Минулого тижня, під час «Книжкового Арсеналу», видавництво «Фабула»  організувало дискусію «Майбутнє без воєн». На жаль, за 45 хвилин таку тему висвітлити ґрунтовно нереально, тому завжди залишаються роздуми, котрі не влізли в регламент...

Видавництво «Фабула» нашим читачам відоме тим, що видало книгу Володимира Кошелюка «Green Card». Книга змушує задуматися, і, зокрема, задуматися про війну. Книги подібної тематики на полицях видавництва можна знайти без зайвих труднощів.

Наприклад, «Анатомія солдата» Гаррі Паркера, котрий воював в Афганістані та Іраку - і втратив ноги внаслідок бойових дій, чи «Блокбастер» хорватського письменника та музиканта Зорана Жмирича, котрий брав участь у Війні за незалежність Хорватії.

Книги тяжкі, точніше, не стільки тяжкі, скільки болючі, оскільки пронизані всіма тими відчуттями і почуттями, котрі переживає людина, що потрапила на війну.

Читати тяжко - однак ці проблеми залишаються, навіть якщо відкласти книгу. Залишаються для громадян України, котрі кінця-краю війні наразі не бачать. Залишаються для громадян США - де школяр може просто піти в школу, і там раптом виявити, що його однокласник надумав цілком серйозно воювати зі всім світом. Залишаються для громадян Європи, котрі можуть просто вийти на вулицю - і там раптом виявити, що водій вантажівки теж звернув з дороги -  на стежку війни...

Порівняно з колегами, котрі воювали в Афганістані чи Хорватії, українські воїни мали би почуватися ліпше... Мали би. Але...

 

«Після війни я багато думаю про те, що ми пережили й переживаємо. Я бачу, що представники обох сторін вважають, що правда на їхньому боці, протилежна ж сторона у всьому винна. Якби це було не так, то нащо було б воювати? Я намагався збагнути, звідки походить ця віра в те, що правда на твоєму боці, а противник винуватець усього? І якщо правда не за ними, то за що ж вони воюють? У мене виник такий собі ескіз історії, в якій боєць втратив пам'ять, приєднався до однієї з військових формацій і воює проти іншої сторони, аж поки в його товаришів не з'являється підозра, що він може бути солдатом ворожої армії. Коли рукопис був уже готовий, мої друзі, які прочитали його найпершими, порадили мені не видавати цієї книжки, бо матиму проблеми. При владі були представники правих партій, для яких війна залишається мало не святинею, яку не можна засуджувати. Але мене й далі гризло запитання: «Що ж нас спонукає до важливих життєвих рішень?» На щастя, роман вийшов друком і мав хороші відгуки. Оскільки в тексті чітко не визначено приналежність героїв до якоїсь зі сторін, роман добре сприйняли навіть у Сербії, яка воювала із Хорватією. Вірю, що й українські читачі оцінять книжку. Біль і біда не мають національності, і людські страждання спільні для всіх»,  -   розповів в інтерв'ю для «Фабули» Зоран Жмирич.

В Україні ситуація трохи інакша - чітко зрозуміло, звідки в людей, котрі прийшли в Україну з війною, взялася віра в те, що «правда на їхньому боці». Так само зрозуміло, що в багатьох, хто воює на тому боці, і віри такої загалом немає - зате є кредити чи просто банальне бажання заробити грошей за будь-яку ціну, і війна здається найлегшим виходом.

Набагато тяжче зрозуміти, що ж робити з тими людьми, у котрих віра в правоту РФ з'явилася, і продовжує втримуватися, навіть попри те, що зрозумілим є і джерело тої віри, і те, що хибність цього джерела чітко демонструють навіть такі дрібниці, як  напрям польоту снарядів.  Тим не менш, сліпа віра російським джерелам таки тримається...

Під час дискусії письменник Володимир Рафєєнко, уродженець Донецька, висловив припущення, що війни людства не закінчаться ніколи - якщо закінчаться війни збройні, почнуться війни у кіберпросторі, війни у інформаційному просторі...

І от тут якраз і є основний момент, котрий, на жаль, за браком часу не вдалося обговорити.

Війна збройна і війна інформаційна одна від одної відрізняються важливим моментом: друга не призводить до масових людських жертв. Принаймні, у більшості випадків. 

Війни у кібернетичному чи інформаційному просторі - це і є наразі той вихід з ситуації проблем з агресією, давно винайдений природою.

І природою не тільки людською.

У вовчому лігві зазвичай малі вовченята бавляться, кусають одне одного - однак  легенько, не всерйоз. Це і є той вихід - ритуалізація агресії. Якщо ж котресь із вовченят не розуміє того принципу, намагається всерйоз вкусити чи й загризти колегу - у нього починаються проблеми. Здавалося би, найбільш агресивний вовк мав би стати найголовнішим - але ж ні. Найголовнішим у вовків стає той, котрий має силу, але знає, коли вкусити, а коли просто показати зуби. А от агресивних вовків, котрі весь час йдуть на серйозний конфлікт із колегами, зграя виганяє. Більше того, вовчиці до такого вовка навіть і близько не підходять - таким чином вовк-соціопат, котрий не вміє давати раду своїй агресії, опиняється в цілковитій самотності.

Вовки добре знають, чим загрожує зграї вовк, котрий не може ритуалізувати агресію, а воює зі своїми родичами цілком серйозно.

Людство, схоже, про це призабуло.

Деякі російські психологи цілком серйозно розмірковують про користь воєн для людства як такого. Мовляв, це має сенс із точки зору еволюції, а особливо ще й якщо якийсь «більш культурний» народ завойовував «менш культурний» - от тоді прямо суцільне щастя для еволюції виду відбувалося.

Такі «теоретики еволюції» (а починаючи з 2014 року таких «теоретиків» на теренах РФ чомусь стало дуже багато) забувають про важливий момент: ми не можемо розглядати будь-що з точки зору еволюції, повністю абстрагуючись від людського тіла. Коли свідомість повністю відділяється від тіла, патологоанатоми переважно констатують смерть.

Ми не можемо відділитися від тіла - а кожна свідомість при живому здоровому тілі повинна мати співчуття хоча б до собі подібних. І повинна знати, що кожна війна - це, насамперед, біль і смерть. Це мали би бути найперші асоціації. Так працюють дзеркальні нейрони, і без них людство приречене. А «культурне щастя для еволюції» можна забезпечити тисячами інших способів...

І тому єдине виправдання війни - це коли на вас напали, і ви мусите захищатися. Тобто іншого виходу, окрім як взяти в руки зброю, у вас просто нема - інакше ви станете співучасником власного вбивства, і допомагатимете вбивці своєю злочинною бездіяльністю.

З розвитком держав, а особливо з появою ядерної бомби, коли одна держава може становити загрозу цілій планеті, проблема ритуалізації агресії стала ключовою для виживання всього людства як такого. Занадто агресивну державу з ядерною бомбою не можна просто випхати зі зграї кудись у відкритий космос.

І тут мало би відіграти ключову роль вміння решти світу вчасно  помітити, що керівництво занадто войовничої держави до ритуалізації агресії не здатне. Вчасно помітити - і дружно зреагувати, показати зуби, а може - і вкусити за хвіст.

Бо коли знаходиться войовнича держава-агресор, вона неодмінно незабаром знайде і слабшу державу-жертву. А може і не одну.

Слабша держава не може відбити сильнішу просто ритуалізованим клацанням зубами - вона мусить відбиватися. Але решта держав це можуть, якщо візьмуться гуртом - так набагато легше. І вони мали би розуміти небезпечність держави-соціопата, не зданої до емпатії. Мали би зрозуміти, що бажання «натиснути на ядерну кнопку, аби лишень всім втерти носа», ще й підсилене державною пропагандою, протрансльоване мільйонами голосів, є небезпечним для всіх - а не тільки для держав, котрі стали жертвами агресора.

Зазвичай люди, котрі на власному досвіді пережили зіткнення з агресором, і після цього вижили, стають набагато чутливішими до найменших проявів агресії. Вони розпізнають агресивну поведінку там, де інші, менш досвідчені, бачитимуть «силу», «вольовий характер», і тому подібні речі - відмінність яких від справжньої сили чи вольового характеру розуміють тільки тоді, коли вже пізно.

Є ймовірність, що людство, після того, коли добре обпечеться на війнах, почне розпізнавати нездатність ритуалізувати агресію на державному рівні ще на початках - і вчасно показуватиме зуби, або й кусатиме агресора за хвіст. Будемо сподіватися, що це станеться раніше, ніж відверті людиноненависники візьмуться за ядерну кнопку.