rss
02/21/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-08

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Життя визначних людей \ Професор Борис Юрійович Андрієвський – лікар й український патріот священичого роду

Про видатного земляка лікаря-хірурга, професора Бориса Юрійовича Андрієвського - сина священика зі села Безсали, Лохвицького повіту, на Полтавщині, де проминули і мої дитячі та юнацькі роки.

 

Title  
 Професор Борис за операцією,- Реґенсбурґ,
друга половина, 1940-их років
 

«...Український Націоналістичний Рух може бути тільки єдиний, без відламів і «-івців», бо історія нам показує, що розбитий націоналізм стає регресивним фактором, що не тільки не допомагає, але вже гальмує нормальний розвиток українського громадянства. Та шлях до єдности йде тільки через глибоку кризу кожного націоналістичного відламу, а вона назріває, вона вже є. Так само цей Рух за складом своїх членів і духовністю не може бути регіональним, провінційним, не може репрезентувати тільки одну область України. Ставлячи універсальні, загальноукраїнські ідеї, він повинен об'єднати синів Східної й Галицької України, синів Буковини й Срібної Землі. Ми стоїмо на переломі. І тільки від українських націоналістів залежить, чи процес дальшої атомізації поглибиться і викине нас на політичний смітник, чи ми, позбувшись вождізму, групового патріотизму і, стряхнувши зі себе прах «-івців», об'єднаємось у могутню когорту єдиного соборного Українського Націоналістичного Руху. Од нас залежить...» - писав на чужині проф. Борис Андрієвський у своїй статті далекого 1956 року. Як же актуально, на моє переконання, звучать ці слова незабутнього професора й патріота під сучасну пору, в умовах вже незалежної, але ще воюючої супроти московського Кремля України.

  Title
  Обід в таборі для переміщених осіб, в центрі
світлини - проф.Б.Андрієвський

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-«Північ» Роман Петренко (правдиве ім'я та прізвище - Євген Татура) (псевдо - «Юрко», «Омелько») (*1913-†2008) у своїх спогадах «За Україну, за її Волю» у томі 27 Літопису УПА (1997) (редактор - Галина Петренко) на с. 241-242 пише про події квітня-травня 1945 року «...Наступного дня я вже був у Мюнхені і знайшов потрібних людей. Деякі люди з ГСЗС УГВР, з якими я був пов'язаний у Братиславі, перебували вже в Мюнхені, хоч о. д-р І. Гриньох був ще десь у дорозі (їхали кіньми). В місті зустрівся з Мирославом Прокопом і поінформував його про пригоди після виїзду з Праги. Він нічого не знав про бомбардування, про поранення Я. Стецька, перебування його в лікарні і необхідність перевезення його в безпечну зону. Для цього треба було знайти транспорт і людей, щоб тим зайнялись. М. Прокоп не міг мені нічим допомогти і скерував мене до м. Аугсбург. Я ствердив, що в Аугсбургу вже працює Український комітет, який очолив проф. Петро Чуйко. Там видавали людям потрібні документи, давали поради, допомагали в розшуках родичів, знайомих і т. д. Там я зустрів також знайому з Кракова Анну Музику («Муху»), пізніше дружину Я. Стецька, яка порадила мені поїхати на південь від Аугсбурґа до м. Кауфбоєрн, де зупинився Український допомоговий комітет Німеччини і там мав перебувати ген. П. Шандрук. Заледве я дістався до цього міста і зустрів там потрібних людей. У комітеті було авто, але не було бензини. Ген. П. Шандрук сказав, що хоч він має два авто, але вони йому потрібні, бо він з ген. Вольфом мають їхати до Веймара. Вернувшись до Аугсбурга, я зустрівся з Василем Охрімовичем (чільним членом закордонного проводу ОУН). Пізніше відійшов в Україну, був арештований КДБ, засуджений і розстріляний у 1954 р. у Києві, за те, що був у проводі ОУН того терену. Він негайно знайшов два авто в м. Веймар. Порозумівшись з о. д-ром І. Гриньохом, до м. Сушіце послано боївку. Підкупивши там працівників лікарні і чеських урядовців, вони винесли раненого Я. Стецька до авто і щасливо перевезли його до Мюнхена. Знаний хірург д-р Борис Андрієвський після тривалого лікування допоміг йому прийти до здоров'я. В цій акції я не брав участь, бо захворів і сам потребував лікування...

Title Title 
 Андрієвський, професор Борис, -
Львів, - 1943 рік
 Б.Ю.Андрієвський, - Західна Німеччина

 

Наші думки були з Україною, з тими побратимами, що лишились там і надіялись, що аліянти, перемігши брунатного супостата, не дозволять запанувати червоному. Та так не сталось. Україна знову потрапила до рук червоного хижака, і перед нею був шлях нового терору, нових випробувань. Українське підпілля, поповнене багатотисячним вояцтвом УПА, ще довгі роки змагалось під проводом загартованого командира Тараса Чупринки - Романа Шухевича. А перед нами стелилась чужина, куди ми йшли з надією можливої допомоги нескореній батьківщині...».

Тут, у спогадах Романа Петренка (Татури), чи не вперше я відкрив для себе свого видатного земляка лікаря-хірурга, професора Бориса Юрійовича Андрієвського - сина священика зі села Безсали, Лохвицького повіту, на Полтавщині. Пізніше, мабуть, у 2004 році, я, працюючи у приватному архіві св. пам. Зиновія Марцюка (псевдо в підпіллі ОУН - «Омелян») (*1910-†2007, Мюнхен, ФРН), - громадського діяча, фінансового референта ОУН на Українських Землях, організатора збірок на Фонд УПА на чужині, що був у його мюнхенському помешканні, віднайшов направду рідкісну світлину пізнішого провідника Закордонних частин ОУН і Антибольшевицького блоку народів (АБН) Ярослава Стецька (*1912-†1986), видатного українського політичного та військового діяча, голови Українського Державного Правління (1941), й зрештою - гімназійного приятеля З. Марцюка, зроблену після операції, що її успішно провів мій земляк професор Борис Андрієвський. До речі, на цій фотографії за провідником Ярославом Стецьком в центрі згаданої світлини стоїть його майбутня дружина Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена - Ганна Йосипівна Музика) (*1920-†2003) - громадсько-політична діячка, журналістка, співорганізаторка підпільного Українського Червоного Хреста УПА, жіночої мережі та Юнацтва ОУН(б), Антибольшевицького блоку народів (АБН), очільниця ОУН(б) (1991-2001) й перша лідерка партії Конгрес Український Націоналістів (КУН), з якою я разом з іншими науковцями зустрічався в 1997 році у Мюнхені в знаменитому будинку при Цеппелінштрассе, 67.

Title Title 
 Знову за операцією у повоєнному Реґенсбурзі-2 Проф.Борис Андрієвський (сидить другий справа) серед співробітників
медичної клініки, - Західна Німеччина

 

У «Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVІІ ст. (Збірнику актових документів)», яка була видана Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні Академії Наук Української РСР київським видавництвом «Наукова думка» 1986 року у серії актових документів та грамот, село Безсали згадується в акті (нумерація авторів вказаної книги, число 40), який датований 12 червня 1655 року, коли Василь Скребець, отаман городовий лохвицький, за участю Леска Котляра, Івана Пилипенка, Миска Калачного та іншими - Матвієм Ємченком, війтом, Федором Козлом, Хомою Сенюковичем, Фенем Проценком, бургомістрами магістрату Лохвицького - розглянув справу за участю мешканця села Безсали Івана Слюза. Далі згадка про село Безсали є у документі (число 68) - справа Григора з села Безсали від 14 вересня 1656 року, в якій згадується також Квачиха Коломика з Безсал, та у справі (число 85) у справі Григорія Коломійця, обивателя безсальського, від 16 лютого 1657 року, яку розглянув полковник миргородський Григорій Лісницький. Виходить, що перша писемна згадка про наше село датована 12 червня 1655 року, однак час заснування його як поселення є очевидно давнішим. Як відомо з перевиданого мною «Лохвицького історичного збірника» (1906), Андрій Михайлович Гамалія був першим визначним лохвицьким сотником; він був братом лубенського полковника Григорія Гамалії і вперше згадується сотником у грудні 1679 року (акти Мгарського монастиря).

Лубенським полковником у цей час був Максим Ілляшенко, який був покровителем Гамалії, від нього вже у 1683 році отримав дозвіл захопити землі біля сіл Бербениці й Жабки... Згідно зі статистичними даними, станом на 1888-й рік у селі Безсали налічувалося 419 дворів, в яких проживало 2273 мешканців, була дерев'яна церква, близько двох десятків млинів-вітряків, олійниця та винокурний завод, раніше у цьому селі, що було центром однойменної волості Лохвицького повіту, було засновано двокомплектне початкове народне училище, де у 1888-му році навчалося 27 хлопчиків і 5 дівчаток. У 1892-му році, за шість років до народження Бориса Андрієвського, майже всі будівлі і церква у селі згоріли внаслідок великої пожежі. З цим селом межує інше, тоді трохи менше за кількістю мешканців та дворів, станом на 1900 рік, відповідно, 333 двори та 1396 мешканців, здебільшого, козацького походження, село Харківці - батьківщина письменника Архипа Тесленка, який там народився 2 березня 1882 року, а згодом в одному зі своїх дописів писав про нього: «Села, заможнішого за наші Харківці, у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін влітку - вигін і нас високий такий - та гляньте униз: широченна долина: у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви. Єсть і школа другокласна у нас, хлоп'яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова стоїть, залишилась на вигоні. Єсть дві школи церковноприходські: хлоп'яча й дівчача. Усе, як усе. Тільки... люди».

Title Title 
 Асистує медсестра Галина Манжула (на світлині -
праворуч)
 Ярослав Стецько схудлий після хірургічної операції,
що її провів лікар др.Борис Андієвський
(позаду нього - Анна Музика)

 

Пізніше мій респондент з Північної Америки, лікар, історик медицини, дійсний член НТШ в Америці, меценат і дійсний член Українського історичного товариства незабутній св. пам. Павло Йосипович Пундій (*1922-†2015, Чикаго, США) писав у своїх записках до мене: «м. Лохвиця-Україна. - 03.01.2007. - Вельмишановний пане професоре! Цього разу висилаю вам оригінальний «Лікарський вісник» ч. 28 зі січня 1963 року та добру копію з Л. В., ч. 31, жовтень 1963. Так що можете робити відбитки, котрі вам потрібно. Д-р Юліан Мовчан (1913-2002) був учнем (проф. Б. Андрієвського), а потім багаторічним приятелем. Він був лікарем, журналістом і письменником і найбільше знав проф. Андрієвського. Він був також моїм добрим приятелем і писав також про мене в укр. часописах і журналах. Якщо ще отримаю якісь цікаві матеріали про діяльність проф. Б. Андрієвського, то вам вишлю. Щасти вам Боже! Пишіть на мою адресу - Pavlo Pundy, M.D. - 3258 N. New England Ave. Chicago 60634-4636, Illinois, U.S.A. З пошаною (-) Павло Пундій». «...Чикаго, 15.3.2007. - Шановний пане докторе! Щиро дякую вам за ваш цікавий лист з 15.3.07 та цікаві додатки. Цим разом вдалося дістати адресу внука проф. Івана Чопівського д-ра Петра Чопівського, яку вам висилаю (прошу до нього писати). Також висилаю 2-й том «Укр. Лікарі» - біографічні нариси про діаспорних лікарів, які я під черкнув червоним олівцем, на що можна звернути увагу. Також вам висилаю мою коротку статтю про історію Лікарської комісії НТШ та про наші видання, яку прошу передрукувати. Може, щось дістану про Антона Кущинського та вам вишлю іншим разом. Закінчую на сьогодні, бо хочу вислати цей пакет поштою. Бувайте здорові та шасти вам і нам Боже....» «...21.06.2007... Щиро дякую вам за ваш лист з цікавими додатками. Про проф. Б. Андрієвського я зробив зіраксові відбитки і вислав моїй приятельці п. Стефанії Гурко в Торонто та просив, щоб відшукала доньку проф. Б. Андрієвського Ольгу в Канаді та їй переслала. Крім цього, висилаю вам копії дописів про А. Кущинського, М. Дмитренка, Юрія Заславця та інші цікаві статті для вашої інформації та можливого використання. Я відбув святкування з нагоди мого 85-річчя під час великодніх свят в колі моєї родини, дітей та внуків та однієї правнучки. Долучаю копії фотографій. Бувайте здорові та щасти вам і нам Боже! - З пошаною, Павло Пундій».

Title 
 Професор Борис Андрієвський з донькою
Олею (знимка 1958 року із архіву доньки)
 

Пан Андрієвський, професор Борис, син священика з мого родинного села Безсали панотця Юрія народився рівно 120 років тому - 28 липня 1898 року, в нашому славному селі, на Полтавщині. Його брат Дмитро Андрієвський був членом Проводу Українських Націоналістів, входив до вужчого Проводу ОУН та найближчого кола полковника Євгена Коновальця й був знаним громадсько-політичним діячем за кордоном, два інші брати замордовані в катівнях ҐПУ-НКВД. Середню освіту Борис Андрієвський здобув у Лубенській Гімназії. Після закінчення Харківського медичного інституту спеціалізувався з хірургії під керівництвом проф. Ф. Ю. Розе. Працював спочатку асистентом, а згодом, здобувши ступінь доктора медичних наук, доцентом кафедри хірургії цього ж інституту. У лікарській роботі «Експериментальні та клінічні дані про дію деяких соляних розчинів при наглій кровотечі» він навів результати довготривалих дослідів над терапевтичним застосуванням нової рідини, яку автор назвав «Українфузин». Це була тоді перша й єдина (!) монографія в літературі про інфузійні розчини. Наприкінці 1938 року доктор Б. Андрієвський обійняв посаду професора хірургії Дніпропетровського медичного інституту вдосконалення лікарів. У 1943 році, переїхавши до Львова, Борис Андрієвський працював професором кафедри хірургії Львівських медичних курсів, мав контакти з УПА, лікував поранених вояків. Через воєнні події він був змушений залишити Рідні Землі і емігрувати за кордон. У Мюнхені він працював хірургом в українській поліклініці, потім став директором шпиталю УНРРА-ІРО в Регенсбурзі, завідував хірургічним відділом. Якраз у Західній Німеччині проф. Андрієвський був одним з організаторів двох наукових з'їздів українських лікарів. На цих з'їздах він виголосив оригінальні доповіді «Лікування хвороби Шенляйн-Геноха» (1946 р.) та «Про лікування фістульних форм туберкульозного перитоніту» (1948 р.). Крім згаданих наукових праць, професор Борис був автором ще двох: «Удосконалення неридуральної анестезії» та «Ускладнення внаслідок застосування, неридуральної анестезії» (відомостей про їх публікацію нема). 1952 року Борис Юрійович переїхав до США. Склавши лікарські іспити, він працював лікарем-хірургом у Клівленді (плат Огайо). Брав активну участь в українському суспільно-громадському та політичному житті, був організатором і першим головою Української суспільно-харитативної служби (УСХС) у Мюнхені, ініціатором створення Українського лікарського товариства в Західній Німеччині, членом НТШ і УВАН.

  Title
  Безсали - родинне село проф.Бориса Андрієвського,
колись було приміщення церкви, тепер -
Будинок культури)

Свою політичну діяльність проводив, зокрема, в націоналістичному русі - Українському Визвольному Фронті. Деякий час проф. Б. Ю. Андрієвський був навіть головою Політичної Ради Закордонних Частин ОУН, Провід яких очолював Степан Бандера, а згодом - Ярослав Стецько. Не погоджуючись з політичною лінією проводу цієї організації, Борис Юрійович вийшов з неї. 1956 року він написав статтю «На переломі», що була надрукована у газеті «Свобода» 12 лютого 1981 року, в якій, зокрема, зазначав: «Нехіть до сенсації відбирала в мене всяку охоту писати в пресі про мої розходження з ОУН (р). Та, проте, листи від моїх колишніх однодумців приневолили мене до публікації цієї статті; мої розходження з Організацією не є продуктом останніх подій, новий розкол ОУН(р) лише ствердив слушність концепції, що вже від довшого часу стала моєю вірою. Пишучи цю статтю, я не хочу плювати на те, у що я вчора вірив і, обіймаючи високі посади, поділяв повну відповідальність за політику, практику і тактику Організації. Навпаки, з найбільшим захопленням я й тепер ставлюсь до бандерівської молоді, що метушиться по всіх континентах світу і, як уміє, боронить українську справу. І не вони винні, що часто-густо ця робота не йде на користь цій справі.

Я також далекий від думки плямувати Степана Бандеру, патріота, безперечно відданого справі визволення У країни, хоч мушу голосно заявити, що найбільше він і система, що він її безоглядно захищає, всупереч вищій національній рації, винні в розбитті українського націоналістичного Руху. Обґрунтовуючи свої думки, я користуватимуся лише загальновідомими фактами, не дозволяючи собі підсилювати іх змістом дискретних розмов чи листів Бандери. Я свідомий того, що не всякий, виходячи з Організації, має моральне право оприлюднювати гірку правду. Але я маю те право, бо протягом усіх років мого перебування в Організації я попереджував, наполягав і вимагав змінити фатальний курс. Мій голос був голосом волаючого в пустелі. Як сталось, що колись єдиний могутній Український Націоналістичний Рух, розколюючись із закономірною циклічністю з 1940 року, перетворився на низку відламів, що кожен із них, своєю чергою, заховує причини до дальшої атомізації? Як сталось, що носії універсальної націоналістичної ідеї перетворилися на патріотів своїх партій, діставши від громадянства влучну назву «івців», для яких партійні інтереси стали suprema і ех?...

По закінченні війни чимало членів Організації опинилося на еміграції разом зі звільненими з кацетів (Бандера, Стецько, Ленканський і ін.) і з тими, що прибули з Краю (Лебідь, о. Гриньох, Д. Ребет і ін.). Уже з перших днів почалася незгода між групою Бандери та групою, прибулою з краю. Ця незгода скоро набрала характеру відкритого конфлікту, поляризувавши противників з одного боку навколо Проводу ЗЧ ОУН, а з іншого - ЗП УГВР. Відхиляючи особисті моменти, що безперечно мали місце у цій боротьбі, треба визнати, що основною причиною конфлікту було різне розуміння принципів побудови Організації.

 

(Долі буде)

 

Максим Ільченко: «Куля ввійшла під оком і вийшла біля скроні, дивом не зачепила мозок»

Моє Горуцько: зустріч на рідній землі із професором Іваном Лучечком

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com