rss
02/26/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-09

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Життя визначних людей \ Юрій Горайський. Чиновник-воїн, котрий віддав своє життя за Україну

...Я в бою за волю пішов у далечінь,

За правду і долю нових поколінь,

За тих, хто у морі далеко

І крилами лелеки повернуться живі...

Про друзів, що пішли у вічність, писати важко. Про друзів, які загинули на війні, захищаючи тебе і твою дитину, писати вдвічі важче. Мені пощастило, - я не просто знала його. Мені за честь було називати його другом.

 

Ми познайомились як волонтер - керівник волонтерського корпусу Самооборони Майдану - і людина, якій була дуже небайдужа доля «збаразьких хлопців». Після революції країна одразу потрапила у війну, і часу перевести подих  чи придумувати нові організації у нас не було. Я з ройової 4-ї чоти 15-ї сотні Самооборони майдану одразу стала військовим волонтером, а коли і як стала керівником, - навіть не пригадую. Дуже навіть може бути, що це я прочитала на якійсь грамоті, що поступово з'являлись у нас на стіні.

Про те, що Юрій - голова райдержадміністрації - я дізналась пізніше. І не повірила. Чиновники завжди видавались мені черствими, відгородженими від людей десятиметровими парканами, схованими за спини своїх пригодованих холуїв.

Юрко був не таким. Щовечора він з товаришами приїздив до нас, аби порадитись, помогти щось робити, підтримати. Мабуть, важко уявити, але Юрко завзято різав трави для чаїв, які ми продавали за кордоном, аби заробити гроші для солдатів, розмальовував пряники, сортував ліки для аптечок та змотував та пакував у кульочки джгути Есмарха. Він вантажив машини, що вирушали на фронт, тягав десятки коробок з берцями та носив бронежилети. Він був сильним: те, що я ледь підіймала, переносив заввиграшки, наче дитина повітряну кульку.

Я можу говорити про нього довго. Про те, що кожного мобілізованого та добровольця у своєму районі він знав особисто і не просто знав, а пам'ятав розмір його форми, взуття, і, може, навіть, групу крові. Я не переставала дивуватись йому: цілий день він вирішував десь якісь питання, він працював у Штабі в Збаражі, а потім встигав ще до нас, аби допомогти. Коли він спав? Де в нього брались сили?..

Але Юрко все одно відчував, що він віддає Україні не все, що повинен. Не раз, везучи мене, втомлену, додому, він стискав кермо так, що аж біліли кісточки на руках і промовляв, наче мантру: «Соромно мені, Лілюсько, соромно. Такі хлопці молоді йдуть, такі діти воюють, а я тут - здоровий хлоп, сиджу. Чого сиджу?».

І він ледь не плакав.

Він був непересічною людиною. І я дуже хочу, аби світ знав наших українських героїв, а серед них - нашого Юрка з позивним «Моль». Юрія Горайського...

  Title

***

«Ми були не просто чоловіком і дружиною, ми були друзями і партнерами»

 

Вона відчиняє мені двері. Від дня смерті Юри, її чоловіка, минуло уже досить часу, а в її очах і досі неприхована туга і біль. Юрко пішов, залишивши їй двох донечок з такою ж негнучкою совістю, як у нього, і такими ж виразними красивезними очима, як у неї. Вона заводить мене у кімнату, робить каву. Не можна розповідати про Юрка без кави.

(Юрку, ти знаєш, після твоєї смерті уся кава світу має гіркувато-солоний присмак сліз. Ми пробуємо її пити так, як із тобою пили - зі зефіром. Але й зефір чомусь солоний і зовсім не такий смачний, як тоді, коли ми разом ласували у нас у Штабі).

Зрештою, всідаємось. Ми давно вже знайомі, і нам завжди є про що і поговорити, і помовчати. Сьогодні ми будемо говорити, мовчати і говорити знову про Юру. До кімнати заходить Яринка - старша донька, посміхається, і на мить мені здається, що у ніжних дівочих рисах оживає він. Та сама посмішка, ті ж промінчики в очах, ті ж ямочки на щоках...

- Я - на хвилинку... - Яринка щось бере у кімнаті і вистрибує. Їй уже двадцять. Доросла.

(Юрку, як вона схожа на тебе! А менша, Мирослава - взагалі твоя копія. Ось тільки за той час, що тебе немає, витягнулась, як молоденька тополька, риси обличчя загострились, стала якась суворіша, наче аж постаріла, коли так можна сказати про шістнадцятирічне пташеня...)

Підіймається пара над кавою, мигає червона лампочка на диктофоні.

- Наталю, як ви познайомились?

- Ми познайомились навесні, тоді ми разом навчалися в Академії народного господарства. Ми пили каву з друзями у кав'ярні, а Юра там був зі своїми товаришами. Позаду бармена, за стійкою, було дзеркало, і в ньому я побачила Юрка, а він побачив мене. І в ту ж секунду я зрозуміла, що це - він, той, про кого мріяла з дитинства. Виявляється, він також мене помітив, а через три дні нас познайомили і ми почали зустрічатися. Ми зустрічалися близько року і, зрештою, вирішили одружитися. Ми були дуже молоді - нам обом було по вісімнадцять лише, але ми любили одне одного і хотіли бути разом завжди. І в такому стані ейфорії ми прожили багато років і були щасливими разом. І все в нас було, як у казці. Ми були не просто чоловіком і дружиною, ми були друзями і партнерами.

Все було дуже гармонійно: ми одразу захотіли дітей, захотіли мати власне гніздо. Юра був, водночас, добрим і ніжним, але харизматичним, з характером... Він завжди оберігав мене від усього, навіть під час війни не дозволяв опускатися в реальність, я була абсолютно захищеною. Словом, ми були дуже щасливими.

А як ми раділи, коли народилися наші дітки, нам було страшно, бо ми самі ще молоді, але завдяки батькам, які нас підстраховували, допомагали нам, усе було добре.

Ніколи в житті в нас не виникало відчуття, що нам треба шукати якогось щастя десь на Карибах, в Японії чи ще деінде, нам було абсолютно комфортно вдома, в нашому садку. Найкращий відпочинок для нас завжди був вдома.

За що би не брався Юрко - до всього в нього руки лежали, але йому найкомфортніше було працювати на себе, через те ми планували приватний бізнес. Та не все так складалось, як хотілось: він змушений був поїхати до Києва на роботу, але до столиці ми не переїхали, тому що це було не потрібно ні мені, ні Юрі, ні дітям: вони тут босі ціле літо гасали, Юра вчив їх стріляти, їздити на машині чи на велосипедах, тут ми жили справжнім, близьким до природи життям, а тому ми завжди залишалися в Збаражі.

Юра завжди багато і важко працював і планував так робити й надалі, але почався Майдан, і все наше життя змінилось. Ми допомагали грішми, речами і всім, що було потрібно. Ми дуже хвилювалися, це були страшенно тривожні часи, в нас навіть діти розділяють наше життя до Майдану - те безмежне щастя, і коли почався Майдан - постійні сльози, хвилювання... Юра дуже собі дорікав, що не міг поїхати на Майдан, і скільки б він не робив, йому завжди здавалось, що він робить мало для людей, для України.

Ночами Юра з іншими хлопцями-мисливцями просто патрулювали район, адже буквально після перших розстрілів молоді люди почали шукати своєї справедливості, і нерідко дозволяли собі якісь неприпустимі вчинки. Вони просто їздили, не спали, хвилювались, одного разу затримали автобус з «Беркутом», який їхав у Київ.

Мушу сказати, що можливість державної роботи в нього була завжди, але він усіляко уникав її, тому що бачив, що він не зможе бути гнучким і лояльним до брехні, корупції, якихось махінацій, але сталось, що по закінченні Майдану шукали якусь людину, яка б на певний час, допоки скинуть регіоналів у нас, у Збаражі, обійняла посаду голови райдержадміністрації.

Юрі запропонували - і він погодився. Що я можу сказати? Ця людина якщо віддається якійсь справі, все інше стає в чергу. А робота голови РДА, якщо виконувати її чесно, - це служіння людям, чиста благочинність.

Ця робота йому сподобалась, і він повністю віддався їй. Юра був людяним і терплячим до людей, що дуже важливо, адже немало різних випадків трапляється, і я досі, коли приходжу на могилу, зустрічаю там різних бабусь, які плачуть за ним, бо кожній він чимось допоміг.

Насправді дуже складно жити з такими людьми. Та я не помилилась у виборі чоловіка, я дуже щаслива, єдине, що це дуже прикро, що таких людей майже немає. Вони, я переконана, повинні формувати актив у містах і містечках країни для того, щоби захищати наші національні права та права людини зокрема. Зараз на думку спадають якісь моменти, коли робилися якісь добрі справи, коли не спали ночами, коли він після роботи їхав і ще займався тим, щоб допомагати хлопцям, які на фронт ішли...

- Ти можеш розповісти про те, як Юра сам приносив рідним звістку про загибель на війні їхніх рідних?

- Перший наш загиблий... Нам тоді зателефонували вночі... Незважаючи на те, що Юра працював уже головою адміністрації, він продовжував ночами патрулювати район. Часом йому вже звертали увагу, що, мовляв, уже якось не пасує, але для Юри не було шаблонів і рамок поведінки, він не визнавав жодної субординації. Пригадую, приїхав він вночі додому і десь о третій ночі, коли не помиляюсь, подзвонили, що везуть загиблого. Юра кинувся телефонувати усім, але ні до кого не міг додзвонитись. Тоді він зібрався і сам поїхав зустрічати машину.

Title  

Він дуже важко переживав загибель наших хлопців. Настільки хвилювався, він настільки через себе пропускав усе, тому сам і зустрічав, часом їхав до батьків, аби повідомити їм важку звістку і попросити вибачення.

Може, ти й не повіриш, але коли привезли тіло Андрія Чабана, він просто вдома після того сидів і плакав. Він! Дорослий чоловік!

І ще про його ставлення до наших загиблих хочу розповісти. Коли шукали тіло зниклого безвісти Тараса Михальського, то навіть був такий момент, що він пообіцяв продати свою машину в обмін на інформацію про місцеперебування тіла. Пізніше, коли Тараса знайшли, треба було по нього їхати, там їхала ціла команда, бо йшлося про ексгумацію, і поїхав він. Не розповідав мені нічого спочатку, але минав час і треба було з кимось поділитися...

Юра ніколи не залишався осторонь: якщо треба було копати - копав, треба було витягати - витягав. Він не перекладав на когось іншого нічого, завжди робив сам, хотів він того чи не хотів. Знаю, що коли він їздив по Тараса, була пряма загроза його життю, його могли вбити, але він не відступав, і Тараса привезли. Ми тоді довго стояли на околиці Збаража, щоб зустріти, - і чиновники, і друзі, і знайомі. Хлопців привезли нашою «Нивою», машина брудна, вони всі брудні... Люди поїхали до церкви, а вони, бідаки, поїхали відмиватися. Дуже важко було, але треба було зробити.

- Чому Юру називали «Моль»?

- То тернопільські волонтери його так назвали. Він на початках, ще коли в Штабі у Збаражі нічого не було, постійно їздив у Штаб у Тернопіль, і звідти, як та міль з анекдоту, щось тягнув без кінця. І тепер деколи, коли ми збираємось на якісь сімейні свята, і десь у кімнаті літає якась міль, всі шукають вже її, де вона літає, бо думають, що то, напевно, Юра, бо ж він - «Моль».

- Розкажи про Юру як батька.

- Що б не було, існувало таке відчуття, що тато для них - то щось найцінніше, найдорожче на світі, тому що він дуже розумів і ставився до них змалечку як до дорослих. Небагато мав часу, щоби займатися з ними, такого не було, що він бавив дітей чи переймався ними: він завжди мусив чи працювати десь, чи займатися чимось; як правило, дітям він віддавав вранішні чи вечірні години, вихідні, чи коли ми їхали на море - менша донька хворіла і ми мусили кілька років поспіль бувати по 20-30 днів на морі, щоб її вигрівати. Він вчив їх стріляти, щось робити, за кермом їздити, розмовляв з ними по-дорослому. Їм перепадало часом, бо треба було робити все, що тато сказав. Можливо, вони ображені трохи на нього, тому що останні роки Майдан і війна зробили так, що діти дуже мало часу його бачили, особливо - молодша донька, вона чекала щовечора, коли Юрко прийде, а він приходив і далі займався справами, часу було мало. Можливо, ображені. Нічого не зробиш.

Я до сьогоднішнього дня запитую себе: «Чи правильно я зробила?», але всі вольові чоловічі рішення Юра приймав сам. І в нас було так заведено в сім'ї: якщо я знала, що для чоловіка це важливо, то не було жодних сліз, мольби, благання на колінах, що ти цього не роби... Можливо, і не варто йому було туди йти, але він був би не Юра, він би собі не пробачив, якби не пішов. Зрештою, кожен здоровий чоловік мав би захищати свою землю. Ясно, що в Юри було таке саме ставлення, і його дуже гризло сумління, що він одягає хлопців, відряджає на фронт, а сам не йде туди. І коли Юра з військовим комісаром їздили по району і проводили роз'яснювальну роботу щодо мобілізації, а жінки та матері питалися, чому він сам не йде, він казав, що поки що я на цій роботі, а тільки-но з цієї роботи звільнюся, то одразу піду.

І коли Юру через певні обставини звільнили, він почав думати, як потрапити на фронт. Мобілізації на той час не було, і через те він пішов як волонтер, можна сказати, придивитись до всього і розвідати. Юра поставив собі високу планку - розвідка Центру спецоперацій, але вік у нього вже зовсім не молоденький -понад тридцять років. І сталось так, що не будучи контрактником, не будучи військовим, то був 2015-й рік, зараз, у 2018-му, цього би не дозволили, він брав участь всюди, де міг. Зрозуміло, все це було на ризик і командира, і групи, тому що Юра був не захищений, у випадку каліцтва чи смерті ні він, ні його сім'я ніяк не були захищені, бо він просто волонтер, за документами його просто там нема! Я думаю, для нього це був подвиг над собою, коли людина в 36-37 років робить над собою зусилля і має моральні та фізичні навантаження на рівні з хлопцями, яким по 20-25 років.

  Title

Юра в минулому - майстер спорту з плавання, але вже давно не займався спортом. Він дуже старався, ретельно готувався, аби часом не підвести товаришів. Юрка і там полюбили. Частина не була великою, але його знали всі, він не міг непоміченим десь пройти чи десь з'явитися, він завжди зачіпав усіх дівчат, жартував, він знав усіх, і хлопці жартували, що знав не лише свою частину, але й усі сусідні: хто і де стояв, що робив, де і що можна взяти.

Коли Юра потрапив у цю частину, він сказав якось: «Ти знаєш, мені тут настільки добре, я тут зустрів таких людей, що я навіть не думав, що такі бувають.» Це він говорив про офіцерів, бо то тоді такий підрозділ був, що вони дуже здружилися, розуміли один одного, і тоді кілька офіцерів були в секторі, про яких Юра казав, що вони найдостойніші серед достойних і що він просто щасливий бути з ними.

Брався за все: там якийсь дах треба робити, там ще щось, воював на рівні з усіма... Він пробув тоді на фронтів у секторі понад 5 місяців. Час був різний, він дуже беріг мене, я була переконана, що хто ж волонтера допустить до якоїсь ризикованої справи, та й Юра запевняв мене, що ми «п'ємо молочко і лягаємо спатки» чи «прокинулись, ідемо поїмо кашки», «в нас все добре, нема зв'язку».

Повернувся він перед виборами, аби балотуватись на посаду мера Збаража. На виборах він не переміг, був дуже втомлений, адже практично зі сектора потрапив у виборчі перегони. Він навіть нормально не відіспався ще після того сектора - одразу вибори.

Далі Юра знову вирішив іти на фронт. Цього разу вже на контракт. Я дуже хвилювалась, якщо чесно, не хотіла, щоб він ішов, але не казала нічого, і коли він з Романом зі Самооборони їхали в сектор, я дуже молила Бога, що я не готова до цього, і так сталося, що вони повернулися. Через якийсь час вони знову поїхали, тиждень нема, - приїжджають знову вночі додому. Вже Роман не витримав і каже до мене: «Слухай, Горайська, ти вже перестань Бога просити, бо ніяк виїхати не можемо! Ти що, хочеш, щоб з нами щось сталося?»

Зрештою, за третім разом вони таки доїхали. А вже у другій половині лютого Юра мене покликав до себе. То, певно, якийсь подарунок долі, бо настільки мало часу в нас було, щоб його проводити разом!..

Ми тоді жили у квартирі, де не було опалення, тому що іншого місця не було, грошима ніхто не розкидався, щоби шукати якісь готелі, ми жили в знайомого військового на квартирі, порожня маленька квартирка... Ми тоді гнали машину хлопцям, яку купили волонтери, десь за кілометрів сімдесят до Одеси вона ламається, ми витратили ще купу часу, а Юра вже знав, що я їду. Доїжджаємо ми до Одеси, і тут приїжджає мій Юра, це я вперше побачила його як військового... Підстрижений, спинка рівненька, вишколений, то вже зовсім інша була людина. Ми провели разом тиждень часу, Юра познайомив мене зі своїми друзями, і сталось так, що на день Валентина, 14 лютого, ми ще були в Очакові і вирішили провести цей день з друзями на березі моря.

Був гарний сонячний день, навіть не знаю, чому, нам чомусь захотілось знімати відео, робити якісь фотографії разом. Звичайно, що Юра нічого мені не купив на день Валентина, і тут він так гуляє по березі і приносить: знайшов скельце зелене, море вимило, у формі трикутничка, майже сердечко, якщо дуже вже захотіти, то можна і сердечко там побачити. Каже: «Бачиш, кохана, це тобі. Мій найдорожчий подарунок». І подарував мені. Я в один день отримала подарунок, відео, фото і все можливе, що тільки можна було очікувати. А через два дні, вже 16 лютого, ми разом їхали до Миколаєва, я залишалася там у морпіхів, бо додому треба було повертатися поїздом, а Роман відвозив Юру в сектор.

Сталось так, що в моєму житті було двоє людей на війні, за яких я хвилювалась, за одного ми з Юрою хвилювались, то був товариш наш, танкіст, дуже молодий та нерозважливий хлопець.

Щоночі я стежила в Інтернеті за повідомленнями про бої. Перед загибеллю Юра передзвонив, сказав, що вони вже повертаються додому. Це було близько 12 години, і насправді вони йшли на вихід. Він сказав: «Якщо я завтра зателефоную, то ми будемо довго-довго розмовляти». Я дуже зраділа, чомусь не акцентувала увагу на слові «якщо»... Його голос ще почула старша донька, молодша вже спала. І тому, можливо, молодша до сих пір злиться, бо в неї не було такої нагоди останні слова якісь почути. Аж о шостій ранку я заснула, і прокинулась, коли вже доньці меншій треба було вставати до школи.

О сьомій ранку в нас Мирослава встала в школу, я її провела. На той момент багато людей у Збаражі вже знали, що Юра загинув. В одній з ним частині воює хлопець зі сусіднього села, і він, коли дізнався про Юру, зателефонував додому і розповів, а той ще комусь передзвонив, і таким чином дізналася подружка Мирослави. І вже о сьомій ранку вона написала Мирославі про те, що її тато загинув. Мирося не прочитала повідомлення, бо з доброго дива того ранку сам по собі раптом тріснув екран на її планшеті.

Я провела доньку до школи, а телефон поставила заряджатися в іншій кімнаті і лягла ще подрімати, бо ж не спала всю ніч. Прокинулась від того, що хтось гримав у двері. На телефоні було тринадцять пропущених дзвінків. Тринадцять. Я зрозуміла, що щось не так. Одразу подумала про нашого друга-танкіста, не про Юру. Але в цей момент друг зателефонував. Потім подзвонила знайома, мені здалось, що вона плаче. Я почала хвилюватись і якось зрозуміла, що щось сталося з Юрою. Я не думала про загибель. Про каліцтво, поранення, про контузію. Я була впевнена, що ми все переживемо. Тим часом стукіт під дверима припинився, я почала дзвонити всім, але ніхто не брав слухавку: ні друзі, ні в Очакові, ніде... набираю Лілю Мусіхіну, питаю: «Лілюсь, все нормально?» - «Нормально». - «А ти нічого не чула, Юра тобі не телефонував?» - «Ні, все нормально, все спокійно»... Я на секундочку заспокоїлася. А Ліля ще сказала, що їде в Донецьк до чоловіка, чоловік воював у секторі. Я подумала, що Ліля точно би знала...

(Про Юрка я знала...

У той момент, Юрку, я знала, що ти вже відрощуєш крила, щоб полетіти у Вирій. І я... не змогла їй сказати. Я стискала руку товариша і втирала сльози, але твоїй Наталці я казала, що ти живий, що з тобою все добре. Я не могла їй сказати. Вибач мені... Я зателефонувала перепитати у військкомат, до нашої «майора Оленки». Вона теж не знала. Скрикнула і заплакала...)

Потім я знову почала обдзвонювати всіх, але ніхто не брав слухавки, ніхто. І тут знову постукали в двері, вже моя донька відкрила. Зайшли хлопці, наш друг, Руслан, плакав.

- Поранений?

- Ні.

Я попросила їх вийти, закрила двері на ключ, дала собі 40 хвилин, аби усвідомити, що трапилось, і виплакатись. Потім зателефонувала до заступника командира частини. Була маленька надія, що це щось таке незрозуміле, що це помилка. Він підтвердив.

Я не пробачу Росії, я вважаю, що зараз такий час, що лояльності нема місця. Я не пробачу ніколи. І таких, як я, у нас є в районі вісім. А в області - вісімдесят, так? Я думаю, що тих більше, ніж вісімдесят, не пробачать тим людям в Україні, які не роблять все можливе для перемоги та припинення війни. Але я дуже сподіваюсь, що є люди, які щодня працюють на перемогу та припинення війни, адже кожен день від нас ідуть якісь хлопці. І я «плюс один» до тих, хто не пробачить росіянам. Нікому. Тому що дуже багато хороших людей загинули. На жаль, поколінню людей, яке нині живе в Росії, які мовчки продовжують підтримувати цей режим, я не пробачу. Отак. Як би Бог не просив пробачити, я вважаю це ненормальним. Я би дуже хотіла, щоби у нас прийшли до влади фанатично справедливі люди і зробили те, що мали би зробити, за що вмерли впродовж сотень років багато людей.

Він любив з дітьми побавитись, зі старенькими поспілкуватися; він коли на роботі в адміністрації працював, то спеціально ходив і дивився на годинник, щоб приїхати десь о 8.15-8.20, аби вже ті всі, хто запізнюються, запізнились, щоб не робити зауважень. Юра - це було сонце, яке гріло всіх і до якого всі тягнулись - і хто його один день знав, і хто двадцять років. Він не залишився непоміченим ніде. Він мусив до себе привернути увагу всіх і всюди. Особливо кумедно було, коли дівчат, трошечки повненьких, віком так років шістдесят, він називав «дівчатками»: «Дівчатка, доброго дня!» - люди розцвітали. Просто розцвітали.

І закінчили на тому, що щоби не згадав, завжди стає смішно... І я хочу сказати, що коли кажуть, що любові не буває, це - неправда. Бо в мене вона за двадцять років тільки посилювалась щоразу.

Так що отаке. Все життя минуло...

***

Цю людину я знаю надто добре. Колись казали «з'їли разом пуд солі». Про пуд солі не скажу, але про кілька кілограмів кавового фусу - точно.

І знов на столі - незмінні кава та зефір. Про Юрка інакше говорити неможливо...

«Я б з готовністю поміняв себе на тебе. Ти був справжнім...»

- Романе, розкажи про Юру, як ти з ним познайомився і як ти з ним їздив на Схід.

Title  

- Познайомилися ми з Юрком у 2014 році, коли він з товаришами приїхав, аби через нас замовити шоломи та бронежилети для збаразьких хлопців. Вони взяли один бронежилет, аби випробувати його надійність, тоді привозили в Україну сталь з Фінляндії чи Швеції, різали тут, чохли на них шили волонтери. Через якийсь час Юра повернувся радісний: він переконався у надійності бронежилетів і сказав, що будуть брати їх для хлопців.

Так ми і познайомилися. Ми не були друзями з дитинства, нас просто разом звела війна. Це справді була велика світла людина, яка, працюючи головою райадміністрації, їздила після роботи до нас з Лілею в Тернопіль у Штаб, бо Юра вболівав за наших бійців.

Юрій, де тільки міг, діставав гроші для купівлі шоломів, бронежилетів, форми... А у 2014 році, взагалі, був повний «аврал», тобто, на фронт треба було все: від трусів, туалетного паперу до амуніції, автівок, навіть броневиків. Юрко почав до нас їздити щовечора після роботи. Щоразу до нас у Штаб вривалося цих сто з гаком кілограмів щастя, починало нишпорити по закапелках, що можна взяти. За що й отримав у нас позивний «Міль» (Як у анекдоті, де коханець сховався в шафі і намагався не просто тихенько втекти, а ще й шубу прихопити. «Ти хто?» - питає чоловік, прокинувшись серед ночі. - «Міль, спи». - «А шубу куди тягнеш?» - «Вдома з'їм».). Доходило до курйозів: був у нас такий Андрійко, ходив допомагати нам у Штабі. Одного разу йому потрібен був Юра, і він зателефонував у райадміністрацію в Збараж і каже: «Чи можу я порозмовляти з Юрою Міль?» - «У нас такого немає». - «Та як, - каже, - він у вас там голова!» - «Ні, в нас Горайський голова».

Словом, не було такого дня, щоб він нічого не взяв: «Ну дай хоч щось, хоч щось!.. Ну що я додому нічого не повезу в Збараж хлопцям?».

Юрій їздив час від часу на фронт до хлопців, я теж, але ми робили це окремо. Разом ми поїхали на Схід десь у січні 2015 року. Нам тоді довелось з Юрком, Хлєбовим («Хліб» - Л. М.) і Величанською («майором Оленкою» - Л. М.) робити ексгумацію, аби доправити тіла трьох наших хлопців з області додому. Виїхали на машині Хліба, машина нам почала ламатися в дорозі, ми змушені були повернутися, пересісти в Юркову «Ниву», уявляєте: четверо осіб в «Ниві», Юрко, здоровий хлопака, за кермом... Зима, мороз, сніги. Приїхали ми в Старобільськ, де були поховані троє наших хлопців, четвертий ще був у морзі. Почалася паперова тяганина, тому що для того, щоб зробити ексгумацію тіла, потрібно відкрити кримінальне провадження, закрити його, взяти дозвіл на викопування... А ще ж треба було знайти мішки, клейонки. Почали ми розкопувати могили о восьмій годині вечора, затемна, з ліхтариками в зубах, допомагали нам місцеві хлопці, брат загиблого Тараса Михальського. Копати було дуже важко: хлопці вже пролежали в землі зі серпня місяця, природа брала своє, тіла розкладались, до того ж, надворі мороз, снігу нападало до пояса, ґрунт піщаний, обвалювався. Не знаю, до якої години ми так копали - змінюючи одне одного через кілька хвилин, обв'язані шнурком, тому що від запаху просто вмлівали.

Ми копали, а Юрко тим часом поїхав забирати ще одне тіло з моргу, яке, якщо пам'ять мене не зраджує, лежало там з 1 січня, а події, про які я розповідаю, мали місце 22 січня, тому що дехто хотів якісь гроші, ще щось... Словом, там Юркові до грудей приставляли автомат, пересмикували затвор... Тіло йому не віддали. Коли він приїхав, ми вже викопали два тіла.

Тоді ми забрали своїх хлопців, окрім одного тіла, яке все ж таки привезли додому пізніше. Щоб зробити це, Юрко взяв відпустку на роботі. Отака-ось «відпусточка»...

(Юр, я згадую, як деякі люди говорили пізніше, коли ти вже воював, що ти насправді десь відпочиваєш, і лише прикриваєшся війною. Мені аж щелепи зводило від образи).

У квітні 2015 року Юрія усунули з посади, хоча всі ми були проти: якби всі держслужбовці були такі, як він, держава ніколи не була в такій дупі, як зараз. І він одразу, не задумуючись, сказав: «Хлопці, я тут сидіти не буду, я їду на фронт».

Ми поїхали з ним у 73-й центр спецоперацій, погнали машину. Юрко їхав, аби там залишитись. Нас зустріли дуже холодно: «Ми не знаємо, нікуди ви не поїдете!» Нас не дуже хотіли пускати у базовий табір, навіть не віриться, що таке могло колись бути, бо тепер ці хлопці - наші побратими. Нам дуже сподобалося ставлення хлопців один до одного, і Юрко сказав: «Це - моє, я тут залишаюсь». Коли командири запитали, що ви будете робити, він відповів: «Та що скажете. Копати - копати, чистити бараболю - то чистити бараболю, воювати - то й воювати. Будемо робити все, що скажете, тільки не відправляйте назад!» Так Юрко і лишився там, а я їздив туди-сюди. З часом, приїжджаючи в підрозділ, я почував себе, наче вдома: холод, з яким нас зустріли вперше, змінився на теплу дружбу. Ми робили все, що було потрібно. Були на евакуації бійців, зустрічали «200-х», виводили хлопців з оточення, воювали. Поступово ми стали рідними. Юрко був там до вересня 2015 року.

У вересні 2015 року Юрко приїхав, аби балотуватись на мера Збаража. Але вибори він програв і почав збиратись далі на війну, підписавши контракт. Тричі ми виїжджали з ним і повертались: усе відбувалось не так, як мало би... У січні ми таки приїхали в частину, Юрко підписав контракт, мав прийняти присягу. Я повернувся в Тернопіль, аби пригнати бійцям машину, взяв Юркову дружину Наталю, і ми поїхали. І знову якась містика: машина ламається!

Але ми таки приїхали. 14 лютого гуляли з друзями берегом моря. Був гарний сонячний день. Юрко закурив. Дружина нашого побратима зробила йому зауваження, мовляв, курити не модно, куріння вбиває і все таке інше, на що Юрій їй сказав: «Під час війни я точно від цигарок не помру».

За кілька днів Юрко зі Сашком, з яким пізніше загинув у одному бою, відвозили мене до Волновахи, де я мав сідати на поїзд до Тернополя. Ніколи ми так не прощались, як цього разу. Юрко відчував. Він знав, що не повернеться. І відчували всі. Вони тоді довго стояли на пероні, вже поїзд від'їжджав, я казав: «Юрію, їдьте на базу, бо у вас ще дорога!», а вони дивились на мене: «Та ми встигнемо...» Це востаннє я їх бачив живими, так вони і стоять у мене перед очима обоє.

А вже злощасного 4 березня я відвозив доньку до школи, аж мені телефонують: «Юрка більше нема». Я довго не міг себе опанувати, не знав, як сказати Наталці. Вона дзвонила мені, а я не брав слухавку, я не міг сказати їй, що Юрко загинув...

(Я теж ніколи не забуду той страшний ранок... Я теж тоді не змогла сказати Наталі правду. Ти не один такий, Ромку...)

Я стараюся щось робити, аби про Юрка не забували, ми з однодумцями перейменували на його честь спортивну школу, де Юрко плавав, встановили табличку, провели минулого року перший чемпіонат з плавання пам'яті Юрія, цього року, сподіваюсь, проведемо наступний. Я його буду пам'ятати постійно. Юрко кілька разів приходив до мене вві сні, запитував: «Чи ти пам'ятаєш, що там хлопцям треба було завезти те і те?..» Так, перед Юрковою загибеллю ми зідзвонювались і уточняли, кому з хлопців що потрібно привезти.

- Ром, якби в тебе була можливість ще Юркові щось сказати, що б ти сказав?

- Що б я сказав?.. Юрку, я твою сім'ю підтримую по можливості, я їх не забуваю, я твоїх дівчат трохи вчу розуму, вони мене не слухають - я ж не їхній тато, хоча мала мене називає Тяпою. Мені тебе дуже бракує, Юрку, мені бракує наших поїздок, наших танців за кермом, наших поїдань канапок у дорозі, наших розмов сокровенних і несокровенних. Бракує тебе, Юрку. Ти був справжнім. Таких людей, як ти, мало. Я б з готовністю обміняв себе на тебе. Ти був справжнім. Я себе таким не вважаю. Спочивай з миром, брате...

Я хочу сказати, що владу ти можеш любити чи не любити, але країну, в якій ти живеш, любити повинен. Повинен віддати їй частину себе, свого життя, свого здоров'я або все життя, все здоров'я, - кому як пощастить - аби наші діти не чули стрілянини та вибухів. Щоб відродити країну, потрібно щось робити. Незалежність безкоштовною не буває, вона дістається у важкій боротьбі. Мої діти знають, що їхнє життя оплачено чиєюсь смертю, чиїмось здоров'ям. Мої діти знають, де в тата наплічник, що там запакований автомат і тато часом зривається й іде, бо там, на Сході, війна...

Моє Горуцько: зустріч на рідній землі із професором Іваном Лучечком

Володимир Голоднюк: «Усі, хто з боку Майдану знав про підготовку розстрілів, – винні»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com