rss
07/22/2024
EN   UA

Час i Події

#2022-08

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Сторінка редактора \ Новини з «відділу проектування майбутнього»: диво-нитка з лабіринту минулого. Цілком правильна диво-нитка
Ми продовжуємо прискіпливо роздивлятися переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Цього разу на черзі – щасливий володар корони і першої премії, і за сумісництвом – автор ще одного цілком правильного з філософської точки зору роману.

Роман Василя Добрянського «Зламані сходи» журі визнало найкращим майже одноголосно – що буває дуже рідко.
Твір добре читається і «затягує» з перших сторінок. Автор – досвідчений журналіст, і навіть член Національної спілки письменників України.
Однак у цьому випадку спрацювало не стільки «відточене перо» (точніше – клавіатура) автора, скільки сама історія, сюжет твору. Минулого року автор теж надсилав роман на конкурс, однак відгук був набагато слабшим.
Відкрию невеличкий секрет: найбільше «влучають у ціль» ті романи, котрі пишуться «з життя», з чиїхось життєвих історій – навіть якщо ці історії і здаються неймовірними. Життя як таке у багатьох випадках має набагато жвавішу уяву, ніж будь-який письменник. Зрештою, у життя є важлива перевага: воно не вміє боятися, що йому не повірять, і що написані ним історії комусь здадуться неймовірними. Тому політ його фантазії майже ніщо не обмежує, історії виходять розкутими, неймовірними і привабливими. Принаймні, для людей, котрі їх читають. Людям, котрі ці історії проживають, швидше за все, так здається не завжди…
Тим не менш, письменник, котрий зуміє влучно описати цікаву життєву історію, майже завжди приречений на успіх. І чим ближча йому та історія – тим ймовірнішою є омріяна золота статуетка… Так колись вразив журі «Вільний світ» Тетяни Белімової  чи «Дівчинка на кулі» Ольги Слоньовської.
«Зламані сходи» теж належать до таких романів.
Початок історії доволі звичний.
Щезла людина. Точніше – троє людей. Мисливці поїхали на полювання – і не повернулися.
Скільки їх було в радянські часи – таких історій. Була людина – і нема, щезла…
Ліс не такий вже й великий, звичайний український ліс – але скільки людей в тих лісах щезали безслідно…
Але саме ця історія вирізняється продовженням – неймовірним, загалом, якщо не мати свідчень, що це справді було – в це важко повірити.
Син одного з мисливців вирішує шукати батька. Його мама все життя вірила, що батько живий, – і от після її смерті син вирішує взятися за пошуки. Направду кожен крок, кожна вдала спроба видається неймовірною, і тільки добрий стиль автора втримує від того, щоб сказати: «Так не буває!» Бо уява читача просто не встигає за автором; неймовірно, щоб з такою мізерною кількістю вдалих варіантів – і такою величезною кількістю невдалих – головний герой зміг вибрати саме правильний хід.
Тим не менш, правда буває сміливішою за найвідчайдушнішу вигадку.
Невеличкий спойлер: все скінчилося майже добре – наскільки взагалі може бути добрим закінчення історії з такими «умовами задачі».
Книга вражаюче занурює читача в радянські часи – з їх безвихідністю, безправністю і ненавистю до людини.
  Title
  Фото Зоряни Франко
З системою, котра постійно проводила над людьми дикі нелюдські експерименти – і військові, і соціальні, і психологічні, і психіатричні.
Системою, котра затягувала своїх жертв намертво, без права на повернення чи бодай посмертну реабілітацію. А разом з жертвами – і тих, хто в силу службових обов’язків мусить розслідувати зникнення – і або ж ігнорувати ті «службові обов’язки», і тим нариватися на неприємності, або ж намагатися виконати ті службові обов’язки – і тим нариватися на ще більші неприємності.
Системою, яку, здавалося би, неможливо перемогти – навіть коли вона вже сконала, витягнути з її пащеки жертву нереально.
Але – як виявилося, навіть такі дива трапляються. Навіть у цій забутій Богом царині цілковитої темряви.
І саме ті люди, котрі не здалися, котрі намагалися виконати свої службові обов’язки навіть ціною особистих неприємностей – навіть у випадку, якщо вони зазнають невдачі, впадуть в апатію, наразяться на самотню старість – навіть самими своїми спробами щось змінити вони лишають цінні ниточки для тих своїх послідовників, котрі наважаться зайти у лабіринт.
І в цьому сенсі «Зламані сходи» – дуже цінний роман, особливо для нашого суспільства, котре спинилося за півкроку до соціальної апатії, і от-от в неї знов порине. Суспільства, якому здається, що вирватися з пащеки радянського болотного Голема – нереально, надто сильно зуби минулого тримають за карк; що вирватися з того безвихідного полону темряви – неможливо, нема такого дива, яке може звідти вивести.
Але ж ні – є воно, таке диво.
І найцінніше – те, що це диво було не тільки в уяві письменника, що воно дуже навіть було в реальності.


«Дякую Кирилові Литовченку, онуку сержанта Литовченка, який розповів меню цю незвичну історію. У зв’язку з тим, що головний герой з етичних міркувань не захотів розкриватись, він у цій розповіді виступає під прізвищем Холоденко. Відповідно, я був змушений змінити назву міста, з якого виїхали на полювання мисливці. Іларій Шаман підказав, щоб я не міняв прізвищ Вербицького й Нечитайла. Та і його, слідчого, залишив таким, як є, – з поразкою і почуттям невиплаченого боргу. «Такі борги, - сказав він, - не повертаються».

Як бачимо, навіть самі ці розповіді – то вже є повернення боргу, принаймні, для суспільства. І чим більше їх буде, таких розповідей – тим більше шансів, що саме це минуле більше ніколи не повернеться.
Роман насправді дуже кінематографічний, люди навіть зі слабенькою уявою відразу побачать перед собою описану картину.
І якщо його таки зафільмують – то стрічка стане чи не найбільшим внеском у формування тої національної свідомості, якою вже пропиляли всі вуха людям в Міністерстві інформаційної політики. Навіть якщо режисер буде бездарним, актори невдалими, а бюджет стрічки розкрадуть ще до виділення – сюжет все витягне. : )
Для того, щоб повірити в успіх, людям потрібен досвід хоча б невеличкої перемоги.
Досвіду саме таких перемог у нас дуже мало – навіть мізерно мало. І саме в часи соціальної депресії він – на вагу золота.
Окрім того, роман піднімає ще одну важливу проблему, про яку майже не говорять – питання психологічних, а точніше – психіатричних експериментів.
В СРСР всі ці дослідження велися на доволі високому рівні. Відповідні інституції працювали активно – і не тільки на мирні і добрі цілі. М’яко кажучи. Після розпаду Союзу переважно все це «добро» перейшло у спадок Росії.
В Україні науково-дослідних установ такого рівня майже не було – або ж вони курувалися з Москви, і з розпадом Союзу основні напрацювання, як і найвидатніші фахівці, теж потрапили до РФ.
Цілком можливо, що це і до кращого…
В «буремні 90-і» всі ці інститути сиділи на голодному пайку, але потім віджили і далі взялися за роботу. Результат цієї роботи видно по російському суспільству – на українському суспільстві технології не спрацьовували, або не дуже добре спрацьовували.
Принаймні, так було донедавна.
В романі цю тему тільки зачепили віддалік – дуже віддалік.
А тема важлива загалом, а у випадку України – життєво важлива.
Будемо сподіватися, що її таки піднімуть з того тихого болота, в якому вона наразі лежить, і піднімуть не тільки в романах.
Ну а наразі – знову щиро дякуємо Тетяні та Юрію Логушам і всім меценатам конкурсу «Коронація слова»  – за те, що їхня праця дає нам можливість позаглядати у закапелки «відділу проектування майбутнього».
Про решту романів з цього відділу цьогорічної «Коронації слова» розповімо у наступних номерах «Молодіжного Перехрестя». Вони не менш цікаві – наберіться терпіння! : )
(Далі буде)

Україна майбутнього: новини з «відділу проектування» при «Коронації слова»

Новини з «відділу проектування майбутнього»: про кохання і боротьбу протилежностей

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers