Від редакції:
Якщо ви
вмудрилися захворіти горами, то добре знаєте, що ця хвороба - вже невиліковна.
: ) Скільки б не було у вас за плечима пройдених гір, завжди хотітиметься підкорити
ще одну. А ми допоможемо порадами!
Днями шестеро франківців зійшли на найвищу гору
Африки, вулкан висотою 5895 м
- Кіліманджаро.
Один із учасників експедиції, керуючий партнер
компанії Webmil Іван Дячишин розповів «Репортеру» про бюджет подорожі, труднощі
та правила гірських сходжень у Танзанії.
Вхід за квитками
«Ми з друзями вже багато років ходимо Карпатами.
Якось разом гуляли горами Індонезії. А минулого року двоє з наших з'їздили у
базовий табір Евересту. Звідти вони повернулися з ідеєю вийти на Кіліманджаро.
А ми підтримали», - розповідає Іван Дячишин.
Зібралася група з шести відчайдухів - Михайло
Романюк, Олексій Бурсанов, Христина та Ростислав Яремчук, Наталя та Іван
Дячишин. І минулого літа почали шукати можливості. Виявилося, що вхід до
нацпарку Кіліманджаро можливий лише з гідом. Вартість - 800 доларів з кожного
учасника. Туристична компанія бере групу під опіку, організовує сходження та
відповідає за життя учасників. Зокрема, надає гідів і портерів, тобто носіїв.
При цьому кількість портерів залежить від ваги спорядження групи.
«Не має значення, чи ти нестимеш речі сам, чи тобі
потрібна допомога - на 20 кг
вантажу дають двох портерів. Вони, як і гіди, мають спеціальні ліцензії, -
говорить Дячишин. - У Танзанії ця робота є досить престижною, добре
оплачуваною. Вони тягають великі вантажі і роблять це дуже швидко. Танзанія
сприймає Кіліманджаро як хорошу можливість для розвитку туризму. Вони мають ще
одну гору і кілька сафарі-парків. І намагаються максимально задовольнити
туристів успішним сходженням і рівнем сервісу».
Каже, українські компанії теж пропонують тури на Кіліманджаро.
Але Іван з друзями знайшли контакти місцевої фірми - так вдалося зекономити.
Там одразу розповіли, що треба мати з собою та як готуватися.
Загалом сходження - вхід до парку, харчування, гід, портери, шість
днів мандрівки - коштували кожному 1400 доларів.
Усі учасники групи інтенсивно тренувалися в
спортзалі, а в останні тижні перед поїздкою відмовилися від кави та алкоголю,
аби акліматизація пройшла легше.
Життя бережуть гіди
Летіли до Занзібару, а звідти - в аеропорт
Кіліманджаро, розташований неподалік нацпарку. В аеропорту їх зустріли чотири
гіди. Завезли до готелю, перевірили спорядження. Дрібниць, яких бракувало,
додали просто так. Хоча все, чого не вистачає, можна взяти в оренду на місці. У
нацпарк заборонено заносити пластикові пляшки, а води у високогір'ї треба пити
багато, аби не настало обезводнення. Тому на групу видали багаторазові
пластикові пляшки.
«Підйом на гору починається з джунглів і великої
спеки, а на самій вершині - сніги, вітри і мінус 20, - розповідає Іван Дячишин.
- Перевіряли все: від шкарпеток до курток. Турфірма надала килимки, намети,
супровід портерів і повноцінне харчування на шість днів походу. Ми брали хіба
енергетичні батончики для перекусу та особисті аптечки».
Наступного ранку по франківців заїхав автобус, а в
ньому - танзанійська команда для сходження. З шістьма франківцями йшли чотири
гіди, 15 (!) портерів і... кухар. На вході до нацпарку групу зареєстрували за
номерами паспортів. Переважили спорядження кожного, перевірили кількість
портерів на групу - за правилами, кожен із портерів може нести не більше 15 кг. А несуть вони, окрім
спорядження туристів, ще й тенти, харчі та воду на тиждень.
«У високогір'ї проблеми з водою, і портерам
доводилося по кілька кілометрів від табору ходити по воду на всіх, кип'ятити її
та знезаражувати, - говорить Дячишин. - Сходження ризиковане - буває, люди не
виходять, бо забракло сил, або їх спускають через загрозу здоров'ю. Є й
смертельні випадки через падіння чи висотну хворобу. Тому й контроль
відповідний».
Франківці обрали найкоротший і відповідно
найскладніший за набором висоти маршрут Умбве - 4,5 дні підйому та півтора дні
спуску. Інші маршрути розраховані на 7-8 днів. Водночас, цей маршрут - один із
наймальовничіших, каже Дячишин. Але через швидкий набір висоти вони мали менше
часу на акліматизацію.
«Гіди там приймають усі рішення і вони нас
попередили, що будь-якої миті можуть спустити групу назад, якщо побачать, що ми
не можемо вийти чи не встигаємо подолати передбачену відстань, - розповідає
Іван. - Порівняно з іншими горами такої висоти, це ще досить комфортний маршрут
- дві третини шляху ми йшли без снігу. До того ж, за останні 15 років
Кіліманджаро значно втратила снігову шапку, зменшилися льодовики. Нам ще
пощастило, що в день підйому випав сніг і було красиво».
Впевнено, але повільно
Стартували дуже повільним темпом, спершу це навіть
дратувало. Спереду і ззаду групи завжди були гіди - вони визначали темп.
«Йшли дуже повільно. Але коли почали підійматися на
високогір'я, зрозуміли, що цей темп був правильним - з 3,5 км висоти почали
відчувати симптоми гірської хвороби: нестача кисню, стрибав тиск, - згадує Іван
Дячишин. - Робиш два швидкі кроки і потім треба зупинитися, аби перевести
подих. І що більшою була висота, тим більше скакав тиск - обличчя пульсувало, а
руки й ноги мерзли та німіли, з'являлися проблеми з травленням».
Каже, на висоті організм погано виводить воду і
найкритичніший наслідок - набряк легень чи мозку, що може закінчитися летально.
Аби цього не сталося, приймали діуретики - для швидшого виведення води. А щоб уникнути
зневоднення, постійно пили воду. Аби підсилити організм приймали ще й вітамін
С, а щоб не було корчів - солі калію.
«Перед поїздкою ми спробували один день це все
попити, щоб бачити, як реагує організм. А день перед походом перейшли на
регулярне вживання. Останні кілька днів походу пили ще й знеболюючі по одній
таблетці, щоб менше боліла голова, - говорить Іван Дячишин. - Вранці прокинувся
в наметі, сів - перевів подих, виліз зі спальника - перевів подих, натягнув
штани - віддихався, виліз з намету - довше віддихувався, бо різко встав».
Гіди постійно стежили, щоб з туристами все було
добре. Щоранку проводили детальний інструктаж. А портери дбали, щоб група
стартувала зі зручного табору і в такий же табір приходила.
«Ми залишали наші великі
рюкзаки і мали з собою лише малі - на воду, снеки і необхідний одяг, -
розповідає Дячишин. - Портери нас обганяли і, поки ми доходили, на нас уже
чекав розкладений табір. Запрошували їсти в окремий намет. Ми сміялися, що в
Карпатах ніколи так не їли: рис, макарони чи картопля, м'ясо, багато місцевих
фруктів. Були й виделки, ложки, ножі. А після сходження навіть пригостили
безалкогольним шампанським. Ми не завжди могли стільки їсти, але доводилося, бо
керівник групи стежив за цим, аби в нас були сили».
Крім цього, портери до кінця маршруту несли за
туристами сміття. А якщо на маршруті не передбачені стаціонарні туалети, то є
ще окремий портер, який несе переносний біотуалет разом з його вмістом.
Надзвичайно красиво
На маршруті пройшли кілька кліматичних зон. Починали
з дощових лісів, переходили у високогірний ліс з великою кількістю мохів, потім
чагарники, альпійські трави, а закінчували в зоні пустелі.
«Першу ніч спали в джунглях, то мавп було так багато,
що страшно було в туалет вийти, - сміється Іван. - Спочатку три дні ходили
хмарами, але потім під час підйому і спуску нам відкрилися всі краєвиди - було
дуже красиво. Коли почалося високогір'я, ми підіймалися метрів на 300, заходили
в табір, потім для акліматизації підіймалися ще метрів на 200 і знову
спускалися в табір».
Каже, штурм вершини був найважчим, і того дня похід
тривав найдовше. Починали опівночі, бо на вершину треба йти, поки під ногами
підмерзло. Було холодно, сильний вітер, сніг. «Я досі пальця на нозі не
відчуваю - на ранок ми були сильно переохолоджені, хоч і добре вдягнені. Але
коли сходить сонце, аж оживаєш», - каже Дячишин.
На фініші франківці розділилися на дві групи -
четверо і двоє, але вийшли всі. Того дня вони піднімалися з 4600 м на 5895 і спустилися
до 3200 м.
Загалом йшли 14 годин.
«На вершину йшли сім годин - якраз вставало сонце,
було дуже гарно, - говорить Дячишин. - З середини грудня й до березня в них -
сезон сходжень. Людей було дуже багато, того дня з нами піднімалися кілька
сотень. Йдеш і бачиш стрічку вогнів від ліхтариків тих, хто попереду. Бачили
тих, хто спускався сам, і кого зводили, бо вони вже не могли йти».
Зробили кілька фото на
вершині - і вниз. Майже дві години йшли до того табору, з якого стартували.
Спускалися по суміші вулканічного пилу, піску і камінців - по кісточки грузли і
так нею з'їжджали. Тому спуск був складний, але швидкий.
Від табору - ще годин шість вниз.
«Нашим завданням було зійти якомога нижче, аби
зменшити наслідки висотної хвороби. Під час спуску з кожним кроком ставало
тепліше й легше дихати, - каже Іван Дячишин. - Біля таборів є вертолітні
майданчики, і нам гіди розповідали, що того дня чотирьох туристів довелося
знімати вертольотом. Якщо ситуація не критична, то в гідів є спеціальні ноші,
якими вони швидко можуть спустити людину. Це основна допомога при гірській
хворобі».
Після сходження усім урочисто вручили золоті
сертифікати з реєстраційним номером за вихід на найвищу із трьох вершин
вулкану. Поверталися також через Занзібар - там ще чотири дні відпочивали від
непростого сходження.
Якою буде наступна вершина, ще не думали. Але
зупинятися не планують.
Автор: Ольга Суровська
Джерело: «Репортер»