rss
08/06/2020
EN   UA

Час i Події

#2020-32

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Музична балачка \ Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: «Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу»

Від редакції:

Якщо вас не беруть у хор - не засмучуйтеся. Цілком можливо, що це просто ваш шанс підійти до музики з іншого боку. Принаймні, саме так сталося із хлопчиком, котрий додумався грати джаз на бандурі...

Музика джазового бандуриста Георгія Матвієва з Одеси захоплює слухача з перших акордів і тримає у полоні до останнього. Вона розриває шаблони тим, хто вперше її слухає, бо не вписується у звичне уявлення про бандуру як український народний музичний інструмент, заворожує новизною звучання. Георгій Матвіїв значно розширив поняття про можливості бандури, створив низку нових прийомів гри на цьому інструменті, за допомогою яких неперевершено і оригінально виконує авторський джаз і не тільки.

Декілька років тому Георгій Матвіїв записав чудовий кліп Wild West Jazz, який завоював серця багатьох слухачів, а також Георгій випустив декілька авторських дисків, збірок.

Музикант продовжує розвиватися, демонструючи нові можливості бандури. Він активно концертує в Україні та за кордоном і доводить, що музика на українській бандурі - це чудово і дуже круто. Про це та інше він розповів в інтерв'ю IA ZIK.

- Георгію, знаю, що ви нещодавно повернулися з турне. В яких саме країнах ви виступали, яку музику виконували?

- Це були збірні концерти різних артистів, де я мав великий сольний блок. Виступав у будинках культури, храмах Польщі, Німеччини, Франції. Я грав свою авторську музику, у храмах, скажімо, - більш ліричну, імпресіоністичну, а в будинках культури - джаз, блюз.

- Раніше ви виступали в Європейському джазовому оркестрі. Чи у вас з ними ще триває співпраця?

- Щороку у цьому оркестрі змінюється склад: вибирають нового диригента і він набирає склад музикантів за принципом - один музикант з однієї країни. У 2012 році таким диригентом став український композитор Ігор Стецюк. Коли наше турне у цьому проекті закінчилося, то вже наступного року було обрано нового диригента. У цьому проекті музиканти і диригенти можуть брати участь лише один раз.

- Ви активно популяризуєте українську бандуру, її нові можливості. Як це сприймають у світі?

- Цікаве запитання. Якщо те, що відбувається у моїй кар'єрі, можна назвати успіхом, то цьому завдячую своїй музиці і незвичній манері гри на бандурі. Я придумав цілу низку нових прийомів гри на бандурі, які впливають на музику, яку я граю. Цікаве запитання - у тому, що, наприклад, найкраще мою манеру гри може сприйняти той слухач, який знайомий із традиційним виконанням на бандурі, тому що він уже, як кажуть «у темі», знає, що, зазвичай, грають на цьому інструменті, і тому те, що заграю я, для цього слухача буде незвичним. Попри те, що є Інтернет, і мої колеги дуже часто подорожують у Європі, більшість людей про бандуру ще не знають. Тож виходить, що навіть, якщо я там граю щось дуже приголомшливе, люди, не знайомі з бандурою, не знають, що, зазвичай, джаз на бандурі майже ніхто не грає, тож сприймають її поза цим контекстом. Вони знають, що це - суто український народний інструмент, бо їм про це розповідає ведучий.

- В Україні вашу музику сприймають по-іншому, у вас є учні і послідовники, чи не так?

- Так, у мене є учні. Я викладаю в Одеській музичній національній академії ім. А. В. Нежданової. Багато своїх творів я випустив у нотних збірках, відтак, їх грають учні музичних шкіл, студенти музичних училищ, консерваторій з різних куточків України. Послідовників є багато, і дуже часто чую від людей: «Завдяки вам ми захотіли далі вчитися грати на бандурі». Це - природно, - адже, щоб людина захотіла грати на інструменті, вона має почути щось цікаве, аби зрозуміти, що це того варте.

  Title

- Георгію, ви відкрили і показали, що бандура може звучати по-іншому, чи працюєте ще над розкриттям нових можливостей бандури?

- Порівняно з такими інструментами, як скрипка чи фортепіано, які за конструкцією вже багато років не змінюються, мають академічну школу вже кілька сторіч, бандура - це інструмент, який продовжує змінюватися за конструкцією. На своєму прикладі я це доводжу: за останні 10-12 років написав багато музики і придумав багато нових прийомів гри на бандурі. Ці прийоми я описав у своїй кандидатській дисертації, яка зараз вже виходить на фінальну стадію написання, і маю надію, що цієї осені буде захищена.

- Ви мали можливість відчути ставлення до культури в європейських країнах. На вашу думку, чи змінилося у нашій країні за останні роки ставлення до української культури?

- Безумовно, змінилося, на це сильно вплинули сумні події, що тривають на сході країни з 2014 року. Люди усвідомили, що країну робить такою, якою вона є, саме культура, відтак, почали дбайливіше ставитися до української культури загалом і української музики, зокрема. Думаю, якби культурний обмін відбувався з 1991 року, скажімо, частіше приїздили українські музиканти у Крим, на Донбас, і тамтешні люди мали можливість познайомитися з українською культурою, то, можливо, у 2014 році не сталося б те, що сталося.

- Українська бандура стала вашим життям, ви вже колись розповідали, що саме вона вас обрала, а не ви її. Як саме це сталося, можете ще раз розповісти.

- Коли мені було п'ять років, я погано запам'ятовував вірші, і батьки вирішили, що коли співати пісні, то так вірші краще запам'ятовуються. Відтак, вони віддали мене на хор у Миколаєві, де ми тоді жили. Але керівники хору сказали, що у хлопчика нема ні слуху, ні голосу. Батьки послухали фахівців, уже не сумніваючись, що музикою мені не варто займатися. У Миколаєві була школа (зараз це - Миколаївський муніципальний колегіум) з посиленим вивченням математики, і батьки віддали мене туди, враховуючи мою схильність все рахувати. Я в 5 років грав з батьками у банк. У цій школі проводили цікавий експеримент - у середній школі (5-6 класи) хлопчиків, у яких були найкращі оцінки з математики, віддавали на самодіяльний гурток з бандури.

- І ви полюбили цей інструмент, і не просто полюбили - він став вашим способом життя.

Title  

- Так, але полюбити інструмент вдалося не одразу. Спочатку це було як хобі, і я займався досить рідко. Дуже велику роль у моєму зацікавленні інструментом зіграла мій перший викладач із бандури - Васютіна Олена Павлівна, яка працювала у музичній школі. Підлітки більше хочуть бігати на вулиці, аніж довго займатися музикою, але Олена Павлівна зуміла знайти підхід до мене, - так одного літа, коли мої однолітки грали у футбол, я сидів вдома і вчив за нотами Запорізький марш. Це для мене було щось нове, бо у перші роки навчання нам показували без нот, як треба грати. За своєю природою я - інтроверт, тож мені проводити час на самоті з інструментом було значно комфортніше, ніж у компанії великої кількості підлітків.

- А хто ще сприяв вашому музичному становленню?

- Безумовно, це моя мати Коранашвілі Лалі Аміралівна, тобто, у мене - грузинське коріння по материнській лінії, але я себе вважаю українцем. Моїм першим викладачем у музичній школі була, як я вже згадував, Васютіна Олена Павлівна, у музичному училищі - Кирилюк Світлана Григорівна. Викладач, з якою я займався дев'ять років, один рік до музичної академії, п'ять років навчання там і ще три роки аспірантури, - Морозевич Ніна Василівна, професор, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Намір стати концертуючим бандуристом з'явився у мене на другому курсі музичного училища. А технічний, репертуарний ріст почався вже у музичній академії.

- Мабуть, щоб набути такого фахового рівня і ще придумати нові способи гри, треба було дуже багато займатися. Скільки часу ви впродовж дня, зазвичай, займалися з інструментом?

- Коли вчився у музичній академії, то ставив за мету займатися не лише багато, але й знати точно, скільки граю, - тут моє бажання щось обчислювати нікуди не поділося. У мене був такий секундомір, за допомогою якого заміряв, скільки граю. Виходило, що займався музикою шість годин чистого часу в день.

- Ви самі займаєтеся організацією своїх концертів?

- Колись я більше ініціативи виказував, а зараз більше мене запрошують. Деякі концерти мені допомагає організовувати мій колега, менеджер.

- Що ви відчуваєте, коли виходите на сцену і коли пишете музику - це різні речі, але якими є ваші відчуття?

- Коли виходжу на сцену, то граю вже написаний музичний текст, а коли пишу музику, то шукаю, пробую різні варіанти. Кожен вихід на сцену - це хвилювання. Одна справа, коли граєш на іспиті у музичній академії, інша - коли виступаєш перед публікою, яка заплатила кошти за те, щоб тебе послухати, - відчуваєш відповідальність перед цими людьми і на початку, звісно, трішки нервуєш, але з другого-третього номера хвилювання проходить.

- Георгію, ви зараз продовжуєте експериментувати?

- Постійно це роблю. От нещодавно написав новий твір, який називається «Не йди». Там я використовую один із нових прийомів - ритм секцію, коли лівою рукою граєш не лише бас, а й ударні.

- Вашу гру на бандурі можна порівняти з тим, як звучить цілий оркестр.

- Приємно це чути. Майже після кожного концерту люди підходять і кажуть майже приблизно те саме, що і ви. Звучати як оркестр може лише оркестр, але порівняно з тим, як, зазвичай, звучить бандура, у моїх руках вона, можливо, звучить трішки більш насичено - без використання фонограми, інших інструментів, вокалу. Адже зараз дуже часто бандуру використовують під «мінусівку», з іншими інструментами, де у неї - дуже скромна роль. Я не кажу, що це принижує бандуру, але занижує її музичні виконавські можливості. Тому пропагую бандуру як самодостатній інструмент, який може грати самостійно, без супроводу і чиєїсь допомоги.

 

Розмовляла Галина Палажій

Джерело: IA ZIK

Ірина Федишин: «Я дуже щаслива, що побувала на передовій, і хотіла би поїхати знову. Нашим бійцям дуже потрібна наша підтримка»

Тарас Тополя: «Щоразу, коли виходжу на сцену, мене щось лоскоче всередині. Бо сцена — це сакральне місце!»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com