Від редакції:

Трембіта - інструмент давній і важкий. Однак тим і привабливий! Без справжньої любові до такої музики - ніц діла не буде. А ще - треба мати добрі легені і добрі... зуби! : )

 

У неділю, 19 серпня, на Закарпатті відбувся один із найстаріших фестивалів краю - «На Синевир трембіти кличуть». Це - свято народної музики карпатських верховинців на березі унікального гірського озера Синевир, яке, зазвичай, завершується концертом з виступом сучасних виконавців; цьогоріч тут «запалював» гурт «ТІК». Але розпочинають його завжди трембітанням - цим природнім музичним звуком серед Карпатських гір. Власне, цьогоріч трембітарів на Синевирі було мало - тільки п'ятеро. Відтак, ми поспілкувалися зі старими й молодими музикантами, що вміють грати на трембіті, про минуле й майбутнє традиції, яка, очевидно, під загрозою зникнення. Мало молоді грає, погоджуються старі музиканти, що свого часу ще з трембітою за вівцями на полонину ходили. Але традиція не вмре, бо за досвідом до них таки приходять. Навіть дівчата, яким доводиться відмовляти, бо не жіноча то справа - трембітати!

Як і де навчитися грати на трембіті, що для цього потрібно і скільки можна заробити - розповіли старі трембітарі кореспондентові «Укрінформу».

«Трембітарі - то фіглярні чоловіки!»

 

Перший, з ким розмовляю, Василь Янюк з Богдана, Рахівського району. Йому зараз 68 років, трембітає уже 35-й рік, навчився цього сам, грав в оркестрі народних гуцульських інструментів, нині найчастіше грає на фестах і якихось культурних оказіях у районі чи області.

- Як так, що на Синевир, який на Міжгірщині, скликати їдуть рахівські трембітарі?

- Бо мало трембітарів у Карпатах лишилося, бачите, що з Міжгір'я тут - троє хлопців, та й нас із Рахова - двоє. Традиція відходить: старі постаріли, вже не годні грати, ну, а молодь потроху вчиться - але дуже мало. Коли якийсь празник - то йдуть грати.

Трембіта у мене бачите, розкладна (всередині має залізний штир, розкладається на три частини, - ред.). Це - з клубу, вдома маю таку саму.

- Дорогий інструмент?

- 2500 гривень коштує, в Карпатах багато майстрів, що трембіти роблять - їх досить добре розбирають на сувеніри. Та й молодь учиться - їм також треба. Вчаться гри у нас, старших музик.

- Що для цього треба, якими вміннями, здібностями мусиш володіти?

- На трембіті будеш грати, якщо зацікавлений. То треба полюбити. А принцип такий, як у гри на трубі: дути. Але треба створювати мелодію.

- Скільки пісень знаєте?

- Дві: «Зачую Коломию» та «Верховино, світку ти наш».

- Скажіть, а серед тутешніх вівчарів уже зовсім відмерла традиція ходити з трембітами на полонину?

- Ні, не зовсім, є ще старші люди, які ходять з вівцями з трембітами.

- Але ж тепер є мобільні?

- Так, але трембіта є трембіта. На полонині зранку найкраще саме вона будить!

- Жона ци любит вас за то, що на трембіті граєте?

- Жона не любит, бо вона до церкви ходить. Там такого не розуміють. Вона би не хотіла, аби я з оркестром ходив, музикуючи. Краще би біля неї вдома був. Ну, але то дуже люблю, тому не піддаюся.

- Скажіть, а трембітарі - то добрі чоловіки?

- Добрі, паніко, дуже добрі, бо фіглярні.

Трембіту завжди чують і йдуть, коли вона кличе

 

Іван Кокіш, 67-річний трембітар із Рахова, грає на трембіті з 10 років, навчився у четвертому класі. На фестивалі він - із незвичною металевою трембітою, схожою більше на видовжену трубу.

- Це - для зручності придумали, аби вона зручна була, бо давно колись телефонів не було, а із ґруня (вершина гори, діалектне, - ред.) на ґрунь затрембітав - та й знаєш, що ся робить. Але то треба було за собою носити! Тому й видумали меншу металеву трембіту. Оцьому моєму інструменту вже понад сто років, це - ще мого прадіда. Він із нею за вівцями ходив, відтак, діду перейшла, батькові, а тепер - мені. Я, як і вони, вівчарив, досі вівці тримаю. Гралисьмо ввечері, коли вівці подоять, - вівчарям до вечері. Зрана, коли треба до отари вставати, гралисьмо всім до роботи. Так колись було, - згадує старий музика.

- Серед вівчарів на полонині того, хто з трембітою, більше поважають, чи не так?

- Но, а як! Але то ще й грати треба уміти. Найбільше біля овець, звісно, використовували, але трембіта - це інструмент, який скликає: до роботи, до вечері на полонині, але й до весілля, до похорону, до гурту... Трембіту завжди чують і завжди слухають: йдуть, коли вона кличе.

- Ви як грати навчилися?

- Я навчився від дядька, батька й діда. У нас в роду - три брати, всі троє вміємо на трембітах грати.

- Тільки на металевій граєте?

- Маю й дерев'яні, але більшість повіддавав до музеїв - в Ужгородський скансен, у Київ. Вони старі, розсихаються. Ця на старість мені найліпша, бо легше носити, - іронізує Іван Миколайович.

- А яка краще звучить: дерев'яна чи металева?

- Металева, звісно, бо метал ліпший звук дає. Це - давня цинковка, з таких ринви на хати робили.

- Чи багато нині молоді грає?

- Дуже мало. З мої дітей жоден не захотів навчитися, а от онук ходить за мною: діду, діду, навчіть. Тішуся з того: коли я помру, то най буде вихованець. Смішно ми, бо й онучки просять: дідику, навчіть нас грати. Але хто то видів, аби жони на трембіті грали? Їм треба діти родити, а не трембітати! То вони от мають дримбу, най грають, - сміється Іван Миколайович.

- Що відчуваєте, коли граєте?

- Я відчуваю, що ніби молодий. Легені у трембітарів, знаєте, сильні мають бути, дихаємо на повні груди! Хоча буває, що й курять трембітарі - і дуже часто.

- Як бачите майбутнє трембіти: загине таки традиція чи таки й далі в цих горах трембітатимуть?

- Не вмре, ні, не вмре трембіта, бо молодь слабо, але вчиться грати на цьому інструменті. Тому трембітарі будуть. Ну, але так, як наші діди грали, уже тут не гратимуть! Я доки живу, буду вчити гри на трембіті. Зараз маю п'ятеро хлопців, що будуть грати, інше - таке... Для цього, насамперед, треба мати добрі легені і губи: маєш ними відчувати інструмент і спрямовувати вміло струмінь повітря, який вдихаєш у трембіту. Інакше нічого не вийде. Ну й ще важливо: як не маєте зубів, не будете грати.

- Скільки знаєте мелодій на трембіті?

- «Верховино, світку ти наш», - починає перелік музика.

- Це - програмна річ, я так зрозуміла, її всі трембітарі знають!

- Ні, тільки ті, хто колись в оркестрах грали - я грав при оркестрі Рахівського лісокомбінату. Я з цією мелодію і партійні з'їзди відкривав у Києві, і навіть у Чорнобилі грав.

- А місцеві мелодії, сигнали трем­бітні, є якийсь їхній перелік, набір?

- Коли вівці йдуть з полонини внизу - то одна мелодія, така май сумна, бо вже смереки гудуть під вітром сумно восени, так: «у-у-у-у», а пташок у лісі вже нема, бо повідлітали, та й трембіта тому сумно грає. А от коли навесні з вівцями йдеш на полонину, в лісі косиці цвітуть, зозулі кують - то й трембіта веселіє, сміється, а не плаче! Вона задає настрій.

- Ще знаю, що коли помирали раніше люди, на трембіті грали... Теж певно сумну новту (на місцевому діалекті новта - мелодія, - ред.)?

- І зараз так: дають у церкві задзвонити родичі, а ще просять і трембітаря заграти. Часто граю за померлими. І часто кличуть на весілля - грати, як молоді з хати йдуть до шлюбу вінчатися, як із сільради після розпису виходять.

- То, виходить, що на трембіті можна і заробити?

- Можна, - лукаво всміхається старий музикант, проте не зізнається, скільки платять за таку роботу. Каже тільки, що скрипалю - не до порівняння більше.

Коли трембітаєш у горах, відчуття - не передати!

 

Насамкінець трембітарі знайомлять мене з Василем Сопком. Легеневі 28 років, це - молодий музика - скрипаль, трембітар. Він, кажуть, не тільки цю традицію дідівську перейняв, вивчив і дає їй далі життя. Він - місцева зірка: на білбордах зі своєю трембітою в усьому Закарпатті разом з Віктором Бронюком (цьогорічний хедлайнер фесту «На Синевир трембіти кличуть!») на фестиваль до Синевира запрошують. Сьогодні Василь, щоправда, без трембіти, бо треба було скрипаля в гурт до троїстих музик. Насамперед, при розмові молодий музика Василь Сопко нагадує мені ще один бенефіс місцевих трембітарів: нещодавно, каже, грали для самого президента на відкритті нового Бескидського тунелю.

- Трембіта - мало того, що символ Карпат, це - ще настільки потужний звук, якщо граєш у горах: не передати! - каже молодий трембітар. - Коли гарна погода і вітер дме у потрібному напрямку, ти можеш справді на всі гори передати трембітою чи то радість, чи то сум. Що в тебе за новина вже сталася - від цього залежить. Я пробував у горах грати, це - непередаване відчуття. Щоправда, якщо дощ чи туман, то звук зовсім не йде.

Фестиваль «На Синевир трембіти кличуть» - один із найстаріших на Закарпатті. Вперше його провели у 2002 році. На фестивалі всі охочі могли випробувати себе у грі на трембіті. Міжгірські й рахівські трембітарі з радістю розповідали про ці музичні інструменти й давали практичні поради, як їх опанувати.

 

Довідка

 

Трембіта - український народний духовий мундштуковий музичний інструмент. Має вигляд дерев'яної труби без вентилів і клапанів, довжиною від 2,5 до 8 метрів. Діаметр - близько 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик).

Згідно з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти з громовиці, тобто, дерева, в яке влучила блискавка. Вважається, що така трембіта звучить найкраще. Вік дерева повинен бути 120-150 років.

Вважається, що трембіта - це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки також користувалися трембітами. Щоправда, бойківська трембіта - «трумбета» - дещо різниться конструкцією від гуцульської.

 

Фото Катерини Ірхи і автора

Автор: Тетяна Когутич, Ужгород

Джерело: «Укрінформ»