Спрага почуттів і вражень стала однією з найголовніших ознак нашого часу. Швидше, цікавіше, страшніше, веселіше - гаджети вкупі з індустрією розваг можуть загодувати враженням кого завгодно. І десь за кадром причаїлася вічна супутниця гострих вражень - пані Нудота.

 

Якихось там 80 років тому французький філософ Жан-Поль Сартр написав роман з промовистою назвою «Нудота», який наробив чимало галасу серед тогочасної інтелігенції. Сартр описав нудоту так яскраво, що навіть людині, далекій від філософії, ставало зрозуміло, що врятувати цей світ від нудоти може тільки творчість.

З того часу у боротьбі з нудотою людство сягнуло таких вершин, що пересічний громадянин просто не має шансу знудитися. Ну хіба тільки якщо забрати у нього відразу телефон, планшет, годинник, комп'ютер, телевізор - і залишити з електроприладів саму тільки праску. І то є підозра, що в такому випадку і з праски десь незабаром вискочив би Фейсбук з котиками чи Твіттер з політиками.

Кругом - картинки на різний смак, короткі тексти, легкі до сприйняття, - все для того, щоб реципієнт не встиг засумувати. А збільшення стимулів рано чи пізно призводить до того, що рецептори втрачають інтерес, і починають вимагати дедалі більшої і більшої стимуляції - аж допоки не почнеться нудота вже від самих цих цікавих речей.

Цей рефлекс наразі й рятує.

Хоча дитячі психологи (та й дорослі теж)  вже починають застерігати: не женіться за цікавим, не поспішайте втамувати дитині спрагу вражень, дайте їй понудьгувати. Нехай навчиться давати раду з нудьгою, шукати цікаве в світі без допомоги надмірно спритних помічників з того боку планшета, нехай навчиться цінувати світ таким, яким він є поруч, а не таким, яким він видається по той бік екрана чи монітора...

Там, за монітором, він умисно згущений, пережований, приперчений, присолений і прицукрований, тому при зіткненні з реальним світом - після цього, кулінарно обробленого, - можуть бути несподіванки. Іноді - прикрі...

Щоправда, є важливий нюанс: якщо батьки дозволять дитині знудьгуватися і самій спробувати дати раду з одноманітністю світу по цей бік екрана, то несподіванки можуть початися вже у батьків... Не всі до такого готові морально, не всі спроможні от так відразу взяти й витерпіти дитину, в якої забрали планшет. Особливо це стосується батьків творчих дітей: хто його знає, що та дитина придумає...

Хтось із батьків намагається керувати процесом - підбирати матеріали чи ставити обмеження. Однак намагаються це робити не всі - та й не всім це вдається, діти частенько є набагато кваліфікованішими в технічних питаннях, і легко обходять перешкоди.

Цікаво, що подібні процеси відбуваються і в державі. Ціла індустрія спрямована на те, щоб захопити увагу громадянина, розважити, десь втішити, десь налякати. Але не лишати наодинці з собою, не дати знудьгуватися - бо хто його знає, що він може утнути після того, коли побуде з собою наодинці...

Кожна держава намагається до того розважального потоку додати свій супровід - десь більш розважальний, а десь більше люблять реципієнта налякати.

Така штучна концентрованість потоку вражень дає цікаві викривлення сприйняття світу - реального, такого, яким він є.

Загалом ці викривлення були і раніше - починаючи з тих часів, відколи рівень розвитку другої сигнальної системи дозволив людині розповідати казки всім, хто трапиться під руку.

Читання книжок розвиває уяву читача, однак теж привчає його до сприйняття реальності, де все життя спресоване у 400 - 500 сторінок. Навряд чи хто зможе підрахувати, яка кількість психологів нажила собі чималі статки, пояснюючи клієнтам, що світ божевільних пристрастей, вичитаних у книжках, не має ніц спільного з реальними стосунками. На прочитання книги у досвідченого читача іде кілька годин - а в книзі описане все життя героя. От нехай розділить всі ті кількагодинні пристрасті, описані в книзі - і прочитані за ті кілька годин - на 70 років життя героя, і вживає в день по 1/20 сторінки пристрастей. Нудно? Герою теж було іноді нудно, поки Муза не нашептала історію його життя автору, а той не зліпив все у книгу. І ліпив автор то зазвичай не рік і не два.

	Український варіант полегшених концентрованих емоцій. Ветерани війни знялися у фотосесії для порятунку безпритульних тварин. Фото Павла Владарчука та Юлії Бехарської

То хіба Вольтер міг випити за день всю каву з невеличкої крамнички - і настрочити книгу ледь не за кілька днів, не маючи доступу ні до монітора, ні до клавіатури.

Переважна більшість авторів книгу пишуть довго - а читають її доволі швидко. Сприйняття часу книги автором і читачем - речі кардинально різні...

Але саме під час книжкового буму і широкого розповсюдження вміння читати як явища (а це явище було не завжди, як то не дивно, і з'явилося не так вже й давно) стало зрозуміло: людина сприймає себе через призму прочитаних книг - і щиро сумує, що до спресованої швидкості життя літературного героя вона не дотягує...

І загалом не мало значення, якої саме тональності було життя героя - депресії і страждання затягували не менше (а може навіть і більше), ніж кохання і жваво-оптимістичне переборювання перешкод. Вплив літератури у певний час був величезним - та й зараз лишився чималим. Роман «Страждання молодого Вертера», написаний Йоганном фон Ґете у 1774 році, приніс автору славу на Батьківщині і в світі, а от тисячам читачів приніс бажання накласти на себе руки - і передчасну смерть. Твір написано настільки проникливо і заразливо, що лікарі і досі вивчають його, як опис клінічної картини суїциду. Згодом автор пожалкував і про цю книгу, і про її популярність - але слово, як відомо, не горобець, особливо друковане.

Втім, еру шаленої популярності книг змінила ера телебачення - і, для прикладу, мешканці СРСР, починаючи з 1985 року, знали вже не якогось там молодого Вертера, а біоробота Вертера, котрий складає сумні вірші.

Телебачення добряче змістило і так спресовані уявлення пересічного громадянина про світ, особливо для тих, хто читає повільно. Спробуйте прочитати «Звіяні вітром» Маргарет Мітчел за 222 хвилини. А от фільм якраз за той час встигнете подивитися...

Щоправда, прожити сповнене пристрастей життя за ці 222 хвилини мало кому вдасться.

Згодом на зміну фільмам, навіть багатосерійним, приходять серіали.

Звиклі до спресованих емоцій та швидких поворотів сюжету  глядачі отримують шок і когнітивний дисонанс вже на двадцятій серії «Санта-Барбари». З одного боку - улюблені герої з тобою тричі на тиждень, не треба впадати в траур, закриваючи книгу, чи перечитувати її по 100 разів, щоб помилуватися на найрідніших персонажів. З іншого боку - навіть за умови, що тиждень головних героїв спресований до трьох серій, глядачеві помітно, що це життя по той бік екрану - неймовірно нудне, порівняно з фільмами чи книгами. Хоча насправді серіальне життя було набагато більше наближеним до реальності, ніж життя героїв фільмів чи книг. Однак - не кожна країна витримала перегляд всіх 2137 серій «Санта-Барбари».

І тут з'являється Інтернет.

До книг, фільмів і серіалів, як сховищ спресованих емоцій, додалися форуми і блоги.

Набувають популярності книги, котрі пояснюють людині, що з нею робиться, коли вона дозволяє себе захопити негативним емоціям, з'являється широка пропаганда так званого «позитивного мислення». Мовляв, не звертай уваги на проблеми, думай позитивно - проблеми самі розвіються, не читай депресивних книжок - автор ту сумну маячню кілька років писав, а ти хочеш за пару годин той згусток суму проковтнути.

Проходить ще якийсь час. 

З'являються масові соцмережі. За улюбленими популярними героями можна слідкувати цілодобово, благо, вони виставляють фото і коротенькі тексти доволі часто. Щоправда, живуть вони в нашому часі, майже не спресованому (принаймні, у порівнянні з книгами і фільмами). Нудно трохи, але якщо напхати в стрічку пару тисяч відомих блогерів - то вже можна отримати нафарширований емоціями і враженнями день. Чужими емоціями і враженнями - але хто на цей нюанс звертає увагу? Зрештою, можна навіть посперечатися, чи людина - те, що вона живе, а чи людина - те, що вона читає і переглядає...

Але тут маятник гойднувся в інший бік - почали з'являтися книги з промовистими назвами «Перегляд позитивного мислення». З'ясувалося, що не всім щастить - чи не щастить - прожити все життя просто у спостереженнях за спресованими емоціями чужих життів. Що якщо проблеми помічати і з ними всерйоз боротися - то і власне життя виходить достатньо яскравим і насиченим - і на нього приходять помилуватися інші. А якщо ще й майже ціла країна вмудриться 300 років ігнорувати проблему войовничих сусідів, то потім у значної частини громадян цієї країни щезне час на серіали, а в житті з'являться емоції і враження в такій кількості, що їх вистачить на кілька життів - але іноді їх виявляється занадто багато для одного життя...

Наразі в сенсі насиченості часу емоціями  і враженнями у перерахунку на середньостатистичного громадянина українці - попереду всієї планети. Одні воюють, інші - допомагають якщо не воювати, то переживати (і передавати емоції цього переживання далі по колу). Хоча, звісно, частина громадян досі просто споживає чужі полегшені емоції, але не така вже й значна частина, якщо порівнювати з іншими суспільствами. Схоже, попередні 300 років ми занадто довго нудьгували. Але добре, що за часи вимушеної нудоти ми незле навчилися давати собі раду з одноманітністю світу.