Від редакції:
Якщо ви стали жертвою шкільного терору, це не привід здаватися.
Ось приклад - три історії людей, котрі змогли протистояти обставинам.
Відсутність
безпосереднього контакту з будь-яким явищем не означає відсутність самого
явища. Це стосується наявних соціальних проблем, які можуть не стосуватися нас
особисто, але побутують і, на жаль, прогресують. Ідеться, зокрема, і про
шкільний булінг - жорстокий метод самовираження дітей і підлітків, що
перетворюється на звичайне цькування «слабших».
Нещодавно
з'явилися результати дослідження явища булінгу, які опублікував Український
інститут дослідження екстремізму. Україна досі посідає чільне лідерське місце
за показниками цькування серед підлітків і дітей: за даними Всесвітньої
організації охорони здоров'я, ми четверті у світі за рівнем підліткової
агресії. За даними ЮНІСЕФ, у 2017 році із цькуванням зіштовхнулися 67%
українських школярів, при цьому майже половина жертв не вважають за потрібне
розповідати комусь про проблему.
Ми
зібрали історії людей, яких об'єднує одне: вони всі так чи інакше стали
жертвами булінгу. Ці люди не розуміли, ображались, закривались, щоб, урешті,
вирватися зі стану відчаю, стати сильними й почати жити повноцінним життям.
Юля, 22 роки:
У
початковій школі в нас була дуже сувора класна керівничка, яка тримала всіх у
сталевих лабетах. Крок уліво, крок управо, косий погляд, невинна дитяча сварка
- і тебе одразу помітять і «присічуть». Після 5 класу вона пішла від нас, ми
стали дорослішими й самостійнішими, але відсутність постійної дисципліни багато
кому розв'язала руки.
Коли я
навчалась у 5 класі, до нас прийшов хлопчик з іншої школи. Він одразу став
суперпопулярним серед дівчаток і загалом здобув собі в класі авторитет. А для
підтримання цього авторитету йому потрібні були люди, на яких він міг би
«відриватись». Такими жертвами стали двоє: однокласник із зайвою вагою і я.
Діти,
зазвичай, придираються до того, що від тебе не залежить і на що ти не можеш
вплинути. У моєму випадку це була незначна фізична особливість - защемлений
лицевий нерв, від якого може трішки перекоситись губа під час розмови чи
усмішки.
На уроках
історії ми вивчали неандертальців чи кроманьйонців. Сама цього не бажаючи, я
ставала однією з них... Мене так і називали: «У-у-у, дивися, неандерталець», при
цьому по-дурному сміючись і показуючи пальцем. Коли проходили історію
катастрофи на Чорнобильській АЕС, я раптово виявлялася жертвою радіації.
Однокласники навіть боялися до мене торкатися чи показово робили це з відразою.
Мені
потрібен був час, щоб заспокоїтись і змусити все всередині не перевертатися під
час кожного такого «спілкування» з кимось із класу. Я почала нормально
контактувати з дітьми десь у класі дев'ятому, якраз на випускному.
Що робити
в таких ситуаціях? На мою думку, не реагувати. Це - найкраща протиотрута, яка
рятує тебе від зайво витрачених нервів, а кривдників - від уваги до їхньої
персони, якої вони так прагнуть. Звісно, батькам я теж розповідала про образи і
свої переживання. І вони зробили найгірше, що могли зробити в цьому випадку, -
пішли з'ясовувати.
Мама
прийшла до школи, на перерві стала посеред класу і всіх моїх однокласників
привселюдно відчитала. Так, на якийсь короткий проміжок часу це спрацьовує. Але
потім до всіх попередніх «титулів» тобі додається клеймо ябеди... І все
починається спочатку. Краще б, звісно, батьки просто поговорили зі мною про те,
що трапилось і яким чином воно мене зачіпає.
З деякими
дівчатами з класу я досі спілкуюсь, але, здебільшого, на рівні: «Як справи, де
працюєш?» З деякими хлопцями можемо посидіти ввечері, випити пива, обговорити
життя. З тим самим хлопцем, який ображав, нещодавно бачилися на зустрічі
однокласників. Спілкувалися теж на виховано-чемному рівні: «Як справи, як
життя...»
Я,
звичайно, інколи хвилююся, що через мою проблему зі здоров'ям мене, наприклад,
не візьмуть на роботу, де потрібно спілкуватися з людьми. Раніше думала, що
через цю мою ваду мене ніхто не полюбить і я житиму до кінця днів сама,
максимум, - із 40 котами у квартирі. Частка невпевненості живе в мені й досі,
але, звісно, вона вже значно слабша.
Тепер Юля
обіймає посаду HR у великій компанії в Харкові та бере участь у Всеукраїнських
турнірах з ораторського мистецтва й публічних виступів. Живе з коханим хлопцем
і милою кицькою.
Мишко, 15 років:
Якщо ти
не такий, як усі, на це, звичайно, звертають увагу. Якщо ти мислиш не так, як
однолітки, читаєш книги, говориш розумні речі, це особливо нікому не потрібно.
Так
трапилось і зі мною, усе почалося вже в старшій школі. Класу не сподобалося те,
що я не вписувався в їхні рамки «нормальності». Вони не хотіли сприймати моїх
поглядів, моєї позиції.
Коли ти
граєш у дебати, а не граєш у «Доту», тебе, м'яко кажучи, не сприймають. Коли ти
читаєш книги, а не граєш у «Доту», тебе за це теж не сприймають. Якщо ти йдеш
проти системи й кажеш правильні, а не зручні речі, то, отже, поводишся, як
70-річний зануда. І за це тебе теж не сприймають.
Спочатку
було важко, і лише потім я зрозумів, який важливий життєвий урок це був. Роки в
одному класі з цими людьми були нереально важкими, але навчили мене протидіяти
всьому. Тепер я знаю собі ціну, у мене наче є хітиновий панцир. Мене дуже важко
уразити.
У класі
були буквально 2-3 людини, які не підтримували моїх кривдників, але й нічого не
робили, для того щоб мене захистити. Я був таким собі самотнім вовком. І ще я
був категорично проти того, щоб батьки приходили до школи. Знав, що стане ще
гірше, і сказав їм про це. На що вони дали життєву та дієву пораду: «Або бий,
або забий». Ось я й забив.
Вирішення
проблеми знайшло мене саме. Одна з наших учительок якось розповіла на уроці про
дебати. Це - молодіжна тусовка, де люди з усієї України вчаться критично
мислити й публічно висловлювати свою позицію щодо тих чи інших питань. Я
захопився й вирішив спробувати. Тоді нарешті зрозумів, як боротися з образами в
класі.
Сьогодні
мені вже значно легше. Колишній клас потрібно просто забути. І, звісно,
триматися.
Наразі
Мишко покинув колишню школу, перейшов у комп'ютерний коледж, далі займається
дебатами й планує стати журналістом або музикантом.
Оля, 22 роки:
Я не можу
назвати своє дитинство безхмарним і щасливим. Мене виховувала лише мама,
старший брат пив і не часто бував удома. А якщо й заходив, то хіба для того,
щоб якісь речі з дому винести. З часом навіть почав красти гроші, які я
заробила. Мама казала: якщо я посмію написати на нього заяву до поліції, то
вона від мене відмовиться, мовляв, він мій брат попри все.
Тож удома
я себе захищеною не відчувала. Батька, який міг би мене захистити, у мене теж
не було. Ось так і виробився мій хронічний комплекс жертви. Це відчуття
стосується не лише перебування в сім'ї, але й інших сфер. Ти просто починаєш
так жити, а інші раді з цього скористатися.
Мама в
мене взагалі жінка релігійна, тому й вирішила віддати мене до церковного хору.
Там усе й почалося. Мені тоді було років 12. Якось у церкві виникла одна цікава
ситуація, яка, власне, і стала каталізатором усього. Моя мама посварилася з
однією жінкою. Та у відповідь заявила, що ніколи не буде розмовляти з мамою, а
своїм дітям накаже не спілкуватися зі мною. Та все пішло далі простого
ігнорування: діти цієї жінки почали налаштовувати проти мене інших.
Частина
однолітків ставилася просто зверхньо, більшість ображали відкрито. Вони не
сприймали мене через те, що я не мала стільки можливостей у житті
(матеріальних, зокрема, фінансових), скільки було в них. У дітей же свої
критерії крутості... З мене насміхалися, тицяли пальцями: інколи відкрито, інколи
позаочі. У групі навіть якийсь час була дуже популярна легенда про те, що в
мене СНІД. Як я вже дізналася потім, зі мною не спілкувалися не тому, що
зневажали, а тому, що боялися заразитися...
Мене не
навчили виказувати агресію і виховували в парадигмі: «Тебе вдарили в праву щоку
- підстав ліву». Я не відчувала сил і здатності хоч якось вплинути на ситуацію,
тому й не вміла захищатися. Мені взагалі здавалося дивним, що мене ображають у
церкві. Я й уявити собі не могла, що в храмі, де, за логікою, всі одне одного
мали би любити й поважати, буде місце кпинам і цькуванню.
Величезною
підтримкою та опорою для мене на той час став священик із цієї ж церкви.
Доросла людина, яка зможе тебе захистити, коли всі навколо проти тебе, -
величезний порятунок. Цей священик став тією рятівною соломинкою, за яку я
вдячно схопилась і яка мене тоді врятувала.
До тієї
церкви, куди я ходила на хор, більше ходити не хочу. Бажання немає. Тепер, коли
приїжджаю додому, ходжу до тієї, де працює мама. До речі, коли була в рідному
місті приблизно рік тому, зайшла до однієї кав'ярні. Офіціанткою, яка
обслуговувала мій столик, працювала та сама дівчинка, яка тоді в церковному
хорі поширювала чутки про мою заразність і налаштовувала дітей проти мене.
Вона, пам'ятаю, тоді підійшла, привіталась, вочевидь, упізнала мене і... пішла
обслуговувати інший столик.
Тепер Оля
живе й працює в Польщі, пише для українського діаспорного видання, нещодавно
була одним з організаторів акції на підтримку Олега Сенцова. Заручена,
готується до весілля.
Захисти себе
Булінг -
це не вирок, не діагноз і не хрест на житті. Ми сформували для тебе кілька
простих порад, виконуючи які можна вберегтися від негативного впливу однолітків.
Не бійся
розповідати старшим про все, що відбувається в класі/групі/секції. Говори,
говори і ще раз говори. Так, психолог може не прийти на зустріч, однокласники
можуть виставити тебе «ябедою», але якомога більше дорослих людей мають
дізнатися про проблему. Батьки - це ті єдині люди, які люблять безумовно й
відповідають за твоє життя. Кому, як не їм, дізнаватися про все першими?
Хорошими
помічниками можуть стати дорослі, які, можливо, самі колись були в такому
становищі. Старші брати й сестри, випускники школи, волонтери. Можливостей
отримати допомогу безліч, головне - продемонструвати готовність і не боятися
щиро розповісти про все, що хвилює.
Обов'язково
потрібно звернутися до класного керівника/керівника групи, в якій вчиняється
булінг. Це та людина, яка відповідає за кожного члена групи/ класу і яка
зобов'язана вирішувати твої проблеми.
І
пам'ятай: ти в цьому світі не сам. Навколо є багато таких, як ти, просто всі
вони так само бояться розповісти про проблему чи вагаються щодо її важливості.
Будь першим!
Автор:
Дана Муравська
Джерело:
Studway