Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким,

Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як витвір, що возноситься в блакить

I на воротях раю творить співи.

Я не віддам,- хоч би й Господь звелів,-

Твою любов за блага королів.

Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов - над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це - зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов - не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі -

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня- я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

Любове, годі! Це страшна забава!

Поглянь, як жертва мучиться твоя.

Мені ти, певно, скажеш: "Це не я,

це тінь моя, її це чорна справа".

О ревносте, пораднице лукава,

трутизну ллєш ти в серце, мов змія;

загине через тебе честь моя,

її замінить вічная неслава...

Люблю його, хоч знаю, що я - море,

а він лиш човник, човничок хисткий.

Кому ж із нас страшніший буревій?

Любов чи гонор - хто кого поборе?

Так туго тятиву я нап'яла,

що трісне лук і вломиться стріла.

Щовечора над ресторанами,

Де шал гарячий не приглух,

Правує окриками п'яними

Весни хмільний і тлінний дух.

Удалині, в нудоті вуличній,

Над заміським затишшям дач,

Ледь золотіє крендель в булочній

І ріже слух дитячий плач.

І кожний вечір, за шлагбаумами,

Заламуючи котелки,

Серед канав гуляють з дамами

На всякий дотеп мастаки.

Там кочетú скриплять над озером,

І чується жіночий виск,

А в небі, все схопивши позирком,

Байдуже скривлюється диск.

І мій єдиний друг, наморений,

В моїм видніє келишку

І, тайним хмелем упокорений,

Як я, таїть журбу важку.

А там, біля сусідніх столиків,

Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів

«In vino veritas!»* кричать.

І кожен вечір, в час умовлений

(Чи це не мариться мені?),

дівочий стан, шовками зловлений,

Пливе в туманному вікні.

Вона повільно йде між п'яними,

І все зажурена, одна,

Духами дишачи й туманами,

Сідає мовчки край вікна.

І віють давніми й оздобними

Повір'ями тугі шовки,

І брилик з перами жалобними,

І персні гарної руки.

Чудною близькістю закований,

За темну я дивлюсь вуаль -

І бачу берег зачарований

І чарами пойняту даль.

Мені всі тайнощі довірено

З чиїмось сонцем заодно,

І душу всю мою незмірену

Терпке пронизує вино.

І, сколихнувшись, пера струсячі

У мозку тріпотять моїм.

І очі сині-сині, тужачи,

Цвітуть на березі смутнім.

В моїй душі є скарб, і вручено

Від нього ключ лише мені!

Потворо захміліла й змучена,

Це правда: істина - в вині!

--------------------

• Істина в вині! (лат.)

Налий мені свого вина,

Сьогодні ж бачимось востаннє...

Ти залишаєшся одна,

Моє дівча, моє кохання.

Мене чекає корабель,

Із переправи вітер віє.

Сьогодні змушений тебе

Покинути, моя Маріє!

На щоглах стяги майорять,

Списи шикують довгі лави.

Там стогін моря і гармат,

Там бій тривалий та кривавий.

Та не боюсь я ані хвиль,

Ні смерті!, тільки серце скніє,

Що до розлуки кілька хвиль

Лишилось нам, моя Маріє!