Від редакції:

Українське суспільство ще не навчилося дякувати живим Героям - тим зовсім молодим юнакам і юнкам, котрі пройшли крізь пекло, і повернулися. Дякувати так легко і невимушено, як то роблять, для прикладу, у США.

Фото – з Фейсбук-сторінки Максима Ільченка

Однак потреба у вільному враженні цієї вдячності є очевидною, і загалом країна перебуває на правильному шляху. Ще трохи - і вдячні голоси лунатимуть набагато гучніше, ніж голоси тих, хто ще й досі не зрозумів, в якому часі живе... Максим Ільченко - один з таких Героїв.

Ми з Максимом - ровесники. Обоє народилися й виросли в Україні. Тільки я - на заході, а він - на сході. Він - ветеран війни. Війни, яка забрала в нього очі й мало не забрала життя. Але доля мала на нього інші плани. Зі страшного бою під Ізвариним Максим, котрому куля прошила череп від «скроні до скроні», на кузові КрАЗу, накритий брониками, повернувся живим.

Я почула про нього вперше минулого року від жінки, котру поважаю і захоплююсь її енергійністю. Вони з чоловіком, колишнім міністром енергетики України, взялися допомагати українським військовим: вдягали, взували, купували бронежилети, давали гроші - на початку війни з Росією. 2014 рік: подружжя закінчує допомагати, чим може, 25-му добровольчому батальйону - військові вирушають до Дебальцевого, і наші герої вирішують, що просто перераховувати пожертви - це не їхній метод. Вони прийшли до Київського центрального військового госпіталю і попросили головного лікаря «дати їм підшефного». Так доля зробила Максимові ще один подарунок. А далі був переліт до США. Повернення зору - хоч на 20%. Кохана дівчина, друга професія і зовсім інше життя...

Ми зустрілися у Львівській майстерні шоколаду на бульварі Шевченка в Києві. Місце вибрала я. Мені було відомо, що того дня Максим приїхав до столиці на сесію, має складати іспит у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Знаючи, яким «дружнім» Київ може бути до людей з інвалідністю, я вирішила не завдавати хлопцеві клопоту, тож запропонувала місце якомога ближче.

Максим Ільченко - солдат 72-ї окремої механізованої бригади. Став інвалідом у 25 років, захищаючи Україну від ворога.

У травні 2014 року строкова служба Максима добігала кінця. Він планував одружитися. Але «дембеля» так і не дочекався. За два місяці до цього в Україні була оголошена антитерористична операція (АТО), солдата залишили служити - і відрядили воювати на схід.

- Це була перша хвиля мобілізації, і хлопців забирали на дуже короткий термін, буквально на днів десять, - пригадує Максим. - Багато з них не захотіли продовжувати службу. І зрозуміло чому: часто не вистачало засобів захисту, боєприпасів... Це тепер армія - більш-менш нормально забезпечена. А на початку солдати буквально були голі-босі. Нам, наприклад, видали радянські жерстяні шоломи і п'ять нікудишніх бронежилетів на сорок осіб. Одним словом, призвані хлопці відслужили своїх хто десять днів, хто - півтора місяця й демобілізувалися, а нами - строковиками - доукомплектовували «спорожнілі» батальйони.

Нашу 72-у скерували у Розівку, що на кордоні Запорізької та Донецької областей. Тоді там було тихо. Всі активні бойові дії відбувались у Слов'янську. Ми не сумнівалися, що українська армія швидко розжене терористів. У них же тоді не було ні «Градів», ні важкої артилерії.

До війни Максим Ільченко, як розповідає він сам, жив звичайним життям. Навчався, рибалив, зустрічався з дівчиною. Після закінчення Донбаської державної машинобудівної академії встиг трохи попрацювати.

- Зараз уже розумію, чому і як я опинився там - на фронті. А тоді, коли прийшла повістка йти в армію, це не було якесь патріотичне рішення. У мене були скрутні часи, фінансові зокрема. В армію я ніби втікав від проблем... А вже коли відправили воювати, то це вже було свідоме рішення. Я знав, що коли війна дійде до Краматорська, мені не буде куди повертатися.

Про дитинство у Краматорську

Перші три роки початкової школи Максим вчився в українському класі. Пригадує, що тоді, в 1994-1995 роках, у краматорських школах набирали два класи російські і лише один - український. Але розподіл був лише у початковій школі. Уже в 5 класі вся шкільна програма викладалася лише російською. Ситуація змінилась аж 2006 року, - розповідає Максим. Хлопець пригадує, що на першому курсі академії навчався ще російською.

Сьогоднішня ситуація у місті Максимові знову нагадала його дитинство...

- У мене племінник ішов у перший клас. І така ж історія. На три, а то й чотири російські класи у школі - лише один український.

Максим каже, що 40% однокласників з українського класу виїхали до Росії. Але йому пощастило. Троє його найближчих друзів, з якими товаришує з дитинства, - проукраїнські.

- Ми багато спілкувалися і під час Майдану, і після. І прийшли до думки, що так, як є, - правильно. Краматорськ - українське місто. Українці мають обороняти від ворога свою землю. Річ у тім, що до армії я працював на фірмі, яка займалася впливом на мас-медіа та користувачів соцмереж. Ми писали коментарі, розміщували фото, поширювали статті й відео у «ВКонтакте», «Фейсбуці», «Одноклассниках». Серед наших замовників були деякі політичні сили з Росії. То були 2010-2011 роки. Вибори Путіна, Болотна площа. Я був Інтернет-тролем для російського замовника.

Про Майдан

На час Майдану, пригадує Максим, їхню 72-у бригаду з Білої Церкви відрядили на полігон - «утилізувати снаряди».

Хлопець спілкувався з друзями та родичами з Краматорська. Каже, що люди були дуже дезорієнтовані:

- Було дуже багато пропаганди в місті. І дехто хотів сам поїхати в Київ, аби зрозуміти, що ж там. А дехто - просто вірив телевізору. І досі вірить, що якщо щось «прилітає» по той бік кордону зі сходу - це добре, це - «наші», а якщо з України - це погано.

Про війну

- Півроку своєї строкової служби я фарбував паркани і косив траву... лопатою. Тому що коси нам у частині не видавали. Кілька разів стріляв на полігоні з «Акації» (радянська дивізійна самохідна гаубиця. - Авт.). Ось і весь мій військовий досвід. А бойові завдання на сході були зовсім не простими. Наприклад, ми отримали наказ відрізати території «ДНР» і «ЛНР» від Росії. Рушили вздовж кордону, дійшли до Ізвариного і зупинилися якраз між Росією та окупованою територією Донбасу. Ідея була хороша: відрізати надходження підкріплень, боєприпасів та матеріальної допомоги зі сусідньої держави на окуповані території. Але наше командування не думало, що Росія почне стріляти. А вона почала. Одинадцятого липня Зеленопілля зазнало ракетної атаки, формування так званої «ДНР» відрізали нас від постачання й обстрілювали з другого боку. Ми опинилися в оточенні під вогнем «Градів» та мінометів...

Про поранення

Максим отримав поранення 6 серпня 2014 року. Куля прошила кузов КрАЗу, яким солдати виривалися з оточення, і знесла хлопцеві півобличчя.

- Нас оточили. Була лише маленька доріжка, якою ми могли вийти - між Росією і територією, де були сепаратисти. Ми були на кордоні з РФ. Нашим завданням було зайняти контрольно-пропускні пункти. 2014 року росіяни не могли так вільно ввозити зброю на нашу територію, як зараз. Все було організовано таким чином: вони залишали «передачку» на «нульовій зоні», а сепаратисти вже звідти її перетягали. Ми планували перекрити увесь кордон, щоб того не відбувалося. Чекали на підкріплення з Луганська. Не дочекались....

Мене поранили десь о 20:00 6 серпня, а потім ми ще цілу ніч виходили з оточення. Над нами літали безпілотники. Ми трошки проїжджали вперед, і на те місце «прилітало»...

І весь цей час я, поранений, лежав на дні кузова, прикритий бушлатами, матрацами... Було дуже страшно. На мене сипалися уламки, я з жахом дивився на них, розуміючи, що якщо вони пропалять речі, якими я був укритий, то я не зможу навіть поворухнутися і згорю заживо. Слава Богу, обійшлося.

Товариш вколов мені знеболювальне і протишокове. Але ліки допомогли ненадовго: у мене ж були розірвані гайморові пазухи, я плював кров'ю, було дуже важко дихати. Через травми обох очей нічого не бачив. Наступного дня, коли ми опинилися у безпеці, медики зі сусідньої бригади провели мені первинну обробку ран, пізніше, у польовому госпіталі, лікарі зробили рентген, який підтвердив, що у мене прострелено голову, і мені видалили з носоглотки уламки роздроблених кісток. Потім за допомогою санавіації мене доправили до Дніпропетровська, у лікарню імені Мечникова. Але цього я вже не пам'ятаю: був непритомним.

Максимові Ільченку зробили дев'ять операцій. Останні три - в США. На той момент українські лікарі вже нічим не могли допомогти пацієнтові, заявивши, що він повинен задовольнятися тим, що залишився живий, і порадили освоювати паличку для сліпих.

Друзі Максима виклали в Інтернеті його історію, і з хлопцем одразу ж налагодила контакт Українська федерація Америки: наші співвітчизники, котрі, переїхавши до Сполучених Штатів, продовжують допомагати українцям. Через тиждень він уже був у філадельфійської клініці. Тут йому провели кілька офтальмологічних операцій, зокрема, почистили рогівку на правому оці, видалили ліве око, яке неможливо було врятувати. А також прооперували ніс і щелепу, завдяки чому він зміг нормально їсти: після поранення рот у хлопця не відкривався, і їжу доводилося вводити через трубочку.

- Я пробув у Штатах лише дев'ять місяців і, в результаті, повернувся додому без жодних паличок, хоч частково, але все ж зрячий, - розповідає Максим Ільченко. - На лівому оці тепер стоїть протез, правим бачу на двадцять відсотків, і то по периферії. Як радо волонтери мене прийняли, передати не можу! Вони приносили смачну їжу, зокрема, наші українські страви, - наприклад, вареники з картоплею та смаженою цибулькою. Хтось дарував книжки, хтось давав гроші. А одного разу прийшли симпатичні дівчата, обійняли мене і просто сказали: «Дякуємо, що ви є». Загалом, навіть якщо у мене спочатку були депресивні думки, навіяні інвалідністю та станом здоров'я, то в такій дружній і щирій атмосфері від них не залишилося й сліду.

* * *

Зараз Максим живе в Краматорську. Зізнається, що три роки тому дуже хотів звідти виїхати. Каже, що через «екологію».

- Місто дуже брудне. Промислове. Але, з іншого боку, - там майже всі мої друзі, майже всі родичі. І, звичайно, складно все це покинути. Та й звик я вже.

«Роботи у місті вистачає», - каже хлопець. Що ж до суспільно-політичної ситуації, то Краматорськ, за його словами, «дуже повільно стає українським містом». Більшість мешканців, на думку Максима, все одно зберігають нейтралітет: «Хто при владі - мало хвилює. Головне, щоб було що їсти».

 

Автор: Алла Дубровик-Рохова

Джерело: «День»