Останнім часом на українців, великих і маленьких, з усіх боків виливають відрами одне і те ж звинувачення, розписане більшою чи меншою кількістю тексту. Ви, мовляв, не вмієте рухатися до великої мети маленькими кроками.

 

Теоретично всі ніби й знають, що ці «маленькі кроки» необхідно навчитися цінувати у будь-якій сфері людського життя. Чи то в навчанні, чи то в роботі, чи то в коханні, чи то у вихованні дітей. Ба більше - навіть у створенні революцій іскра з полум'я розгорається далеко не відразу.  Але от як тільки доходить до діла - так це знання кудись і дівається, хочеться все - і прямо зараз. А якщо того «зараз» чомусь нема (а його не буде у більшості випадків), то настає такий відчай і таке горе, що вже взагалі ніц не хочеться, окрім як все покинути і побігти знімати стрес. Іноді - всією країною.

А все чому? Тому що неправильно визначається ціль.

Зазвичай, коли ми беремося за якусь діяльність - чи то вивчення нової мови, чи то виховання кота, чи то дресирування чиновника - ми вважаємо ціллю кінцевий результат. А це - методологічно неправильний, і навіть шкідливий підхід. Чиновники мають змінюватися, а схема роботи - залишатися.

Ціллю має бути саме процес.

Тобто якщо ви беретеся за вивчення Lingua Latina, метою має бути не добре знання латинської, а вміння вчити мови - і шукати спорідненість в різних мовах.

Якщо ви хочете знайти кохання, то метою має бути опанування процесу спілкування з протилежною статтю  і вміння викликати в тої протилежної статі симпатію - для початку.

Якщо ви беретеся за виховання дитини, то метою має бути не те, аби зробити, щоб дитина виросла швиденько і злізла з вашої шиї (швидше, ніж за півтора десятка років то все одно не буде) - а те, щоб тішитися кожним етапом її дорослішання.

Якщо ви прийшли працювати з університетської лави, ваша ціль має бути не «стати начальником», а «навчитися добре робити свою роботу - не тільки в теорії, а й на практиці».

Відповідно, у справі покращення своєї держави (назвімо це так) метою має бути не «привести до влади правильних чиновників, сісти на дупу і заспокоїтися», а «навчитися підтримувати своїми діями і контролювати процес розбудови держави».

Світ не статичний - він динамічний, і чим раніше людина то розуміє - тим ліпше для неї.

Зовсім невеличка підміна цілей - перенесення основного акценту із процесу на кінцевий результат - може зіграти з людиною дуже злі і дуже неприємні жарти. Особливо коли очікуваний результат затримується. Людина відразу починає підраховувати, скільки сил вона туди вклала - і скільки сподівалася отримати, але чомусь не отримала. Чим довше затримується результат, тим більшими стають суми на рахівниці. Перше число росте в арифметичній прогресії (принаймні, у людей більш-менш скромних), друге - в геометричній. І от вже дівчина, котрій ви поставили пару «лайків» у Фейсбуці, винна вам півжиття... : )

А є ще ж саме питання «лайків», тобто - схвалення інших. Якщо людина ставить собі за мету досягти статичної цілі, в неї дивним чином зростає залежність від цього схвалення. Нема «лайків» - день пропав, хоч бери та сам себе лайкай, інакше - ходиш, як обпльований. На «лайки» людина заводить окремий калькулятор. Скільки разів сказали комплімент, скільки разів похвалили, і то ще бажано, щоб сьогоднішні числа цього тоталізатора були більшими, ніж вчорашні.

Скільки експертів сказали, що країна успішно проводить реформи, скільки з'явилося схвальних статей у закордонній пресі... Процес затягує - і от вже нікого не цікавить не тільки процес, а й кінцева ціль, головне - аби хтось похвалив, навіть якщо хвалять нещиро.

І от в такий спосіб захоплення калькулятором з «лайками» стає навіть важливішим, ніж захоплення калькулятором, на якому підраховують вкладені і отримані силу та натхнення.

Вже можна не звертати уваги на свою зовнішність, аби тільки люди компліменти казали. І дивитися вовком на колег, поки тебе не похвалять - не звертаючи уваги на те, що рівень вмінь до бажаного геть і близько не дотягує. Але ж хвалять!

А потім виявляється, що похвали - замало. Треба, щоб хвалили більше і більше. Якщо чоловік раніше казав раз на день «я тебе кохаю», то вже треба, щоб казав тричі, як не скаже - все, пропав день.

Халепа затягує в петлю, з якої дуже тяжко вибратися. Претензій стає дедалі більше, сил і натхнення на життя - дедалі менше. А починалося все з неправильно розставлених наголосів... І ці процеси відбуваються дуже подібно і у випадку кожної окремої людини, і у випадку спільноти чи цілої країни. У таких випадках кажуть, що суспільство зайшло у глухий кут. Але якщо придивитися пильніше - не такий вже він і глухий.

А от якщо ви звертаєте увагу на процес і на його дрібні деталі, рано чи пізно ви почнете отримувати задоволення саме від того, що дрібні деталі вдаються. Досягти успіху в дрібних деталях зазвичай набагато легше, ніж у великій справі. Головне - не втратити чутливість до тих дрібних деталей, і не знецінювати їх. Схуднути на 1-2 кг і підтягнути пару м'язів до більш-менш людського стану - набагато легше, ніж скинути за тиждень 20 кг і перетворитися на струнку лань за пару днів. Якщо ви помічаєте дрібні успіхи, і радієте їм - організм виділяє вам сили і натхнення на більші успіхи.  Трохи більші. Але, знову ж таки, їх потрібно теж помітити...

І тут виникає ще одна шкідлива спокуса. Якщо успіхи окрилюють - значить, треба помічати тільки їх? Навіщо знати речі, котрі не окрилюють? Чи не краще окрилюватися, окрилюватися і знову окрилюватися?

Ні, не краще.

Хоча б тому, що можна так наокрилюватися, що долетите до стратосфери, а там трохи холодно. А у відкритому космосі й взагалі незатишно, та ще й сонячний вітер може занести хтозна-куди. А якщо помічати ще й невдачі - воно якось з хмар знімає трохи. Якщо помічати дрібні невдачі - то й взагалі можна навчитися доволі м'якому приземленню.

А от якщо невдачі не помічати - вони назбируються, і можуть раптово потягнути донизу у найнесподіваніший момент - і то без парашута. Гірше того - доки проблему не визнаєте - доти і вирішити її нереально. Незалежно від того, чого саме ця проблема стосується - чи то кепського стану стосунків, чи то  пристрасті до чіпсів з кока-колою, а чи то того, що рідний президент переплутав державну кишеню з власною.

Є й інший аспект цієї ж халепи: це коли проблема стосується не вас, або не тільки вас. Бачите ви, що у людини є проблема - і вже рученята чешуться нашкрьобати цій людині про її проблему невеликий текстик так десь приблизно на сторінок 20, і щоб десятим кеглем, і без полів. І тут і виявляється, що поки людина сама свою проблему не визнає - то всі ваші поради йтимуть котові під хвіст у найліпшому випадку. У найгіршому людина вас вважатиме нахабною занудою, а то й підступною рукою Кремля чи просто персональним ворогом. Тому якщо у вас нема спільного поля діяльності з людиною, в якої ви помітили проблему, то тоді ви можете зробити тільки одне - гордо промовчати. Або написати свій текст, закинути в пам'ять комп'ютера - і приберегти до ліпших часів, коли людина почне свою проблему помічати.

Гірше буває у тому випадку, коли у вас з людиною спільна територія, ви її проблему бачите, а вона свою - ні. Найліпше це помітно у випадках спільних кімнат  у гуртожитку чи спільної оренди квартири. Особливо якщо у співмешканців є якась проблемна домашня тварина - від кота до кози, чим більший розмір - тим помітніше.

В такому випадку вихід інший: спробувати окреслити проблему, а якщо це не спрацьовує - тоді доведеться співмешканцям цю проблему створити. Наприклад, спробувати перекричати козу. : ) І в такий спосіб продемонструвати співмешканцеві, що якщо коза не зникне, то окрім проблеми-кози він ще й матиме нову велику проблему - вас, і то у дуже розлюченій версії. Якщо ж і це не видасться проблемою - потрібно підвищувати ставки, допоки людина не зрозуміє, що зазіхання на спільну територію не принесе більше проблем, ніж бонусів.

І, знову ж таки, не забуваймо про сутність процесу: ціль - не перелякати співмешканця до нервової гикавки, і не відвоювати в нього останній життєвий простір, а налагодити і підтримувати надалі такі відносини стримування і порозуміння, за яких йому і на думку не спаде заводити на спільну територію неузгоджених з вами кіз.

Загалом такі тонкощі життя на спільних чи сусідніх територіях більшість студентів пізнають ще в гуртожитку. І чим раніше зрозуміють тонкощі - тим ліпше складеться гуртожитське життя. Незле було б це зрозуміти і в державному, і в міждержавному житті...