37-річна киянка, яка у 2014 році добровільно пішла в армію, стала... мінометником і рік тому була призначена командиром мінометної батареї. Її вмінню влучно стріляти дивуються досвідчені офіцери. А вона сама планує все ж таки захистити дисертацію й отримати звання кандидата економічних наук.

Олена служить у 72-й бригаді, яка днями повернулася в місце постійної дислокації - у місто Біла Церква. Жінка, яка до війни ніколи не мала справ з армією, викликає подив та захоплення у чоловіків, які бачили її за роботою. Вона вправно дає собі раду з п'ятьма мінометними розрахунками одночасно. І цілить по мішенях так, що всі дивуються. Але, акцентує увагу Олена, на результат завжди працює ціла команда. Мінометникам привозять роздруковані картинки об'єктів, дані про цілі дає піхота, ті, хто працює з БПЛА та камерами спостереження, іноді самі виїжджають подивитися на цілі, часто навідують піхоту і розвідку на спостережниках, прив'язують СП-шки для збільшення точності визначення координат цілі та коректур при спостереженні ними знаків розривів... Але організувати роботу і навчити ефективно працювати мінометників змогла саме киянка-доброволець Олена. При цьому, жінка за три роки війни не отримала жодної державної нагороди, хоча її п'ять разів подавали від різних підрозділів. Лише цього року її ім'я тричі було в поданнях від 56-ї, 72-ї та 28-ї бригад. На жаль, і в Білій Церкві під час вітання бригади на центральній площі міста Олена не була серед тих, кого нагороджували...

Олена до війни та під час служби

Нашу розмову Олена декілька разів відкладала. Там, на околицях Донецька, вона постійно була невловимою. То на позиціях, то вчить бійців, то передислоковується. Тільки перед самим виведенням підрозділу Олени із зони АТО нам вдалося порозмовляти. Ми і сміялися, і порушували серйозні питання. Я насолоджувалася гострим розумом і влучністю формулювань цієї неймовірної киянки. Вона, маленька, тендітна, ще меншою виглядає у військовій формі. Впевнена, що сукня, підбори, зачіска та макіяж дуже личать їй. І сподіваюся колись побачити Олену саме в такому жіночому образі.

  Але, як вона сама каже, ще в дитинстві потрібно визначитись: ти або розумна, або вродлива. Одночасно і те, й інше рідко трапляється. Олена вирішила, що розумна. «Так важче, але хтось же мусить», - посміхається командир мінометників. Найближчі півроку ця неймовірна жінка одягатиме військову форму.

	Фотографія Дмитра Муравського ввійшла у книгу «Через війну»

- Вперше міномет я побачила саме на війні, - каже Олена. - Мене взяли в розрахунок споряджаючим. Я відповідала за БК. Потім стала навідником, командиром розрахунку... Коли починала службу, мене одразу попередили, що все буду робити на загальних підставах, жодних преференцій через те, що жінка, не буде. Окремо це підкреслили заступник командира мінометного взводу і командир мого розрахунку. Людей мало. Баласт нікому не потрібен. Тому копала, вантажила БК, чистила «Шайтан» (мінометам іноді дають імена), стояла в нарядах, на варті. І все інше робила так само, як і всі.

- Міни ж важкі. Скільки важить один снаряд, який закидається у міномет?

- 16 кілограмів. Ящик із двома снарядами - це 50 кілограмів. Але ця вага розподіляється на двох людей. В розрахунку рідко набереться більше, ніж чотири бійці. При загрузці БК двоє перебувають у кузові машині, двоє - внизу. Це ж не те, що ти взяв ящик і тягнеш його десять кілометрів. Ні. Тут взяв, підняв, поставив. Ривками ящики тягати нормально. Якось вирішила розсортувати по номіналу штук триста мін - не було чим зайнятись, і дуже змерзла, якось треба було грітись, - посміхається Олена. - Підняти незручний 50-кілограмовий ящик я сама не можу - розмаху рук не вистачає. Тому перекладала міни по одній. Одну виклала, другу разом з ящиком переставила, поклала туди іншу, відповідного номіналу. Так і сортувала, готуючись до бою.

Розумієте, я не звикла філонити. Не важливо, подобається мені робота чи ні, я маю зробити її добре. Робота мінометників дуже брудна, важка і невдячна. Особливо задрипані ми восени та навесні, коли з-під плити вилітає в різні боки муляка, коли гумаки по коліна в болоті в'язнуть. Тягнеш цей бісів ящик, гумаки 43-го розміру при моєму 38-му всмоктує муляка, нога вислизає з чобота... А копати, набрав повну лопату! Перекидаєш її, висипається грамів двісті муляки, а два кілограми лишаються. Капець! Довершує бойову забрудненість чистка мінометів, коли відрами носимо різні мастила. Потім два дні руки не можемо відмити від цього всього. А коли ти стріляєш із дня в день і чистиш міномет постійно? А буває, ще й води немає... Було таке - і сніг топили, щоб хоч чаю випити.

- Хлопці все ж намагаються вам допомогти?

- У першому взводі, де я служила, людей було дуже мало, і тому всі працювали однаково. Так і пішло. Я - такий самий боєць, як і інші, незважаючи на стать. А ще хлопці швидко почали мене поважати, бо біля міномета я могла перебувати на будь-якій позиції. 

- Знаєте, скільки чого знищили зі своїх мінометів?

Фотографію зроблено під час розвідки перед боєм. Машину, яку киянка називає виручалкою, називають Козликом. «Ми три роки разом служимо», - посміхається Олена

- Не проводжу статистику боїв, не підраховую. Намагалися рахувати спочатку, скільки мін ми вистріляли, але коли знову збилися, перестали. Про точність роботи дізнаємося, коли піхота телефонує і дякує, коли розвідники отримують перехоплення про знешкоджені цілі з того боку. Буває, мені скидають відео, на якому видно, що ми підбили. Іноді ми бачимо довгі феєрверки з того боку, значить, кудись влучили. В багатьох випадках я не знаю, куди стріляю, потім мені іноді розповідають, іноді ні. Про одну важливу, знищену нами, ціль ми дізнались через рік зовсім випадково...

- Чула, що ви і танки підбивали...

- Моєю зброєю танку нічого не зробиш. Скільки не влучай, а він обтрусився і стоїть. Це - неправильна штука, що по танку доводиться стріляти з міномета. Для цього є МТ-12. Саме тому армія використовує різне озброєння, бо на кожну ціль є засоби, якими можна її уразити. Але три танки ми зупинили і змусили розвернутися...

А семеро хлопців з батареї таки змогли і підбити танчик у дуже нелегкому бою. Нам тоді добряче перепало, але вони все ж змогли підпалити ворожу броню. Бійців подали на державні нагороди, але досі ніхто з них нічого не отримав.

- Коли ви почали вираховувати цілі та командувати стрільбою з міномета?

- Ви маєте на увазі - розраховувати установки для стрільби та керувати вогнем батареї, - усміхається Олена, чуючи мої дилетантські запитання. - Це не скоро відбулося. Через кілька місяців на війні мій розрахунок відправили на підсилення в Гнутове. Там було вогненне пекло. Тонни металу щодня сипалися на голову, відступати було нікуди: довкола ворог, позаду річка, єдиний міст, по якому можна виїхати, але він далеко і накривається... Там і довелось вперше самій і орієнтувати, і рахувати, і наводити. Бігала від бусолі до прицілу, рахувала коректуру і наводила. Тоді командир мінометної батареї морпіхів багато мене навчив, саме там ми стали мінометниками. Ми тоді були вражені сміливістю морпіхів. Для нас тоді здавалося фантастикою стояти в повний зріст під вогнем, спостерігати спалахи і відповідати, а вже через тиждень ми самі так почали працювати. І робимо дотепер. Для нас тепер це - норма.

Найчастіше ми працюємо зі закритих позицій. Лише раз я стріляла напівпрямим, безпосередньо спостерігаючи ворога. Просто якщо ми його спостерігаємо, то і він так само чітко бачить нас. А значить, дуже швидко і влучно може прилетіти у відповідь. Ворога ми тоді знешкодили... Але це був один зі семи найстрашніших днів на війні.

Якщо ціль не спостерігається, вперед виходить коригувальник. Також допомагають знаходити ворога і цілити по ньому відеокамери, безпілотники, піхота. Завжди хтось підкоригує. Якщо працюємо по цілі, що не точно визначена, не спостерігається і не коригується, накриваємо квадрат. У мене немає такого, щоб ми випустили боєкомплект, і він полетів в нікуди, а ми поїхали додому. Ні. Ми будемо стріляти, поки не влучимо, а при повній підготовці та з корегувальником з першої-третьої міни влучити можна. Якщо це бліндаж - будемо знімати фугасами накат за накатом, поки не доб'ємо, а навздогін можемо ще й підпалити...

По нас також пульками не стріляють, дрібнота до нас не долітає. А от 120-й калібр і вище - регулярно. Там, де довго стоїмо, швидко відівчаємо ворожі міномети нас турбувати. Спочатку намагаємось стримати стрільбу з їхніх стаціонарних дул, а потім - зупинити атаки. Якщо бригада працює чітко і злагоджено, і за хвилину приходить засічка ворога, моїй батареї досить від півтори до п'яти хвилин, щоб відкрити вогонь. Мінометні дуелі - найкраще, що може бути. Хто кого? Як бачите, ми живі. Значить, їх немає.

З артою тягатися складніше. Ми її, на жаль, не дістаємо. Але це не привід не відкрити вогонь, скажімо, по плановій цілі. Вогонь же дозволяють відкривати, здебільшого, у відповідь, і прикро змарнувати нагоду. году. Якщо арта стріляє не по нас, то може стати в межах нашої досяжності. А це - чудовий привід її знищити. Якщо стріляють по нашій піхоті і ми не дістаємо - відкриваємо вогонь по їхній піхоті. Терористи починають нити, їхня арта переключається на нас. Це й добре - головне, нашу піхоту більше не ображають, а ми завжди добре вкопані.

Продовження – в наступному номері «Молодіжного Перехрестя»