Від редакції:

Фрагменти соло бандури в сучасних піснях просто заворожують - послухайте хоча б пісні гурту ONUKA. Інтерес до цього інструмента в українському суспільстві останнім часом зростає. Про те, як виглядає цей інтерес на практиці - і як живеться вчителеві-бандуристу, розповідає Тарас Силенко.

...Тарас Силенко сідає на лавку в центрі Ужгорода на Корзо, розпаковує бандуру, кладе в чохол перед собою кілька власних компакт-дисків, налаштовує струни й починає грати... Корзо - центр міста, тут, зазвичай, багато туристів і містян, які гуляють чи біжать у своїх справах. Шумно й гамірно - і раптом серед цього хаосу починають звучати срібні струни народного інструмента...

Тарас Силенко, відомий, зокрема, своїми піснями про холодноярських отаманів, повстанців, козаків, гайдамаків, тому починає також з епосу - але закарпатського: про місцевих героїв-січовиків. Співає «В Закарпатті радість стала», «Чи чулисьте, милі браття», «Ой, в 1939-м році», «Вже весна воскресла», «Гей, плине кача по Тисині», і линуть ці пісні... повз вуха перехожих. Хіба на фразі «як ма'яри наступали» якась тітонька здивовано обернулася.

Бандурист пробує інше: відомі козацькі пісні, затим - закарпатські народні, наприклад: «Ой, на горі білий камінь», які незвично, треба сказати, чути під супровід бандури. Зрештою, на заспіване ним «Ой, очі, очі, очі дівочі» біля бандуриста спиняються дві дівчини, слухають, тоді вдячно кладуть у чохол 10 гривень - та й ідуть собі далі. Раптом з'являється роздратований дядько, наближається і видає фразу: «Н-но, ще ми лем туй бандури не було!»

Бачачи, що пісня таки не спиняється, він каже ще раз, піднявши пальця: «На Закарпатті бандури нигда не було, лем цитри й гуслі», - сказавши те, йде собі далі. А ми тим часом починаємо розмовляти. Пан Тарас каже, що з різних причин бував у Закарпатті досить часто. Але вуличне кобзарювання втілює тут лише вдруге. Вперше було в 2012 році, чомусь тоді люди краще сприймали: підходили, слухали, розпитували.

- Один чоловік сів поруч - то підспівував і «За Сибіром сонце сходить», й інші рідкісні пісні. Навіть хтось із журналістів проходив, то ще й зробив репортаж, я потім випадково побачив в Інтернеті... Ну, а цей дядько просто хотів продемонструвати, що він знає - що, мовляв, бандура не побутувала на Закарпатті, а були, як він каже, лише цитри й гуслі. Я впевнений: якби тут грав індус із сітаром чи інший іноземець, - уваги було б більше. І на телефони б знімали - бо ж екзотика... А своє послухати - вже не так цікаво... Ну, та й дехто звик ще й до того, що ми, українці, добродушно і з усмішкою реагуємо на будь-які нападки, тому недоброзичливці часом не бояться проявляти свою українофобію...

- Вас це зачіпає? - запитую.

- Ну, в даному випадку, бачите, не зачепило. Але апріорі хотілося б, звісна річ, щоб цього не було. Українська пісня має сприйматися з повагою. Я, якби побачив у Києві якийсь колектив, чи якогось виконавця із Закарпаття з традиційним музичним інструментом, то лише радів би, зупинився б і слухав! Відповідно, якось схоже мали б реагувати і закарпатці на цю бандуру, якої тут раніше не чули.

- Тут же й справді, історично, не було традиції мандрівних кобзарів - як це було ще до 30-х років в Україні...

- Так, на Закарпатті дійсно, могли бути лише поодинокі лірники, а щоб із бандурою, кобзою - то я таких випадків не чув...

- А чим саме вам цікаво грати на бандурі для, так би мовити, не своєї аудиторії?

- Насамперед, звісна річ, хочеться ознайомити всіх з нашим мистецтвом. Художник прагне виставити картини, щоб люди бачили, а музикант - донести до слухача музику... Але також мені важливо бачити й реакцію - бо саме через те, як люди реагують, пізнаєш саме цих людей, цю місцевість, цю, якщо можна так сказати, локальну ментальність...

- Ну, й певно, після отакої імпровізації, зрештою, враження від закарпатської ментальності у вас не надто позитивні, чи не так?

- Ну, треба визнати, що люди дійсно трошки на такій, своїй хвилі... І щоб закарпатців так аж зачіпало загальноукраїнське, чи, бодай, історично-закарпатське - то, поки що, на жаль, тут можна бажати кращого... Хоча от чимало містян у центрі у вишитому одязі...

- А от скажіть - виїжджаєте ви, наприклад, за кордон, де так само мало знають кобзарів - чи там інакше реагують?

- Таки інакше... Якось я, сидячи в Берліні, співав пісню про зруйнування Запорізької Січі - вона специфічна, тягуча, там дуже багато куплетів, і, звісна річ, для німців жодне слово не зрозуміле. Але мені так запам'яталося, як їхав німець на велосипеді - і тут раптом зупиняється, слухає до самого завершення, всі аплодують - і він аплодує. Знаєте, що дійсно варте поваги - то це вміння європейців шанувати своє і водночас захоплюватися чужим. Хотілося б, аби тут, вдома, на рідну культуру була шанобливіша реакція.

 

...А тим часом бандурист грає далі. За кілька хвилин біля нього зупиняється мама з дівчинкою років 10-ти. Мала із захопленням слухає, і видно, чекає на закінчення пісні - їй кортить про щось дізнатися. Зрештою, підходить і щиросердно питає:

-- А що це у вас за інструмент? Я в музичній школі на скрипці навчаюся, і це так важко буває грати на ній, хоча там лише 4 струни. А у вас тут так багато!..

Òàðàñ ñ쳺òüñÿ ³ ïðîïîíóº ¿é ïîòðèìàòè ³íñòðóìåíò. Ðîçïîâ³äàº, ùî áóâàþòü áàíäóðè ð³çí³... Ñòàðîñâ³òñüêà, ñåáòî, íàðîäíà, ìຠ21 ñòðóíó; õðîìàòè÷íà - 62 ñòðóíè òà ùå é ïåðåìèêà÷³... À òîä³ ãðຠäëÿ ä³â÷èíêè äèòÿ÷³ ï³ñåíüêè - ïðî äæìåëèêà òà ïðî êèöþ, ùî ï³øëà ïî âîäèöþ òà é óïàëà ó êðèíèöþ. Çðåøòîþ, ïðî êèöþ âæå äîñï³âóþòü óäâîõ. À ÿ ñëóõàþ, òà é äèâóþñÿ, ÿê ëåãêî Òàðàñ çíàéøîâ ç ä³â÷èíêîþ ñï³ëüíó ìîâó... Ñïðàâä³, - ìóçèêà îá'ºäíóº!..

 

- Дивно, чи не так - на Закарпатті у містах багато музичних шкіл, прийнято, аби діти отримували музичну освіту - але вони взагалі, виявляється, не отримують знань про бандуру як національний інструмент, тобто, навіть не ідентифікують його...

- Ну, це не дивно, і думаю, що не лише на Закарпатті така ситуація, в багатьох інших областях - те саме. Я насправді вважаю, що бандура, кобза - як унікальні національні інструменти - повинні вивчатися в усіх музичних школах.

- От як бойовий гопак нещодавно законом ввели у реєстр національних видів спорту - напевне, те саме треба зробити і щодо бандури з кобзою?

- Як варіант. Але щодо національних інструментів, то, на жаль, у нас трошки, скажімо так, вінегрет у головах тих, хто засідає у відповідних кріслах і диктує освітні програми. У нас національними інструментами називають усе що завгодно: круглі гітари, акордеони, баяни, гармошки, домри, мандоліни.

- Ну, вони національні, тільки не наші.

- Вони часом і псевдонаціональні, бо деякі штучно створені. Але, разом із тим, наші достеменні національні інструменти не вивчаються. Навіть та хроматична академічна бандура, яка була створена у совєтські часи...

- А чому? Бракує викладачів? Чи учнів? Хоча от є ж відомі музичні проекти, де музиканти грають на бандурах, і вони на піку популярності...

- Я не думаю, що нема викладачів. Та й учнів не бракувало б - при правильному підході. Головне - людям створити відповідні умови. Зараз же в нас гуманітарна сфера вся під великим пресом і, навпаки, скорочують фінансування, щоб люди між собою, як павуки в банці, гризлися.

Якби були створені умови для молодого фахівця, аби він прийшов до тієї школи, наприклад, у Закарпатті, де ніколи не було бандури, взявся її викладати, і щоб він мав можливість із цього жити, утверджуватися, отримувати достойну зарплату - ситуація б змінилася... Щороку наші вузи, інститути, консерваторії мають достатню кількість випускників для того, щоб усе це забезпечити (дехто навіть журиться, що випускників багато, а робочих місць нема). Тобто, якщо до всього мудрий підхід, то справа зрушиться...

Тому й маємо ситуацію, що підходять люди і кажуть, не грайте, бо у нас тут бандури історично не було. Коли вона не звучить, як ось тут, на Закарпатті, то, відповідно, і нема культури сприйняття цієї музики у людей. А коли буде культура сприйняття? Коли, бодай, раз у дитинстві людина цю музику почує. Коли впродовж усіх цих 10-ти років навчання в школі хоча б раз прийде кобзар і заграє. І дитина змалечку, коли вона ще чиста й світла душею, почує це, пробудить у своїй душі життєдайний вогник, і пронесе його через усе своє життя...

- Вас, до речі, до школи часто запрошують? Як сприймають бандуру школярі, які ростуть, наприклад, на тій музиці, яку їм нав'язують як «соврємєнную»? Кобзарство - це для них взагалі музика з іншої планети чи як?

- У мене великий досвід виступів у школах. Навіть був дуже такий добрий приклад, коли дві різні школи розміщувалися в одному будинку, який просто розмежований стіною. Але ці дві школи працювали як дві різні установи, із окремими дирекціями та адміністраціями. І вийшло так, що в одному, здавалося б, приміщенні, була зовсім різна реакція на виступи. Діти сприймають світ через реакцію викладачів. Вони бачать, як реагує вчителька. Якщо вчителька сіла і перевіряє у цей час зошити - то й дітей виступ кобзаря теж не мотивує. Вони вже навіть несвідомо, але все одно беруть з учительки приклад. Ага, якщо воно старшим не треба, то і мені - також. Ну, й зовсім інша картина, коли діти виховані у повазі до народної культури (до обрядів, до історії, до мови, до вишивки, до рідної віри - до всього!) Ті ж поляки, чи німці не вчать своїх дітей тільки любові до власної музики - а й до історії, до природи, і т. ін. - то й мають націю з чітко вираженим національним обличчям!..

- То як, зазвичай, реагують діти?

- Діти, зазвичай, коли завершується виступ, якщо їх не вишиковують одразу, і не кажуть «виходимо по двоє» - вони обов'язково підходять, аби, бодай, доторкнутися пальчиком до струни. Це - природна реакція дитини, бо таким чином, тактильно, вона теж опановує світ. І що менші діти, тим чистіші ці почуття. Бо, коли вони вже забембані чужинськими мультиками, ритмами і ляльками, то вже, звичайно, жодна бандура у дитини сентиментів не викликає.

- Скажіть, Тарасе - а учні у вас є?

- Так, це, здебільшого, дорослі люди. Вони самі попросилися в науку. Я показую їм способи гри, навчаю різних нюансів, висловлюю побажання... А далі - все залежить від них!.. Проте, поки що не можу сказати, що маю Учня. Розумієте, справжні стосунки Учня і Вчителя - особливі!.. Колись у мене склався афористичний віршик: «Всі ми на нашій Землі одне одному - учні і вчителі!» Гарний Учень - це подарунок долі, достоту, як і гарний Учитель. Тому кажу, що до справжнього Учня я ще не доріс... Є просто люди, які хочуть опанувати бандуру.

Я ж своїми вчителями вважаю св. п. Миколу Будника і Григорія Верету. До Григорія Верети (хоч минуло вже понад 20 років, як я у нього навчався), я час від часу телефоную, ми спілкуємося, я питаю поради, пропоную допомогу, тобто, він у моїй душі залишається Вчителем. Це своєрідні стосунки, як між батьками і дітьми. Це має бути щось більше, ніж просто: прийшов, за урок заплатив, а далі - «до побачення», і пішов своєю дорогою...

- Цікаво запитати про вашого сина, Святослава, який також уже відомий бандурист, співає на фестивалях, концертах... Сина ви вчили грати? Його теперішній мистецький прояв - також від батька?

- Так, і то є цілком логічно. Знаєте, це як коли у циркача діти теж виростають, а потім і самі виступають під куполом цирку. Звісно, що не маючи прикладу, науки і досвіду батька, він сам собою цього не досягнув би. Але я й не можу сказати, що просто навчав його лише грати на бандурі... Тут ціла сукупність факторів. І почалося все ще задовго до того, як він народився... Спочатку я собі його ВИМРІЯВ бандуристом... Тоді, маленькому, поступово співав козацьких, гайдамацьких, повстанських, і, звісно, колискових та інших народних пісень. Вчив любові до рідної віри, історії, казок, книжок, і т. д. А пізніше, коли син підріс, - це були походи, фестивалі, концерти, де він перебував в українському середовищі... Ну, а власне, виступати з бандурою Святослав почав зі 6-ти років - коли опанував на моєму інструменті пісню «Ой, на горі, на могилі».

- Ви граєте на старосвітській бандурі, а зараз із цим інструментом експериментують - от різні там електричні навіть бандури виникають...

- Я до цього ставлюся спокійно, це - ознака часу. Але не люблю, коли беруться протиставляти і казати, що ось це - краще, сучасніше, більш молодіжне, а те - застаріле... Мовляв, якщо звучить «Боні М» на бандурі, це - ультрасучасно, а традиційна дума - то вже щось другосортне і нецікаве. Не треба порівнювати, протиставляти. Просто кожен має свою нішу. Є і там, і там свої слухачі, хтось не сприймає того, хтось не сприймає іншого, але казати, що щось краще, сучасніше - неправильно.

- Але щодо традиційного бандурництва та кобзарювання - воно ж ніколи не матиме у масовому суспільстві належного місця без оцих загравань з осучасненням, чи не так?

- Гадаю, традиція рідко дозволяла кобзарям експериментувати. Був чіткий репертуар, який виконували братчики в цехах. Зараз також є люди, які вважають, що має бути лише ось канон, і ніхто не повинен виходити за його межі. А якщо взяти приблизно ту межу - до 1930-х років, допоки ще кобзарі якось у живій традиції проіснували і щось виконували, то вони щось намагалися, зокрема, й творити. Але потім ця традиція була перервана. І на мою думку, ми зараз повинні з повагою ставлячись до минулого, до того, що було в традиції та репертуарі, паралельно з тим щось і долучати нове на традиційній основі. Комусь це імпонує, комусь - ні, але я вважаю, що таким чином бажано рухатися. І як мені душа підказує, так я і втілюю це власним прикладом. Мені цікаво виконувати такі пісні, які ніхто не виконує, щоб постійно доносити до слухача щось нове.

У нашому кобзарському цеху, здебільшого, еталоном є те, що виконував Григорій Кирилович Ткаченко, трошечки з того, що хтось опанував із тих записів, транскрипцію яких свого часу зробив Філарет Колеса чи Климент Квітка, із записів на валиках. А я вважаю, що вся історія визвольної боротьби в Україні (чи от, наприклад на Закарпатті в 39-му), - має бути також оспівана. І, зокрема, пісні про Голодомори, Крути, репресії, УПА, сучасну антимосковську війну та ін. я вважаю також повинні бути в кобзарському репертуарі. Хто ж понесе далі ці пісні, якщо їх зараз не співати?

- Левова частка ваших пісень - про воїнів, героїв минулого. От, до прикладу, про холодноярських отаманів. Чому почали їх співати?

- Мене бентежило, що ці пісні не звучать на широкий загал. Я почав їх відшукувати, вивчати, старався записати якомога довші варіанти текстів, до деяких доточував музику... І попри те, що вони досі не стали надбанням для широкого загалу, я продовжую їх відшукувати. Буквально за крупинками. Наприклад, пісню про Голодомор, яку створив кобзар Михайло Башловка, відшукав так: через телефонний довідник вийшов на його внука та доньку. Познайомився. Вони дали мені копію його записів 60-х років, зроблені в домашніх умовах на бобінний магнітофон. А там віднайшов уже й пісню.

Або, наприклад, дуже довго мріяв знайти пісню про перемогу козаків Івана Виговського над москалями у славнозвісній Конотопській битві. І от, після десятиріч знайомства зі слобожанським кобзарем Ігорем Рачком раптом чую: існує така пісня!..

- Що вам дають ці пісні?

- Цією працею я заповнюю прогалини у нашій історичній пам'яті. А самі пісні викликають у мене і мурашки, і сльози... Я часом люблю заспівати пісню, яку давно не виконував - тоді вона пробуджує в мені самому свіжі емоції, і я можу передати їх слухачам.

- Вам важливо те, як публіка сприймає вашу творчість?

- Звісно!.. І коли пісні важливі - я прошу тих, хто слухає, співпереживати, не шуміти, не шарудіти, не робити зайвих рухів. Тоді вдається своїм біополем створити потрібну атмосферу навколо - і навіть та пісня ллється інакше... Тоді і я, і слухачі іноді можемо робити у давно відомій пісні нові відкриття того чи іншого закладеного там символічного підтексту... Як на мене, ідеальні для цього вечірні виступи, тому часом навіть прошу вимкнути світло, аби був лише звук - і люди не відволіклися на візуалізацію тих речей, які заважають зосередитися.

- Аби завершити тему героїв минулих і теперішніх часів - на вашу думку, що спільного у них, і чим вони різняться.

- Спільного багато - не мінялася наша кров, наша генетична пам'ять... Та й обличчя ворога не змінювалося вже сторіччями. Хоча нині інша тактика війни, інша зброя... Мені запам'яталася зустріч з кіборгами в університеті, коли один з воїнів сказав, що завжди перед боєм йому страшно хотілося танцювати. І я тут же порівнюю це зі спогадами нашого легендарного подільського отамана Якова Орла-Гальчевського, що його козаки завжди йшли до бою, «як дівка до танцю»... А нам же відомі бойові танці - козацькі. Згадайте описаного Шевченком Семена Палія, який у присядці до монастиря йшов. Кажуть, що опришки перед боєм танцювали «Аркан» навколо вогнища...

Зараз в армії лишилася так звана «музична складова» - але, на жаль, не на тому рівні, на якому б це було корисно хлопцям. Воїни повинні чути і співати пісні про воїнів!..

Бо ж сучасні козаки - однозначно плоть від плоті, та дух від духу - такі ж, як і наші пращури, котрі завиграшки громили ще горезвісну Візантію та хазарський каганат!.. Коли наша молодь це знатиме, її дух буде незламним!..

Пам'ятаєте: Святослава Хороброго (князя!) іноземці не могли розпізнати між воїнами - бо він нічим від них не відрізнявся... А коли вів дружину до бою, то йшов з ними завжди у першій лаві... Те ж саме можемо сказати і про часи Івана Сірка... І про часи отамана Зеленого, Семена Гризла, Петра Дяченка та згаданого Якова Гальчевського... І про наші часи, на прикладі легендарного комбата батальйону «Київська Русь», світлої пам'яті Олександра Гуменюка, який до бою завжди йшов на чолі побратимів, і якого за його українську отаманську турботливу вдачу називали батьком, скорочено - «Батько»... Тож: за тисячі років пазли цілісного українського світу не розгубилися, - важливо, щоб кожен власними зусиллями побожно і шанобливо склав їх у власній свідомості.

- Сфера охоплення суспільства сучасним кобзарством - тобто, фестивалі, кобзарський цех, окремі виступи - достатня для того, аби продовжувалася традиція?

- Не дивуйтесь, але думаю, що достатня. І ось так, як є, так воно на даному етапі й може бути. От подивімося навколо: потрібність нашого мистецтва для цих людей, які зараз повз нас проходять, велика? Ні, вона, на жаль, невелика. Тому, відповідно, кількість кобзарів зараз теж невелика. І хотілося б, щоб одночасно зі зростанням національної свідомості росла й потреба в національній культурі. У наш мутно-мультикультурний час кожен зараз має свободу вибору... Можна, скажімо, одягти брендовий чужинський одяг і, як білка в колесі, ганятися за модою, гламуром, ілюзією престижу... А можна вдягти рідний вишитий одяг - (він і значно красивіший!), але, головне, - це зв'язок із предками, зі Всесвітом, традицією, це - оздоровлення організму, це - захист.

- Пісня так само є у цій системі?

- І так само пісня, так само кобзарство: лише для вишуканих людей, котрі душею і свідомістю до цього доросли.

- У вас є така гарна фраза, що пісня лікує не лише душу, вона може лікувати й націю, якщо ця пісня правильна. Як це діє?

- Пісня лікуватиме душу народу, коли змалечку, зі шкільних років - і вдома, і в школі - діти вивчатимуть і співатимуть пісні свого народу. Починаючи від котика, далі - про любов до батьків, пізніше - до дівчини чи хлопця, до своєї країни. Ну й звісно, патріотичні пісні - про козаків, про січових стрільців, про холодноярських отаманів, про повстанців УПА... І тоді у вихованої на цих піснях дитини з'являється відчуття того, що вона має якийсь стержень у цьому житті, якийсь магніт, якусь прив'язку.

- ...вісь, навколо якої можна обертатися?

- Так. І триматися, щоб не впасти і не збитися з життєвого шляху. Тоді навіть дитина відчуватиме, що може за допомогою цих пісень нарощувати свою внутрішню силу, внутрішній потенціал, що вона поруч з іншими народами також має цінні надбання. І вона може поруч з ними відчувати себе рівною та самодостатньою. Навіть попри те, що у тих народів є кращі здобутки (ліпші заробітки, комфортніше життя). І, разом з тим, юний українець розумітиме, що у них же не лише рівень життя кращий, одяг та їжа якісніші. Але ж там є повага до предків, до природи, до святих місць, до рідного світогляду та культури... Як для японців вершини Фудзіями - це щось значно більше, ніж просто гори, а для індійців глибоководний Ганг - це щось значно більше, ніж просто річка, так і для нас все те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати, пізнавати все своє життя. І лише тоді це життя буде максимально повноцінним, змістовним та Божественно-радісним.

 

Фото Олени Худякової 

Автор: Тетяна Когутич

Джерело: «Укрінформ»