rss
05/29/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-22

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Сторінка редактора \ Біль втрати – і як його лікувати

«Тіло є, слово є,

Поверніть мені моє

Серце...»

The Hardkiss

Тема втрати загалом болюча і важлива для будь-якого соціуму, однак під час війни її важливість зростає з неймовірною швидкістю. Якою б не була сильною людина, а смерть чи втрата когось близького в той чи інший спосіб забирає від нас частинку нас самих. Але кожна тяжка ситуація приносить не тільки біль, а й нові можливості.  Щоправда, треба знати, де їх шукати. Спробуймо роздивитися напрямок...

Традиційно почнімо здалеку.

Наш мозок - складна штука, і, до того ж, дуже загребуща. Вона навіть на суто фізіологічному рівні здатна «зростися» із рідними для неї речами. І все це мозок робить із найкращими намірами - аби швидше і краще взаємодіяти зі світом.

Нейрофізіологи кажуть, що, образно кажучи, мозок кожної людини створює для приватного користування певну кількість цілком топографічно-подібних карт. От тут в нього ділянка, що відповідає за роботу правої руки, тут - лівої, а от тут - зарезервоване місце для найліпшого друга, кохана людина теж має свій шматочок карти. Ця карта - доволі пластична для того, щоб людина могла змінюватися, але разом з тим - і доволі стійка, аби людина сьогоднішня була доволі схожа на ту саму людину, але вчорашню.

Ті ділянки, котрі часто використовуються - розширюються, ті, котрими людина не користується - звужуються, і з часом переходять під інші, більш вживані теми. Адже мізки - не гумові, і конкуренція за території там існує доволі серйозна.

Однак відбуваються процеси «рейдерства» на таких мапах зазвичай доволі поступово - і цей процес залежить від того, на що саме спрямована наша увага.

Зовсім інша річ - якщо зв'язок карти з територією обривається різко. У такому випадку розрив стосунків для організму суто фізично є не менш болючим, ніж ампутація кінцівки.

Вчені, котрі досліджують нейропластичність мозку, також наголошують зазвичай на тому, що мозок - це є, насамперед, орган соціалізації людини, котрий слідкує за тим, щоб люди були не надто егоцентричними, дивилися не тільки за собою, а й за іншими представниками свого виду, - і вчилися від них нового. Власне, для цього мозок і використовує кохання та біологічні речовини, які допомагають цьому почуттю (чи любові, приязні і тому подібним речам) заволодіти нашою увагою. Для цього мозок використовує так звані нейромодулятори - для прикладу, майже всім відомий окситоцин.

Зазвичай про окситоцин знають, що він допомагає виникненню симпатії як такої. Але набагато менше широкому загалу відомо про те, що цей таки окситоцин виділяється мозком ще й для того, щоб людина створила нову модель поведінки, котра дозволить пристосуватися до «нової половинки»,  перейняти в тої половинки нові зацікавлення, навички і тому подібні речі. Ці нові зацікавлення можуть бути позитивними - а можуть бути й не дуже. Так іноді впевнені в собі та цілеспрямовані люди, потрапляючи в стосунки з партнером, котрий полюбляє знецінювати всіх і все, доволі швидко можуть втратити і впевненість, і цілеспрямованість.

І відбувається це тільки тому, що на початках, коли ще не встигли закохатися, не звертають уваги на небезпечну ситуацію і недооцінюють силу пластичності мозку. Згодом закоханий мозок перебудовує свою карту так, щоб якомога краще підлаштуватися під «половинку». Таким чином, ми отримуємо потужний інструмент для того, щоб змінити своє уявлення про себе - і самих себе теж. Але в який бік - це вже, власне, залежить від того, під кого ми підлаштовуємося.

Важливий момент в цьому процесі - те, що на початках ми доволі швидко можемо змінити напрям розвитку свідомим зусиллям. Якщо ж на перших стадіях ми будемо ловити гави - то тоді доведеться повною мірою усвідомити, що мав на увазі класик, коли казав «дай серцю волю - заведе в неволю». Якщо карта стосунків чітко окреслилася, утвердилася, і навіть почала паразитувати за рахунок сусідів, відбираючи вашу увагу, час і натхнення від більш життєвих речей - то змінити її панівне становище буде доволі тяжко.

Власне, тому більшість психологів наполягають на тому, що людина повинна бути різносторонньо розвиненою, і черпати сили з багатьох джерел ресурсів - не тільки з кохання, а й з дружби, роботи, навчання, благодійності та тому подібних речей. Чим більше «карт» будуть активно працювати - тим більше шансів, що вас не потягне у вир залежності від чогось одного. І що ви не впадете у розпач, коли одна з карт раптом вийде з ладу...

Або принаймні у вас вистачить сили на те, щоб скористатися алгоритмом виходу з аварійної ситуації - коли карта падає.

Почнемо з найлегших таких ситуацій. Порівняно найлегших - ситуацій залежності, коли ви розумієте, що котрась карта вийшла з-під контролю, і її треба виводити з гри, і то чим раніше - тим ліпше, поки вона не вивела з гри вас.

Для прикладу, залежність від їжі, алкоголю чи роботи. Якщо вона зайшла занадто далеко - то спроби позбавити цю карту території будуть даватися дуже тяжко, особливо на початках, людину тягнутиме в крайнощі, і ці крайнощі можуть вкрай прикро позначитися на настрої - аж геть до суїцидальних настроїв, тобто думки про смерть.

Образно кажучи, можна вважати, що коли ви починаєте війну за незалежність від шкідливої звички, може виявитися, що ваша  п'ята колона вже настільки сильно зміцнила позиції всередині вашої внутрішньої країни, що може цілковито довести всю цю «країну» до дефолту і капітуляції. А ваше «я» настільки зрослося зі шкідливою звичкою, що вже неможливо розібрати, де ви вбиваєте шкідливу звичку, а де - самого себе. Вихід, звісно, є, і він цілком традиційний: не поспішати, але й не втрачати наполегливості. Вивести карту з гри можуть тільки час і перемикання уваги на щось інше, іноді - добровільно-примусове перемикання.

  Title
  Карти бувають різними…

Трохи гірша ситуація - зі стосунками, котрі на вас шкідливо впливають. Тут територія від карти повністю незалежна - і зазвичай некерована. І перемкнути з неї увагу не так вже й легко - принаймні, треба бути вже набагато наполегливішим і уважнішим, бо п'ята колона є набагато вигадливішою і впертішою. Особливо якщо людина не хоче від вас відчепитися суто із жадібності - чи то в дружбі, чи то в приватних стосунках. Або ж просто поставила собі за мету переконати вас, що Путін - хороша людина, і нема на то ради.

І набагато гірша ситуація - у випадку тих непоправних втрат, коли близька людина помирає.

Мільйони нейронних мереж вашого мозку потрібно перебудувати - для життя, в якому цієї людини не буде. Всі ці карти мозок має передивитися - і попрощатися. Цей процес спричиняє майже фізичний біль - і сум. Особливо якщо доводиться прощатися з тими картами, котрі ми вже звикли вважати основною частиною себе. Або не звикли, не помітили цієї звички - але таки вважаємо їх собою, своєю індивідуальністю, зрослися з ними. Суїцидальні думки тут можуть наздогнати навіть людей, котрі щиро вірять у вічність душі чи реінкарнацію. Власне, на той світ у таких випадках хочеться не тому, що життя не миле, а тому, що ви звикли жити саме з цією людиною, повернути її у цей світ ви не можете, а от думка про те, щоб самим піти до неї в гості, здається цілком реальною...

І тут окрім часу і перемикання уваги необхідною є ще одна важлива річ: вміння розділяти почуття на «мухи» і «котлети». Ну і для християн - це ще й вміння довіритися Божому задуму і змиритися з тим, що не розумієш його.

У цьому випадку «мухи» - це наші суто егоїстичні почуття. Поки ця людина була у цьому світі, вона нас підтримувала, допомагала - або ж просто урізноманітнювала наше життя, як могла. Тепер ми опинилися самі. Навіть тим, хто й справді відчуває підтримку померлої людини з того світу, буває тяжко. Усвідомлення рівня свого егоїзму таки допомагає якщо не відпустити людину, то, принаймні, не хапатися за привидів.

Але є ще один важливий момент, на котрий в Україні спочатку звертали увагу - а потім зрозуміли, що цей момент хоч і важливий - але дуже тяжкий...

Йдеться про справді реальну пам'ять про людину: вона мала якийсь певний образ вас, мала якісь побажання щодо вашого розвитку, якось на вас впливала, хтіла досягти якихось спільних цілей. Коли ви згадуєте про цю людину, активізуєте нейронну мережу, відповідно, виділяється і окситоцин - аби змінити вас для цієї людини. Стрес від того, що цієї людини вже нема у вільному для вас доступі можна виплакати в буквальному сенсі тих слів - сльози виводять надлишковий кортизол (гормон стресу) з організму. А можна використати цей стрес для того, щоб досягнути саме цих цілей, котрих хтілося би досягнути разом із людиною, котра пішла в інший світ. Тобто якщо ви й справді тужите за людиною, котра померла, то найліпший спосіб виказати свою тугу - це жити за двох, і то жити так, щоб їй там з неба за вас двох не було соромно...

Психолог – він і в космосі психолог, або Чому варто все життя вчитися розуміти себе та інших

Позивний «Бандерас»: про війну, перемогу і місце в житті

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com