Від редакції:

Жоден вигаданий Штірліц чи Джеймс Бонд не зрівняється з нею. Від пригод розвідниці на псевдо «Лілі Сова» стане дибки волосся у кожного, хто бодай краєм вуха чув, як жорстоко катували окупанти всіх, хто наважувався захистити Україну бодай у розмові. А вона вільно ходила по Донецьку - і саме завдяки їй українська артилерія влучала по російських «Градах», а не по мирних громадянах. Сподіваємося, українці всього світу ще матимуть шанс їй подякувати - а про її пригоди буде знято не одну кінострічку...

 

Російські окупанти пропонували їй посаду «міністра економіки» в терористичній республіці та ще декілька посад, але вона вибрала Україну. Її розвіддані допомогли врятувати життя сотням українських бійців. Про життя до війни та під час неї розповідає легендарна розвідниця, доброволець Лілі Сова.

- Я народилася у Полтавській області, закінчила школу і переїхала в Одесу. Там у 1986 році закінчила морехідне училище і майже 18 років була моряком далекого плавання. Після того, коли народила другу дитину і вступила до Донецького університету, з морем довелося «зав'язати». Таким чином, моє життя відтоді було пов'язане з Донецьком.

- Як ви ставилися до Помаранчевої революції та які настрої були у Донецьку?

- Я все життя боролась проти комуністів, тому розуміла, хто є наш ворог. Ющенка не підтримувала, проте - регіоналів ненавиділа. Вони проводили політику тиранії проти народу та залякування. У листопаді 2003 року моїй дитині було 4 роки, вона кричала: «Ющенко! Мамо, дай Ющенка», - казала вона, показуючи на апельсини. Для неї все помаранчеве було «ющенко». Це видавалося смішним, проте реальна ситуація була плачевною.

Наприкінці листопада 2003 року я пішла на мітинг, який відбувався біля пам'ятника Шевченку. Підійшовши туди, я побачила агресивний натовп, який накинувся на чоловіка з дружиною і дитиною. Вони прийшли підтримати Помаранчеву революцію, витягнули прапорці, і на них накинулася зла, тупа маса людей. Я почала відбивати цю сім'ю від зграї неадекватних донеччан.

Відтоді у Донецьку почали насаджувати людям, що в інших регіонах проживають фашисти, бандерівці, що Донбас - особливий, а також інші сепаратистські лозунги.

- Тобто, до Майдану 2013 року Донецьк підійшов, ненавидячи Україну?

- Не весь. Серед частини населення тоді побутувала думка, що Донбас годує всю країну, бо їм цю думку десять років методично вкладали у голови. Зараз мало хто з них говорить нісенітниці, що вони когось годують. Проте, з початком Революції я побачила, що все ж таки в Донецьку є дуже багато патріотів. Навіть з мого оточення, а на той час це були заможні люди, їздили підтримати європейський курс. Мене мої бізнес-партнери не пустили у Київ зі словами: «Тобі не можна, бо ти пролізеш на першу барикаду!», і поїхали самі, тож я керувала різними фірмами. І багато фінансових надходжень від них ішло на підтримку Майдану.

- Ви були забезпеченою жінкою, проте вибрали шлях боротьби і втратили все.

- Не все, я - надалі вільна і борюсь за вільну Україну. Хоча свій улюблений щойно збудований будинок у центрі Донецька я справді втратила. До війни у мене була робота, гроші. Я була самодостатньою щасливою людиною і не мала проблем, жодних. Ці проблеми мені принесли окупанти з Росії, і через них я все втратила.

Тому ризикувала життям, щоб проводити потрібну роботу на користь України в окупованому Донецьку.

- Розкажіть детальніше про «роботу» в Донецьку.

- Ми проїжджали через ворожі блокпости і привозили в Донецький аеропорт допомогу нашим хлопцям: інформаційну та матеріальну, шукали ворожі вогневі точки і корегували вогонь по них - БПЛА тоді ще не було, і відслідковувати ворожі позиції, техніку, особовий склад та інше доводилось «вручну» з великим ризиком для життя. Ну, а на моїй машині з донецькими номерами це було робити легше, бо якби ворог хоча б щось запідозрив, то підвалу та катувань не уникнути, вже і без шансів вийти звідти. Як казала моя колега: «Тебе живцем на ремені поріжуть».

Хоча настав момент, коли я зрозуміла, що боротьба - надовго: перший міномет працював по ДАП у червні зі селища Жовтневе (тепер - Кисличне - ред.), що біля Пісків. Він був розташований безпосередньо на ділянці житлового будинку, за самим будинком, і його не було видно. Ми довго шукали його і тільки на третій день, випадково проїжджаючи поряд, почули, як окупанти працюють з нього по наших позиціях. У липні з'явилися російські «Гради» у районі сіл Мінеральне та Ясинівка, за шахтою Бутівка між Донецьком, Макіївкою та Ясинуватою. Ми знаходили їх, вистежували, де вони зберігаються, де склади зі снарядами, коли виходять на позиції.

Пам'ятаю, як два тижні я декілька разів на день дублювала координати та просила відпрацювати по нафтобазі в Макіївці, де і були ті «Гради» та боєкомплект на них... І коли потім наші влучили - та база довго і смачно горіла, а після цього досить довго «ГРАДи» не працювали з позицій біля ставків.

Взагалі, я сподівалася, що все закінчиться до осені 2014 року, проте якогось разу, вкотре повертаючись у місто чи то з ДАПу, чи із Зеніту (тоді ще він називався в народі «Авдіївська військова частина»), зустріла на об'їзній за Ясинуватською розв'язкою колону Гіркіна, що прямувала в Донецьк, і зрозуміла - ці «опади» надовго.

Далі почалось за наростаючою: спочатку були прохання на кшталт «поводити містом» групу ДРГ, чи «вивести з міста» нашу ДРГ, бо «сєпари» вичислили і пішло орієнтування. Я тоді обурювалась - для чого відправляти ДРГ і наражати на смертельну небезпеку людей, що не знають міста, якщо поруч у Пісках воюють проти окупанта хлопці-донеччани. Мертве місто з комендантським часом, арештами, розстрілами та артилерійським пінг-понгом, і серед усього цього треба було, не викликаючи підозр, робити роботу. Потім були перші «двохсоті», перші поранені, Іловайськ - подія, яка заливає серце кров'ю; бази ворога, одна з них була розташована неподалік від мого дому, і з неї гатили гаубиці у напрямку наших позицій...

Наприкінці серпня Редут перший раз попросив мене допомогти з корегуванням вогню. Я - не військова людина, тож довелося вчитись на ходу у повністю ворожому середовищі. Мене брала злість, що до цього довели - впустили «гіркінців» у місто-мільйонник, адже ми могли все закінчити навесні 2014. У Донецьку було багато українських спецназівців, які чекали команди на зачистку ворога. Але ніхто її не давав.

- Згодом вас таки «розкусили»?

- Так. У мене було декілька груп, і вони не знали про існування одна одної. Ворогам вдалося заарештувати людину з однієї з моїх групи. Відтоді вони почали мене шукати. Спочатку вони не могли мене ідентифікувати, бо ця людина про мене майже нічого не знала, окрім імені та ще деякої несуттєвої інформації: я - ще той параноїк, і була дуже обережною від самого початку. Хоча помилок теж припускалася, і одну зробила досить серйозну...

Там був шпіонський «треш» з усіма притаманними йому атрибутами! Зараз я ще не можу про це розповідати. Місяць-півтора вони не знали, хто я, але всьому приходить кінець - не можна недооцінювати ворога. Ще майже місяць вони мене «пасли», хоча я про це не знала тоді. Не заарештовували, а «вели», щоб знайти всіх. Там було страшно, дуже. На війні ти знаєш, звідки чекати удару: ось - свої, он - ворог. У Донецьку я цього не знала, і кожну секунду боялася, що за мною прийдуть. Адже на той момент потрапити у руки до окупантів - означало бути не просто фізично знищеною. За найменший спротив окупанти вбивали людей, забирали на вулицях, у магазинах, під'їздах, і багато з них більше не повертались до дому. Те жахіття, що чинили московські терористи й їхні місцеві «шістки», неможливо передати словами...

Одного разу, коли я вкотре поверталася з передової у Донецьк, мене вже в «сірій» зоні зупинив дзвінок колеги з кодовою фразою, що означала «у місто не в'їжджати, пішло орієнтування». Пастка закрилась, і я ледве у неї не втрапила - дуже вчасно, ще би всього 15 хвилин, і мене б вже ніхто не врятував... Найбільша моя дурість на той час була у тому, що я не забезпечила собі шляхи відступу, бо була повністю поглинута війною. Я сиділа у машині в «сірій» зоні, на вулиці - мороз, пічка в машині не працює, і я не знаю, що мені робити і куди подітись. Зателефонувала командиру, з яким співпрацювала, і сказала йому, що робота закінчилась. Він ще й накричав на мене: «Що ти там сидиш? Чекаєш, поки тебе «сєпари» розстріляють на тій трасі? Чи поки міна на голову впаде? Швидко розвертайся і до нас!» От так я і поїхала до них. Потім уже хлопці звертаються до нього і запитують: «Чи можна, щоб Ліля жила з нами?» Він подумав і каже: «Так, їсть вона мало... одне зернятко в день... то ж хай залишається!»

Через кілька місяців наші розвідники (ДРГ) мене попередять, що на всіх ворожих блокпостах - мої фото. Я не повірю і посміюсь, але десь через тиждень зателефонує сусід, і, шокований, буде розповідати, що в Донецьку на всіх пунктах вербування у незаконні військові формування «недореспубліки» розміщені мої фото як особливо небезпечного злочинця. Потім уже буде встановлено спостереження за моїм будинком, і всіх, хто буде заходити на ту територію, будуть забирати озброєні люди, що «з'являються через 5 хвилин».

Спочатку довелося жити у різних польових умовах, разом із хлопцями, адже не мала зі собою нічого: ні одягу, ні речей, кошти майже закінчились, та і їхати мені не було особливо куди...

Ось так півроку провела у бліндажах. Спочатку важко було звикнути, особливо жити серед чоловіків. Вони соромились мене, я - їх, важко спочатку було і психологічно, і фізично, помитись - то взагалі проблема, особливо питання, як сушити свою білизну, але потім ми втягнулися. Я була для них просто Ліля, кому - сестра, кому - мама, кому - друг, психолог і замполіт... Про що ми тільки не говорили!

Коли зараз пригадую цю ситуацію, мені смішно стає: я жила у великому розвиненому місті, мала гарну репутацію, роботу, друзів, будинок... Керівництво фальшивої терористичної республіки пропонувало мені посаду міністра економіки, потім - керівника фонду державного майна. Я могла й далі жити спокійно й бути матеріально забезпеченою на все життя. Проте, для мене Україна - понад усе.

- Чому ви не згодились працювати в їхньому «лігві» під прикриттям?

- У мене була така думка. Я, взагалі, у питаннях отримання будь-якої розвідувальної інформації була дуже азартною, хоча й обережною, але мої куратори в Україні відмовились від такої затії. Заборонили навіть іти на зустріч під будь-яким приводом.

Тим більше, у них була інформація про те, що росіяни «пасуть» мене. Хоча мені цього ніхто не казав, щоб я не панікувала. А інформацію про військові операції російських бандитів я отримувала безпосередньо від військового керівництва «ДНР», бо ще з довоєнних часів багато кого знала особисто у зв'язку із своєю бізнес-діяльністю.

Якщо узагальнено, то я зустрічалась як звичайна людина з так званими керівниками та командирами «ДНР», пила з ними каву, коньяк, слухала... Потім при них набирала по телефону когось з українських командирів і шифрованим текстом передавала інформацію. Наприклад: «Светочка, а не знаешь, когда бутики начнут работать? Ну, «Домино» например? Месяца через три? А сколько стоит та кофточка? 150 долларов? Я могу вечером подъехать к тебе. А ты можешь оставить мне ее для примерки?» Мовою донесення все звучало так: «Штурм призначений на сьогодні на 3 годину ночі. Штурмуватимуть понад 100 осіб». Потім ще така фраза: «Нет, Светик, я не буду это платье покупать, прости, дорогая, не мой фасончик!»

Під час кожного такого контакту я «охрінівала» від своїх дій і думала: «Вони мене розкусили чи ні?» Я тоді щоразу сивіла з переляку.

Нещодавно один з командирів, який брав участь в обороні ДАП, розповів мені, що під час ротації восени 14-го, коли він міняв попередника на позиціях, той записав йому три номери телефонів (один із них був мій) і сказав: «Це - Сова! Їй вір!» і все. Це було так сказано, що в цього командира навіть сумнівів не виникало щодо мене, і що я - на окупованій території. Мені приємно було це почути, зважаючи на те пекло, що тоді було.

- Як надалі влаштовували своє життя?

- Восени 2015 року працювала в МО. Коли нас наказом вивели зі складу сил та засобів АТО, і треба було працювати в Києві, звільнилась і залишилась на фронті. Там проблем було аж занадто. І серед цивільних теж. Допомагала одного разу Вікторії Ясинській знімати сюжет про дітей. Здебільшого, вони говорили вустами своїх батьків: «По них стріляють війська ЗСУ». Коли ми сказали, що у місті стоять українські воїни, тобто, вони апріорі не можуть стріляти у тебе, діти заявили, що все одно українські бійці винні, хай ідуть з міста, тоді росіяни перестануть стріляти. Їм всім було наплювати, яка влада буде в них. Для них головне - мир.

Це засмучувало, я розуміла, що влада України і тут програє свою війну! З місцевим населенням держава не працювала і не працює.

Хоча, наприклад, у Водяному, де я жила пізніше - мешканці дякують бійцям 93-ї бригади, що ті не покинули їх. І вони вижили тільки завдяки українським воїнам.

- Чи були спроби в російських терористів виходити з вами на контакт? Чи розроблялися ними операції щодо вашого знищення?

- Було кілька випадків, проте, я не можу зараз про них розповідати. Окупанти намагались заслати ДРГ на мирну територію, підконтрольну Україні, щоб викрасти і вивезти мене у Донецьк та дізнатись, хто з донецьких працює проти них, але всі плани було зірвано. Цікаво те, що сьогодні вони знають про мою діяльність на тій території більше, ніж наші українці, й орієнтування розсилають досі. Зокрема, останнє прийшло трохи більше, ніж рік тому, хоча я вже рік як не на фронті...

- Ви бачили, що відбувалося в окупованому Донецьку. Вам доводилось жити серед бійців і воювати поряд з ними. Можна сказати, що ви знаєте все про проблеми армії...

- Війна надала мені можливість отримати додатковий досвід, який неможливо отримати у мирному житті: перше - це боротьба на тимчасово окупованій території, де кожен день міг стати останнім. Потім - перебування в окопах, на лінії розмежування і робота у Міністерстві оборони.

У липні 2015 року я і ще кілька людей ввійшли у міністерство, так звану групу «Сармат», щоб спробувати вирішити проблеми армії на передовій. На той час війська потребували матеріального і фінансового забезпечення, на патріотизмі далеко не поїдеш. Зараз деякою мірою ця проблема вирішена.

Але основне і болюче явище, яке потрібно було змінювати і що не зробили до сьогоднішнього дня, - це офіцери в армії. Я казала і кажу, що не проводиться кадрова політика. Зовсім. Армія як була совдепівська, так і залишається, через що з армії пішли багато перспективних та досвідчених вояків...

Група їздила по передовій, вивчала та вирішувала проблеми у той час, коли наші так звані керівники Ковальов і Ліпіріді не могли поділити владу, писали хороші дописи у соціальних мережах та не більше. А ми продовжували працювати: вимагали, щоб бійців почали нагороджувати, допомогли багатьом підрозділам отримати виплати - тисячу гривень за день інтенсивного бою - оті злощасні «бойові тисячі» за підбиту техніку.

У цих фінансових питаннях було багато незрозумілого та недопрацьованого на рівні наказу. Щоб отримати цю тисячу гривень, потрібно було зібрати документи та надати докази... Як пригадаю собі ці події - мені стає зле. Ще тоді несподівано на голову звалилась проблема щодо масових невиплат грошового забезпечення, по-цивільному - зарплатні. Були такі підрозділи, котрі 4 місяці зовсім не отримували платні. До речі, тоді у Штаб АТО приїхали працювати аудитори та фінансисти з департаменту, і завдяки їм було зроблено багато виплат тим, хто мав їх отримати.

Це так вимотувало сили, що через місяць роботи у мене знизився артеріальний тиск, і медики при штабі хотіли відвезти мене у госпіталь.

Особливо важко давалась робота щодо отримання бійцями УБД. Я була категорично проти, щоб його видавати всім, хто перебуває у зоні бойових дій. Інколи я бувала у Краматорську, і я бачила, як приїжджали офіцери з мирної території, щоб отримати посвідчення, а не воювати. Я знаю, як цілі підрозділи, які були у Дніпропетровській області, Запорізькій області, жодного дня за фактом не були у так званій зоні АТО, отримали УБД. Я вже мовчу про прокурорських, СБУшників, котрі сиділи на другій-третій лінії.

Я пропонувала тоді розділити зону бойових дій на три частини: червону, жовту, зелену. Перша - це перша лінія оборони, нуль, друга - це там, де періодично долітають важкі снаряди та заходять ДРГ, третя - це тилові частини, які розташовані у Донецькій і Луганській областях, зокрема, - туристи з мирної України, які приїжджають сюди у відрядження.

- Зараз ви вже не є працівником міністерства. Чому так сталось?

- У мене є відповіді на багато запитань, але вкотре пояснюю - до закінчення війни не зможу розповідати. Загалом, тодішнє керівництво групи, як і більшість представників міністерства оборони - це популісти, які не хотіли змін в армії, не розуміли, що треба змінювати, де допомагати, лізли до влади та в крісла і просто не давали працювати.

Я була проти того, щоб підвищувати зарплати всім військовослужбовцям. Адже таким чином військові втратили будь-який стимул воювати. Навіщо йому йти у зону бойових дій, далеко від сім'ї, у польові умови, ризикувати життям, якщо на мирній території більш комфортно та безпечно.

А теперішнє системне підвищення зарплат - це не вирішення проблем армії, а притік у неї заробітчан та «аватарів». Вони не будуть і не хочуть воювати. Де ще невдахи можуть заробити такі кошти і пільги у мирному житті?

Не потрібно латати дірки в ЗСУ. Потрібні системні зміни, які ми мали і могли зробити за перші місяці війни.

Автор: Михайло Ухман

Джерело: «Цензор.НЕТ»