rss
02/18/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-07

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спортивний майданчик \ Наші на Кіліманджаро. Як шестеро франківців зійшли на найвищу гору Африки

Від редакції:

Якщо ви вмудрилися захворіти горами, то добре знаєте, що ця хвороба - вже невиліковна. : ) Скільки б не було у вас за плечима пройдених гір, завжди хотітиметься підкорити ще одну. А ми допоможемо порадами!

 

Днями шестеро франківців зійшли на найвищу гору Африки, вулкан висотою 5895 м - Кіліманджаро.

Один із учасників експедиції, керуючий партнер компанії Webmil Іван Дячишин розповів «Репортеру» про бюджет подорожі, труднощі та правила гірських сходжень у Танзанії.

Вхід за квитками

 

«Ми з друзями вже багато років ходимо Карпатами. Якось разом гуляли горами Індонезії. А минулого року двоє з наших з'їздили у базовий табір Евересту. Звідти вони повернулися з ідеєю вийти на Кіліманджаро. А ми підтримали», - розповідає Іван Дячишин.

  Title

Зібралася група з шести відчайдухів - Михайло Романюк, Олексій Бурсанов, Христина та Ростислав Яремчук, Наталя та Іван Дячишин. І минулого літа почали шукати можливості. Виявилося, що вхід до нацпарку Кіліманджаро можливий лише з гідом. Вартість - 800 доларів з кожного учасника. Туристична компанія бере групу під опіку, організовує сходження та відповідає за життя учасників. Зокрема, надає гідів і портерів, тобто носіїв. При цьому кількість портерів залежить від ваги спорядження групи.

«Не має значення, чи ти нестимеш речі сам, чи тобі потрібна допомога - на 20 кг вантажу дають двох портерів. Вони, як і гіди, мають спеціальні ліцензії, - говорить Дячишин. - У Танзанії ця робота є досить престижною, добре оплачуваною. Вони тягають великі вантажі і роблять це дуже швидко. Танзанія сприймає Кіліманджаро як хорошу можливість для розвитку туризму. Вони мають ще одну гору і кілька сафарі-парків. І намагаються максимально задовольнити туристів успішним сходженням і рівнем сервісу».

Каже, українські компанії теж пропонують тури на Кіліманджаро. Але Іван з друзями знайшли контакти місцевої фірми - так вдалося зекономити. Там одразу розповіли, що треба мати з собою та як готуватися.

Загалом сходження - вхід до парку, харчування, гід, портери, шість днів мандрівки - коштували кожному 1400 доларів.

Усі учасники групи інтенсивно тренувалися в спортзалі, а в останні тижні перед поїздкою відмовилися від кави та алкоголю, аби акліматизація пройшла легше.

Життя бережуть гіди

 

Летіли до Занзібару, а звідти - в аеропорт Кіліманджаро, розташований неподалік нацпарку. В аеропорту їх зустріли чотири гіди. Завезли до готелю, перевірили спорядження. Дрібниць, яких бракувало, додали просто так. Хоча все, чого не вистачає, можна взяти в оренду на місці. У нацпарк заборонено заносити пластикові пляшки, а води у високогір'ї треба пити багато, аби не настало обезводнення. Тому на групу видали багаторазові пластикові пляшки.

«Підйом на гору починається з джунглів і великої спеки, а на самій вершині - сніги, вітри і мінус 20, - розповідає Іван Дячишин. - Перевіряли все: від шкарпеток до курток. Турфірма надала килимки, намети, супровід портерів і повноцінне харчування на шість днів походу. Ми брали хіба енергетичні батончики для перекусу та особисті аптечки».

Наступного ранку по франківців заїхав автобус, а в ньому - танзанійська команда для сходження. З шістьма франківцями йшли чотири гіди, 15 (!) портерів і... кухар. На вході до нацпарку групу зареєстрували за номерами паспортів. Переважили спорядження кожного, перевірили кількість портерів на групу - за правилами, кожен із портерів може нести не більше 15 кг. А несуть вони, окрім спорядження туристів, ще й тенти, харчі та воду на тиждень.

Title  

«У високогір'ї проблеми з водою, і портерам доводилося по кілька кілометрів від табору ходити по воду на всіх, кип'ятити її та знезаражувати, - говорить Дячишин. - Сходження ризиковане - буває, люди не виходять, бо забракло сил, або їх спускають через загрозу здоров'ю. Є й смертельні випадки через падіння чи висотну хворобу. Тому й контроль відповідний».

Франківці обрали найкоротший і відповідно найскладніший за набором висоти маршрут Умбве - 4,5 дні підйому та півтора дні спуску. Інші маршрути розраховані на 7-8 днів. Водночас, цей маршрут - один із наймальовничіших, каже Дячишин. Але через швидкий набір висоти вони мали менше часу на акліматизацію.

«Гіди там приймають усі рішення і вони нас попередили, що будь-якої миті можуть спустити групу назад, якщо побачать, що ми не можемо вийти чи не встигаємо подолати передбачену відстань, - розповідає Іван. - Порівняно з іншими горами такої висоти, це ще досить комфортний маршрут - дві третини шляху ми йшли без снігу. До того ж, за останні 15 років Кіліманджаро значно втратила снігову шапку, зменшилися льодовики. Нам ще пощастило, що в день підйому випав сніг і було красиво».

Впевнено, але повільно

 

Стартували дуже повільним темпом, спершу це навіть дратувало. Спереду і ззаду групи завжди були гіди - вони визначали темп.

«Йшли дуже повільно. Але коли почали підійматися на високогір'я, зрозуміли, що цей темп був правильним - з 3,5 км висоти почали відчувати симптоми гірської хвороби: нестача кисню, стрибав тиск, - згадує Іван Дячишин. - Робиш два швидкі кроки і потім треба зупинитися, аби перевести подих. І що більшою була висота, тим більше скакав тиск - обличчя пульсувало, а руки й ноги мерзли та німіли, з'являлися проблеми з травленням».

Каже, на висоті організм погано виводить воду і найкритичніший наслідок - набряк легень чи мозку, що може закінчитися летально. Аби цього не сталося, приймали діуретики - для швидшого виведення води. А щоб уникнути зневоднення, постійно пили воду. Аби підсилити організм приймали ще й вітамін С, а щоб не було корчів - солі калію.

Title Title 

 

«Перед поїздкою ми спробували один день це все попити, щоб бачити, як реагує організм. А день перед походом перейшли на регулярне вживання. Останні кілька днів походу пили ще й знеболюючі по одній таблетці, щоб менше боліла голова, - говорить Іван Дячишин. - Вранці прокинувся в наметі, сів - перевів подих, виліз зі спальника - перевів подих, натягнув штани - віддихався, виліз з намету - довше віддихувався, бо різко встав».

Гіди постійно стежили, щоб з туристами все було добре. Щоранку проводили детальний інструктаж. А портери дбали, щоб група стартувала зі зручного табору і в такий же табір приходила.

«Ми залишали наші великі рюкзаки і мали з собою лише малі - на воду, снеки і необхідний одяг, - розповідає Дячишин. - Портери нас обганяли і, поки ми доходили, на нас уже чекав розкладений табір. Запрошували їсти в окремий намет. Ми сміялися, що в Карпатах ніколи так не їли: рис, макарони чи картопля, м'ясо, багато місцевих фруктів. Були й виделки, ложки, ножі. А після сходження навіть пригостили безалкогольним шампанським. Ми не завжди могли стільки їсти, але доводилося, бо керівник групи стежив за цим, аби в нас були сили».

Крім цього, портери до кінця маршруту несли за туристами сміття. А якщо на маршруті не передбачені стаціонарні туалети, то є ще окремий портер, який несе переносний біотуалет разом з його вмістом.

Надзвичайно красиво

 

На маршруті пройшли кілька кліматичних зон. Починали з дощових лісів, переходили у високогірний ліс з великою кількістю мохів, потім чагарники, альпійські трави, а закінчували в зоні пустелі.

«Першу ніч спали в джунглях, то мавп було так багато, що страшно було в туалет вийти, - сміється Іван. - Спочатку три дні ходили хмарами, але потім під час підйому і спуску нам відкрилися всі краєвиди - було дуже красиво. Коли почалося високогір'я, ми підіймалися метрів на 300, заходили в табір, потім для акліматизації підіймалися ще метрів на 200 і знову спускалися в табір».

Каже, штурм вершини був найважчим, і того дня похід тривав найдовше. Починали опівночі, бо на вершину треба йти, поки під ногами підмерзло. Було холодно, сильний вітер, сніг. «Я досі пальця на нозі не відчуваю - на ранок ми були сильно переохолоджені, хоч і добре вдягнені. Але коли сходить сонце, аж оживаєш», - каже Дячишин.

На фініші франківці розділилися на дві групи - четверо і двоє, але вийшли всі. Того дня вони піднімалися з 4600 м на 5895 і спустилися до 3200 м. Загалом йшли 14 годин.

Title Title 

 

«На вершину йшли сім годин - якраз вставало сонце, було дуже гарно, - говорить Дячишин. - З середини грудня й до березня в них - сезон сходжень. Людей було дуже багато, того дня з нами піднімалися кілька сотень. Йдеш і бачиш стрічку вогнів від ліхтариків тих, хто попереду. Бачили тих, хто спускався сам, і кого зводили, бо вони вже не могли йти».

Зробили кілька фото на вершині - і вниз. Майже дві години йшли до того табору, з якого стартували. Спускалися по суміші вулканічного пилу, піску і камінців - по кісточки грузли і так нею з'їжджали. Тому спуск був складний, але швидкий.

Від табору - ще годин шість вниз.

«Нашим завданням було зійти якомога нижче, аби зменшити наслідки висотної хвороби. Під час спуску з кожним кроком ставало тепліше й легше дихати, - каже Іван Дячишин. - Біля таборів є вертолітні майданчики, і нам гіди розповідали, що того дня чотирьох туристів довелося знімати вертольотом. Якщо ситуація не критична, то в гідів є спеціальні ноші, якими вони швидко можуть спустити людину. Це основна допомога при гірській хворобі».

Після сходження усім урочисто вручили золоті сертифікати з реєстраційним номером за вихід на найвищу із трьох вершин вулкану. Поверталися також через Занзібар - там ще чотири дні відпочивали від непростого сходження.

Якою буде наступна вершина, ще не думали. Але зупинятися не планують.

Автор: Ольга Суровська 

Джерело: «Репортер»

Небезпека у горах: як врятуватися від лавини?

«Підсушитись» до літа. Без міфів, стресів та ризиків

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com