, роз’єднано.
Традиція – це метод передавання досвіду, який дає дітям відчуття основ і єднання зі своєю групою – родиною, громадою, народом і, відповідно, спокій, довіру і впевненість. Знати свої громадянські права, вивчати історію і культуру своєї країни, шанувати видатних людей свого народу – це патріотизм. І такий патріотизм можливо розвинути у малих дітей завдяки методам етнопедагогіки, коли дитині в ранньому віці передавали знання про світ, довкілля, родину, систему цінностей через досвід рідного народу. Через добре підібрані зразки народного мистецтва, обрядової поезії і музику, казки, легенди, ігри. Дорослі мають сформувати інтерес до рідної культури і навчити дітей усвідомлювати себе носіями української культури.

– Чи можна казати, що в нашому середовищі вже сформувався етнопедагогічний рух?

– На даний момент існують проблиски такого руху. Наш центр намагається їх відслідковувати й інформувати про них інших, залучати до цього однодумців. Дуже важливо, щоб об’єдналися фахівці, які виховують і розвивають дітей раннього віку на фольклорі та народному мистецтві. Тоді легше буде поширювати ці творчі ідеї в дитячих садках і початковій школі.
В Інтернеті викладено багато відео з інших країн. Як у Польщі, Чехії, Словенії, Греції діти в садочках та початкових школах вивчають народні танці. Це допомагає дитині утвердитися в своїй ідентичності, і тоді це буде в майбутньому законослухняний громадянин, який любить і поважає свою країну, береже свою культурну спадщину, природу, екологію. Оскільки відчуває, що він належить до свого народу. Етнопедагогічні методики є джерелом дуже великої радості і любові. І на цій основі дуже гарно розвивати командну діяльність у дітей, тому що вони, роблячи щось разом, відчувають радість. У 7-8 років відбувається формування емпатії, закладаються основи співпраці, діти починають замислюватись, хто такий інший, як краще дружити. Практикування народних командних ігор – це гарний спосіб налагодити роботу в колективі, навчити дітей приятелювати.

– У чому полягає робота етноцентру?

– Наш Український центр етнопедагогіки існує з 2002 року. В період моєї роботи в музеї ім. Івана Гончара в Києві я з однодумцями – Ярославою Левчук, Світланою Скибою і Катериною Настоящою, організували круглий стіл з етнопедагогіки, на який приїхали понад 50 фахівців з усієї України. Це були фольклористи, етнологи, психологи, педагоги, медики і багатодітні батьки. Ці фахівці з різних сфер розповідали про те, як виховувати дитину на народних традиціях. Здебільшого, йшлося про те, як це було 100-200 років тому. І виникла ідея використати ці знання сьогодні. Взяти конкретні, реальні знання, які будуть корисними в сьогоденні. Були складені бібліографія, фільмотека, зібрана чимала бібліотека. Також зібрано багато інформації про фахівців, налагоджено контакти. На жаль, фінансування з боку держави за цей час не було. Але після Революції гідності дуже активізувалось Міністерство молоді і спорту. Вперше в історії нинішньої України воно впровадило цікавий експеримент. Кожна громадська організація отримала змогу подати свій проект разом з районною чи обласною держадміністрацією на конкурс Міністерства молоді і спорту і спробувати виграти кошти на проведення свого заходу. Отож, я подала проект «Семінару з етнопедагогіки». Він був підтриманий, і в листопаді 2016 року цей семінар відбувся в Чернігові.

– Як відбувався семінар?

– На семінар з’їхались представники з понад 15 областей України. Це, здебільшого, вчителі молодшої школи, вихователі дитячих садків, музейні працівники і керівники дитячих творчих студій. Семінар тривав 5 днів. У перший день була чудова екскурсія Чернігівським історичним музеєм ім. Василя Тарнавського від Олени Трухан та знайомство з досвідом чернігівських музейників. Робочий день на семінарі був організований таким чином – у першій половині дня теорія, в другій – майстер-класи. Кожен керівник творчої студії готував майстер-клас для своїх колег. Це було соломоплетіння, вибійка, витинанка, ткацтво, лялька-мотанка, спів, народні танці, гра на сопілці. Під час теоретичних занять керівники приватних дитячих садочків, які використовують елементи етнопедагогіки, ділилися своїм досвідом. Обговорювали, в якому форматі зараз може бути народне родинне свято в садочках і початкових школах. Як робити тематичні дитячі програми в музеях на основі етнопедагогіки. Насамкінець учасники презентували три групові проекти сучасного свята в садку чи школі на основі українських традиційних зимових свят. Понад 50 учасників були щасливими і задоволеними. Досі триває спілкування в групі Facebook «Етнопедагогіка». Освітяни там діляться досвідом, як вони застосовують здобуті знання. Під час цього семінару був підготований і виданий методичний посібник «Етнопедагогіка». Там подана інформація про виховний потенціал народного мистецтва, жанри дитячого фольклору. Також вміщена інформація про етнопедагогів, про яких совєцька влада намагалася стерти пам’ять. Кожен учасник семінару отримав на диску фільми і книги та багато іншої інформації.

– Чи було продовження цих активних заходів?

Учасники семінару з етнопедагогіки. Фото з архіву Ярослави Музиченко

– Так. Було помічено, що викладачам у державних школах і дитячих садочках досить важко впроваджувати в офіційну навчальну програму основи етнопедагогіки. А от у музеях значно краще становище з втіленням задумів, які були започатковані на семінарі з етнопедагогіки. В музеї діти можуть рухатися, там є простір, не треба сидіти за партою. Музеї не прив’язані до офіційної навчальної програми, тому вони можуть складати цікаві музейні заходи і програми виховання на народних основах. Я, як працівниця національного музею історії України, розробила 8 таких тематичних програм. Наприклад, «Світло в наших домівках», коли дітки з екскурсоводом проходять всією експозицією музею і вивчають, якими були світильники від найдавніших часів до сьогодення. Під час цієї програми діти запалюють гасову лампу, мають змогу бачити, як світять давньогрецькі світильники, роблять діафільм за мотивами казки про маленьку свічку і беруть участь у театрі тіней. А після засвоєного діти самі виготовляють свічку з воску. Так само розроблені програми про історію транспорту, ткацтво, зустріч птахів та багато інших. Ці програми можуть і доповнити офіційно затверджену шкільну програму, і бути елементами неформальної освіти.
У 2017 році у Сумах за підтримки Міністерства молоді і спорту Український центр етнопедагогіки організував семінар «Як створити молодіжний етноцентр». Приїхали близько 60-ти учасників з багатьох регіонів України, найбільше – з Донеччини. Робота була побудована в дуже цікавий спосіб. Учасники семінару об’єдналися в чотири групи й отримали завдання – всі знання, яких набуватимуть на семінарі, вони повинні використати в останній день для створення і захисту проекту свого власного етноцентру. Зазначалося, що потрібно відтворювати не поп-культуру, а саме традиції свого регіону.
Одна група працювала над проектом еноцентру в державній бібліотеці, друга – в державному музеї, третя отримала завдання «створити» приватний етноцентр, а четверта захищала проект зі створення етноцентру як громадської організації. Під час цього семінару учасники мали можливість слухати лекції та взяти участь у майстер-класах відомих етнологів, дизайнерів, культурологів, маркетологів та проектних менеджерів. Відомий багатьом сучасний дизайнер Богдан Гдаль показав народне мистецтво різних народів: наскільки воно схоже чи ні з українським, і допоміг вловити грань, зрозуміти, що  українське мистецтво все ж таки є самобутнім. Щоб зрозуміти, яким є саме українське народне мистецтво, треба знати мистецтво не лише наших сусідів – поляків, словаків, румунів – але і далеких народів: фінів, естонців, представників азійського етносу тощо. Ці знання дають змогу встановити чіткі межі своєї культурної ідентичності. Богдан показав, як інші народи використовують народне мистецтво в сьогоденні, наприклад, зображують свої стародавні орнаменти на сучасному одязі, торбинках і сумках, посуді та інших предметах побуту.
Інший учасник семінару – Руслан Краплич, керівник української Академії фандрейзингу – прочитав тригодинну лекцію на одному диханні – як правильно написати проект та шукати на нього гроші. Зазначив роль сучасних бібліотек і музеїв у можливості добувати кошти на створення етноцентру і ставати центром розвитку місцевої громади. Окремий тренінг був присвячений філософії свята. На жаль, у сучасних навчальних закладах і досі влаштовують святкові «ранки» за радянським «сценарієм». На семінарі ми провели цікавий експеримент, де одна група організувала новорічне свято за радянським зразком, а інша – весняне свято, як це відбувалось у народній традиції. Люди наочно побачили різницю між двома протилежними підходами.
Маркетолог і менеджер успішних проектів із Запоріжжя Наталя Криворучко поділилася маркетинговими стратегіями, як писати і впровадити свій проект. Володимир Щибря, відомий етнограф, який досліджує народний одяг і є автором ідеї проекту «Спадок», розповів маловідомі факти про українське вбрання і зламав учасникам заходу чимало стереотипів мислення. Учасники нашого семінару вже ніколи не скажуть, що одяг, прикрашений машинними візерунками маків і волошок, – то є «українська вишиванка».
Ярина Пузиренко, доцент кафедри культурології Національного університету біоресурсів і технологій, підготувала інтерактивне заняття про український сувенір. Було так само зламано багато стереотипів. Заняття почалося з того, що пані Ярина запропонувала учасникам вибрати серед розкладених картинок із сучасними сувенірами такі, які б вони подарували гостям з-за кордону або своїм друзям. Серед зображень були і дуже цікаві стильні речі, і шаблонні солом’яні домовички та вінички з квасолею. Більшість учасників вибирали саме ці шаблонні речі. Після цього Ярина продемонструвала багато гарних зразків. Розповіла, наскільки багате наше народне мистецтво для створення чудових українських сувенірів. Проблема полягає в тому, що законодавство не дозволяє розвиватися цій галузі. Народні майстри не захищені. Не розроблено механізму патентування виробів, і на жаль, ідеї дуже легко крадуться.
Окремим блоком на семінарі було подано методи роботи з громадськістю і засобами масової інформації. Учасники дізналися, як організувати круглий стіл, прес-конференцію, презентацію, як написати прес-реліз і на що звернути увагу при спілкуванні з журналістами.
Також було організовано два тренінги: «Як організувати етнографічну експедицію» і «Як записувати, паспортизувати і створювати власний архів фольклору». Усі учасники отримали методичний посібник «Молодіжний етноцентр».
Усі ці набуті знання учасники використовували під час захисту своїх проектів. Досвід, отриманий на семінарі, є корисним для тих, хто хоче створити етноцентр.

– Які висновки можна зробити після таких потужних семінарів?

	Майстер-клас з виготовлення традиційної ляльки-мотанки. Фото з архіву Ярослави Музиченко

– Етноцентри стають майданчиком, платформою для співпраці педагогів, музейних працівників, громадських діячів, письменників, художників, театральних діячів регіону. Всі ці люди можуть використовувати набутки етнокультури у своїй діяльності і також розвивати громаду. В етноцентрі можна впроваджувати екологічні і реабілітаційні програми, також проекти для збереження етнокультурної спадщини, усної історії ХХ-ХХІ сторіччя та багато інших напрямків. До того ж, такі етноцентри є додатковим джерелом прибутку для громад. Отже, є прецедент. Досвід можна поширювати. До речі, розроблено два тренінги, які можна проводити по регіонах на запрошення, щоб територіальні громади започатковували свої етноцентри, свої справи.

– Яку програму максимум намагається втілити етноцентр?

– Це – поширення етнопедагогічних методик по всій Україні. Зараз наше суспільство має велику проблему з ідентичністю. Діти і молодь ходять ногами в Україні, а ментально перебувають у просторі іншої держави – Росії. Щоб надати можливість молоді усвідомити свою приналежність саме до України, дуже важливо давати їм знання про наш народ, етнічні традиції, етнокультуру. Тому програми, розроблені етнопедагогами та етнокультурологами, мають прийти в садочки і школи. І чим швидше це станеться, тим краще для нас як нації, як українців.

– Як відбувається зараз співпраця з освітніми, навчальними закладами?

– Поки що на рівні особистих зв’язків. Одним із завдань учасників наших семінарів було зробити презентацію програми з етнопедагогіки в своїх навчальних закладах і в районних відділах освіти. Також різні школи замовляють провести презентацію у них. Керівники приватних шкіл з Одеси, Харкова, Житомира та інших міст звертаються до нас, консультуються і радяться.
Навчальні заклади – як державні, так і приватні – потребують літератури, методичних розробок, наочності. Наш навчальний центр готовий впорядковувати таку літературу, шукати авторів, які напишуть посібники, але, звісно, на це потрібні кошти. Щоб етнопрограми запрацювали в школах, треба на основі досвіду знавців етнокультури та освітян створювати методичні посібники, робочі зошити для дітей та дидактичні ігри. Наразі нами розроблені спеціальні курси для шкіл і дошкільних закладів. І знову повертаємось до фінансових питань. Ми шукаємо також і меценатів.

– Які мрії і плани?

– Наразі працюю над новим, удосконаленим методичним посібником з етнопедагогіки для вихователів дитячих садочків і учителів. І пишу нову книгу про свята українського народного календаря для дітей. З колегою Ярославою Левчук мріємо про створення онлайн курсу з етнопедагогіки, розробили проект такого курсу.

Довідка

Ярослава Музиченко народилася в Києві 1972 року. Закінчила Республіканську художню середню школу та Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, аспірантуру з етнології в ІМФЕ НАН України. Впродовж 15 років працювала редактором відділу історії та релігії газети «Україна молода». Авторка кількох сотень статей на теми української історії, релігії, освіти, культури. Також має досвід роботи в музеях та школі. У 2002 р. стала засновницею громадської ініціативи «Цупаїнський центр етнопедагогіки». Основні видання авторки:
– «Великдень: звичаї, обряди, страви». – Львів: «Свічадо», 2009.
– «Від Романа до Йордана: обряди, символи, страви». – Львів: «Свічадо», 2012.
– Етнопедагогіка. Методичний посібник. – К., 2016.
– «Молодіжний етноцентр». Методичний посібник. – К., 2017.
– Мандрівки крізь віки. Збірник методичних розробок музейних програм для дітей віком 5-11 років. – К., НМІУ – 2018.
– Ми – українці. Цикл методичних розробок занять для дітей віком 8-12 років. – К., 2018.
Ярослава Музиченко має нагороди: І премію видавництва «Смолоскип» (1999), орден княгині Ольги ІІІ ступеня (2007), премію ім. Василя Стуса (2011).