Для пильних
філософів - або для просто допитливих людей - літературні конкурси цікаві ще й тим,
що з їхньою допомогою можна зазирнути краєчком ока в ті сфери, частину з яких Вернадський
би назвав ноосферою, а Юнг іншу частину охрестив би колективним несвідомим. Там
частенько можна почитати і про минуле, і про майбутнє. Звісно, якщо читати уважно...
Уважні читачі нашої газети
пам'ятають, як у 2013 році Владислав Івченко у своєму творі «Паничі» (виданому
потім під назвою «Химери Дикого Поля») передбачив напад росіян на Донбас.
Однак навіть у тих
випадках, коли письменники не пишуть майбутнє прямим текстом, до їхньої
писанини варто придивлятися уважно: зазвичай вони дуже чітко вловлюють
тенденції - паростки майбутнього, котрі можуть розкритися у будь-який момент.
Як вони зможуть описати ці
паростки, наскільки барвистою буде їхня мова, і чи буде їхній стиль
оригінальним - це вже інша річ. Головне - це ті ідеї, котрі літають в повітрі,
опускаються на письменницьку клавіатуру - і за якийсь час цілком навіть можуть
приземлитися в нашій реальності набагато ґрунтовніше, і дати про себе знати вже
не текстом - а, так би мовити, прямим ефіром...
Отже, погляньмо, що
«наловили» цього разу переможці Міжнародного літературного конкурсу «Коронація
слова».
Один із найцікавіших,
звісно - роман-переможець. Володимир Ворона у «Відступнику» вмудрився
відстежити як мінімум цілих три тенденції, котрі з певного ракурсу можуть стати
проблемами, з іншого - можливостями.
Основна - це та, котру,
загалом, і відображено у назві. Головний герой опинився між вірою предків,
богами сіверян - і християнством.
Друга - лінія кохання.
Доволі полога - але, як то не дивно, доволі позитивна. Що, загалом, тішить -
оскільки в суспільстві в цілому світі чітко простежується запит на щасливі
історії кохання, а от література в цьому сенсі трохи відстає.
Ну і третя - виняткова
господарність головного героя, котру, загалом, можна розглядати нерозривно
пов'язаною з першими двома.
Роздуми над першою і
основною проблемою - фактично основа роману.
«Єзус
вчив, що ближнього любити треба. Навіть ворог - і той ближній. Бо теж людина і через
те любити його слід, що створений по зразку Божому: має в собі краплю Бога. Так
Трифілій казав. Вдарили по щоці - підстав іншу: не протився злу і воно само згине,
бо живиться мстою твоєю. Б'єш іншого - все одно, що Бога б'єш.
А по Кону
пращурів - око за око, зуб за зуб. Бо коли не мститися за родича, зло переможе добро.
Їх же має бути порівну, інакше не попливе лодія життя прямо, коли одне весло довше,
і птах не полетить з одним підрізаним крилом. Де правда?! Де, Боги, - Єзусе? Свароже?
Дажбоже?
Голова
від думок пухне. Розумієш, що мусиш до одного якогось берега пристати. До якого?
Серцем чуєш: правий Єзус-Христос. Як би було ліпо, гарно як було б на світі, коли
поміж людьми любов запанувала, лад. Чи ж мало землі навколо? Пущі? Гір? Пустелі,
коли до вподоби?
Розум
же підказує: не вір! Не було б тебе уже на світі, коли б не упередив ти зло, що
занесло над твоєю головою меча. Щока, то таке... А меч?! І Трифілій казав: оборона
вірі не суперечить. Але коли тільки те й робитимеш, що оборонятимешся - згинеш.
У січі як? Ворожий удар відбив, нападника рубонув, на місці не стій, не чекай від
когось наступного удару, сам іди вперед і бий, бий... Ти вже й не оборонець, а нападник.
Нескінченне, зачароване коло зла, з котрого людині нізащо не вирватися.
Казав
якось Трифілій, що Єзус жив мало не тисячу літ назад. Тисячу літ! А зло так і лишилося
непереможним. Як убивали люди одне одного до Єзуса, так вбивають і понині. Зате
по Кону все просто і звично: вибили око тобі - вибий його кривднику своєму. Щоб
рівними лишалися ваші сили. Тоді чорний пес не перегризе ланцюга, що ним видимий
світ до Пакола прив'язаний, і світ не полетить шкереберть. Все ж просто. Так просто,
що й дітиську зрозуміло.
Де правда?!»
Проблема, озвучена у формі
поєднання віри у Дажбога та Перуна з християнством тільки видається далекою і
суто теоретичною. І справа тут не тільки в тому, що останнім часом доволі часто
можна зустріти людей, котрі намагаються відродити дохристиянську віру.
Справа в тому, що
«спіймана» автором ідея якраз показує основний болючий момент, котрий наразі є
чи не головною проблемою всього людства, незалежно від віри (і наявності віри
взагалі).
І ця проблема - що робити
з ворогом? Звідки в людині береться бажання вбивати інших людей - і що робити з
цим бажанням?
Над схожою дилемою сушить
голову головний герой іншого «коронаційного» роману - «Клятва», автор -
В'ячеслав Дудар з Кропивницького. Цей роман - вже про зовсім наш час, війна на
Сході, ворог - не тільки по той бік фронту, а й по цей. Один із бійців - не те
щоб геть ворог, але й не друг, і на війні милосердя до такого ворога може
коштувати життя.
Втім, навіть якщо ми таки
переможемо, і тим чи іншим способом таки вгамуємо Росію, проблема залишається,
і то проблема - для цілого людства.
Ще донедавна психологи,
прикриваючись Стенфордським тюремним експериментом Філіпа Зімбардо, намагалися
стверджувати, що ситуація безвихідна, мовляв, в певних умовах кожен може стати
садистом-покидьком, готовим на все, а там і до вбивства недалеко. Всі ми,
мовляв, Іуди, але в кожного різна кількість срібників.
І тут нещодавно виявилося,
що експеримент був, м'яко кажучи, не зовсім чесним. І тим більше - не зовсім
чесно протрактованим. Хоча, критика експерименту почалася відразу після появи
матеріалів про нього у ЗМІ, ще на початку 70-х років минулого сторіччя. Так,
Еріх Фромм писав, що найдивовижнішим в
експерименті було якраз те, наскільки мало охоронці вдавалися до жорстокості,
незважаючи на інституційний примус. «Автори вірять, що це доводить, що сама
ситуація може протягом кількох днів трансформувати нормальних людей в
мерзенних, покірних індивідів або ж безжальних садистів, - писав Фромм. - Мені
здається, що експеримент доводить якраз протилежне, якщо взагалі що-небудь
доводить».
Тим не менш, експеримент
став популярним, назву для книги про нього Зімбардо обрав, використовуючи
християнський контекст - «Ефект Люцифера». Вочевидь, цим сподівався і
перекреслити фактичну ідею християнства.
У
квітні французький дослідник і кінорежисер Thibault Le Texier опублікував книгу
"Histoire d'un Mensonge" (Історія брехні), що ґрунтується на нещодавно
відкритих документах з архіву Стенфордського університету. Документи
розповідають зовсім іншу історію експерименту, ніж сам Зімбардо.
«У вас голова йде обертом,
коли ви про це чуєте. Це наче «О Боже, я сам би міг бути нацистом. Я ж думав,
що я хороший хлопець». З іншого боку, це досить переконливо, адже навіть якщо я
й стану монстром, то не тому, що всередині я диявол, а лише через те, що
виникла така ситуація. Я думаю, що саме через це експеримент став таким
популярним в Німеччині та Східній Європі. Ти не почуваєшся винним. «Окей, це
була винна ситуація. А ми всі хороші хлопці. Немає проблем. Це ситуація змусила
нас так поводитись». Тож експеримент Зімбардо, з одного боку, шокує, а, з
іншого, заспокоює. Я думаю, що саме ці два меседжі зробили його таким
популярним», - писав про популярність ідей Зімбардо Ле Тексьєр.
Можна собі тільки уявляти,
який простір для міркувань відкриває ця книга тим, хто під час війни з Росією
вже встиг «відзначитися», або ж віддалік міркує про це. «Не ми такі - життя
таке». (Натомість люди, котрі в аналогічних обставинах чинили цілком пристойно,
мали би почуватися трохи, як то кажуть, не в своїй тарілці...)
На початку червня матеріал
про дослідження Ле Тексьєра опублікував американський письменник Ben Blum.
А тепер - сюрприз.
2017 року у видавництві
Yakaboo Publishing вийшла книжка «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло»
Філіпа Зімбардо в перекладі українською. Перекладач - Любомир Шерстюк.
Книгу Ле Тексьєра ще не
переклали українською. Та й навряд чи вона набере такої популярності,
принаймні, у найближчому часі.
Щоправда, статтю Блума вже
переклав «Збруч» (https://zbruc.eu/node/81022), що не може не тішити.
Однак за тиждень
український переклад статті Блума набрав тільки 300 лайків, натомість тираж
книги Зімбардо на сайті Yakaboo вже розкупили.
Українським письменникам -
з їхніми історіями людей, котрі всупереч обставинам не чинили «як погані люди»,
доведеться боротися із потужним противником. І сподіватися на те, що рано чи
пізно правда таки перемагає - навіть якщо і дозволяє, щоб її вдарили по щоці.