rss
08/13/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-33

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Відверта розмова \ Люди, які сильніші за булінг

Від редакції:

Якщо ви стали жертвою шкільного терору, це не привід здаватися. Ось приклад - три історії людей, котрі змогли протистояти обставинам.

 

Відсутність безпосереднього контакту з будь-яким явищем не означає відсутність самого явища. Це стосується наявних соціальних проблем, які можуть не стосуватися нас особисто, але побутують і, на жаль, прогресують. Ідеться, зокрема, і про шкільний булінг - жорстокий метод самовираження дітей і підлітків, що перетворюється на звичайне цькування «слабших».

Нещодавно з'явилися результати дослідження явища булінгу, які опублікував Український інститут дослідження екстремізму. Україна досі посідає чільне лідерське місце за показниками цькування серед підлітків і дітей: за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, ми четверті у світі за рівнем підліткової агресії. За даними ЮНІСЕФ, у 2017 році із цькуванням зіштовхнулися 67% українських школярів, при цьому майже половина жертв не вважають за потрібне розповідати комусь про проблему.

Ми зібрали історії людей, яких об'єднує одне: вони всі так чи інакше стали жертвами булінгу. Ці люди не розуміли, ображались, закривались, щоб, урешті, вирватися зі стану відчаю, стати сильними й почати жити повноцінним життям.

Юля, 22 роки:

 

У початковій школі в нас була дуже сувора класна керівничка, яка тримала всіх у сталевих лабетах. Крок уліво, крок управо, косий погляд, невинна дитяча сварка - і тебе одразу помітять і «присічуть». Після 5 класу вона пішла від нас, ми стали дорослішими й самостійнішими, але відсутність постійної дисципліни багато кому розв'язала руки.

Коли я навчалась у 5 класі, до нас прийшов хлопчик з іншої школи. Він одразу став суперпопулярним серед дівчаток і загалом здобув собі в класі авторитет. А для підтримання цього авторитету йому потрібні були люди, на яких він міг би «відриватись». Такими жертвами стали двоє: однокласник із зайвою вагою і я.

Діти, зазвичай, придираються до того, що від тебе не залежить і на що ти не можеш вплинути. У моєму випадку це була незначна фізична особливість - защемлений лицевий нерв, від якого може трішки перекоситись губа під час розмови чи усмішки.

На уроках історії ми вивчали неандертальців чи кроманьйонців. Сама цього не бажаючи, я ставала однією з них... Мене так і називали: «У-у-у, дивися, неандерталець», при цьому по-дурному сміючись і показуючи пальцем. Коли проходили історію катастрофи на Чорнобильській АЕС, я раптово виявлялася жертвою радіації. Однокласники навіть боялися до мене торкатися чи показово робили це з відразою.

Мені потрібен був час, щоб заспокоїтись і змусити все всередині не перевертатися під час кожного такого «спілкування» з кимось із класу. Я почала нормально контактувати з дітьми десь у класі дев'ятому, якраз на випускному.

Що робити в таких ситуаціях? На мою думку, не реагувати. Це - найкраща протиотрута, яка рятує тебе від зайво витрачених нервів, а кривдників - від уваги до їхньої персони, якої вони так прагнуть. Звісно, батькам я теж розповідала про образи і свої переживання. І вони зробили найгірше, що могли зробити в цьому випадку, - пішли з'ясовувати.

Мама прийшла до школи, на перерві стала посеред класу і всіх моїх однокласників привселюдно відчитала. Так, на якийсь короткий проміжок часу це спрацьовує. Але потім до всіх попередніх «титулів» тобі додається клеймо ябеди... І все починається спочатку. Краще б, звісно, батьки просто поговорили зі мною про те, що трапилось і яким чином воно мене зачіпає.

З деякими дівчатами з класу я досі спілкуюсь, але, здебільшого, на рівні: «Як справи, де працюєш?» З деякими хлопцями можемо посидіти ввечері, випити пива, обговорити життя. З тим самим хлопцем, який ображав, нещодавно бачилися на зустрічі однокласників. Спілкувалися теж на виховано-чемному рівні: «Як справи, як життя...»

Я, звичайно, інколи хвилююся, що через мою проблему зі здоров'ям мене, наприклад, не візьмуть на роботу, де потрібно спілкуватися з людьми. Раніше думала, що через цю мою ваду мене ніхто не полюбить і я житиму до кінця днів сама, максимум, - із 40 котами у квартирі. Частка невпевненості живе в мені й досі, але, звісно, вона вже значно слабша.

Тепер Юля обіймає посаду HR у великій компанії в Харкові та бере участь у Всеукраїнських турнірах з ораторського мистецтва й публічних виступів. Живе з коханим хлопцем і милою кицькою.

Мишко, 15 років:

 

Якщо ти не такий, як усі, на це, звичайно, звертають увагу. Якщо ти мислиш не так, як однолітки, читаєш книги, говориш розумні речі, це особливо нікому не потрібно.

Так трапилось і зі мною, усе почалося вже в старшій школі. Класу не сподобалося те, що я не вписувався в їхні рамки «нормальності». Вони не хотіли сприймати моїх поглядів, моєї позиції.

Коли ти граєш у дебати, а не граєш у «Доту», тебе, м'яко кажучи, не сприймають. Коли ти читаєш книги, а не граєш у «Доту», тебе за це теж не сприймають. Якщо ти йдеш проти системи й кажеш правильні, а не зручні речі, то, отже, поводишся, як 70-річний зануда. І за це тебе теж не сприймають.

Спочатку було важко, і лише потім я зрозумів, який важливий життєвий урок це був. Роки в одному класі з цими людьми були нереально важкими, але навчили мене протидіяти всьому. Тепер я знаю собі ціну, у мене наче є хітиновий панцир. Мене дуже важко уразити.

У класі були буквально 2-3 людини, які не підтримували моїх кривдників, але й нічого не робили, для того щоб мене захистити. Я був таким собі самотнім вовком. І ще я був категорично проти того, щоб батьки приходили до школи. Знав, що стане ще гірше, і сказав їм про це. На що вони дали життєву та дієву пораду: «Або бий, або забий». Ось я й забив.

Вирішення проблеми знайшло мене саме. Одна з наших учительок якось розповіла на уроці про дебати. Це - молодіжна тусовка, де люди з усієї України вчаться критично мислити й публічно висловлювати свою позицію щодо тих чи інших питань. Я захопився й вирішив спробувати. Тоді нарешті зрозумів, як боротися з образами в класі.

Сьогодні мені вже значно легше. Колишній клас потрібно просто забути. І, звісно, триматися.

Наразі Мишко покинув колишню школу, перейшов у комп'ютерний коледж, далі займається дебатами й планує стати журналістом або музикантом.

Оля, 22 роки:

 

Я не можу назвати своє дитинство безхмарним і щасливим. Мене виховувала лише мама, старший брат пив і не часто бував удома. А якщо й заходив, то хіба для того, щоб якісь речі з дому винести. З часом навіть почав красти гроші, які я заробила. Мама казала: якщо я посмію написати на нього заяву до поліції, то вона від мене відмовиться, мовляв, він мій брат попри все.

Тож удома я себе захищеною не відчувала. Батька, який міг би мене захистити, у мене теж не було. Ось так і виробився мій хронічний комплекс жертви. Це відчуття стосується не лише перебування в сім'ї, але й інших сфер. Ти просто починаєш так жити, а інші раді з цього скористатися.

Мама в мене взагалі жінка релігійна, тому й вирішила віддати мене до церковного хору. Там усе й почалося. Мені тоді було років 12. Якось у церкві виникла одна цікава ситуація, яка, власне, і стала каталізатором усього. Моя мама посварилася з однією жінкою. Та у відповідь заявила, що ніколи не буде розмовляти з мамою, а своїм дітям накаже не спілкуватися зі мною. Та все пішло далі простого ігнорування: діти цієї жінки почали налаштовувати проти мене інших.

Частина однолітків ставилася просто зверхньо, більшість ображали відкрито. Вони не сприймали мене через те, що я не мала стільки можливостей у житті (матеріальних, зокрема, фінансових), скільки було в них. У дітей же свої критерії крутості... З мене насміхалися, тицяли пальцями: інколи відкрито, інколи позаочі. У групі навіть якийсь час була дуже популярна легенда про те, що в мене СНІД. Як я вже дізналася потім, зі мною не спілкувалися не тому, що зневажали, а тому, що боялися заразитися...

Мене не навчили виказувати агресію і виховували в парадигмі: «Тебе вдарили в праву щоку - підстав ліву». Я не відчувала сил і здатності хоч якось вплинути на ситуацію, тому й не вміла захищатися. Мені взагалі здавалося дивним, що мене ображають у церкві. Я й уявити собі не могла, що в храмі, де, за логікою, всі одне одного мали би любити й поважати, буде місце кпинам і цькуванню.

Величезною підтримкою та опорою для мене на той час став священик із цієї ж церкви. Доросла людина, яка зможе тебе захистити, коли всі навколо проти тебе, - величезний порятунок. Цей священик став тією рятівною соломинкою, за яку я вдячно схопилась і яка мене тоді врятувала.

До тієї церкви, куди я ходила на хор, більше ходити не хочу. Бажання немає. Тепер, коли приїжджаю додому, ходжу до тієї, де працює мама. До речі, коли була в рідному місті приблизно рік тому, зайшла до однієї кав'ярні. Офіціанткою, яка обслуговувала мій столик, працювала та сама дівчинка, яка тоді в церковному хорі поширювала чутки про мою заразність і налаштовувала дітей проти мене. Вона, пам'ятаю, тоді підійшла, привіталась, вочевидь, упізнала мене і... пішла обслуговувати інший столик.

Тепер Оля живе й працює в Польщі, пише для українського діаспорного видання, нещодавно була одним з організаторів акції на підтримку Олега Сенцова. Заручена, готується до весілля.

Захисти себе

 

Булінг - це не вирок, не діагноз і не хрест на житті. Ми сформували для тебе кілька простих порад, виконуючи які можна вберегтися від негативного впливу однолітків.

Не бійся розповідати старшим про все, що відбувається в класі/групі/секції. Говори, говори і ще раз говори. Так, психолог може не прийти на зустріч, однокласники можуть виставити тебе «ябедою», але якомога більше дорослих людей мають дізнатися про проблему. Батьки - це ті єдині люди, які люблять безумовно й відповідають за твоє життя. Кому, як не їм, дізнаватися про все першими?

Хорошими помічниками можуть стати дорослі, які, можливо, самі колись були в такому становищі. Старші брати й сестри, випускники школи, волонтери. Можливостей отримати допомогу безліч, головне - продемонструвати готовність і не боятися щиро розповісти про все, що хвилює.

Обов'язково потрібно звернутися до класного керівника/керівника групи, в якій вчиняється булінг. Це та людина, яка відповідає за кожного члена групи/ класу і яка зобов'язана вирішувати твої проблеми.

І пам'ятай: ти в цьому світі не сам. Навколо є багато таких, як ти, просто всі вони так само бояться розповісти про проблему чи вагаються щодо її важливості. Будь першим!

 

Автор: Дана Муравська

Джерело: Studway

 

В Україні з булінгом мають справу близько 70% дітей

Галина Дичковська: «У нас зараз відбувається постійна ретравматизація...»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com