Великодні свята зазвичай спонукають до
роздумів про вищі сфери, до осмислення досвіду поколінь предків - та спроб інтегрувати
цей досвід у теперішнє та майбутнє. YouTube і дилеми, що стояли перед людством дві
тисячі років тому, набагато ближчі, ніж можна було б подумати.
І
тоді, і зараз однією з головних проблем людства було питання - бути чи
здаватися?
Кожен
це завдання вирішував по-своєму, керуючись своїми орієнтирами.
Хтось
вирішував, що головне - те, яким ти видаєшся людям, а хтось - що головним є те,
яким ти є насправді.
Люди,
котрі вирішували, що головне - те, як тебе бачать інші, рано чи пізно
потрапляли в халепу. Особливо коли виявлялося, що навіть найпрекрасніше
відображення в очах інших само по собі не гарантує ні щастя, ні здоров'я, ні
навіть гарного настрою.
Але,
як то не дивно, людина, котра йшла другим шляхом, теж рано чи пізно потрапляла
в халепу (щоправда, ця халепа була набагато цікавішою): а якою ж вона є
насправді? І де воно - те справді?
Справді
- це та людина, якою ти себе вважаєш у спокійній ситуації? Чи справді - це та
людина, якою ти стаєш у ситуації кризовій? І що робити, коли одна і та ж сама в
плані фізичного організму людина у спокійній та неспокійній ситуації
кардинально сама від себе відрізняється?
Комусь
більше подобається його відображення в кризі, а комусь - в спокої. Але що
робити, коли вони кардинально різні?
Ще
більше питання: що робити з цією різницею у сторіччі гаджетів, соцмереж і
відеозаписів? Тобто в час, коли всі аспекти вашого я можуть бути зафіксовані -
і потрапити на очі цілому світові? Або ж коли ви самі хочете показати себе
цілому світові - а він вас вперто ігнорує, хоч ти що роби перед тією камерою,
хоч гопки скачи, хоч носа ріж?
Ще
років 50 тому тільки одиниці могли мріяти про такий розмах і таке охоплення
аудиторії, і то зазвичай переважна частина цих «одиниць» були цілком дорослими.
Багато юних геніїв, котрі отримували
ранню популярність, під тягарем цієї популярності зламувалися і потрапляли у
потужну депресію, зі всіма її різноманітними негативними наслідками.
Ну а
вже таке щастя, як дружба чи спілкування з кумирами, для більшості хлопчаків і
дівчат взагалі було майже нереальним.
І тут
раптом технічний прогрес за якихось 50 років зробив неймовірний стрибок - і
людина ледь не з пелюшок опинилася сам-на-сам зі світом, і зі всіма його
недитячими екзистенційними проблемами.
У три
роки дитина може не знати азбуки, не вміти читати і навіть не знати свого
прізвища. Але улюблені мультики і відео на YouTube вона знайде, і то набагато
швидше, ніж бабуся, і навіть мама. А трохи старша дитина вже і ролик запише, і
сама виставить на показ всьому світові. І навіть знайде однодумців, котрі цей
ролик дивитимуться.
І
спілкування з кумирами - вже не проблема, пиши повідомлення - і отримаєш
відповідь. А якщо зможеш кумира чимось зацікавити - то й цілком дружні стосунки
можна підтримувати.
І от
вже сама ця дитина опиняється перед проблемою: бути чи здаватися? А якщо бути -
то якою?
Загалом
вважається, що те, якою людина є насправді, показує криза.
Саме
на цьому ґрунтувалися найрізноманітніші обряди ініціацій в різних суспільствах,
націях і культурах.
Саме
тому підлітків всіх часів і народів так тягнуло в кризові ситуації - і в гострі
емоції. І якщо ніхто не встиг створити випробувань для юного покоління - то
створюють собі самі. І, знову ж таки, завдяки технічному прогресу - записують
на відео, кожен собі створює своє кіно, іноді - навіть останнє в житті. Хтось
просто не розраховує запасу сил, а хтось вирішує, що бути не варто, головне - хоча б на кілька моментів здатися світові
героєм. Чи майже героєм. А чи й справді стати героєм - і заплатити за це
життям. Для когось життя не є важливим, ще для когось безсмертна душа є
важливішою, ще хтось сподівається на життя наступне.
| |
| Кадр з фільму Sidekicks (1992). Головний герой – хворобливий хлопчик, котрий мріє про дружбу з Чаком Норрісом – і таки докладає цілком успішних зусиль для здійснення своєї мрії. В основу картини лягла реальна історія, однак фільм не сподобався аудиторії – і гучно провалився в прокаті
|
Але до
кризових ситуацій, свідомо чи не свідомо, в тому чи іншому віці тягнуться всі.
Хоча б
для того, щоб дізнатися - чого ти вартий? Хто ти? Який ти насправді?
Криза
притягує - бо в кризові моменти залишається тільки те, що в людині «вшито» на
най-найглибшому рівні.
Справжня
раптова бійка показує, наскільки ретельними були ваші тренування у залі.
Справжня
раптова сварка - наскільки глибокою є ваша повага до опонента.
Пожежа
показує, наскільки добре, до рефлексів, ви завчили правила пожежної безпеки.
Війна
показує, наскільки сильно ви любите свою країну.
Але є одна важлива
заковика: криза - це стан, коли всі
людські ресурси працюють на повну. В цьому стані тяжко бути тривалий час -
можуть перегоріти всі «запобіжники».
І що ж робити, якщо в стані
кризового переляку ви дієте добре і правильно, і самі собі подобаєтеся як
людина, - а в стані спокою все це кудись щезає? В які з цих моментів ви є
справжніми? І що робити, коли люди, котрі знають вас в одних ситуаціях, геть не
впізнають вас у ситуаціях інших?
Ця
проблема є важливою для найрізноманітніших прошарків суспільства.
Для
когось глядачі його відео у соцмережах - це вже виклик, є глядачі - життя
триває, нема - все, щезає сенс докладати зусилля, небо падає на землю.
Для
цілої України, як виявилося, виклик - це ворог на кордоні, почалися бойові дії
- з'явилася потреба діяти, докладати зусиль, демонструвати найліпші свої вміння
і навички, працювати на повну силу. Стихає шок - і багато людей повертаються до
звичного попереднього стану... І вже самі себе питаються: а яка країна була
справжньою? Та, котра віддавала останню копійку на підтримку воїнів, чи та,
котра краде (чи дозволяє красти) з власного ж бюджету мішками і вагонами? І
котрі воїни були справжніми - ті, котрі йшли під кулі заради країни, чи ті,
котрі за кілька сотень гривень пропускали контрабанду на лінії вогню? І що
робити з людьми, котрі встигли однаково успішно побувати в обох іпостасях - і
героїв, і засранців?
Питань
багато, відповіді на них не є простими і легкими навіть в теорії (а про
практику і взагалі годі й казати). Але тим і цікавий є й сам процес роздумів -
і перевірки їхніх результатів на практиці.
Приклад
із найсучаснішої історії України для цих роздумів є надзвичайно корисним -
оскільки показує ті пласти поширеної проблеми, котрі ще років 5 тому були
зовсім не очевидними.
Саме
цей приклад демонструє, чому важливо не тільки бути, а й слідкувати за своїми
відображеннями якщо не в чужих очах, то хоча б у дзеркалі.
Іншими
словами, саме на прикладі України
видно, наскільки важливо, щоб те, що у вас заховане глибоко, було помітно хоча
б вам самим, а бажано - і людям довкола вас.
І, загалом, не так важливо,
наскільки неідеальними ви є. Важливо те, що ви збираєтеся робити з цією
не-ідеальністю, і в який бік рухатися.
Саме
тут в нагоді має стати церква і її вчення, котре має пояснити людині, що Бог її
любить зі всіма її недоліками.
Людина,
котра знає, що Бог її любить і допоможе їй вдосконалюватися, має більше
сміливості подивитися сама на себе. А відтак вона вже буде чеснішою сама з
собою, бачитиме свої недоліки і переваги.
І відтак
їй буде зрозуміло і те, чому Бог випробовує тих, кого любить. Тільки через
випробування людина пізнає себе.
Але з
іншого боку, у вільний від випробувань час (назвімо це так), за наявності
певної чесності і смиренності, вона має можливість напрацьовувати нові навики.
Створити нову себе - і створити усвідомлено та цілеспрямовано.
А от
людиною, котра сама себе не знає і знати не хоче (або хотіла би знати себе не
такою, якою вона на даному етапі є), дуже легко маніпулювати. І навіть можна
переконати її, що вона є поганою, не здатною ні на що хороше (особливо якщо
насправді це не так чи не зовсім так). Чи варто казати, що така людина мимоволі
сама себе наражає на додаткові випробування?
(Далі
буде)