Для пильних філософів - або для просто допитливих людей - літературні конкурси цікаві ще й тим, що з їхньою допомогою можна зазирнути краєчком ока в ті сфери, частину з яких Вернадський би назвав ноосферою, а Юнг іншу частину охрестив би колективним несвідомим. Там частенько можна почитати і про минуле, і про майбутнє. Звісно, якщо читати уважно...

Уважні читачі нашої газети пам'ятають, як у 2013 році Владислав Івченко у своєму творі «Паничі» (виданому потім під назвою «Химери Дикого Поля») передбачив напад росіян на Донбас.

Однак навіть у тих випадках, коли письменники не пишуть майбутнє прямим текстом, до їхньої писанини варто придивлятися уважно: зазвичай вони дуже чітко вловлюють тенденції - паростки майбутнього, котрі можуть розкритися у будь-який момент.

Як вони зможуть описати ці паростки, наскільки барвистою буде їхня мова, і чи буде їхній стиль оригінальним - це вже інша річ. Головне - це ті ідеї, котрі літають в повітрі, опускаються на письменницьку клавіатуру - і за якийсь час цілком навіть можуть приземлитися в нашій реальності набагато ґрунтовніше, і дати про себе знати вже не текстом - а, так би мовити, прямим ефіром...

Отже, погляньмо, що «наловили» цього разу переможці Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

Один із найцікавіших, звісно - роман-переможець. Володимир Ворона у «Відступнику» вмудрився відстежити як мінімум цілих три тенденції, котрі з певного ракурсу можуть стати проблемами, з іншого - можливостями.

Основна - це та, котру, загалом, і відображено у назві. Головний герой опинився між вірою предків, богами сіверян - і християнством.

Друга - лінія кохання. Доволі полога - але, як то не дивно, доволі позитивна. Що, загалом, тішить - оскільки в суспільстві в цілому світі чітко простежується запит на щасливі історії кохання, а от література в цьому сенсі трохи відстає.

Ну і третя - виняткова господарність головного героя, котру, загалом, можна розглядати нерозривно пов'язаною з першими двома.

Роздуми над першою і основною проблемою - фактично основа роману.

 

«Єзус вчив, що ближнього любити треба. Навіть ворог - і той ближній. Бо теж людина і через те любити його слід, що створений по зразку Божому: має в собі краплю Бога. Так Трифілій казав. Вдарили по щоці - підстав іншу: не протився злу і воно само згине, бо живиться мстою твоєю. Б'єш іншого - все одно, що Бога б'єш.

А по Кону пращурів - око за око, зуб за зуб. Бо коли не мститися за родича, зло переможе добро. Їх же має бути порівну, інакше не попливе лодія життя прямо, коли одне весло довше, і птах не полетить з одним підрізаним крилом. Де правда?! Де, Боги, - Єзусе? Свароже? Дажбоже?

Голова від думок пухне. Розумієш, що мусиш до одного якогось берега пристати. До якого? Серцем чуєш: правий Єзус-Христос. Як би було ліпо, гарно як було б на світі, коли поміж людьми любов запанувала, лад. Чи ж мало землі навколо? Пущі? Гір? Пустелі, коли до вподоби?

Розум же підказує: не вір! Не було б тебе уже на світі, коли б не упередив ти зло, що занесло над твоєю головою меча. Щока, то таке... А меч?! І Трифілій казав: оборона вірі не суперечить. Але коли тільки те й робитимеш, що оборонятимешся - згинеш. У січі як? Ворожий удар відбив, нападника рубонув, на місці не стій, не чекай від когось наступного удару, сам іди вперед і бий, бий... Ти вже й не оборонець, а нападник. Нескінченне, зачароване коло зла, з котрого людині нізащо не вирватися.

Казав якось Трифілій, що Єзус жив мало не тисячу літ назад. Тисячу літ! А зло так і лишилося непереможним. Як убивали люди одне одного до Єзуса, так вбивають і понині. Зате по Кону все просто і звично: вибили око тобі - вибий його кривднику своєму. Щоб рівними лишалися ваші сили. Тоді чорний пес не перегризе ланцюга, що ним видимий світ до Пакола прив'язаний, і світ не полетить шкереберть. Все ж просто. Так просто, що й дітиську зрозуміло.

Де правда?!»

 

Проблема, озвучена у формі поєднання віри у Дажбога та Перуна з християнством тільки видається далекою і суто теоретичною. І справа тут не тільки в тому, що останнім часом доволі часто можна зустріти людей, котрі намагаються відродити дохристиянську віру.

Справа в тому, що «спіймана» автором ідея якраз показує основний болючий момент, котрий наразі є чи не головною проблемою всього людства, незалежно від віри (і наявності віри взагалі).

І ця проблема - що робити з ворогом? Звідки в людині береться бажання вбивати інших людей - і що робити з цим бажанням?

Над схожою дилемою сушить голову головний герой іншого «коронаційного» роману - «Клятва», автор - В'ячеслав Дудар з Кропивницького. Цей роман - вже про зовсім наш час, війна на Сході, ворог - не тільки по той бік фронту, а й по цей. Один із бійців - не те щоб геть ворог, але й не друг, і на війні милосердя до такого ворога може коштувати життя.

Втім, навіть якщо ми таки переможемо, і тим чи іншим способом таки вгамуємо Росію, проблема залишається, і то проблема - для цілого людства.

Ще донедавна психологи, прикриваючись Стенфордським тюремним експериментом Філіпа Зімбардо, намагалися стверджувати, що ситуація безвихідна, мовляв, в певних умовах кожен може стати садистом-покидьком, готовим на все, а там і до вбивства недалеко. Всі ми, мовляв, Іуди, але в кожного різна кількість срібників.

І тут нещодавно виявилося, що експеримент був, м'яко кажучи, не зовсім чесним. І тим більше - не зовсім чесно протрактованим. Хоча, критика експерименту почалася відразу після появи матеріалів про нього у ЗМІ, ще на початку 70-х років минулого сторіччя. Так, Еріх Фромм  писав, що найдивовижнішим в експерименті було якраз те, наскільки мало охоронці вдавалися до жорстокості, незважаючи на інституційний примус. «Автори вірять, що це доводить, що сама ситуація може протягом кількох днів трансформувати нормальних людей в мерзенних, покірних індивідів або ж безжальних садистів, - писав Фромм. - Мені здається, що експеримент доводить якраз протилежне, якщо взагалі що-небудь доводить».

Тим не менш, експеримент став популярним, назву для книги про нього Зімбардо обрав, використовуючи християнський контекст - «Ефект Люцифера». Вочевидь, цим сподівався і перекреслити фактичну ідею християнства.

У квітні французький дослідник і кінорежисер Thibault Le Texier опублікував книгу "Histoire d'un Mensonge" (Історія брехні), що ґрунтується на нещодавно відкритих документах з архіву Стенфордського університету. Документи розповідають зовсім іншу історію експерименту, ніж сам Зімбардо.

«У вас голова йде обертом, коли ви про це чуєте. Це наче «О Боже, я сам би міг бути нацистом. Я ж думав, що я хороший хлопець». З іншого боку, це досить переконливо, адже навіть якщо я й стану монстром, то не тому, що всередині я диявол, а лише через те, що виникла така ситуація. Я думаю, що саме через це експеримент став таким популярним в Німеччині та Східній Європі. Ти не почуваєшся винним. «Окей, це була винна ситуація. А ми всі хороші хлопці. Немає проблем. Це ситуація змусила нас так поводитись». Тож експеримент Зімбардо, з одного боку, шокує, а, з іншого, заспокоює. Я думаю, що саме ці два меседжі зробили його таким популярним», - писав про популярність ідей Зімбардо Ле Тексьєр.

Можна собі тільки уявляти, який простір для міркувань відкриває ця книга тим, хто під час війни з Росією вже встиг «відзначитися», або ж віддалік міркує про це. «Не ми такі - життя таке». (Натомість люди, котрі в аналогічних обставинах чинили цілком пристойно, мали би почуватися трохи, як то кажуть, не в своїй тарілці...)

На початку червня матеріал про дослідження Ле Тексьєра опублікував американський письменник Ben Blum.

А тепер - сюрприз.

2017 року у видавництві Yakaboo Publishing вийшла книжка «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло» Філіпа Зімбардо в перекладі українською. Перекладач - Любомир Шерстюк.

Книгу Ле Тексьєра ще не переклали українською. Та й навряд чи вона набере такої популярності, принаймні, у найближчому часі.

Щоправда, статтю Блума вже переклав «Збруч» (https://zbruc.eu/node/81022), що не може не тішити.

Однак за тиждень український переклад статті Блума набрав тільки 300 лайків, натомість тираж книги Зімбардо на сайті Yakaboo вже розкупили.

Українським письменникам - з їхніми історіями людей, котрі всупереч обставинам не чинили «як погані люди», доведеться боротися із потужним противником. І сподіватися на те, що рано чи пізно правда таки перемагає - навіть якщо і дозволяє, щоб її вдарили по щоці.