«Не варто нарікати, що натовпом переважно  керують неусвідомлені інстинкти,  і він зовсім не думає.

Якби він думав інколи і керувався своїми безпосередніми інтересами, то, можливо, на поверхні нашої планети  взагалі ніякої цивілізації не було б,  і людство не мало б історії»

Гюстав Ле Бон,
«Психологія народів і мас»

Минулого разу ми розглянули ситуації, коли психологічний захист не дозволяє людині прислухатися до думки опонента. Однак рано чи пізно захист наштовхується на стіну реальності - і починає здавати позиції... Але чи допоможе у такому випадку думання - оце вже інше питання.

 

Найлегший випадок -  принаймні, порівняно найлегший, бо з людьми легких випадків майже не буває : ) - трапляється тоді, коли захист був збудований на ґрунті паразитизму. Тобто - свідомого чи не усвідомленого бажання перепоручити свої життєві функції комусь іншому, і отримувати від того іншого опіку, підтримку і тому подібні речі. Відтак того іншого людина буде підтримувати у всьому - якими б кепськими, жорстокими і нелогічними не були би ідеї того іншого. Ну а до всіх, хто зазіхатиме на правоту цього іншого, людина буде ставитися як до ворога - якими б чудовими, логічними і добрими не були б їхні ідеї.

Для людини, котра свідомо чи не зовсім свідомо вирішила стати чиїмось гвинтиком, пошук істини - тяжке заняття, на межі неймовірного. І зовсім не тому, що вона має якісь там не такі розумові здібності чи меншу потужність мозку. Ні, істина їй просто не вигідна - і тому споглядання істини для такої людини можливе хіба в тих життєвих сферах, котрі ніяк не стосуються того, кого людина призначила собі господарем.

На щастя, повністю перепоручити свої життєві функції іншій людині якщо й можна, то не надовго, і рано чи пізно така спроба спростити своє життя вилазить боком - що й доводять історії всіх тоталітарних режимів.

Власне, коли опіка господаря починає розвалюватися - в людини є шанси якщо не позбавитися від кривизни лінз своїх окулярів, то принаймні змінити одні лінзи на інші. Інколи людині щастить - і життя вчить користуватися своєю головою, хоча наука ця буває здебільшого болісною. Принаймні - на початках.

Однак є важливий нюанс: думання власною головою далеко не завше наближує нас до істини.

От візьмімо для прикладу таку просту істину: у прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Цю істину називають ще теоремою Піфагора.

Над її доведенням ви можете думати хоч тиждень.

Цілком можливо, що ви таки додумаєтеся до правильного варіанту.

Історики кажуть, що цю теорему, судячи зі всіх зовнішніх ознак, знали ще древні єгиптяни за дві з половиною тисячі років до нашої ери, а китайці довели цю теорему в математичній книзі, написаній десь чи то за 500, чи то за 200 років до нашої ери.

Всього у світі відомо десь приблизно сто способів доведення теореми Піфагора. Цілком можливо, що ви знайдете сто перший.

Але якщо ви не математик, і закінчили школу років 5 чи 10 тому - то навряд чи вам вдасться навіть згадати хоча б одне доведення зі ста вже існуючих.

Бо, як то не прикро усвідомлювати, є речі, над якими навіть нема сенсу думати - їх треба знати.

Правила граматики, розклад електричок, таблиця множення, специфіка роботи ядерного реактора...

Звісно, можна зробити вигляд, що ви - геній, і зможете самостійно пройти весь шлях думки людства на шляху до того ж таки ядерного реактора, для прикладу. Але найчастіше у таких випадках жорстока реальність скручує для більшості людей некрасиву комбінацію з трьох пальців - і відмовляється підлаштовуватися під їхні думки.

Впертість у такому випадку означає, що людина намагається змусити реальність діяти не за законами цієї реальності, а за тим, що людина собі надумала... У багатьох випадках результат такої боротьби - не на користь людині, а на користь невблаганній реальності.

Але буває й інакше.

Декому вдається не тільки пройти за 5 хвилин весь шлях роздумів людства в якомусь напрямку, а й навіть помітити те, що людству за всю його історію помітити не вдавалося. Таких людей називають геніями.

Вся проблема полягає в тому, що дуже тяжко розрізнити - чи ви геній, а чи просто неосвічений впертюх. Інколи пошуки відповіді на це питання тривають сторіччями, і відповідь дізнається не сама людина, а її внуки, правнуки чи й праправнуки...

Буває навіть ще інакше.

От була собі реальність зі своїми законами. А тут прийшла якась людина, сказала горі: «Пройдися». І довелося горі мандрувати, хоча всі закони реальності мали би бути на її боці - і мали би захищати гору від фізичних вправ, тим більше - виконаних за наказом якоїсь там людини. Таких людей називають святими, пророками, богами... Здавалося би, їх не може бути - але історії про них чомусь настільки стійко тримаються купи і передаються з покоління в покоління, що навіть суто з міркувань різноманітності варто було би припустити, що таки щось в тих історіях є...

А буває навіть ще інакше.

Чи не найбільше в цьому світі змушують працювати свій «думальний апарат» дослідники природничих наук, зокрема - фізики. Як теоретики, так і експериментатори. Колись давно перші фізики вигадали поняття «атом», яким спробували позначати найменшу неподільну часточку речовини. Послідовники цих перших фізиків з часом поділили на частини не тільки атом, а й електрони з протонами, вишукали там всілякі кварки і тому подібні шкварки. І якщо тенденція і далі не зникне, то з часом цілком може виявитися, що взагалі все на світі з чогось складається, і кінця-краю тому немає, і цілком можливо, що ми таки ніколи не дійдемо до того краю. Іншими словами, швидше за все, що людина в найближчі кілька мільйонів років просто не зможе з чистою совістю сказати «я знаю все». В тому сенсі, що ніколи не зможе заявити, що знає все - так, щоб ця заява стала істиною.

Отже, схоже на те, що ми заходимо у глухий кут.

Принаймні, ми бачимо, що є ситуації, коли думати нема сенсу - треба знати. А все знати неможливо - хоча б з тієї причини, що наш Всесвіт великий, а ми в ньому надто дрібнокаліберні. А ще ж, швидше за все, є щось за межами нашого Всесвіту - принаймні, нема жодних доказів, що там не може бути ще чогось... І швидше за все, що це невідоме щось здатне не просто перевернути нашу істину з ніг на голову, а й засунути її в якийсь 64-вимірний простір у немислимій конфігурації...

І що ж робити?

Не думати?

Чи чекати, поки хтось геніальний принесе нам правильний варіант - а ми вже потім спробуємо цьому генієві перепоручити свої життєві функції, з функції мислення починаючи...

Від цього варіанту нас мав би втримати початок цього тексту: бути паразитом - негарно і нераціонально.

А вихід з окресленої безвихідної ситуації можна знайти у найнесподіваніших місцях.

Наприклад - у великодніх історіях.

Зокрема, і в історії з Юдою.

Христос знав, як варто було би вчинити Юді.  І знав, що, швидше за все, той же ж таки Юда вибере варіант, м'яко кажучи, не зовсім правильний. Але - дозволив Юді помилитися.

Хоча це дорого коштувало і Христові, і Юді, і,зрештою, якщо не цілому людству, то, принаймні, значній його частині.

Тяжко бути Богом.

У святкові дні мільйони християн, та й мабуть з кілька мільйонів атеїстів розмірковують над питанням: ЧОМУ?

Чи не легше було б, для прикладу, завстидати Юду? Притиснути авторитетом, або ж нажахати розповіддю про наслідки «вдалої угоди», чи й навіть ті наслідки показати? Чи банально зв'язати десь і покласти в темному місці, най би подумав над своєю поведінкою...

Звісно, на цю тему можна наміркувати цілі стоси довколахристиянських думок. Однак найцікавіша з них лежить на поверхні: в такий простий спосіб фактично всьому людству продемонстрували повагу до іншої думки. Навіть хибної. Навіть трагічно хибної. Навіть трагічно хибної для цілого людства, і смертельної для того, хто демонструє повагу.

Інша річ - що Той, хто продемонстрував повагу, виявився занадто міцним горішком для смерті.

І тепер, всупереч сподіванням, Той, хто продемонстрував повагу, не обіцяє нам безхмарного життя - принаймні, на цьому світі. Але він обіцяє, що після нашого вибору історія для нас не закінчиться - навіть якщо вибір був не просто неправильним, а дуже неправильним. І обіцяє зцілити нас від наслідків нашого невдалого вибору.

А це вже - цілком вагомий аргумент для того, щоб взяти з нього приклад. Взяти приклад у найголовнішому - у вмінні поважати думку іншого. Навіть якщо вона є неправильною.

Дозволити іншому помилятися.

І дозволити помилятися собі.

Так, помилки бувають фатальними - але досвід людства свідчить, що в пошуку істини обійтися без помилок неможливо - принаймні, у цьому Всесвіті. У сусідньому все може бути зовсім інакше.

Але в цьому Всесвіті наразі з помилок все і починається. І дивна річ - кажуть, що до тих суперечок, в яких співрозмовники поважають думку одне одного, істина підходить набагато ближче...

Ну і співрозмовники після таких суперечок лишаються ціліші - а це вже суттєвий прогрес.