rss
02/18/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-07

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Кіноклуб \ Остап Вакулюк: «Кшиштоф Зануссі повністю довіряє актору. І йому хочеться творити»

Від редакції:

Не було б щастя - та нещастя помогло. 5 років тому, у розпал Майдану, київський студент Остап Вакулюк мусів втікати до Польщі від українського «правосуддя». В результаті мінлива Доля привела його на знімальний майданчик одного з найкращих режисерів світу...

 

Новий художній фільм «Ефір» Кшиштофа Зануссі, знаного польського кінорежисера, лауреата Каннського й Венеційського кінофестивалів, кінокритики оцінили схвально, а преса охрестила «новим «Доктором Фаустом». Дія фільму відбувається на початку ХХ сторіччя, головний герой - лікар, який проводить експерименти з ефіром - газом, що дозволяє підкорювати волю людей. Події розгортаються на теренах Галичини та Поділля. Головну роль виконує відомий польський актор Яцек Понєдзялек. «Ефір» - один з переможців конкурсного відбору Держкіно, отримав державну підтримку у сумі 16 млн. 650 тисяч грн. Це - міжнародний проект - польсько-українсько-угорсько-литовсько-італійський.

Українська прем'єра фільму, який стартував у нашому прокаті 21 лютого, відбулася у Києві. Окремі епізоди стрічки знімали у Львові й на Львівщині (Музей «Тюрма на Лонцького, колишня австрійська військова казарма «Червоний кляштор» і Свірзький замок), там задіяно багато українських акторів. Уже рік тому, на початку зйомок, стало певною сенсацією те, що на одну з головних ролей метр обрав нікому невідомого студента-актора Остапа Вакулюка. Він грає Тараса, помічника «доктора Фауста». Тарас - простий український парубок зі села, який має шляхетний добрий характер і хоче допомагати людям. Критики схвально оцінили дебют Вакулюка на великому екрані. Журналіст «ВЗ» зустрілася з Остапом, коли він їхав з Польщі, де вчиться, до рідного Ходорова, що на Львівщині, - провідати батьків.

- Остапе, після успіху української прем'єри фільму«Ефір» ви опинилися у центрі уваги преси. Вас буквально розривають на різні інтерв'ю. На зіркову хворобу не захворіли?

- Мене це просто не цікавить. У людях понад усе ціную щирість, простоту, почуття гумору і вміння посміятися зі себе. Намагаюся культивувати ці риси також у собі. А інтерв'ю, справді, даю дуже багато. Я навіть під цим впливом книгу собі купив - «Мистецтво інтерв'ю». Думав, що там написано, як давати інтерв'ю, а там - як брати його...

- Як сталося, що Кшиштоф Зануссі вибрав саме вас? Адже, наскільки я знаю, на вашу роль влаштовували повторний кастинг, і було серйозне лобіювання інших кандидатур.

- Це - досить довга історія - як я познайомився з Кшиштофом Зануссі. 2014 року, у розпал Майдану, нас, вісьмох студентів Університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, викрали працівники карного розшуку, замасковані під таксистів. Ми під ранок поверталися додому в гуртожиток, ніч провели на Грушевського, де сталися перші сутички з «Беркутом». Потім у райвідділку міліції нам почали «шити» тероризм. На щастя, одному з наших студентів вдалося втекти. Він зателефонував до моєї сестри Лесі Вакулюк (журналістка 24-го каналу. - Авт.), і вона почала визволяти всіх наших студентів. Хоча вже була відкрита кримінальна справа, мене відпустили. Аби знову не заарештували, я переховувався у різних місцях. А потім довелося тікати до Польщі.

Кілька тижнів ночував у різних людей - день там, день там. У Варшаві про Майдан не забував, ходив на проукраїнські мітинги і пікети європейських посольств, коли Росія анексувала Крим. А потім мені сестра сказала, що польський уряд виділив 50 стипендій для студентів-майданівців - до кіношколи Сілезького університету в Катовіце.

Моє навчання в Університеті ім. Карпенка-Карого у Києві обірвалося на третьому курсі. Але я, чесно кажучи, був і радий, бо в мене був такий викладач-диктатор, що мене просто «забембав»... У кіношколі в мене був курс польської мови. А тут Леся мені написала, що колега з Білорусі має знайомого білоруса, який теж втік звідти, бо мав проблеми з владою, і Кшиштоф Зануссі йому допоміг. Оскільки пан Кшиштоф завжди допомагає молоді, любить відкритих людей, які щось хочуть змінити, то було б добре, писала сестра, мене з ним познайомити. Спочатку знайомство зі знаним режисером здалося мені чимось неймовірним. Але вони домовилися про мою зустріч, і я прийшов до пана Кшиштофа у його «продакшн» у Варшаві. Розповів про себе, сказав, що хотів би дізнатися більше про продюсування на практиці, бо не маю про це зеленого поняття. Кажу, мовляв, я вам хоч каву тут робитиму, тільки щоб чогось навчитися. Він відповідає: «Добре, що ти прийшов, але зараз я нічого такого не роблю, як буде нагода, матиму на увазі».

А вже за кілька днів він запросив мене на показ свого фільму. І згодом уже був моїм викладачем у Катовіце. Допомагав і багатьом іншим студентам. Навчав, радив, які фільми переглядати, що читати, що й де дивитися. Завжди казав студентам: «Акторство - важка праця, і не треба тільки акторством заробляти собі на життя. Треба шукати інші джерела прибутку».

Повідомив також, що зараз пише сценарій, і йому, можливо, буде потрібен актор, який би розмовляв і польською, й українською. Згодом почалися кастинги на цей фільм, де я теж брав участь. Усього було три кастинги, і мене затвердили. Не знаю, чому саме мене він вибрав. До того я вже п'ять років ходив на кастинги в Україні. Жодного разу не вигравав (сміється. - Авт.).

- В якій атмосфері відбувалися зйомки?

- Спочатку я був трохи шокований, що мене взяли на цей фільм... Трохи нервував, бо вже чотири роки не робив нічого в акторській професії. Можна сказати, вже попрощався з нею і думав, що забуду, як страшний сон (сміється. - Авт.). Думав, працюватиму в кіновиробництві, й десь колись зіграю щось епізодичне. Тому перший день зйомок я боявся. А потім сказав собі: якщо буду боятися, то нічого в мене не вийде. І вирішив про це не думати, а працювати так, як можу. Усе було професійно організовано, ніхто не влаштовував істерик. Усі працювали на фільм, кожен хотів зробити все якнайкраще. Зйомки у цьому фільмі для мене - найкращі спогади як для актора, так і для продюсера-початківця.

- Який стиль роботи у Кшиштофа Зануссі?

- Він повністю тобі довіряє, дає повну свободу дій. Ти можеш робити все, що запропонуєш. Загалом, йому все подобалося. Не сказав би, що було багато дублів. Ну, деколи бувало, одна сцена трохи важче йшла. Я навіть просив, аби він мені сказав, що було не так, може, щось виправити. Але він казав: «Ні-ні, все добре». Він так з усіма співпрацює. Йому дуже цікаво, що запропонує актор. Він не буде вибудовувати тобі кожен рух. Звичайно, перед цим ми обговорювали, який має бути мій персонаж, як він поводиться. Зануссі дає напрями, яких ти маєш дотримуватися, і певні «маяки», до яких маєш рухатися. Спочатку я почувався дещо розгубленим, бо не звик до такої свободи. А потім відчув, що мені хочеться творити.

- Як співпрацювалося з вашим партнером - Яцеком Понєдзялком?

- Дуже добре. Він додавав мені ентузіазму, енергії, приходив такий наповнений енергією, підбадьорював мене. Іноді робили з ним повторні дублі. Бо він завжди передивлявся знятий матеріал і, бувало, хотів щось змінити у своїй грі, що йому не подобалося.

- На кінозйомках, як правило, трапляються різні курйози. У вас таке було?

- Був один випадок - і смішний, і небезпечний водночас. Знімали батальну сцену, було багато статистів. І була група історичних реконструкторів (люди, які захоплюються відтворенням старовинних обладунків, беруть участь у змаганнях). І вони невідомо чому принесли зі собою якісь два великі ящики. У процесі зйомки на ці ящики хтось поставив великий пальник. За задумом, вогонь у ньому мав час від часу сильно спалахувати. Я біля того пальника теж весь час ходив, розмовляв з оператором тощо. Тут підходить реконструктор і питає: «А що ви там на ящик поставили?». Ми кажемо, пальник. А він: «Так у ящиках... порох!». Усі аж оніміли. У всіх був настільки такий шок, страх, розуміння того, що могло статися, що всі тихенько забрали той пальник і просто «витерли з пам'яті» той епізод. Ми всі могли просто злетіти в повітря!

І ще смішно бувало, коли я у кадрі мусив говорити польською мовою з українським акцентом. А я вже зовсім не маю того акценту, настільки добре освоїв польську мову, бо вже не перший рік у польськомовному середовищі. Тому я мусив собі кілька разів повторювати фразу з «неправильним» польським словом, щоб до неї звикнути, вслухатися. Це мене дуже смішило, бо досі в Україні, коли я брав участь у кастингах, треба було говорити російською мовою, і мене тоді не брали через мій український акцент. А коли я його позбувся, тут він якраз і згодився...

- Як польські «кіношники» ставилися до українських?

- Люди, які працюють у кіновиробництві, працюють у різних країнах, у копродукції з іншими країнами, знають по кілька мов, це - люди мистецтва, у них відкрита свідомість, для них немає різниці, якої ти взагалі національності. Те, що ти з іншої країни, це для них «нормалька». Тим більше, що я добре розмовляю польською. Загалом, нам, галичанам, польська культура є дуже близькою.

- Після цього успіху в кіно, може, знову захотілося повернутися в акторство?

- Звичайно, а чого ні? Наразі хочу знову їхати в Іспанію, навчатися за обміном. Потім знову, можливо, буду подаватися на кастинги. Поживемо - побачимо. Хоча я думаю, що кастинги - це несуттєво. Якщо хтось тебе захоче взяти у свій фільм - це станеться. Але варто пам'ятати, що під лежачий камінь вода не тече!

- Ким ви хотіли бути у дитинстві?

- Футболістом. Я просто біля стадіону виріс. Але бабця мені сказала, що треба дорослішати, і мої мрії перекреслила. Бабця була директором Центру дитячої та юнацької творчості у Ходорові. Тому я зі самого дитинства ходив на всі гуртки, які тільки можна. Малювання, театральний, танці, скрипка, шахи, карате, поезія, футбол... Деякі мої знайомі навіть жартують: «У тебе дитинства не було». У мене батьки - лікарі (батько - ортопед-травматолог), і я думав, що теж лікарем буду. Але пішов на хімію і подумав, Боже, як я то все буду вчити? І пішов до Університету імені Карпенка-Карого на акторство. Але зараз уже інколи шкодую, що не став лікарем. Може, це прозвучить трохи цинічно, але в лікарській професії мені подобається те, що там є якась стабільність, впевненість, бо робота завжди буде. А акторство часом нагадує лотерею, весь час мусиш щось шукати.

- Коли закінчите у Польщі вуз, чим будете займатися?

- Штукатурка, трускавки... (сміється. - Авт.). Якщо серйозно, бачу себе і в Польщі, і в Україні. Продюсер - це така спеціальність, де можуть бути різні міжнародні проекти. Планую працювати у кіновиробництві.

- Як оцінюєте український кінематограф, які українські фільми дивитеся?

- Мені подобається те, що зараз відбувається в українському кінематографі. Бо п'ять років тому не було взагалі такого явища, як український кінематограф. Один-два фільми на рік знімали. Тому, коли хтось нарікає на якість наших фільмів, я кажу: добре, що є на що нарікати, бо добре, що є фільми. Коли країна не знімає кіно, вона сама себе не знає. Коли є кіно, ми можемо поспілкуватися одне з одним через екран і пізнати себе. Але, звичайно, не може бути так, щоб на порожньому місці щось з'явилося таке, що вже треба давати «Оскара». Мають виховатися і вирости українські режисери. Це - цілий процес, і треба, щоб він тривав, тоді з часом хороших фільмів буде дедалі більше. З українських фільмів бачив «Браму», «Кіборгів»...

 

Автор: Юлія Ліщенко

Джерело: «Високий Замок»

Тарас Химич: «На створення декорацій до «Короля Данила» пішло 500 кубів лісу»

Андрій Кокотюха. Розвиток української кіноіндустрії

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com