Продовження.
Початок -
в попередньому номері
«Молодіжного Перехрестя»
З 2014 року моє вогневе нахабство співвимірне моєму укриттю! І знаючи, що
до нас обов'язково прилетить, і не маленьке, копаємо глибоко і натхненно. Під
Авдіївкою якось ворожа 122-а гаубиця прямо влучила в укриття одного з наших
розрахунків. Все горить, БК детонує... Думала, всі загинули. Ми з Толиком, моїм
заступником, вискочили до міномета, я вимагаю по рації засічку - хочу
помститись... Коли бачу - окопом мандрують троє моїх хлопців, наче нічого не
сталось. Один був легко пораненим, провів п'ять днів у шпиталі і повернувся.
Укриття таки витримало!
| |
Світлину зроблено до обстрілу. За спиною Олени стоїть хатка, де розташовувався господарсько- харчовий склад | |
Я вважаю так: завжди і в усіх випадках треба стріляти. Ми намагаємося стати
ближче до цілі, бо на менших зарядах більша влучність. За три роки війни в
мінометці настріл у мене суттєвий. Я вже знаю, при яких зарядах-прицілах які
дати поправки для чіткого ураження цілі. Головне, щоб при першому пострілі не
було перебору. Переліт часом не спостерігається. Якщо з першої не влучили, то
при недольоті другу міну хороший коригувальник кладе в ціль.
- Але, мабуть, і до вас прилітало?
- Завжди! Тому під час тиші треба копати, копати і копати. Піт заощаджує
кров! Прилітало мабуть все, що є в арсеналі ворога: гради, уламкові, фугаси,
кумулятиви, з підривником В90 (на повітряний розрив)... Цього року вперше нас
касетними обстрілювали... І після цього знаєте, як приємно чути, коли
розповідають, що війни немає... І за чотири метри від нас падало. І в яму з БК
влучали. Потрощило велику кількість мін, добре, вони інертні і не здетонували.
Падало і біля хатки, де був штаб мінометки. На щастя, міна не розірвалась -
досі там лежить. Свистить, а ми працюємо. Якщо зовсім завал, хлопці вибігають і
стріляють між розривами. Ми більш-менш почуваємося в безпеці, бо добре
закопані. В окоп, де перебуваємо ми з мінометом, влучити важко. Але рветься і
над головою, уламки летять вниз...
- Страшно?
- У мене за три роки було декілька дуже страшних випадків. Це - перший бій
на стаціонарному місці розташування мінометів. Ми змінили морпіхів, а їх
позиції були добре відомі ворогу і три місяці безперестанку обстрілювалися
великими калібрами і «Градами». Був у нас виїзд із ротою глибинної розвідки за
лінію фронту на наліт, коли працюєш не з закопаної позиції, а з поля, посадки,
ярочка. В такому випадку потрібно швидко відстрілятися і втекти. В ті місця
жоден розвідник нашого розвідбату не ходив. Лише «глибинка» і ми. Ніколи не
забуду пряме влучання і знищення укриття одного з моїх розрахунків... Якось
працювала напівпрямою наводкою зі зламаного міномета, а розрахунок був повністю
з новеньких, мобілізованих, які лише два дні як міномет побачили... Робили ми і
наліт без укриття з коригуванням на Донецьк... Дуже страшно, коли бачиш дірку в
спині двадцятирічного навідника... Все інше вже давно сприймається як РОБОТА
ТАКА.
Нервово працювати неподалік від своїх, коли прикриваєш розвідгрупи. Або
якщо позиції ворога близько до наших. Тоді установки двічі перевіряєш - і все
одно нервуєш.
У момент, коли проводиш вогонь, адреналін зашкалює, і тоді ні на що не
звертаю увагу, у мене в голові тільки приціл, кутомір, коректури і - «Заряджай
- вогонь». А коли стріляють під ворожим вогнем бійці, за яких відповідаєш, тим
більше, молоді хлопці віком 21-25 років, дуже страшно. Тоді я кричу - «В
укриття!» А вони мені: «П'ять метрів недоліт, це ж не по нас. Ще трієчку
встигнемо...». І біжать до міномета.
| |
| Все, що залишилося від хатки й укриття. «Взагалі, там, де стоять мої міномети, з часом мало що лишається», – розповідає Олена
|
Існує норма витрати боєкомплекту. Якщо ворог вистріляє весь - тебе
однозначно вб'ють. Тому, якщо ворог вийшов на наліт, наше завдання - стримати
їхній вогонь. Зазвичай, вистачає від двох до восьми мін, аби по нас перестали
стріляти.
А бувають дуже прикрі випадки. По тобі стріляють, ти знаєш, де ворог
перебуває, дістаєш його, а вже виконуєш пріоритетніше завдання і навіть одне
дуло не можеш розвернути, аби відгавкатись. Буває і заборона на відкриття
вогню. І ти бачиш ціль, можеш її знищити, а тобі - «вогонь не відкривати».
Але головне для мене - це люди! Не так важливо знищити терористів, як своїх
зберегти. Люди - наше все. Без них техніка не їздить і міномети не стріляють.
- Коли ви стали командиром?
| |
Під час обстрілу
| |
- У 2015 році. В 131-му розвідбаті мене офіційно призначили командиром
міномета. Хоча і в 54-му батальйоні фактично виконувала ці функції, але
офіційно значилася санінструктором 4-ї неіснуючої роти. В 56-й бригаді я
прослужила понад рік, і там мене вже призначили спершу командиром мінометного
взводу, а десь рік тому - командиром мінометної батареї.
- Як ви потрапили в армію?
- У 2014 році вся моя родина пішла у військкомат. На те було багато причин.
Зокрема, й те, що в нашій родині з діда-прадіда усі біли військовими. Мої мама
й тато - з флоту. Також є у мене й особисті рахунки з росіянами, мені вони
ніколи братами не були. Звісно, важливо було захистити Батьківщину. Додалось й
відчуття жадібності - це моя земля, і я її нікому не віддам! Ви бачили, який
тут, у Донецькій області, чорнозем? Якщо камуфляж у землі, його неможливо
відчистити, жодна щітка не бере. Земля така жирна, як її можна комусь віддати?
Десь у березні-квітні 2014 року почали створюватися загони територіальної
оборони, куди запрошували всіх власників мисливської зброї. В мене є мисливська
гладкодульна зброя, в тата - нарізна. Ми разом тренувались в одній з рот
«Київського легіону», доки мене не забрали в армію, а тато досі залишається у
загонах оборони снайпером. Воювати за Україну готові були всі з моєї родини.
Але батькові відмовили - вік не дозволяв. Колишнього чоловіка в першу та другу
хвилі не брали, бо він луганський, а в той час добровольців вистачало, і
чоловіків з окупованих територій остерігались мобілізовувати - боялися, що
перейдуть на бік терористів, хоча він давно жив у Києві. Після того, коли я
оформилася в армію, наш син залишився з батьком. Зараз йому 12 років.
Насправді це і є головною причиною, яка змусила мене піти в армію. Не хочу,
щоб воював мій син. Якщо війна не закінчиться, його нічого ж не стримає. Кров -
не вода, своє візьме. І чим більше ворогів я вб'ю зараз, тим менше залишиться
йому. Ні на війну, ні на строкову службу, ні на військову кафедру не хочу щоб
ішло майбутнє покоління. Хочу, щоб у дітей було майбутнє без війни, без берців,
щоб не йшов талановитий художник, чи лікар, чи генетик на рік мити унітази,
фарбувати бордюри і замітати плац і, може, всього двічі постріляти з автомата.
Це - безглуздя. Термоядерний реактор, здешевлення та охоплення населення
планети електротранспортом знищить Росію за лічені місяці...
Так, мають вміти тримати зброю в руках всі. Але в «Київському легіоні» за
кілька місяців без відриву від навчання чи роботи навчать дійсно корисних
речей, а не совкового непотребу.
- Ви готові були бути солдатом? Адже жінку в армії найперше залучають на
посади діловода, фінансиста, кухаря...
- Я завжди знала, що буде війна з Росією. В 90-х їздила в дитячі вишкільні
табори тренуватись. Ще до початку війни писала про доцільність напасти першими...
З командиром батальйону, в який ішла, була знайома років двадцять до того. Він
знав, що я не буду вся така жіночка, що переживає за нігтики. Спочатку скерував
мене в розвідроту, а потім - так випадково вийшло - в мінометний взвод
розвідбату.
- Як син і батьки сприймають те, що ви на війні?
- Мама, як і належить, телефонує щодня. У неї ввечері перекличка - має
знати, як справи у мене і сестри, яка у декретній відпустці. Безумовно, мама
постійно просить повернутися додому. Був кумедний випадок. Підполковник-куратор
мінометників особисто поїхав із зведеним взводом на вогневу позицію, а мене
відправив на корегування. Розташувалась метрів за триста від цілі. Коли
відкрили вогонь, їхній снайпер мене швидко вирахував, але дістати не міг. Тоді
в хід пішли кулемет і АГС. І от сидимо з приставленим до мене в охорону
розвідником на дні шанця, висунутись не можемо, а тут телефонує мама. Кажу:
зайнята, передзвоню. А вона: «Постійно в тебе на маму часу немає, як не
зателефоную - зайнята»... І давай буркотіти. Вже коли я приїхала у відпустку,
розповіла їй, що відбувалось, вона розплакалась.
Син дуже сумує. Приїжджаю - радіє! В класі у сина є ще один хлопчик, батько
якого в АТО. Нам пощастило з учителькою - Маргарита Миколаївна сама з
Маріуполя. Вона дуже підтримувала наших синів.
Пам'ятаю, після того, коли я місяці три вже була на війні, телефонує мені
син: «Матусю, ти там тримайся. Я скоро підросту і тебе підміню». Він хотів бути
військовим. Але час іде, він дорослішає, відкриває в собі інші таланти. Я сама
колись хотіла йти на флот, як тато і дядько Володя. Дівчат тоді ні на флот, ні
в авіацію, ні у танкові війська не брали, а йти в училище зв'язку, бажання не
було. Тоді тато казав: «Ти занадто розумна для армії». Так і є. Наука є
цікавішою, ніж війна, в армії я деградую...
- А як ви вчилися стріляти з міномета?
- Освоювала мінометну науку поступово, спочатку в «учебці» тиждень командир
розрахунку вчив «до бою», «відбій», що таке аборт і чистка-змочування. Вперше
стріляла безпосередньо в бою. Більшість з тих, кого потім учила, також вперше
стріляли одразу по сєпарах. Мені дуже пощастило з командиром взводу. 22-річний
київський хлопчина навчився стріляти сам і навчив нас. З великою повагою до
нього ставились. Потім навчилась наводити і рахувати, освоїла бусоль, керування
вогнем.
У 2014 ми могли установки для стрільби взяти лише по карті з артилерійським
колом та з таблиць стрільби. В 2015 у нас вже з'явився планшет «Армії SОS», і
точність визначення установок покращилась, хоча розуміння багатьох нюансів
прийшла згодом. Я аналізую кожне своє невлучання. Моя наукова доколупистість,
талант бути занудою дуже в цьому допомагає. Завжди шукаю причини, чому не
влучила в ціль, і виправляю недоліки. Також у арти в АТО є, назвемо умовно,
«координатор». Він спілкується з усіма артилеристами, і через нього
відбувається обмін премудростями. Свій квадрант я тестувала в
«Укрметротестстандарті». Він дуже точний. Багато невлучань через не вивірені
установки. Я не хочу розповідати про всі нюанси, щоб ворог не дізнався.
Радянські методички з роботи артпідрозділів (три основні перекладені
українською, але без істотних коректив) розраховані на війну з китайцями. Їх же
мільярд, куди не стріляй - в когось влучиш. Сучасні війни зовсім інші.
| |
| Перший барак,
в якому Олені довелося жити |
Мінометну батарею в 37-му батальйоні створювала з нуля. Там був лише
мінометний взвод у роті вогневої підтримки. Людей збирала по всій Україні - з
ким колись служила. Кликала найбільш досвідчених. Батарея підібралась - ураган!
Коли треба було вибрати позивний батареї, вони на нараді вирішили назватися
«Бубочки». Ті, хто до нас приїжджав, дивувались - всі тверезі, без будь-якого
допінгу «для хоробрості», спокійно готові йти чорту в зуби. І в мене стріляли всі:
і водії, і замполіт, і технік, і старший офіцер батареї (СОБ), точніше СОБа не
було, його функцію виконував сержант шахтар з Павлограда). Всі дуже сміливі:
Толик - кращого мінометника знайти складно, Кирило - найкращий замполіт у
збройних силах, Сашко, Артем - дуже точні і надійні в бою, Генчик, Вася,
Коленька, Данька, Олексій, Жека, Гриша, Олег, Сергій. А Тарас - найбільш везуча
людина, яку я зустрічала. Поруч з ним було не страшно, бо знала, що його нічого
не вб'є і всіх навколо нього також. З 2014 року разом воювали...
Тепер я
часто вчу інших. Витрачаю три дні свого життя на інтенсивне навчання новачків,
ставлю їх біля дула, беру секундомір, засікаю час. І дивлюся, в кого що краще
виходить: хтось швидко та чітко наводить, хтось горизонтує, хтось споряджає.
Розставляю на свої місця і пояснюю дії кожного окремо і всіх разом в бою.
Добре, що особисто все це проходила і знаю, як тепер робити краще, і якими
бувають традиційні помилки. Через три дні розрахунки готові виконувати
завдання. За тиждень можна злагодити батарею з нуля. Підготовка автономних
розрахунків або командирів взводів триватиме десь місяць.
Маючи великий практичний досвід на цій війні, від радянської тактики
залишила небагато. Оскільки в росіян такі ж радянські методички, як і у нас, ми
чітко розуміємо, як вони діятимуть, і можемо їх знищити, водночас, самі по них
не працюємо, тому нас важко дістати. Хоча на полігонах постійно за це сварять,
і тренуватися там доводиться «як належить», виконуючи те, що потім не
згодиться.
- Чого вам, як жінці, не вистачає на війні?
- Мені завжди потрібний гарячий душ. Я ж мегаполісна. Тільки тут розумієш
цінність цілодобової гарячої води. Хоча добре, що хоч якась є, зрозуміла я
після двох тижнів, коли взагалі води не було. Вологі серветки були єдиним
порятунком. Ще не затримуюсь довго там, де погано годують, а траплялось, що і
зовсім не годують. Там казали: «Магазин знаєте де, зарплату отримуєте...» Мені
це не підходить.
| |
«У січні 2015 року були важкі часи, – каже Олена. – Тоді тато з колишнім чоловіком привезли допомогу: воду, їжу, генератор, бензопилку, рації, форму, взуття, батарейки, ліхтарики і багато інших корисних речей, а головне – машину ГАЗ-69, яку ми і назвали Козликом. На ньому можна хоча б по воду їздити... Ліворуч на фотографії видно закидану гілками нерозірвану російську міну. Досі так і лежить там»
| |
Чому я не хочу брати участь у всіх жіночих конференціях за права жінок,
куди мене регулярно запрошують? По-перше, в мене немає проблем з тим, що я
жінка. Мене призначили командиром міномета і командиром мінометного взводу до
того, як офіційно дозволили жінкам обіймати «чоловічі» посади. По-друге, в мене
інші проблеми: людей не вистачає, з радянською технікою просто біда - вона вся
сиплеться. Може, по телевізору розповідають, що нас усім забезпечують, але за
три роки, за рідкісним винятком, техніку тягнемо власним коштом. Але це все
важче дається. Влітку виходили з Авдіївки, то в колесах дірки були такі, що
влазили три пальці. На деяких протектора не те що не було, вже три шари корду
стерлись, а це - життя і безпека особового складу. Міномети... Просто промовчу. І
коли пишу рапорти на колеса та запчастини, наче прошу комбата з власної машини
зняти, щоб на мою власну поставити. Чую крики та образи. І тут не до гендерних
питань... По-третє, особисто знаю ініціаторів впровадження гендерної рівності в
армії. Звісно, дівчата молодці. Вирішили - ХОЧУ - і вибороли для всіх, але чи
готові тепер взяти на себе відповідальність за баласт? На бойові посади треба
брати не після бабського «хочу», а після серйозного і виваженого «можу», бо тут
не всі чоловіки можуть!
А, взагалі, вважаю так: не треба доводити, що ти сильна та класна. Взагалі,
не треба нікому нічого доводити. Просто добре виконуй свою роботу, і всі
побачать, що ти професіонал, і тоді жодних проблем у роботі не виникає.
- До вас залицяються чоловіки?
- Не дозволяю, щоб у чоловіків такі думки навіть з'явилися. Якось
намагались мене, судячи з пліток, притулити до підполковника, куратора
мінометників. Я посміхалася і ані заперечувала, ані підтверджувала. Це дуже
зручно - ніхто чіпати не буде.
Володимир Васильович до мого переводу в 56-у бригаду особисто їздив на
виїзди з мінометниками усіх батальйонів бригади, фактично відродив мінометки,
дуже вболівав за нас і завжди допомагав. Саме він разом з підполковником
Олександром Віталійовичем, підполковником Сергієм Сергійовичем та майором
Андрієм - вибачте, не пам'ятаю по-батькові - сприяли моєму призначенню
командиром мінометного взводу. Коли пішов Володимир Васильович, настали важкі
часи. Мінометники 56-ї бригади ставляться до нього з великою повагою, він знав
всіх якщо не по іменах, то по позивних. Єдиний із бригади, вже будучи
звільненим з армії, телефонував і хвилювався, коли нашу батарею кинули в бої
під Кам'янку.
Якби я прийшла в армію в пошуках чоловіка, хіба я за три роки не знайшла б
його? Дехто вже по два рази повиходив заміж. Завжди розділяю роботу й особисте.
Особисте вдома під час відпустки, а на позиціях - лише війна.
- Ви живете окремо від хлопців?
- Спочатку жила з усіма в наметі, потім у величезному бараку, що був
якимось господарським приміщенням. Там жах був: грибок, стіна тече, з усіх
щілин дме, за метр від буржуйки вже пара з рота йде. А спала я метрів за п'ять
від буржуйки.. Двоє захворіли на туберкульоз. Я - з пневмонією. Перша зима була
страшна. Півроку не могла зігрітися. Гаряче було тільки в боях. Потім мені дали
одномісну кімнатку. Така чернеча келія. Прохід вузесенький і ліжко. Потім жили
в хатках, у кімнатках по двоє-троє. Потім знову з усіма разом, потім - окремо...
Постійно роз'їзди, а тому завжди по-різному. Я розумію політику батальйонів, де
командири живуть у підрозділах, зокрема, і в пункті постійної дислокації. В
37-му баті командири перебувають зі своїми солдатами на позиціях. Вони не
сидять у тилу, не пиячать.
З великим теплом згадую 37-й батальйон. Там мені сприяли, допомагали. Після
виходу із зони АТО видали парти, зробили клас, де ми постійно займалися.
Причому, на заняття приходили і зі сусіднього підрозділу. Хтось хотів отримати
знання з топографії, хтось - навчитись коригуванню.
| |
| Сніданок після обстрілу - казанок згорів, а
макарони ще нічого... |
- Жінки були серед ваших учнів?
- Жодної. В 37-му жінки, здебільшого, медики, кухарі, «секретка», фінансисти,
стройовики. Причому, жодних претензій ніколи до дівчат не чула. Всі на своїх
місцях і обов'язки виконували добре.
- Ви в армії й далі служитимете?
- Вагаюся. Мені залишилося чотири місяці до закінчення контракту. Будь-яка
робота має оцінюватись. Це - показник доцільності її продовжувати. Якби
командування вважало, що роблю щось потрібне і корисне, якось би заохочували.
Це був би для мене аргумент лишитись.
Цінними кадрами не розкидаються, їх бережуть, мотивують. Знаю особисто
трьох людей, які не були в жодному бою, не вбили жодного терориста, не
врятували жодного піхотинця, а ордени «За мужність» мають. Значить, їх робота
важлива, потрібна і цінується. Це ж так героїчно - бути, скажімо, начальником
речової служби... Знаю людей, що за два-три роки пройшли шлях від молодшого
лейтенанта до капітана, не виходячи зі штабу в пункті постійної дислокації. А
мені на це знадобиться років шість.
Значить, щось робила не так, і моя робота не потрібна, не корисна. У такому
випадку треба йти. Тим більше, з їхніми мінськими угодами, коли по нас стріляти
можна, а у відповідь - ні. Кому таке може сподобатись?
Взагалі, армія - це не моє. Війна - так! Мені комфортно на вогневих
позиціях, там я на своєму місці. Я можу професійно виконувати свої обов'язки,
але мені більше подобається інтелектуальна робота. Я б дуже хотіла працювати з
високоточною зброєю, щоб завжди влучати в ціль. Що мене дуже дратує в армії -
непрофесіоналізм і некомпетентність.
У мене немає в армії перспектив. Коли звільнюся, мене поставлять у резерв
першої черги. Щойно дадуть по-справжньому воювати і почнеться велика війна, а,
швидше за все, буде велика війна і артилерії дадуть зелене світло, - мене
знайдуть і витягнуть з резерву. За 24 чи 36 годин приїду, куди треба. Хоча, чим
довше пробуду вдома, тим важче буде повернутись...
- Бригаду вивели із зони бойових дій...
- Для мене перебування у тилу - це біда. Я б із фронту не їхала... Ще й у
частині офіцерів не годують... Але треба поповнитись, відновити боєздатність,
відремонтувати техніку. Це - важливо, але, на мій погляд, не довгі ж сім
місяців сидіти у ППД, так ми втратимо людей. А люди - наше все!
- Ви хочете захистити дисертацію?
- Не впевнена! Навіть не знаю, чи досі існує сам інститут. Наука в країні
нікому не потрібна, тому, чула, інститут давно стоїть без замовлень. Разом з
тим, враховуючи реалії теперішнього життя, треба добре зважити, чи зможу я
прожити на стипендію, якщо повернусь в аспірантуру. Навряд на 3 тисячі 200 гривень
у місяць протягнеш! А героїчно і патріотично померти з голоду якось геть не
цікаво. Тож, можливо, заберу родину і поїду... до кенгуру в Австралію. Розумію,
що буде нелегко - син у мене дуже патріотичний хлопчик, і про жоден закордон
навіть чути не хоче.
Автор:
Віолетта Кіртока
Джерело:
«Цензор.НЕТ»