Традиційно День подяки відкриває в Сполучених Штатах Америки передсвятковий різдвяний сезон. У цей день всі американці святкують.

Особливе місце належить святковому столу, який накривають усією сім'єю. Традиційно подають фаршировану індичку (Thanksgiving Turkey) з журавлинним соусом (cranberry sauce). Під час обіду в деяких сім'ях розламують грудну кістку індички (break the turkey's wishbone): коли індичка вже з'їдена, дві людини беруть кістку за два кінці і загадують бажання, розламують її і дивляться, чий шматочок кістки більший. Збувається бажання того, у кого в руках залишиться більша частина.

А ще чимало часу американці присвячують традиційному перегляду парадів по телебаченню. Щорічно в Нью-Йорку проходить парад (the New York City Macy's Thanksgiving Day Parade), що організовується універмагом Macy's з 1927 року, який транслюється в прямому ефірі по всій країні. У параді беруть участь платформи на колесах (floats) з величезними надувними іграшками на них. Ці іграшки - традиційна символіка Дня подяки, а також фігури відомих телегероїв. Під час параду також звучать пісні та показують дійства вистав з бродвейських мюзиклів. Щороку проходить і традиційна церемонія помилування індички («presidential pardon»), яка таким чином уникає долі бути з'їденою за святковим обідом. Цього року президент Дональд Трамп теж має урочисто помилувати індика.

Але, все ж таки, головну роль на цьому святі має молитва (Thanks­giving prayer). У ній американці традиційно приносять слова подяки Богу за ті дари, якими Він благословив їх цього року.

Історія Дня подяки (Thanksgiving Day) широко відома. Це свято має релігійне коріння, його відзначали восени, дякуючи Богу за зібраний урожай (harvest).

Зараз День подяки традиційно пов'язується з першими переселенцями (settlers), що вирушили у 1620 році в небезпечну подорож до берегів Нового Світу на борту корабля «Мейфлауер» (the «Mayflower»).

Вони прибилися до американських берегів 11 листопада 1620 року - за старим стилем, відповідно, 21 листопада 1620 року - за новим. Пілігрими або пуритани (як ще їх називають), рятуючись від релігійних переслідувань у своїй рідній Англії, прибули в Америку і заснували колонію Плімут. Перший камінь колонії Плімут був закладений 21 грудня 1620 року, а молитовний дім - 25 січня 1620 року.

Плімутська колонія (Plymouth Colony) стала однією з тринадцяти перших англійських колоній на території Північної Америки. Переселенці спочатку переселилися до Голландії, але оскільки зазнали там значних фінансових труднощів, за підтримки англійських торговців (traders) вирушили на Американський континент. Фортуна була до них прихильною, і вони висадилися на берег. Це сталося на території сучасного штату Массачусетс (Massachussetts). Перша зима на новій батьківщині стала для багатьох з них останньою, а навесні ті, що вижили, заснували колонію і почали готуватися до наступної зими. У цьому їм допоміг індіанець із племені вампаноагів (Wampanoag) Тісквантум або Скванто (Tisquantum/Squanto), який, володіючи англійською мовою, став посередником між колоністами та місцевим населенням. Скванто навчив поселенців удобрювати землю і підказував, які культури можна було вирощувати у цих умовах.

В такий спосіб індіанці поділилися таємницею вирощування кукурудзи: разом з кількома насінинами вони кидали у грядку рибу, яка перетворювалася на добриво. Завдяки дружнім індіанцям восени 1621 року пілігрими зібрали перший урожай. Ця подія зміцнила дружбу між місцевими індіанцями і колоністами, які разом відзначили перший День подяки.

Вони відсвяткували перший урожай подячною церковною службою, а потім влаштували бенкет. Колоністам було що святкувати: вони закінчили будівництво будинків, запаслися харчами на майбутній рік і насінням на майбутню весну. На свято вони запросили індіанців. Веселощі тривали три дні.

Індіанців принесли зі собою на гостину оленячу тушу, засмажили її надворі.

Якщо хтось заявить вам, що святкове меню не змінилося з того самого першого Дня Подяки у 1621 році, не вірте. Спекти гарбузовий пиріг або приготувати журавлинний соус поселенці не могли. До другої зими на новому місці від запасів цукру і борошна мало що залишилося. Картоплі на столі теж не було - у той час вона все ще вважалася отруйною.

Якщо сьогодні головне місце на святковому столі посідає індичка, то тоді на святковому столі було і м'ясо оленя, і птахів, зокрема, м'ясо орла, яке, згідно зі збереженим описом бенкету, на смак нагадувало баранину. Вся ця пишнота було присмачена великою кількістю кориці, імбиру, мускатного горіха і посипана сушеними фруктами.

У той час у пілігримів ще не було печей, тому все готувалося на багатті. А це означає, що перед триденним бенкетом хтось годинами крутив м'ясо на вертелі.

Їжа була значно жирнішою, ніж сьогодні. Природно, що про серцево-судинні захворювання пілігрими не знали. Їх більше турбували чума і віспа.

Їли поселенці ложками, ножами і руками. Принаймні, виделок у них не було. Вся їжа стояла на столі. А якщо потрібно було щось принести гостям, то цим займалися не жінки, а діти котрі їли тільки після дорослих.

І ще одна історична вигадка, що стосується Дня подяки. На картинках пілігримів, зазвичай, зображують в елегантних костюмах - витончених камзолах, блискучих туфлях, високих широкополих капелюхах з великими пряжками. У сімнадцятому сторіччі так могли одягатися тільки дуже заможні люди, а не бідні переселенці, які шили шапки з хутра борсуків і накидки з оленячої шкіри.

Існує поширена думка, що з тих пір пілігрими пишно святкували День подяки щороку. На жаль, і в наступні кілька років поселенці також страждали від голоду, як і в перший рік.

Національним свято стало тільки за президента Авраама Лінкольна. Свято відзначалося лише кілька разів, відповідно, до особливого розпорядження президента.

У 1939 році президент Франклін Делано Рузвельт ухвалив святкувати День подяки щорічно - в останній четвер листопада. І з того часу цей день став улюбленим сімейним святом американців.