Від редакції:

Українські дизайнери успішно завойовують серця і шафи модниць всього світу. Одна з найуспішніших - Олена Даць.

Олена Даць належить до тих українських дизайнерів, вироби яких успішно продаються за кордоном. Уже 10 років представляє свій бренд на шоу-румі під час Паризького тижня моди. Її брендові сукні одягають модниці не лише в європейських країнах, а й на Близькому Сході. Її роботами захоплюються, бо у кожну з них Олена Даць вкладає душу, оскільки хоче, щоб у ній жінка почувалася щасливою. Недавно дизайнерка повернулася з Лівану, де представила нову колекцію.

Як приймають у світі українські бренди та як вдається конкурувати зі світовими центрами моди, Олена Даць розповіла в ексклюзивному інтерв'ю журналісту «ВЗ».

- Олено, у березні цього року вперше відбувся показ мод від українських дизайнерів на Близькому Сході - у Бейруті. Ваші роботи були представлені серед інших дизайнерів. Як сприймали у Лівані ваші роботи?

- Так, справді, це була перша виставка робіт у Лівані, але Український тиждень моди на Близькому Сході вже організовував покази. Наші дизайнери багато виступають у Дубаї, Кувейті. У березні була перша масштабна подія, організована саме в Лівані. За багато років роботи я знайшла там багато друзів, тому дякую організаторам - Посольству України в Лівані та L.I.P.S. Management - за здійснення цього проекту. Приємне враження залишилося від самої країни, в якій живуть надзвичайно гостинні люди. Я мала шанс пізнати місцевий колорит.

Наш показ став окрасою цього Тижня моди. Під час показу колекцій звучали композиції у виконанні солістів українського гурту тенорів Tenors Belcanto і українського музичного колективу з Лівану «Онуки». Більшість моделей так само були з України. Це вийшло наче окреме представлення України на цьому Тижні моди.

- Що вас там найбільше вразило?

- Було приємно, що маємо таку можливість вкотре стерти певні стереотипи. Чомусь усі вважають, що дівчата на Сході більш стримані і більш закриті. Але це не так. Дівчата в усіх країнах світу люблять гарно одягатися, гарно виглядати, мріють мати мільйон нових суконь і, мабуть, у кожної «шафа мала і нема що вдягнути». Усюди жінки себе люблять, а у Лівані особливо красиві жінки. Маємо що їм запропонувати.

- У нас сприймають моду не як мистецтво, а як розвагу...

- Так, і це є помилкою. Зараз велика кількість людей працюють над розвитком креативних індустрій. Особливо цікавою є програма міністерства економічного розвитку і торгівлі Export Promotion Office. Та й самі дизайнери роблять усе можливе, щоб мода стала бізнесом, як в інших країнах. Це є реклама нашої держави, і те, що показує Україну з позитивного боку. У нас не лише війна, є ще й культура, мистецтво і мода. Коли кажу за кордоном чи деінде «Made in Ukraine», це одразу викликає інтерес і повагу. Шанувальники моди можуть не знати якогось конкретного бренда чи прізвища дизайнера, але те, що річ зроблена в Україні, є для всіх ознакою високої якості. Одразу хтось хоче придивитися краще, приміряти, замовити. Бо ми вже так себе зарекомендували, що всі знають, що українська мода - це креативно і стильно.

Представляємо нові ідеї для Європи. Українська мода є ковтком свіжого повітря для світових столиць моди - Парижа, Мілана, Нью-Йорка. Пропонуємо не лише хорошу якість, а й доступні ціни.

- У вас охоче купують роботи? Одразу з колекції можете щось продати?

- Не практикую продавати речі одразу ж з подіуму. Але приємно, коли після показу магазини цікавляться моїми роботами і на наступний сезон замовляють певну лінійку розмірів того чи іншого виробу. Замовлення відбуваються на шоу-румах під час Тижнів моди, коли приходить баєр і робить замовлення тієї чи іншої лінії одягу. Я беру участь в одному з таких шоу-румів у Парижі.

- Париж є центром всесвітньої моди, тож, мабуть, важко конкурувати з паризькими дизайнерами?

- Це - правда. Історія французької моди, як і італійської, бере свій початок кілька сторіч тому. Не треба забувати, що українська мода є частиною держави, якій лише 25 років. Попри те, що ту спіраль розвитку видно, але бігти попереду потяга нам все одно не вдасться. Так, як розвивається наша молода держава, паралельно з нею розвивається і модна індустрія. За креативністю можемо конкурувати зі світовими законодавцями моди, але не за тими масштабами, які вже мають вони.

- У ваших колекціях переважає мистецтво чи, все ж таки, практичність?

- На жаль, не можу собі дозволити займатися лише творчістю. Але оскільки кожна колекція складається з понад ста моделей, завжди є можливість поділити її на певні частини, і в одній з них завжди є роботи для душі. Це те, заради чого я стала дизайнером, щоб могла собі дозволити певне самовираження.

Але щоб розповідати свою думку світові, треба мати для цього можливість. У мене є клієнти, смаки яких за стільки років вже вивчила, тому орієнтуюся, що би їм могло сподобатися. Але, водночас, намагаюся дотримуватися тих тенденцій моди, які існують зараз. Але й дослухаюся до думки тієї чи іншої дівчини чи жінки.

- На чому робите акцент - на простоті чи вишуканості?

- На романтиці подорожей, легкості. Намагаюся, щоб кожна моя річ дарувала здійснення мрії. У кожної людини бувають важливі моменти у житті, тож я роблю все для того, щоб моя річ приносила радість її власниці.

- Як сьогодні має виглядати стильна жінка?

- Не вважаю себе експертом зі стилю. Для мене не завжди одяг є чимось надважливим. Жінка може бути одягнута у білу майку і джинси, але на першому місці у неї мають бути ставлення до життя, усмішка і гарний настрій. Позитивна жінка - завжди стильна!

- Ви - одна з небагатьох українських дизайнерів, роботи яких успішно продаються за кордоном. Сукні вашого бренда одягала Шерон Стоун та інші знаменитості. Особисто знайомі зі зірками Голлівуда?

- Шерон Стоун, Джессіка Кларк надавали перевагу моїм сукням дуже давно. Я не працюю з приватними клієнтами. Здебільшого, навіть не знаю, у чиїй ще шафі є мої роботи. Тож, із зірками я особисто не могла бути знайомою. Є піар-агенція у Лос-Анджелесі, яка займається такими питаннями. Розповім про випадок, коли мене справді розпирала гордість. Якось, гуляючи вуличками Парижа, де я була у рамках Тижня моди, зустріла на вулиці жінку, яка йшла у моєму пальті. Безперечно, тішуся, що мої роботи купують мегазірки, але коли побачила звичайну жінку на вулиці у пальті моєї роботи, на мене це справило незабутнє враження. Уявляєте, звичайна жінка зайшла у магазин, де було багато різних брендів, і вибрала саме мою роботу! Я, звісно ж, не могла пройти повз неї. Підійшла, привіталася і сказала, що мені приємно бачити її у цьому пальті.

- У ваших колекціях переважають сукні. Однак, джинси та елегантні штани у повсякденній моді витісняють елегантні сукні. Не маєте наміру перекваліфікуватися?

- Так, на щодень можна одягнути і джинси, і звичайну майку. Але на особливі моменти людина хоче прийти в особливому одязі, щоб запам'ятати цей день назавжди. Це ж не звичайна сукеночка, яку пошили десь у Китаї, а творча робота, яка несе певну інформацію, за кожною річчю стоїть певна історія. І той день, у який ви одягли особливу річ, - є частиною тієї історії. Допоки мені вистачить сили, я би хотіла творити таку магію одягу.

- Ви не належите до родини художників чи дизайнерів. Ваші батьки - вчителі. Чому вирішили не йти шляхом батьків, а стали дизайнером одягу?

- Коли я закінчила школу і треба було вибирати, куди вступати, міркувала, яким має бути моє життя, чим має бути наповнене. Мені здалося, що мода - це те, що охоплює найрізноманітніші куточки й аспекти нашого життя.

- Батьки не відмовляли вас змінити своє рішення і вибрати якусь іншу професію?

- Відмовляли. Бо це справді дуже тяжкий шматок хліба. Я зараз, до речі, також відмовляю свою дитину від цієї професії. Бо дизайнер одягу - це тільки з першого погляду виглядає, що все так гламурно. Для більшості людей - це гарна картинка на подіумі.

Насправді, це - валізки, валізки, валізки... Попри те, що батьки відмовляли, але не наполягали, тато завжди мені казав: «Багатою дуже не будеш, але з голоду не помреш».

- Коли змоделювали чи пошили свою першу роботу? Можливо, це ще був одяг на ляльку?

- Це була сукня на мій випускний у школі. І це була моя перша свідома творча робота. Я займалася бальними танцями, і мені привезли дорожезну тканину ультраяскравого абрикосового кольору. Я тоді не вміла шити, але пояснити, що саме я бачу з цієї тканини, могла. Кравчиня, яка шила сукню, була шокована. Бо шифон, якщо його кроїти по косій, витягнувся. Вона пошила сукню, а за ніч виріб став довший на 50 сантиметрів! Довелося це обрізати. А ще з тієї тканини мені зробили мешти.

Це був 1995 рік. Виглядала я, звісно, чудово. А після мого випускного на свій бал мою сукню одягали ще четверо дівчат.

- То вже тоді і зрозуміли, що дизайн одягу - це ваше...

- Ні. Через три роки. 1998 року я стала представником України у конкурсі, організованому ЮНЕСКО. Потім була виставка у Лісабоні, на якій від кожної країни представляли одну сукню. От мою сукню з цього показу закупив Музей моди в Японії. Для мене це стало наче трампліном. Зрозуміла, що йду в правильному напрямку.

- Чула, у Франції вам пропонували відкрити власне ательє, але ви відмовилися. Чому?

- Після закінчення Академії мистецтв переді мною постало питання: що далі? Йти до когось у найми чи створювати щось своє. У французькому місті Ліон створили Les Village des Crеateurs і почали запрошувати молодих дизайнерів з усього світу - надавали їм ательє, рекламу і всю можливу підтримку. Але для цього треба було перебратися туди жити. Я виграла цей конкурс від України, мені у Франції запропонували контракт з хорошими умовами. Однак, у той самий час мій коханий освідчився мені у коханні і попросив вийти за нього заміж. І я вибрала сім'ю! Я переживала, бо це був складний вибір, адже не завжди випадає витягнути лотерейний білет на роботу у Францію. Але я зустріла Почесного консула України в Ліоні Жаклін Нантерн, яка завжди вболівала і вболіває за Україну, і вона мене заспокоїла. Казала, щоб не переживала, займалася сім'єю, а у Франції на мене завжди чекатимуть. Жаклін мені надіслала умови для участі у конкурсі дизайнерів з усього світу. Я у цьому престижному конкурсі перемогла. Це вже була грошова винагорода, завдяки якій я змогла створити свою першу колекцію.

- Під час показів трапляються казуси. Іноді смішні моменти, а іноді такі, що далеко не до сміху...

- Коли рахунок іде на частки секунди, справді не до сміху. Бо за дві хвилини треба переодягнути 30 дівчат. Тоді щось відбувається: я зосереджуюся і все роблю дуже швидко. Бажано у такі моменти поряд зі мною не стояти. Моделі мають швиденько роздягатися. До речі, робота моделі дуже важка. За день на підборах вони «намотують» по 15 кілометрів. А ще усміхатися «до знимки» і продемонструвати річ так вдало, щоб нею зацікавилися клієнти. Також бувають казусні ситуації і на шоу-румах. Природне бажання для жінки - бути ексклюзивною, тож можуть навіть майже побитись за сукню, майже як у кіно...

- Чим ви найбільше у житті розчаровувалися?

- Нечесністю людей. І безвідповідальністю.

 

Фото з особистого альбому Олени Даць
та сайту http://olena-dats.com

Автор: Галина Ярема

Джерело: «Високий Замок»